Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка35/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   50

31. Міф про те, що відокремлення України «стане катастрофою для її культури»



Від самого «возз’єднання» великодержавний російський шовініст все поривався «укласти правдиву історію малоруського народу», аби переконати упертих «малоросів», що насправді «Україна»то окраїна держави в минулі часи» і що «ніколи українського народу не було», силувався «науково» продемонструвати повну «тотожність великоросів з українцями» та остаточно довести «необхідність великоруської мови як загальнодержавної та літературної» (бо «малоруська, як простолюдна, не має ні літератури, ані майбутності»), оскільки завжди був певен, що саме він «правильніше виражає» наші потреби. Нічого не змінилося й у наш час. З тією лише відмінністю, що нині він намагається замінити огидні імперські шати на значно привабливішу тогу демократа. І знову вчить «молодших братів», як «жити треба».

Тож нараз «осяйнуло» й академіка Д. Лихачова, який, перейнявши у М. Горбачова його узвичаєну дуду, й собі почав страхати українців: «Якщо Україна відділиться, це буде катастрофою для її культури» (Коваленко. Грозит ли... — 1992). Отакі–то ми, виявляється, геть нездатні до створення власної культури. Тим часом мета подібних застережень значно масштабніша: посіяти в українському суспільстві сумнів у тому, що Україна взагалі зможе існувати без Росії, з якою упродовж століть її пов’язували «братні» стосунки. А чи, поклавши руку на серце, не жорстка великодержавницька опіка з боку імперських структур призвела до катастрофічних наслідків як для української культури, так і для української нації в цілому?

Про те, як безжальна рука радянської цензури заносила в списки «книжок, які належить списати в макулатуру», себто знищити, тисячі видань українських авторів — «приблизно половину всієї друкованої продукції», виданої в Україні в XX ст., свідчить, зокрема, документально–стисле дослідження професора О. Мишанича (1994). І таких нищівних підходів зазнала не лише українська література — усі складові національної культури! Про їхніх творців годі й говорити: тисячі їх були винищені в енкавеесівських катівнях та безслідно розпорошені «по тайгах, по тундрах», як занотував у своєму «зеківському» щоденнику Остап Вишня134. А скільки їх взагалі не відбулося через те, що, як свідчить історична наука (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 238), лише «в 30–ті рр. знищено близько 80 % української інтелігенції»...

Перспектива «злиття братніх культур», всіляко нав’язувана кремлівською верхівкою, завжди непокоїла українську інтелігенцію, яка — на відміну від високоповажного пана академіка — далекоглядно вбачала в цьому «загрозливе явище» саме для поступу української культури. Так, зокрема, згаданий вже М. Хвильовий, навівши цікавий афоризм німецького філософа XVII ст. Д. Штрауса про те, що, «можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград», далі писав (1995. — с. 732): «Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує. Навпаки, коли світло з нього приходить до нас як сузір'я Великого Пса тільки за кілька великих років, то нам треба якомога швидше покинути орієнтацію на нього. Виноград національного відродження не мириться з тим, хоч і прекрасним, але — у силу багатьох історичних непорозумінь — далеким Сонцем...

Усі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися, на основі російської, що “язык русский — язык Ленина”... що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями разом?), щотреба іти з росіянами, як рівний з рівними”, що всі народибрати і т. ін. — усі ці фрази є все–таки фрази — не більше, і їм місце в архівах...» Та значна частина української інтелігенції, яка в часи Хвильового була, на його думку, «не здібна побороти в собі рабську природу», а «північну культуру завжди обожнювала і тим не давала Україні виявити свій національний геній», ще й досі, на жаль, ніяк не зважиться на вчинок, до якого Хвильовий закликав ще 70 років тому.

«Невже маститий академік не знає,дивується відомий московський публіцист В. Коваленко (Грозит ли... — 1992), — що Україна, яка в XVII і першій половині XVIII ст. стояла в культурному відношенні значно вище Росії, саме в імперії перетворилася в жалюгідну культурну провінцію Так само «не знав» цього — чи робив вигляд — В. Бєлінський, якому не забракло сорому та цинізму стверджувати (1955. — с. 64), що, тільки «злившись навіки з однокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці, від яких доти нездоланною перешкодою розлучав її напівдикий (?!! — М. Л.) побут». І це в той час, коли, як ми мали змогу не раз упевнитися, все було якраз навпаки. Ну, справді — про яке відчинення дверей цивілізації можна вести мову, коли численні іноземці, більшість з яких робила свої висновки, спостерігаючи життя росіян того часу у самій лише Москві, наголошували, що там «нема жодної школи чи університету» (Россия XV–XVII... — 1986. — с. 236), а «російський народ... цілком поринув у невігластво, немає жодної освіченості ні в цивільних, ні в церковних справах», вбачаючи в науках чудовисько, «боїться їх, як вогню», до того ж останні, тобто науки, «в Москві... навіть заборонені» (Размышления... — 1996, т. 1. — с. 256–258). Як наголошував відомий російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (1909. — с. 331), «...притуплений рабством... відрізаний від цивілізованого світу, російський народ опустився до грубого варварства, підсиленого дурною і темною національною гордовитістю...»

Не кращою виглядала й тогочасна московська «аристократія»: ні митрополит, ні єпископи, ні монахи чи священики, ні князі та бояри, ні дяки та піддячі «не знають і не вживають ні латини, ні єврейської, ні грецької мов», писав «німець–опричник» Г. Штаден «Про Москву Івана Грозного» (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 255). А що вже казати про науки та літературу! Навпаки ж, зазначав С. Бахрушин (там само. — с. 107), серед київських феодалів ще з часів Київської Русі «розповсюджується знання іноземних мов: як відомо, Всеволод Ярославич володів п’ятьма мовами, і не він один», і вже тоді «західноєвропейська література знаходить собі читачів серед київської спільноти».

А професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 619–621), аналізуючи причини «гаданого назаднього руху» культури у Великороси, починаючи з XIII ст. (при цьому, зазначав Костянтин Дмитрович, «у Малоросії... культура аніскілечки не зазнала упадку»), наголошував, що на ту пору «культури тут взагалі не було, а тому занепасти вона не могла». Тож «уявний занепад полягав лише в тому, що справжня основа життя Великоросії стала вилазити назовні, з–під обманного, наносного, чужого покриття», під яким він розуміє штучне підтримання на нових землях того ж укладу, який панував на Русі: і тут «видно ті ж інтереси, ті ж установи, ті ж дружини й міста з їх вічами, те ж пожвавлене життя». Та згодом цей з’язок із «материковою» Руссю припиняється і «життя Великоросії... перестає штучно підтримуватися на однаковій висоті з останньою й поступово опускається до одного рівня з тими елементами, що утворилися на місцях», себто в середовищі угро–фінських племен.

Це — ніде правди діти — змушені визнати навіть сучасні автори виразно «шовіністичного гарту» ермін О. Пономаріва), яким здобута Україною незалежність як сіль в оці: «Москва і Петро I дуже високо ставши київську культуру, рівень якої був близьким до європейської, а розвиток науку Москві багато в чому визначався Київською академією» (Анисимова... — 1999. — с. 159).

А ось думка вже згадуваної Е. Ільїної (1990): «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу; розграбували українську історію, витоптали, перетворили в пустелю... Протягом століть ми грабували українську культуру...»

Як повідомляє головний спеціаліст Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України Я. Музиченко (2000), «перші скарби з України до Росії надійшли 1763 року, коли з наказу губернатора Новоросії О. Мельгунова було пограбовано скіфський курган Червона могила (одне із найстаріших скіфських поховань, розміщене в степовій зоні Північного Причорномор’я, поблизу с. Кучерівка Кіровоградської області. — М. Л.). Це так званий мельгуновський скарб — золота діадема, окуття меча, різні прикраси кінця VII — початку VI ст. до н. е. Нині коштовностів Ермітажі».

А далі справу випомповування історичних і культурних цінностей з України було поставлено буквально, як то кажуть, «на конвеєр»: почалися «розкопки скіфських курганів, давньослов’янських могильників, античнихміст–держав Північного Причорномор'я», зокрема Ольвії, Тіри, Херсонеса, міст Боспорського царства тощо. А «найцінніші знахідки з Криму, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та інших місцевостей України, — зазначає пані Ярослава, — перевезено до Ермітажу та Російського музею (Петербург), Збройної палати, Історичного музею (Москва)».

Так, опинилися в Росії «шолом і кольчуга князя Ярослава Всеволодовича, щит і меч Мстислава Володимировича, шабля Володимира Мономаха», клейноди (хоругва, бунчук, булава, печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом, прапори, литаври, курінні значки тощо) Війська Запорізького, «прапори (гетьмана Мазепи... Данила Апостола, Івана Виговського, Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного), булави (серед нихкнязя Костянтина Острозького та Івана Мазепи)». Там же перебуває «переважна більшість українських рукописів, відомих нам лише зі шкільних підручників: “Остромирове Євангеліє” [писане у Києві 1056–1057 рр. (як зазначає відомий російський палеограф і мовознавець Л. Жуковська (назв. пр. с. 226) це взагалі найдавніша слов'янська датована книга”. — M. Л.), нині у Російській національній бібліотеці, Санкт–Петербург], “Ізборник Святослава” (писаний у Києві на пергаменті 1073 р., нині в Державній історичній бібліотеці, Москва), “Києво–Печерський патерик” (1462 р., нині у Російській державній бібліотеці, Москва), “Повчання Сирина” (писане на Волині 1492 р., РДБ, Москва), “Євангеліє учительне” (писане в Галичині 1660 р., РДБ, Москва), Літопис Самійла Величка” (писаний в с. Жуках на Полтавщині 1720 р., РНБ, Санкт–Петербург), — усього 73 рукописи з XI по XVIII століття» (там само).

Далі почали вивозити цілі археологічні колекції: «У музеях Росії опинилося їх понад 750. Це — найкращі античні матеріали з розкопів Ольвії та Березані (на цьому острові знайдено найдавніше грецьке поселення VII ст. до н. е. — М. Л.), скіфських курганів Півдня України, пам'ятки Трипільської культури, доби бронзи, слов'янські і давньоруські вироби з Ізяславля, Любеча, Переяслава, Чернігова та ін. (Музиченко. Крок... — 1998). Серед цього «іншого», зокрема, й славнозвісний витвір візантійських богомазів, викрадений А. Боголюбським. «Він,писав М. Грушевський (1992. — с. 191), потайки від батька втік з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою паладіум будущої Московської держави — вишгородську ікону Божої Матері, привезену з Візантії (потім прозвана Володимирською вона послужила головною святинею, паладіумом нових політичних центрів СуздальщиниВолодимира і пізнішеМоскви)». Тепер про це вже й не згадують, узвичаєно видаючи її за «исконную» російську. «Колекції, які відправлялися на опрацювання, часто не поверталися (як, скажімо, знаменита мозаїка «Дмитрій Солунський» та інші фрески й мозаїки висадженого більшовиками в 1936 р. у повітря Михайлівського Золотоверхого монастиря, взяті з Державного українського музею в 1938 р. й передані до Москви на тимчасову виставку, присвячену 750–літтю «Слова о полку Ігоревім». М. Л.) або помітно “легшали”». Те ж стосується й «здобичі» численних етнографічних експедицій, що постійно проводились в Україні: тільки у санкт–петербурзькому Музеї етнографії народів СРСР «осіло» «близько 20 тис. експонатів — писанки, кераміка, одяг, вишивки, ткацтво, народні іграшки, предмети хатнього начиння, знаряддя праці, фото, кальки настінних розписів...»

А з початком Першої світової війни настала черга музеїв: необхідність евакуації давала чудовий привід для масового вивезення цінностей з України. Розпочався, пише Я. Музиченко (2000), «прихований грабунокадже надбання, що, вивозячи, “рятували” від загарбників, ніхто згодом не повертав... Спеціальні експерти, які діяли у складі російської армії, відбирали мистецькі твори в Галичині й Буковині повсюдно велась евакуація українських музеїв до Росії... 1915 року вивезено до Петербурзького Ермітажу фонди Тернопільського краєзнавчого музею, до КазаніМузей Київської духовної академії, до Москви та Курська — старовинну зброю, гармати колишнього київського магістрату з Київського артилерійського складу. Також до Росії евакуювали Житомирський церковно–історичний та Київський художньо–промисловий і науковий музеї, Холмський музей, вивезли церковні дзвони та реліквії з храмів Волині й Поділля». Не маючи власних подібних культурно–історичних надбань, азійська за своєю суттю деспотія у такий спосіб творила собі «імідж цивілізованості», а заодно — плекала міф «про периферійність української культури», як і України, чи то пак Малоросії, в цілому. Так само діяла й більшовицька Росія — аж до розпаду СРСР і навіть після нього. Так, «за 10 днів до Референдуму 1 грудня 1991 року до Москви відправлено 1000 справ колишнього Управління внутрішніх військ по Україні і Молдавії, 30 з–поміж них стосуються історії ОУН–УПА».

Відчутно доклали руку до викрадання українських культурних цінностей і нацисти — цим цілеспрямовано займалися сотні експертів спеціально створеного «штабу Розенберга». «Втрати лише 21 українського музею становлять 283 728 одиниць зберігання». Втрати Одеського історико–археологічного музею «становили близько 130 тисяч експонатів, майже 40 тисяч експонатів втратив Сімферопольський краєзнавчий музей, близько 1,5 тисячі — Керченський історико–археологічний музей... З Києво–Печерської лаври нацисти вивезли оригінали грамот українських гетьманів, архів київських митрополитів, древні рукописи та акти XV–XVIII ст., колекції зброї. З Успенського собору забрали срібні гробниці, понад 2000 зразків старовинних тканин і парчі з дарчими написами гетьманів і царів. З історичного музею, серед усього іншого, вивезено унікальну колекцію Черняхівського могильника з розкопок В. Хвойки, яку становлять знахідки більш як 200 поховань. Зникли 4000 з 6000 актових книг XV–XVIII ст. з Київського архіву давніх актів. З Харківського історичного музею вивезли 17 автомашин з експонатами, решту спалили» (там само). Зі Львова... З Херсона... З Чернігова... — цьому перелікові нема кінця!

До того ж домогтися від законослухняних німців повернути вкрадене було не так уже й складно. Нюрнберзький міжнародний трибунал постановив розпочати реституцію культурних цінностей, утрачених під час Другої світової війни — і вони почали надходити, але, звісно... не в Україну. «За результатами досліджень західних експертів, із Німеччини до Радянського Союзу було вивезено понад 900 тис. творів мистецтва та предметів старовини (процес передачі було перервано з початком «холодної війни». М. Л.)... 500 тис. об’єктів культурних цінностей були повернуті СРСР з американської зони» (Музиченко. Об’єднана... — 1998). І хоча значну кількість тих експонатів було вивезено з України, «вони чомусь “зупинилися” у закритих фондах на базах під Москвою та Ленінградом» (Шаров, 1999). І не тільки там. Вони, наголошує голова згаданої Комісії О. Федорук, виявлені «в музеях Москви, Петербурга, Новгорода, Пермі...» (1999), а у Білих Стовпах, у російському Держфільмофонді, «донині переховуються вихідні фільмокопії (більше 2000) українських фільмів»(Музиченко, 2000).

Незважаючи на однозначну позицію ООН (резолюція Генеральної Асамблеї 1946 року) і ЮНЕСКО (на IX сесії, що відбулася 1996 року в Парижі, її учасників, зокрема, було поінформовано «про протизаконні археологічні розкопки, що почастішали останнім часом на Кримському півострові, про грабіжницьку діяльність деяких російських археологів і торгівлю пам’ятками античних культур з Криму на Заході...» — див. «Урядовий кур’єр», 15.10.1996), на декларовані впродовж десятиліть «братні» стосунки між Україною й Росією і навіть на підписану керівниками країн СНД 14 лютого 1992 р. в Мінську «Угоду про повернення культурних та історичних цінностей країнам їхнього походження» (вже 20 травня Держдума РФ, значною мірою через різку негативну позицію відомих представників російської інтелігенції, зокрема й академіка Д. Лихачова, денонсувала підписану Президентом Єльциним Мінську угоду), справа, як то кажуть, зависла в точці замерзання. І саме через небажання Росії поступитися незаконно привласненими цінностями — як саме українськими, так, до речі, ще й кримськотатарськими.

«Чужі» Сполучені Штати Америки, Швеція надсилають пов’язані з історією України пам’ятки. З Канади «надійшли старовинні срібні речікубки, келихи, полумисок на фрукти, які, за твердженням експертів, могли належати родинам Мазепи та Орлика» рублевська, 1999). Німеччина повертає те, що не встигла передати Союзу: «...напередодні 50–річчя завершення Другої світової війни в Національному музеї історії України відбулося урочисте підписання акта про повернення нашій державі наукової літератури (понад 700 примірників книг), яку в роки фашистської окупації було вивезено з Києва до Німеччини» (Меланченко, 1995). А недавня «сестра» й досі затято опирається. Ось чим, зокрема, обернулося для України оте «возз’єднання» з «єдинокровною» Москвою — справжньою катастрофою...

«Якби не сталося так зване “воссоєдінєніє, — переконана Е. Ільїна, — то... Гоголь писав би рідною мовою... Ось до чого доводить російське великодержавництво». А тим часом і визначний знавець європейських — зокрема, й російської — літератур Г. Брандес ще в 1887 р. зазначав (1911. — с. 164–165), що дуже «мало уваги звертається на те, що Гоголь був малоросом...»

На підтвердження «малоросійства» М. Гоголя чи, скажімо, А, Чехова є чимало тверджень тих, хто досліджував їх українське коріння. Наведу лиш одне, яке, окрім іншого, засвідчує українське коріння ще одного гіганта російської літератури — Ф. Достоєвського. Саме дочка останнього, Любов Федорівна, зокрема, наголошувала (Демкович–Добрянський, 1993. — с. 156–157): «Поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані щойно через мою матір–москвичку, як припускають літературні приятелі Достоєвського». І далі вона додала, що, коли Федір Михайлович «у своїй молодості писав венеціанські романи й історичні драми... він почав наслідувати великого українського поета Гоголя, якого подивляв із цілої душі. У перших творах Достоєвського є багато із тієї української поезії».

У своїй об’ємистій монографії, присвяченій дослідженню літературного стилю Гоголя, професор Гельсінгфорського університету Й. Мандельштам (1902. — с. 208–222) звертає увагу ще на одне явище, «яке досі не привертало до себе уваги, однак має величезне значення», і яке, на його думку, мусить відчути кожний «знайомий з малоруською мовою і водночас чутливий до російської мови», а саме: «Гоголь перекладав свою рідну мову на російську, а не прямо по–російськи писав». Далі автор наводить величезну кількість прикладів з творів Гоголя, які підтверджують це. І не лише з «Тараса Бульби» чи «Вечорів на хуторі...», як можна було б очікувати, а й з «Ревізора», «Мертвих душ», листів письменника. І все це, на переконання дослідника, настільки незаперечно «свідчить про інший хід думок», що будь–кому, хто «хоч трішки знайомий з малоросійською» і хто «добре знає цю мову або зовсім не знає її, а тільки чутливий до загальноросійської мови, стане ясно, що тут говорить малоросійська душа» великого російського письменника. «Що це переклад з малоросійської, ясно для всякого», — наголошує Й. Мандельштам.

Ба більше — «у багатьох випадках» Гоголь, «думаючи (виділено Й. М. — M. Л.) рідною своєю мовою, й не намагався перекладати слова на російську, полишаючи їх у своєму природному стані». І коли в Гоголя не виникало «необхідності» писати російською мовою, тоді «малоруська мова переважала, як слухняніше йому знаряддя думки». А «думка Гоголя,зазначав В. Ключевський (1990. — с. 434), — цілковито малоросійська думка...» Досить дивна, погодьтеся, метаморфоза для визнаного фундатора «російської літературної мови», якою, як зауважує Й. Мандельштам, «не писав і Пушкін»...

Та, зрештою, достатньо звернути увагу лишень на те, як він писав — бодай цього не може заперечити ніхто — про Росію, на яку Гоголь завжди, за висловом С. Короненко (2000), «дивиться українськими очима», і як про Україну, аби впевнитися, що, перебуваючи в чужій його серцю, байдужо–холодній столиці, він усією душею линув до милої серцю України. На думку фахівців (Николаев, 1984. — с. 6), «час створення Вечорів...” — найщасливіший у житті Гоголя». Можна лише здогадуватись, якої сили, якої емоційної напруги сягала обумовлена цим болісним роздвоєнням душі і тіла, душевного стану і реального буття внутрішня драма Гоголя, що зрештою і призвело до такого трагічного фіналу.

Маститий академік навряд чи поділяє ці погляди щодо нищівної війни, яку вела російська імперія (в тому числі й більшовицький її різновид) супроти українського народу, його мови, культури, історії, хоч це й загальновідомо. Так само неприпустиме є для нього й саме лиш припущення про те, що безжально гноблена українська культура не менш вартісна, аніж культура її гнобителів.



А от далекий попередник Д. Лихачова, дійсний член Петербурзької академії наук, професор філології Ф. Корш не тільки знав це, а й не соромився визнавати, що «малоросійська культура свого часу стояла настільки вище великоруської, що в XVII ст. вчені виписувалися до Москви з України (ця суто імперська звичка «виписувати» все краще з України збереглася аж до повного розпаду СРСР. — М. Л.). Ми, панівне плем'я, все це забули або, точніше, воліємо забувати» (Животко, 1936. — с. 11). Ото вже справді, як в око вліпив!

На іншій особливості української культури наголошував у згадуваній уже статті академік В. Вернадський (1996), який, зокрема, саме її вважав «єдино справжньою... здатною проникнути в народні маси значно глибше й ширше, ніж та “общерусская культура”, іменем якої оперують вороги українського руху». Отже, тільки з української, а не російської — хай і «великої», і навіть «братньої» — культури зможе визріти «виноград національного відродження» України. Саме розуміння цього й доводило до шаленства російського шовініста (у яку добу він би не жив і якою б личиною не прикривався), змушуючи вдаватися до найбрутальніших антиукраїнських заходів. Так, Указом Сенату Російської імперії 1908 р. «україномовна культура і освітня діяльність оголошені шкідливими (не допомогло навіть те, що їх так високо цінував сам Петро I... — М. Л.)», «бо можуть викликати наслідки, що загрожують спокою і безпеці» алізняк. Україна...— 1994. — с. 115). Цілком подібно ставилася до всього українського і радянська імперія.

Нині важко однозначно сказати, чи був Хвильовий переконаний у можливості юридичної незалежності України, але у важливості, необхідності духрвної незалежності від Росії — безперечно. На противагу йому, ми, домігшись нарешті першої, схоже, ще не вповні сьогодні усвідомлюємо необхідність другої. А імперська ідеологія північного «брата» безупинно й вельми успішно — досить подивитися на стан нашого інформаційного простору, що вже впав жертвою російськомовної експансії — проводить політику, спрямовану якщо не на повну ліквідацію, то бодай на значне обмеження нашої духовної незалежності.



І то — неспроста. Відзначаючи «духовні та культурні відмінності українського й російського народів», П. Голубенко (1993. — с. 64–68) слушно наголошував: позаяк Україна «не має природних географічних кордонів з Росією і тривалий час немала державно–політичних», то «єдиним кордоном, що відділяє Україну від Росії, є відмінності двох національних типів, двох культур». Тож не дивно, що у сусідній імперії й нині ще не перевелися охочі позбутися цього надзвичайно подразливого для великодержавницької свідомості вододілу.

«Сьогодні, — зазначає академік І. Дзюба (2000), — навіть деякі видатні діячі російської культури не соромляться говорити прокультурний імперіалізму позитивному, нормативному планіяк, мовляв, історичну місію російської культури». Що й казати, знайома пісня. А що ж, власне, ми? Мусимо «протистояти такому (виділено І. Д. М. Л.) її розумінню, інакше, — наголошує Іван Михайлович, — втратимо себе». Саме це, вочевидь, і мають на меті войовничі апологети поєднання в Україні двох «братніх» культур — російської та української — із цілком передбачуваними наслідками для останньої...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка