Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка21/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   50

19. Міф про те, як московські більшовики Україну «визволяли»



Довгі десятиліття комуно–імперська ідеологія прищеплювала нашій свідомості віру в те, що в часи, коли «зрадлива» Центральна Рада виношувала підступні наміри втягнення українського народу в осоружне капіталістичне минуле, ба більше — «у всій Росії... встановити режим буржуазної влади», саме російські більшовики простягли нам «руку братньої допомоги»: російські робітники–інтернаціоналісти, нехтуючи незчисленними власними проблемами, що зусібіч обсідали народжувану в муках радянську Росію, не вагаючись, рушили рятувати від страшної небезпеки «братів–українців». Однак українці, як зазначав у своєму щоденнику 10 жовтня 1917 р. В. Вернадський (1994. — с. 14), «більше бояться більшовиків, аніж німців». І як показало вже найближче майбутнє, не дарма...

З часом, коли більшість тих, хто знав про справжній перебіг згаданих подій, згоріли у безперервних війнах комуно–більшовицького режиму із численними зовнішніми ворогами та з власним народом, а ті, кому поталанило вціліти, навчені гірким досвідом, воліли про те, як кажуть, краще промовчати, нав’язана кремлівською пропагандою точка зору поступово переросла у внутрішнє переконання переважної більшості зрадянізованого українства. Та коли непохитний Обов’язок дивитися на власну історію лише із вікна кремлівського ідеолога з розпадом СРСР вичерпався, раптом з’ясувалося, що «заздалегідь підготовлений Раднаркомом наступ російського радянського війська на Україну мав усі ознаки окупації» (Історія... — 1996. — с. 228). А дехто, скажімо, навіть така поміркована людина, якою, безперечно, був Патріарх Київський та усієї України–Русі Володимир (Романюк), прямо називають наших північних «братів» окупантами.

Якщо когось покоробить вжитий Святійшим Патріархом термін «окупанти»65 щодо тих, кого радянська ідеологія привчила називати визволителями із капіталістичної неволі, тим наведу лише кілька доволі скупих свідчень офіційного видання (Герої Крут. — 1995. — с. 20–21): «Вранці 27 січня 1918 року більшовики почали наступ. Переконані в тому, що необстріляна молодь покинула позиції, вони йшли в зімкнутих колонах п’яні, горланили пісні і бачили себе переможцями. Вдарили кулемети, гвинтівочні залпий наступ захлинувся. Та тим часом Муравйову залізницею надійшла підмога.

Було прийнято рішення про відступ66. З боєм проривався з оточення студентський курінь. Одна рота, не зорієнтувавшись у темряві, вийшла на станцію Крути, не відаючи, що її вже зайняли більшовики. Без патронів, ці юнаки стали легкою здобиччю карателів. Цілу ніч мордували юнаків і, розтерзаних, кинули на станції. Селяни навколишніх сіл поховали їх у братській могилі.

Самовідданий подвиг, який здійснила українська молодь під Крутами, затримав швидке просування військ Муравйова. Тільки 9 лютого 1918 р. більшовики захопили Київ, де жорстоко розправилися з населенням. За неповними даними, тоді було вбито понад п’ять тисяч осіб. На вулицях розстрілювали всіх, хто говорив по–українськи, носив вишиванку або хоч якось симпатизував національному рухові67. У Маріїнському парку за наказом Муравйова розстріляли 200 учнів гімназій і училищ лише за те, що вони значились у списках української юнацької військово–спортивної організації». То хто є ці озвірілі недолюдки, як не безжальні окупанти?

Напередодні Бородінської битви князь Андрій Болконський говорив П’єрові Безухову (Толстой, 1983. — с. 223): «Одне, що я вчинив би, коли б мав владу... я не брав би полонених... Французи сплюндрували мій дім і йдуть розграбовувати Москву, і образили й ображають мене щомиті. Вони вороги мої, вони злочинці всі, за моїм розумінням. Треба їх страчувати...» Який росіянин не розділить благородної ненависті князя до загарбників, не перейметься його патріотичним запалом, не погодиться з його оцінкою подій! А тепер вкладіть ці ж слова у вуста українського (чи чеченського) патріота, який не менш за князя Андрія любить свою землю і так само ненавидить її загарбників, — чи багато росіян поділятимуть (чи бодай зрозуміють!) його позицію, по суті, ідентичну висловленій Болконським? Можна бути абсолютно впевненим, що це будуть лічені одиниці — на всю «неосяжну» Росію...

І це зовсім не вияв русофобії, хоча для її появи в українців є більш ніж достатньо підстав (та і в самих росіян, у яких більшовики, не здригнувшись, теж звели до могили мільйони і мільйони в ім’я все тієї ж, ними винайденої, «справедливості», яку поет М. Волошин пророчо назвав «таблицею множення трупів», є всі підстави вважати цих виродків катами). Ось таким був один із перших проявів «тріумфальної ходи радянської влади» по Україні — і це був лише початок...

Та й чи могло бути інакше, якщо «визволяти» Україну прийшли (Болабольченко, 1993. — с. 12–13) «неосвічені, виховані на жорстокості та аморальності (одразу ж після громадянської Ленінградським психіатричним диспансером було проведено обстеження робітників Невського машинобудівного заводу, котрий був чи не найбільшим постачальником військових кадрів для «українського походу». Виявилося, наголошує А. Болабольченко, що «теза про «найсвідомішу частину» суспільства була сумнівною. Постійно вживали алкоголь 90 відсотків робітників. З них 17,7 % були хронічними алкоголіками і 59,8 %побутовими п'яницями». А обстеження лише молоді фабричного Підмосков’я на прикладі м. Шуї показало, що «до безпам'ятства напиваються 44,7 % молодиків». — М. Л.), спустошені війною та антиукраїнською пропагандою люди заполонили Україну». За офіційною більшовицькою статистикою, «навіть станом на 1920 рік військо на терені України мало у своєму складі 85 відсотків росіян і лише вісім українців». А ось який портрет російського «революційного війська», що їхало на Україну «боронити завоювання революції», дав самовидець, письменник та відомий громадський діяч П. Стебницький (там само): «Ті самі гострі, лихі очі, та сама сліпа нестримна сила, та сама людська стихія. Щось елементарне, первісне, що колись давно вже було пережито людством. Це навіть не орди, що йшли тисячу літ тому зі сходу на захід: то були більш організовані і не такі дикі маси»...

Як зазначає історик В. Коваль (Злочини... — 1995), «в Україні не було ані Жовтневої революції, ані тріумфальних маршів, як у Росії. Українське суспільство не відчувало в тих самогубних конвульсіях жодної потреби. Криваву комуністичну владу принесли на Україну російські багнети, ленінська імперська агресія». Моторошними хвилями накочувалася на Україну очманіла від крові північна орда. Отримавши рішучу відсіч з боку народу, в якому, наголошував Л. Троцький (Романчук, 1990. — с. 56–58), «наче грізний Дніпро на своїх порогах», закипів «той самий дух вольности, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх загарбників: поляків, росіян, татар і турків, і отримувати над ними блискучі перемогиНі для кого не секрет,змушено визнавав цей натхненник більшовицьких «визволителів», наставляючи черговий пропагандивний десант до «безмежно довірливих» українців, — що не Денікін змусив нас залишити межі України, а те грандіозне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство...»М. Л.)», відкочувалася назад, аби невдовзі знову затопити українську землю новою нищівною навалою.

Правдива історія «визволення» України московськими більшовиками ще чекає на своїх дослідників, а ось на яких особливостях реалізації більшовицького плану «так чи інакше повернути Україну Росії» (вираз Л. Троцького) наголошує популярний московський журнал (Коваленко, 1995): «Iустановчий — з'їзд КП(б) України відбувся 5–12 липня 1918 року у Великому театрі в Москві й усі керівні “українські” комуністи були завезені в Україну в обозі Червоної Армії, причому переважна більшість із них були навіть не маріонетки–малороси, а суто московські люди або ж “інтернаціоналісти”».

Як цинічно заявив під час свого призначення на посаду голови «українського» уряду X. Раковський (1919) — цей, за визначенням Я. Дашкевича, «зоологічний україножер», боротьбу за Україну веде виключно російський пролетаріат в Україні та російська радянська влада, оскільки «український пролетаріат за своїм походженням є суто російським»68. У згаданій статті Раковський вдається до своєрідних етнографічних «розвідок», заяляючи, що, мовляв, «етнографічні відмінності українців від росіян самі по собі незначні», а величезні прошарки північно–східної України — то вже взагалі «перехідні маси до великороського племені». Ще більш важливим, на думку новоявленого «етнографа», є те, що, як йому видається, «серед українського селянства відсутнє те, що називають зазвичай “національною самосвідомістю”» (намагаючись видати бажане за дійсне, цей «призначенець» Москви навіть посилається на листи «справжніх українських селян Київської губернії», в яких останні нібито «своєю простою співучою мовою заявляли, що хочуть зостатися “російськими підданими”»). Та й взагалі, запевняє, не відаючи сумнівів у своїх узагальненнях, московський «обозний»: «для широких народних мас слово “українець” стало майже лайливим...»

Цієї ж тактики насаджування своїх людей на керівні посади в Україні Москва неухильно дотримувалася й надалі. Так, скажімо, після «визволення» Західної України (за відомою домовленістю з Гітлером) у 1939 р., коли там у обласних центрах, у кожному районі створили усі гілки партійної, державної, господарської та репресивної влади, «весь керівний склад райкомів, райвиконкомів та інших обласних, районних і міських установ був виключно з–поміж прибулих за вказівкою активістів» ацула, 1996). Особливої ваги ЦК ВКП(б) і уряд надавали комплектуванню репресивних органів НКВС та НКДБ. Для забезпечення обласних, міських та районних відділів цих служб у жовтні — листопаді 1939 р. тільки на Рівненщину «прибули сотні працівників, що мали “великий досвід плідної діяльності в репресивних органах”, а також випускники Ленінградського, Саратовського, Смоленського, Рязанського, Горьковського, Новочеркаського, Воронезького училищ НКВС». Звернімо увагу: не з України взяті, а знов допроваджені московським «обозом»!

Ці ж підходи збереглися й після звільнення Західної України з–під німецько–фашистської окупації. Так, у березні 1944 р. секретар ЦК КП(б)У Хрущов писав Сталіну (Сергійчук, 1998. — с. 45) про необхідність «набрати у східних областях СРСР з–поміж тих, що раніше працювали в органах НКДБ УРСР та НКВС УРСР, а також із тих, що раніше не працювали на Україні, але знають українську мову чекістських працівників (загальною кількістю 3100. — М. Л.)... і направити їх НКДБ і НКВС УРСР для роботи у західних областях України». Назагал, як показав аналіз відповідних документів (Білас, 1994. — Кн. 1. — с. 166), серед номенклатурної верхівки згаданого регіону «місцеві кадри становили 1946 року тільки 14 відсотків».

І зовсім не байдикувати так масово злетілося це напрактиковане на душогубстві вороння на Західну Україну, над якою, з точки зору непримиренних ревнителів відданості революційним ідеалам, висів тяжкий гріх перебування аж до 1939–1940 рр. у ворожому більшовицькій ідеології середовищі. Як зазначає дослідниця людських втрат України 3. Служинська (1994), лише від «золотого вересня» 1939 р. «до гітлерівської навали депортовано, арештовано і ліквідовано більшовиками 1822818 осіб, що становило приблизно 17,8 %» загальної кількості населення Західної України. За сталінським планом, наголошує авторка, «треба було виселити 25 % корінного населення. План не виконувався, бо не вистачало транспорту», а тому з частиною репресованих «розбиралися» на місці: лише у червні 1941 р. «по всіх тюрмах Західної України протягом кількох днів енкаведисти садистично, таємно, з середньовічними методами катування замучили 42 648 мирних людей» (документи НКВС, що підтверджують ці масові знищення не лише засуджених, а й осіб, котрі ще тільки перебували під слідством, див.: Білас, 1994, кн. 2, с. 233–279).

[Попри безумовний збіг методів — а на повному використанні фашистами «на практиці» досвіду російської революції, «більшовицької тактики та спеціального російського більшовизму» наголошував ще М. Бухарін (1923. — с. 249) — більшовизму та фашизму, про певну спорідненість душ німецьких націонал–соціалістів з російськими комуно–більшовиками свідчить хоча б те, що й вони, не змовляючись попередньо, готували українцям таку саму долю (Косик, 1993. — с. 141): «Коли ситуація на Україні буде певною мірою стабілізована, усі західні українці повинні бути виселені, оскільки їх діяльність треба розглядати як шкідливу з будь–якого погляду». У «Зауваженнях і пропозиціях “Східного міністерства” до генерального плану “Ост”» (Совершенно секретно!.. — 1967. — с. 115) уточнюється, куди саме планує головне управління імперської безпеки їх переселити: «на територію Сибіру»... Такої ж думки дотримувалося й сталінсько–берієвське керівництво.]

Ще з більшою люттю поставилося кремлівське керівництво до українського та інших народів СРСР після років їх вимушеного перебування під гітлерівською окупацією. Людиноненависник Сталін усіх ладен був відірвати від рідної землі та послати на заслання. І ці його наміри вже поступово почали втілюватися в життя — досить згадати, як депортували у 1943–1944 рр. (для здійснення цієї акції з фронту відкликали значну кількість військ, попередньо здійснивши їх національне просіювання) усіх карачаївців і калмиків, чеченців та інгушів, балкарців і кримських татар... Як наголошував у доповіді на закритому засіданні XX з’їзду КПРС перший секретар ЦК М. Хрущов (1959. — с. 59), «українці уникнули цієї долі тільки тому, що їх було надто багато і не було місця, куди б їх усіх переселити. Інакше вони були б теж переселені з України».

Хоча після смерті Сталіна Хрущов всіляко намагався дистанціюватися від його моторошної діяльності, однак насправді він був таким же співучасником незліченних кривавих злочинів, як і вся радянська верхівка. Це стосується й масових депорацій українців до віддалених районів Росії. Так, закликаючи районне керівництво — як партійне, так і НКДБ–НКВС — Львівської області «застосувати такий метод»: «...вбили одну нашу людину, п’ять родин треба заарештувати й вислати... (можливо, це й не зовсім точно буде, але аллах нам простить)», та вживати «жорстоких воєнних заходів», навіть якщо всього лише «корову міліційну зобидять», насамкінець цей «ліберальний» — особливо на тлі чорних справ свого попередника й учителя — «ленінець» закликав: «І забирати треба, й висилати треба. Висилати ще слід багатьох, землі в нас багато...» (АД: Стенограмма совещания... — 1945. — Арк. 14–15).

І це не таке вже й перебільшення, як може хтось подумати — наказ № 0078/42 Наркома внутрішніх справ СРСР Берії та заступника Наркома оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року вимагав (Дробот, 1998. — с. 235–236): «1. Вислати у віддалені краї Союзу РСР усіх українців, що жили під владою німецьких окупантів. 2... г) виселення здійснювати лише вночі і зненацька, щоб не дозволити сховатися іншим і не дати вістку членам його сім’ї, які перебувають у Червоній Армії», але «після того, як буде зібрано урожай і здано для потреб Червоної Армії», а поки що «запровадити в особливих відділах спеціальні справи на кожного... ЦДАВОУ. — Оп. 70. — Спр. 997. — Арк. 91».

Про невідворотність такого розвитку подій в СРСР після війни ще 27 червня 1942 р. писав у своєму щоденнику О. Довженко: «Вони будуть карать ні в чім неповинний народ за те, що [самі] не вміли командувать і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями». І попри звичайну для війни — тим паче такої — нестачу людських ресурсів, виконавців для подібної «святої» справи вистачить — «не вистачить учителів,записав Олександр Петрович 12 липня, — бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжут ь у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Усі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року»... Тільки «за 6місяців після звільнення західних областей від гітлерівських нацистів НКВС знешкодив 124330 осіб, з них 57405 вбито. До кінця 1945 р. вбито 103318 осіб».

Навіть за заниженими показниками офіційних органів СРСР (Служинська, 1994) «з 1944 по 1952 р. Депортовано 171566 осіб»членів сімей упівців, оунівців та їхніх прибічників (у лютому 1990 р. КДБ УРСР уточнив, що «з 1944 по 1951 р. депортовано 65662 сім’ї, 203662 особи»). Крім того, «після війни відбулися масові вивезення людей, переважно інтелігенції, які не були причетні до ОУН, УПА та їх прибічників: у 1947 р.300 тис., 1949 р.200 тис.» А коли пригадати ще й подібні заходи, якими упродовж століть тероризували українство російські царі та їх сатрапи, то мусимо погодитися з І. Драчем, який небезпідставно вважає, що вся «величезна Російська імперія від Соловків до Колими»це «безмежний український цвинтар...» (1999).

Поряд із випробуваними старими методами з’явилося й дещо нове: мобілізовані до Червоної армії в 1944 р. мешканці Західної України, «не навчені, не озброєні (серед них був і мій батько; добре пам’ятаю його розповідь про те, як йому видали гвинтівку без ременя й набоїв, до того ж таку іржаву, що з неї не те, щоб стріляти, неможливо було навіть спорядити її набоями, хоч би вони й були. «Добудешь в бою!» — і вся розмова... — М. Л.) свідомо кидались на передові лінії фронту, на вірну загибельприблизно 1 млн. 100 тис.».

Ось таким було насправді «визволення» України північними «братами» — більше схоже на широко запроваджувану нині в Чечні «зачистку місцевості»...

А якщо сюди додати десятки мільйонів українців, винищених голодоморами, війнами, масовими репресіями, то, справді, як наголошує В. Коваль (1995), «навіть до всього звикле у XX ст. людство здригнулося б від жаху, коли б було складено повний реєстр злочинів комуністичної влади проти українського народу»... А це є абсолютно необхідним як для самоочищення нації, так і для вивільнення суспільної свідомості від тієї, глибоко укоріненої у ній, брехливо–облудної і небезпечної ідеології, реалізація якої призвела до незчисленних жертв в усьому світі, до вселенської — без перебільшення — трагедії, порівняно з якою блякнуть навіть жахливі злочини гітлерівського режиму проти людства і людяності (до речі, однією із передумов післявоєнного розквіту переможеної Німеччини стало, як на мій погляд, саме юридичне визнання злочинності нацистської ідеології і заборона її на державному рівні — так звана денацифікація).

Тому зло має бути назване злом, і злочинні дії більшовицького режиму супроти людства мають бути засуджені — так само, як і злочини нацизму. І доки цього не станеться — над усіма нами, нині сущими, і над нащадками нашими тяжітиме неспокутий гріх перед пам’яттю мільйонів і мільйонів безвинних жертв. А ті, хто й досі вперто іменують себе спадкоємцями та послідовниками «безсмертної справи» Леніна — Сталіна, повинні усвідомлювати, що вони неминуче перебирають на себе й відповідальність за все, що її іменем скоєно...





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка