О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні



Сторінка6/16
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Стародавність культури. Питання слов'янства й мови
Тривалі пошуки гіпотетичної прабатьківщини, спільної усім сучасним слов'янським (за мовою) народам, не привели вчених до єдиної думки. Не знайшла визнання й гіпотеза про загальнослов'янську прамову, що начебто існувала колись на уявній прабатьківщині слов'янських народів. Ці застарілі погляди штучно тримаються й досі, але вже не відповідають рівню сучасних наукових знань. Однак зазначимо, що останнім часом деякі мовознавці вважають окремі гідроніми Середньої Наддніпрянщини фракійськими (дакійськими) й доходять висновку, що фракійці блокували слов'янам доступ до Середнього Дніпра.

Вивчення мовного субстрату свідчить про зв'язки протослов'ян, їхньої мови та культури з давніми середземноморськими і навколочорноморськими народами.

Вчені давно звертали увагу на вплив субстрату та мовного схрещення на утворення деяких індоєвропейських мов. Про це писали Г. Асколі, Г. Шухардт, П. Кречмер, А. Мойє, Г. Гірт, Ю. Покорний та ін. Проте найавторитетнішим знавцем цієї галузі мовознавства визнано видатного радянського вченого академіка М.Я. Марра.

Перед тим як навести деякі висновки з його досліджень про українську мову, треба, мабуть, сказати кілька слів про долю наукових праць видатного вченого. Це треба конче зробити, оскільки не можна обминути М.Я. Марра ще й як видатного історика культур навколочорноморських народів. Протягом усієї своєї плідної, талановитої й бурхливої наукової діяльності – впродовж усього життя – М.Я. Марр вважався зіркою першої величини не тільки російської, але і європейської мовознавчої науки. Але через 15 років після смерті, у 1950 р., М. Марр зазнав критики з боку Й. Сталіна. Це призвело до накладання своєрідного veto на всі його наукові праці.

З 1950 р. праці Марра не перевидавалися й на авторитет видатного вченого уникали посилатись радянські мо-[94]вознавці й дослідники культури. Довгого забуття зазнали й наукові праці інших видатних мовознавців і фольклористів. Лише останнім часом знову посилилася увага до наукової спадщини академіків О. Потебні, Д. Яворницького, А. Кримського, В. Гнатюка.

Однак уже через десять років, 1960 р., академік В. Абаєв у статті, присвяченій М. Марру, писав: «З усіма помилками й захопленнями М.Я. Марр лишається однією з яскравих постатей російської й радянської науки». Реабілітація наукової спадщини М.Я. Марра стосувалася і його досліджень з питань походження мови, міфології, передісторії культури навколочорноморських народів.

Що українська мова доіндоенропейска підтверджувалося її аналізом. Так, наприклад, слово «правда» еквівалент імені скіфського героя Прометея, котрого ім'я зберегли нам греки: рrа-v-dа, рrо-mе-vе буквально означає, «дитя неба», «сонце», «сонечко».

В українській мові слово «правда» має два значення:

1. Синонім «право», «закон».

2. Синонім «істина», це безпосередній дериват сонця. «Двозначність слова „правда" являє пережиток полісемантизму й характеризує українську мову шаблем розвитку більш архаїчним ніж інші індоєвропейські мови», – пише М.Я. Марр.

М.Я. Марр, говорячи про субстрат української мови та мов, споріднених з нею походженням, вважав цікавим фактом, скажімо, те, що вони за деякими характеристиками ширше, ніж з іншими, збігаються з абхазькою, баською, бретонською мовами.

Отже, українці мають спільне минуле з басками, абхазами, чанами (лезгами-пеласгами), гурійцями (давня Gurуа), вірменами (Наukа)? Баски, наприклад, самі себе звуть етрусками (таке значення національної самоназви басків). Слово абхази і баски – теж спільного кореня: абхази – а-bas-ki, тобто слово утворилося додаванням префікса а.

Українська, абхазька й баська мови ставлять визначення після предмета, що визначається, наприклад:

Голово козацька, голово молодецька!

Чи є в тебе на Русі батько або мати,

Або сестра найменша?

Або: «люд хрещений», «край веселий», «місяцю ясний», «очі завидющі», «руки загребущі» і т. ін.

Ця характерна українська риса поділяється лише стародавньою шумерською мовою з Вавілонії з писемністю V тис. до н.е. [95]

А як пояснити, наприклад, те, що у бретонців, кельтів слово батько (tat) тотожне українському тато, пеласгійське нана (мати) – українському неня і т. ін. М.Я. Марр вважає, що від шумерського слова шурука») походить українське дієслово шукати.

Ясна річ, не просто збігом пояснюються факти схожості, а іноді абсолютної тотожності слів, які були і є у вжитку цих географічно віддалених народів. Особливості української мови М.Я. Марр пов'язував з участю шумерів, етрусків, пеласгів в етногенезі наших предків.

Подібно до К. Сосенка, але незалежно від нього й спираючись на інший мовний матеріал, М. Марр вважає, що добою заснування Києва є кіммерійсько-скіфська доба, тобто перша пол. І тис. до н.е. Вчений звертає увагу на те, що у давньовірменських джерелах і в Нестора, котрий обробляв «передісторію, тобто забуту історію України», наведено подібні споріднені легенди про заснування перших міст: Куара, точніше Ковара (Ko-var) – у Вірменії і Києва (Куяба – в арабському записі) – на Русі.

Легенди ті, як вважав М. Марр, не є плодами книжної творчості, вони – спадок від так званих передісторичних поселенців того й іншого краю.

Зокрема в легенді про Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либідь він добачає правдиву традицію про участь у заснуванні Києва й утворенні київського об'єднання кількох племен: мабуть, шумерів-кіммерів, кельтів, а також етрусків-пеласгів.

При аналізі топонімів формальним методом, коли друга частина топонімів, зокрема Києва чи Куяби, розглядалась як закінчення множини, ці назви виявилися скіфськими. Результат такого морфологічного роз'яснення лишається в силі.

«Проте аналіз за лінгвістичними елементами в цих мовних утвореннях уцілому» виявив склад з елементів двох мов – скіфської і кіммерійської.

Таким чином, в назву Києва виявився внесок ще кіммерів або іберів.

К. Сосенко на основі вивчення деяких іранських формальних впливів на українську обрядовість у люнарному культі астрального вогню висловив гіпотезу про прихід на Наддніпрянщину (в часи реформ Заратуштри в Ірані) іранського князя Кия (Kej) (с.-перс), Kаvау (ст.-іран.).

Князь царського роду Кеj знаходився в опозиції до реформ Заратуштри й разом з дружиною й частиною племені залишив Іран. Це сталося в VII ст. до н.е. Якщо князь Kej брав участь у заснуванні Києва й київського [96] державного об'єднання, то, виходячи з досліджень М.Я. Марра, можна припустити, що Кия підтримала Мідія (у той час Мідія оборонялася від іранського просування й агресії).

Під скіфським елементом у назві Києва М.Я. Марр вбачав кельтські племена. Термін скіфи виявився різновидом і Колхів і Кельтів. «Де Кельти не зустрічалися з Кимерами або іберами?» – зазначив М.Я. Марр. Легенда про Кия, Щека, Хорива й Либідь «з незаперечною ясністю називає тотемів, і скіфського Кия, й Кимерського – Хорива».

М.Я. Марр робить висновок, що Шумери виявилися й на Кавказі. Їхніми слідами є назва бога у грузинів «Кимер», в архетипі Kumer, на Русі – «Кумир» (Kumir).

З цим самим етнічним світом пов'язана назва й будівництво міста Ольбії на Україні.

Назва „Ольбія" теж композит із тих самих двох мовних елементів, що й назва „Київ". Ця назва виявилася внеском ніяк не еллінів, а стародавніх будівників, котрі лишили людству в Надсередземномор'ї низку міст із тією ж назвою.

Навівши згадані й цілу низку інших фактів з історії культури Русі, М. Марр зазначає, що не можна вивчати етногенез східних слов'ян «без постановки цього питання».

Наводячи яскраві факти, Марр критикує поверховість прихильників теорії мовних і культурних запозичень, шукачів іранського масиву в українському Надчорномор'ї або «універсальних римських джерел».

Якщо українське слово собака близьке до мідійського Sраkа або іспанське реrrо (реrsо) до українського пес, то це ще не доказ наявності якогось іранського масиву або якихось запозичень. Ці слова є спільним мовним прошарком даних народів за певної доби.

З приводу поширеної звички посилатись на Рим, латинь, коли треба й коли не треба, М.Я. Марр писав: «Коня римського універсалізму доводиться осаджувати навіть там, де його бігові, здавалося б, немає меж...» і закликав молодь припадати до «вітчизняного джерела».

Ми навели деякі факти, висновки академіка М. Марра, які свідчать про стародавність мови і самобутність культури давніх предків слов'ян, що населяли навколочорноморські і надсередземноморські землі. [97]


Доба формування вітчизняної культури за даними етнографії
Етнографія, як найавторитетніше джерело народної історії, засвідчує, що глибока стародавність нашої мови доповнюється також стародавністю вірувань, обрядів, звичаїв і побуту, міфів і легенд, усної народної літератури, гідронімів і антропонімів, писемності , усіх традицій народного життя.

Маємо на увазі писемність сімома алфавітами, що існували на Україні до кирилиці. Зокрема писемність трипільців та писемність алфавітом, що пізніше звався іллірійським.

Боги астрального культу Русі, міфи, обряди й ритуальна ворожба стосуються щонайпізніше доби шумерсько-вавілонського розквіту V–IV тис. до н.е. Найімовірніше, це – доба трипільців-пеласгів та стародавньоямної археологічної культури на території України. Етнографія, міфологія, мовознавство, археологія дозволили простежити генеалогію головних богів Русі і ритуальні звичаї в глиб далекого минулого. Міфи про походження життя або про утворення племінних і державних об'єднань виникли задовго до нової ери.

Одним з найстародавніших світотворчих і життєтворчих міфів є міф «Зоря, ключі, роса і мед».

Датувати цей міф можна в такий спосіб. Дія міфа відбувається, коли в трипільців – «божественних пеласгів» – владарювали боги Місяць, Сонце і Зоря. Це були доеллінські часи. Але, як відомо, саме завдяки давньогрецькій міфології дійшов до нас пеласгійський міф про Геліоса, Селену та Еос, дітей Гіперіона – сина Висоти. У II тис. до н.е. владарював син Геліоса – Аполлон, який спрямував стрілу Паріса в п'яту Ахілла під час оборони Трої. Доба Геліоса (Сонця), Селени (Місяця), Еос (Зорі) – IV–III тис. до н.е.

Цей міф існував ще до того часу, коли племена кіммерійців (іберійців) посунулись на захід і там, аж на Піренейському півострові, відомі під назвою басків, теж зберегли цей міф спільних наших предків.

Міф про походження культу Золотого Плуга за царя Таргитая й царевича Колоксая пов'язаний з утворенням хліборобської держави бористенітів і датований Геродотом XV ст. до н.е. У численних переказах, колядках і в народних легендах цей міф разом із залишками культу та обрядів дожив і донині, міцно заволодівши психікою [98] хлібороба. Навіть пізніший міф про походження назви Києва і Київської держави, відомий з літопису Нестора, як ми вже згадували, датується скіфсько-кіммерійською добою, тобто VII ст. до н.е.

Джерела народної художньої творчості й духовної культури треба шукати в попередніх епохах, що завершилися будуванням Змійових валів на Київщині. Ці величезні військово-оборонні споруди, що досягали 18 метрів височини й тяглися на сотні кілометрів, – велике досягнення військово-інженерної техніки й науки того часу. Саме ця культура й була свідком розквіту дохристиянського фольклору наших предків. Як показали дослідження А. Бугая й результати радіовуглецевого аналізу, вали біля села Завалівки й озера Води Ради (Води Лади), в районі Макарова, існували вже в II ст. до н.е. Ці споруди зводилися десятками тисяч робітників, що свідчить про економічну й політичну могутність Київської держави до н.е. Подібно до античного світу тут існувала федерація міст-держав. Відбудова Змійових валів була не під силу княжій Русі літописного періоду. Змійові вали є грандіозною історичною пам'яткою про те, як на прабатьківщині індоевропейскьких народів протягом кількох тисяч років складалася й буяла висока культура, економічна й політична могутність племінних об'єднань наших предків.

Вже починаючи з III тис. до н.е., на території сучасної України, як було доведено останнім часом, існувала розвинута писемність принаймні 7 абеток. Серед них перша у світі звукова абетка трипільців, що потім, очевидно, була завезена до Фінікії та Еллади. Відома також й кельтська абетка огам та абетка, що пізніше потрапила до Іллірії (так звана іллірійська). Деякі написи на археологічних знахідках виконано двома абетками, що свідчить про високий рівень тогочасної освіти.

Упродовж тривалого періоду хліборобської могутності наших предків формувалися їхні етнографічні риси, культура, характер і побут. Розглянемо характерні етнографічнії ознаки народу, його побут і звичаї.

Вражає те, що всі ці ознаки дуже стародавні. Навіть тисячолітнє панування православної церкви мало відбилося на віруваннях народу. Церква мусила лише пристосуватись і давати нові, далеко не вичерпні пояснення до старих свят, лишаючи незайманими ідеологію й увесь ритуал обрядів. Навіть такі свита, як Різдво, Водохрещі (Водорщі), Великдень лишилися на Україні святами астрального культу в усіх аспектах ідеологи й деталях [99] обряду. Це сталося через безперечну вищість старої культури й ідеології, порівнюючи з християнством. І така етнографічна риса, як одяг, що в інших народів легко мінялася за нових часів, у наших предків лишалася майже незмінною. Звичай по-козацьки голити голову й лишати «оселедця», як показали дослідження Міллера, існувало ще за княжої Русі, на початку нової ери, й за доби скіфів і кіммерійців та являв побутову рису народів Навколочорномор'я певного походження. Зокрема «оселедці» носили, крім українців, старовірмени й фракійці.

Найдавніші й найміцніші етнографічні традиції українців – сільськогосподарські. Давність сільськогосподарських традицій і пов'язаного з ними побуту, за даними археології, сягає доби трипільців, дошумерського й шумерського Вавілона.

Кілька тисяч років наші предки сіяли у полі пшеницю, ячмінь і просо, а на городі – улюблені буряки, огірки, цибулю, часник, мак, боби, укріп. Це були не просо збіжжя й городина, а освячена культом Золотого Плуга – культом хліборобства – й регламентована до дрібниць обрядовим календарем астральної космічної віри діяльність людини в сільському господарстві. Рослини було присвячено головним богам.

Улюблені кількатисячолітні традиції сільського господарства наших предків абсолютно подібні до сільськогосподарських традицій дошумерського і шумерського населення Дворіччя.

Символізуючи небесні світила, рослинне й тваринне оточення селянина обумовило і його ритуальну поведінку на полі, на городі, з худобою. До наших днів пшениця символізує повний місяць і разом небесну Праматір, втілену воду – богиню дощу Дану, котрій у жертву й ставиться кутя на Різдво. Зубки часнику символізують фази місяця і т. ін.

Коло хати садили чебрець, м'яту, руту, любисток. Ці й інші рослини є: традиційними кілька тисяч років.

Такий же давній звичай садити в саду яблуні, а біля хати – верби й калину. Калина – символ і власне українська назва Різдва світу, оповита містикою ритуальна рослина. Священна верба – Перводерево світотворчих міфів українських колядок. Це символ Чумацького Шляху (галактики). Є відомості, що в ІІІ ст. до н.е. індійський цар Ашоки домовився з кількома державами, а серед них і з державами навколочорноморськими, про впорядкування міждержавних шляхів, обсадку їх деревами й побудування обабіч них колодязів із журавлями. Було домовлено [100] й про обмін деякими рослинами з садовини й городини. Факти свідчать, що Скіфія брала участь у цих роботах.

Мабуть, обсаджені вербами знамениті шляхи, якими мчали по 20 в ряд бойові колісниці або їхали вантажені вози, впорядковувалися саме за кілька століть до н.е., тобто тоді, коли будувалися й грандіозні оборонні споруди – Змійові вали.

Священними тваринами й птахами на Русі були: кінь, корова, бугай, вівці, роха, кури, гуси, голуби. Задовго до н.е. українські хлібороби Наддніпрянщини мали цих тварин, назви яких кінь, бугай, півень, кури, роха пов'язані з богом сонця.

Такої ж глибокої давності й такі традиційні улюблені страви. Паляниця з часником або цибулею – жертовний хлібець трипільців-пеласгів. Від наших предків паляницю запозичили й елліни. Славнозвісні українські борщ і ковбаса мають також кількатисячолітній вік. Секрети приготування цих страв перекочували разом з племенами пеласгів та етрусків з території України на Апеннінський півострів. Перед початком нової ери ці страви наших предків стали відомі у Римі – так само, як і стародавній праслов'янський спосіб підсмажування бобів на ласощі. Ще донедавна, наслідуючи наших далеких предків, ми їли взимку підсмажені боби, як соняшникове насіння, сидячи на лежанці, зовсім подібно до стародавніх етрусків і римлян. Старослов'янська назва біб стала й назвою цієї рослини в римлян – фабій.

Народ, що мав космічну віру й сповідував культ Золотого Плуга запровадив й найповніші і найдокладніші настанови й регламентацію діяльності людини в усіх галузях сільського господарства.

Зупиняючись лише на найстародавніших стравах нашого народу, що ілюструють ще передісторичну національну традицію, назвемо кілька головних ритуальних страв, пов'язаних з астральним культом Русі.

Адже харчування й страви в ті далекі часи були міцно поєднані з релігією та обрядами. Жерці регламентували звичаї і побут. З цієї причини, а також тому, що кухня наших предків була, так би мовити, вивірена часом, добре продумана і мала смачні, поживні з лікарськими властивостями страви, вона кілька тисячоліть лишалася незмінною.

Так, українські ліплені пироги – страва унікальна. Крім наших предків пирогів не ліпив і не пік жоден з індоєвропейських народів. Пиріг в українців – символ місяця – головного божества з астральної тріади (Мі-[101]сяць, Сонце й Зоря). Вважалося, що Місяцю (Дідуху) ; народ зобов'язаний усіма своїми матеріальними й культурними здобутками, а тому начинкою до пирогів могли бути будь-які плоди рослинного й тваринного світу: м'ясо і риба, морква й капуста, квасоля й горох, сир і мак, вишні й сливи, яблука й груші.

Упродовж багатьох тисяч років ліплені пироги були ритуальною стравою. Згодом вони здобули визнання й в інших народів.

Вареники – теж символ Місяця (Дідуха) і так само робилися з будь-якою начинкою ще з передісторичної доби. Стародавніми обрядовими дохристиянськими стравами є український куліш, млинці, пампушки та галушки. Страви нашого народу пов'язані з астральним люнарним культом небесного вогню й води.

Ці факти, як і стародавність інших звичаїв та побутових традицій, свідчать про те, що народ зберіг у сталих формах стародавню цивілізацію й культуру, подібно до того, як зберіг мову й міфологію. Інші народи, еволюціонуючи на територіях, віддалених від прабатьківщини індоєвропейців, забули своє минуле. Італійці через етнографічні впливи й зміну культу не зберегли традицій римлян, а національною стравою зробили сучасні макарони.

Проте кожний народ робить дивовижні зусилля, щоб не забути свого минулого. Яскраво виявилося це і в італійців. Українців італійський простолюд аж до XIX ст. називав «задніпровськими італійцями». Таке народне прізвисько для українців, мабуть, мусило нагадувати легенду про стародавнє плем'я Ramnes (Romanus), що начебто жило колись на річці Romen (Ромен) і з території і сучасного району українського міста Ромни та долини річки Ібр (сучасний Тетерів + Ірша) мігрувало на Апеннінський півострів. Це плем'я Romanus і автохтонне плем'я сабінів створили (за легендою) місто Roma на берегах річки, що стала зватися Тібр. За часом ці події були, мабуть, наступними після переселення етрусків на захід.

Зробивши цей невеликий екскурс до Італії, треба ще кілька слів сказати про стародавність традицій харчування, що нині на наших очах швидко зникають.

Треба згадати про характерні риси нашого народного харчування, властиві деяким стародавнім цивілізаціям Східного Надсередземномор'я.

Населення межиріччя Дніпра й Дністра споживало багато свіжої риби й олії. Народ не задовольнявся багатством уславлених рибою річок Дніпра й Дністра та [102] інших незліченних малих річок нашої землі. Неподалік хат робили копанки й сажалки й брали там свіжу рибу за будь-якої потреби. Базари кожного міста й села були переповнені рибою. Свіжа риба була найдешевшим харчем. Споживання риби зумовлене ще й суворою обрядовою регламентацією цілорічного харчування й міфами, зафіксованими в колядках, про велике божество, яке символізувалося світотворчою рибою Виз.

Без цієї міфічної риби не можна було розпочинати тайної вечері на Різдво світу. Риба Виз становила одну з головних серед 12 різдвяних страв і, за давніми уявленнями, мала боронити традиції предків, особливо етичні традиції народу. Українська риба Виз, мабуть, тотожна старовірменському божеству Виштасп, зображення якого було знайдено на початку нашого століття й досліджувалося академіком М.Я. Марром.

На Русі виготовлялося й споживалося багато олії. На ній смажили рибу, олія годилася й до інших страв, її вживали для освітлення хати, для консервування, для виготовлення ліків, чимало олії йшло на жертви богам. Багато тисяч жертовних світильників цілоденно й щонічно спалювали спеціально очищену олію.

Подібна до цієї картина обрядового виробництва і споживання риби й олії була і в долині межиріччя Ідигни (Тигр) і Барануну (Євфрат) за часів дошумерських і шумерських. Етнокультурні і етнографічні зв'язки населення обох територій безсумнівні. Вражають зв'язки по лінії мови, богів, обрядів, звичаїв, традицій господарства. Етнографія переконує нас у тому, що традиції наших предків у галузі сільського господарства й побуту, зокрема традиції одягу й харчування, надзвичайно стародавні.

Наш народ зберіг багато звичаїв і вірувань безпосередньо з доби трипільців. Виходячи з дешифрування трипільських написів, що писалися абеткою пеласгійського племені фалісків, та з досліджень трипільського етносу й мови, доводиться визнати, що трипільське населення в якійсь досить значній частині було пеласгами. Стає зрозумілим, чому найстародавніші звичаї й вірування українців є традиціями цивілізації пеласгів, а почасти й етрусків. Це стосується повір'я, що сіль, розсипана на столі, віщує сварку, або звичаю бажати здоров'я, коли хтось чхне.

Від пеласгів і етрусків нам у спадок лишилася віра в генія-оборонця, котрий вже за християнства перетворився в ангела-охоронця. З тих самих джерел наша віра в домовика, традиція справляти могилки, дев'ятини й т. ін. Трипільсько-пеласгійськими та етруськими за походжен-[103]ням звичаями є українські способи ворожби на день народження води (Дани) – Водорщі (6 січня – 19 січня): лиття воску у воду, кидання у воду персня (обручки); ворожба по польоту птахів та ін.

Ще цікавішою й чи не стародавнішою була ворожба по нутрощах жертовної рохи, котра символізувала родючість – бога Сонця.

Наука ворожби й провіщання по нутрощах жертовної тварини збереглася в нашому народі від тієї доби, коли по великих трипільських протомістах Наддніпрянщини була висока доіндоєвропейська цивілізація.

Через те, що ритуальна ворожба по нутрощах тварин, що існувала на Русі, є дуже характерною в питаннях етногенезу й історії культів, треба докладніше розглянути цю пам'ятку вітчизняної історії.

Звідки й коли прийшла на Україну ця наука й обряди? На Русі гаруспіція пов'язана з обрядами Щедрого Вечора – свята народження Місяця (Дідуха). Це один з первісних культів і початок його губиться в передісторії народів. У етрусків Апеннінського півострова гаруспіція могла існувати не раніше VIII ст. до н.е., тобто не раніше, ніж до Італії прийшли етруски.

Це – доба заснування Києва: VII ст. до н.е., на думку М. Марра, К. Сосенка, В. Даниленка та ін. Таким чином, гаруспіція на Русі не могла походити від етрусків з Італії.

Всі обряди й ритуали Різдва світу й народження Місяця (1 січня) були в наших предків задовгі) до приходу етрусків на Апенніни. Таким чином, очевидно, що ритуальну ворожбу по нутрощах (гаруспіцію) занесено до Італії або з Русі, або з Дворіччя під час міграцій деяких народів дошумерського населення на північний захід. Спочатку на Русь, а далі – разом з етрусками й до Італії. На нашу думку, є досить фактів, ще не використаних і не досліджених істориками, етнологами й зокрема етрускологами для розв'язання проблеми на користь дошумерів Дворіччя.

Почнемо з відомої етрускологам етимології назви гаруспіція. Другу частину слова лінгвісти пов'язують з латинським Sресіо, що зустрічається лише в словосполуках і означає «дивлюся, спостерігаю». Першу частину назви гару деякі вчені ототожнюють з ассірійською назвою печінки – hаr. Нині таке тлумачення знову здобуло прихильників, бо виявилося, що гаруспіція етрусків має багато спільного з гаруспіцією вавілонян.

Етруські гаруспіки уважно досліджували печінку жер-[104]товних тварин. В околицях італійської П'яченци 1877 р. було знайдено цікаву етруську пам'ятку – бронзову овечу печінку з викарбуваними на ній іменами богів. Вона моделювала правила провіщання. Поверхню моделі було ретельно розподілено на сектори з іменами відповідних богів. Подібні глиняні моделі печінки було знайдено й на території колишнього царства хеттів та в інших країнах Сходу. На етруському люстрі з гравюрою IV ст. до н.е. зображено жерця, котрий ворожить по нутрощах. Він схилився над столиком, на якому легко розгледіти трахею та легені. Гаруспік уважно розглядає печінку, тримаючи її и лівій руці. Жерці найдосконаліше знали будь-які відміни форми й кольору печінки, існувала ціла складна наука, що в її таємниці нині безнадійно намагаються зазирнути етрускологи.

Намагаючись визначити, звідки й коли в наших предків з'явилася ритуальна ворожба по нутрощах, ми одночасно розглядаємо схожі обрядові традиції в етрусків і вавілонян. Це потрібно тому, що вивчення міфології етрусків і шумерів вже має свої досягнення, а вивчення міфології русів, отже, і староукраїнців ще чекає на дослідників. Крім того, Етрурія й Вавілонія складають відповідний ареал для вивчення деяких етногенетичних і міфологічних староруських проблем.

Гаруспіція прийшла на Апенніни разом з етрусками. Саме слово гаруспіція, як ми зазначали, можливо, походить з Дворіччя. На жаль, і донині вчені не дійшли спільної думки, звідки прийшли етруски до Італії. Це подібно до того, що ми й досі не знаємо, звідки прийшли українці на Наддніпрянщину.

Пошуки гіпотетичної прабатьківщини слов'ян не дають позитивних результатів, хоч прабатьківщина індоєвропейців таки припадає на територію України.

Передісторія етрусків значною мірою пов'язана з етногенетичними проблемами Східного Надсередземпомор'я і Надчорномор'я. Проте вже за античної доби питання походження етрусків було дискусійним. Наведемо думки двох античних письменників про походження етрусків та факти їхнього етногенетичного зв'язку з територією України. В історії греко-перської війни Геродот повідомляє про деякі малоазійські народи й зокрема народ Лідії за царювання Атіса, сина Манея. Тоді в Лідії впродовж 18 років була нестача хліба, й голод змусив царя розподілити народ на дві частини й кинути жереб, кому залишитись на батьківщині, а кому виселятись на нові землі. Царем над виселенцями було наставлено [105] царською сина Тіррена. Виселенці виїхали зі Смирни на суднах і, «обминувши багато народів, прибули нарешті до омбриків (італійська Умбрія), де заклали міста й живуть донині. Замість лідійців вони стали прозиватись на ймення сина того царя, котрий примусив їх виселитись. Його ім'я вони привласнили собі й назвалися тірренами». Так Геродот пояснив грецьку назву етрусків – тіррни (Туrrеnі) або тірсени (Туrseni). Як відомо, самі етруски звали себе расени (Rаsena), а римляни звали їх туски (tuski).

Повідомлення Геродота щодо походження етрусків заперечував Діонісій Галікарнаський (І ст. до н.е) з малоазійського міста Галікарнаса. Він писав, що етруски не можуть походити від лідійців, бо в них не було спільної з лідійцями мови, спільних богів або спільних законів і традицій. Висловлена Діонісісм Галікарнаським формула спорідненості народів заслуговує на те, щоб і нині, через 2000 років, її пам'ятали наші історики й етнографи. Адже спільність мови у минулому (а не сучасна спільність), спільність ідеології, побуту, звичаїв і традицій свідчить про спорідненість народів. Відсутність такої спільності в минулому заперечує спорідненість.

Правота Діонісія Галікарнаського, на нашу думку, зовсім не знецінює повідомлення Геродота. Адже цар Атіс, безперечно, розподілив народ за окремими племенами, і одну групу споріднених племен вивів Тіррен на виселення, а інша група спільних за мовою й ідеологією племен лишилася під владою другого царського сина Ліда. До того ж треба сказати, що племена і Ліда, й Тіррена були зайшлими на землях майбутньої Лідії. Знаменитий римський історик Корнелій Таціт, котрий жив наприкінці II – на початку І ст. до н.е., зазнає в «Анналах», що Тіррен і Лід, народжені від царя Атіса, поділили народ між собою.

За іменами ватажків ті племена, що оселилися в Азії, названо лідійцями, а що в Італії – тірренцями. Можна думати, що племена, над якими володарював цар Атіс, були зайшлі й частина тих племен, які вивів до Італії Тіррен, мала етногенетичні й культурні зв'язки з долиною Дворіччя. Очевидно, Лідії не було ще тоді, коли Тіррен вивів своє плем'я до Італії, а відповідна територія належала Трої.

За М. Марром, якісь племена етрусків тієї доби переселилися до Італії з Південного Кавказу, пройшовши через Лідію.

Ми зробили цей коротенький екскурс до історії етру-[106]сків, щоб далі унаочнити їхні етногенетичні зв'яки з Подніпров'ям й долиною Дворіччя, спільні елементи міфології й ритуальної ворожби по нутрощах жертовних тварин – гаруспіції. Спробуємо показати, що якісь племена до-шумерського (або й шумерського) населення Дворіччя брали участь в етногенезі Русі та етрусків і залишили спільні елементи культури.

Через те що етруська мова й донині лишається таємницею, ми торкнемося лише походження головних етруських богів, ритуалів, звичаїв і традицій.

В етрусків було два головних божества: Тін, або Тінія (аналоги Перуна – Зевса – Юпітера), і Туран (аналоги Зорі – Афродіти – Венери).

Розглянемо етимологію та семантику назви Туран і покажемо зв'язок культу цієї богині з Руссю й шумерами Дворіччя. Назва Туран складається з двох слів: Тур и Ан. За М. Марром, кожне з цих слів означає небо. Це були назви неба в двох праетруських племен, які, змішавшись, дали назву богині Туран. Крім того, як побачимо, плем'я праетрусків, в якого назвою божества неба було Тур, перебувало якийсь час на Русі, а плем'я з назвою неба Ан мало безпосередні зв'яки з шумерами Дворіччя.

Назва неба Тур збереглася в еллінських назвах Уран, Афродіта Уранія. Одне з племен наших предків, мабуть, так званий «козиний народ» стародавньоямної археологічної культури, (скорчених кістяків), богом якого був Перун, воювало з племенем праетрусків, божество яких звалося Тур.

Українські стародавні колядки, подібно до індійських вед або повідомлень Гомера, правдиво описують передісторичні події з життя народу. Класик української літератури І. Нечуй-Левицький у маловідомій нині науковій праці з української міфології, аналізуючи колядки, відтворює найстародавніший образ бога Перуна, коли той був чудесним мисливцем. За колядками, Перун (Іван) полював звіра і ловив рибу, приручав диких коней. Він їздить на лови з хортами й соколами, вистежує тура-оленя, що мав дев'ять рогів, цілиться в сокола, який сидить на дивному дереві, а тур і сокіл просять Перуна (Івана) не стріляти їх. Тур віддає свої роги, сокіл обіцяє стати йому в пригоді.

Бачимо, що дія відбувається в ті часи, коли племена наших предків жили мисливством, приручали диких коней, полювали за допомогою спеціально навчених соколів. Цю добу можна назвати дохліборобською. Зауважимо, що Тур, божество неба праетрусків, віддає свої роги [107] Перунові. В міфології народів Східного Надсередземномор'я тієї доби роги – символ святості (атрибут божества). Можна припустити, що тур перестає бути божеством племені і поступається місцем Перуну. Останній теж означає «небо», але розбурхане, грозове. Він, за астральним культом наших предків, тісно пов'язаний з богом Місяцем, котрий керує небесною й земною водою і є володарем богині Дани – втіленої води. За Гомером, від Перуна (Зевса) походять скіфи. Атрибут Перуна – цап, а сам Перун, за уявленнями праслов'ян, мав цапині ноги. Його, як і Зевса, вигодувала коза. Про місяць та зорі на Русі й донедавна ще на Україні казали: «Предок Дідух та його рідня», «Цап на полі басує з цапенятами». Колись тотемом племені Перуна була коза. Донині на Щедрий Вечір (1 січня) ходять по хатах із символічною зорею й козою. Містерії з козою демонструють колишню далеку трагедію (загибель) народу та його відродження (воскресіння) на Русі.

А що ж то було за плем'я з божеством Ан? Немає жодних сумнівів, що то був народ, споріднений з вихідцями а Ура – тірсенами-етрусками (расенами). Адже головне божество цього народу – Ан – було головним богом шумерів з Вавілона. Ан халдейською й українською мовами звався Небо (звідси слов'янське і зокрема й українське слово небо), в санскриті Набо, арабською мовою – Неба. Цей народ мав ще одного найвищого бога, котрому поклонявся як покровителю священного міста Вавілона. Потім через етрусків він перейшов й до римлян. Це був Янус – мабуть, огречене аккадське Ану.

У римлян Янус був другим після Юпітера головним божеством. Проте римляни поклонялися йому вже як божеству священного Вавілона, забуваючи, що це бог Неба, тотожний богу Місяця. Адже народи з астральним культом Місяця поклонялися йому вже в IV тис. до н.е. Велике українське свято Щедрий Вечір – народження Місяця (Дідуха) збереглося з того часу з усіма обрядами й ритуалами до наших днів. [108]

Східносередземноморську назву Місяця Уаціля, що далі в колядках перейшло у Василля, а потім у чоловіче ім'я Василь змушена була «узаконити» навіть християнська церква, призначивши на 1 січня свято святого Василя.

Походження римського бога Януса не було свого часу належним чином досліджене істориками, міфологами й лінгвістами – так само, як і походження бога Сатурна й римських сатурналій. Тому ми покажемо, що Янус – це божество Вавілона і водночас бог, пов'язаний з люнарним астральним культом Київської Русі.

Янус – це бог брами (воріт), дверей, бог з двома обличчями, бог входу, виходу й проходу, початку й кінця кожної справи. Одне обличчя Януса дивилося назовні, а друге всередину. Він був богом входу не лише в значенні місця, але й часу, початку й кінця будь-якого починання в широкому розумінні. Він освячував справи людські й забезпечував успіх, бо тоді вірили в те, що від щасливою початку залежить і добрий кінець кожної справи.

У Римі існував народний переказ, що Янус в Італії царював раніше за Юпітера й Сатурна та заклав храми для всіх інших богів. Спочатку Янус був богом неба разом із Яною (Jаnа) – богинею Місяця. Але за римської доби й сам перетворився на бога Місяця. За давніми віруваннями римлян, від нього залежали зміни в природі, часоплин, дотримання, періодичності місяців і днів.

В Римі на честь Януса була споруджена Божа брама, біля якої стояла скульптура бога з ключем в одній руці й жезлом у другій. Божа брама (арата) – це, як відомо, назва Вавілона, а бог цієї брами був богом праетрусків, які прийшли з Дворіччя і поклонялися богові Ану – головному божеству шумерів. Далі, як мовилося, це плем'я, змішавшись із племенем тірсенів (tуrsеnі),що прийшло з міста Ура через долину Дністра, утворило народ етрусків. Головним божеством нового народу стала богиня неба Туран (Тур+Ан). Щоб упевнитись, що під богом Божої брами Янусом треба розуміти бога з Вавілона, наведемо сучасне тлумачення відомого міфа з біблії про драбину Іакова.

Іакову, коли він ішов до міста Харрана1, була явлена в сні драбина, якою спускалися з неба на землю й піднімалися до неба янголи. Драбина була схожа на сходи пірамід-зіккуратів, по яких ішли процесії жерців. Храми-зіккурати споруджувалися на честь бога Місяця в Урі і Вавілоні.

___________



1 Місто Харран у Дворіччі знаходилось та 500 кілометрів на північ від Ура. До Харрана й далі на північ з Ура хвилями тікали поклонники бота Місяця внаслідок конфлікту з племенами культу Сонця,

[109]


Те, що в цьому міфі йдеться саме про храм бога Місяця у Вавілоні, потверджується дослідниками біблії.

«О, яке страшне це місце. Це не що інше, як божий дім, це Небесні врата», – говорить Іаков. Сон цей – асоціація з вавілонським зіккуратом. На згадку про цей сон Іаков установив камінь і возив на нього єлей. Білий камінь в народі Східного Надсередземномор'я, як і на Русі, був символом бога Місяця. Дослідження культу вавілонського бога Януса, який вшановували етруски й римляни в Італії, зіставлення цього культу з українським астральним культом бога Місяця (Дідуха) доводять, що Янус за римської доби перетворився на бога Місяця.

На Україні недоторканними збереглися обряди й ритуали Щедрого Вечора – дня народження бога Місяця. Хоч в етрусків і римлян культ місяця був уже позначений рисами еклектичної цивілізації, все ж він тримався старої ідеї. Аналіз показує, що в наших предків культ Місяця був культом предка Дідуха з ідеологією й рисами передісторичних пастуших племен Глибокого Полудня. В етрусків і римлян культ Януса дещо втратив свої астральні риси й набрав специфіки українського бога Місяця й плутаних характеристик бога Божої брами – Вавілона.

Етруски не вважали Януса своїм предком – Дідухом. За предка в Римі правив Сатурн, відповідно до цього існував і культ Сатурна. Головна ідея сатурналій – вшанування предка (культурних здобутків народу) і родючості. Етимологічно й семантично назва Сатурн – це те саме божество етрусків Туран, та вже чоловічого роду. Атрибут бога Сатурна – вепр. Але звідки походить цей атрибут? Навряд чи вепр був тотемом племені Тура на Русі. Якщо так, тоді вепр – тотем племені праетрусків, пов'язаного з шумерським богом неба Ан (аккадське Ану).

«Біографія» Сатурна була для римлян уже такою ж загадковою, як і Януса. Однак у Греції, де Сатурна ототожнили з Кроносом, коли той начебто був хліборобом, залишилися цікаві перекази. Вважалося, що коли Зевс скинув Кроноса з трону, той втік до Італії, а там Янус призначив його богом хліборобства. Так, навіть Сатурн, предок римлян, був зайшлим богом якогось хліборобського народу, котрий пройшов через землю еллінів-мисливців і був призначений на царювання в Італії іншим, також зайшлим вавілонським богом Янусом.

Староукраїнський бог Місяць (Дідух), як ми його знаємо за обрядами й закостенілими ритуалами свята Щедрого Вечора, ідеологічно дуже схожий з римським, тобто [110] шумерським, Янусом, що мав лише місцеве забарвлення. Свято народження Місяця (1 січня) в українців, як ми вже мовили, пов'язане з культом небесного вогню – астральної тріади (Місяць, Сонце і Зоря).

Хоч у римлян Янус і шанувався як божество Божої брами, тобто Вавілона, однак пов'язаний він також був зі стародавнішим культом міста Ура, де, як і у Вавілоні, існував великий зіккурат – храм бога Місяця. Основна маса вавілонців, де переважно сповідували культ Сонця, святкувала 1 січня день одруження бога Сонця Бар-Бара з богинею води Бау-Бау. Культ Сонця поширився і на місто Ур, що й спонукало старовірів культу Місяця мандрувати на північ: спочатку в Харран (500 кілометрів від Ура), а далі – частково до Ханаана, й головним чином – на Західне Надчорномор'я та Наддніпрянщину (на землі трипільців) в III–II тис. до н.е., потім – до Італії. Отже, як і бог Місяця, з яким пов'язаний астральний культ на Русі, що його обряди збереглися донині, римський Янус був богом доброго початку й кінця кожної справи, добробуту, щастя тощо. Пригадаймо, що Янус призначив після себе Сатурна владарем посівів, поклавши на нього ті обов'язки, які виконував до того сам. Обряд засівання на Щедрий Вечір є не так символічним «дрібним дощиком» на честь богині Дани, день народження якої святкується 6 січня, як символічним початком сівби. І український бог Місяць (Дідух), і римський Янус як боги доброго початку кожної справи повинні були благословити наступну сівбу. Щедрувальники, що несвідомо відтворювали процесію стародавнього духовенства, недвозначно співали: «Сійся, родися, жито, пшениця і псяка пашниця». Вважалося, що, коли сівбу розпочати на день народження бога Місяця – буде урожай.

Українське свято народження Місяця теж походить з Дворіччя. Про це свідчить ритуал, який проводиться за місяць до Щедрого Вечора і є підготовчим щодо цього свята: гра на Андрія в Калєту. Калета шумерською мовою означає: «Місяць в ролі нареченої або невістки сонця». Так само й назва колядки походить від шумерського слова калюті. (Каlutі), що означає «духівництво (жерці)».

Вавілонського походження й римська назва, пов'язана зі святом Януса, календи. Проте українські коляда й колядки – поняття, відмінні від календ і безпосередньо з ними не пов'язані. Подібно до ритуалу українських щедрівок із побажанням добробуту й прославленнями господаря, відбувався і ритуал на свято Януса. Люди поздоровляли одне одного, бажали щастя, здоров'я й добробуту. [111]

Подібно до обрядової на Русі страви – ліплених пирогів, що були символом Місяця й водночас жертвою цьому астральному богові, обрядовою жертвою Янусу був медовий пиріг.

Доцільно було б докладніше зупинитися на тому, коли та які племена принесли на Україну культ бога Місяця разом із елементами мови, культури, побуту та звичаїв далекого Дворіччя.

Ми вже згадували дослідження академіка Гаркаві щодо ханаанської мови, що окремими елементами, взятими зі староєвропейських рукописів так дивно подібна до мов слов'янських, зокрема української.

Пошукаймо тепер серед джерел стародавньої писемності, а особливо в біблії, відомостей про коріння давньоруського астрального культу Місяця й свята Щедрого Вечора. Адже археологія останнім часом підтвердила історичні повідомлення з біблії, подібно до того, як Шліман, розкопавши Трою, потвердив повідомлення Гомера. Досі вважалося, що люнарний астральний культ є унікальним у Надсередземномор'ї. В біблії є важливі згадки про культ Місяця. Обряди й ритуали цього культу добре відомі з свята народження Місяця – Щедрого Вечора.

Біблія розповідає про культ Місяця у зв'язку з тим, що єврейський патріарх Авраам, засновник генотеїзму, походив з роду, релігією якого був культ бога Місяця. Батько Авраама Фарра у місті Урі разом з іншими євреями й шумерами молився богу Місяця, дотримуючись усіх ритуалів культу. Ім'я Фарра, як вважають вчені, мабуть, можна зблизити з назвою Місяця семітськими мовами. Ім'я Аврам означає «батько вищий», тобто «Місяць». Лише значно пізніше честолюбний Аврам переробив своє ім'я на Авраам, що означає «батько багатьох народів». За життя Фарри (XX–XVIII ст. до н.е.) в місті Урі був знаменитий храм бога Місяця. Храми Місяця будувалися у вигляді піраміди-зіккурату, на горішній терасі якого стояла капличка. По сходах з тераси на терасу ходили процесії жерців, а прочани молилися навколо храму1. У той час, коли в Урі мешкав батько Авраама, ті, хто сповідував культ Місяця, зазнавали переслідувань від прихильників культу Сонця. Через цей релігійний конфлікт окремі роди й племена старовірів виходили з Ура та його володінь і посувалися на північ у напрямку Північно-Західного Надчорномор'я. За 500 кілометрів на північ від

____________

1 Храм Місяця в Урі був розкопаний відомим англійським археологом Леопардом Муллі 1422 р. Одночасно він розкопав і величезне місто Ур, побудоване шумерами в IV–III тис. до н.е. [112]

Ура, як ми знаємо, на той час процвітало місто культу Місяця – Харран. Туди й переселився батько Авраама, тікаючи від переслідувань за віру.

Таким чином, наші предки, як і шумери, і давні семіти колись дотримувались єдиного люнарного астрального культу з головним богом Місяцем.

У біблії, в книзі Іісуса Навіна, говориться, що «за річкою (Євфратом) жили батьки наші здавна, Фарра, батько Авраама і батько Нахора, і служили іншим богам». Юдіф так каже ассірійцеві Олоферну про своїх пращурів: «...вони не хотіли йти за богами своїх батьків, які були в землі халдейській. Відступивши від звичаїв своїх батьків, котрі визнавали багатьох богів, вони поклонилися одному небесному богові, який звелів їм вийти звідти й поселитися в Харрані».

Зі старовавілонських текстів також відомо, що Харран був центром культу Місяця. Розкопки й розшуки показали, що харранці були надзвичайно віддані своєму богові. Археологи виявили, що культ Місяця в Харрані пережив народження й занепад Римської імперії. Християнство не в силі було проникнути в Харран, і навіть іслам мусив тривалий час миритися з його існуванням. Лише за царювання Саладина зруйновано храм бога Місяця і на його фундаменті 1179 р. збудовано мечеть.

Д.С. Райс вважав, що культ бога Місяця існував у Харрані до XII ст. н.е. Переселення батька Авраама з Ура до Харрана як до безпечного центру культу Місяця американський орієнталіст Олбрайт визначає добою XX–XVIII ст. до н.е. Таким чином, культ Місяця проіснував там упродовж трьох тисяч років, що засвідчує високу цивілізацію народів культу Місяця.

З огляду на це зрозумілим стає, чому Київська Русь протягом тисячоліття чинила потужний опір утвердженню християнства. Навіть приневолений до державного християнства народ зберіг обряди астрального культу Місяця. Донедавна усі великі свята на Україні (Різдво, Щедрий Вечір, Водорщі, Великдень та інші) обрядами та ідеологією дотримувалися старої віри глибокого Полудневого Сходу. Немає сумніву, що саме пастуший народ так званих «скорчених кістяків», або «козиний народ» (80 давніми еллінськими міфами), поширив на Русі культ астральної тріади (Місяць, Сонце і Зорю) з головним богом Місяцем.

Наявність в українській мові так званих ханаанських, або халдейських, слів та твердження вчених про деякі доіндоєвропейські риси української мови свідчать про полу-[113]дневе походження наших предків. Важливим підтвердженням етногенетичних зв'язків Русі із дошумерським і шумерським населенням Дворіччя є ритуальна ворожба та провіщання по нутрощах тварин, що з неї ми почали свої зауваження про зв'язки Русі з етрусками Італії та шумерами Дворіччя. Треба додати, що всі інші характерні етнографічні риси лише підтверджують висловлену нами тезу. Староукраїнське повір'я про священність гайстра-лелеки походить ще з доби трипільців-пеласгів. У народі донедавна вірили, що коли вбити гайстра, то згорить хата. Гайстер є символом головної, найулюбленішої богині східних слов'ян – Вечірньої (і Вранішньої) Зорі. Назва птаха гайстер давньогрецькою означає «зоря-зірка». Головна богиня космічної релігії Русі, культу астрального вогню, що існував на Русі багато тисяч років, освячувала й птаха з назвою зірка. Астральний небесний вогонь мусив спалити вбивцю птаха-зірки.

На Україні, крім назв гайстер і лелека, так само поширені ще дві: бусел і чорногуз. Назва лелека походить від назви одного з племен пеласгів – племені лелегів, у якого тотемом був цей священний птах. Очевидно, внаслідок високорозвинутої культури цього племені елліни називали лелегів божественними пеласгами.

В доеллінському, ще пеласгійському, місті Афінах існувала священна стіна – Пеларгікон, де було зображено лелек, тотемних птахів видатного племені. Убивство птаха дорівнювалося вбивству людини, як це завжди було стосовно тотемів будь-якого племені. Такою є давність найхарактерніших етнографічних рис Русі. Це доба IV–II тис. до н.е.

Розглянемо ще кілька прикладів. Унікальним серед цивілізованих народів було щорічне вшанування на Русі тотема одного з стародавніх племен наших предків, так званого пастушого (козиного) народу. Щорічно на свято Щедрого Вечора українці вшановували своїх предків містеріями, обов'язковим атрибутом яких була коза. Цей обряд дожив до наших днів. Гурт парубків ходить по хатах і домівках із символічною Зорею і водить із собою козу, виконуючи відповідні обряди й співаючи ритуальні щедрівки. Звичайно, нині зміст цих ритуалів для багатьох незрозумілий. Нагадаємо, що гурт парубків – це імітація стародавніх процесій жерців південного пастушого народу на честь бога Місяця. За звичаєм обряд відбувається пізнього вечора та вночі. Козу вдає з себе хлопчик у вивернутому вовною назовні кожусі з прилаштованими рогами (ознака святості). Обряд сто-[114]сується народження Місяця-Дідуха (предка), котрий одночасно є й «цап на полі, що басує з цапенятами-зірками». Народ вірив колись, що походить від тотема – кози. Коза вигодувала й Перуна (Зевса), від якого, за Геродотом, походили скіфи. За міфами українців, Перун (Ілля) або його атрибут – цап ховається на межі, коли дожинають жито, а останній сніп збіжжя зветься коза. Сніп, який ставлять на покуті на Різдво, символізує Дідуха (предка народу), одночасно – це Місяць (Коляда).

Містерії з козою – символічна розповідь освячених у народній пам'яті трагічних і радісних подій з передісторії народу. Це колишні незабутні переживання народу: пам'ять про перебування на Глибокому Полудні й про епос; відродження на землях Подніпров'я.

На учасників містерії глибоке враження справляло дійство, яке стверджувало безсмертя кози. Особливо фінал дійства – воскресіння кози (народу) після наглої й підступної смерті. Сцена викликала загальне захоплення й задоволені посмішки старих в атмосфері щирого народного альтруїзму. Ходіння із зорею й козою на свято Щедрого Вечора за останню тисячу років набуло певної поверховості внаслідок привнесення християнських елементів, але в цілому вони ніби розчинялися в обрядових ритуалах поганського астрального культу.

Автор ще підлітком брав участь у щедровечірніх містеріях з козою на Чернігівщині, які він спостерігав у Ніжині на західних околицях міста (Галатівка, Лихохутівка, Євлашовка, Андіївка). Виконавцями звичайно був гурт з 12–15 хлопців віком з 13 до 20 років. Це були переважно діти ремісників: бондарів, теслярів, кравців, чоботарів, пічників, склярів та ін. Керував ними хтось із знавців ритуальної справи. Зорю робили велику, надзвичайно майстерно: кожен промінь зорі являв собою окрему скляну камеру в дерев'яній оправі з картинкою Віфліємських міфів. Зоря оберталася, а лампочка всередині освітлювала по черзі картини Віфліємського міфа.

Іноді зорю робили восьмикутну – на зразок вавілонської, як її ліпили зрідка бабусі на пасках, перед тим як нести їх святити. Впадало у вічі, що хлопці ходили, поспішаючи але дуже поважно й урочисто, не затримуючись ні на вулиці, ні по хатах. Не було ніякої штовханини, метушні, жартів чи зайвого сміху. Повідомлялося про новину, що її принесла людству вістунка Зоря – провісниця народження Всесвіту на Різдво.

Перед будинком, ще на сходах передпокоїв, гриміло парубоцьке: [115]



Ого-го, коза.

Ого-го, сіра.

Господарі широко розчинили двері на вулицю, і морозне повітря вривалося до теплої й прибраної хати разом із снігом на чоботях парубків. Не спиняючись і на мить, починався стародавній ритуал. Суворі й спокійні обличчя хлопців, котрі вдавали з себе служителів культу, контрастували з радісними й ласкавими очима господарів хати. У співах уже забулося про трагедію народу кози, що жив колись на Глибокому Полудні, й співали так:



Ого-го, коза,

Ого-го, сіра,

Недавно з Москви,

З довгими кістьми... і т.ін.

Підлітками ми, а мабуть, і дорослі не тямили, чи було козу (тотем і символ предка) вбито підступними ворогами, чи принесено в жертву богам. Але співали про смерть кози сумно, притишуючи голоси:



Вдарив дід козу

По сірому боку.

Тут коза впала,

Нежива стала.

Найменший хлопець у вивернутому кожусі, з прилаштованими рогами, котрий удає з себе козу, падав під ударом дідової палиці й здавався мертвим. З грудей виконавців вихоплювався тихий зойк. Одразу з гурту вибігав хлопець, одягнутий козаком у баранячій шапці (всі інші в хаті, як звичайно, знімали шапки), підперезаний широким червоним поясом, із шаблею при боці або кинджалом. Козак звертався до господарів:



У вашім домі, вашім хоромі

приключилась нашій кізоньці біда.

Чи нема тут лікаря коновала,

щоб наша кізонька на ноги стала?

З'являвся лікар, одягнений у східний кольоровий халат, із ковпаком на голові, ставав навколішки біля мертвої кози, підносив до неба руки, шепотів, робив магічні жести, ворожив, але ніщо не допомагало. Коза лишалася мертвою. Лише ритмічне притишене й болісне «ой» зривалося з уст парубоцького хору. Дивно, що ця примітивна сцена буквально гіпнотизувала виконавців і глядачів.

Нарешті «магія» робила своє. «Коза» ворушила головою. Звук полегшення розлягався по хаті. Лікар-маг-чарівник кидався в якийсь екзотичний танок навколо кози, а хлопчик, який виконував роль кози, підводився на ноги й знімав із себе машкару. Він схвильовано дивився дов-[116]кола, і радість охоплювала всіх. Деякі бабусі хрестилися, а діди й усі присутні раділи воскресінню кози. Тієї ж миті хату, як громом, стрясав парубоцький хор:

Ого-го, коза,

Ого-го, сіра.

Хлопці вже гриміли чобітьми по сходах й вибігали на вулицю. Господарі, прихопивши пироги чи ковбаси, наздоганяли їх і кидали міхоноші в торбу гостинці. Щедро-вечірній репертуар був дуже розмаїтий і різнився по окремих передмістях і селах, але містерії з козою були невід'ємним обрядом свята. Щедрівки справляли велике гіпнотичне враження й викликали загальне захоплення. В них відбилися не лише міфи про богів астрального культу Русі, а й відомості про передісторію народу, що губилася в мареві тисячоліть.

Свято бога Місяця – Щедрий Вечір – астральним культом пов'язаний із улюбленою богинею народу Зорею. У щедрівках Зоря є товаришкою Місяця, а разом із ним – символом животворної й родючої природи. Коли Зоря виступає разом з Місяцем, вона є містичним персонажем, його посланицею до господаря.

Поганські обрядові пісні про Місяць і Зорю з'ясовують міфологічну сутність Зорі в українському фольклорі:



Йшов-перешов місяць по небі

Та стрівся з ясною зорею.

Ой зоре, зоре, де в бога була,



Де в бога була, де маєш стати?

Де маю стати?



В пана Івана (Миколи, Михайла, Тараса і т. п.)

У пана Йвана на його дворі,

Та на його дворі, та в його хаті.

Далі через те, що свято Місяця вістує щасливий початок кожної справи, співалося:



А в його хаті та дві радощі:

Перша радість – сина женити,

Друга радість – дочку віддавати.

Зоря, що разом з місяцем 6 січня творять воду (праматір живого), є вістункою наступного життя:



Ой ходив, ходив місяць по небі,

Ой шукав, шукав ясної зорі:

Ой, зоре, зоре, моя зірнице,



Ой ходімо ми бога шукати,

Бога шукати, людей спасати...

Після відвідання хлопцями кількох домівок однакове ритмічне повторення ритуальних співів наче гіпнотизувало їх. Цей настрій передавався й слухачам. [117]

Звертаємо увагу на звичай святити вербу, що входив до обов'язкових ритуалів астрального культу наших предків і був запозичений християнською церквою. Верба пов'язана була з космогонією й міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі, або нашу галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили понад шляхами. В пантеоні астральних богів наших предків Галактика – улюблена народом богиня Берегиня. Її вишивають на рушниках у вигляді дерева життя – якоїсь оригінальної форми таємничої квітки. Берегиня береже добробут і щастя родини. Вважалося, що з нашої Галактики починав утворюватися Всесвіт, що Галактика становить берег космічного океану. її законам підлягає вся нежива й жива природа й, звісно, людина. Доторкнутися людини свяченою вербою – значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження й здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу. Крім неї, саджали й інші дерева, пов'язані з космічними міфами: липу – дерево Дани (Вода-мати) і калину, що символізувала свято Коляди. Калина – це також символічна рослина Різдва світу на якомусь етапі. Тому вона – священна для українців. Головним астральним богам на Русі було присвячено улюблені дерева, птахів, тварин. Дуб – Перуну й Сонцю, ясен – Перуну1, березу –Ладі, клен (український) – Полелю і т. ін.

Верба в міфах надсередземноморських народів про створення світу – це Прадерево життя. Пізніше у північних народів обрядову вербу на свято Різдва світу (Коляди) заступила, як відомо, ялина.

Обряд, коли людину хльоскають свяченою вербою, примовляючи відомі ритуальні слова, був і в Римі. Як він дістався Риму? Чи був занесений на Апеннінський півострів племенами Ramnes (Romanus) з берегів річки Romen (сучасна Роменщина), якщо ці племена справді перебували колись на території України? Чи обряд запозичено в етрусків? У римлян свячення верби й биття нею рідних і знайомих з примовлянням: «Не я б'ю, верба б'є, якая – святая. Бувай здоров на весь рік», – вже не був народним звичаєм. Лише під час великих урочистостей, на святах, куди запрошувалися іноземні гості, спеціальні жерці-феціали святили вербу (Verbena) й, торкаючись нею шанованих гостей, промовляли всім нам відомі

________


1 В Польщі Перун має назву Ясен. [118]

ритуальні слова. Ми вже згадували, що доторкання свяченою вербою – символом Галактики – до людини означало поєднання живого з безмежним Всесвітом. Людина набирала космічної величі шляхом підкорення живої матерії законам світотворчих космічних сил. Відбувався процес символічного оновлення й відродження. Це був акт, близький до акту занурення прочан у священні води Бугу (на Україні) або Гангу (в Індії).

Згадані нами обряди й традиції, що мають кількатисячолітню історію, свідчать про безперервність культурно-історичного процесу на Подніпров'ї й безперервність історії народу за останні 6–7 тисяч років.

Дослідження антропонімів і гідронімів України потверджують цей висновок.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМіністерство освіти та науки україни управління освіти дніпропетровської обласної державної адміністрації відділ освіти васильківської районної державної адміністрації письменська середня загальноосвітня школа
Ще у стародавні часи вчені та філософи стверджували діалектичний характер усіх явиш дійсності: "Omnia mutabantur, mutantur et mutabuntur"...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання за програмою 9 класу Вставте дати визначених подій особливу увагу зверніть на виділені події
Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII у першій половині XIX ст
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconДавидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconУзагальнення за темою «Галицько-Волинська держава»
Галицько-Волинської держави, правління різних князів, основні події, які відбулися в цей період історії, закріпити розуміння того,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconМатеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність»
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність» (до 70-річчя перемоги...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconЗавдання для учасників ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії
Запишіть у таблицю найважливіші, на Вашу думку, історичні події, від дати яких у 017 р виповнюється вказана в таблиці кількість років....
О. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні iconІсторія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка