Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка48/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Та й майбутні союзники попереджали. Так, згадує англійський полковник Ф. Уінтерботем (1978. — с. 90), який підчас війни опікувався питаннями безпеки й збереження таємниці всієї системи «Ультра» (так називалася створена англійцями восени 1939 р., після розкриття — за сприяння польських і французьких фахівців — шифрів німецької шифрувальної машини «Енігма», дешифрувальна машина, що дала змогу союзникам упродовж всієї війни розшифровувати радіограми, які йшли від ставки Гітлерата вищих штабів Вермахту до командувачів і у зворотному напрямку), Черчилль «написав листа Сталіну, в якому сповіщав, що має абсолютно точні дані про величезне зосередження військ у Східній Німеччині». Однак Сталін навіть «не відповів» (це був, зазначає у передмові до російського видання згаданої книги В. Михайлов, єдиний випадок, коли «Радянському Союзові була передана інформація, отримана за допомогою системи “Ультра”» — може, якраз тому, що «не відповів»... — М. Л.)».

«Відповідне попередження, — наголошує доктор історичних наук М. Семиряга з Москви (1992. — с. 285), — було отримано навіть від Шуленбурга». Про це у Москві пише Г. Хільгер (1990. — с. 336–337). Дізнавшись, що радянський посол у Берліні Деканозов саме перебував у Москві, Хільгер «умовив графа Шуленбурга запросити того на сніданок разом з тодішнім завідувачем німецького відділу Наркомату закордонних справ В. Павловим («про якого ми знали, що він користується особливою довірою Сталіна»), щоби спробувати через Деканозова розкрити очі Радянському урядові». «Граф Шуленбург і я не жаліли жодних зусиль», однак, наголошує Г. Хільгер, їх зусилля «виявилися марними» — радянський посол «із гнітючою тупістю знову й знову питав, чи говорять вони за дорученням імперського уряду», бо інакше, повторював Деканозов, «він не може прередати нашу точку зору своєму уряду». Та, схоже, він все ж передав суть тієї розмови радянському керівництву, оскільки навіть майже через півстоліття — у розмові з керівником Центру воєнної історії Г. Куманьовим 15 травня 1985 р. — Молотов пригадав про те попередження і відразу додав: «Але це не має особливого значення (?! — М. Л.). Як можна було вірити Шуленбургу?» (Куманев, 1999. — с. 17). І тут навіть справа не в рафінованому вияві класового підходу, а в тому, що і Деканозов, і Молотов добре знали — у «хазяїна» щодо цього свої плани...

Були й інші — добре видимі — об’єктивні ознаки, які незаперечно свідчили про завершення підготовки Вермахту до нападу, позаяк «фашистська Німеччина, особливо в останній місяць, по суті, відкрито, — наголошує О. Василевський (1984. — с. 93, 95), — здійснювала воєнні приготування на наших кордонах». З донесень, які неперервно надходили до Генштабу з прикордонних округів, було зрозуміло, наголошує маршал Василевський, що «зосередження німецьких військ коло наших кордонів завершено» і супротивник уже «приступив до розбирання зроблених ним раніше дротяних загороджень та розмінування смуг на місцевості, явно готуючи проходи для своїх військ до наших позицій. Великі танкові угруповання німців виводилися у вихідні райони. Ночами чітко чути шум маси танкових двигунів» (там само. — с. 93) — про це, зокрема, доповідав 20 червня з Гродно генерал–лейтенант В. Кузнецов (Болдин, 1961. — с. 82).

Здавалося б, усього цього цілком достатньо, щоб зробити однозначні висновки. Однак усе це не завадило радянським воєначальникам та історикам твердити про «неочікуваний напад» Німеччини на СРСР.

Те саме, до речі, робилося й з протилежного боку кордону. Одне зі свідчень ліквідації дротяних загород з «нашого» боку пов’язане з легендарним ім’ям генерала Карбишева, який у червні 1941 р. здійснював інспекцію стану та будівництва фортифікаційних споруд у прикордонній смузі Західного ОВО. Ось як писав про це автор документальної повісті «Генерал Карбьгшев», яка витримала кілька перевидань у СРСР, Є. Решин (1987. — с. 170). 19 червня «Карбишев з командувачем 3–ї армії В. Кузнецовим і комендантом Гродненського укріпрайону полковником М. Івановим побував на прикордонній заставі. Вздовж кордону, коло дороги Августове — Сейно, ще вранці стояли наші дротяні загородження, а коли вони проїжджали повторно, загородження виявилися знятими».



83 Звичайно, німецьке командування вповні усвідомлювало, що війна на два фронти — не надто надихаюча для Вермахту перспектива. Однак зрозумілим було й те, що коли дати можливість налаштованому і вишколеному до нападу червонозоряному мілітарному монстрові вдарити першим, відрізавши Німеччину від румунської нафти, то, дійсно, вже ніяке чудо не зможе врятувати «Третій райх» від радянського варіанта «бліцкрігу»!..

84 Якщо генерал–полковник І. Болдін (з 1940 р. заступник командувача Західним OBO) мимобіжно згадав (1961. — с. 82) про якесь локальне зосередження 21 червня південніше Сувалок «важких і середніх танків», то доктор історичних наук, полковник А. Мерцалов, не кліпнувши оком, наводить кількісні оцінки (1978. — с. 234) тих неіснуючих (навіть у проекті!) танків: «Під час нападу на СРСР супротивник переважав Червону Армію за кількістю... середніх і важких танків у 1,5 рази». Хоч історик і не уточнює, які саме німецькі танки він відносить до «важких», однак танків, важчих за T–IV, у Вермахту на ту пору просто не було. Інший московський історик, відомий дослідник початкового періоду війни Німеччини проти СРСР В. Анфілов (1974. — с. 71) уже подає конкретну кількість «середніх і важких танків», які нібито були «у складі ворожих угруповань, приготованих до вторгнення в СРСР», — 2800. Значно пізніше свій внесок у цю легенду радянських істориків зробив у навчальному виданні, рекомендованому навчальним закладам Міністерством України, І. А. Трубайчук (1995. — с. 50), який нарахував у Вермахті аж «1654 середніх і важких» танки. Та що вже дивуватися, коли навіть такий незаперечний знавець бронетанкової техніки (Головний маршал бронетанкових військ!), як уже згадуваний П. Ротмістров (1972. — с. 89), цілком серйозно стверджував, нібито в цілому нападники «переважали наші війська... за середніми та важкими танками в 1,5 рази...» До речі, від того ж В. Анфілова дізнаємося (назв. пр. — с. 72) неймовірне, а саме: що з літа 1940 р. до літа 1941 р. у війська Вермахту «надійшло нове озброєння», зокрема «з військ майже повністю були вилучені танки типу T–І, T–II, а також усі 35–тонні танки (тут автор посилається на Мюллер–Гіллебранда. — М. Л.)». Відтак, додає вже від себе В. Анфілов, «мінімальна вага танка Т–III стала дорівнювати 38 тоннам». Рідкісний набір перекручень для такого короткого повідомлення! По–перше, говорити про «майже повне» вилучення згаданих типів танків, а надто Т–ІІ — явне перебільшення, оскільки лише в армії вторгнення на 22 червня 1941 р. їх нараховувалося 746 одиниць (Шмелев, 1996. — с. 77), а серійний випуск завершився в 1942 р. (Шунков, 1999. — с. 308). По–друге, незрозуміло, від яких це «35–тонних» танків міг позбавитися Вермахт, якщо навіть найважчий на ту пору «середняк» T–IV важив лише 22 т, та й то аж у модифікації F, що вироблялася 1941–1942 pp., а починав він — у модифікації А — із 17,1 т (Шунков, 1996. — с. 238). По–друге, бойова маса основного танка Вермахту в 1940–1942 pp. Т–III в останніх модифікаціях М і N сягнула 23 т (Советская воєнная энциклопедия. — М., 1979. — T. 7. — с. 656), а 1937 р. у модифікації В він важив лише 18 т (Шунков, 1996. — с. 237). То про яку мінімальну вагу Т–III у 38 тонн (!) може йтися? Схоже, що згаданого дослідника збили з пантелику прийняті у Вермахті для легких танків чеського виробництва позначення їх типів: 35(t) і 38(t). Однак ці позначення жодним чином не були пов’язані з бойовою масою цих «малявок», яка коливалася близько 10 тонн (там само. — с. 325, 327).

85 І це в той час, коли навіть легкі радянські танки були озброєні 45–мм гарматами (легкі німецькі Т–ІІ та 38(0 — 20–мм та 37–мм гарматами відповідно), здатними, наголошує відомий фахівець із протитанкового озброєння А. Латухін (1974. — с. 33), «пробити броню танків усіх типів, що стояли в той час на озброєнні армій капіталістичних держав»... Саме через це — «нйдмір потужності пострілу за відсутності відповідних цілей», зазначають розробники радянської зброї (Оружие... — 1987. — с. 48), уже під час бойових дій було припинено виробництво 57–мм протитанкової гармати ЗИС–2 («на початку війни було виготовлено 320 таких гармат»). Навіть перед такою гарматою тодішні німецькі танки виявилися справжніми «горобцями»...

Та все це анітрохи не завадило радянським генералам — зокрема, й «головному танкістові» П. Ротмістрову (1975. — с. 36), і «головному полководцеві» Г. Жукову (1971. — с. 337) — безсоромно бідкатися щодо «слабкого озброєння» багатьох тисяч радянських легких танків — з метою як приниження значущості їх величезної кількості, так і приховування своєї разючої нездатності щодо успішного використання тієї неймовірної збройної потуги, створеної шляхом безжального обкрадання та винищення власного народу...



86 Про наявність в РСЧА на початку війни цих суперпотужних танків радянські історики майже не згадують. А ось що читаємо у Жукова (згад. гір. — с. 246–247): «Потапов....Танків КВ великих маємо 30 штук. Усі вони без снарядів до 152–міліметрових гармат... Жуков. 152–міліметрові гармати КВ стріляють снарядами 09–30 рр., тому накажіть видати негайно бетонобійні снаряди. 09–30 рр. і пустити їх у хід. Будете гатити танки супротивника щосили». І хоча німецький генерал–полковник Ф. Гальдер навіть не повірив, що таку гармату взагалі можна поставити на танк — у своєму щоденнику він назвав це повідомлення «малоймовірним» — у 1940–1941 рр. було вироблено «близько 200» цих «Голіафів» (ВИЖ. — 1992. — №10. — с. 94).

Перші місяці боїв виявили слабкі сторони німецьких танків. Тому «в 1942 р. гітлерівське командування модернізувало середні (важких ще взагалі не було. — М. Л.) танки — на T–III замість 37–мм була встановлена 50–мм гармата, а T–IV замість короткоствольної отримав довгоствольну 75–мм гармату, збільшилась товщина (з 30 до 50 мм. — М. Л.) броні» (Советская воєнная энциклопедия. — 1979. — т. 7. — с. 654).

87 Офіційні радянські видання наводять різні дані щодо кількості танків та літаків армії вторгнення. Так, «Военный энциклопедический словарь» (М., 1983. — с. 116) подає «близько 4300 танків», а його «ровесник» — «СССР: Энциклопедический справочник» (М., 1982. — с. 145) — «понад 3,7 тис. танків». «БСЭ» другого — «сталінського» видання взагалі не наводить конкретних цифр, однак зазначає «кількісну перевагу» німців, «особливо у танках і літаках» (М., 1951. — T. 7. — с. 162–163). Третє ж видання «БСЭ» (М., 1971. — T. 4) чітко повторює за Жуковим — «3712», однак про штурмові гармати чомусь не згадує. Сучасні російські історики, уточнюючи цю кількість, подають цифру навіть меншу за «Жуковську». Так, генерал–полковник Г. Кривошеєв пише (ВИЖ. — 1991. — № 4. — с. 36), що німці підтягнули до кордонів СРСР «боєготовими 2900 танків». До речі, схожу — небувало «малу» для радянської воєнної історіографії — кількість ще за три десятиліття до того було наведено в колективній (голова редакційної комісії Поспелов П. Н.) монографії «Великая Отечественная война Советского Союза. 1941–1945. Краткая история» (М.: Воениздат Минобороны СССР, 1965): «На озброєнні [німців] перебувало 48 тис. гармат і мінометів, близько 2800 танків і штурмових гармат...» (с. 33). Сучасний військовий історик А. Філіппов (1996. — с. 501–502) нараховує 3210 танків, В. Шунков (1996. — с. 225) — «близько 3200 машин», а автор згаданої енциклопедичної «Истории танка» (Шмелев, 1996. — с. 77) не тільки наводить підсумкову цифру — «близько 3350 танків і штурмових артустановок» — ай детально розписує її складові: 1698 легких, зокрема 180 T–I, 746 T–II і 77238(t), 1404 середні (965 T–III і 439 T–IV) та 250 штурмових гармат; тут, зазначає автор, не враховані ще 230 командирських танків без гарматного озброєння. Та це зовсім не завадило одному з останніх видань російського «Большого энциклопедического словаря» (М., 1998. — с. 187) «нарахувати» знову «близько 4,3 тис.» танків зі штурмовими гарматами. Утім, подібна розбіжність спостерігається й у подачі тими ж виданнями кількості німецьких дивізій, що брали участь у нападі: від 153 дивізій (ще 24 дивізії становили резерв) у Жукова (назв. пр. — с. 251) до 190 дивізій у «БСЭ» (т. III) тавосьмитомній «Советской военной энциклопедии» (М., 1976. — т. 2. — с. 54–55) і навіть «понад 200 див[ізій]» — у згаданому томі «БСЭ» (т. II). До речі, на відміну від Г. Жукова, який пише, що німецьке командування «одразу ввело в дію 153 дивізії», сучасні дослідники (Куманев, 1991; Похлебкин, 1999. — с. 294) нараховують у першому «ешелоні удару німецької армії 103 дивізії».

88 Такою вона мала стати під час війни, а якою ж була в дійсності перед її початком? «Наші стрілецькі дивізії західних округів, — пише Л. Філіппов (1992), — на 22.06.1941 мали в середньому не 8–9 тис., як вважали тривалий час, а 12 360 (усього у штаті — 14483): 20 дивізій мали по 14 тис. осіб, 70 — по 12 тис. і 6 — по 11 тис.» А всього в СРСР — ще в мирний час — «були сформовані всі 303 дивізії, заплановані для війни».

89 Говорячи про кількість отриманої за цей період від промисловості артилерії, Г. Жуков (назв. пр. — с. 197) наводить такі дані: «29637 польових гармат, 52407 мінометів, а всього гармат і мінометів, з урахуванням танкових гармат, — 92578». Звідси, порахувавши кількість самих лише танкових гармат — 10534, дозволимо собі припустити, що танків могли отримати значно більше.

90 Як свідчать документи (Гриф секретности... — 1993. — с. 355), в РСЧА на початок війни нараховувалося 36.3 тис. мінометів цього калібру, які, на думку фахівців (Оружие... — 1987. — с. 48), «за своєю ефективністю та бойовими характеристиками значно переважали німецькі» і які радянські історики чомусь уперто не бажали враховувати.

91 Підрахунки велися за «Ведомостью наличия и технического состояния боевых машин по состоянию на 1 июня 1941 года». До цієї кількості, зазначають автори, слід додати ще ті машини, які були вироблені й відправлені у війська з 31 травня по 21 червня 1941 p.: «КВ — 41, T–34 — 138, Т–40 — 27 одиниць (РГВА. — Ф. 31811. — Оп. 4. — Спр. 920. — Арк. 32–35). Всього 206 нових танків (випуск машин старих зразків було вже припинено). Всі вони пішли до ЗахОВО та КОВО». Щоправда, додають вони, такий підхід є умовним, бо наразі невідомо, скільки саме із вироблених танків дісталися місця призначення до 22 червня та скільки з наявних у військах танків було за цей час списано..

92 Те ж стосується й підрахунку втрат. «Коли наші історики порівнюють наші втрати і німецькі, — наголошує доктор історичних наук В. Король (1995), — то у нас рахують тільки безповоротні, а у німців і вбитих, і поранених, і хворих, і інші категорії втрат...»

93 Про артилерію Вермахту навіть офіційна радянська історіографія була невисокої думки: «Артилерія Німеччини нараховувала понад 50 тис. гармат і мінометів (у СРСР — відповідно 112,8 тис. — М. Л.), але якість її залишалася невисокою: найбільш масові артсистеми — 75–мм гармати, 105–мм гаубиці — були модернізованими зразками гармат кінця 1–ї світової війни» («Советская воєнная энциклопедия». — М., 1976. — т. 1. — с. 276). Утім, значну перевагу якості радянської зброї визнавало й керівництво Вермахту. «Радянська бойова техніка і зброя були відмінної якості ще в 1941 році, — свідчив колишній гітлерівський фельдмаршал Клейст. — Артилерія була не перевершеною, так само як і більшість видів стрілецької зброї... Радянський танк Т–34 був найкращим танком світу» (цит. за кн.: Анфилов, 1989. — с. 122).

94 На відміну від радянських військ, уже на ту пору у німців із необхідним поповненням бронетехнікою було досить сутужно. Ось що записав про це у своєму щоденнику генерал–полковник Гальдер (1971. — с. 74): «Питання про поповнення танками... до 15 липня [1941] прибуде 60 танків типу T–III, 30 чехословацьких танків зразка 1938 р., 15 танків типу T–IV. А до 30 липня прибуде ще 60 танків типу T–III, 30 чехословацьких танків зразка 1938 р. і 15 танків типу T–IV»].

95 Жуков згадує (1971. — с. 231), як Сталін, прослухавши його з Тимошенком доповідь про кількість дивізій, що перебували у складі чотирьох західних округів, сказав: «Ну от, хіба цього мало? Німці, за нашими даними, не мають такої кількості військ».

96 Цікаво, що з такою дошкульною оцінкою бойового мистецтва Червоної армії, а надто її керівництва, погоджується «учасник і історик війни», генерал–лейтенант у відставці М. Павленко (1991), додаючи, що, по суті, супроти вник тою кров’ю й «захлинувся», — хоч і «соромно, гірко про це говорити»...

97 Напередодні війни «війська НКВС нараховували 14 дивізій, 18 бригад і 21 окремий полк різного призначення» (Великая Отечественная... — 1998. — с. 90). Та скористатися тією потугою не дозволялося й «єдиному заступникові» Сталіна Г. Жукову — і навіть у трагічні дні оборони Москви. Під час зустрічі в редакції «Воєнно–исторического журнала» з членами редколегії та воєнними істориками ІЗ серпня 1966 р. маршал згадував (1988), як він «силкувався розвідати і у нього (генерала НКВС П. Артем’єва, який був на час Московської битви заступником Жукова, але, наголошував Георгій Костянтинович, «своєрідним заступником, що напряму розмовляв зі Сталіним і Берією». М. Л.), і у Сталіна, що звідти можна витягти. Та, відверто кажучи, це було безрезультатно». Не для того та сталінсько–берієвська «гвардія» призначалася...

98 Щоправда, навіть один із найближчих його соратників К. Рокоссовський, з яким вони, як зазначав Жуков, «разом вчилися в 1924–1925 роках у Ленінграді» на кавалерійських курсах «і добре знали один одного», наголошував у листі до головного редактора «Военно–исторического журнала» (лист датовано вереснем 1967 р., оприлюднений у «ВИЖ», 1992, № 3, с. 30–32), що Жуков «у своїх спогадах» подекуди — зокрема йдеться про Курську битву — «викривлює істину», і не все там «відповідає дійсності...»

99 Це ж твердження — у практично незмінному вигляді — блукає й сторінками історичних видань останніх років — див., наприклад, солідне дослідження про «формування модерної української нації XIX–XX століття» Я. Грицака (1996. — с. 219).

100 Однак насправді було якраз навпаки. Як записав у своєму щоденнику член Військової ради Приморської армії генерал І. Чухнов (Карпов, 1989. — с. 239), «...Будьонний та Ісаков (адмірал І. С. Ісаков, член Військової ради Північно–Кавказького фронту. — М. Л.) звинувачують нас у тому, що ми не організували евакуацію». Пізніше нарком ВМФ адмірал М. Кузнецов писав, як наголошує В. Карпов, «з властивою йому прямотою: “Про евакуацію військ, звичайно, треба було подумати нам, у наркоматі ВМФ, подумати, не чекаючи телеграми з Севастополя... Військові ради ЧФ і Приморської армії... не могли завчасно займатися розробкою плану евакуації». І не лише «через напружені бої», а й остерігаючись наперед відомої реакції Сталіна, оскільки, як наголошував О. Довженко (1995. — с. 294–295), існувала «заборона навіть говорити про евакуацію. Контрреволюція!» Достатньо згадати, до чого призвела свого часу пропозиція Генштабу, висловлена 29 липня 1941 р. Жуковим щодо необхідності своєчасного залишення Києва заради спасіння Південно–Західного фронту від оточення: Верховний усунув Георгія Костянтиновича з посади начальника Генштабу і перекинув на Резервний фронт. Але далеко не всім могло так «поталанити», коли, як зазначав сам полководець (1971. — с. 287), «Сталін скипів»...

101 Ці «Записки» («134 сторінки “на машинці”), як зазначалося у редакційному відгуці «Морского сборника», поданому на ім’я адмірала Ісакова «не пізніше березня 1943 р.», були «єдиним документом, що висвітлював агонію Севастополя, кінець оборони і неорганізовану евакуацію окремих щасливців з району Комишової бухти». Однак можливість опублікування цих матеріалів капітан першого рангу Озаровський, що підписав цей відгук, вважав «дуже проблематичною». І не тільки через «секретність змісту», а, зокрема, й тому, що, як писав автор відгуку, в записках «...кінець Севастополя і залишення останніх захисників на загибель без надії на евакуацію — подані без прикрас і без пом’якшення» (там само. — с. 329). Адмірал наказав збере іти один примірник «Записок» для майбутніх дослідників. Але під грифом «секретно»...


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка