О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні



Сторінка16/16
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.74 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

НІЖИН
Назва Ніжин належить до числа назв не дуже старих міст, мабуть, VII ст.

Ніжин у старовину лежав на судноплавній річці Остер і на славетному Залозному шляху, що сполучав Чернігів з Тмутороканню (колишнє Боспорське царство), Каспійським морем і Кавказом. Цей шлях колись був хребтом сарматської торгівлі з Римом, а пізніше – хозарської торгівлі із Заходом.

За усною народною традицією Ніжин – «Нежатина Нива». Під цією назвою місто згадується вперше у Київському літописі 1078 року. У цей рік на місці сучасного Ніжина відбулася битва половців з князями Ярославичами. Під час бою загинув київський князь Ізяслав, і його тіло кияни везли на Старогороду Остерську. Вивчаючи цей шлях, відомий вчений дослідник М.П. Барсов дійшов висновку, що літописна Нежатина Нива є сучасний Ніжин. Споконвіку існує у Ніжині Нежатинська вулиця, а на околиці міста – Нежатине озеро. Незалежно від М.П. Барсова, відомі дослідники історії Ніжина Долгорукий, Гербель, Сребницький, Бережков та інші визнали походження назви Ніжин від Нежатиної Ниви. Такої думки і видатний радянський історик Київської Русі академік Б. Греков. До 1917 року у Ніжинському інституті зберігався гранітний обеліск на відзнаку битви (1078) і загибелі київського князя Ізяслава. [282]

Назва Нежатина Нива не була першою назвою міста. За розповідями самовидців, у Ніжині зберігався пергамент з планом міста і невеличким текстом про прихід варягів у Ніжин і перше поселення тут греків за часів князювання Володимира. За текстом пергаменту, що був складений, мабуть, до приходу монголів, варяги пропливли річкою Остер уночі повз місто і не помітили його. Оволодівши Києвом через кілька днів, варяги поверталися назад. Вони знову припливли річкою, але вже вдень, і вийшли на берег. Задоволені перемогою, нікого не вбивали і нічого не брали у людей. Лише запитали, якому князю належить місто, і одержали відповідь. Тоді варяги показали ниву, яку заборонили жати і орати на знак покори, як данину. Далі вони посідали у човни і попливли річкою угору. Нежатина Нива простояла недоторканною багато років, і відтоді пішла нова назва міста. Варяги і по інших місцях визначали «нежаті ниви» (наприклад, біля Чернігова) на знак покори. Далі у ніжинському пергаменті зазначалося, що поступово «місто з малого стало багатим, аж поки не прийшли на Русь печеніги».

Коли саме прийшли варяги до Ніжина? Як встановити цю важливу історичну дату? Відомий російський вчений-мовознавець О.О. Шахматов вважав, що слово варяги по-аварськи означає «франки» і від аварів перейшло до греків, а потім уже знову до нас. Глибші дослідження доводять, що на території стародавньої України словом варяги наші предки називали чужоземне (навіть союзницьке) військо, що стояло постоями по містах і селах. Повалили «аварське іго» на Русі (VII ст.) з допомогою військового союзу з франками. Франкська держава весь час воювала з аварами. Мабуть, варяги-франки побували в Ніжині як союзницьке військо. Тоді назва Нежатина Нива, що згодом перейшла у Ніжин, існує з VII ст. н.е.

Якою була назва до варягів – невідомо, але місто існувало й раніше.



УКРАЇНЦІ –НАРОД ЧЕРКАСИ
Стародавнє українське місто Черкаси впродовж віків було значним військовим центром Київської Русі. Воно відоме далеко за межами України.

Однак чи задумався хто про походження його назви? Що вона означає? Чому українців у листах мос-[283]ковського царя до Богдана Хмельницького під час переговорів про приєднання України до Москви називали «народ черкаси»? І в царських грамотах XVII ст. до воєвод суміжних з Україною областей наш народ теж називався «народ черкаси» (українець – черкашин, українка – черкашинка). Протягом століть так називали українців і на сході.

Про те, що наших предків татари називали черкасами, ми вперше довідалися від італійського посла Плано де Карпіні, який 1245 р. описав свою «подорож у країну монголів» й своє перебування в Києві. Навряд чи хто заперечуватиме, що з-поміж географічних українських назв тюркського походження «черкаси» є найцікавішою таємницею вітчизняної історії. Нині вченим відомо, що в XV ст. ця назва українців – черкаси – перейшла і на наших вірних спільників і побратимів у війні з татарами християнський народ адиге, який зветься відтоді черкесами. Проте й українці, й адиге себе так ніколи не називали. Автор цих нотаток спеціально досліджував походження тюркської назви черкаси.

Виявилося, що всі тюркські назви українських міст можна поділити на татарські (Ічня «питво», Бахчисарай «місто-сад» і т. д.) і домонгольські (Канів «кров», Бахмач «баштан») та ін. Назва Черкаси походить від тюркських слів: Чири киши, або Чири кисі, що (залежно від діалекту) означає «люди армії». Ще в XI–XII ст. київські князі селили по річці Росі, лінії стародавніх багатих міст Черкаси – Берендичів, найману тюркську кінноту: тюрків – у Черкасах і берендеїв – у Берендичеві (нині Бердичів). Кращі міста доручалися полкам цієї кінноти для захисту Русі від половців. Це військо й називало себе Черкасами, тобто місцем, де проживали люди армії.

Відомий радянський історик академік Б.Д. Греков вважав, що тюркська кіннота в XI–XII ст. значними масами осідала на Вкраїні. Вже за часів київського князя Володимира Мономаха (1116 р.) тюрки й берендеї служили Русі проти половців. З часом вони асимілювалися й були відданою патріотичною гвардією Русі.

Коли 1240 р. на Русь прийшли татари, після падіння Києва в Черкасах утворився центр партизанської (козацької) війни. Загони іі з'єднання розбитого княжого війська потяглися до Черкас – на Вкраїну, як тоді називалася південна частина Київської держави. Численні козацькі загони нищили татар по Україні. Плано де Карпіні (1245 р.) описує ці наскоки на татар. Про [284] організацію партизанів свідчить той факт, що двох воїв галицького князя Василька було досить, аби панський посол безпечно доїхав до Києва. Тоді (1245 р.) татар у Києві вже не було. Їхня застава стояла в кількох днях дороги від Києва, за Каневом. Татари ж побоювалися заходити в партизанські райони, населення яких вони називали Чири кисі, тобто «люди армії». Таких партизанських (козацьких) районів ставало все більше. Вся стара княжа Україна палала вогнем визвольної війни. Кілька віків наші предки орали в полі з рушницями за плечима, а жінки й дівчата ходили жати і козацькими шаблями при поясі. Народ черкаси, тобто народ армії – так казали про наших предків сусідні народи, поневолені татарами. Нові покоління забули цю героїчну назву. Та назва міста нагадує нам давнє минуле: як другої половини ХІІІ ст. через покозачення цілого народу збереглися військові традиції княжого війська Русі, успадковані запорожцями, що дивували європейських фахівців військової справи. В історії Назви Черкаси ховається, мабуть, і колиска Запорозької Січі, її військового мистецтва й організації.



ЯКБИ МИ ЗНАЛИ ЖИТТЯ СЛІВ...
Скільки років нашим іменам?
Жива народна мова відображає сліди такої глибокої давнини, яку письмові джерела засвідчити не можуть. Величезну історичну інформацію приховують у cобі також імена. За останні півсторіччя наука зробила спроби дешифрування слів-імен. Але це лише спроби. До цього часу неясні, наприклад, ще такі найменування, як скіфи, фракійці, гети, кіммерійці, алазони, неври, кгуни... Загадку являють собою й імена людей. Скажімо, такі як Володимир, Василій (Василь), Борис, Сидір, Варвара, Пелагея (Палажка), Парасковія (Параска), Уляна (Уля) та ін.

На жаль, словники відсилають нас до назв і міфів грецьких та римських, хоча саме давні греки і римляни запозичили їх у наших предків. Адже за часів високої цивілізації трипільської археологічної культури (III тис. до н.е.) Греції і Риму ще не було і в згадці.

Коротко розповім у тій мірі, в якій вдалося це дослідити, про історію виникнення деяких імен. [285]

Сидір. Давньогрецьке Ісідор – перекладалося як «дар Ісіди (Ізіди)». Міф, який зберігся, розповідає, що єгипетська богиня материнства, сестра і дружина Осіріса Ісіда пожаліла голодних пастушків і послала їм ситний сніданок. Це й був Ісідор – Ісіди дар.

Грецькому походженню імені Сидір суперечать такі обставини. Міф належить до III тис. до н.е. Греки з'явилися на Балканському півострові на тисячу років пізніше, а культуру, міфи і елементи лінгвістики запозичили у своїх попередників, яких називали лелегами. Завдяки дешифруванню трипільської писемності.встановлено, що населення трипільської археологічної культури (III тис. до н. є.) було пеласгами-лелегами, попередниками і предками Русі на Дніпрі і попередниками греків на Балканському півострові. Пеласги-трипільці підтримували безпосередні культурні зв'язки з Єгиптом, мали великі протоміста, розвинені металургію, астрономію і писемність з першим у світі літеро-звуковим алфавітом, який передали фракійцям, а останні – грекам. Міф про ім'я Сидір і саме ім'я також було передано грекам пеласгами. Це підтверджується тим, що сліди міфа, забуті в Греції, добре збереглися у нашому народі. І в наші дні колгоспні пастухи, збираючись на пасовище, кажуть один одному: «А сидора взяв?» Це означає: чи взяв ти сніданок пастуха?



Пелагея (Палажка). На початку 60-х років, під час моєї роботи як одного з авторів першого видання «Української радянської енциклопедії», академік І.Г. Підоплічко якось зауважив, що, на його думку, [286] ім'я Палажка означає «пеласгська жінка», тобто «жінка і племені пеласгів».

Пізніше, коли завдяки дослідженням київського вченого М.З. Суслопарова стало відомо, що населення трипільської археологічної культури було пеласгами – попередниками і предками русичів, до пеласгів в ученому світі виник особливий інтерес.



Палажка – це зменшене від Пелагея. Ім'я складається з двох частин: Пела і Ген.

Відомий вітчизняний мовознавець та історик О. Партицький встановив, що перша частина імені Пела – вказує на належність до племені пеласгів. Друга – Гея (Гео) – означає «земля».

Як відомо, в культі природи (Всесвіту) у пеласгів символом землі був образ жінки-матері. Отже, ім'я Пелагея означає земля-мати пеласгів (трипільців). Це – Берегиня київських літописів, шанована в народі богиня. Сільські вишивальниці донині зображують її на рушниках у вигляді символу Прадерева Світу – землі і галактики.

Варвара. Ім'я Варвара на заході вимовляється як Барвара, що означає «іноземка». Іноземці – грецькою барбари (βαρβαροι), латиною – bаrbаrі. У переносному значенні варвари – це грубі, жорстокі люди. Таке ім'я, а з ним уявлення про чужоземців, виробилося ще у спільних попередників еллінів – пеласгів-лелегів у межиріччі Дніпра – Дунаю і на Балканах. їхні племена заселяли також Кріт й острова Егеїди до появи еллінів. Пеласги були поклонниками астрального культу природи (Всесвіту). їхні головні божества: тріада Лада, Зоря (Венера) і Артеміда (велика богиня Місяця) – управляли космічною водою, генетичними процесами і нічним відпочинком. У Вавілоні головним культом був жорстокий культ бога сонця, котрого називали Бар-Баром. Людей, призначених у жертву Бар-Бару, кидали всередину розпеченого мідного бика. Племена, що поклонялися гуманному культу, під загрозою винищення змушені були відходити з міста Ура на північ – у район Харрана (Мала Азія), на Балкани і в межиріччя Дніпра – Дністра – Дунаю. Побували там і вавілоняни. Завдяки цьому і поширилася серед пеласгів назва барбари за іменем культу Бар-Бара. Пізніше вона була передана еллінам і Русі, і вважати її грецькою, як бачимо, нема підстав. Такі історичні картини малюються при вивченні слів варвари і Варвара – «іноземці», «іноземка». [287]

Либідь. Усі ми добре знаємо легенду про Кия, Щека й Хорива та сестру їхню Либідь – засновників княжого Києва. Але що означає ім'я Либідь? Зазначимо, що, вивчаючи міфічне ім'я (міфонім), треба знати дані міфології відповідного часу й народу і вміти . користуватися ними. Деякі вчені-мовознавці вважали, що арабська назва Києва – Куяба складається з двох слів: скіфського Кий (Скит) і кіммерійського (іберійського) – ба, що означає дитя. Тому Куяба означає «дітище Кия; будова Кия» і датується VII ст. до н.е. Цей висновок грунтується на морфологічному та лінгвістичному аналізі назви Куйаба. У створенні назви міста, а тому й самого Києва, взяли участь і скіфи, і кіммерійці (зрубна археологічна культура), а значить його заснування треба датувати VII ст. до н.е. Така давність назви міста, названого на честь легендарного Кия, потверджується відомими й авторитетними античними істориками. В античних повідомленнях йдеться про подібну до відомої нам легенди про Кия, що відносять події до VII ст. до н.е.

Повідомляється, що Кий, друг Геракла, повернувшись з Колхіди, заснував місто й назвав його своїм ім'ям. Мова йде про місто Кіос, що й нині існує на території Туреччини. Але деякі дослідники (О. Партицький та ін.) вважають, що саме в той час відбулося переселення мешканців Кіоса на чолі з Києм на територію сучасного Києва.

Нашу лінгвістично-етнографічну розвідку ми присвячуємо сестрі легендарного Кия – Либеді. Згадки про Кия зроблено, щоб орієнтовно визначити час дії персонажів легенди. Ім'я Либідь можна вважати цілком кіммерійським (VII ст. до н.е.), що складається з двох слів: ала – «жінка» і ба – «дитя». Алаба означає «жінка-дитя», тобто «дівиця».

За довгий час, що минув від кіммерійців до княжого Києва, ім'я Алаба на Русі набрало форми Либідь. Ця гіпотеза потверджується народною пам'яттю. У гирлі річки Либеді є Дівич-гора. Вона ж зветься Либідь-гора, або Лиса гора1, бо там за язичництва відбувалися поганські свята – купальські «соботки» на честь Купали (Кубелі; Кибели) та бога неба (Див; Дій).

Навпроти Дівич-гори – Бусова гора і Бусове поле, де було розіп'ято готами вождя антів Буса і 70 старій-

_______


1 Про це в 70-х рр. автора одночасно повідомили В. Даниленко та Л. Пономаренко. [288]

шин (375 р.). З'ясування стародавньої семантики імені Либідь ще потребуватиме досліджень з історичної етнографії, міфології та етимології. Проте й нині цікаво розглянути деякий фольклорно-лінгвістичний матеріал. Фольклор і лінгвістика свідчать, що в імені Либідь узагальнюються якісь гарні, високі й добрі якості. На Україні збереглося багато слів із стародавнім коренем -либ-. Нагадаємо значення деяких з них.

1. Либати – пастися з насолодою по росяній траві або вибирати трави й рослини, які до смаку.

«Свята роса» на Україні означає й богиню Зорю (Венеру), і дівчину, котра, тікаючи від божества Сонця, (гає криницею (найстародавніший міф «Зоря, ключі, роса й мед» датується IV – III тис. до н.е.). Цей міф було запозичено й еллінами (згадаймо міф про Дафну й Аполлона). Зміст обох міфів однаковий: Дафна-Зоря обертається в лавровий кущ – символ вічного життя. Тотожність Зорі (Венери) й дівчини, що стає росою, дуже докладно й переконливо потверджують українські колядки та міфологія середземноморських народів.

2. Либати очима – моргати (дівчині).

3. Либавка – коза, яка визбирує й поїдає смачні вершечки улюблейих трав.

Деякі етнографи вважали, що коза-тотем і предок українського народу. Водночас вона – атрибут Артеміди, фракійської і слов'янської Мендіді – великої богині Місяця. Коза на Україні – пестливий епітет дівчини. Мати каже гостям: «А от і наша коза з батьком». На санскриті коза – Аjа (Аджа), – як нам відомо, вживається на означення і тварини, і Місяця. Язичництво Київської Русі в основі своїй мало люнарний культ. Головним божеством священної тріади, як уже мовилося, був Місяць. Про нього зокрема казали: «Цап на полі басує з цапенятами». Таким чином, либавка-коза стародавнього фольклору це – не просто коза-тварина, а ще й тотем народу й богиня Місяця – Артеміда – головне астральне божество на Середньому Дніпрі. Свято народження Місяця – Щедрий Вечір донині (впродовж тисячоліть) супроводжується водінням кози з відповідними містеріями й ритуалами.

4. Либці – приманка з м'яса для риболовлі.

5. Либити – брати, збирати щось цінне, краще.

6. Либка – сітка на жердині для збирання яблук.

7. Либак – робітник, що збирає нафту з поверхні води, або людина. що збирає вершки з молока. [289]

8. Либець – старець, що просить (збирає) милостиню – жебракує.

Бачимо, що корінь -либ- визначає процес збирання або нагромадження.

9. Либитись – посміхатися без явної причини, від підсвідомого переповнення добрими і приємними почуттями.

Слова з коренем -либ- пов'язані з міфологічними уявленнями.

Ця коротенька розвідка показує, що семантика імені Либідь – «дівиця» – імовірна.

Це потверджує й дослідження назви однойменної річки Либеді у Києві. Відомо, що імена річок не давалися людям чи богам, а навпаки,– імена людей і богів ставали назвами річок. Так виникли назви: Ганг, Марна, Бористенес, Істр, Волхов та ін.

Походження слов'янських імен є цікавою й переконливою аргументацією етногенезу й високої культури Стародавньої Русі. Збереглося їх багато. Розуміння язичницьких імен дає змогу правильно читати середньовічні київські літописи, художньо-історичні твори.



Ігор-Юрій. Імена ці, як і Всеволод, Володимир, Святослав, мали князі кінця XII ст., що брали участь у поході новгород-сіверського князя Ігоря на половців і стали героями «Слова о полку Ігоревім».

Імена Ігор і Юрій пов'язані з сільським господарством та божеством весняного Сонця. Для обох імен було введено грецьке християнське свято Георгія. Ім'я Георгій походить від грецького Георгос – «ратай, орач, хлібороб». Імена Ігор і Юрій символізували Сонце, Дажбога, який, за язичницькими міфами, подарував людям плуга й навчив хліборобства та одруження. На Русь і далі на північ, у Скандінавію, ім'я Ігор потрапило ще за доби тракійців і кіммерійців й походило від назви єгипетського божества Сонця – Гор (з префіксом і).



Всеволод. Це ім'я означає «володар Всесвіту». У слов'янських племен за різних епох Всеволод означало і «сонце», і «Перун». Згадаймо зі «Слова о полку Ігоревім» величальне: «Яр Туре Всеволоде!». Це означає: «Сонце (Ярило) сузір'я Тельця (Тура) Всеволоде!»

Проте епітет Володар Всесвіту належить і Перунові. У VI ст. н.е. Прокопій Кесарійський писав: «Слов'яни вірують у єдиного бога, творця перунів – Володаря всього світу». Перун, за міфами, – батько Сонця, Місяця й Зорі, символізувався також Сонцем. [290]



Володимир. Ім'я означало «володар миру, світу». Цей епітет Місяця на Наддніпрянщині існує кілька тисяч років. Коли князь Володимир прийняв християнстві), йому змінили ім'я на Василь, що означає «Місяць» (старовірменське «Уаціля»).

Святослав. Це язичницьке ім'я означало на Русі дослівно «світе славний».

Наведені імена учасників походу Ігоря на половців асоціювалися з чотирма сонцями, як це й видно з тексту «Слова о полку Ігоревім». Звернімо увагу: знання стародавніх імен дає змогу прочитати важливі місця «Слова», які протягом стількох років усе ще лишаються не прочитаними дослідниками.

Академік Б. Греков колись писав, що «якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася б перед нами»...
Про Дива, Яр Тура

і „время Бусово"...
Поетичні образи «Слова о полку Ігоревім» своїм корінням заглиблюються далеко у народну Пам'ять, у народні вірування. Саме це мав на увазі Карл Маркс, відзначаючи, що у «Слові» «язичеські елементи виступають ще досить помітно».

Водночас високоосвічений автор «Слова» користувався й джерелами стародавньої історії інших народів. Виходячи з цього, розглянемо три питання, пов'язані з «язичеськими елементами» давньоруської поеми: що означає слово Див, вирази: «Яр Тур Всеволоде!» та «время Бусово?»

Ім'я Див (небозвід), напевне, вже в епоху Трипілля було замінене халдейським іменем цього бога – Небо, котре проникло до Єгипту, Індії, Ірану і на Русь. На Україні і в Білорусії у приспівах обрядових пісень ім'я Див згадується як Небо:

Ой Див, Див та Ладо,

Та повідай, Козле, правду.

Етимологічна й семантична тотожність імен Див і Зевс вважалась свого часу відкриттям індоєвропеїзму. Функції громовержця Зевс набув пізніше у давніх греків. Але Див «Слова» ще кілька років тому був для наших дослідників птахом. Варто уважніше розглянути відповідне місце у поемі. Відомо, що древні народи найбільшою катастрофою вважали загибель бога неба. Дуже образно це відбито у голосінні Ісіди над убитим Осірісом («Тексти пірамід», III ст. до н.е.). [291]



Зливається Небо з Землею

Тінь на землі нині

Вже впало Небо на Землю.

Такими ж словами жахливої біди на Русі змальовується поразка князя Ігоря. Спочатку:



Див кличеть вр­ху древа...

А далі – схожі з попереднім текстом картини: «...Пітьма св­т покрыла...»; «уже вьржеся Дивъ на землю». Сучасною мовою це буквально звучить так: «...Пітьма світ заступила...»; «...Уже впало Небо на землю».

Як бачимо, зміст, образи і форма давньоєгипетського і давньоруського текстів майже ідентичні.

Другий взятий для розгляду приклад: величальний вираз «Яр Туре Всеволоде!» – через нерозуміння язичництва Русі став приводом для твердження про фальсифікацію «Слова». З ним виступав французький славіст Мазон. Він опирався на те, що звернення до князя епітетом «Тур», тобто «буйвол», доводить, що автор начебто начитався Ф. Купера, а отже, поема – пізня підробка. Насправді ж цей вираз означає: «Сонце сузір'я Тура, Всеволоде!» Цей вираз, як і все із язичництва Русі,– переконливий доказ оригінальності рукопису. Але тут слід сказати про божество Сонця на Русі. Даж-бог – найдревніше ім'я. Воно перейшло безпосередньо від пеласгів-трипільців з деякою участю готів, які писали: «Дагс». Суфікс -гс- у слов'ян перейшов у -ж-. Ім'я Сварожич – це вже епоха сонячного зодіаку – Сварога. В епоху визначення весняного рівнодення у сузір'ї Овна-Ареса народилося сонце з епітетом Арес («баран; овн»). Арес (Ареії) у слов'ян перейшло в Яр, а пізніше – в Ярило.

Тепер розглянемо, чому у «Слові» готські діви згадали «время Бусово». Бус, або Бусько (син Буса) – гайстер, лелека символізував зорю (Венеру) і був тотемом пеласгів-трипільців. Ми вже говорили, що для усіх народів Східного Середземномор'я характерний астральний культ з тріадою богів: Сонце, Місяць і Зоря: для вавілонян, єгиптян головним у тріаді було Сонце, для арабів – Зоря, на Русі – Місяць, для пеласгів-лелегів – Зоря, а також Місяць. Анти, родичі Русі і слов'ян, були прямими нащадками пеласгів-лелегів. Рухаючись на схід, пеласги побудували Афіни ще до приходу туди греків. В Афінах була священна стіна Пеларгікон із зображенням лелек – символа Зорі і тотема пеласгів. [292]

Вождь антів Бус (правильна літературна форма Бож) зазнав жорстокої поразки у 375 році від готського короля Вінітара. Впиваючись перемогою, той звелів розіп’яти Буса, його синів і сімдесят старійшин. Сталося це тоді, коли Київ мав пралитовську, праслов'янську назву –кгує. Виручати антів тоді поспішили гунни. Можнії по, це були кгуни – пралитовці і праслов'яни, котрих К. Птолемей називав царськими скіфами (у Геродота – базилеї). Литовською мовою кгуни – «царські». Так ось, гуни чи кгуни перемогли готів. Готський історик Іордан писав, що у першій битві перемога була за готами. У другій – також, але гунни не впали духом і вступили у третю. їхній король Баламберг влучив стрілою у голову Вінітара. Смерть того означала перелом у битві, і анти, предки Русі, були таким чином врятовані.

Коли готські «красные девы» у «Слові» оспівують «время Бусово», то вони згадують перемоги готів над слов'янами, воліючи забути розгром і вигнання з берегів Дніпра. Пам'ять про антського вождя Буса збереглася донині. У Києві є місця: Бусове поле, гора Бусовиця.

Ми торкнулися питання язичницьких елементів у «Слові о полку Ігоревім». Ці місця довго були незрозумілими для дослідників. Вони ще раз показують, що поеми - це золотий ключ до історії і культури Давньої Русі. Але треба, щоб цей ключ мали в руках не лише філологи, а й представники різних наук.


Боян і автор «Слова»
«Слово о полку Ігоревім» – видатна пам'ятка культури й писемної літератури Київської Русі. Твір було написано – отже, існував він у вигляді рукопису. На це звертали увагу визначні діячі вітчизняної культури В Капніст, М. Максимович, О. Потебня, О. Веселовський, Вс. Міллер, О. Орлов та ін. Радянська наука потвердила їхній висновок працями Д. Лихачова, Б. Рибакова, Л. Дмитрієва, В. Андріанової-Перетц та розвідками доброго десятка інших учених, що, ясна річ, значно розширило і збагатило наше уявлення про постать автора «Слова» і його епоху.

Мабуть, цілком закономірно, що ми прийняли відому думку про участь у Ігоревім поході автора «Слова», тож в основу даної статті поклали питання: де, коли, за яких умов і ким була написана геніальна поема? Але перед тим як підійти до відповідей, варто загадати версії щодо автора... [293]

Академік О. Орлов, наприклад, вважав, що походив автор із галицької землі, буй особою, наближеною до Ігоря. Д. Лихачов гадає, що він міг бути наближеним до Святослава київського; Б. Рибаков, котрий здійснив дослідження давньоруських літописів, знайшов його в особі київського боярина Петра Бориславича. Найновіші гіпотези (С. Пушик, Л. Махновець) обстоюють авторство за Володимиром Ярославичем, легковажачи, щоправда, застереженням Д. Лихачова стосовно того, що не можна приписувати авторство «Слова» людині, яка нічого більше не написала. Статтею ж В. Медведєва «Автор невідомий і... відомий» (Літ. Україна, 1984, 26 січня) було розпочато відчитання імені автора поеми в самому її тексті. Цього підходу ніхто, зрештою, не заперечив, його було потверджено у формі постановки питання на користь князя рильського – Святослава (Літ. Україна, 1985, 20 червня), тим більше, що авторство Святослава київського (за В. Медведєвим) викликало сумніви й було відхилене вченими як безпідставне.

Мусимо визнати: події 800-річної давності, які мали безпосередній стосунок до історії та культури нашої рідної землі, багато в чому залишаються таємними для нащадків. Ось і такі, здавалося б, прозорі рядки «Слова»: «Що ми шумить, що ми звенить далече рано перед зорями?» – були визнані відомим київським ученим М. Шарлеманем за головний доказ того, що створив «Слово» сам князь новгород-сіверський. Припущення це розвинув у романі-есе «Пам'ять» В. Чивіліхін, але найвишуканіші аргументи письменника виявились безсилими перед одним-єдиним запитанням: чи міг князь Ігор знати, як проблему вирішували Гзак із Кончаком, зрозумівши, що сановитий бранець накивав п'ятами?

Справді, тієї розмови двох мужів-можновладців, що відбила дуже й дуже непросте, виразно опозиційне ставлення половецької верхівки до політичних амбіцій Кончака, не міг чути ніхто на Русі. Такі переговори, як належні дипломатії, велися в таємниці, відповідно до стану війни: «Мовить Гзак Кончакові: «Якщо сокіл до гнізда летить, соколика розстріляймо своїми золоченими стрілами». Рече Кончак до Гзи: «Якщо сокіл до гнізда летить, то ми сокольця опутаємо красною дівицею». І відповідає Гзак Кончакові: «Якщо його опутаємо красною дівицею, то не матимеш ані сокольця, ані красної дівиці, та й почнуть нас птиці бити в полі половецькім».

Цей витяг цитується ось уже близько двох століть, усі дослідники, здається, сходяться на тому, що йдеться [294] тут про цілком реальну політичну ситуацію, котра склалася після втечі новгород-сіверського князя з полону «сам-п’ять», але ще ніхто, наскільки нам відомо, не задумувався над тим, що саме наведений уривок дає вагомі підстави бачити автора «Слова» по той бік – у неволі. Лише перебуваючи у ворожому оточенні, міг він дізнань про плани половецької верхівки стосовно її політики щодо Русі й конкретно – княжича, нареченого Кончаківни.

Так само прикметно сказано й на початку поеми: «Комоні ржуть за Сулою, звенить слава в Києві. Труби трублять в Новеграді, стоять стязі в Путивлі». В цьому промовистому тексті йдеться не просто про коней, а про комонне військо, себто слово «комоні» означає власне кінноту, готову до походу, – так називався цей різновид збройних сил у Польщі, Угорщині, а на Україні – ще й у часи народно-визвольної війни XVII ст. Отож чи не тому, що автор писав «Слово» у половецькому полоні. Русь комонна була йому «за Сулою»?.. Це настільки чітко відображено в авторській ретроспекції, що важко не сприйняти цитоване свідчення поза часово-просторовим, достеменним значенням.

Розглянута цитата спростовує і думку А. Нікітіна, що тут маємо Боянові рядки про битву київських і чернігівських князів на Нежатиній Ниві 1078 р., використані автором «Слова». Мовляв, поетична частина «Слова» належить до XI ст., а пізніше публіцистичне нашарування і є відома всім поема.

Та Сула не відділяла Київське князівство од Чернігівського, і тому це місце «Слова» і його ритміка не можуть належати Бояну. Сула була на півдні за Києвом – кордоном від половців – і не стосувалася до битви на Нежатиній Ниві 1078 р.

Саме половецька неволя, прискоривши гостроту почувань, спонукала автора до справді духовного подвигу – написання поеми, де, немов у сльозі, віддзеркалилися страждання і велич рідної землі.

Автор був сином свого часу. Та, перейнявшись духом поеми, гостро відчуваєш, що він – людина, ще не зіпсована «Княжим побутом», «переситом влади», тягарем її клейнодів. Святі поняття «Русь», «Земля Руська» сприймаються і трактуються ним якоюсь мірою ідеалізовано – не як висновки з тодішньої ситуації, а як істини Мономахових настанов, як усвідомлення кревної єдності рідного народу, спільного минулого його. Разом з тим «Слово» відкриває перед нами ще й надзвичайно [295] яскраво ілюстровану генезу поступового занепаду Русі, четвертованої міжусобними чварами.

Автор не просто викриває, він таврує жорстокі котори князів, намагаючись бути об'єктивним і до Ольговичів... Та безперечно одне: це позиція людини «неспідленого серця», з чистими руками й чесними помислами. Ось чому й число претендентів на звання автора не може вкладатися в сотні. Його знайдемо серед обранців долі, принижуваного й покинутого в полоні.

Не зупинятимемось на обгрунтуванні князівського походження автора, бо написання поеми у неволі робить це незаперечним. Саме таке елітне становище забезпечувало авторові високу освіту: дипломатичну підготовку, знання військової справи, історії, астрономії, архітектури, живопису... Окрім вільного володіння грецькою та латиною, не кажучи вже про слов'янські мови й половецькі діалекти, автор-князь користав із кількох алфавітних систем – од церковнослов'янської до рунічної та іллірійської, був начитаним, бо вивчав Біблію, праці Арістотеля, Гомера, Вергілія...

Гадаємо, вчені ще порозкошують із поетичних паралелей, виявлених у «Слові» й визначних пам'ятках вселюдської культури, як-от: «...і збилася пісня з долоні, мов сокіл, попід небесами» («Калевала») або: «Зливається Небо з Землею... Вже впало Небо на Землю» голосіння Ісіди над убитим Осірісом («Тексти пірамід», III тис. до н.е.). Але слід, мабуть, нагадати й про те, що не поминуло уваги дослідників, – прекрасне знання автором усної народної творчості, починаючи від обрядових пісень, билин і дум та закінчуючи знаною з дитинства «А ми просо сіяли, сіяли...», котра, як писав О. Потебня, звучала ще за доби вед, себто в II тис. до н.е. Дивного в цьому нема нічого, бо досить давно завважено, як багато символів, образів народної поетики перейшло нам у спадок ще з доісторичних епох, Деякі з них розвивалися в усній творчості, деякі переходили в писемність. Життя пісні взагалі набагато триваліше, ніж вважалося досі. Факт, що сто тисяч літ тому (вдумайтеся лиш у цю цифру!) конфігурація сузір'їв набагато точніше відповідала існуючим назвам, а видрукувана в кількох виданнях карта зоряного неба автора цієї книги доводить, що давньослов'янські назви сузір'їв – найархаїчніші. Що стосується пісенних мотивів «Слова», якими, безсумнівно, живилася й творчість Бояна, то вони й сьогодні на устах народу.

Справді, саме фольклор, як і язичництво Давньої [296] Русі, творить те яскраве, живе тло, на якому діють герої «Слова». Та правда й те, що саме текст поеми (хоч і пошкоджений часом) якнайпереконливіше свідчить на користь реальності тих подій, про які нагадує автор. (А фактаж – то Боянова традиція). Отож коли А. Нікітін у вже згаданій праці наводить рядки: «Третього дня... два сонця померкли, обидва багряні стовпи по-чагасли... і з ними молода місяця, Олег і Святослав тьмою ся поволоклися», – він каже, що за пісенним ритмом вони належали Бояну. А. Нікітін в цьому тексті намагається знайти князів, котрі брали участь у битві на Нежатиній Ниві 1078 р. Ми вже показали вище, що перший за ознакою ритміки текст не міг належати Бояну, а тому й наведені рядки – не його. До того ж тут ідеться про чотирьох полонених князів Ігоревого походу.

«Молодий місяць» – Володимир, син Ігоря. Ім'я Володимир, за Київським язичницьким пантеоном, означає Місяць – «володар миру».

Далі треба читати не «Олег і Святослав», а «Ольгович Святослав». Ми бачимо всіх чотирьох полонених князів – учасників походу. А. Нікітін доводить, що автор «Слова» вставив у поему відомі йому рядки з Бояна про «сон» і «золоте слово» київського князя. Тут ще потрібні дослідження.

У цьому ж плані – щодо написання поеми – доречно згадати й обітницю, дану Ігорем у половецькій неволі, коли до нього було прислано сповідника. Чутка про те, що Ігор просив Одігітрію (провідницю) допомогти йому вибратися з полону, поширилась по всій Русі, але, безперечно, знав про це й автор, як товариш Ігоря по неволі. Так само знав він, що Ігор виконає обітницю – відвідає храм Пирогощі, вклониться іконі Одігітрії.

Текстологічний аналіз дає відповідь і на питання, коли ж саме писалася поема. Та пригадаймо спочатку, хто полонив руських князів. За Іпатіївським літописом – Ігоря яли тарголове: муж іменем Чилбук... Всеволода ял Роман Кзич... Володимира ял Копти з Улашевичів... а Святослава ял Єлдочюк у Бурцевичех (себто Єлдочук з роду Бурцевичів). Ігоря зумів перейняти до себе Кончак, створивши відповідні умови майбутньому сватові. Та й брат Ігоря Всеволод, хоч не знати коли повернувся додому, теж перебував, мабуть, у Кончака. Всеволодові судилося ще раз брати участь у поході київського князя проти половців, а помер він 1196 р. в Чернігові. Імовірно, що Всеволод повернувся разом з Ігорем (за Татіщевим, «сам-п'ять»), сином тисяцького й коню-[297]шим, котрі, згідно з Іпатіївським літописом, перебували разом з Ігорем у полоні. Звичайно, Всеволод не міг бути автором поеми і сам себе хвалити у тексті.

Як відомо, Володимир Ігоревич прожив у тестя – Кончака два роки і повернувся додому разом з Кончаківною і дитиною. Доля ж племінника новгород-сіверського князя склалася значно трагічніше. Хан Єлдочюк, мабуть, належав до сил опозиції стосовно, сказати б, миролюбної політики хана Кончака. Та й Ігор, з усього видно, не вельми переймався чи й не міг перейматися долею князя рильського. До речі, можливо, саме його серед інших звинувачено в поразці: згадаймо, що коли Всеволод запропонував одійти назад і в зручнішому місці стати табором, то Святослав (за Іпатіївськнм літописом) аргументував відмову втомою коней... Так чи інак, а сліди Святослава губляться в полоні, в літописах згадки про нього більше не зустрічаємо. Тож у жодному разі не міг співати собі славу автор, закінчуючи поему, – полон його був ганебним для князя, бо лиш «мертві сраму не імуть...».

Маємо в поемі й досить переконливе свідчення про час її написання: «Вже князеві Ігорю померк сонця світ, а дерево не бологом листвіє. ронить. По Росі й по Сулі городи поділили...». Тим паче, що, на думку більшості дослідників, автор у кожній конкретній ситуації дуже точний щодо деталей, реалій військового спорядження, природних особливостей тощо. А це означає, що пора падолисту, відбита в поемі, – не така собі суто абстрактна метафора, а конкретний ситуаційний «слід часу» – і в його душі, і на рідній землі, сплюндрованій ворогом.

Попри героїчний пафос поеми й той поетичний космос Київської Русі, який лучить її з набутками Бояновими, «Слово» – цілком оригінальний, небувалий твір у тодішньому слов'янському світі. З однаковим успіхом його можна називати як поемою, так і романом,– це виквіт тієї художньої, живленої особистою відповідальністю за долю світу царини, з якої росте вся вітчизняна література. Та разом з тим недаремно дослідники вбачали в «Слові» спорідненість із думами й билинами, історичними піснями й плачами, – така спорідненість, до речі, властива й творчості Т. Шевченка. І все ж потрібно було народитися в такий складний і трагічний час, а затим стати ще й жертвою обставин, щоб доля викресала з юної душі обдарованого князя сповідь і заклик до сучасників: «Слово о полку й гореві Ігоря, [298] сина Святослава, внука Ольговича». Без нового трактування назви просто не обійтися. Чи зійдемося на давньому горестві, чи приймемо лексему без фонетичних змін як архаїчний місцевий відмінок однини – гореві, але маємо усвідомити, що лише в такому разі читаємо саме те, що мав на увазі автор.

Ясна річ, для встановлення істини потрібне всебічне й планове (дискусійне) вивчення тексту «Слова» й літописних текстів, а також належне узагальнення всіх фактичних відомостей, наявних у світовому словознавстві.

Зосередивши певні зусилля на заявлених аспектах «Слова», ми керувалися зокрема ленінським положенням про те, що, розглядаючи якусь проблему, «треба брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються даного питання, без єдиного винятку».

Досліджуючи текст визначної пам'ятки, ми виявили, що творилася вона в половецькому полоні вже після втечі князя Ігоря. Ми розтлумачили два місця з тексту «Слова», що їх А. Нікітін вважав належними Бояну і пов'язував з битвою на Нежатиній Ниві (1078 р.), і показали, що ці тексти належать автору «Слова о полку Ігоревім». Розтлумачення ще одного «темного місця» показує, що автор «Слова» сам називає себе Святославом-піснетворцем і говорить про свого посланця, котрий привіз поему на Русь із полону.

Маємо на увазі місце: «Рекъ Боян и Ходына, Святъславля п­снотворця старого времени Ярославля, Ольгова коганя хоти...» Розберемо і прочитаємо це речення.

Маловживане слово ходина – це однина жіночого роду від ходини, це – «людина-посланець». Малозрозуміле або пошкоджене слово хоти – «Ольгова коганя хоти». Знаходимо його етимологію й семантику через слово охота (охоти – охочий). Тоді це «Ольгова княжича джура» (зброєносець). Усе речення треба читати так: «Мовив Боян і посланець-джура Ольгова княжича Святослана-піснетворця старого Ярославового часу». Або так, як воно подано у «Слові»: «Мовив Боян і посланець Святослава-піснетворця старого часу Ярославля, Ольгова княжича джура». Автор залишив нам своє ім'я Святослав, передавши на Русь із полону через свого джуру писану поему.

Цими рядками – повідомленням про автора «Слова» і його героїчний вчинок – пересилку поеми на Русь своїм джурою – твір закінчується. Така була традиція в літературі середньовіччя: ім'я автора або зовсім не писали, або воно зазначалося в самому кінці твору. [299]

І ми бачимо, що поему цим закінчено. Маємо ще лише окремий епілог – короткі рядки про те, що тяжко Ігорю без Русі, а Русі без Ігоря, але э Сонце на небі – Ігор вже повернувся на Русь: «Дівиці співають на Дунаї, в'ються голоси через море до Києва». Ігор здійснює обітницю – їде до Пирогощі. «Слава Ігорю Святославичу, Буй Туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу. Князям слава та дружині. Амінь».

Звичайно, всі гіпотези про авторів на Русі не можна було приймати при всебічному науковому вивченні «Слова». Адже на Русі не знали про розмову Гзи з Кончаком у половців, і не ржали їм комоні, не дзвеніла слава у Києві... за Сулою. Очевидно, що не співав автор слави князеві рильському Святославу, бо не міг її співати, перебуваючи в полоні.


Ця загадкова сімка
Є закономірності, до розв'язання яких людство підходило спочатку інтуїтивно, лише здогадуючись про їхнє існування. А тому і самі ті закономірності оточувались ореолом таємничості. Здавна тією таємничістю було оточене число 7. Треба сказати, що маги взагалі дуже спритно використовували стародавні науки про закони природи, щоб підтримати віру простих людей в свої начебто надприродні сили. В ритуалах магії використовувалися й деякі натуральні числа, серед них особливо важливою вважалась сімка.

На знахідках, що датуються кам'яним віком (Мізинська стоянка на Десні), в орнаментах знаходимо магічну сімку. У скіфських курганах на чудових виробах стародавніх майстрів постійно присутнє число 7, його ми зустрічаємо в старовинних українських колядках.

У шумерських міфах число 7 було священним. Скрізь у світі відомі міфи про 7 днів творення світу і 7 днів потопу. В старовину вважали, що 7 є всесвітнє абсолютне число всіх символів, бо складається із 3 і 4. Це число – синонім повноти, досконалості, вищий ступінь завершеності.

У Києві за часів князя Володимира існувало всесильне божество – літописне Сімаргла. Виявилось, що це перекручена літописцями назва бога Семи Ярил, тобто Семи Сонць. Святом божества Семи Сонць був день одруження Світла й Води на Купала. Це божество симво-[300]лізувало великий закон періодичного відродження природи.

Число 7 знаходимо і в багатьох стародавніх фразеологізмах. «На сьомому небі» – це вершина (повнота) досягнень. «За сімома замками» – цілковита й остаточна заборона. Такий же зміст закінченої повноти має приказка «Сім раз відміряй, а раз відріж». «Одним махом сімох побивахом» – повнота успіху: одноразовою дією досягається кінцева мета. Приказка «Семеро одного не ждуть» свідчить про абсолютну повноту та завершеність складання в число 7 і т. д.

Але чому так поталанило сімці? Які природні закономірності (інтуїтивно вгадані, але не розгадані далекими предками) підтримали таку довготривалу її популярність?

Згадаємо, число 7 колись вживалося для характеристики матеріального світу, часу та простору. Число 8 символізувало інертність і смерть.

Час вимірювали від 7 днів до 7 поколінь...

Вчення Піфагора про число стосується кількісних закономірностей природи. Вчений стверджував, що в світі існує повторюваність усіх явищ. Число вважалось початком і основою усіх речей. «Все є число», «число править світом». Одиниця – першопочаток. Двійка – єдність протилежностей. Трійка – триєдність першопочатку з його протиріччям сторони і т. д.

Математика, яка вивчає кількісні співвідношення і просторові форми реального світу, давно стала абстрактною наукою і нині ніяк не розкриває загадки «магічного» числа 7. «Натуральне число 7 описує всі множини, рівнозначні цьому числу», – читаємо ми в одному з математичних підручників. Але ж так само визначаються в ньому й інші натуральні числа. Тим часом сімка заслуговує на те, щоб про неї знали докладніше, хоча б завдяки тій пильній увазі, якою користувалась вона у багатьох народів. В.І. Ленін у міркуваннях піфагорійців про те, що «у душі сім кіл (елементів) подібно до того, як на небі», вбачав здогадки, фантазії про схожість макро- і мікрокосмосу.

Вперше із символікою «магічних» чисел автор зіткнувся наприкінці 40-х років. У журналі «Доклади Академии наук СССР» за 1949–1950 рр. була опублікована низка статей, присвячених відкриттю періодичного закону атомних ядер. В цій моделі складних ядер особливе місце займали ядра гелію (4) і тритію (3), тобто ядро літію з 7 нуклонами. Виявилось, що така будівельна деталь дає завершення активних ступенів у розвитку [301] складних ядерних структур. Додавання ще одного нуклона неминуче призводить до утворення тетронію і миттєвого перетворення його в альфа-частку. У випадку берилію-8 дві альфа-частки миттю розлітаються. Як і у наших предків, вісімка тут символізувала смерть!

Значення числа 7 як символу періодичності в природі підтверджує також періодична система хімічних елементів Д.І. Менделєєва. Якщо розглядати систему, починаючи від лужних одновалентних аналогів – від літію, то наступним буде двовалентний берилій, потім тривалентний бор, вуглець, азот, кисень і, нарешті, семивалентний фтор. На восьмому місці аналоги елементів інертних газів з 8 зовнішніми електронами. Властивості цих елементів відповідають уявленням стародавніх людей про число 8 як символ інертності або смерті.

Пройшовши елемент неон, система знову повертається до одновалентного металу натрію, аналога літію. Далі повторюється попередній цикл розвитку із 7 ступенів до вісімки, що символізує спокій.

Відтак число 7 є параметром періодичного закону в природі. Тим самим підтверджується один із законів діалектики: заперечення, який знали древні. У довгих періодах системи Д.І. Менделєєва закон сімки зберігається. Цей закон у давнину сприймався як закон поновлення, закон безсмертя. Стародавні люди помічали, як кожні 7 років змінюються деякі особливості і прояви характеру дітей та дорослих, спостерігали фази Місяця – головного астрального божества у тижні з 7 днями. Періодичне ущерблений Місяця, смерть божества і потім воскресіння в 7-денному циклі.

З часів кам'яного віку, як засвідчила археологія Мізині на Десні, наші далекі предки знали музику з її періодичністю, яка виражалась у 7 звуках гами. Октавою вище повторювалися ті самі звуки – і знову їх було 7. Знало людство і 7 кольорів веселки. Вони символізували вічний колобіг води і життя у природі.

Водолікування та грязелікування у Стародавньому Єгипті і Римі тривало 7 тижнів. Сучасна наука довела: оздоровлення нервових клітин у хворих потребує саме такого часу. «Магічне» число 7 говорило нашим предкам про вічне оновлення і безсмертя природи. [302]



ФАХІВЦІ

ПРО ПРАЦІ О.П. ЗНОЙКА
Книга О.П. Знойка адресована читацькому загалу, зокрема – молоді. Вона знайомить з передісторією слов'янства і в першу чергу – України, з виникненням слов'янських племен, їхніми зв'язками із сусідніми народами. Розгорнутий у ній матеріал вражає своїми масштабами і глибиною. Охоплюючи величезну кількість даних історії, археології, етнографії, етимології, лінгвістики, астрономії, занурюючись у пласти древніх міфів і українського фольклору, автор ніби з'єднує сотні ниток, що тягнуться з глибини віків до нашого часу. Аргументовано спростовуючи чимало хибних тлумачень, що побутували й побутують в історичній науці, О.П. Знойко сміливо пропонує свої висновки, гіпотези, версії, здогадки, переконливо доводить астральну природу вірувань наших предків. Книга дає нам несподівано нове уявлення як про язичництво Давньої Русі, її культуру, так і про культуру народів Середземномор'я.
О. Державіна, доктор філологічних наук; Інститут світової літератури імені М. Горького АН СРСР.
Велика заслуга О.П. Знойка у тому, що він показав тісний зв'язок дохристиянської (т. зв. язичницької) релігії з астрономією, космогонічними уявленнями про Всесвіт. Ним здійснена спроба ототожнити язичницьких богів давніх слов'ян, у тому числі і Давньої Русі, із сузір'ями й небесними тілами. їхній рух автор пов'язує з дохристиянськими святами. Ним висунута гіпотеза й дано тлумачення народних обрядів Різдва, Нового року (Щедрого Вечора), водіння кози, ялинки, Купала з погляду астрономічних знань давніх слов'ян.

Широке використання фольклорних, лінгвістичних, етнографічних й астрономічних матеріалів дало можливість авторові висунути цілий ряд гіпотез і цікавих здогадок щодо зв'язку дохристиянської релігії давніх слов'ян з астрономічними явищами. Саме у цьому цінність дослідження О.П. Знойка.


Г. Сергіенко, доктор історичних наук, І Шекера, кандидат історичних наук; Інститут історії АН УРСР. [303]

ОГЛАВ
Громова криниця. Володимир Коломієць 3

Передмова автора 9

Походження слов’ян і Русі 11

Таємниця Стародавньої Русі 38

Космогонія, міфологія та обряди астрального культу на Русі 43

Питання етногенезу й факти етнографії 92

Таємниця Артеміди 119

Сліди на небесній карті 130

Розшифрування найдавнішої в Європі писемності з берегів Дніпра 135

Русь і етруски 146

Дана 149

Самбатас 198

Стародавня космогонія й народні звичаї 209

Київ і Київська Русь 225

Хто вони, кгуни? 265

Таємниця стародавнього Донбасу 267

Ніжин 282

Українці – народ черкаси 283

Якби ми знали життя слів... 285

Фахівці про праці О.П. Знойка 303


Знойко Александр Павлович

МИФЬІ КИЕВСКОЙ ЗЕМЛИ И СОБЬІТИЯ ДРЕВНОСТИ


Научно-популярные статьи, исследования

Киев, издательство ЦК ЛКСМУ «Молодь»

На украинском языке
Редактор В.В. Пономаренко

Художній редактор В.І. Гайовий

Технічний редактор М.Л. Мелько

Коректори З.М. Клещенко, Л.В. Свириденко



http://www.svit.in.ua

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМіністерство освіти та науки україни управління освіти дніпропетровської обласної державної адміністрації відділ освіти васильківської районної державної адміністрації письменська середня загальноосвітня школа
Ще у стародавні часи вчені та філософи стверджували діалектичний характер усіх явиш дійсності: "Omnia mutabantur, mutantur et mutabuntur"...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання за програмою 9 класу Вставте дати визначених подій особливу увагу зверніть на виділені події
Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII у першій половині XIX ст
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconДавидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconУзагальнення за темою «Галицько-Волинська держава»
Галицько-Волинської держави, правління різних князів, основні події, які відбулися в цей період історії, закріпити розуміння того,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМатеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність»
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність» (до 70-річчя перемоги...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання для учасників ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії
Запишіть у таблицю найважливіші, на Вашу думку, історичні події, від дати яких у 017 р виповнюється вказана в таблиці кількість років....
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconІсторія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка