Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка45/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50
к: кан», наприклад, у іменах Шару–кан, Тугор–кан тощо. Ще менше підстав бачив дослідник у намаганні академіка О. Соболевського пов’язати це слово із нібито збереженою в давньоруській мові «загальнослов’янською назвою» гунів. На думку Вс. Міллера, «Хінова — давня руська назва фінів у збірній формі, як Мордва, Меря, Весь, Литва і под. Початкове ф перейшло в руській вимові у х — явище добре відоме у фонетиці руських наріч і говірок», зокрема у галицько–волинському говорі. Наприклад, Фома — Хома, Фрол — Хрол і под. Зустрічається це серед обласних слів Олонецької й Астраханської губерній, у Сибіру. Зрештою, наголошує він, «в олонецьких старизнах згадується Хінська земля» саме у значенні «фінська» — її шведський король пропонував цареві Олексієві Михайловичу «в обмін на Смоленець–місто».

А, власне, яким було ставлення тогочасних русичів до тієї загадкової Хінови? Аналізуючи ще одну її «форму», наведену «в третьому місці Слова» (другим є згадування у «Плачі Ярославни» «хіновських стрілок», які несе на руських воїв «вітер–вітрило»), а саме: «На ріці на Каялі тьма світ покрила. По Руській землі простерлися половці, мов пардуже гніздо, і в мор людей занурили, і велике буйство подали Хинові», Вс. Міллер доходить висновку, що хоча й «туманне, та все ж в основі етнографічне значення Хінови розширилося в уяві автора “Слова...” в поняття про якусь страшну ворожу силу», яка до того ж потопала в «поганстві». Та це не завадить імперським історикам приписувати народові, що згодом постане саме на цьому етнічному підґрунті, співавторство — разом з українцями й білорусами — у створенні того ж «Слова.......



30 Як уже зазначалося, сучасні російські історики дещо уточнили цю приблизність: «початковий етап формування їх (росіян. — М. Л.) етносу припадає на XIV століття» — стверджується у першій книзі започаткованої у 1997 р. серії праць Інституту етнології та антропології Російської академії наук (Русские. — 1997. — с. 16).

31 Навіть у негіерекрученому вигляді цей крилатий вираз про Київ: «Се буди мати градомь русьскимь», вкладений літописцем у вуста Олега (912 р.), як наголошує відомий історик С. Висоцький (1998. — с. 56–57), «тлумачиться невірно» — і саме тому, що узвичаєно «пов’язується з північними містами». Бо насправді, зазначає Сергій Олександрович, північні міста — «Новгород, Смоленськ, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Рязань, Полоцьк, а також деякі південно–західні міста... дослідники літописів», зокрема Б. Рибаков (1982. — с. 62), вважають такими, що на ту пору були «не пов’язані з Руською землею, Руссю». А тому, переконаний С. Висоцький, «важко уявити, щоб літописець в XI–XII ст. назвав міста Новгородської, Смоленської або Ростово–Суздальської земель «руськими», маючи на увазі їх населення», бо то були «підвладні Києву васальні, по суті колоніальні, землі, що платили данину й адміністративно залежали від столиці та її влади. За Костянтином Багрянородним — це «зовнішня Русь».

32 Та й на початку XIII ст. Ростово–Суздальщина не належала до Руської землі. Так, коли 1203 року князь галицький Роман Мстиславович вдруге «сів во Києві» (номінально, бо фактично не залишив Галича, посадивши замість себе на київський стіл Ростислава, сина постриженого в ченці Рюрика), то, як пише літописець (Татищев, 1964. — с. 328–329), «нача гадаті со князі й дружиною про устрій Руської землі». Роман післав послання до «всіх місцевих князів» з пропозицією нового «устрою», згідно з яким Київ визнавався «старійшим столом у Руській землі», на якому належало княжити «найстаршому і найтямовитішому». А коли київського князя прикличе до себе Господь, пропонував він, мають «зійтися до Києва місцеві князі — володимирський, і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, оберуть найстаршого і найпридатнішого». Як бачимо, Суздальщина серед «місцевих» — руських — князівств не значиться.

Ба більше — хоча «Всеволод суздальський був старшим, і Ростиславичі, як вони казали, «положили на ньому старійшинство», все ж, на думку М. Грушевського (1992. — с. 216), Всеволода «не брали... в рахунок між кандидатами на Київ». Однак, наголошує історик, Всеволод всіляко намагався посилити «свій вплив на Україні». З цією метою суздальський князь «постарався пересварити князів» і здійснив це настільки вдало, що викликані ним «нові замішання в Україні», зазначає М. Грушевський, «привели до нового зруйнування Києва, як і попередні, викликані Андрієм».



Окрім того, як визнає у виданій Академією наук СРСР 12–томній «Истории СССР с древнейших времен до наших дней» Б. Рибаков (1966. — т. I. — с. 587), від середини XII ст. у Киева «були два постійні напрямки боротьби, що вимагали постійної готовності. Перше і найголовніше — це, зрозуміло, Половецький степ... Другим напрямком боротьби було Володимиро–Суздальське князівство (тобто останнє було постійно ворожим Русі. — М. Л.). Від часів Юрія Довгорукого північно–східні князівства, вивільнені своїм географічним положенням від необхідності вести постійну війну з половцями, спрямовували свою військову потугу на підкорення Києва...» А розпочиналася ця довготривала агресія проти Русі з сумнозвісного походу А. Боголюбського...

33 Варто зазначити, що такий визначний знавець російського «дна», як М. Горький, за рису, найпритаманнішу «русскому человеку», вважав саме жорстокість; позаяк детальне розкриття характерних особл ивостей великороського етносу не є безпосередньою метою даної праці, то тих із читачів, хто хотів би більш докладно ознайомитися з цією проблематикою, автор відсилає до ґрунтовного дослідження П. Штепи «Московство» (Львів, 1996) та тритомної праці сучасного російського дослідника І. Бунича «500–летняя война в России» 1997 р. видання.

34 Цікава історична паралель: подібними «запозиченнями» чужоземних, зокрема німецьких, розробок зброї уславилася й радянська Росія. Так, наприкінці Другої світової війни за наказом Сталіна та Берії були створені спецгрупи, укомплектовані як співробітниками НКВС та військової контррозвідки, так і провідними вченими й конструкторами військової техніки. Ці групи просувалися слідом за передовими частинами, маючи на меті захоплення технічної документації та персоналу науково–дослідних підрозділів, котрі займалися атомними, радіоелектронними, авіаційними та ракетними розробками в Німеччині (операція «Агенда»). Отримані трофейні документи, обладнання та вчені (тільки фахівців, що працювали над німецьким урановим проектом, було вивезено майже 200, серед них і два Нобелівські лауреати Г. Герц і Н. Риль) «сприяли потужному поштовху в розвитку радянських озброєнь. Мало хто з громадян країн СНД знає, — зазначає доктор технічних наук, капітан 2 рангу у відставці І. Єремєєв (1999), — що славнозвісний автомат Калашникова АК–47 — це модифікація німецького 8Ю–44, а не менш широкорозповсюджений протитанковий гранатомет РПГ–47 — відомий свого часу «Панцершрек». Перші радянські ракети були копією Фау–2, а перші крилаті ракети КБ Челомея були модифікацією Фау–1. Реактивні винищувачі Ме–263 «Швальбе» вироблялися на радянських авіазаводах під маркою КБ Сухого (Су–9), ПГТО Москви та Ленінграда забезпечувалася у перші післявоєнні роки реактивними винищувачами Ме–163 «Комет» та зенітними ракетами «Рейнтохтер». Документація на німецькі підводні човни дала змогу організувати виробництво велетенських серій підводних човнів проектів 611, 613, 615 та 617» і т.д. «Кораблі на підводних крилах та на повітряній подушці, системи телекерування, стабілізовані корабельні артилерійські системи, активні стабілізатори коливань кораблів, радіолокаційні вимірювачі відстані, пасивні радіолокаційні системи викриття носіїв радарів та визначення їх координат із метою подальшого знищення, системи таємного зв’язку... — з’явлення усього цього на озброєнні Радянської Армії стало наслідком втілення в життя саме операції «Агенда». Однак в цілому, на думку І. Єремєєва, «операція «Агенда» мала негативні наслідки (як, додамо, й інша доволі успішна таємна операція радянських спецслужб — «Енормоуз», спрямована на викрадення атомних секретів у союзників по антигітлерівській коаліції. — М. Л.). Річ у тому, що зосередження всіх зусиль на освоєнні чужого досвіду та «доведенні» чужих розробок не є плідним у будь–якому сенсі: воно обмежує творчість принциповими рамками цих розробок, спрямовує всі зусилля на зрозуміння й «привласнення» ідей, що народилися в чужих головах, подолання припущених авторами помилок...» Такі підходи до розроблення «нових» зразків не тільки спричинювалися до атрофування творчого потенціалу розробників, а й обумовлювали невідворотне відставання самих розробок, позаяк «викрадали завжди те, що вже прийняли на озброєння». До того ж іще потрібен був час на їх «засвоєння» і організацію серійного випуску.

Так, зокрема, орієнтування на споживання вкраденого «призвело до того, що замість розвитку своїх дуже перспективних розробок у галузі обчислювальної техніки та програмного забезпечення, які певною мірою випереджали передовий досвід Заходу (як відомо, перша оригінальна електронна обчислювальна машина на європейському континенті була створена в Києві), радянська промисловість перейшла до серійного випуску аналога американської ІВМ–360 (яка вже на той час почала замінюватися у США більш сучасними системами) лише тому, що вдалося вкрасти повний комплект робочої документації» — тоді й з’явилися так звані ІВМ–сумісні радянські персональні ЕОМ. Інколи американці для власного спокою свідомо підкидали «росіянам “кістки”» — щоб знати, чим вони зайняті, гарячі голови в радянських спецКБ...



35 Такої ж думки доходить і відомий московський письменник Ю. Нагибін (1996. — с. 339): «Підозрілість, доноси, шпигуноманія, страх перед іноземцями, насильство всіх видів — для цього Сталін не є обов’язковим. То споконвічні риси російського народу, російської державності, російської історії...» До речі, ця «споконвічність» яскраво відбилася у фольклорі росіян, цьому непомильному дзеркалі ментальності кожного народу. Досить уважно придивитися до оспіваних у народній творчості героїв — від Васьки Буслаєва та «братів–розбійників», що гуртом «та всі в розбій пішли», і аж до останніх «братів–близнюків» — Леніна й новітніх «ушкуйників» — більшовиків, аби переконатися, що оте буслаевське бажання «пити та їсти з готового», себто з награбованого, а заради цього убивати без ліку, вважаючи це молодецтвом–«удалью», не є, як наголошує Є. Гуцало (1995. — с. 7–9), чимось «нетиповим чи винятковим», навпаки — «плоть від плоті народної, і ця плоть народжує саме таких героїв...» А чи вдалося росіянам, котрі мешкають уже в «оновленій, демократичній» Росії, бодай частково позбавитися тих «споконвічних рис»? Хочеться сподіватися, що так. Однак чимала кількість виявів тих рис сьогодні — згадайте хоча б сумнозвісну вимогу, яка свого часу набула в Росії широкого суспільного звучання: «Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!» — сповнюють сумнівами. А оглядач «Московського комсомольця» (Будберг, 2000), оцінюючи десятилітнє правління першого Президента Росії, а нині «відставника» Б. Єльцина («було дуже багато і доброго, й поганого»), зазначає, що злодійство для росіян — «риса також цілком національна»: при Єльцині «крали так само, як при Петрі Першому». На жаль, за часи «братерського» співжиття, особливо в період запровадження більшовиками колгоспно–радгоспного «раю», сувора реальність якого визначалася принципом «усе навкруг колгоспне — все навкруг моє», ця заразна пошесть перекинулася й на українців, насильницьки загнаних в умови «не вкрадеш — не проживеш»...

36 Та й сьогодні, коли на спотворених «новим радянським ладом» розлогих обширах колишнього «великого і могутнього» у цей перехідний період усім доводиться нелегко, сучасним мандрівникам теж впадає в очі яка–не–яка, а все ж різниця. Особливо це примітно в селі, де більшовицька влада попервах нібито звільнила «нових господарів землі» від самодержавного й поміщицького гноблення, а затим на довгі десятиліття, як наголошує редактор газети «Крымская правда» М. Бахарев (Клинченко, 1999), «зробила землеробів рабами АгроГУЛАГу». Саме він, подавшись у «подорож до Санкт–Петербурга й назад за кермом автомобіля», дійшов правомірного висновку, що «погано живеться селянинові» практично усюди. Однак для змалювання положення селян у Білорусі, середній смузі й півночі Росії авторові й «зовсім забракло слів»: «Упродовж сотень кілометрів... стоять поруйновані, жалюгідні “деревеньки”, в яких животіють нещасні люди». І це — «уздовж магістралей. А що ж тоді в глибинці?» — жахається автор. То ж навіть на відомого своїми «україноиенависницькими поглядами» М. Бахарева [досить згадати його ставлення до української мови, оприлюднене «Кримською світлицею» 26 травня 1999 р.: «Это язык, искусственно придуманный Шевченко (наче до Шевченка українці розмовляли на якомусь африканському діалекті! — М. Л.) и другими авантюристами. Понимаете? Нет такого языка!» ], редактора газети, яка «так розхвалювала досі [Білорусь] за «щасливе буття», побачене справило таке сильне враження, що він — бодай на коротку мить — дещо змінив свої погляди. «На Україні, — наголошує М. Бахарев, — особливо ближче на південь, у придорожних селах бодай торгують. Хто чим. Овочами, фруктами, пиріжками, квасом, рибою, вареними раками, іншими наїдками, до того ж дешево. У Білорусі й Росії у кращім випадку можна купити слоїк молока, нічого іншого ми не бачили». Тому побувалий у бувальцях Бахарев радить мандрівникові, що збирається проїхати тими краями із нібито «поганими» — російськими та білоруськими — землями, «припастися провіантом — на дорогах порожньо», бо то вам не Україна...

Причини цього закладені вже у тій посутній зовнішній відмінності українського й російського сіл, яка, наголошує розробник магістральних мереж електропередачі Ю. Юрченко, котрий «об’їздив майже увесь колишній Радянський Союз», буквально кидається у вічі (2000). У кожній українській садибі «стоїть будинок, хлів, льох; часто бувають комори та інші підсобні споруди». Крім того, «українська садиба має огорожу, потопає в зелені. Вздовж вулиць ростуть дерева, а на подвір’ї фруктові сади, ягідники, квітники (якось перед черговою річницею Перемоги, коли диктор радіо читав спогади когось із колишніх фронтовиків, запала в душу така фраза: «...пригадую, ми тоді якраз ступили на територію України — пішли вже білі хати й сади...». Саме цю рису відзначав і згаданий Є. Марков: «Чорних свиток видно мало; Малоросія і в цьому розумінні біла. Білі хати, білі каптани на бабах, білі свитини на мужиках, навіть шаровари взимку з білих овечих шкур. Це не позбавлено характерності. Народ у білому здається більш добродушним і ніжним». — М. Л.). У російській же “деревне” дерев якраз і малувато. Вулиці майже голі. На садибі стоїть будинок і погріб. Сараю часто не буває, а за підсобне приміщення слугує частина будинку, де одночасно тримають домашніх тварин. Немає ні яблунь, ні груш, ні ягідних кущів. Я запитував у багатьох російських селян, чому вони не садять фруктових дерев». Останні, наче змовившись, відповідали одне й те ж: мовляв, «у нас сад не росте, бо погана земля». Але, заперечував Юрченко, подекуди «все–таки яблуні та фуші ростуть». На це йому «переконливо відповідали, що там живуть “хахли”, тобто нащадки переселенців з України».

37 Приміром, Святослав, син убитого древлянами під час «полюддя» великого київського князя Ігоря, потрапивши з дружиною в оточення десятикратно переважаючих візантійських військ, звернувся до своїх воїнів з полум’яним словом, що стало знаменитим (Толочко, 1987. — с. 48): «Та не осоромимо ж землі Руської, а ляжемо кістьми, мертві, бо сорому не мають... то ставаймо кріп ко, я ж перед вами піду»; а новгород–сіверський князь Ігор у скрутну хвилину під час оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» походу на половців (1185 р.) застерігав своїх воїв: «Оже ны будеть не бившися возворотитися, то сором ны будеть пущей смерти...» (Лихачев, 1985. — с. 4); та й прямі нащадки воїв Київської Русі, козаки–запорожці виступали в походи не заради приєднання нових земель, а щоб «братів із неволі виручати, а собі слави здобувати».

38 Щоправда, останнім часом, із початком виборчої компанії до Верховної Ради трапляється подеколи і в Україні почути про особливу «обраність» української землі (держави, народу), про наміри відновити «велику та могутню» Україну тощо. Хочеться сподіватися, що ці небезпечні сентенції, здатні спотворити духовне обличчя й українському народові, лише результат узвичаєних «піарівських» переборщувань надміру завзятих політиків, які за всяку ціну, зокрема, налягаючи на такий–от примітивний «патріотизм», намагаються посісти омріяне нардепівське крісло. Однак небезпечність розповсюдження подібних настанов з метою їх закорінення у свідомості наших громадян, а надто — виховання на такому підгрунті молодого покоління є, як на мене, самоочевидною — про це незаперечно свідчить історичний досвід багатьох народів.

39 На це «вірнопідданське завзяття» новонавернених імперських блюдолизів звернув увагу ще наш геніальний земляк М. Гоголь, зазначивши, що вони своє природно–українське закінчення прізвищ на о всіляко намагаються замінити на типово великороське закінчення овь. Та й без цього величезна кількість українців записані до росіян, починаючи з великих київських князів: безліч учених, просвітителів, письменників, громадських та духовних діячів, козацької старшини тощо (лише дещиця їх наведена у вже згаданих книгах М. Демковича–Добрянського, П. Голубенка, Л. Залізняка, але навіть це вражає). А ось як про це писав більш ніж півтораста літ тому І. Котляревський (1982. — с. 265): «Ось глянь в столицю, в одну і в другу (маються на увазі Санкт–Петербург та Москва. — М. Л.), та заглянь у сенат, та кинься по міністрах, та тоді і говори — чи годяться наші куда, чи ні?..» Так і нині — скористайтеся–но порадою Івана Петровича і самі переконаєтеся: те саме...

40 Основи цієї концепції були оприлюднені її автором дещо раніше — у праці «Формирование русской нации» (1947).

41 Зокрема, проф. Г. Д. Санжеєв дуже переконливо показав, що якби у Київській Русі племенні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то жодна монгольська навала, жодна феодальна роздрібленість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох, хоча й споріднених, але різних народностей» (В институте истории... — 1951).

42 Те ж сталося й з учасниками згаданої конференції — бодай з декотрими. Так, В. Пашуто, який на конференції виступив із запереченням багатьох положень концепції Мавродіна, зокрема «розвинув у своєму виступі» думку Г. Санжеєва про те, що «у Київській Русі були ті три різновиди східнослов’янської єдності, які в подальшому дали початок трьом братнім східнослов’янським народностям» — цим фактично заперечувалась головна теза пропонованої концепції, «показав також необірунтованість однієї із центральних тез доповіді, у якій стверджувалося, що глибока давнина була періодом найбільшої мовної та культурної спільності слов’ян», «не погоджувався» з деякими іншими положеннями «схеми» Мавродіна, згодом уже стверджував (1982. — с. 6,18), нібито родовід росіян починається саме від єдиної давньоруської народності, котра утворилася ще в епоху давньої Русі, а тому «російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської». Що й треба було довести!

43 Наприклад, О. Моця в академічному виданні «Давня історія України» (К., 2000. — т. 3. — с. 273), говорячи про давньопольську чи давньочеську держави, вважає їх, поза сумнівом, державами давніх поляків та давніх чехів (а чиїми ж іще?). А от визнати — за тою ж логікою історичного розвитку — давньоруську державу державою їх сучасників русів, себго давніх українців, — у цього історика чомусь язик не повертається...

44 «Якщо у наш час різниця між мовами та традиційними культурами українців та росіян за багатьма показниками не менша, ніж між українцями та іншими народами Центральної Європи, — небезпідставно зауважує Л. Залізняк (2000), — то якими ж ці відмінності були майже тисячу років тому між різними за походженням народами на початку їх «совместной жизни» у складі Київської Русі?»

45 «У світовій історії, — наголошує доктор історичних наук, професор В. Борисенко (2001), — немає аналогів, щоб на такій безмежно величезній території, при наявності тогочасних комунікацій сформувався єдиний етнос».

46 Відчутного удару як по «ріднобратству», так і по концепції «спільної колиски трьох братніх народів» в цілому завдав — звичайно, ненавмисно — відомий російський словіст академік РАН В. Янін згаданою заявою про те, що тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами», а предки сучасних українців київські поляни — усього лише «двоюрідними». Доклав до цього руку й академік В. Седов (1999), намагаючись обґрунтувати згадану лехітську концепцію походження російського етносу. «Якщо росіяни лехіти, то чи була давньоруська народність?» — цілком логічно запитує Л. Залізняк (2000). А й справді...


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка