Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка2/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Book for a thoughtful reader

(Переклад англійською Тетяни Лукінюк)


The word «myth» has both direct and indirect meanings. In direct terminological meaning a myth is a product of collective national imagination providing generalized and at the same time sensually specific image of the universe; the mythological model of the world in the ancient cultures was some kind of equivalent of culture, and till now it has preserved its artistic and creative value. In its indirect meaning (which results from absolutization of mythology as a substitute for science) myth is a fable, false representation, which claims to be true, but in fact creates unreal illusionary world. Such myths can arise naturally as a result of lack of information or discipline of thought; they can also be created and propagated or even imposed for certain mercenary purposes. Politicians, especially of authoritative type, have often been engaged in such activities with the purpose of influencing their peoples or promoting certain party or state objectives, discredit of their opponents and etc. Such myths are mostly successfully applied in totalitarian societies, where the authority imposes universal ideological treatment on the population. A national–socialistic state of Hitler — Hebbels and a communist–socialistic state of Lenin — Stalin — Zdanov were in fact kingdoms of the myths.

Even in non–totalitarian societies, however, in the modern world the myths are almost the most effective tool of political technologies used by certain politicians, parties and even entire states; creation of the propaganda myths and their imposing in the public consciousness has become a professional (and often highly rewarded!) business for the entire caste of people — ideologists, publicists, and journalists. In the meantime activity and production of the new myth–creators have long ago attracted attention of the science, first of all sociology and culturology, which study ways of creation and application of the myths, their influence on public consciousness. Sober–minded and rational publicistics and independent public thought are also engaged in tracking and counteracting against the propaganda myths.

In this very context it is necessary to mention a unique in its way creation of Mikhailo Lukinyuk’s «Attention: Myths!». Why do I call it unique? Let me draw your attention to certain circumstances to justify such evaluation.

Territory of the Soviet Union was so to say an area of special myth density, and territory of Soviet Ukraine was filled with myths several times denser. Here in Ukraine the myths of the ideologists of Russian kingdom, then Russian empire, then bolshevism, and russifiers of different generations have been applied. Upon declaration of independence of Ukraine it has become an object of ideological and informational aggression by great–power and revanchist forces of Russia, who bring back to life the aged myths and actively create new ones.

We have to acknowledge that Ukrainian political thought is rather reluctant in reacting to this impudent and importunate ideological expansion, which is often tried to be presented as a scientific finding. Rare counterblows of the publicists as well as certain discussions of the scientists happen incidentally and occasionally.

Mikhailo Lukinyuk is a definite pioneer in his attempt of observing and generalizing the entire picture of this total ideological invasion in Ukraine, defining a system of anti–Ukrainian myths (both political, created with certain purpose, and naturally arisen from the depth of out–dated stereotypes). His creation is also unique since there he considers all three generations of the myths about Ukraine as described above — imperial times, Soviet and post–Soviet periods, showing how these myths have counteracted and been interconnected.

This book contains 35 chapters about 35 myths. Of course such separation is quite conditional. There could have been less or more. But this is not important. Let reader evaluate huge job made by the author, and abundance of sources he has used. Extensive quoting of sources by both creators of the myths and their critics will help reader to make his/her own conclusion and perhaps in some ways «correct» the author who is not free from certain polemic zeal.

This is the kind of reader I wish this book to have, the one interested in new information, thorough and able of independent thinking.

Ivan Dzjuba,

an academician of Ukrainian National Academy of Sciences


Про деякі особливості радянської міфотворчості



Замість передмови
Міф у перекладі з грецької означає оповідь, переказ, що передає вірування народів про богів, легендарних героїв, про походження світу, життя на землі або самого народу, творця цього міфу. Чи не всі народи, котрим випало щастя будь–коли мешкати на нашій планеті, на певних — переважно ранніх — стадіях свого історичного розвитку надавали належну увагу міфотворчості, бодай щодо свого «благородного», ба навіть — «божественного» походження. Загальновідомо, наприклад, яких визначних успіхів у цій царині досягли давні греки. Та навіть їх безсмертні творіння блякнуть поряд із витворами справжніх віртуозів цієї справи (щоправда, це вже була міфотворчість зовсім іншого штабу, більше пов’язана зі ще одним значенням слова «міф» — щось вигадане, неіснуюче), якими згодом показали себе «кремлівський мрійник» та його численні послідовники: ці піддали тотальній міфологізації усі сторони життя — як утвореної ними держави «нового типу» в цілому, так і кожного її громадянина зокрема.

А куди ж було подітися, якщо в тому «новому світі», що його так енергійно заповзялися вимуровувати більшовики, просто катастрофічно не вистачало фахівців: більшість із тих, у кого в погляді проблискував бодай натяк на інтелект. Були відправлені за межі царства диктатури пролетаріату (чимало самі здогадалися вчасно втекти або були занесені в чужодаль моторошними суховіями громадянської війни), як недостойні прийдешнього «світлого майбуття», або відразу у «кращий зі світів»за допомогою різноманітних способів, які загалом іменувалися «знешкодженням ворожого елементу».

Тож аби якось зменшити негативні наслідки від того, що, як влучно підмітив М. Бердяєв, на вершину влади «вознеслися Хлестакови», себто пустодзвони без необхідних для такої складної справи знань і досвіду, вже невдовзі вони безжально нищитимуть усе, що виявлятиме бодай найменші риси самобутності та оригінальності, а натомість, наче повінню, затоплять усе посередністю та нововинайденою «типовістю»: з’являться незчисленні «типові» плани, програми, проекти, забудови, товари (щоправда, товарами вони здебільшого визнавалися лише всередині цієї нетипової країни), «типовий» дефіцит (навіть на згадані «товари») і «найтиповіші» у світі черги за ним. Та ще чимало такого ж «типового» — аж до «простої радянської людини» ише її ця «типовість», власне, й стосувалася, а от себе «істинні арійці», чи то пак «борці за щастя трудового народу», навпаки, щільно оточили різними «спец...»: спецпайками, спецбуфетами, спецрозподільниками, спецквартирами, спецлікарнями, спецпутівками, спецпоїздками за кордон тощо).

Тим часом це найвище творіння «епохи типовості» з ушкодженою потворними стереотипами компартійної ідеології психікою було визнано дійсно–таки оригінальним витвором більшовизму, ба більше — для його виокремлення від створеного Богом прототипу фахівці винайшли спеціальний науковий термін «homo sovetikus». І не дай Боже, виявити у ті часи бодай щонайменшу невідповідність «науково» розробленим критеріям тієї типовості («пошук інакодумців, — напише у своїй “Последней книге” Є. Габрилович, — ставав такою ж верховною партійною справою, як Вітчизняна війна»...М. Л.), що практично були аналогами горезвісних гітлерівських критеріїв «расової чистоти», — у тих, котрі не зуміли чи не схотіли смирно влягтися у прокрустове ложе загальної «типовості», чатувала дійсно типова доля...

А «вожді», теж не надто обтяжені подібними речами, послідовно дотримувалися відомих рекомендацій 3. Фрейда, котрий стверджував, що «маси тримають у покорі двома способами: насильством та ілюзіями...» А тому й одного, й другого в цьому «новому» світі було предостатньо. Та, власне, лише на них та ще на страхові, що крижаним гадом назавжди заповзав удушу від нічного гуркоту чорних «воронків» (а що вже казати про моторошне грюкання тисяч зачинюваних дверей гратованих вагонів–«телятників»!), цих зловісних церберів головного, чорновусого й чорнодушого, «ворона», який, певно, з ненависті до денного світла перевів на нічний режим роботу всього державно–партійного апарату, і саме темними ночами вони творили чорну справу «побудови світлого комуністичного майбуття», нова держава й трималася.

Далі — більше: «нічтоже сумняшеся» взяли й заборонили для вжитку об’єктивні, але, на їх думку, шкідливі для молодого організму «нового світу» закони історичного, економічного, соціального розвитку (вистачило, однак, глузду не пробувати «відмінити» фізичні закони — уявляєте, що було б, якби, приміром, заборонили на всій території червоної імперії дію закону земного тяжіння?!), замінивши їх свіжоспеченими міфами, які в разі необхідності легко піддавалися оновленню та коригуванню. І якщо раптом клята реальна дійсність не схилялась до безумовного слідування проголошеним «законам», то саме вона в першу голову й приводилась до повної відповідності, і спосіб для такого приведення був розроблений надзвичайно ефективний: усе, що бодай якимось боком не вкладалося у жорсткі рамки прийнятих стереотипів, безжально відсікалося.

Тож на дбайливо підготовленому в такий спосіб ґрунті й розквітали буйноцвітом узвичаєні міфи — як загальнодержавні, тривалість існування яких прив’язувалась до нововведених п’ятирічних циклів життя суспільства, так і менші — так би мовити, місцевого значення. Власне, і значущість, і «художній» рівень міфів визначалися саме тим, на кого вони переважно спрямовувалися, тобто рівнем інтелекту «споживача», мозком якого вони мали бодай якийсь час володіти.



Свого часу ще Платон, підкреслюючи роль міфів у вихованні верстви стражів для своєї «комуністичної» держави, наголошував на необхідності їх закорінення у свідомості громадян його «ідеальної» держави, починаючи з дитячого віку (1971. — с. 156): «Ми вмовимо виховательок і матерів розповідати лише визнані міфи, щоби з їх допомогою формувати душі дітей швидше, ніж їхні тіла — руками». Для цього, за Платоном, в різних творах «слід твердити, що Бог»у «безбожні» часи комуно–більшовизму в свідомості більшості радянських людей це місце звично посідали керівники партії та уряду — «не всьому є причиною, а лише благові». А тому вину за всі негаразди й невдачі слід покладати на численних «ворогів народу», безупинно виводжуваних на чисту воду невсипущими «стражами порядку».

Тож, скажімо, для дошкільнят Союзу цілком придатним був міф–казочка про Хлопчиша–Кибальчиша, а от міф про патріота Павлика Морозова призначався вже для школярів молодших та середніх класів. Юнаки ж та дівчата старших класів мали захоплюватися героїчним Павкою Корчагіним чи канонізованими партійною ідеологією героями «Молодої гвардії».



Більшовицькі ідеологи створили з автора знаменитого роману «Как закалялась сталь» героїчний образ самовідданого комунара, котрий, зазначено навіть у лаконічному «Українському радянському енциклопедичному словнику» (УСЭС. — 1988. — т. 2. — с. 597), як «учасник громадянської війни, воював у бригаді Г. І. Котовського та Першій Кінній». Однак чимало видань позбавлені подібної вади. Так, скажімо, знаменита «Детская энциклопедия», призначена «для дітей середнього та старшого віку», щедро подає численні подробиці «героїчної біографії» (1968. — т. 11. — с. 393): проте, як змалку Миколка «ненавидів поміщиків, на чиїх полях за жебрацьку платню працювали його рідня й односельці». А тому «зрозуміло, що в роки революції на Україні, коли робітники та селяни повстали проти царя, поміщиків та фабрикантів, юний Островський не міг залишитися осторонь від народної боротьби». Про те, що «так само як Павка Корчагін, юний доброволець не раз брав участь в пекельних бойових сутичках, хоробро ходив у розвідку». І як, незважаючи на «хвороби та пораненняв атаці під Львовом Миколу Островського було важко поранено, і його демобілізували з Червоної Армії», пояснює «ДЭ». М. Л.) ...сміливо боровся з куркульством та бандитами». А герой роману, масово розтиражований більшовицькою пропагандою та перетворений із художнього образу в реальну людину («УСЭС» прямо називає його «автобіографічним»), став, як наголошено у згаданій енциклопедії (с. 350), «символом героїзму, душевної стійкості та високої моральної чистоти радянської людини». Тож не дивно, що «багато передових молодіжних бригад... самовіддано домагались надання імені Миколи Островського, а багато військових підрозділів Радянської Армії в роки Великої Вітчизняної війни виборювали звання корчагінців» ам само. — с. 393).

Та, як стало відомо зі знайденої в архівах музею Островського його автобіографії (Мицик, 1998), нічого спільного з героїчною біографією свого героя Островський не мав, оскільки ніколи не був червоноармійцем, не кажучи вже про «пекельні бойові сутички» о речі, навіть у виданій вчетверте у знаменитій серії «ЖЗЛ» книзі «виправлених» спогадів про М. Островського, яку «написала його друг і дружина» Р. Островська, не наведено жодного «героїчного» епізоду з «бойового шляху» М. Островського — все більше про «участь у здійсненні обшуків»). Та й на зведенні знаменитої вузькоколійки не надривався. Тож, як наголошує професор Ю. Мицик, «про участь Павки в поході Першої Кінної юний Микола Островський писав з чужих слів, а не з власних вражень». І, як письменник, безперечно, мав повне право на будь–який художній вимисел. Та, погодимося з дослідником, компартійні ідеологи «не мали морального права ліпити і підтримувати міфи такого роду, маніпулюючи свідомістю суспільства».

З такою ж брутальністю і на такому ж підмурку художніх фантазій «ліпився» й міф про «Молоду гвардію». «У Краснодоні, — пишуть автори солідної монографії «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны» (1976. — с. 370), — бойові групи «Молодої гвардії» знищували фашистських солдатів і офіцерів, звільняли військовополонених, здійснювали диверсії на підприємствах...» А насправді, наголошує досліджувач цієї вигадки Е. Шур (1999), якому «Центральний архів ФСБ (Федеральна служба безпеки Росії, правонаступниця колишнього ВЧК–НКВС–МДБ–КДБ СРСР. М. Л.) надав можливість вивчити... двадцять вісім томів матеріалів слідства зі звинувачення поліцаїв та німецьких жандармів у розправі над підпільною організацією “Молода гвардія”, об’єднаних у «Справу № 20056», «такої підпільної молодіжної організації, про яку ми знаємо з дитинства, у Краснодоні не було».

Не дивно, що у дослідника виникло цілком закономірне запитання: «Звідки ж узявся міф про величезну, розгалужену, надзвичайно загрозливу для німців підпільну організацію Як засвідчили матеріали згаданої «Справи», все почалося з банального пограбування у ніч з 25 на 26 грудня 1942 року німецької автомашини з новорічними подарунками для німецьких солдатів та офіцерів. Поліція почала приховане прочісування місцевого базару, сподіваючись, що поцуплені з вантажівки кілька коробок сигарет злодії намагатимуться продати. І не помилилася — почалися перші арешти серед молоді. Залякані арештанти називали все нові й нові прізвища «незадоволених новим порядком». Так, О. Лядська (жодного стосунку до «сигаретної справи» Ольга не мала й була заарештована «цілком випадково»), яку «слідчий Захаров пообіцяв повісити на базарі» тільки за те, що у невідправленому листі, знайденому під скатертиною, вона писала про своє небажання «їхати до Німеччини у «РАБСТВО» (саме так: у лапках і великими буквами), дізнавшись від слідчого, що поліція затримала Т. Мащенко, саме на неї й вказала як на «неблагонадійну». Тим часом, називаючи Мащенко, яку на той час він уже відпустив, слідчий просто «схитрував». Упіймавшись на цю вудочку, Лядська «назвала ще пару прізвищтих, кого пам'ятала по активній комсомольській роботі ще до війни і які жодним чином не були причетні до “Молодої гвардії”», зокрема Козирева, Третьякевича, Ніколаєнка («і ще вісімдесят осіб», додає Е. Шур). У свою чергу, «Третьякевич виказав Шевцову», а далі «почав називати “молодогвардійців” цілими селищами»це вже явно «тягло» на організацію. Керівництво краснодонської поліції так і доповіло наверх, зметикувавши, що «розкрити рядове пограбування куди як менш важливо, ніж цілу підпільну організацію».

Тож суперечка — а вона продовжувалася в СРСР не одне десятиліття — про те, «чим справжня історія “Молодої гвардії” відрізняється від написаної Фадеєвим», як з’ясувалося, була позбавлена будь–якого сенсу: матеріали «Справи № 20056» незаперечно доводять, що «у книзі було прикрашене не життя, а вже створений до письменника міф». Таким чином, наголошує дослідник, легендарну підпільну організацію «вигадали двічі. Спочатку в краснодонській поліції. Потім Олександр Фадеєв». Та останній, коли його запитували, «чим насправді займалася “Молода гвардія”», і не приховував, що «писав роман, а не історію». Тим часом підпілля на Сході України й справді діяло, однак організували його зовсім не ті «наставники–комуністи», яких Фадеєв «у 1951 році на наполягання ЦК увів до своєї книги».

Але хіба «істинних арійців», чи то пак справжніх більшовиків, могли зупинити чи бодай змусити завагатися подібні «дрібниці»! Широкомасштабне продукування брехливих, облудних ідеологічних «казок» в СРСР не припинялося ні на мить, «запудрюючи» мізки не одному поколінню «юної зміни». А на дорослих трударів чекали передбачливо заготовлені міфи про «рекорди» Олексія Стаханова «сотоварищи», про численних героїв постійної «битви за урожай» тощо.

Ну, а самому «авангардові робітничого класу» постсталінського періоду аж дух перехоплювало від нібито втрачених перспектив сподіваного розвою радянської і партійної «демократії», коли замість диктатора Сталіна мало не прийшов (вважалося, що коли б не горезвісна Сталінська підступність, то перебіг подій на XVII з’їзді ВКП(б) неминуче мав би ознаменуватися перемогою «здорових» сил партії) «улюбленець партії» С. Кіров, «злодійськи вбитий» 1 грудня 1934 р. Тож всі наступні «Перші» та «Генеральні» — задля власної вигоди — дбайливо творили з нього образ «справжнього більшовика», що загинув на бойовому посту. Насправді ж, як пояснює у своїх спогадах П. Судоплатов (1994. — с. 22–25), у 30–ті роки відповідальний працівник НКВС, наближений до Берії (цей мелітопольський хлопець, що, долаючи шлях до генерала держбезпеки, особисто вбив полковника Коновальця та підготував ще чимало вбивств, зокрема Троцького та генерала УПА Шухевича, а потім, як мовиться, від дзвінка до дзвінка відбув п’ятнадцятилітнє ув’язнення за нібито участь у «змові Берії», безперечно, знав правду стосовно багатьох кремлівських таємниць), «Кірова було вбито... рядовим співробітником одного з ленінградських райкомів партії Леонідом Ніколаєвим», дружина якого була однією з численних «подружок» Кірова. До того ж Кіров не становив жодної альтернативи Сталіну, навпаки, «він був одним із важливих компонентів сталінської системинепохитним сталінцем, що відігравав активну роль у розгромі партійної опозиції».

[Сталіну смерть Кірова створила сприятливі умови, аби ще раз «обрушитися на своїх ворогів та можливих суперників». Відлуння тих репресій не обминуло й Україну (Боротьба... — 1995. — с. 553): «використовуючи факт убивства, НКВС розстріляв сотні українських діячів, серед них таких письменників, як О. Близько, Г. Косинка, К Буревій, А. Крушельницький з двома синами (один поет), Д. Фальківський та ін. Сотні інших заслано (наприклад, письменники В. Підмогильний, П. Филипович, М. Йогансен, Є. Плужник, О. Слісаренко, М. Ірчан та багато інших)», уже невдовзі переважну більшість їх було знищено.]

Так само нині декому аж слина котиться при думці, які блискучі перспективи, мовляв, мали б відкритися перед Російською імперією, якби не «прийшли більшовики й розграбували Росію». Ніби вони були привезені в обозі із Занзібару, а не були цілком логічним виплодком неосвіченості й деспотії, що віками панували в Росії. «Ні, — заперечує їм персонаж із книги свідка тієї «ери підлабузництва, підглядання і наклепників... віри у все, що наказано, і зневіри у всьому» Є. Габриловича (1996. — с. 312), — все, що ми пережили після Сімнадцятого, — це найнормальніший, рідний хід нашої Історії. І не треба напускати туману! Більшовизмце наше, природне, близьке, істинно російське...»

Достатньо було і витворів значно вищого — загальнодержавного — значення, які призначалися всім громадянам СРСР, незалежно від їх професії, статі, віку. До таких, безперечно, слід віднести надзвичайно укорінений у свідомості міф про незмінно хороших та розумних «наших» і незмінно поганих чи дуже поганих «їхніх», як і про «найлюдянішу людину», яка і після смерті залишалася «живішою за всіх живих», або про єдину у світі країну, «де так вільно дихається всім», а чи про суворого та незмінно справедливого «батька всіх народів», який, як любить і нині дехто наголошувати, щорічно «хоча б на 2–3 копійки, та все ж знижував ціни».

При цьому реальна ціна, якою це досягалося, зокрема й те, що чи не половина працездатного населення країни заради цього працювала за колючим дротом практично задарма, дивним чином не усвідомлювалось рештою громадян, котрі поки що перебували з «цього боку» дротяної загороди. Тож навіть представники високоосвічених верств, — а за дротами опинилися цілі інститути, конструкторські бюро тощо, — отримуючи за свій труд, зазначає, наприклад, у книзі «Золото партії...» І. Бунич (1994. — с. 122–123), «як привілей ненормований хліб і півсклянки сметани», не ремствували і не обурювалися, навпаки, «цінували свої привілеї... В'язень Туполєв створював нові, небачені за дальністю польоту літаки... а в'язень Корольов уже розробляв ракетну техніку... І вони були задоволені, бо мільйони інших в'язнів трудилися в шахтах, на рудниках і в копальнях за “пайку”, яка могла підтримати сили лише впродовж двох тижнів, ще не розуміючи, що їхня смерть запланована так само, як і їхня двотижнева праця, коли на зміну їм прийдуть інші в’язні...» Так кувалися майбутні «будівники комунізму», творилася «нова людина» — людина–гвинтик, в якої людське заміщувалося так званими «інтересами партії і держави»1.

Навіть важко собі уявити, якою величезною мала бути справжня сила того дурману, аби цілі народи, що мали славну історію і героїчне минуле, покірливо, ніби перебуваючи в гіпнотичному заціпенінні, дозволяли творити над собою наругу, подібної якій ще не бачив світ! Так само вівці, щільно збившись докупи, перелякано спостерігають, як невблаганні пастухи по одній чи по декілька одразу виривають їх із гурту під безжальні ножі, однак не виявляють при цьому жодних спроб вивільнитися. Цей успішно культивований більшовицькою владою вірус повної покори був страшнішим за СНІД, оскільки призводив до повної втрати людьми відчуття власної гідності, до цілковитого пригнічення прагнення свободи, притлумлення сили волі до щонайменшого спротиву державному насиллю і, зрештою, призводив до зомбування широких мас на беззаперечне сприйняття ролі безликого «гвинтика» — аж до покірної готовності на самопожертву в ім’я облудних «ідеалів соціалізму»...

Та щонайвищими за рівнем майстерності були міфи, спрямовані на одурманення усього світового співтовариства, — і такі були, й успішно працювали на створення привабливого іміджу «країни Рад», за висловом С. Єфремова, «на світовому дурилюдстві заснованої». Так, міф про «сите» життя українського селянства, запущений на потребу моменту в 1932–1933 рр., приховав таки від світової громадськості моторошний голодомор, штучно організований кремлівським керівництвом.

Отак і жила собі пересічна радянська людина в оманливо викривленому світі міражів, щедро обкурена задушливим ідеологічним чадом. З тим і вмирала, так і не спізнавши, що ж воно означає насправді «це солодке слово —свобода», так і не зумівши вирватись із лабет потворної ідеології.

Тож завдяки кропіткій та послідовній «селекційній роботі» радянського керівництва більшість населення СРСР врешті–решт таки повірила у реальність навіюваних міфів. Ось як, зокрема, згадувала про це в телепередачі російського «ОРТ» (08.11.1995), присвяченій минулому радянського кіно, колишня учасниця «масовки» у зйомках 1948 р. кінострічки «Кубанские казаки», надзвичайно популярного у ті часи міфу про колгоспний «рай»: «Життя тоді було дуже важким, тож якби ще й у кіно показували таке самеузагалі життя не було б. А так — ми вірили (о, ця незбагненна віра всупереч очевидному! Учасники зйомок «дивилися на муляжі чудових булок, соковитих яблук, їли принесену з дому кукурудзяну кашу» і — вірили, вірили, вірили... — М. Л.), що таке життя можливе».

Таким чином, велике плавання великого радянського народу у безмежному Океані Міфів почалося. Затуркані мандрівники ще не підозрювали, — хоча, відчувши на собі усю безжальність застосованих підготовчих заходів, могли й здогадуватися, — на поталу якій стихії віддають вони свої життя, які грізні випробування вже запланували для них «батьки–кормчі», готові на будь–які жертви заради успіху проголошеного курсу. При цьому в процесі «плавання» із потаємних нетрів величезного корабля імперії під претензійною назвою «Союз непорушний»2, немов із бездонного мішка витівника–ілюзіоніста, час від часу з’являтимуться нові міфи, все принадніші та сміливіші щодо обіцянок (чого вартий, наприклад, такий: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!»). Однак це жодним чином не впливатиме на гнітючу непривабливість всуціль муляжної радянської дійсності...

Помандруємо безмежними просторами цього неперевершеного — куди там уславленим сімом чудесам світу! — витвору імперського генія й ми (не обмежуючись при цьому самим лише радянським періодом імперської міфотворчості), аби детальніше розгледіти бодай деякі з тих неповторних творінь.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка