Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка11/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   50

9. Міф про «спільну колиску трьох братніх народів»



Що й казати, люблять росіяни нашу історію, але, як писав М. Лєрмонтов (з інших причин, зрозуміло), «странноюлюбовью», а саме: дуже вже полюбляють видавати її як свою власну. Ось і перший Президент «нової Росії» Б. Єльцин, далі торуючи стежку М. Горбачова щодо «тисячолітньої Росії», анітрохи не знітившись, зарахував Великого Київського князя Ярослава Мудрого до «видатних російських реформаторів» (Вахрин, 1993).

Що видатний реформатор — хто ж заперечить? Але щодо решти — створилось враження, ніби дехто сподівається, що всі навколо сліпі, глухі й до того ж — нічого не пам’ятають: те, що Ярослав Мудрий дійсно заснував нинішній російський Ярославль, коли ці землі були київськими, жодною мірою не означає, що від цього Великий Київський князь враз став російським — пошукайте краще достойні історичні фігури серед своїх. Та, можливо, Єльцина, як це з ним не раз уже бувало, просто «не так зрозуміли», або він просто обмовився з ким не буває? Але ніяка то не обмовка, а узвичаєна позиція — уже через десяток–другий наступних слів він додатково висвітлив власне бачення заторкнутого питання, заявивши, що «народ, який дав світові Ярослава Мудрого...»хто б ви думали? Правильно — російський! До речі, цю тактику російських «новітніх авторів», що передбачає або «повне замовчування» відомих фактів, або «безсоромне підсовування читачу (і за йолопа його ж вважають) висновків, прямо протилежних фактам», тонко підмітив ще М. Покровський (1943).

Та що вже дивуватися із аматора від історії Єльцина, коли й такий визнаний метр з питань російської історії, як Є. Соловйов (1989. — с. 176, 178), називає Великого Київського князя Володимира «нашим (себто російським. — М. Л.) Володимиром... апостолом Росії». Та й хіба лише він один? Безліч фахових російських істориків (а що вже казати про «простих» росіян!) узвичаєно дотримуються таких же поглядів щодо нашого історичного спадку. Як і російська історична наука в цілому: коли імперські історики переконалися у власній неспроможності довести, що Київська Русь була російською державою, то спритні фальсифікатори, аби лише не допустити визнання її українською, що було б смертельною загрозою як для великодержавницького міфу про «тисячолітню Росію», так і для спокійного існування імперії взагалі, оголосили її нічиєю, чи то пак «спільною», що узвичаєно сприймається росіянами як виключно їх власна.

Тож не дивно, що сучасні прихильники горезвісної «єдиної колиски трьох братніх народів» не розуміють (радше — роблять вигляд): і чого б це оті «добродії знову галас зчинили», коли Ярослава Мудрого зарахували до сонму російських реформаторівчому ж ви своєму князеві тут, у Києві, не поставили?» — запитує не чужоземний спостерігач, а «свій» академік–історик, вдаючи, ніби й справді не відає, чому, скажімо, «не поставили» пам’ятника Мазепі чи Полуботку, Петлюрі чи Бандері), оскільки, виходячи із засад згаданої, добряче затрухлявленої «концепції», мусять вважати, що «він такою ж мірою наш, як і їх» (Академик Петр Толочко... — 1995).

Певно, навіть академікам, як наголошував відомий український історик О. Оглоблин, «залишаючись у традиційних рамцяхзвичайної схеми руської історії” (чи то “історії СССР”), мислячи традиційними московськими категоріями, годі правдиво ту історію зрозуміти». А трьома китами згаданої «схеми», вважав О. Оглоблин (1963. — с. 19–20), є:

«1) концепція єдиної руської народности, покликана заперечити те, що Київська Русь була Першою Українською державою;

2) концепція возз’єднання України з Росією, що з мілітарно–політичної угоди двох держав робить міфічний акт об’єднання двох народівукраїнського і російськогов єдиній державі Російській, а отже, ніякої Другої Української держави — козацькоїне було;

3) концепція — знов–таки міфічна — спільної вітчизни (“отечества”), колись Росії, потім СССР, аби твердити: ніякої Третьої Української держави та її визвольних змагань не було... а була лиш УССР»ось так.

Усе йшло до того, що український народ був приречений на повну втрату своєї етнічної окремішності, на недалеке вже остаточне поглинання його зажерливою сусідкою. «У XVII та XVIII ст. російсько–українські стосунки,наголошував понад вісім десятиліть тому академік В. Вернадський (1996), — зводились до поступового поглинання та перетравлювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) і були піддані переслідуванню навіть етнографічні відмінності...» Тож уже дуже скоро від українців мали залишитися — і то з дозволу імперії — лиш перетворені у притчу во язицех широкі шаровари та горезвісне «українське» сало — так само, як колишньому шотландському народові, зазначав на одній із своїх лекцій у Національному технічному університеті України доктор історичних наук Л. Залізняк, залишили тільки знамениті шотландські спіднички та волинки.

Та головне досягнення імперської національної політики було навіть не в цьому, а у тім, що пересічний українець відчув–таки себе саме «малоросом» і у палкім пориванні будь–якою ціною затерти свою мимовільну, природжену «ущербність» сягав таких висот ревного служіння поневолювачам, що лютою ненавистю зненавидів родиму пляму свого українства, яка, мов потворне тавро, псувала його вгодовану вірнопідданську пику39.



І не було, здавалося, такої ціни, яку він не зміг би заплатити, аби будь–що довести свою вірність московській владі, хай би навіть за це вимагали просто неможливого. Ось як трагедійно у новелі «Я (Романтика)» пише М. Хвильовий про цілковиту втрату людяності його героєм, якого безжальна революційна дійсність [«Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитися і змамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими»] невблаганно підвела до необхідності відняти життя у власної матері, бо саме через це пролягла, як йому здавалося, «єдина дорога до... прекрасної комуни». І у своєму неспинному революційному русі він переступив–таки ту неймовірно страхітливу межу: «...я відчувавтам (серед інших приречених, «темного натовпу на розстріл».М. Л.) ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини... І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілося мені — так, як в дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: невже я веду її на розстріл ? Що це: дійсність чи галюцинація ?Але це була дійсність... безвихідна, неминуча, як сама смерть... Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни... Я у млості... притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як підрізаний колос похилилась вона на мене...» (1995. — с. 277–283).

Насправді то був постріл у власну душу. І коли б той нещасливець навіть і зміг дійти до існуючого тільки в запаленій уяві брехливих «ощасливлювачів» людства «загір’я», він — із простреленою душею — не міг більше бути повноцінною людиною. Тож мільйони зденаціоналізованих українців, які й досі тужать за тією «прекрасною комуною», до якої так і не вдалося дійти за майже вісім десятків літ жахливих поневірянь, — це трагічне відлуння все того ж фатального пострілу. Цим моторошним шляхом московські більшовики впевнено вели десятки й десятки народів до обіцяного «світлого майбутнього», і ті йшли, мов ягнята, приречені на заклання. До тієї ж безвиході кличуть нас і сьогодні все ті ж — готові на будь–які нові жертви — проводирі...



І вельми симптоматичним є те, що в цей надзвичайно відповідальний для нашої нації час саме українці припускаються затято–різких проявів україноненависництва. Ось лише один приклад — зацитую листа, надісланого до «Літературної України» (Кирилюк, 1995). «Радий усвідомлювати, що лише силою влади та закону нам начепили ярлик називатися українцями. Ми жмалоросіяни. Народжені від предків, котрі називалися Русами (незрозуміло все ж, чому діти Русів стали раптом «малоросіянами»доволі дивна метаморфоза, чи не так? Насправді ж наші предки, дійсно вважаючи себе нащадками Русів, прозивалися русичами, русинами — відповідно до відомих правил словотворення, а не на догоду політичній заангажованості, як це роблять подібні автори. — М. Л.). Київська Русь — то наша спільна русько–слов’янська хата».

Як бачимо, тут вкотре повторюється горезвісна «концепція» єдиної давньоруської народності, про яку М. Грушевський ще у 1904 р. у спеціальній статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східнього слов’янства», зокрема, писав (1991): «Володимиро–московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Історія великоруська (такою стає ся “руська історія” від XII–XIII вв.) з українсько–руським (київським) початком, пришитим до неї, се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась “общерусска” історія. Зрештою, “общерусскої” історії й не може бути, як нема “общеруської” народності. Може бути історія всіх “русских народностей”, кому є охота їх так називати, або історія Східного Слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої “русскої історії”».

Цю ж позицію обстоює й переважна більшість сучасних істориків. «Чи не є концепція давньоруської народності,запитує Л. Залізняк (1996. — с. 26), — таким же ідеологічним міфом, як і радянський народ [відомий вчений–лінгвіст Г. Півторак у своєму дослідженні походження української мови прямо наголошує (1995. — с. 135): «...давньоруської народності ніколи не було, цевигадка більшовицьких ідеологів». Та й С. Висоцький вважав давньоруську народність «вигаданою російськими імперськими істориками» (1998. — с. 58). — М. Л.]? Вона постала як спроба ідеологічного обґрунтування поневолення Москвою інших східнослов’янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники “єдиної та неділимої” намагаються зберегти імперію за рецептом О. Солженіцина, бодай в межах її слов’янського ядра».

А що, власне, спричинилося до появи чергової «нової» концепції (неважко помітити, що її ідеологічні корені простягаються аж до сумнозвісної «теорії» М. Погодіна)? Які нові історичні факти обумовили вихід на арену тієї загадкової «народності», про яку чомусь не було відомо Ключевському й Соловйову, Кавеліну й Любавському, Пипіну й Грушевському, Шахматову й Кримському, іншим знаним історикам? Насправді згаданих фактів як не було, так і не з’явилося. Однак після розгрому пануючої в СРСР у 20–30–х роках XX ст. школи М. Покровського, представники якої дотримувалися реалістичних, а не ідеологічних засад, зокрема слідом за Кавеліним, обстоювали «визнання Київської РусіМалоросією”, себто Україною», у кремлівських кабінетах сформувалося ідеологічне замовлення на «нове» бачення «історії нашої Батьківщини».

Найбільш оперативно — при зовні задовільному рівні обґрунтування — відреагував на нього відомий московський історик В. Мавродін (деякі дослідники віддають пальму першості у висуванні цієї ідеї іншому російському історикові Б. Грекову), яким, як повідомляв журнал «Вопросы истории» (В институте истории... — 1951), на теоретичній конференції «з питання про утворення російської народності та становлення її як нації», що відбулася 1–2 лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР, «була представлена... схема етнічного розвитку російського народу»40. У ній серед іншого професор Мавродін стверджував: «...3. У VIII–IX ст. у зв’язку з розпадом первісно–общинного ладу та розвитком феодальних відносин, що привели до утворення Київської держави, племена східних слов’ян утворили єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою».

Але ж у цей період до Київської держави, як пише автор «Повісті минулих літ», входило чимало народів — зокрема, чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва тощо, про яких літописець зазначає, що «усі вони говорять своїми мовами»; та й щодо так званих літописних слов’ян він наголошує, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут»про яку ж «єдину народність» у межах всієї величезної держави можна вести мову? Та це зовсім не завадило автору «нової» схеми твердити, що тільки виникнення наприкінці XI — початку XII ст. феодальної роздробленості спричинило «державний розпад єдиної давньоруської народності», а надто — «татаро–монгольське завоювання». Ну, а далі — відомо: саме з цієї «колиски» й вийшли «три братні народи».

Однак навіть московські історики не підтримали антинаукових розумувань свого «старомодного» колеги. Тож, як наголошено у згаданому повідомленні, «запропонована В. В. Мавродіним схема основних етапів етнічного розвитку російського народу з цілої низки важливих питань була піддана всебічному розгляду та критиці з боку істориків та лінгвістів»41. До того ж ця критика виявилася такою нищівною («у всіх виступах була відзначена вузькість наукової бази, покладеної в основу концепції В. В. Мавродіна», «односторонність» підходів, а частина його доповіді, присвячена докиївському періоду, «за одностайною думкою учасників дискусії», була визнана «гіпотетичною й малопереконливою»), що сам автор схеми змушений був, як кажуть на флоті, відпрацювати задній хід: «у своєму заключному слові В. В. Мавродін погодився з низкою критичних зауважень принципового характеру». Зокрема, «він визнав за можливе переглянути питання про ступінь єдності та спільності народності Київської Русі», що фактично означало відмову від концепції єдиної давньоруської народності в результаті її аргументованого заперечення московськими істориками.

Але оскільки в СРСР науку відносили «до числа таких специфічних явищ, які належать до царини ідеології», а неухильна «партійність» зобов’язувала «під час будь–якої оцінки події прямо та відкрито ставати на точку зору певної суспільної групи» (Кон, 1951), то останнє слово у науковій дискусії було зовсім не за науковцями (не помогли навіть залучення відповідних «висловів Й. В. Сталіна»), а за вищою ідеологічною інстанцією — ЦК КПРС. І вже невдовзі цей непогрішимий судія, не вдаючись до щонайменшої дискусії, у пріснопам’ятних тезах про 300–річчя возз’єднання України з Росією (Тезисы... — 1954), розтовкмачив отим незговірливим вченим, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного коренядавньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь», і що «поступово з єдиної давньоруської народності утворилися три братні народності — російська, українська і білоруська». Тож, цілком у компартійному дусі наголошує згадане «джерело», останні «пронесли через століття усвідомлення єдності походження... усвідомлення спільності своєї долі»а ви кажете «вузькість наукової бази»!

І, мабуть, оте брутальне приведення наукових поглядів у строгу відповідність із «генеральною лінією партії» видалося багатьом вченим настільки переконливим, що більшість радянських істориків одразу зрозуміли — як і все нове, проблема «потребує подальшої розробки». Тож, опираючись на труди Леніна, Сталіна і першопрохідників В. Мавродіна та Б. Рибакова, який оперативно відгукнувся статтями, де запропонував розглядати проблему утворення давньоруської народності «в свете трудов И. В. Сталина» (1952,1953), негайно розпочали роботу42. І незабаром результатами тих «розробок» зарясніли сторінки журналів, наукових збірників і, звичайно ж, підручників. А сама гіпотеза уже не потребувала жодного обґрунтування: «Давньоруська народність, як відомо, стала тією основою, на якій затим утворилися три братні народності» (Черепнин, 1958).

А деякі українські історики донині продовжують звично схилятися перед «колискою, що випестувала три братніх слов’янських народи» (Академик Петр Толочко... — 1995). І навіть задеклароване «нове бачення» історії України не спроможне позбавити їх від закоріненого у свідомості стереотипу: «...залишається безсумнівним науковим фактом (? — М. Л.) походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі (?! — М. Л.), як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю» (Історія України: нове бачення... — 1995. — т. 1. — с. 89; автор цитованого розділу М. Котляр, Інститут археології НАН України). А які ж заперечення, дійсно, можна висунути проти факту — та ще й «безсумнівного»?

Здавалося б, уже давно всім зрозуміло, з якою метою висувалися перёймом «концепції» подібного штибу. Вони, як свого часу й абсурдна «теорія» Погодіна — Соболевського, були вкрай необхідні — спочатку царській, потім більшовицько–імперській, а тепер уже «демократичній» федеральній владі (див., наприклад, с. 375 «Большого энциклопедического словаря», виданого московським науковим видавництвом «Большая российская энциклопедия» 1997 р.) — для того ж таки «обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду». Адже без цієї міфічної «народності» відповідь на питання: «А який же етнос ще у IX ст. консолідував численні народи Східної Європи у могутню державу зі столицею в Києві — так само, як відповідні етноси творили у той же історичний період інші європейські держави?», — стає самоочевидною.

Та цим навряд чи можна бодай похитнути твердокам’яні підходи в поріділих лавах носіїв проімперського мислення43, бо для згаданих ревнителів «спільності» це — без перебільшення — питання життя і смерті (не їх самих, звісно, а «тисячолітньої» імперії). Тож і не дивно, що будь–яка аргументація для них — мов пугою по воді...



Важко все ж однозначно стверджувати, чим керуються поодинокі речники колись чисельної когорти апологетів «єдиної колиски», які з останніх сил тужаться, аби реанімувати тлінні останки цього безнадійного мертвяка, що давно вже залишив царину історичної проблематики і став фактично науковим анахронізмом — щоправда, освяченим у свій час вищим компартійним «омофором». Єдине, що, на мій погляд, можна стверджувати напевне — це те, що вони анінайменше не обтяжені бажанням встановлення наукової істини. Адже нічого нового внести у цю «проблему» вони так і не спромоглися.

Аби переконатися в цьому, достатньо порівняти присвячені цій «проблемі» їхні публікації 30–40–літньої давності й теперішні. Скажімо, основні засади статті П. Толочка «Давньоруська народність: міф чи реальність?» (Київська Старовина. — 2000. — ч. 1. — с. 3–17), по суті, нічим не відрізняються від його ж статті «Этническое и государственное развитие Руси в XII–XIII веках», видрукованої понад чверть століття тому (Вопросы истории. — 1974 — ч. 2. — с. 52–62). Правда, в останній розвідці автор «відкрив» для себе М. Грушевського, М. Костомарова, І. Огієнка, О. Шахматова, навіть... «Повість минулих літ» і, навпаки, «закрив» В. Пашуто та звів нанівець посилання на рясно цитованого раніше Б. Рибакова, який першим «підсвітив» цю концепцію трудами Сталіна. Однак, незважаючи на такі нововведення, головні «кити» концепції В. Мавродіна (до речі, ані тоді, ні тепер П. Толочко не розкриває жодних обставин її появи, не наводить історіографії цього історичного «феномену») залишилися незмінними: «єдність мови, територіальна спільність, культурна єдність... єдність релігії і навіть психічного (?! — М. Л.) складу». Саме для підтвердження цих засад і використовує автор ці «нові» джерела, щоправда, не завжди вдало.

Наприклад, вже згадуване положення «Повісті минулих літ» про те, що названі літописцем племена «мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут», не надто спрацьовує на користь означених «єдностей». І навіть ремарка П. Толочка про те, що ці характеристики племен «стосуються їх переддержавного і дохристиянського буття», не додають їм переконливості, бо оті «звичаї свої», «закони батьків», «норов», відзначені літописцем, — то не одежі, які після виходу із переддержавного буття можна легко змінити на державний мундир (цього, до речі, за кілька століть так і не змогла вчинити з українським «норовом» Російська імперія в усіх її різновидах, маючи незрівнянно потужніший аппарат пригнічення).

Так само непереконливо виглядає й твердження про те, нібито О. Шахматов вважав, що «розпад єдиної давньоруської мови на російську, українську і білоруську визначився тільки в XIV–XV ст.», бо вже на перших сторінках відомої монографії «Історична морфологія російської мови» (1957. — с. 15) видатний російський філолог, навпаки, наголошував: «Нагадаю вам [цим Шахматов наголошує, що не раз уже писав про це у своїх попередніх працях — зокрема, в іншій відомій праці «Введения в курс истории русского языка» (1916. — с. 14) читаємо: «...у історичну епоху руська мова роздробилася, але в епоху доісторичну вона, за нашим припущенням, мала певну єдність». Однак ще раніше, у своєму дослідженні про початок української мови він писав про неможливість «означити цю прамову як великоруську» (1913. — с. 8). — М. Л.], що у історичну епохуа історична епоха починається з моменту появи писемних пам’яток, виготовлених руськими людьми,руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на декілька наріч...» До того ж, згадаймо, цей відомий дослідник доводив (1922. — с. 52), що Київщина «з давніх часів залюднена була... предками сьогочасних малорусів», а не міфічною давньоруською «народністю». Тому шукати там «предків сьогочасних представників інших руських народностей»річ, дійсно, цілком даремна.

Серед новітніх спроб обґрунтувати існування єдиної давньоруської народності слід відзначити й доробок доктора історичних наук О. Моці (Інститут археології НАН України), автора кількох глав про етнічний розвиток Київської Русі, які увійшли в останній том тритомного академічного видання «Давня історія України», видрукуваного 2000 р. Подаючи давньоруську народність як «історичну реальність упродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX–XIII ст.», історик запевняє, що «на користь цього свідчить ряд фактів» (назв. пр. — с. 480). Які ж саме факти має на увазі поважний автор?

Насамперед, звісно, «існування єдиної давньоруської мови»про реальність цього «факту» було вже достатньо сказано. Далі йдеться про вже згадувану «територіальну єдність Руської землі» (причому саме «в широкому значенні цього терміна»), разом з якою, переконаний О. Моця, «росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу». Це, мабуть, слід розуміти так, що навіть у стані ще незміцнілої самосвідомості «давньоруська народність» упродовж ІХ–ХІ ст. вже встигла сконсолідуватись у єдиний народ (за цієї умови вірогідність наведеного вище припущення проф. Г. Санжеєва багатократно зростає). І нарешті — про «культурну та релігійну єдність». Безпідставність такого твердження (як і про вже згадувану «єдність психічного складу») видається самоочевидною, бо навіть неможливо собі уявити єдиною культуру, тим паче релігію християнського Києва, Чернігова, Галича і язичницьких північних та північно–східних околиць Київської держави44. До речі, на безпідставності тверджень стосовно мовної та культурної спільності не тільки всього населення Київської Русі, а й самих слов’ян наголошував ще під час обговорення концепції Мавродіна в Інституті історії АН СРСР В. Пашуто. Про це ж твердив і Г. Санжеєв.

Утім, наведені О. Моцею паралелі з етнічними процесами у Західній Європі (там само. — с. 492–493) — зокрема, про те, що у киян, галичан, рязанців так само, як і баварців, швабів, саксонців, етнічна самосвідомість «була набагато сильнішою», ніж загальнонімецька чи загальноруська, — дійсно дають можливість, як визнає сам історик, за аналогією «говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності», себто так званої загальноруської народності. Щоправда, далі він уже переконує читачів у тому, нібито «комплексне вивчення наявних джерел дає змогу говорити (всього кількома сторінками перед цим цей автор говорив тільки про необхідність майбутнього глибокого комплексного дослідження. — М. Л.) про реальне існування» згаданої «спільності».

Що ж показало це так зване «комплексне вивчення наявних джерел»? А те, що, на відміну від західноєвропейських феодалів, які, «отримавши свої володіння, залишалися тут назавжди», руські князі «весь час перебували в русі», намагаючись зайняти більш престижний і вигідний стіл. Такою ж рухливістю вирізнялись і їх слуги, які впродовж усього життя «перебиралися з місця на місце». Тому саме представників феодальної верхівки, вважає О. Моця (там само. — с. 489), «слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності».

Та навіть якщо припустити достатню сконсолідованість згаданої верхівки, чи дає це підстави говорити про те, що це мало невідворотно спричинити таку ж консолідацію всього різношерстого населення величезної Київської держави в єдину народність? Ні, звичайно! Адже, як визнає сам О. Моця, «навряд чи можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повною мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із–під Пскова45. Тож як після визнання цього реального стану можна все ще намагатися оголосити їх — а що вже казати про угро–фінські (азійські!) племена Півночі! — в єдину народність і навіть «народ»? Дійсно, ефемерно.

Можливо, усвідомлюючи очевидну хибність аргументаційної бази цієї концепції, О. Моця наприкінці викладу «проблеми давньоруської народності» опускає планку домагань на її єдність до якоїсь невизначеної «відносної єдності східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу» ам само. — с. 496), а це, погодьтеся, вже зовсім інше, адже величина будь–якої відносності може бути як завгодно малою — аж до нульової.

А щодо наведених прихильниками «спільної колиски» консолідаційних факторів, то тут аж напрошується одна історична паралель. Усі вони — і ще чимало інших (зокрема, й відзначена О. Арциховським і В. Яніним «рухливість міського населення») — існували й діяли в радянській імперії, яка до того ж мала можливість використовувати — і постійно використовувала! — незрівнянно потужніші та досконаліші засоби асиміляції. Однак, незважаючи на постійно здійснювану «національну» політику, спрямовану на поглинання цілих народів, неймовірні масові репресії й депортації, та держава, як і її монархічна попередниця, так і не змогла досягти бажаного об’єднання суспільства у так званий радянський народ, і після розпаду СРСР від того «єдиного народу» не лишилося й сліду...

Саме відсутність твердого грунту під згаданою «концепцією» спричинилася до того, що її прихильники йдосі не виробили навіть єдиного терміна для позначення того рукотворного «феномену», називаючи його то «давньоруською народністю», то «східнослов’янською етнокультурною спільністю», то «давньоруським народом», то «народом Київської Русі». Однак завдяки неперебутнім потугам згаданих достойників цей ідеологічний вишкребок (за словниками, цим словом називають «останню дитину в сім’ї», а також «невеличкий хліб із залишків тіста на дні та стінках діжі» — погодьтеся, стосовно досліджуваної «концепції» обидва значення звучать досить символічно) комуноімперських істориків ще й сьогодні кочує сторінками поважних — академічних! — видань (Толочко П., 1996; Толочко О., Толочко П., 1998 тощо), отрутою, як писала свого часу О. Апанович про Переяславську угоду, заповзаючи в генетичну пам’ять українців, особливо молоді.

Та зовнішня привабливість цих ошатних видань жодним чином не позначилася на рівні обґрунтування їх авторами своїх поглядів. Скажімо, їхнє твердження про те, що «Новгород завжди був рідним братом (? М. Л.) Півдня» — навіть із посиланням на М. Костомарова — зовсім не означає, що й усі племена, що мешкали на величезних просторах Київської держави між північним Новгородом і, скажімо, південним Галичем, теж були кревними родаками — аж до проголошуваної «єдності» мови, культури, норову46. Так само й наведений ними костомарівський вираз «народна загальноруська стихія» навряд чи можна довільно трактувати як «велике етнічне ціле» (Толочко О., Толочко П., 1998. — с. 290–291). А голослівне твердження, нібито «переважна більшість дослідників сходиться на тому, що вже в IX–XII ст. на основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань утворилася відносно єдина давньоруська етнічна спільність (як бачимо, й тут планку єдності вже дещо опущено: після опублікування згаданих тез ЦК КПРС ні про яку відносність єдиної давньоруської народності не йшлося. — М. Л.)», взагалі не має під собою реального ґрунту.

Не заперечувана ніким феодальна роздробленість Русі — це, на переконання С. Висоцького, «яскраве свідчення того, що населення [Київської] держави не було єдиним етносом, який би усвідомлював необхідність державної єдності. Інакше в ньому не існувало б сепаратистських тенденційоднієї з причин розпаду держави». Якщо ж говорити про єдиний етнос Київської Русі, то ним, на думку історика, «ймовірно, було населення Руської землірусини — предки сучасних українців». Що ж стосується населення всієї Київської держави, то, навпаки, численні свідчення джерел, наголошує С. Висоцький, свідчать, що населення власне Руської землі й населення «Русі зовнішньої» жодним чином «не могли бути єдиним етносом» (1998. — с. 58).

Та й залучення О. і П. Толочками до тієї таємничої «переважної більшості» українських гетьманів, котрі нібито «слідом за літописцями та істориками... неодмінно підкреслювали етнічну спорідненість українців та росіянЦе визнавав навіть Іван Мазепа», — тріумфально додають автори, роблячи вигляд, ніби й не здогадуються, чому саме означені гетьмани могли вдаватися до подібних тверджень. — М. Л.)», і навіть дуже сміливе підпрягання туди ж... М. Грушевського, який, на їх думку (там само. — с. 288, 293), якраз у своїй знаменитій «Звичайній схемі» нібито «засвідчуєпоза авторським бажанням», зазначають оборонці підупалої «колиски». — М. Л.) спорідненість двох народностей», анітрохи не додають переконливості хибній від самого народження «теорії» В. Мавродіна.

Зрештою, нема жодної необхідності продовжувати далі аналіз доказової бази цього ідеологічного атавізму, позаяк усі ті аргументи були вже не раз спростовані й відкинені науковцями. Та, як не дивно, віднаходяться нові охочі підперти власним плечем ті тлінні останки. Ось і поважний представник «науки наук» В. Пироженко (1998), не затнущиись, оголосив «концепцію походження українців, яку сформулювали і відстоювали наприкінці XIX — на початку XX століття деякі відомі українські історики» (прямо пов’язати її з ім’ям М. Грушевського у автора, схоже, духу не вистачило) «явно застарілою», позаяк вона «була розроблена в специфічних політичних умовах боротьби української інтелігенції за національну автономію», до того ж «спиралася на дуже обмежений порівняно з нашим часом історико–фактичний та археологічний матеріал».

Ну, щодо історико–фактичного матеріалу, то якось не пригадується, аби у «наш час» з’явилося щось таке, що докорінно б змінило погляди істориків на нашу історію (окрім хіба що неймовірної заідеологізованості радянської історичної науки, яка — скористаймося виразом В. Пироженка — дійсно–таки «служила певній політичній кон’юнктурі»). А от щодо сучасного археологічного матеріалу, то й справді — не спирався на все, що потім у величезній кількості «накопала» археологія, бо його в ті часи ще не існувало (що лише взайве підтверджує історичний геній Грушевського).

То, може, сам В. Пироженко взяв на себе труд хоча б побіжно проаналізувати здобутки археології останніх літ? Зовсім ні. А жаль, позаяк тоді, можливо, не стверджував би, що у Київській Русі «етнічний склад був переважно одноріднийсхіднослов’янський», бо, як зазначає Л. Залізняк, аналізуючи цю «концептуальну» працю, «східні слов’янице не конкретний етнос, а такий же умовний термін, як вже згадувані (В. Пироженком. — М. Л.) германці чи романці, під яким мається на увазі група споріднених реальних етносів» (1999). «Етнічна своєрідність східнослов’янських племен, — наголошує відомий археолог, — доведена археологами за етновизначальними прикрасами традиційного вбрання». Або ще: виходячи з формально правильного твердження про те, що «самоназва “українець” утвердилася... лише в XV–XVI ст.», В. Пироженко доходить висновку про «некоректність висновків, що випливають з відновленої старої концепції етногенезу українців», і закликає «шукати ознаки української народності не раніше середини XIV — середини XV ст.» (у цьому ж нас переконує й «теорія» В. Мавродіна).

Л. Залізняк називає це «абсолютно непереконливим аргументом», додаючи, що «людині, яка претендує на авторство нової, сучасної концепції україногенези, слід було б знати, що багато європейських етносів протягом середньовіччя змінили свої етноніми: колишні ляхи стали поляками, волохирумунами, московітиросіянами, а русини — українцями», хоча в Карпатах «старе наймення українців збереглося до XX ст.». Насамкінець знаний в Україні історик слушно зазначає, що «стаття В. Пироженкаще одна з багатьох невдалих спроб критики ранньосередньовічної версії походження українців з позицій радянської історіографії. І причина непереконливості цієї критики навіть не в незнанні предмета дискусії, а в принциповій вірності перевіреної часом концепції етногенези східних слов’ян, біля витоків якої стояв М. Грушевський».

Серед фахових істориків «не знають» про це хіба що ті, хто вперто не бажає визнати очевидного. А всім, хто цікавиться цим питанням позафахово, можна порекомендувати видане понад три десятиліття тому в українській діаспорі доволі детальне й чітко аргументоване дослідження М. Чубатого (1964), цілком варте того, аби його перевидали і в Україні. Наведемо лише один взірець аргументації цього дослідника — цитата, мабуть, трохи задовга, але, безперечно, цілком варта того, аби її навести (с. 105–107).



«На руїнах політичної структури Київсько–Руської імперії залишилась, може, й сильніша, ніж політична, сила вже малодинамічної імперської влади, культура Київської Руси... Ідеали київської культури проявляються в “Повісті временних літ”, в прекрасному “Поученні дітям” Володимира Мономаха, в “Слові о полку Ігоревімта ін. Насувається питання: хто був творцем тої київської культури, коли Київсько–Руська держава з її різноетнічною культурою в результаті стала тереном народження трьох східнослов’янських народів? Про творця київської культури свідчить її духовний характер, і тому знайти його не тяжко... Великодержавні амбіції нині сильного російського народу спонукують його вчених та істориків, дослідників мистецтва, права чи економіки старатися величну культуру Київської Руси–України привласнити собі. Але є річчю безсумнівною, що ця культура східньоєвропейського середньовіччя, яка є тріюмфом слов’янського світу, постала–таки на Русі–Україні, що вона є творчістю українського народу, бо її духовність є вірною відбиткою духовности українського народу, а не російського народу пізніх часів. Російські археологи та історики, дослідники минулого Київської Руси, будучи не в силі заперечити факту, що в IX–XI ст., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північно–лісової смуги жили ще крайньо примітивним життям, приходять до незрозумілого висновку у що київська культура була твором усіх племен східної слов’янщини. Як таке може бути, коли племена, що згодом стали ядром московсько–російського народу, лише частинно говорили тоді слов’янською мовою, а більшість уживала фінських діалектів? Ще й в XII стол. вони були ворожі до того християнства, що приходило до них з Києва та з Руси–України». Дійсно, як можна твердити про участь згаданих племен «з горішнього доріччя Волги в творенні такого архітвору, як “Слово о законі та благодаті”, в конструкції св. Софії київської, в композиції “Повісті временних літ” тощо? Твердити, що всі ці архі твори поставали духовними силами всіх трьох східнослов’янських народів, є прямо нонсенсом. Однак цей нонсенс, на жаль, повторюють російські вчені, справді заслужені до науки».

І не тільки вони, а й українські вчені — і теж справді заслужені до науки — не пасуть задніх. «Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність», — видаючи бажане за реальне, голослівно стверджує згаданий О. Моця, не завдаючи собі труду назвати — окрім кількох відомих фундаторів цієї концепції (В. Мавродін, Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко), якими ще в «післявоєнний час» вона «була розглянута в теоретичному плані»,бодай когось із нинішніх істориків, що стоять на цій, нібито «усталеній», позиції (згад. пр. — с. 480).

«Твердо заявляю, — не вгамовується «малоросіянин», — ніколи не визнаю незаконнонароджену україну–окраїну незалежною від Русі–Росії. Тому ніколи не будемо солідарні з тими, хто говорить: “що моє — те моє”. Ми ж кажемо: це наше єдине руське. Цим ми пишаємося, на цьому твердо стоїмо непохитно. Україна — тільки у складі Росії, про інше мови не може бути! Такий наш союз...» І підпис: «Письменнику богослов. Анатолій Нечипоренко, Дніпропетровськ». І таке, зважте, — при повному розумі й пам’яті — просторікує не чужоземний зайда–україноненависник, а єдинокровний син України!

Зайве й наголошувати, наскільки антинаукова, антидержавницька діяльність таких–от «синів», спрямована на розвал української держави зсередини, є більш руйнівною та небезпечною, аніж будь–які вихватки антиукраїнських сил іззовні. Заперечуючи існування в Україні об’єднавчої національної ідеї — та, зрештою, й самої української нації — всіляко силкуються затягти українців до «нового», тепер уже «слов’янського союзу», а фактично — домагаються повернення України до все того ж осоружного імперського барака, в якому роль капо звично перебере «старший брат».

А згадана діяльність стоїть також на заваді справі відновлення дійсно правдивої історії українського народу, особливо якщо подібні вихватки підпираються авторитетом фахових істориків, котрі й досі, за висловом О. Оглоблина, перебувають у «традиційних рамцях» узвичаєної москвоцентричної схеми історії.

І це в той час, коли саме вони мал и б допомогти позбавитися від цих лабет іншим — і не лише в Україні...





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка