Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка39/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   50

35. Міф про «братську безкорисливість» та особливі надії на російських демократів в «українському питанні»



Час від часу доля надавала українцям історичний шанс на відновлення власної державності, та завжди щось ставало на заваді його реалізації. То, як нині модно казати, сумнозвісна українська ментальність: де два українці — там три гетьмани, що спрямовувала увесь запал та енергію на створення, а потім на подолання нескінченних внутрішніх чвар. То майже біологічний антагонізм засліпленої у своїй ненависті до «холопів–схизматиків» польської шляхти, готової поступитися навіть власним оком, аби лиш сусід осліп на обидва (і тут у виграші був все той же третій — така політика призвела зрештою до втрати Польщею державності). То, за висловом Н. Василенко–Полонської, «трагічні обставини», що звели нанівець такі багатообіцяючі для визволення України з–під московської кормиги перспективи походу шведів 1708–1709 рр. То занадто глибока віра зверхників української революції 1917–1919 рр. у добрі наміри «північних братів».

Але ж як було українському інтелігентові (на відміну від переважно простолюду, що був рушійною силою жовтневого заколоту в Росії, в Україні це місце посіла саме непрагматична й довірлива інтелігенція) не повірити, коли він стільки разів чув запевнення у безкорисливості та братерському ставленні до України від кращих речників російської інтелігенції. Зосібна й від такого, здавалося б, знавця російської душі, як Ф. Достоєвський, котрий щиро вірив у «святу» безкорисливість Росії.

Так, у своїй статті, вміщеній у щоденнику за листопад 1877 р., дорікаючи балканським народам за недостатні почуття вдячності до Росії за те, що вона визволила їх з–під Турецької імперії, він, зокрема, пише (1888. — с. 358–360): з часом ці народи «переконають себе в тому, що... Росія, відібравши їх від турків, поглинула б їх негайно, маючи на увазі розширення кордонів та заснування великої Всеслов’янської імперії на підкоренні слов’ян ненаситному, хитрому і варварському великоруському племені». Навряд чи й підозрював великий письменник, наскільки все те, що він подавав як злостиві вимисли недоброзичливців, буде здійснено вже невдовзі радянською Росією, яку, між іншим, сучасні російські дослідники, вже не соромлячись, називають «майже відверто расистською державою» (Бунич, 1997. — т. 3. — с. 15)! І, певно, недарма І. Волгін закінчує своє ґрунтовне дослідження «Колеблясь над бездной. Достоевский и императорский дом» (М., 1998) сповненим песимізму висновком: «Як не гірко це усвідомлювати... сучасна Росія, попри усі наші ритуальні закляття, все більше віддаляється від Достоєвського (як і він віддаляється від неї)...» (Ремизова, 1999. — с. 224). Справді, гірко, та, схоже, вони вже первісно були віддалені одне від одного, а зараз віддаляються все далі...

«Довго, о, довго ще, журиться Достоєвський, — вони не в змозі будуть визнати безкорисливість Росії та великого, святого піднесення нею прапора найвеличнішої ідеї з тих ідей, якими живе людина... О, звичайно, Росія все ж завжди буде усвідомлювати, що центр слов’янської єдності — це вона, що коли живуть слов’яни вільним національним життям, то лише тому, що цього захотіла й хоче вона, що здійснила і створила все вона...» «Не цій Росії, ніби відповідає Достоєвському його сучасник, відомий філософ і богослов В. Соловйову статті «Русская идея» (1909. — с. 333), якою ми її бачимо тепер, Росії... одержимої сліпим націоналізмом та неприборканим обскурантизмом, не їй володіти коли–небудь другим Римом...» Як показала в подальшому безжальна дійсність, і справді — «не їй...»

А Достоєвський тим часом продовжував: «У Росії, як нам усім відомо, і гадки не буде та й бути не повинно ніколи, аби розпросторити за рахунок слов’ян свою територію, приєднати їх до себе політично... Усі слов’яни підозрюють Росію в цьому намаганні навіть тепер, так само як і вся Європа, і будуть підозрювати ще сто літ наперед. Та хай вбереже Господь Росію від цих прагнень, і чим більше вона виявить найповнішої безкорисливості відносно слов’ян, тим певніше досягне об’єднання навколо себе згодом, у віках, сто літ по тому...» Однак, як наочно показали проминулі відтоді 120 років, це не під силу навіть Богові...

«Ці претензії Російської імперії на статус держави всієї православної цивілізації (за А. Тойнбі, нині існує шість цивілізацій: західнохристиянська, православно–руська, китайська, японо–корейська, індійська та ісламська. — М. Л.) не були безкорисливими, — наголошує Л. Залізняк, — оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів. У XIX ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов’янофільства, справжня суть якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави російського етносу». Ось на чий млин — свідомо чи ні — лив воду шановний Федір Михайлович.

А ось інший сучасник тих подій М. Драгоманов не надто переймався перспективами «визвольної місії» Росії на Балканах. У спеціально присвяченій цим подіям статті (1877. — с. 13–15) він, із гідною поваги рішучістю, демаскує справжні наміри цих «визволителів» балканських народів, наголошуючи, що насамперед «російський уряд дав (можливість Туреччині. — М. Л.) перебити своїх природних союзників, болгарів та сербів», щоб потім йому було легше верховодити у їхній хаті. Та й взагалі, «пригнічення думки... виснаження народу поборами, утиски народної освіти... релігійна нетерпимість, вкидання до казематів тисяч молоді, яка не зосталася глухою до народної нужди,ось що являє політично Росія. Куди вже тут визволяти інших

Хочете знати, «як визволяє” царзапитував у листі до Е. Бернштейна Ф. Енгельс. Тоді, радив він, «спитайте в українських селян, яких Катерина теж попервах вивільнила від “польського гноблення” (приводом була релігія) тільки для того, щоб потім їх анексувати. До чого ж, по суті, зводиться все російсько–панславістське ошуканство? До захоплення Константинополяні до чого більше... Варто лишень росіянам зайняти Константинополь Найважливіше було б дізнатися, — наголошував у згаданій статті В. Соловйов, — з чим, в ім’я чого можемо ми увійти до Константинополя? Що можемо ми принести туди, окрім язичницької ідеї абсолютної держави та запозичених нами у греків принципів цезарепапізму, які вже занапастили ВізантіюМ. Л.),тоді прощай болгарська й сербська незалежність і свобода — ці братушки (bratanki) дуже хутко відчули б, наскільки краще їм жилося навіть за турків. Тільки колосальною наївністю цих bratanki пояснюється їхня віра в те, що цар піклується про їхню вигоду, а не про свою власну» (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — 1962. — т. 35. — с. 230–231).

«Помилка слов’ян полягала в тому,зазначав Герцен в «Былом и думах», у розділі про слов’янофілів (1954. — с. 359), — що їм здається, ніби Росія мала колись властивий їй розвиток». Насправді ж, наголошує далі Олександр Іванович, «Росія ніколи не мала такого розвитку і не могла мати (виділено О. Г. — М. Л.)».

Однак ця віра, незважаючи на всю її ірраціональність і, певною мірою, навіть атавістичність, збереглася донині. Щоправда, завдяки подальшим діям нових російських «царів» згадані bratanki значною мірою позбул ися незбагненної навіть для класика марксизму наївності та зумовленої нею сліпої віри. Цього, однак, не скажеш про самих «визволителів», які й далі вірять у чистоту помислів своїх царів — і колишніх, і нинішніх.

Ось і автор післямови до згаданої статті Достоєвського А. Ларіонов (1991) певен, що Олександр II (до речі, автор згаданого вже «Емського» указу, який за своїми негативними наслідками значно перевершив сумнозвісний валуєвський циркуляр) — «недооцінений вітчизняною, та й світовою історією цар–визволитель», який, «незважаючи на повне та одностайне осудження Європи, вирішив безкорисливо допомогти братам–слов'янам позбутися османського ярма». З огляду на це, вважає наш автор, Достоєвський «усім серцем взяв сторону царя», оскільки «він бачив у цій війні визволення народів від насильства, а не імперські зазіхання Росії». На жаль, великий письменник справді не бачив імперських замірів Росії і, схоже, не розумів, що насправді відбувається тривіальна заміна нестерпного османського насильства на не менш огидне та брутальне насильство російське.

Деякі сучасні автори — і не лише російські — взагалі схильні дуже прикрашати справжню картину багатовікової російської експансії на землі своїх сусідів. Так, скажімо, А. Ананьєв (1993. — с. 9–12), із усією принциповістю тавруючи «ті народи й держави, на сумлінні яких кров мільйонів понищених життів», жодним чином не поширює це на власну державу. Ба більше — його обурює те, що Росію, яка всього лише «поширила свій вплив на Сибір, хоча проникнення у ці регіони супроводжувалося не так насиллям, як тихою, мирною, безкровною, релігійною експансією», до цих пір утримують «не інакше, яку списках агресорів і злочинців». І за що? За один–єдиний грішок молодості, та й то — «безкровний»...

Такою самою — «м'якою, безкровною, обопільно вигідною»подає російську колонізацію згадуваний вже московський професор В. Ільїн (1999. — с. 395–398): її «плавні хвилі» послідовно накочувалися на північ, південь і схід («рух на захід, пов'язаний з конфліктами із індустріально розвиненими народами... було заказано»), затоплюючи «колосальні незаймані простори», які характеризувалися «нижчим рівнем місцевих цивілізацій». А позаяк російська державність «поставала не з племінного, а з геополітичного начала», то це, переконує автор, цілком «відвертало насильницьку русифікацію».

То в інших частинах світу «колонізація чинилася як загарбання», то десь там «заброди впроваджували політику нещадного винищення», а тут росіяни — хоча, як визнає В. Ільїн, «усюди і завжди боролися за території»жодним чином «не руйнували місцевих типів культур, а вживалися в них (у такому разі напрошується запитання: чи й справді вони були носіями «вищої цивілізації»? — М. Л.)». То «освоєння Північної Америки супроводжувалося насильницьким переселенням та масовим винищенням індіанців», а тут, вважає В. Ільїн (там само. — с. 436), «жодного військово–урядового приєднання просторів, як правило, не було», колонізація, навпаки, «сприяла збереженню етносів на окраїнахскільки Росія малих племен отримала в історії, стільки й оберегла», — наголошує І. Ільїн. (1882–1954). — М. Л.)», надавала їм «шанс виходу у світову історію (проте тільки за роки більшовицької Росії для десятків народів цей «шанс» закінчився реальним виходом у небуття... — М. Л.)». Тож і не дивно, що, як стверджують інші поважні московські вчені (Россия на пороге... — 1996. — с. 11), сусідні народи просто–таки «прагнули бути у складі Росії...» Особливо, коли врахувати, що спричинилися до такого прагнення: «аби уникнути знищення і асиміляції...» (Ильин, 1999. — с. 436).

Не менш красиву, аніж «плавні хвилі», що з Божої волі розкочувалися на три сторони світу з білокам’яної, версію виправдання процесу загарбання Москвою чужих земель висунув згадуваний вже В. Поляков (1998. — с. 136–142). То «тільки вороги Росії, — береться він слідом за іншим «філософом, істориком і політологом» І. Ільїним, «виправляти справу загального невігластва» щодо правдивої історії Російської імперії, — можуть зображати цю справу так, буцімто агресія йшла з боку самого російського народу (тут автор свідомо пересмикує карти: навряд чи кому спаде на думку перекладати на плечі російського народу відповідальність за агресивну політику російської імперії. — М. Л.), тоді як “бідні” печеніги, половці, хозари, татари (ординські, казанські й кримські), черемиси, чуваші, черкеси й кабардинцістогнали під гнітом російського імперіалізму” і “боролися за свою свободу”...» Насправді ж, запевняє він, то агресивні сусіди «пограбували»«відібрали у неї моря» й «споконвічні російські місцевості»Росію, яка «колись... простягалася до Карпат», а нині змушена полемізувати навіть щодо того, «чи можна за нею залишити Київ». Загарбницькі ж дії самої Росії щодо сусідніх народів кваліфікуються цим автором вже зовсім інакше (там само. — с. 132): просто «росіяни виявилися більш удачливими... у ратній справі»...

На переконання подібних істориків, саме «Росія з давніх–давен була організмом, вічно змушеним до самооборони (слід зазначити, що «самооборона» ця була надзвичайно плідною: Москва, як порахували історики, щодня пригрібала до себе 80 квадратних миль нових земель. — М. Л.)». То й не дивно, що, «подаючи нам об'єктивну картину», В. Поляков «представляє російський народ зажди змушеним оборонятися, захищатися». Хочете знати, що саме обумовлювало оту «змушеність»? Пояснюємо: «Москва була зусібіч обмежена, зачинена, оточена непрохідною стіною й замкнена в самій собі», а підступні «сусіди не хотіли дати Росії виходу із глухого кута» (там само. — с. 136–137, 142). Тож, якщо вам раптом здасться, що ваше помешкання дещо замале, обмежене, сміливо переходьте до «самооборони»і вже невдовзі сусідські помешкання по праву стануть вашою власністю. А тих, кому такий перебіг подій чомусь буде не до вподоби, оголосіть «ворогами», та й край! Отака ось об’єктивність...

Історичних фактів, які цілком спростовують цю — наскільки привабливу з погляду накладання маскувального макіяжу на спотворену імперськістю візію Росії, настільки ж далеку від правди — тезу, вистачило б не на одну книжку. Ось тільки два з них — про «упокорення Кавказу» (про «мирну» колонізацію Сибіру вже йшлося), конкретно — Кабарди, взяті з товстелезних книг, які містять безліч «окремих епізодів» Кавказької війни. 19 лютого 1822 р. загін російських військ «винищив аул зі всіма хуторами узденя Мансоха, а 20–го зайшов до ущелини Табашин і... винищив два аули, що належали Мисостовим і Атажукіним». У середині березня «впродовж семи днів... п’ять великих аулів, не враховуючи окремих хуторів, кошів і кутанів, були винищені дощенту» цим же загоном (Потто, 1886. — с. 433–434).

6 червня 1822 р. підлеглий Єрмолова полковник Греков писав у своєму донесенні: «Глибина води в Сунжі дуже утруднювала чеченцям переправу; ті, хто зайняв кургани та балки, щоб утримувати мене, миттєво були збиті й кинулися до переправи; тоді худоба, і люди, і гарби змішалися. Крик жінок і дітей зробився повсюдним і паніка загальною. І весь прилеглий до переправи видолинок і ліс заповнилися народом, худобою й гарбами. З пагорба почали бити картеччю, ядрами, рушничним вогнем, усе почало кидатись у воду: жінки, чоловіки, худоба і вершники. Одні потопали, інші дісталися до протилежного берега, худоба бігала лісом, лемент, переполох були неймовірні, тим часом градобій картечі та ядер спрямовано було на переправу... Втрати мали бути... надзвичайно великими, бо щільність народу, паніка і жахливий з нашого боку вогонь завдавали жорстокого нищення. Безліч тіл бачив між гарбами і довкіл переправи» (Анисимов, 1989).

1 жовтня 1823 р. «шість сотень лінійних козаків» за підтримки «двох рот Навагінського полку і однієї Тенгінського, з чотирма гарматами» на світанку захопили зненацька три аули. «З жителів не врятувався майже ніхто: 300 осіб було вирізано, 566 душ захоплено в полон...» (там само. — с. 505). 4 квітня 1825 р. загін Бековича і Кавказький полк Дадимова рано–вранці захопили зненацька «не просто аулціле місто... Почався безжальний приступ; козаки запалили будинкиі населення гинуло в полум’ї... В полон взято тільки 139 душ; решта мешканців загинули або в бою, або у полум’ї. Лінійці зібрали й поховали 570 трупів; але, за свідченням самих кабардинців, одних забитих серед них було більше тисячі...» (Потто, 1886. — с. 555–556).

Деякі сучасні російські історики, схоже, й досі цілком поділяють (хоча навряд чи наважаться зізнатися в цьому) підходи, які свого часу сповідували представники панівних націй усіх колоніальних держав Європи: «на “дикі” народи не можуть поширюватися ні європейські норми міжнародного права, ні християнські норми моралі», а отже, «жорстокістьєдиний ефективний засіб спілкування здикунами”, настрашування і придушення — єдина мова, якою можна розмовляти з “нецивілізованим” світом» (Анисимов, 1989). А коли так, то чи варто карати себе докорами сумління щодо власної жорстокості чи засуджувати своїх предків за нібито вчинені ними звірства?

А ось лише одне свідчення того, як ті ж кабардинці «боролися за свою свободу» (там само. — с. 444): 17 квітня 1822 р. частина козаків загону Кацирева «заскочила в аул Аджі Тамбієва. Чоловік 20 піших горців, захоплених у ньому, зачинилися у [кам'яній] саклі, оголосивши, що битимуться на смерть». На допомогу козакам спішно підійшли дві роти Ширванського полку. На пропозицію здатися кабардинці відповіли пострілами. Коли із солдатських лав вибуло кілька вояків, командир загону Кацирев «наказав узяти саклю багнетами». Увірвавшись до саклі, солдати «винищили всіх без пощади. 18 трупів, витягнутих із саклі, були так спотворені, що мирні кабардинці, які перебували в загоні, не могли впізнати жодного з них».

Звичайно, не лише кабардинці відзначалися такою мужністю. Ось один із прикладів мужнього опору південних осетинів. Саме там, у горах Південної Осетії, російські «солдати зі здивуванням помічали серед оборонців жінок». 26 червня 1830 р. війська під командою генерала Ранненкампфа оточили замок Коло, у якому «засіли тридцять відчайдушних зарізяк (тепер російські генерали і ЗМІ сказали б «бойовиків» чи «терористів»... — М. Л.), і на пропозицію здатися — відповідали залпом». Не допомогло ні бомбардування гарматними ядрами, ні намагання вчинити підкоп. Коли замок підпалили, десять уцілілих захисників спробували прорватися. Дев’ять з них загинули, а одного вдалося захопити в полон. «Замок з рештою захисників згорів. І тепер лише обвуглені стіни вкажуть цікавому подорожанину місце, де тридцять чоловіків зі спартанською твердістю захищалися майже добу проти півторитисячного російського війська» отто, 1889. — с. 137–139)...

Не менш трагічною була й колонізація північних земель. «Це зовсім не було мирне заселеннякультурними” слов'янами порожніх земель, де там і сям блукали дикі мисливці,наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943). — То було поґвалтування й пригноблення доволі густо населеної [а про те, що «фіни мали міста, подібно до слов'ян», писав, посилаючись на літописи, й С. Соловйов (1896. — Кн. 1. — т. I–V. — с. 85). — М. Л.] землеробської країни, яка за матеріальною культурою, ймовірно, мало відрізнялася від російських поселенців; але останні були краще озброєні й військово краще організовані». А тому ті поселенці не надто церемонилися з місцевими аборигенами. Так, 6 січня 1468 р. «московські діти боярські... пішли до черемисів і випалили всю землю їхню дотла, людей перебили, інших взяли в полон, ще інших спалили, майно все побрали, скотину, котру неможливо було з собою вивести, перебили...» Та й після взяття Казані, зізнається С. Соловйов (1896. — Кн. 2. — т. VI–X. — с. 90), «знадобилося ще п'ять років спустошливої війни, щоб упокорити всі народи, які раніше від неї залежали».

Професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 599) свого часу доводив, що «поглинання» фінських племен, яке відбувалося дуже важко і повільно, «безупинно тривало» навіть у другій половині XIX ст. За висловом М. Покровського (1943), тоді ще «додушувалися залишки мордовської, чуваської і т. ін. культур». «Важливо те,наголошував останній, — що Кавелін цепоглинання”, тобто

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка