О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні



Сторінка14/16
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.74 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
Кіммери (кіммерійці),

скіфи, роксолани, анти
Легенда про Кия, Щека і Хорива має визнану схожість із давньовірменським переказом про Куара, Мелтея і Хоревана. Цю легенду, на думку М. Марра, можна датувати VII ст. до н.е., і запозичена вона з Вірменії в період скіфських походів у Мідію. По суті, це були скіфсько-кіммерійські походи, які слід розглядати у зв'язку з етрусько-іранськими етнічними процесами на території Середнього Дніпра.

Вірмени за самоназвою – етрускоїди, а мідійські племена, які пересувалися через Урарту далі на Дон і проникали навіть на Дніпро, створювали таким чином умови для схрещування. Кіммери (ібери) були також носіями етруського елемента1. Пересуваючись на захід і, зокрема, захоплюючи з собою різні племена нащадків пеласгів (трипільців) та етрусків (етрускоїдів), вони дісталися Іспанії і Португалії. До речі, в Іспанії це зумовило появу народу басків, який, за його ж самовизначенням, – етруски.

Як бачимо, навіть іранські впливи на території УРСР мали водночас і етруський етнічний вміст. З епохи скіфсько-кіммерійських походів у Мідію і переселень з Мідії у Скіфію дійшло до нас завдяки Авесті повідомлення про виселення іранського князя Кия (Кej). Претендуючи на іранський престол, але будучи в опозиції до реформ Заратуштри, він змушений був разом з дружиною і частиною племен (старовірів) покинути Іран.

________


1 М. Марр, І. Джавахішвілі та інші вчені вбачали прабатьківщину кіммерів і скіфів у Малій Азії, вважаючи їх предками лезгинів, черкесів (адиге), родичами пеласгів (лелегів) і українців (черкесів). [250]

Цей період передісторії Києва і Русі, безсумнівно, позначений іранськими впливами на Придніпров'ї, що простежується в лінгвістиці. Наприклад, головного колядника звали Береза (іран. Веrеzаnt), що означає «високий.), «головний»; того, хто йшов у групі позаду, – Вайда (іран. Vаjadеr) – «рядовий учасник» та ін.

Хвилі південно-східних культурних впливів на процес формування населення на території УРСР мали місце і в попередні епохи. Однак іранський етнічний вміст цих впливів досить невеликий і потребує додаткових глибоких досліджень.

А тепер спробуємо підступитися до етнічної характеристики роксоланів. Для початку тут, очевидно, варто пересвідчитися в іраномовності скіфів, що за давньою традицією стало майже хрестоматійним, постулатом. Проте фундаментальні праці мовознавця й археолога В. Петрова аргументовано заперечують це.

В. Петров дійшов висновку, що ірано-осетинська теорія – це той випадок, коли панівна концепція має за собою лише історіографічні напівістини, критично неперевірену традицію, а також авторитет таких учених, як К. Мюлленгоф, В. Міллер, М. Фасмер та В. Абаєв. Біда полягала ще й у тому, що майже всі дослідники беззастережно пішли за ними, звертаючись при вивченні скіфів виключно до іранських мов, зокрема до осетинської.

Неправильний, за оцінкою І. Джавахішвілі, у корені метод завів учених у глухий кут. Виникла ситуація, подібна до тієї, у якій свого часу опинилися італійські етрускологи. Недосконала методика, незважаючи на використання десятка мов, постійно давала суперечливі результати. Дослідник, приміром, брав якусь мову і з її допомогою прочитував етруський текст. Інший же вчений брав іншу мову і цей текст прочитував вже інакше. Отже, метод виявився неефективним. У випадку зі скіфами вчені спиралися на одну лише іранську мову і знаходили спільні риси із скіфською і, природно, підтверджували висновки один одного. Але якою була б картина, коли б замість іранської для дослідження застосувати декілька інших древніх мов?

Таким чином, глибока всебічна критика іранської концепції була відсутня. Але конче треба вказати на важливі грубі помилки дослідників, які стверджували іраномовність скіфів, а також навести факти, які спростовують найважливіші аргументи іраністів.

Одним із китів іраномовності скіфів є припущення [251] про іранське походження назв їх головних річок: Дніпра, Дону, Дністра, Дунаю. Причому не береться до уваги те, що назви ці існували задовго не лише до появи іранських племен у Приазов'ї, а навіть до формування іранського епосу в епоху утворення індоєвропейської спільності. Іраністи, метафізично користуючись етимологічний методом, напрочуд легко утворюють ці назви з осетинського слова дон – «вода» (або «глибока вода»). Здавалося б, на перший погляд, «ключик» знайдено й потреба шукати його у древній історії скіфської культури відпадає. Таким чином, у поле зору дослідників не потрапляють пласти древньої східно-середземноморської лінгвістики і великий материк астральної міфології й космогонії Причорномор'я.

Назви рік епохи, коли вода позначалася односкладовим «да», що водночас означає і сонце, і небо і уявлялася першопочатком усього сущого, коли космічна вода називалася Дана (вода-мати) й обожнювалася, а великі ріки, що символізувати її, були богами, – їхні назви вдивовиж спрощено пояснювалися осетинським «дон». На нашу думку, таке неправильне тлумачення спричинено не тільки метафізичним мисленням учених, але й незнанням місцевої історії і культури.

Їхні хибні уявлення відбилися на подальших працях з питань походження слов'ян і Русі. Можливо, саме вони спонукали академіка Шахматова відмовитись від автохтонної теорії виникнення слов'ян на Дніпрі в догоду міграційній гіпотезі.

За ними пішли інші дослідники, однозначно трактуючи чи навіть ігноруючи очевидні історичні факти, вводячи цим в оману решту своїх колег. У такий спосіб в науці була протоптана стежка, котра вела в інший від розв'язання проблеми етногенезу слов'ян і Русі бік.

Отже, головним аргументом на підтвердження начебто іраномовності скіфів і міграційної гіпотези походження слов'ян було «осетинське» пояснення назв головних рік Скіфії. Але насправді ці назви, як вже згадувалося, пов'язані з іменем доіндоєвропейської богині Дани. Це пеласгійська Дана (Тана), потім грецька Аthеnа Раllаdа, малоазіатська Таnаis, римська Діана, українська Дана, румунська Дойна. З міфології та етнографії відомо також, що всі великі ріки Європи, Азії і Африки епохи скіфів були водночас богами (Дон, Дніпро, Дунай, Буг, Ганг, Бел, Ніл, Рейн, Марена та ін.). А якщо так, то назви рік були іменами богів. Факт очевидний, але іраністи всіляко обминали його. Замовчу-[252]вали вони і те, що Дунай у своєму пониззі у скіфські часи називали Істр (за іменем племені істрів), а назва Danubius вживалася вище за течією – там, де жили кельти. Встановлено і те, що у скіфську й доскіфську епохи племена часто називали себе іменами своїх богів, а ріки – іменами племен, що жили на їхніх берегах (бар-бари, істри, танва, русь).

Плем'я русь, за К. Птолемеєм, жило у районі наших річок Росі, Роски й Росави, поклонялося сонцю – Ru (останньою буквою у слові русь було старослов'янське «с» (русрусь). За іменем племені русь були названі й ріки. І хоч у доскіфську епоху сонце й вода позначалися одним словом (словом одного кореня) і в давньокельтській мові рус означало «вода», нема підстав стверджувати походження назви ріки Рось з кельтської. Навіть незважаючи на те, що «о» у слові рось виникло внаслідок написання довгого «у» через омегу РусьРось, БугБог.

Отож від факту, що божеством і іменем одного з протослов'янських племен було Русь – «сонце» (хоч і Русь – «вода»), дітися нікуди. Скіфологи-іраністи, шукаючи пояснення назв наших головних рік, обмежувалися лише етимологією. Відомо, що в епоху, в яку намагаємось заглянути, Александр Македонський, перемігши гетів, звелів спорудити на Дунаї два храми: один на честь Зевса, а другий на честь Дунаю. Звісно ж, не задля вшанування іранського гідроніма don робилося це.

У міфі про герць Дунаю і Днєпри О. Потебня в образі Дунаю вбачав індійського Індру – громовержця (Перуна), володаря небесної богині води Днєпри – Дани.

Звичайно, пеласгійська Дана і грецька Афіна не були тільки осетинським найменуванням води. Хоч ця богиня спершу й уособлювала небесну воду і її іменем називалися наші великі ріки, але все це було задовго до скіфів – ще в період формування індоєвропейської спільності. Отже, це теж аргумент проти іраномовної концепції,

Етимологічні дослідження іраністів засвідчили лише те, що іранці були і є індоєвропейцями. З таким же успіхом, користуючись етимологічним методом, навіть беручи до уваги історичні факти, можна було б твердити про кельтське походження назв: Дніпро (Dаnарr), Дон (Таnаіs), Дунай (Danubius). Читач знає, що скіфи звали Дунай Істр, а там, де жили кельти, – Dаnиbіus. М. Марр вважав скіфів кельтськими племенами й іберами – вихідцями з Малої Азії. [253]

Назви Істр (Дунай) та Данастр (Дніпро) могли правити етрускам за назви їхнього бога Str – Satres (Перун). Відомо, що ім'ям цього бога називалися і фракійські племена: істри, сатри. Бачимо, наскільки хисткою виявляється позиція іраністів щодо походження назв наших річок у світі наведених аргументів.

Другим «китом» іраномовності скіфів служать начебто іранські імена ідолів Хорса і Сімаргла з пантеону князя Володимира. Це ще одна велика помилка. Хорс (сонце) – бог хозарсько-єврейський та іранський – не був головним богом Київської Русі. Тут за бога Сонця мали Да-ж-бога, Сварожича, Ярила і Сімаргла. Річ у тім, що пантеон Володимира мав богів різних племен і народів.

Про те, що Хорс не слов'янський, а хозарсько-єврейський бог сонця, писав ще Л. Нідерле. Сімаргла справді бог слов'янський. Й ім'я його не іранське, його етимологія і семантика досконально вивчені ще наприкінці минулого століття мовознавцем-славістом Московського університету Г. Дяченком. Сімаргла – це «сім Ярил (сонць)», тобто це бог сонця літнього сонцестояння.

У полабських слов'ян (І тис. н.е.) це – Руєвит – бог руйнівного Сонця, якого зображали з сімома руками, сімома мечами (восьмий меч був у піхвах). Іранський бог Сімург (собака-птах), з котрим іраністи плутають київського Сімаргла, має зовсім інший міфологічний зміст. Гловний бог яскравого голубого неба Зевс (в елліннів) зберігся також і в іранців ще за часів індоєвропейської спільності. Український і російський Див, індійський Вуаш Рііа, іранський Зевс – всі вони семантично й етимологічно тотожні (це бог яскравого голубого Неба).

Насправді усі скіфські боги мали слов'янські або індоєвропейські імена: Папай, Табіти, Арес, інші. У протослов'янську епоху ці боги були богами Фригії і фракійців з їхніми древніми назвами. А прибічники іраномовності скіфів, не знаючи міфології Східного Середземномор'я і Київської Русі, досить невдало намагалися посилатися на імена ідолів Київського пантеону.

Третім «китом», на якому трималася іраномовна концепція, служив факт про те, що серед імен вождів Київської Русі, які підписували договір із греками у X ст., були іранські. Цей «аргумент» взагалі не витримує жодної критики. Адже хіба можна за одним чи двома іменами вождів або дипломатів визначати мову їхнього народу! Це досить наївно. До того ж одне з імен, на котрі спиралися іраністи, Істр – зовсім не іранське. Антропо-[254]нім, що є гетським або етруським етнонімом, може бути тільки фракійським, а не іранським ім'ям. Це знає будь-який лінгвіст.

Важко й перелічити всі помилкові твердження, яким й тепер намагаються оперувати послідовники Мюлленгофа, Міллера, Фасмера, щоб захистити хибні методи й висновки щодо іраномовності скіфів.

Колись В. Абаєв висловив ряд здогадок, які, на його думку, могли б бути матеріалом на користь скіфської іраномовності. Він вважав, що у мові праслов'ян існував вибухований звук g. Зміна цього звука у задньопіднебінний фрикативний г (h) відбулася під впливом скіфів та сарматів. Оскільки фонетика не запозичується, то мовиться про етнічний вплив скіфського субстрату.

Міркування про утворення в українській мові задньопіднебінного г (h), під скіфськими й сарматськими впливами могло б бути слушним, якби все не виявилося... вигадкою чистої води. Річ у тім, що у праслов'ян та у індоєвропейців спершу був звук г (h), який поступово перейшов у вибуховий г (g). Тому українська фонема г (h) набагато давніша й утворена, мабуть, в епоху індоєвропейської спільності, а то й ще раніше.

Потім уже в окремих слов'янських мовах задньопіднебінне г (h) перейшло у вибухове, а не навпаки, як уявляв це В. Абаєв. Широке вивчення проблеми, а не лише з позиції іраномовності, підтверджує такий висновок. Факт переходу звука г (h) в г (g) у індоєвропейців був доведений ще дослідниками минулого століття (зокрема, М. Красуським). До того ж перехід звуків характерний не лише для слов'янських мов. У древніх германців, наприклад, спочатку також був звук г (h), який згодом перейшов в г (g). Те ж саме спостерігається у санскриті.

Отже, навіть фонетичний аналіз спростовує іраномовність скіфів, концепцію, спрямовану своєю суттю на заперечення древнього походження і древньої культури слов'ян. Адже навіть такі етноніми, як Русь і сіверяни також вважалися іранізмами. Авторові цієї книги довелося ще у 1962 році доводити, що назва Русь існувала ще в Геродотові часи й означала «орачі». Бо етимологічно етнонім Русь близький до дієслова «аrаrе» – «орати» (rus – rirus – riarus – аr – аrаrе – орати). Тоді ж було сказано і про значення етноніма сіверяни (Sеvеrа). Звичайно, про якісь іранські корені тут і мова не йде.

Отже, навіть того, що вдалося коротко тут викласти, [255] цілком досить, щоб зрозуміти: скіфи – Русь і скіфи – поляни ніколи не були іраномовними. А були безпосередніми предками народу Київської Русі.

Що ж можна сказати про роксоланів, зокрема їхні етнічні впливи на «іраномовність», котра приписується їм майже автоматично, на тій підставі, що це плем'я відносять до сарматів?1 Українськими й російськими істориками та археологами роксолани досліджені недостатньо, а втім, їхня півтисячолітня історія і культура безпосередньо прилягає до епохи Київської Русі на Середньому Подніпров'ї і заслуговує на особливу увагу. Хто вони – роксолани? Етнонім роксолани зрозумілий нам лише у другій частині. А що означає перша – рокс (рос)? Може, це слово в цілому вказує на два етноси, подібно до етноніма Чехослованчина, або перша частина пояснює другу? Наприклад: алани, або югослави, були підлеглі царю Урарту Русу І, який зазнав поразки від скіфів наприкінці VIII ст. до н.е. Це викликало переселення племен (тобто аланів царя Руса) в Північне Причорномор'я.

Але можливе й таке тлумачення, коли друга частина етноніма алани пояснює першу – рокс. Наприклад: «русь аланська».

Від усіх цих запитань не можна просто відмахнутися, досліджуючи етногенез Русі. Впродовж 500 років перебування на території сучасної України безпосередньо перед формуванням Київської Русі (у IV ст. готи й гуни витіснили їх на землі Дакії – сучасної Румунії), роксолани не могли не справляти етнічного впливу на формування культури, мови наших предків.

При вивченні цього обнадійливі результати дає ретроспективний підхід у галузі етнографії, фольклору та лінгвістики. Якщо допустити, що значна частина багатих скотарів-кочівників мігрувала на захід, то у випадку їхньої іраномовності це мало відповідним чином відбитися на землях сьогоднішніх Румунії, Болгарії, Моравії і Чехії. Частина бідніших роксоланів змушена була залишитися на батьківській землі і згодом стати добрими землеробами.

Цього вимагали тодішні соціально-економічні умови, культ Золотого Плуга у скіфів-бористенітів-полян та скіфів-орачів-Русі, який дожив (фрагментарно) на Україні до наших часів.

_________

1 Іраномовність приписується чомусь усім сарматам, хоча достеменно відомо, що поляки теж колись називали себе сарматами. [256]

Скіфо-кіммерійські царства за свою майже двотисячолітню історію досягли значних матеріальних і культурних набутків (писемність зрубної культури, військова й господарська могутність, розквіт ремесел і мистецтва). Та виснажливі війни з роксоланами на Сході у І–II ст. нової ери і спустошливе просування готів з півночі у ці ж часи, а також загарбницькі походи римлян на південно-західні царства гетів (фракійців) спричинилися до помітного занепаду культури на Середньому Дніпрі. Ці безконечні війни на рубежі нової ери завершувалися не лише підкоренням населення, але і зміною панівних племінних груп на завойованих землях. Роксолани витіснили скіфів, а готи після себе лишали самі спустошення і, якщо вірити ісландському дослідникові Вігфуссону, якийсь час мали за свою столицю Київ, назвавши його Данпарштадт чи Данапрштадт (Дніпро-місто).

Фракійці, рятуючись від римських поневолювачів, втікали до своїх північних родичів і осідали на спустошених землях. Археологічні дані добре відбивають занепад рівня матеріального розвитку на Середньому Дніпрі у І ст. до н.е. та І–II ст. н.е., в епоху зарубинецької культури. Переможцями виявилися роксолани, які, безперечно, були племенами, спорідненими з кіммерійцями та фракійцями. Місцеві протослов'яни – скіфи-поляни і скіфи-Русь – також фракійського походження. Нема сумніву, що роксолани, як і скіфи, не були іраномовними.

Комарівська, II тис. до н.е. (Івано-Франківщина) та Білогрудівська, XII–IX ст. до н.е. (Уманщина) археологічні культури нині визначаються, як протослов'янські і фракійські. А це доводить зв'язок етногенезу слов'ян з фракійськими племенами. У розв'язанні проблеми етногенезу слов'ян важливим історичним фактом стає черняхівська археологічна культура (II–VII ст. н.е.), створена роксоланами і протослов'янами Середнього Дніпра (антами)1. Її населення було слов'янським, яке і закладало підвалини майбутньої Київської держави.

Участь роксоланів у створенні черняхівської слов'янської (що не викликає заперечень) культури, відсутність іранських поселень у Київській Русі і навіть іранських топонімів – ще одне красномовне свідчення неіранської їх приналежності. Серед слов'янського населен-

_______


1 Це була епоха антів – нащадків псласгів-трипільців. Короля антів Буса (Бусола) разом із старійшинами стратили у Києві (Бусова гора) готи. [257]

ня черняхівської культури були вкраплення поселень інших племен, подібно до того, як на території УРСР ще донедавна були вкраплення поселень чехів, поляків, болгар, німців, молдаван. Одначе іранських не було.

Власне, якщо говорити про роль роксоланів, то найкраще її визначила добра пам'ять народу. А народ ніколи не буде тисячоліття, передаючи від покоління і до покоління, зберігати свідчень про випадкових учасників своєї історії.

Авторові цієї книги пощастило колись читати текст промови ректора Києво-Могилянської академії. Вітаючи професорів і студентів, він з гордістю звертався до них: «Нащадки славних роксоланів»1. На Україні тривалий час ім'я роксолани пам'яталося як назва свого народу. Згадаймо той же факт з Настею Лісовською (1505–1561 рр. м. Рогатин Івано-Франківської обл.), яка увійшла в турецьку (і не тільки) історію під іменем Роксолани. Як бачимо, до першої половини XVI ст. у турецькій імперії українців ще могли звати цим іменем.

Принаймні до переходу роксолан у Дакію вони говорили мовою населення Середнього Дніпра. Себто слов'янською. Важливе значення мали б пошуки лінгвістичних пам'яток на Балканах. Адже ж збереглися у Болгарії слов'янські обрядові пісні на мові тих племен, які населяли ці землі ще до приходу болгар, тобто до VII ст.

Наведені факти дають право на висновок: люди, які жили на території УРСР на зорі нової ери, зберігали! свою етнічну приналежність до скіфської та кіммерійської епох. Суттєвих змін не могла зазнати і їхня мова. Бо для цього не було об'єктивних обставин, не було

________

1 Відомо, що Києво-Могилянська академія називалася ще Академією Роксолана. [258]

слов'янських завойовників. Унікальний фольклорний матеріал, що дійшов до нас не лише з тих, а й з давніших часів – епохи Вед, свідок цьому.

Читачеві можна запропонувати ще один аспект погляду на проблему. Знаємо, що роксоланів, які потіснили скіфів у II ст. до н.е., дослідники вважають групою сарматських (савраматських) племен, які, за Геродотом, мали близьку до скіфів мову. І якщо скіфам приписували іраномовність, то це механічно перенесли і на роксоланів. Ті ж за 500 років асимілювалися зі скіфами. Але скіфи мали на цій території тисячолітню історію і єдину мову. До них землі Північного Причорномор'я заселяли кіммерійці – з епохи царя Таргитая (1500 років до н.е.). їх також іраністи вважали іраномовними. Ось такий ланцюжок вибудовується. І виходить, що населення території сучасної України 2000 років спілкувалося іранською мовою. Це остання ланка в ланцюжку, якщо легковірно піти за іраністами й погодитись з ними щодо іраномовності скіфів, а відтак кіммерійців і роксоланів. Але тоді логіка їхніх гіпотез приводить нас до очевидного абсурду: виходить, схрещення іранців з іранцями породило слов'янську Русь.

А може, так? Могутня Скіфія (2000 років «іраномовна»), витримавши набіги персів (іранці), готів (германці), гуннів (тюрки), не змогла встояти перед сильнішим слов’янським народом. Такий поневолювач, якщо він існував, мав бути численнішим, з вищою культурою і військовою організацією. Лише тоді можна було б поставити скіфів на коліна, переселити на їхні землі мільйони завойовників й асимілювати з ними «іраномовних» аборигенів.

Етнографи, лінгвісти знають, така асиміляція, навіть неповна, тоді, коли «іраномовні» роксолани й рештки скіфів були розгромлені гуннами, тобто до V ст. н.е. вимагала б принаймні тисячу років. А для того, щоб залишки іранських поселень, топонімів щезли назавжди, греби не одну тисячу літ. Але як тоді бути із повідомленням середньовічних авторів VІ ст. про слов'ян від Босфору Кіммерійського до Істру та про існування такої землі, як Русь?

Отже, знову абсурд. Бо не могли бути скіфи іраномовними, так само, як і не могли слов'яни завойовувати їх. Якби так було, то це аж ніяк не могло пройти повз увагу європейських та візантійських авторів середньовіччя.

Останнім часом іраністи під тиском історичній фактів [259] почали визнавати, що скіфи-русь і скіфи-поляни були слов'янами. При цьому вони мало зважають на те, що таке визнання не узгоджується з їхньою платформою. Адже, як повідомляв Геродот, усі скіфи розмовляли однією мовою. І якщо згадані два найчисленніші й найбільш цивілізовані народи спілкувалися слов'янською мовою, то, напевне, нею ж розмовляла і решта скіфів. А не іранською.

Вивчаючи історію слов'ян, слід пам'ятати, що їхня територія, нібито заселена у скіфську епоху іраномовними племенами, після скіфів ніким ніколи не завойовувалась. Наука знає усіх завойовників нової ери. Але ні готи, ні гунни, а пізніше ні авари (тюрки) і хазари (тюрки), звісно, не могли принести на землі «іраномовної» Скіфії мову Київської Русі. До того ж готи і авари, хоч і винищали чимало населення, та все ж закріпитися на Середньому Дніпрі не зуміли.

Від середньовічних авторів VI ст. н. є. ми вже знаємо, що в Межиріччі Дніпра-Дністра-Дунаю (територія УРСР) була Русь, з якої на захід пересувалися слов'яни. Отже, ця тсріторія в VI ст. не була іраномовною. Але, ж і на тисячу років раніше Русь (скіфи-орачі), за Геро-дотом, не була іраномовною. Раніше вже говорилося і про те, що боги скіфів, про яких згадував Геродот, це ті ж самі боги Русі з слов'янськими назвами. Отже, скіфи-орачі (Русі) і скіфи-хлібороби (поляни) були одними з етнічних предків Київської Русі в галузі мови, матеріальної та духовної культури.

Можна заглянути ще глибше. Відомі вчені, наприклад О. Шрадер, вважали прабатьківщиною індоєвропейців Північно-Західне Причорномор'я (межиріччя Дніпра – Дністра). У такому випадку деякі сліди мовної близькості на цій території могли зберегтися ще з пори індоєвропейської спільності. Досліджуючи мову кіммерійців і скіфів, слід комплексно вивчати у них гетські (фракійські) елементи,

Скіфські походи у Лідію, можливо, зв'язують скіфів з кельтами-галатами Малої Азії. Їхні поселення й відповідні топоніми і антропоніми зафіксовано на Україні А етнічні впливи кельтів на території УРСР у скіфську та пізніші епохи ще треба досліджувати.

Як відомо із джерел, слов'яни мігрували із своєї території земель древньої Скіфії (сучасної УРСР) у бік нинішніх Словаччини, Хорватії, Чехії (Богемії), Польщі і далі на південь Західної Європи. Дата походів установлена точно – 565 і 568 рр. [260] Ось як писав про це західноєвропейський хроніст XVII ст.: «Року Христового 565 переселення слов'ян у Полонію і Богемію. У цей час слов'яни окремими аніонами виходять із Боспору Кіммерійського і Русі. Перепливши Істр, та частина, котра трималася течії річки Сави, попрямувала у місця, які досі носять назву Словаччини. Решта ж рушила в інші краї, й тому, що була очолювана двома вождями-братами, поділилася на дві чистини. Одну веде Лях в ту сторону, котра тепер напишеться Польонія. І це є виникнення держави польоти. Другу повів Сех у ту сторону, котру сьогодні називають Богемією. І це є початок держави богемців1.

Насамперед повідомлення про трьох вождів, що керували переселенням слов'ян у 565 р. із Скіфії, нагадує нам легенду київського літопису: «І было три братья: единому имя Кий, а другому Щек, а третьему Хорив, и сестра их Лыбедь»1. Дивний збіг! І хоч хроніст не вказав імені вождя першого загону переселенців, але цілком вірогідно, що це було плем'я легендарного Хорива, якого М. Марр вважав «незаперечним кіммером» (кіммерійцем). Отже, можливо, на землі майбутньої Хорватії прибув саме кіммерійський загін племені Хорива, зв'язаний з племінною назвою Боспору Кіммерійського.

Антропоніми, топоніми, етноніми Хорив, Хоревиця, Хорват, Хорватія і Кіммер (кумир), Кіммерійський – це не що інше, як етимологічні тотожності, які мають спільну історичну основу. Лях, напевне, представляв плем'я Кия (полян), оскільки Польонія означає «поляна» (укр. «галявина»). Ім'я Сех – це написання слів «Щек» або «Чех», взяте з візантійських джерел, де ч писали через z або s (наприклад: галичани – Наlizаnі). Цікавий у зв'язку з цим такий факт: назва річки Лаби у Чехословаччині етимологічно тотожна імені сестри Кия – Либеді. Звідси й утворилося ім'я полабських слов'ян. Відомий також гідронім Лаба у районі давнього Боспору Кіммерійського (притоки Кубані).

Отже, свідчення західноєвропейського хроніста про переселення слов'ян «З Боспору Кіммерійського і Русі на захід» у 565 році, дає підстави здогадуватись, що це були племена, які брали участь у заснуванні Києва. Тобто місто виникло до переселення.

Польський хроніст XVI ст. М. Стрийковський називав дату заснування Києва – 430 рік. Наші археологи вказали іншу – 482, що і дало підставу для святкування у

_______

1 «Повесть. временных лет» по Лаврентьевскому списку, – Спб., 1910, С. 8. [261]

1982 році 1500-річчя міста. Це розходження варто було б розглянути докладніше. Тим паче що деякі джерела називають ще інші («бметь основание его в лето от Христа 334»)1.

З усього цього напрошуються кілька висновків. Перш за все стає зрозумілим те, що 1500-літній ювілей Києва визначено досить умовно. Місто, безперечно, існувало задовго до вказаної дати. Та оскільки підставою для встановлення його віку стала легенда про князя Кия та його братів, яка занесена на береги Дніпра у VII ст. до н.е., то питання про стародавність Києва слід ще вивчати. Адже до VII ст. до н.е. належать і згадки про князя Кия в Авесті, повідомлення Геродота й Птолемея про місто, засноване Києм у Малій Азії і назване його іменем.

Лінгвістичний аналіз слова «Куяба» також адресує назву міста до VII ст. до н.е. Відгомоном древніх згадок про Кия – будівничого міст є, напевне, і пізніша легенда про заснування князем Києм містечка на Дунаї. А з факту розселення слов'ян у 565 році із Русі можна зробити висновок про те, що слово русь вживалося як назва території і народів, звідки вирушали слов'янські загони на чолі з своїми вождями. Тому русь у VІ ст. була вже назвою племінного (державного) об'єднання.

Але ж звідкіль тоді слов'яни з'явились у Боспорі Кіммерійському? Це також пов'язано з їхнім походженням. А з'явилися вони там ще з часів кіммерійців, в епоху зрубної археологічної культури, і пізніше звалися антами. Ми знаємо також, що назва ріки Танаїс (Дон) була відома Геродоту. Більше того, назву міста Танаїс у гирлі Дону, виявляється, знали ще в III тис. до н.е., тобто з пори його заснування. Витоки назви ріки і міста слід шукати в імені древньої богині пеласгів-трипільців і фракійців: Дани-Тани-Танаїс – Аthеnа-Раllаdа (вода-мати). В ту епоху, як уж говорилося раніше, ріки часто називали іменами племен, що жили на їхніх берегах. Відомі також ріка і плем'я з назвою Тана на західних землях сучасної УРСР. Наприклад, Шафарик серед древніх слов'янських племен згадує плем'я танвів, що жило на берегах річки Танви – правої притоки ріки Сану (Сяну). Говорив про них і Я. Головацький2. Чому ми зупинилися на цьому, на перший погляд незначному

_______


1 Гиляров Ф. Преданія русской начальной летописи. – М., 1887. – С. 68.

2 Головацкий Я. Географический словарь Западнославянских и Юго-Славянских земель. – Вильно, 1884. –С. 310. [262]

факті? Насамперед тому, що це плем'я, назване іменем богині Дани (Тани), дуже багато пояснює при вивченні передісторії слов'ян. Назва Тана у греків мала одержати префікс а – «атани», (наприклад: Тана, Аthena – Афіни) а відтак утворилося анти.

Відомості про антів дійшли від Іордана і Прокопія Кесарійського. Вони, або антський союз племен, вважаються попередниками Київської Русі. Саме тому повідомлення про вихід слов'ян з околиць Боспору Кіммерійського, околиць міста Танаїс у гирлі ріки Танаїс (Дону) повинно розглядатися у світлі знаходження там антів ще до нової ери. До речі, ім'я Танаїс, яке збереглося досі у формі Тана – Дана, має слов'янське закінчення іс. Водночас це і фракійське, а не грецьке закінчення фракійських іменників, як вважалося раніше.

Розглядаючи повідомлення про переселення слов'ян у VI ст., треба зважити ще на одне датування цієї події. Хроніст уже нашого часу В. Ранцев вказує: 568 рік. Він дійшов висновку, що слов'янські племена, вирушаючи з берегів Вісли, Дністра, Дніпра у землі, залишені готами й північно-східними германцями, займали території нинішніх Чехії, Сілезії, Лодомирії, Іллірії, Польщі, Померанії, Саксонії, Магдебурга, Бранденбурга.

568 рік, звичайно, датує ту саму подію, що і 565-й. Переселення слов'ян з Боспору Кіммерійського та з Русі на захід займало певний час і в древніх джерелах могло позначатися різними роками. В. Ранцев вказує також деякі нові райони, звідки вирушали слов'яни (береги Вісли), і те, де вони осідали (Іллірія і землі, зайняті потім германцями).

Ми не випадково звертали увагу на етимологічний і семантичний зв'язок гідроніма і топоніма Танаїс і гідроніма й етноніма танва. Плем'я танва (ва має збірне поняття, як і в назвах племен москва, морава, острава, литва і т. д.) знаходилось у районі Вісли, бо Танва – притока Сяну, який впадає у Віслу. Отже, плем'я танва, від імені якого (тани) пізніше утворилося анти, було знане у різних місцях Північного Причорномор'я: від Сяну і Танви до Дону (Танаїс) і Меотиди (Азовське море). Досі ми не торкалися одного, вельми важливого питання: що ж спонукало слов'ян знятися з обжитих країн Скіфії – Русі у 565–568 рр. і податися у Західну Європу. Однією з головних причин переселення найбільш багатої і войовничої частини слов'янських племен було нашестя аварів (обрів). Зіткнення з кочовими войовничими азіатськими племенами тюрків-аварів у районі Бос-[263]пору Кіммерійського змусило слов'янські загони на чолі з вождями податися на нові землі. А важливим наслідком цієї грандіозної за своїми історичними масштабами події стало утворення нашими предками нових слов'янських держав. Другим прямим результатом виходу великих мас слов'янських племен на захід став кінець процвітаючої слов'янської (антської) черняхівської археологічної культури і помітний занепад життя на території сучасної України в VII ст.

На жаль, вітчизняні та зарубіжні історики, археологи, які займалися вивченням цих періодів походження Русі, не узагальнювали багатьох важливих даних різних наук. Не використовувався комплексний метод дослідження епох дописемної історії народів. Майже повністю обійдені увагою дані етнографії, фольклору, лінгвістики, а також міфології і воєнних наук. А між іншим міфи зберегли для нас правдиві, точні відомості про історичні події. Вони, особливо періоду війн, знищення цілих народів і появи нових держав, не можуть вивчатися без даних воєнної науки. Надмірне захоплення історією війн, модне у минулому столітті, викликало у нас реакцію ігнорування воєнних знань. Саме це і відсутність даних у галузі історії культури (міфології) та еортології не дали можливості такому глибокому дослідникові, як В. Петров, вичерпно проаналізувати зіткнення антів з аварами. Але в той же час він зробив дуже багато для наукового дослідження проблеми етногенезу скіфів та слов'ян, зокрема аргументовано спростовував твердження про іраномовність скіфів. Ним же показано розселення антів до Боспору Кіммерійського у IV–V ст., доведена їхня військова могутність під час боротьби з Візантією і римлянами. Ще за десятки років до просування аварів від Боспору Кіммерійського до Дунаю анти успішно нападали на придунайські римські провінції, штурмували міста, фортеці, захоплюючи незліченні багатства і бранців. їхні походи були тривалими і відзначалися високою організацією і мистецтвом. Анти насмілювались навіть зимувати у захоплених провінціях, змушуючи 15-тисячні римські загони тільки здалеку спостерігати за собою, не вступаючи у битви.

Хоч Прокопій і називав антів «ватагою грабіжників», але у сутичках з римлянами, рівними силами, переможцями виходили анти. Повторюємо, все це відбувалося до нашестя аварів у район Боспору Кіммерійського і до переселення в 565–568 рр. частини антів на захід з Боспору Кіммерійського та із Русі. [264]




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМіністерство освіти та науки україни управління освіти дніпропетровської обласної державної адміністрації відділ освіти васильківської районної державної адміністрації письменська середня загальноосвітня школа
Ще у стародавні часи вчені та філософи стверджували діалектичний характер усіх явиш дійсності: "Omnia mutabantur, mutantur et mutabuntur"...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання за програмою 9 класу Вставте дати визначених подій особливу увагу зверніть на виділені події
Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII у першій половині XIX ст
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconДавидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconУзагальнення за темою «Галицько-Волинська держава»
Галицько-Волинської держави, правління різних князів, основні події, які відбулися в цей період історії, закріпити розуміння того,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМатеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність»
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність» (до 70-річчя перемоги...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання для учасників ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії
Запишіть у таблицю найважливіші, на Вашу думку, історичні події, від дати яких у 017 р виповнюється вказана в таблиці кількість років....
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconІсторія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка