Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка38/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   50

34. Міф про юридичну належність Севастополя Росії



Усе–таки час бере своє. Тож і не дивно, що нині навіть найодіозніші заяви відомого «збурювача спокою» на теренах колишнього Союзу В. Жириновского не викликають і малої частки того шокуючого ефекту, до якого ще не так давно призводили навіть найменші його вибрики, — усе це встигло набриднути. Ну, справді, кого можуть здивувати, скажімо, вже дещо оскомні просторікування про те, що «такого поняття, як Україна», не існує, а тому «на сході та на півдні» нинішньої території України, поза всяким сумнівом, «має бути “велика Росія”», або що «Севастополь був, є й залишиться російським містом»?! К нікого — усі давно вже зрозуміли, чого від цього «думця» можна очікувати. Інша річ, коли б щось подібне заявила людина, як мовиться, з незаплямованою (звичайно, до першого оприлюднення подібних заяв) репутацією. Та де ж таку знайдеш? Хоча, як люблять примовляти грибники та рибалки, місця знати треба...

Пригадайте, як у пам’ятні ще багатьом часи радянського «достатку» нескінченні валки радянського люду подавалися до білокам’яної за так званим дефіцитом — від надзвичайно популярної в СРСР «варьонки» (загальна жаргонна назва варених ковбас), якою «союзний» мешканець запасався у неймовірних кількостях, і до імпортного взуття та одягу (розбещені такими статками москвичі поспішили відділитися від тієї новітньої «татаро–монгольської навали» так званими пайками з імпортними курями, бразильською розчинною кавою, що тільки–но входила в моду, та ще одним заморським дивом із малозрозумілою назвою — «салямі»). І таки знаходили приїжджі там усе те, чим у власній «глибинці» навіть і не пахло, бо сказано ж — Москва!

Тож і не дивно, що саме там і знайшлася така особа, та не хто–небудь — сам столичний голова, чи то пак, як нині заведено, мер Москви Ю. Лужков. Він, геть затьмарюючи неперевершені, як здавалося, діяння Володимира Вольфовича, цілком у дусі Саддама Хусейна з його вікопомним проголошенням сусіднього Кувейту 19–ю провінцією Іраку, що призвело до сумнозвісної для іракців «Бурі в пустелі», й собі «оголосив» Севастополь — ні більше, ні менше — «одинадцятою префектурою Москви»! Причому від легковажної одіозності його попередника не лишилося й сліду: напустивши на себе личину благопристойності університетського професора, цей добродій виступив з майже академічним викладом своєї позиції зі шпальт колишнього відомого своєю виваженістю «центрального» часопису (Лужков, 1996).

Заради правди необхідно все ж зазначити, що пан Лужков — не перший «Великий Сліпий» на московському «олімпі». Читачі, певно, ще пам’ятають розповідь про те, як свого часу Р. Хасбулатов (тоді — головний «законник» РФ), зайнявся ретельними пошуками, але так і «не знайшов жодного документа, який підтверджував би передачу Севастополя Україні». Тож наш шукач, як і пан Хасбулатов, «спізнав і перечитав першоджерела» і, певно, на радощах вирішив просвітити тих, хто ще не сподобився «спізнати». Відзначивши про себе усю, хоча й дещо своєрідну, глибину знань пана Лужкова як з географії (чого варте, наприклад, детальне висвітлення такої маловивченої під сучасну пору географічної проблеми, як питання: «де знаходиться Ватікан?»), так і з історії (історичним проблемам шановний просвітитель приділив значно більше уваги, щоправда, не.зовсім зрозуміло чому, певно, дещо переоцінивши рівень підготовленості своїх читачів — він обмежує глибину свого дослідження всього лишень 1783 роком, коли Крим «став частиною Росії»; ще менш зрозумілим є поквапливий перескок одразу у 1936 р., минаючи, скажімо, вартий уваги перебіг історії Криму в 1917–1921 рр.), перейдемо одразу до розгляду чималої низки фактів, які «спізнав» прискіпливий дослідник.

Хоча період, який має стосунок до досліджуваної нами проблеми, відносно невеликий, та з поваги якщо не до самого мера, то бодай до колишньої спільної столиці теж почнемо своє дослідження з самих первнів, тобто з 1784 р., коли «було засновано» Севастополь, оскільки — тут ми цілком покладаємося на незаплямовану дослідницьку репутацію автора — «уже тоді Севастополь був особливий адміністративний округ, керований безпосередньо з Санкт–Петербурга».

Не викликає заперечень і те, шо цей особливий статус він зберіг і за радянської влади, ба більше — той статус було «закріплено Конституцією 1936р.: Севастополь як військово–морська база прямо підпорядковувався Москві». Незрозуміло все–таки, якими саме документами було засвідчено цей статус до ухвалення згаданої конституції, адже, як відомо (Чумак, 1993. — с. 44), першу присягу моряки Чорноморського флоту склали на вірність не радянській Росії чи СРСР, а Україні в листопаді 1917 р., а 29 квітня 1918 р. «на нараді представників Чорноморського флоту була прийнята резолюція про передачу флоту Україні в особі уряду Української Центральної Ради». Так їцо і в 1918 р. синьо–жовті прапори майоріли на щоглах кораблів, «і ці історичні факти, — як слушно наголошує історик В. Чумак, — не обминеш, не викинеш».

Та попрямуємо далі за високоповажним поводирем: «В 1948 р. указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29.10.48 було закріплено особливий правовий статус міста» і, як вважає Ю. Лужков, «відтоді з’явились дві юридично незалежні одиниці — Кримська область і м. Севастополь». Тож «з цього моменту Севастополь був містом республіканського підпорядкування РРФСР, що потверджується наявністю довідок (? — М. Л.) про окреме, відрубне виділення коштів для м. Севастополя в бюджеті СРСР (то, може, він мав статус союзного підпорядкування, бо інакше чому союзний бюджет мав би утримувати республіканські структури РСФСР? — М. Л.) — це так званий «окремий рядок». Цікаво, а чи, скажімо, Київський університет, який теж фінансується окремим рядком бюджету, перестає від цього географічно чи юридично належати Києву, перетворюючись у такий собі виокремлений «Ватикан»? «Наголошу, — продовжує Ю. Лужков, — що ніколи витрати на утримання м. Севастополя не проходили ні через бюджет Української РСР, ані через бюджет Кримської області». «Ба більше, — не вгамовується пан мер, — у збірнику “СРСР. Адміністративно–територіальний поділ союзних республік” у виданому Президією Верховної Ради СРСР, на сторінках 283 та 284 чітко написано, що існують два різних територіальних утворення: Кримська область (центр м. Сімферополь) і місто Севастополь (місто республіканського підпорядкування РФ з 1948 р.)».

Ну що ж, для початку підемо у напрямку, вказаному самим Юрієм Михайловичем, тобто звернемося до зазначеного збірника адміністративно–територіального поділу СРСР. Оскільки автор чомусь не зазначив рік видання, візьмемо будь–якого року, але, зрозуміло, після 1954. Ось хоча б оцей, виданий у 1965 p., в якому на с. 283–286 подано відомості про Кримську область і на с. 284, на місці, відведеному у структурі видання саме дня міст республіканського підпорядкування, якщо вони в цій області є (на с. 245, яка відкриває розділ «Українська РСР», читаємо, зокрема, що «міст республіканського підпорядкування2», а перегорнувши увесь згаданий розділ, переконуємося, що таки їх два: Київ та Севастополь), справді, зафіксовано, що Севастополь — «місто республіканського підпорядкування з 1948 року», але жодної помітки щодо належності до РФ, як стверджує шановний пан мер, немає. Навпаки, в кількох місцях збірника (зокрема, с. 553, 583) читаємо цілком конкретне: «Севастополь, Українська РСР». Ще раніше ця ситуація була зафіксована в аналогічному українському виданні.

У 1954–1955 pp. в Україні проводилась підготовка матеріалів до видання нового довідника про адміністративний поділ УРСР, який зазнав суттєвих змін у зв’язку із ліквідацією Ізмаїльської області, утворенням Черкаської, змінами в адміністративному підпорядкуванні багатьох районів і населених пунктів. Тож до Верховної Ради УРСР з усіх областей надходила детальна інформація щодо їхнього адміністративного поділу. Те саме зробить влітку 1954 р. й новопередана Кримська область. При цьому її дані за формою істотно відрізняються від наданих «старими» областями: Кримський облвиконком подає розгорнений список назв усіх населених пунктів і Рад «на русском и украинском языках» Д: Список городов... — 1954. — Арк. 111). І відкриває «список міст Кримської області», як і належить, місто «республіканського підпорядкування» Севастополь:


Русское наименование

Українське найменування

города

городского Совета

міста

міської Ради

Севастополь

Севастопольский

Севастополь

Севастопольська

Далі йдуть міста обласного підпорядкування, районного, селищ тощо.



Та й у підготовлений до друку довідник «Українська РСР. Адміністративно–територіальний поділ областей на 1 січня 1956 року»140 відкривається двома містами УРСР республіканського підпорядкування, і одне з них — Севастополь, який до того ж вміщено ще й у розділі «Кримська область» (АД: Довідник... — 1956. — Арк. 160).

Така сама малоприваблива — з погляду правдивості наведеної інформації — картина спостерігається і щодо того, що, мовляв, ніколи витрати на утримання м. Севастополя «не проходили» через бюджет Української РСР. Ось що пише про це колега шановного Юрія Михайловича одеський мер Е. Гурвіц (1996), який спеціально дослідив це питання: «Я беру бюджети УРСР, і в усіх знаходжу після 1954 року окреме фінансування по областях і по двох згаданих містах республіканського підпорядкування, і Севастополь тут як тут. А тепер хоч у лупу розглядайте всі бюджети РРФСР після 1954 рокунема там Севастополя. Ленінград і Москва є, а “гордость русских моряков” зникла... Для мене залишається загадковим положення статті Юрія Михайловича про “фінансування м. Севастополя та Чорноморського флоту з фондів Міністерства оборони СРСР”. Щодо флоту тут можна здогадуватися, тому ми й жили гірше розвинутих країн, що тратили на військову міць над усяку міру. Але невже хтось серйозно вважає, що увесь міський бюджет Севастополя фінансувався Міністерством оборони СРСР

Пан Гурвіц має цілковиту рацію, та все ж трішечки помиляється: не тільки «після 1954 року», а починаючи з 1954 р. Як наголосив у своїй доповіді щодо бюджету на 1954 р. на першому (ранковому) засіданні шостої сесії Верховної Ради УРСР третього скликання міністр фінансів М. Щетинін, «...у державному бюджеті УРСР відображені зміни, що випливають із передачі Українській РСР Кримської області». Як саме? А ось так: «Бюджет Радянської України на 1954 рік включає бюджет Кримської області...» (АД: Доповідь... — 1954. — Арк. 13, 42). А де ж Севастополь? Беремо бюджет УРСР на 1954 р. і справді «тут як тут»: окремим рядком після іншого «республіканця» — Києва, зі 116595 тис. крб. за доходами і стількома ж за видатками (Закон про державний бюджет... — 1954. — с. 105).

Причому, як видно зі статті 7 (там само. — с. 106–108), закон передбачав для новачка значно більші пільги щодо нарахувань від різних надходжень, ніж для згаданого «старожила». Скажімо, якщо Севастополю з надходжень від податку з обороту дозволялося перерахувати до власного бюджету 25,2 %, то Києву тільки 4,3 %; з надходжень від прибуткового податку з населення — відповідно 30 і 10 % тощо. Невдовзі — 19 грудня 1954 р. — севастопольці вже взяли участь у виборах суддів і народних засідателів Української РСР. А 23 грудня виконком Севастопольської міськради надсилає Голові Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченку «Статистический отчет» з таким супровідним листом: «Исполком Севастопольского городского Совета депутатов трудящихся направляет Вам статистический отчет о составе избранных судей и народных заседателей 19 декабря 1954 года. Приложение: по тексту» (АД: Статистический... — 1954. — Арк. 20–21). Ці дані лягли у зведений статистичний звіт «Результати виборів народних суддів Української РСР 19 грудня 1954 р. (там само. — Арк. 1–2).

Узагалі–то, панові Лужкову зовсім не варто було витрачати стільки часу та ще й «вносити емоційну ноту в нашу розмову» на доведення того, що і так навряд чи в когось викликає будь–які істотні заперечення, а саме: твердження про те, що Севастополь завжди — чи бодай з 1784 р. — мав особливий статус у Росії, а з 29 жовтня 1948 р. став містом республіканського підпорядкування РРСФР. Безсумнівним є й те, що, як цілком слушно наголошує пан Лужков, «Севастополь знаходиться на Кримському півострові». Однак далі він вдається вже до менш безсумнівних тверджень.

«Чи належить, чи належав Севастополь адміністративно до складу Криму (республіки, області)? — продовжує й далі напускати туману московська Шахерезада. — Ні й ще раз ні». Якщо вважати, що єдиним вартим довіри джерелом істини є лише аналізований тут трактат цього «добродія», то виходить, як нас намагається переконати його автор, справді — ніколи не належав, так і нині не належить (хоча, як ми мали змогу переконатися, навіть наведені ним самим джерела однозначно свідчать, що Севастополь — це Україна). Та звернімося ще до загальнодоступних і водночас дуже солідних, так званих союзних джерел.

Ось перед нами «Советский энциклопедический словарь», виданий в 1989 р. На с. 1194 його написано: «Севастополь (в 1797–1801 Ахтіар), місто–герой у Кримській області» (та й у спеціалізованому географічному виданні, третьому томі чотиритомної «Краткой географической энциклопедии» 1962 р. видання на с. 436 знаходимо практично ідентичний запис: «Севастополь — місто у Кримській області УРСР»). Неважко, однак, передбачити, що така стислість викладу навряд чи задовольнить тих, хто вивчає це питання подібно до Ю. Лужкова. Тому звернімося до самої «БСЭ» (1976. — т. 23. — с. 104): «Севастопольмісторесп. підпорядкування Кримської області УРСР». І писалося таке, зважте, не на Західній Україні, а в знаменитому московському видавництві «Советская энциклопедия», де кожне слово контролювалося численними інститутами, високими партійними (і не тільки партійними) органами.

Цілком усвідомлюючи, що ніякі наші дороди не в змозі похитнути самовпевненість мера–дослідника (так само й інших «дослідників» подібного гатунку, котрі до того ж не наводять жодних аргументів, як, скажімо, професор Севастопольського державного технічного університету В. Поляков, який у вже згаданому «посібнику» голослівно стверджує, буцімто Севастополь «у 1954 р. не передавався Україні»), продовжимо все–таки розгляд його своєрідної «аргументації», не так у марному намаганні виправити її очевидну «горбатість», як бажаючи показати справжній стан речей у цій справі тим, хто сприймає ці просторікування за істину.

Посилаючись на відомі Постанову Президії Верховної Ради РРФСР «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» (від 5.01.1954) та Указ Президії Верховної Ради СРСР (від 19.02.1954) з цього питання, які, на думку Ю. Лужкова, були ухвалені «з порушенням провідних положень Конституції СРСР та Конституції РРФСР», пан мер стверджує, що оскільки ці документи «не містять згадок про Севастополь», то це, мовляв, лише підтверджує особливий статус міста і неналежність його «до складу Кримської області»141. Та й взагалі, на переконання керівника московської адміністрації, відомий Указ Президії ВР РРФСР від 29 жовтня 1948 р. «після його ухвалення не було ані змінено, ані скасовано (читачі, певно, вже помітили дивну примхливість московського голови: якщо до одних рішень Президій Верховних Рад республік і навіть Союзу він, навіть попри їх подальше «узаконення» відповідними радами, ставиться незмінно негативно, ба більше — уперто відмовляється визнавати їх чинними, то до згаданого Указу — з повним довір’ям і повагою, незважаючи нате що ВР РРФСР його, схоже, так і не затвердила — в іншому випадку логічно було б покликатися на указ цієї ради, а не її президії. — М. Л.)». Такі, мовляв, факти.

Віддаючи належне високій посаді, яку обіймає пан Лужков, варто все ж зазначити, що у своєму емоційному запалі він дещо передає куті меду, безапеляційно звинувачуючи Президії Верховних Рад РРФСР та СРСР у порушенні «провідних положень». Справді, якби питання передачі Криму до складу УРСР обмежилося лише згаданим Указом Президії Верховної Ради СРСР, то законність такого рішення була б сумнівною, оскільки подібні рішення цього постійного робочого органу ВР СРСР, які ухвалюються в періоди між скликаннями сесій, мають бути затверджені (або скасовані) самою Верховною Радою на черговій сесії. Тим більше, коли йдеться про таке важливе і складне питання міждержавних стосунків, як зміна кордонів.

До речі, така зміна кордонів союзних республік — «за взаємною згодою відповідних республік, яка підлягала затвердженню Союзом РСР»,була передбачена як республіканськими Конституціями УРСР (ст. 70) та РРСФР (ст. 70), так і союзною (ст. 78). Отож, за згодою обох республік Президія ВР СРСР видала згаданий Указ, а Верховна Рада СРСР на черговій сесії затвердила його відповідним законом. І далі, згідно з процедурою та ухваленим законом, були внесені необхідні зміни до відповідних статей Конституцій обох республік і Союзу РСР, а вже невдовзі ці зміни на законних підставах були перенесені до нових Конституцій РРФСР, УРСР та Союзу РСР.

Урешті–решт у ст. 71 Конституції РРФСР, ухваленій позачерговою сесією Верховної Ради РРСФР12 квітня 1978 p., Севастополь було вилучено зі списку міст республіканського підпорядкування РРФСР, у якому залишилися лише міста Москва та Ленінград, а у ст. 77 Конституції УРСР, ухваленій позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 p., його, навпаки, було внесено до списку міст республіканського підпорядкування поряд із Києвом.



Насправді все це було вчинено значно раніше — ще зі «старими» Конституціями СРСР, РРФСР і УРСР. Спочатку, згідно з положеннями закону, ухваленого Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 p., змінили статті 22 і 23 Конституції СРСР, а далі Конституції згаданих республік були приведені відповідно до Основного закону Союзу. Тож Верховна Рада УРСР 17 червня 1954 р. ухвалила закон «Про внесення змін і доповнень у статтю 18 Конституції (Основного закону) Української РСР», який, «у зв'язку з передачею Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР...» постановляв: «викласти статтю 18 Конституції Української РСР (ще «старої». М. Л.) у відповідності зі статею 23 Конституції СРСР» акон про внесення змін... — 1954. — с. 114). Так у складі України з’явилася Кримська область (до речі, цей закон зафіксував також і інші зміни, що відбулися в адміністративно–територіальному поділі УРСР: ліквідацію Ізмаїльської області, утворення Черкаської області, а також перейменування Кам’янець–Подільської області у Хмельницьку — «на ознаменування 300–річчя возз'єднання України з Росією»).

І всі згадані рішення — затверджені Конституціями РРФСР та УРСР, а не «наявністю довідок»справді, не були ані змінені, ані скасовані «змінами та доповненнями, внесеними законами СРСР від 1 грудня 1988 року, 20 грудня та 23 грудня 1989 року» до Конституції Союзу РСР. Тож нема жодних підстав не погодитися із твердженням пана Лужкова про те, що «нічого не змінили в даному питанні про належність Севастополя й Біловезькі угоди, оскільки в основу поділу було покладено адміністративний поділ, ухвалений в СРСР».

А якщо у когось раптом виникне сакраментальне питання: чи у зв’язку із цим належить українське місто Севастополь Криму, чи воно є таким собі українським «Ватиканом», лише територіально розташованим у Кримській автономії, — цю проблему вирішуватимуть відповідні українські органи, як це і передбачено Конституцією України, а пани лужкови хай сплять спокійно: то — наші проблеми. І як би декого із московських поборників «справедливості» не дратував нині той факт, що «у Севастополі ходять групами в камуфляжах українські гвардійці» (Кублановский, 1998), сьогодні це — історична реальність, сичати на яку — тільки псувати собі нерви...

А проте, хвалити Бога, не всі в московських коридорах влади демонструють таке вражаюче правове невігластво. Ось думка міністра закордонних справ РФ І. Іванова, яку він, опонуючи в цьому питанні Лужкову, озвучив з трибуни верхньої палати російського парламенту Ради Федерації (Стенограмма... — 1999): «Де знаходиться Севастополь? В Україні, і ви чудово це знаєте, й не треба плутати адміністративно–територіальні та бюджетні питання... Куди депутати обиралися від Севастополя?.. До Верховної Ради України. Порушувалося це питання кимось? Не порушувалося... Офіційно заявляю, нема жодних правових підстав повернути Севастополь...»

Московський міністр має цілковиту рацію в усіх наведених тезах, зокрема й щодо того, куди обиралися депутати від Севастополя після передачі Криму. Так, 27 лютого 1955 р. в Україні мали відбутися перші для кримчан вибори до Верховної Ради УРСР четвертого скликання та місцевих Рад депутатів трудящих п’ятого скликання. Ау вересні — жовтні 1954 р. обласні виконкоми надсилали до Президії Верховної Ради проекти створення виборчих округів, підкріплені довідками про кількість населення в них. У проекті, надісланому від Кримської області, передбачено створити в Севастополі три таких округи — Севастопольський–Сталінський, Севастопольський–Корабельний і Севастопольський–Нахімовський, виходячи із загальної кількості мешканців міста 232 тис. (АД: Список избирательных округов... — 1954. — Арк. 42). Та, мабуть, у столиці таку кількість мешканців (у згаданому «Списку» — 232 тис.) визнали для цього замалою, і Севастополю «нарізали» тільки два округи,



Тоді облвиконком терміново досилає в Київ листа із грифом «Таємно» (Севастополь на ту пору — «закрите» місто), в якому повідомляє, що «за уточненими даними в м. Севастополі нараховується 247 тисяч осіб населення». Тому Президію ВР УРСР просять «створити по м. Севастополю три виборчих округи» Д: Лист Кримського облвиконкому... — 1954. — Арк. 41). Та, як видно з результатів проведених виборів, у проханні було відмовлено, і від Севастополя — по Сталінському й Корабельному округах — до Верховної Ради УРСР були обрані два депутати: А. Коровченко і М. Кулаков (АД: Список обраних депутатів... — 1955. — Арк. 3–23).

А вже через рік Президія Верховної Ради УРСР отримала від інформаційно–статистичного відділу перший аналіз роботи новообраних місцевих (обласних) Рад (АД: Доповідна записка... — 1956. — Арк. 1–132). І якщо критика решти місцевих Рад була практично обмежена загальними фразами на кшталт «окремі облвиконкоми не приділяють достатньої уваги оформленню рішень обласних Рад і протоколів сесій... так, протокол VI сесії Київської міскої Ради одержано в Президії Верховної Ради через 48 днів, протокол V сесії Кіровоградської обласної Ради через два місяці...» і т. ін., то Севастополю — уже цілком «своєму» — дісталося на всю котушку (там само. — Арк. 33–42). Зокрема, в «Записці» наголошувалося, що «в місті Севастополі були допущені значні порушення соціалістичної законності і прав окремих громадян», а також що «є багато проявів хуліганства» тощо.

Як зазначалося, «в місті за 1955 рік було виявлено розтрат державних коштів і розкрадання промислових товарів та продуктів в торгівельній мережі на суму 2,5 млн крб. Так, з 20 перевірених магазинів у 17 виявлено факти систематичного обважування і обмірювання покупців». Та й з громадським порядком (хто б міг подумати — у «закритому» місті, переповненому дисциплінованими військовими моряками!) не все було гаразд: лише впродовж 1955 р. було «притягнуто до адміністративної відповідальності3468 чоловік, з них 1185 чол. молоді, в тому числі 350 комсомольців». Загалом за порушення громадського порядку було «накладено штрафів на 20950 чол., підібрано п'яних 5571 чол., в тому числі комуністів176 чол. і комсомольців412 чол.» Схоже, Київ не збирався миритися з вихватками флотської вольниці, на які «далека» Москва заплющювала очі. Тож на останок ще й пальчиком пригрозили, мовляв, «на це питання», зокрема на те, що «прояви бандитизму, хуліганства і розкрадання соціалістичної власності набрали за останній час у м. Севастополі особливо гострого характеру, належить звернути увагу відповідних республіканських організацій».

Та подібними «накачками» українська влада, звісно, не обмежилася. Вже у липні 1954 р. спеціальною постановою ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР була ухвалена розгорнена програма розвитку економіки і культури Криму в цілому і окремо було розглянуто «пропозиції по завершенню відбудови м. Севастополя та подальшому розвитку міського господарства» (АД: Стенограмма областного... — 1954. — Арк. 4).

Тож із наведених архівних документів добре видно, що, отримавши разом з усім Кримом українську «прописку», Севастополь одразу ж прилучився до проведення державних заходів в Україні. Та, на жаль, здоровий глузд не надто обтяжує лужкових, затуліних та подібних до них: уже невдовзі після згаданої публікації цього «просвітителя» Рада Федерації російського парламенту «з ініціативи мера Москви Юрія Лужкова» ухвалила постанову (Совет Федерации... — 1996), в якій висловила занепокоєність односторонніми діями «української сторони», нібито спрямованими «на відторгнення від Росії частини її території (міста Севастополя)», а також тим, що, мовляв, керівництво України, аби закріпитися «в Севастополі, “прискореними темпами провадить політику його українізації”».

Таким чином, ганебний «домисел» навіть став «міцним засновком» для чергового (на жаль, є всі підстави вважати, що подібне ще не раз повториться в майбутньому) бездумного рішення російських «думців», які, судячи з усього, не схильні робити висновки з власних помилок. Досить згадати сумнозвісне намагання російської Думи надати українському Севастополю «статусу російського федерального міста» (рішення від 9 липня 1993 р.). Уже 20 липня Рада Безпеки ООН, зібравшись на спеціальне засідання, ухвалила заяву голови РБ ООН, що засуджувала рішення російських законодавців. Як наголосив тодішній міністр закордонних справ України А. Зленко (Голос України. — 1993. — 23 липня), досі «ще не було прецеденту, коли Рада Безпеки мала розглянути і кваліфікувати рішення саме законодавчого органу».

А на думку незалежного російського депутата К. Борового, подібні «божевільні заяви Державної думи», якими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, — то і є «результат постімперського мислення (насправді імперського, бо поки що Російська імперія ще не припинила свого існування, а тільки вчергове змінила його форму. — М. Л.)» (Безгинская, 1996). «Це, — переконаний російський депутат, якому, як і згаданому чехівському героєві Держдума своїми вчинками нагадує події у “божевільні, — хвороба серйозна», бо «більшість із того, що приймається як політичні рішення,це те, що може чинити людина, яка перебуває у хворобливому стані».

На жаль, коло хворих на подібну недугу не обмежується стінами російського парламенту чи московської мерії. Навіть тоді, коли запальні небожителі російської Держдуми, дещо угамувавши свій українофобський запал, 25 грудня 1998 р. (після тривалого зволікання) ратифікували нарешті Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною від 31.05.1997 (так званий Великий договір), а Рада Федерації в середині лютого 1999 р. (теж не одразу) ухвалила документ і Президент Росії Б. Єльцин підписав Федеральний закон про ратифікацію Договору, — у білокам’яній не переводяться охочі ще й ще раз ухопитися за шпиці колеса історії у відчайдушній спробі якщо не спинити, то бодай загальмувати його рух.



Так, у березні 1999 р. на шпальтах московської «Независимой газеты» одна за одною з’явилися дві публікації однакового антиукраїнського спрямування. У першій кандидат історичних наук О. Плотников, озвучивши відому «арію Лужкова» щодо «незаконної передачі» Криму, а надто — Севастополя, пішов далі: розродився «другим “але” Великого договору» (останній, як видно, найбільше дратує цього історика через те, що «підписаний не з народом України», як запевняє автор, «штучно і, безумовно, тимчасово відділеним від Російської федерації», «а з офіційним Києвом, а це не одне й те ж»)разом із «громадськістю, законодавчою й виконавчою владою Краснодарського краю за підтримки депутатів Держдуми» він «ставить питання» про повернення Тузлинської коси.

Ще «донедавна», просвіщає автор, ця вузька смужка землі «належала до складу Темрюкського району Краснодарського краю. Однак в 1941 році коса адміністративно була передана Кримській АРСР», а «після передачі в 1954 р. Криму до складу УРСР Тузлинська коса, природно, стала адміністративно (виділено О. П. — М. Л.) підпорядковуватися Україні». А позаяк «коса через своє географічне положення є своєрідним “Гібралтаром” у цьому районі»,«достатньо (зрозуміло кому... — М. Л.) розташувати на “вузькому лезі” коси, що перегороджує протоку, артилерійську батареюа виключати це неможливо — і... це може призвести до фактичної втрати РФ контролю над Керченською протокою». Тож, вважає О. Плотников, «відновлення географічного status quo» коси (чи не тільки її?) буде «цілком логічним і обґрунтованим з правової точки зору». І закликає «твердо заявити Україні» про це...

Оскільки друга зі згаданих статей написана аж вісьмома докторами юридичних наук, то не дивно, що вона значно більше насичена юридичною термінологією, ніж попередня. У статті, зокрема, професійно відзначається, що Договір «легалізує незаконну передачу Криму Україні» і «перетворює теперішні умовні (?! — М. Л.) кордони між двома нашими країнами в остаточні міжнародні». Про те, як Москва самочинно «перекроювала» українські кордони, вже йшлося. А от щодо «незаконності» передачі Криму, то цікаво б почути, які аргументи можуть навести юристи такої високої кваліфікації на підтвердження такої категоричної оцінки. Один із них полягає в тому, що, на переконання авторів, «російський народ не брав жодної участі у зміні територіальної належності Криму»!

Можемо тільки пожалкувати, що за межами розгляду поважного гурту правників залишився рівень участі українського народу при відрізанні Москвою українських земель у 1924–1925 рр., коли від України, як уже зазначалося , було відшматовано «три території Криму» ули–баба, 1992), зокрема й «Краснодарський край повністю» оваленко. Сосед... — 1995). Що ж пропонують шановні московські професори, аби якось «виправити помилку»? Ні більше, ні менше — «затримати обмін ратифікаційними грамотами (оце вже дійсно неабияк, а фахово, «по–правничому»! — М. Л.)». А інакше, тобто «без справедливого вирішення кримського питання», — і обов’язково так, як це бачиться з московських кабінетів, — «про справжню дружбу з Україною й мови бути не може». Та колесо історії продовжує свій неспинний біг, анітрохи не переймаючись тими «братніми» залякуваннями...

А тим часом сам «просвітитель», відкинувши геть осоружну маску миротворця й сяк–так приладнавши обшарпаний та побитий, але любий серцю шолом Марса, почав войовничо розмахувати кийком: вже 7 грудня в інформаційно–аналітичній програмі «Время» він заявив, що, попри будь–які чинники, Севастополь «буде належати Росії», пригрозивши при цьому, що це «можна вчинити силою» і що в Росії, мовляв, є «достатньо сили для того, щоб...»

Що ж, як писав наш Кобзар, «нехай скаженіє...» Українська земля й не таких несамовитих ненависників бачила і пережила: від кривавого Петра до моторошного «батька народів» та його поплічників — скільки їх було і де вони!..



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка