Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка41/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   50

Від міфів — до історичної правди



Замість післямови
Можливо, в когось із читачів зрештою все–таки ж виникло оте сакраментальне запитання: а кому вона, власне, потрібна ця історична правда? Жили ж ми без неї десятки чи навіть сотні років. І що ж? Річки текли, сніги падали, а вітри, як їм і належить, повівали. Однак чимало світочів нашої цивілізації переконували людство в тому, що потрібна. Скажімо, Ф. Достоєвський стверджував, що вище за істину взагалі немає нічого в світі, а давні греки вважали, що саме вона є одним із наріжних каменів світоладу. Тож не дивно, що пошуками останньої переймалися й переймаються кращі уми «всіх часів і народів», усе нові й нові — як гуманітарні, так і технічні — науки. А коли вона й справді не така вже й необхідна, то що ж — усі вони просто диваки?

Звернімось–но до технічної царини. Там навряд чи кому серйозно спаде на думку пробувати створити будь–який більш–менш складний фізичний об’єкт, скажімо будинок, міст чи літак, свідомо спираючись на хибні, а тим більше вигадані на потребу дня «закони» фізики. А якби хто і наважився, то зведене на такому «підмурку» творіння проіснувало б недовго. Так само безнадійно покладатися й на зведені на явно зфальшованих засновках історичні конструкції, бо під дією невблаганних вітрів часу вистояти здатні лише ті з них, які побудовані на історичній правді. Щоправда, останні здатні проіснувати значно довше, аніж фізичні об’єкти, особливо якщо вони дбайливо укріплені відповідними ідеологічними підпорками. Розтиражовані й постійно повторювані засобами ідеологічної обробки історичні покручі генетичною отрутою входять у свідомість людей, поступово посідаючи там місце звичних «істин» (до речі, Ф. Петрарка саме визнання застарілої брехні за істину вважав «верхом безумства»). Після цього схильній до консерватизму мислення людській свідомості дуже непросто — навіть під впливом незаперечних доводів — зважитися на те, щоб нараз вибратися із того зручного, майстерно вистеленого, а головне — звичного кубла історичних міфів.

Зовсім неважко переконатися, що й під сучасну пору стирчать у нашій свідомості ретельно та мідно «забиті» імперськими ідеологіями чимало міфів, чіпко, мов прирощені іржею до деревини цвяхи, утримуючи її у своїх лабетах, зумовлюючи стереотипну хибність нашого мислення, викривленість сприйняття нами реальної дійсності і, зрештою, зомбованість нашої поведінки, — приклади цього трапляються буквально на кожному кроці. Взяти хоча б сумнозвісне «Звернення Героїв України» (це звання — ще один рудимент спочилої в Бозі моторошної епохи комуно–більшовизму), автори якого звинуватили «декого з політиків», а також «газети, що є їхнім рупором» у «отруєнні суспільної свідомості», «зухвалому нехтуванні волею народу, висловленною під час всеукраїнського референдуму», а надто — у спробах «дискредитувати такого сильного політика й авторитетного державного діяча, яким є Президент України» (Урядовий кур’єр. — 2000. — 27 жовтня). Тож саме за «посягання на честь і гідність» останнього Герої й закликають притягати цих «декотрих» — разом із їхніми «рупорами», звісна річ, — «до відповідальності».

Що ж — таке вже ми проходили: аналогія із сумнозвісними судовими процесами 30–40 років XX ст., коли розгнівані подібними «контрреволюційно–шпигунськими» підступами «троцькістсько–бухаринської банди» трудящі вимагали (Правда. — 1938. — 7 березня) «розстріляти їх усіх до одного», напрошується сама собою. Хоча новоспечені українські Герої — і це очевидно — ще не зуміли досягти подібного рівня «класово–революційного» шаленства, однак ностальгійний потяг до сумнозвісного «вождя і вчителя» видно, як то кажуть, неозброєним оком (так, поважний академік НАН України поспішив запевнити, що «вчені дуже уважно вивчають думки, викладені в книзі Президента, і знаходять у ній багато тем для своїх фундаментальних досліджень»144схоже, ми впритул наблизились до відновлення вже дещо забутого конспектування праць «класиків»)... І допоки ми не усвідомимо всієї небезпечності подібних схиблень та не позбавимося потворних атавізмів того моторошного минулого, доти ці наскрізь проржавілі стереотипи ускладнюватимуть нам — і не тільки нам — життя, доти, як кажуть про таку ситуацію в народі, мертвий триматиме за ноги живого, не даючи йому можливості нормально розвиватися.

Що ж стосується царини історії, то тут слід зазначити, що пріснопам’ятна «История СССР», а рівною мірою — «історії» окремих республік і регіонів, насправді зовсім не є історією в загальновизнаному розумінні, а, за чиїмось влучним визначенням, лише сильно заміфологізованою москвоцентричною версією її викладу, оскільки те, що подається, приміром, як «взяття Казані» чи неодноразові «присмиренння Новгорода», «освоєння Сибіру» чи «упокорення Кавказу», «освічення туземців Середньої Азії» чи «приєднання Криму», з погляду корінних мешканців Казані чи Новгорода, Сибіру чи Кавказу, а чи того ж Криму кваліфікувалось би зовсім інакше. Як і «возз'єднання» України чи «входження» прибалтійських республік до складу СРСР, бо все це незмінно учинялося тими ж методами, якими Петро І — «в назидание»карав Батурин, а Борис II і його послідовники — «відновлюють конституційний порядок» у Чечні...

На жаль, ще й нині немало фахівців дивляться на нашу історію через специфічні московські окуляри. І не лише російських. Те, чому останніх, як зазначає Л. Залізняк (1998), «з часів монаха Феофіла та М. Карамзіна більше цікавить спадщина княжого Києва, ніж власна етнічна історія», є бодай зрозумілим. А ось відповідь на запитання: «чи довго ще буде тривати мовчання українських ягнят–істориків, паралізованих авторитетом кремлівських етнологівпереконаний, цікавить не тільки знаного історика...

Тим часом не лише чужодальні історики, а й декотрі з тутешніх історичних «авторитетів» цілком здатні паралізувати своїми «відкриттями» якщо не фахових істориків, то бодай пересічного читача. Ось і вже не раз згадуваний В. Поляков (1998. — с. 9), покликаючись на статтю «Галицкая школа «политического быта» Д. Корнілова («Донецкий кряж», 1997), який розкрив «багато негожих сторін того», що начебто «зачаїлося у темних і прихованих закутках» окремої «самостійної квартири», повторює (слідом за автором статті, який нібито «довів» це «на численних прикладах»), буцімто в Московському царстві «було неможливим» те, що зазвичай практикувалось «у республіканському королівстві Польськомунацьковування однієї частини населення на іншу (чим не загадковий напад «історичної» амнезії? Обидва автори, схоже, цілком забули про такі суто московські винаходи, як «черная сотня», «инородцы», «лица кавказской национальности», «чечены» і т. ін.)», і що начебто «міцно увійшло в побут української (київської) політичної культури (може, й сумнозвісні «зачистки» цілих народів — то теж винахід української політичної культури? — М. Л.)». Чи не нагадує це вам класичне «ловіть злодія!»!

Відомо, що коли людину змалечку посадовити, скажімо, у бочку, аби там вона і зросла, то вона з часом звикне до неї, як равлик–слимак до свого панциря, поступово набуде її форми, а надалі найкраще почуватиметься саме в цій бочці. І якщо раптом її із тієї бочки вивільнити, вона враз відчує себе так само дискомфортно, як, скажімо, риба, викинута безжальною рукою на гарячий пісок. «Назад у бочкуце прагнення цілком заповнить усе її єство і паралізує волю, таку необхідну їй саме тепер, аби якомога швидше пристосуватися до нових реалій.

Подібну ситуацію художньо відобразив у одному зі своїх ранніх оповідань відомий український письменник В. Дрозд (1969. — С 141–152). «Герой» оповідання, білий кінь Шептало, — «кінь особливий», якого сам конюх вирізняв серед решти коней, — обтяжуючись своїм табунним життям, всіляко прагнув волі й навіть «на пасовиську волів бути сам». І зрештою здобув–таки жадану свободу, рішуче вирвавшись туди, де «не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях». Однак перша ж сльотяна ніч — із пронизливим холодом, моторошними блискавками та громами — настрахала його значно більше, аніж жахливий конюхів батіг. І він, дійшовши висновку, що «краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким»,для цього Шептало навіть завбачливо «гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці»,повернувся до осоружної, але такої звичної стайні, де запашний овес, щедро засипаний тим же мучителем, для звиклих до хомута є цілком достатньою платою за принизливе конюхове понукування, підхльостування чи навіть батогування...

Навіть потім, коли прийде розуміння того, що вороття немає, і треба якось розпочинати нове життя, зросла в неволі людина ще довго і з невимовним жалем згадуватиме, яким зручним і безтурботним було колишнє життя у «бочці», не бажаючи усвідомити, що то — глухий кут, безвихідь і, власне, ніяке не життя.

Тож допоки не скинемо з наших ніг цього «мерця», тобто доки не вивільнимо нашу свідомість від цих наскрізь прогнилих ідеологічних догм і стереотипів, цих небезпечних — бо на фальшивому минулому можна побудувати лише фальшиве сучасне й майбутнє — вислідів нашого колоніального минулого, доти й кульгатимемо на обидві ноги, рухаючись манівцями, обабіч битого шляху розвитку людської цивілізації та ще й з принизливим тавром вічно «молодших братів»...

Міфологізація нашого життя, фальшування нашої історії, у тому числі й так званого радянського її періоду були такими тотальними та всепроникними, що наведеними тут двома–трьома десятками міфів проблема відновлення історичної правди, зрозуміло, не вичерпується, тим більше, що продукування нових та реанімація вже, здавалося, віджилих триває. Зважаючи ж на те, що, як слушно наголосив професор Донецького фізико–технічного інституту НАН України О. Боргардт («Літературна Україна», 05.02.1998), «українська історична наука й досі тихо спить в обіймах російської тихо пливучи руслом імперських концепцій Росії...», маємо, не шкодуючи часу й зусиль, підняти ще немало історичної «цілини», розібрати немало потворних завалів, щоб на міцному підмурку правдивого минулого зводити світлу споруду майбутнього України.

А те, що вже напрацьовано, далі використовуватиметься як підмурок для подальшого нарощування бази даних у цій царині так само, як, наприклад, у сучасних антивірусних програмах постійно нарощується база вірусних архетипів: для забезпечення ефективнішої боротьби із цим підступним злом до вже відомих «масок» розкритих комп’ютерних вірусів постійно додаються все нові й нові.

Тож, відчувши потяг до відновлення історичної правди, берімося до роботи, і нехай радість нових відкриттів, відчуття кожного кроку, що бодай трішки наближає до істини, зігріває наші серця.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка