Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка34/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   50

30. Міф про «меншовартісність» української літератури



Заслуги українських авторів у постанні російської літератури незаперечні — починаючи від навчання Москви грамоти [саме вихідці з України «були вчителями Московії і допомогли їй стати Росією», нагадує московський «Радикал» (Померанц, 1993)] та створення літературної російської мови [«наша школа XVII–XVIII ст., наша літературна мова більше київського, аніж московського походження», наголошував Г. Федотов (1988. — с. 208)] і закінчуючи зростанням на українському корені цілої плеяди письменників, що створили славу цій літературі. А от щодо стосунків української та російської літератур, то, за спостереженням М. Чернишевського (Животко, 1936. — с. 6), остання завжди ставилася до «молодшої» іноді з чванливою посмішкою, а іноді й просто вороже, вважаючи, слідом за В. Бєлінським, її мову «обласною говіркою», а саму її — «мужичою».

Спираючись на цей, майже судовий прецедент, інший україноненависник, полтавський губернатор Богговут через шість десятиліть по тому, уже не вдаючись до жодної аргументації, проголосив, що «малоруська [мова], як простонародна, немає ні літератури, ані майбутності». Немало води спливло з тієї пори, багато що невблаганний час встиг розставити на свої місця, а бєлінсько–богговутівські бур’яни, здається, ще пишніше розквітли на українській ниві.

При цьому буквально впадає в око, що, як слушно зауважив М. Рябчук (1993), «про «другорядність», «провінційність», «меншовартісність» української літератури ведуть мову, як правило, не ті, хто її знає, а ті, хто за все життя не прочитав і двох українських книжок — за винятком хіба що препоганої шкільної програми зі ще гіршими літературознавчими до неї коментарями». До речі, Г. Зленко (1998) звертає увагу на те, що корені узвичаєного з часів «показових» сталінських судових процесів радянського підходу: «сам я не читав (не бачив, не був...), але...», який багато хто вважав породженням Йосипа Віссаріоновича (якщо не його особисто, то запровадженого ним «порядку»), простягнися аж до В. Бєлінського — саме ним він скористався, нещадно критикуючи «пасквілі» Шевченка на царя та царицю у поемі «Сон».

Бєлінський так і не зміг подолати своєрідної власної закомплексованості у ставленні до всього українського: захоплюючись красою побуту українського люду, благородством людських стосунків, він водночас із незрозумілим фанатизмом відмовляв українцям у визнанні їх мови та власної історії, злостиво глумився над українськими письменниками. До нестями ненавидів цей «революц. демократ», як подає його «Український радянський енциклопедичний словник» 1988 р. видання, Шевченка, не бажаючи визнавати у ньому поета, а закликаючи «бачити в Шевченкові осла, дурня і соромітника», який наважився написати «два пасквілі»один на російського царя, другий — на «государиню імператрицю». Тож щиро обурений цим російський «демократ» Бєлінський анінайменше не співчував покаранню того «хохла» багаторічним засланням у солдати. «Будь я його суддею, я зробив би не менше»,наголошував той добровільний захисник гідності царського подружжя у листі П. Анненкову від 1–10 грудня 1847 р. (1956. — с. 440). Не менше стусанів ухопив і «якийсь Куліш (отаке–от свиняче прізвище!)», який, бач, «надрукував історію Малоросії, де сказав, що Малоросія або має відторгнутися від Росії, або загинути... Ох, уже ці хохли! — вдається далі до узагальнень цей шалений україноненависник. — Адже бараниа ліберальничають в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом!..» Ось, власне, і все, на що здатні, на думку цього добродія, ті «скоти із хохлацьких лібералів». А чого ж, справді, ще можна очікувати від тих «хохлів», котрі своїми «зухвалими дурницями» тільки «дратують уряд», самопочуттям якого так щиро переймається цей «революц. демократ», здатний, схоже, у своєму вірнопідданстві заткнути за пояс самого Богговута.

Але якщо з губернатора, так би мовити, нічого взяти, то із таким плодовитим дослідником, яким, безперечно, був Бєлінський, — зовсім інша справа: об’єктивні результати здійснюваних ним досліджень не могли, зрештою, не вступити у суперечність із попереднім його твердженням, яке, поза сумнівом, було радше наслідком певної політичної заангажованості «несамовитого Віссаріона», аніж результатом наукового пошуку. Тож надамо слово самому В. Бєлінському (Сочинения... — 1896. — с. 358–360), який, досліджуючи походження «Слова о полку Ігоревім», мусив визнати, що воно «різко озивається русько–південним походженням. Є в мові його щось м'яке, що нагадує нинішню малоросійську говірку... Та найбільше свідчить на користь русько–південного походження “Слова” відображений у ньому побут народу. Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаєминах діючих осіб поеми. Але особливо вражаючі в поемі благородні стосунки між особами протилежної статі... Усе це, повторюємо, озивається південною Руссю... Порівняйте побут малоросійських селян з побутом мужиків російських, міщан та купців і почасти інших суспільних верству і ви переконаєтеся у справедливості нашого висновку щодо південного походження “Слова о полку Ігоревім”; а наш розгляд російських народних казок перетворить це переконання в очевидність127. Та, опріч усього цього у не лише в барвах поезії і манері викладу, айу дусі богатирської відваги неможливо не помітити чогось спільного між “Словом о полку Ігоревім” та козацькими малоросійськими піснями».

На ту пору, зазначав М. Грушевський (Історія української... — 1993. — с. 167), «ще українська стихія “Слова” не оцінювалась як політичний “козир”», а тому «різнірецензенти... серйозно доводили, що російські переклади не можуть передати краси “Слова”— се можливе тільки в перекладі українськім (рецензії, вичислені в праці Смірнова. — Фил. Зап., 1876. — с. 117–118)».

Однак, попри дух та м’яку мову, що навіть Бєлінському нагадувала «нинішнє малоросійське наріччя»128, відрізнялася, власне, і сама «манера викладу». Як наголошував І. Франко (1898. — с. 7–8), «отся ріжниця літературного стилю у оперта на ріжницях народної вдачі129». На переконання К. Кавеліна (1897. — с. 619), «південноруські літописи сповнені високого драматичного інтересу» саме тому, що вони відображають «активне, розумове і моральне життя тамтешнього населення», чого не спостерігалося на північних землях. А згаданий О. Пипін не тільки акцентував на цих відмінностях стилів російських і українських літописів, а й переконливо довів, що всі російські літописи виросли з київського кореня.

У своїй «Истории русской литературы» О. Пипін, зокрема, пише (1907. — с. 145), що, «коли місцевий літописець або новий укладай зводу хотіли говорити про найдавнішу Русь, незмінним джерелом для всіх залишалася “Повість минулих літ” (як сам збірник було зроблено вперше у Києві, так і початкові його складові частини належать Києву: “Повість минулих літ”, сказання про Печерський монастир, про Бориса і Гліба й т. ін.), і навіть всі наступні століття нічого не додали до неї, окрім казочок про Роса і Мосоха [Мосох (Мешех) — шостий син Іафета (Яфета). Як відомо, «офіційна історіографія намагалася вивести від імені Мосоха назву Москви» (Брайчевський, 1999. — с. 180). — М. Л.], про походження московських князів від Августа кесаря і т. ін. Уявлення не перевищило того, яким керувався автор “Повісті минулих літ”: пізніші історики не йшли далі механічного зведення, як у хронографах, Никонівському літописові, Степенній книзі [до речі, такої ж думки дотримувався й інший відомий дослідник давніх рукописів І. Срезневський, який ще в середині XIX ст. відзначав (1903. — с. 5), що так звані «північні літописи», особливо в описах до 1016 р., переважно тільки «повторюють Нестора».М. Л.]. Давно помічено, що оповідь південноруського літопису нагадує “Слово о полку Ігоревім”, немов уже утворилася відома літературна школа».

Залишається лише дивуватися науковій проникливості цього талановитого історика, бо, як буде показано далі, автор «Слова», на думку провідних сучасних славістів, справді належав до київської літописної школи130. Та й сьогодні не втратило своєї актуальності слушне зауваження І. Нечуя–Левицького: «Пора знати нашій Україні і всьому вченому світові, що од Нестора іСлова о полку Ігоревім” проста стежка йде до Котляревського, Основ’яненка, Шевченка, Куліша, а не до Лєрмонтова, Пушкіна, Тургенева...», яке він висловив у передмові до перекладеної ним праці російського дослідника І. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ея литературы с XI до XVIII вв.» (Смиченко–Волинська, 1999).

На відмінності української та російської «літературних шкіл» наголошував і відомий літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115): «Малоруські та великоруські народні пісні — кожна на своєму наріччі і співані різко відмінними одна від одної народностями належать, посуті, до двох різних літератур». Певно, вважаючи цю різницю принциповою, М. Хвильовий не радив «нашим письменникам орієнтуватися» на московську літературу, яку він (1995. — с. 736–737), посилаючись на згаданого Г. Брандеса, характеризує як «пасивно–песимістичну»131 і таку, що виховує «лишніх людей», «нитиків», «мечтателей» з «расєйскою тоскою», «людей без «определенных занятий», «попросту кажучи, паразитів». А для України більше на часі була література, яка кликала б «обух сталить», а не скиглити безпорадно коло «парадного під'їзду». Не дивно, що в цих питаннях позиція комуніста Хвильового збігається з позицією націоналіста Донцова, який у статті «Фавст проти Драгоманова» зі ще більшою категоричністю заявляв (1936. — с. 48): «Ні, за культуру “босяків”, “Іванушків–Дурачків”, “ідіотів” та “лишніх людей”, ми дякуємо. Не туди нам дорога

На українськості «Слова» наголошував і відомий російський історик та етнограф XIX ст. В. Пассек, перебуваючи в Україні: «Для нас безсмертнеСлово о полку Ігоревім”: і воно є твором малоросійським». Ба більше, зазначав він, «оспівані в ньому справи здійснені малоросіянами. Вони билися з половцями та печенігами; вони пробудили життя на півночі Росії, перенесли сюди всі зачатки держави... й самі назви своїх південних рік і міст: Володимира, Переяслава, Перемишля, Звенигорода, Либеді, Трубіжа та ін., навіть самі ваги і монета перейшли сюди не з самобутнього Новгорода, аз Києва резневский В., 1893. — с. 383–384).

Нині «південноруськість», сиріч українськість, походження «Слова о полку Ігоревім», схоже, вже не потребує доведення132. На думку декого з сучасних дослідників «Слова» (зокрема, академіка Б. Рибакова, що присвятив дослідженню цього питання ґрунтовну монографію), «автор “Слова про Ігорів похід1185 року і сучасний йому автор літописної праці (так званого літопису «Мстиславового племені».М. Л.) 1190 року одна особакиївський боярин Петро Бориславич». Він, як наголошує Рибаков, «не тільки боярин за походженням та положенням, а й певною мірою ідеолог і вождь київського боярства» (1991. — с. 274, 282).

Узагалі–то, не така вже це й проста справа — визначення автора. Досить згадати, як на довгі роки затяглася експертиза, покликана розвіяти сумніви щодо авторства М. Шолохова стосовно «Тихого Дону». — А що вже казати про твір, з часу написання якого проминуло багато століть! Тож і не дивно, що десятки дослідників, які бралися за розв’язання цієї проблеми, висунули чимало версій: від наполягання на тому, що автор «Слова» був киянином (П. Владимиров, В. Келтуяла, В. Франчук та ін.) чи галичанином (А. Петрушевич, В. Щурат, О. Орлов, Л. Черепній та ін.) до «народного співця» (Д. Лихачов), «ратая–мужика» (І. Мандичевський) і ще понад десяток найрізноманітніших гіпотез. Однак при їх розгляді, зазначає професор Л. Махновець (1989. — с. 17), «щоразу поставало те чи інше нездоланне заперечення... тому всі ці версії зазнали краху». У своїй ґрунтовній монографії він обстоює гіпотезу про «княже походження автора “Слова”», яку вперше висунув ще в 1934 році В. Ржига, а пізніше підтримали М. Шарлемань, І. Кобзєв і особливо — В. Чивіліхін, які сконкретизували ідею Ржиги, зійшовшись на особі самого Ігоря.

У своєму дослідженні Л. Махновець доводить хибність останнього припущення, а натомість «серед сотень князів» знаходить «конкретну особу» творця «Слова»: це «дивовижно обдарований поетичними здібностями учень славетного Бояна (такий собі князь–гусляр, позаяк «Слово» (с. 17) «належить саме до усно–пісенної гуслярної поезії, а не до писемної творчості».М. Л.)», якого він, на думку дослідника, «знав особисто», «син галицької землі по батькові» князь Володимир Ярославич, «інтелектуал, інтелігент XII віку», що володів «енциклопедичними історичними, державними, політичними, природничими та іншими знаннями» ам само. — с. 239).

Ураховуючи ту обставину, що спроби нового прочитання «Слова» не припиняються [див., зокрема, «достеменний виклад» геніального твору у «дослідженні–реконструкції» М. Ткача (1998. — с. 11–12), завдяки якому, як наголошує у передмові М. Шудря, «“Слово о полку Ігоревім” уперше!зазвучало мовою оригіналу, не по–церковнослов’янському, не по–російськи, а по–українському»], важко сказати, чи й справді дослідження Л. Махновця — безперечно, ґрунтовне й цікаве — здолало «останні перепони на шляху до істинного автора “Слова”». Тим більше, що і в його гіпотезі не все так гладенько. Скажімо, знаний український дослідник Б. Яценко з’ясував (2000. — с. 43), що князь Володимир Галицький «взагалі не брав участі у подіях 1185 р. в Руській землі». Та й такий обережний у своїх висновках відомий знавець давніх рукописів, дослідник нашої писемності С. Висоцький (1998. — с. 117), проаналізувавши декотрі наведені у «Слові» подробиці, які, на його думку, просто не міг би знати автор поеми, «якби він не був киянином з оточення великого князя», все–таки ж схилився до думки, що «найреальнішою постаттю є київський боярин — Петро Бориславич, який мав безпосереднє відношення до києво–руського літописання». Яценко ж вважає «більш вірогідним» авторство чернігівського боярина Ольстина Олексича, участь якого у створенні і літописної повісті, наведеної у другій редакції «Истории Российской» В. Татищева, і «Слова», на думку цього дослідника, «прослідковується досить чітко»...

Щоб там не було, та навряд чи хтось заперечуватиме, що автор «Слова» був палким патріотом рідної землі й щиро вболівав за її долю. Тому незмінним рефреном звучить у «Слові» поклик «за Землю Руську!», закликаючи русичів «лихі усобиці» долати, не давати «гніздо своє скривдити». У незаангажованих ідеологією досл ідників не виникало жодних сумнівів щодо того, кого саме розуміє автор «Слова» під уживаною назвою «Руська земля». Ось як це пояснює, скажімо, М. Костомаров у дослідженні «Черты народной южно–русской истории» (1903. — т. 1. — с. 137): «Галичани з Половцями кинулися першими, билися хоробро, та Половці, злякавшись, побігли і відкинули Галичан,й Галичани були розбиті. Годі Кияни та ополчення Руської Землі (України) уперлися на кам’янистому березі Калки, звели укріплення і боронилися три дні...» Закликати любити Руську Землю, сиріч Україну, в часи Київської Русі було цілком природно. Інша річ, коли вона, «возз’єднавшись», втрапила у «братнє» ярмо: «цензорам було кріпко наказано» гієнко, 1991. — с. 207), щоб вони пильно стежили за українською літературою, «не допускаючи переваги любові до батьківщини (тобто до України. — М. Л.) над любов’ю до вітчизни (Російської імперії. — М. Л.)». Такі собі невеличкі імперські ревнощі.

Так само «кріпко» стояла на сторожі тієї «любові» й більшовицька Москва: червоному українському письменству без спеціального дозволу не вільно було й заїкнутися про любов до рідної землі. Так, на початку 50–х років XX ст. Москва піддала жорстокому гонінню В. Сосюру за написаний ще у 1944 р. вірш «Любіть Україну», російський переклад якого пізніше надрукував московський журнал «Звезда». Вірш було затавровано як «ідейно хибний» у самій його основі (Против... — 1951). Та за що ж, власне, така немилість? А все за те саме — за недостатню «любов до радянської Батьківщини», зате, що українського поета «хвилює одвічна (а не «соціалістична», як того вимагають непорушні постулати соцреалізму. — М. Л.) Україна з її квітами, кучерявими вербами, пташками, дніпровськими хвилями», що він «оспівує «простори одвічні», «небо її голубе», а мав би «будити любов до радянської Батьківщини»...

Принагідно дісталося не тільки «українській пресі», яка вчасно «нерозкритикувала хибного вірша», перепало на горіхи за «викривлення в ідеологічній роботі» й іншим «галузям мистецтва», зокрема Київському театрові опери та балету, керівництво якого, видать, геть знахабніло: на столичній сцені «була поставлена операБогдан Хмельницький, лібрето якої, як уже зазначалося вПравдімістить серйозні помилки». Не попустив режим і М. Рильському, який, як виявилося, «особливо вихваляв» саме оте «ідейно хибне», хоча, «як відомо (ніщо не вислизне з поля зору непогрішимої «Правды»! — М. Л.), сам в минулому...» А ось і висновок: «ідейно–виховна робота з інтелігенцією на Україні поставлена слабо». І це, як незаперечно свідчить досвід російського більшовизму, були не просто слова — пряма вказівка відповідним органам на підготовку і проведення в масових масштабах вельми специфічних «виховних» заходів, зокрема й формування так званих «здорових сил», покликаних протистояти поширенню подібних «ідейно хибних» поглядів в українському суспільстві.

Однак далекоглядне висівання імперськими ідеологами «зубів дракона» на поневолених землях і досі дає пекельну прорість. На вільній уже українській землі самі українці продовжують справу, якою постійно переймалася окупаційна влада: дискредитацією і зганьбленням усього українського, зокрема й літератури..Ось, наприклад, як майстерно Я. Тинченко (1998) одним ударом «накриває» кілька цілей. Спромігшись на власний внесок у справу паплюження постаті Мазепи (перевершив багатьох своїх попередників у цій справі, скажімо О. Пушкіна: у взаєминах старого гетьмана з юною Мотрею Кочубей він вбачає усього лише «розбещування неповнолітньої»), цей добродій накидає читачам думку про те, що саме страта Кочубея та Іскри «прославила Україну більше, ніж усі разом взяті українські письменники, поети та державні діячі дореволюційного періоду». Як мовиться, коротко і зрозуміло — і щодо України, і щодо її літераторів.

До ще більш системних та цілеспрямованих спроб знеславлення українського письменства вдається на сторінках все тих же «Киевских ведомостей» горезвісний Олесь Бузина. Те, що подібними «дослідженнями», які більше пасували б так званим бульварним виданням, переймаються, судячи з імен та прізвищ, саме «корінні» українці, певно, має підвищити рівень довіри до них серед читачів, але насправді це — лише личина, що приховує звичайне яничарство. «Я не можу назвати себе людиною честі,невдовзі відкриє душу часописові «День» пан Олесь, — тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов “розбудови” незалежної України»133... Саме ця дратівна роздвоєність, певно, і є справжньою причиною непроминальних потуг подібних добродіїв у несамовитому паплюженні всього українського.

«Коли мене запитують, навіщо я написав статтю “Была ли Леся Украинка лесбиянкой?”, я відповідаю: аби перевірити, чи здатне наше суспільство обговорювати “щекотливые” питання (Бузина, 1998). А й справді, що ж тут такого? Тим більше, що дослідника всього лише вабила «істина і розпалювала звичайна цікавість». Звісно, одних така цікавість подвигає на осягання величі тих шедеврів, що їх створили видатні титани людського генія, а інших — аж «розпалює» заглянути через шпарину до їхньої спальні, бо сказано: «jedem das seine», тобто кожному своє.

Певно, саме відчуваючи «щекотливость» своїх розвідок, наш автор наголошує, що він «ніде не стверджував, що вона “была лесбиянкой”», а «тільки задав таке запитання» й усього лише висловив потім припущення, що «вона могла б виявитися... — і не більше». Та все ж таки, на підставі яких відкриттів висунено таку «гіпотезу»? Як виявилося, прискіпливо досліджуючи архіви Лесі Українки, цей невтомний шукач «істини» розгледів, що в оригіналі одного із її листів до Ольги Кобилянської (від 14.11.1920) слово «паси» о цього слова «Тлумачний словник української мови» додає пояснення: «рухи гіпнотизера») вжито в лапках. І з цього він, не затнувшись і цілковито у своєму стилі, робить такий жаданий для дослідника «щекотливых» питань далекосяжний висновок: «...ми можемо припустити, що мова йде про зовсім інший (навряд чи буде надто сміливим і собі припустити, що глибина подібних фантазувань, мабуть, обернено пропорційна рівневі гідності та моральності їх авторів. — М. Л.) танець рукзначно інтимніший...» Як бачимо, нічого конкретного, однак сумніви у свідомість обивателя все–таки посіяно, що, зрештою, й вимагалося.

Певно, дібравши смаку до подібних «відкриттів», пан Олесь береться виводити на «чисту» воду й іншого велета українства — Івана Франка. І хоча зачіпкою для такого упередженого роззирання слугувала цілковито безвинна фраза, яку письменник необачно (звідки ж було знати!) «зронив» у листі до Кримського: «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом», — О. Бузина одразу бере вола за роги: а якою, власне, хворобою «був важко хворий» Франко на схилі літ так, що «писати міг лише лівою рукою»? І, діставшись у своїх пошуках «істини» аж до Канади, знайшов–таки її — хай і англійською мовою — у книзі Томаса Примака «Михайло Грушевський»: «можливо, сифілісом». А точніше, як ми вже переконалися, йому й не треба. Таку технологію дискредитації, що полягала у відшукуванні бодай щонайменшої плямки або й брутальному вимислі за умови її фізичної відсутності, а потім у майстерному обчорнюванні всього об’єкта паплюження, широко застосовували радянські партійно–репресивні органи. І дуже успішно.

Не міг, звичайно, сучасний «літературний велет» не кинути з висоти свого теперішнього становища прискіпливий погляд і на таку дратівливу, з огляду на його імперський «ідеал», постать, як Шевченко, чий зріст, радо констатує Бузина, «був усього лише 164 сантиметри». Проте в зоологічних проявах шевченконенависництва цей «добродій» далеко не перший — досить згадати, як свого часу аж стікав люттю й роздратуванням від «пасквілів» Шевченка «несамовитий Віссаріон». Тож послідовник останнього вирушив у свої навколо літературно–некрофільні «розвідки» вже второваною, хоча й добряче заснованою павутиною часу, стежкою.

Аналізуючи ту першу спробу О. Бузини пародіювати Кобзаря, опубліковану в «Киевских ведомостях» 18 січня 1997 р., відомий мовознавець Л. Масенко (1999. — с. 44) зазначає, що «сміх Бузини продиктовано бажанням знищити об'єкт пародіювання», і доходить висновку, що «бездарна пародія Бузини може стати вдячним матеріалом для психоаналітика, оскільки в ній виразно проглядає проекція авторової ущербної свідомості на пародійований образ». Однак не стала. А тому, розростаючись, як і личить бузиновим, ті «бажання» наразі вибухнули (все ті ж «КВ» — у суботніх випусках 12,19 та 26 червня 1999 р.). То вже був не просто «один день», з якого сором’язливо починалося паплюження Кобзаря в січні 1997 р., а бурхливий зовнішній вилив добірного внутрішнього гнійника, викоханого та виплеканого в собі цим новітнім «несамовитим»...

Не маючи ані змоги, ані бажання детально аналізувати ті «одкровення», наведемо лише одну далеко не єдину — суперечність, що, взагалі, є характерним для тих «літературних» розумувань. З одного боку, начебто вболіваючи за піднесення української літератури до рівня світових, автор дорікає українським письменникам за нібито недостатній художній рівень їхніх творів, з іншого — закидає Шевченкові, що «нічого спільного з реальністю шевченківська фантазія не має», мовляв, усе те — тільки «поетичні вимисли». Але ж література, як і будь–який інший вид мистецтва, якраз і покликана відображати дійсність у художніх образах. І саме для створення тих образів розроблені численні художні засоби (алегорія, гіпербола, порівняння тощо), за допомогою яких митець творить нову — художню — реальність. А якщо найвизначніший твір найзнаменитішого літератора позбавити авторської «фантазії» і художнього «вимислу», він стане не набагато цікавішим за міліцейські протоколи, в яких справді висвітлюється лише «гола» правда.

Чорно заздрячи, що Шевченкові «так фантастично таланило», О. Бузина вдається до порівнянь із перебігом життя його сучасників. Зокрема, дорікає Шевченкові тим, що «народжений одного року з ним Лєрмонтов — у двадцять літ уже в могилі», що «його шлях перервано у той самий момент, коли Шевченко ледве встиг (! — М. Л.) видати “Кобзар”», певно вважаючи винним у цьому саме Шевченка. Або ще: докоряє йому тим, що поета–декабриста Бестужева–Марлінського «зашлють не в тихий Казахстан, як Тараса, а на Кавказ», де він і загине, — наче його туди засилав сам Шевченко, а не цар, якого автор (що характерно) вважає «більшим гуманістом, ніж поет». А якшо Достоєвського й засилають після Омського острогу до Семипалатинська (чи не той же «тихий» Казахстан?), то він там, ясна річ, «буде тягти солдатську лямку», а не «під'їдатися», як закидає цей строгий судія Шевченкові.

Далі наш непідкупний слідчий робить дуже ефектний, практично безпрограшний хід: закликає у третейські судді самих читачів свого улюбленого «листка». Змалювавши, як «рядовий Шевченко мирно, зі смаком їсть і п'є в домі коменданта Новопетровського укріплення» (паралельно читачі дізнаються, чим на ту пору зайняті у Севастополі граф Толстой і хірург Пирогов), пан Бузина звертається до читачів, які служили в армії: «...скажіть, чи багато з вас обідали бодай разок у свого взводного? Отож–бо! Я, наприклад, ні разу». Чим тут зарадиш? Мабуть, взводний трапився не такий освічений, як згаданий комендант, і просто не знав, що рядовий Бузина на ту пору теж уже «встиг видати» — щонайменше — свого «Кобзаря».

А якщо вже абстрагуватися від усієї цієї бридні, яку можна бодай якось пояснити хіба що (скористаймося ще раз нетлінними висловами нашого автора) «періодом юнацької гіперсексуальності», вочевидь, дещо задовгим, то скажіть–но, поклавши руку на серце, а чи, наприклад, Пушкіна в Росії люблять і поважають за якісь особливо героїчні «елементи біографії»не такої вже, коли на те пішло, й бездоганної — чи все ж таки за його твори?

Так само й Шевченка. А скількох російських митців надихнула Шевченкова поезія! Його перекладали кращі поети світу, зокрема й десятки відомих поетів Росії — від Плещеєва, Сологуба, Антокольського, Пастернака до Ушакова, Твардовського, Суркова, Тарковського — усіх не перелічити. До речі, не менш відомий, ніж О. Бузина, літературознавець Г. Брандес, що у своєму багатотомному дослідженні світової літератури присвятив Росії окремий том, з усіх поетів Росії XIX ст. саме поезію Шевченка вважав (1911. — с. 168) «найвищим і найповнішим відтворенням у літературі почуттів і поривань народу», до якого належав поет. Та Бузині це, звісно, не указ — зовсім у іншому вбачає він свій інтерес, зовсім у іншому...

Сотні дослідників творчості цих світочів української літератури, досліджуючи їхнє життя та творчість, нічого «пікантного» не помітили (а якщо й помітили — не вважали за необхідне звертати на це увагу), а от цьому новітньому українському папараці (на Заході так називають професійних зазирачів у делікатні сфери людського буття) «вдалося знайти». А якщо й так, як вважає за можливе припускати цей добродій, то вони ж, зрештою, були живими людьми. Але що від цього, власне, змінилося? Може, вони враз упали зі своїх високих постаментів, на які їх піднесло вдячне людство? Чи, можливо, їхні твори нараз перестали хвилювати справжніх цінителів літератури усього світу? А чи цей безжальний руйнівник авторитетів, якому (скористаймося його ж рівнем вірогідності), можливо, притаманні такі самі або й більші «вади», стане від цього на один рівень із тими світочами? Ні, звичайно, — ні перше, ні друге, ані тим більше третє. Бо коли вони, навіть пишучи «лишелівою рукою», створили шедеври, що здобули світове визнання, то бузини, тинченки й іже з ними, кому так само до вподоби це противне християнській моралі розгрібання тлінних останків, яке бентежить душі давно померлих людей, — навіть при доброму здоров’ї — не піднімуться вище скаламученого ними бруду, так і залишаться, як охарактеризував їх відомий російський письменник Ю. Бондарев (Літературна Україна. — 2000. — 30 листопада), «зарвавшимся ничтожеством».

А ось як писав про подібних авторів та часописи, що не гребували користатися їхніми послугами, М. Гоголь (1992. с. 275) майже півтора століття тому: «Люди темні, нікому не відомі, без думок і щиросердних переконань, керують поглядами й думками розумних людей, і газетний листок, який визнається брехливим усіма, стає несприйнятливим законодавцем людини, що його не шанує». У самісіньке око вліпив! І, додамо, не цим каламутникам, навіть з урахуванням їхніх намагань прикрити свою бульварність іменем Марка Твена, зважувати, чиї заслуги є більшими: Вашингтона перед США чи Франка, Лесі Українки і Петлюри («разом узятих», наголошує О. Бузина, аби хтось, бува, не переоцінив їхніх справжніх заслуг) перед Україною — надто вже дрібні їхні вагівниці.

Та їх ця кричуща неспівмірність, певно, аніскілечки не турбує, тому вони, безперечно, продовжать розпочату гонитву за «щекотливым», в якій уже перепало на горіхи й таким хронологічно віддаленим фігурам української літератури, як Іван Котляревський (07.05.1998 — «монархізм») та Дмитро Павличко (18.04.1998 — за те, що «вчергове “згвалтував” свою Музу»). Однак отакими вибірковими, чи, як кажуть військовики, точковими, ударами подібні шукачі «істини», поза всяким сумнівом, не обмежаться — вони знову й знову завдаватимуть масованих ударів і по українській літературі, доводячи, що таки «неперспективна», і по українській культурі, маючи за мету переконати ошелешеного таким цинізмом читача у «меншовартості» українства в цілому і намагаючись (слідом за сумнозвісними поборниками «расової чистоти») звести його до рівня «унтерменшів», які, бачте, забрали собі в голову, ніби вони справжні люди — навіть за створення власної літератури взялися...

І таки створили — попри, як зазначалося у «Доповідній записці» Російської академії наук (1961. с. 303), «урядові розпорядження, що паралізували вільний розвиток малоруської літератури», попри «презирливий і навіть ворожий погляд на них [російських]західників», виражений «особливо різко у незаслуженій і вкрай односторонній рецензії Бєлінського на збірник “Ластівка”, виданий Гребінкою 1841 р.: “Гарна та література, що тільки й дихає, що простацтвом селянської мови і дубуватістю селянського розуму!”» Учений і видавець Бєлінського С. Венгеров «пояснював цей презирливий відзив знаменитого критика його несвідомо принизливим ставленням до “мужицького” і “простонародного”, що спостерігається в нього і в інших випадках». Зрештою, попри бундючність — «аристократичний наліт» — і тодішньої «малоруської інтелігенції», чимало представників якої теж «вважали своїм обов'язком презирливо ставитися до простонародної мови, якої, до речі, деякі з них так і не знали». І все–таки, незважаючи на жорстоке переслідування, українська література відбулася і, як наголошувалося у згаданій «Записці» російських академіків, «щодо демократії... років на сто перегнала великоруську»...

Мабуть, не менше, ніж Бєлінський чи Бузина ненавиділи Кобзаря і все українське й зверхники більшовицького режиму. Однак, поваливши з п’єдесталів багатьох «колишніх», підняти руку на Шевченка все–таки не наважилися. Натомість, висмоктавши з пальця «інтернаціональну та антиклерикальну спрямованість його творчості» та оголосивши його «своїм» (щоправда, це зовсім не завадило переслідувати тих, що насмілювалися вшановувати його пам’ять поза офіційними заходами), перетворили живий образ народного Кобзаря у типовий ідеологічний штамп. Цього ж, здавалося вже зотлілого, «коника» намагаються осідлати й деякі теперішні українські автори. Клянучись у любові до України [чи не від цієї любові для них «исконно российскими» є земля «Галицийская (? — М. Л.), завоеванная еще Олегом, во времена слабого Ярополка отошедшая к Польше и при Владимире вновь ставшая неразрывной частью России», та інші землі, «не говоря уже о Киеве, матери городов русских»?], української мови, яку вони, ясна річ, бачать лише «пошедшей» від російської, оскільки не можуть і «представить украинский язык более древним, чем русский», і, звісно ж, до Шевченка, якому серед іншого — про що йтиметься далі — накидається «ощущение своего кровного родства с русским словом» (Анисимова... — без р. в. — с. 142–147), вони цілковито по–більшовицьки намагаються використати останнього, аби знову переписувати українську історію на московський лад.

Визначивши для своїх досліджень доволі оригінальну тему (там само. — с. 3): «зіставлення поглядів» на ті чи інші явища в суспільстві Шевченка — «у світлі художньої спадщини» поета — «з поглядами українських націоналістів (уже з самої назви цієї об’ємистої брошури видно, що її автори навряд чи мають на думці дошукуватися співзвучності у згаданих поглядах. — М. Л.)», автори брошури з легкістю вдаються до тривіальних перекручень згаданої спадщини. Не маючи на меті докладно розглядати цей матеріал, усім зацікавленим пропонуємо познайомитися з надзвичайно ґрунтовним, насиченим фактажем брошури, що його здійсн ив науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, кандидат філологічних наук В. Мовчанюк (2000). Звернемо увагу лише на кілька характерних тверджень. Силкуючись нав’язати читачеві своє, явно негативне, ставлення до державницького вибору українського народу, автори брошури заявляють (с. 41): «Багато дечого лежить на совісті українських націоналістів, які проводили велику пропаганду на розрив із Росією і тим знехтували мудрістю Великого Українця Богдана Хмельницького».

Щоб надати ваги своїм твердженням, вони звертаються по допомогу... до Кобзаря: «Ці ж пропагандисти прирекли на забуття й слова такого Великого Українця, як Т. Г. Шевченко (збережено пунктуацію цитованого джерела. — М. Л.):
«Того ж батька, такі ж діти, —

Жити б та брататься

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться».


Виникає сумнів (у авторів брошури, звісно. — М. Л.), а чи по–Шевченківськи здійснюється втілення в життя ідеї незалежності України?» (Анисимова... — без р. в. — с. 41–42). Що ж, сповнюватися сумнівами може будь–хто і будь у чому. Але при цьому зовсім не обов’язково, як то кажуть, пересмикувати карти. Адже ці рядки, наголошує В. Мовчанюк, «стосуються не російсько–українського розриву, а українсько–польського конфлікту, відомого під назвою гайдамаччини. І висмикнуто їх із поеми “Гайдамаки”, про що автори не зазначили, як і не подали джерела всіх інших, взятих із Т. Г. Шевченка, цитат. І, вочевидь, не випадково».

Пропустимо повз вуха — на кожний пчих не наздоровкаєшся — численні «перли» (ними, а також ідеологічними штампами, таврувально–декларативними заявами часів комуно–більшовицького режиму та відвертою зневагою до всього українського аж ряботять сторінки згаданого творіння) на кшталт: «...для Шевченка Росія навіть тих часів змогла стати другою матір’ю, викупивши з кріпаків турботами російської інтелігенції (виглядає так, ніби то далека Родезія, а не «братня» Росія закріпачила українців! І ще: у кожної людини є лише одна рідна мати, одна рідна мова — хоч володіти вона може багатьма, — одна Вітчизна, однак численні «доброзичливці» настирливо намагаються нав’язати українцям і «другу матір», і «другу рідну» мову, а окрім батьківської землі — ще одну «общую Родіну», хоч нам і свого — справді–таки рідного — цілком вистачає. — М. Л.)», або що нібито Росія «дала всьому світові Шевченка» (с. 24–25) і т. ін. А ось на приписуванні Шевченкові «такої дружби з Росією», яка «в умовах сучасної України» (с. 114) начебто змогла б спонукати його «не соромитися розмовляти по–російському і в сучасній Верховній Раді України, не те що більшість її депутатів–хамелеонів (Мовчан, Драч, Павличко та ін.)» (с. 206), зупинимося докладніше.

Можна було б подібні фантастичні домисли просто назвати нісенітницею, ба навіть блюзнірством, і ця реакція була б цілком виправданою: як же ще слід ставитися до таких «версій»? Та все–таки бодай коротко розглянемо обґрунтування цієї позиції авторами брошури. В даному випадку вони, пише В. Мовчанюк, «спекулюють на тому, що у творчій спадщині Кобзаря є твори, написані й російською мовою». Такі твори є. Але наскільки ця обставина підтверджує висунені ними припущення? Спробуємо з’ясувати, а чи справді до цього спричинилися приписувані Шевченкові «симпатії» до Росії, ба більше — «дружба з Росією»? У радянські часи, скажімо напередодні круглих дат від дня народження Кобзаря, більшовицька преса вчергове бралася запевняти читацький загал (див., наприклад, московські «Известия» від 9 березня 1954 р.) у тому, ніби саме «у непорушній дружбі українського народу з російським народом поет бачив єдиний вірний шлях до звільнення своєї батьківщини». Тоді це вже видавалося за таку собі «аксіому», що не потребує жодного обґрунтування. Ті часи вже давно минули, але облудні підходи декотрих «переконувачів», як бачимо, залишилися на тому ж рівні.

Про ставлення духовного батька української нації до Російської імперії вже йшлося. Тому зупинимося тільки на деяких особливостях його російськомовної творчості. І тут цілковито у своєму стилі, тобто без будь–якого обґрунтування, автори накидають читачеві, нібито «російська мова... була для нього (Шевченка. М. Л.) другою рідною» (с. 160), ба більше — роблять воістину сенсаційне «відкриття»: виявляється, навіть «думав Тарас Григорович по–російському (с. 206)... А ось як Шевченко (у листі до Г. Тарновського від 25 січня 1843 р.) пояснював, що змусило його — ще до заслання — вдатися до писання російською мовою: «...щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю» (1935. — с. 24).

Однак він і сам був незадоволений цією стороною своєї творчості (лист до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р.): «Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.). Лихо, брате–отамане, єй–богу, лихо!.. Не хочеться, дуже не хочеться мені дрюкувать “Слепую”, але вже не маю над нею волі. Та цур їй! А обридла вже вона мені!..» (там само. — с. 21). Нерівнозначність творів, написаних «панською» й рідною мовами, розумів як сам Шевченко, так і його товариші письменники. Про це йому, зокрема, писав П. Куліш (див., наприклад, лист від 1 лютого 1858 р.). А ось що писав у листі від 19 червня 1858 р. С. Аксаков: «...я не советую Вам печатать Вашу повесть (йдеться про російськомовну повість «Прогулка». — М. Л.). Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта...» исти... — 1993. — с. 119).

Що ж стосується заслання, то там, як відомо, царською волею Шевченкові було заборонено «писати і малювати» (Кониський, 1991. — с. 242). Аж наприкінці 1852 р., незадовго до своєї смерті, комендант Новопетрівського укріплення А. Маєвський «дозволяв Шевченкові і писати мовою російською, і малювати, але не інакше як у його кабінеті, так, щоб ніхто не бачив і ніхто про те не відав. Тоді ото і розпочав Шевченко писати свої оповідання мовою російською». Новий комендант укріплення І. Усков, що, на відміну від одинака Маєвського, був людиною сімейною, «тямлячи повну незручність і небезпечність, щоб Шевченко писав і малював, себто зрушав царську волю з дозволу коменданта і у його кватері... перш за все вдався до Оренбурга, просячи дозволу Шевченкові тільки писати, і писати тільки російською, під доглядом і цензурою офіцерів. Дозвіл прийшов вельми не скоро, не раніш весни р. 1854» (там само. — с. 354–355).

Ось такими були справжні обставини, що змусили Кобзаря писати російською мовою. І тільки після звільнення він дістав можливість знову творити рідною мовою. А тим часом, ще перед своїм ув’язненням, Шевченко у передмові до «другого “Кобзарясвого», який намірився «випустити в люде» 1847 р., закликаючи своїх земляків писати і друкуватися, радив (1964. — с. 314): «А на москалів не зважайте, нехай вони собі пишуть по–своєму, ами по–своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово...»

Та пальма першості у справі паплюження всього українського, а надто — письменства, належить, зрозуміла річ, зовсім не теперішнім — бузиновим — україножерам. Століттями апологети російської імперії аж шаленіли від марних спроб заткнути рота цим незламним борцям за зміцнення й розвиток головної підвалини української нації — її мови. А коли з цього (як і з непроминальних намагань взагалі витруїти, випалити вогнем ту «мужицьку» мову) нічого не виходило, всіляко намагалися їх очорнити, знеславити, а їхні твори — принизити. Ось, наприклад, як оскаженіло бризкав слиною у своїй доповіді на зборах клубу російських націоналістів у Києві 17 листопада 1911 р. «російський історик, публіцист», як представляє його сьогодні солідне московське видання (Украинский сепаратизм... — 1998. — с. 404), А. Стороженко (цитую мовою оригіналу): «Следовало бы подвести вас к болоту новейшей “украинской” так называемой изящной словесности, познакомить вас с произведениями разных Франков и Маковеев, Кобринских и Кобылянских, Винниченков и Карманских, Козловских и Крымских, Лесь и Олесей, Пановских и Капельгородских, Онацких и Чернявских; но, к сожалению, время на исходе. Скажу одно: испарения сатанинской злобы, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому не нужных писаний господ и госпож, как бы выползших из каких–то подполий ада, прямо душат свежего человека. Не скрываются ли под некоторымиукраинскими” псевдонимами злобные сыны Иуды? Нравственная грязь писаний, напр. Винниченка и Крымского, также переходит всякие обычные пределы» тороженко, 1912. — с. 56–57). Певно, цей брудний слововилив справді майже сатанинської ненависті та люті й тепер зігріє душу декому із українофобів, та, як на мене, то все це найбільше підходить якраз для оцінки, безумовно, «сморідних» творінь «різних» бузин.

Спостерігаючи невичерпну затятість подібних «дослідників», які мали вже більш ніж достатньо часу, щоб — згадаймо мудрого Глібова — «набрехатися та й перестати», мимоволі ловлю себе на думці: а що взагалі підживлює оте їхнє неминаюче, ба навіть патологічне україноненависництво? У чому справжня причина такої жагучої лютості до батьківського порогу? Чи це зрозуміле бажання ницої від природи «моськи» безкарно — з підворіття — подзявкати на «слона», а чи сувора необхідність сумлінно відробити миску щерби, налитої хазяїном, який, ховаючись від стороннього ока в темному проваллі того ж таки підворіття, владно кинув: «Ату його, ату!»?

А чи багато є у світі літератур, які б в умовах такого тотального винищення як самих творців, так і їхніх творінь взагалі вижили?! Українська ж не просто вижила — «наші Гоголь та Короленко», як наголошував М. Хвильовий (1995. — с. 743), «робили велику російську літературу». Та хіба тільки вони! Упродовж століть — аж до Пушкіна, — не маючи власної літератури і літераторів, Москва, а потім і Російська імперія, яку «добродії» бузини й досі вважають своїм «ідеалом», зростали на творах українських авторів.

Та нині там про це воліють «забути», з погордою поглядаючи на те, що дивом уціліло у цій довготривалій, за висловом Г. Брандеса, «справжній винищувальній» війні на переораному окопами та вирвами полі української літератури...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка