Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка50/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

130 Тих, кого можуть зацікавити ґрунтовні дослідження цього питання, відсилаємо до фундаментальної монографії відомого київського історика і палеографа С. Висоцького «Київська писемна школа Х–ХІІ ст. (До історії української писемності)», що вийшла друком 1998 року.

131 Микола Григорович, мабуть, мав на увазі місце, де Брандес пише про «національний песимістичний» настрій у творчості «найвизначнішого художника... серед усіх російських прозаїків», хоча й «татарського походження» — І. Тургенева (1911. — с. 221).

132 Мабуть, ми дещо погарячкували з оцим «не потребує»: вже у редакційній передмові до п’ятитомної «Энциклопедии “Слова о полку Игореве”», виданого Інститутом російської літератури РАН (у складі редколегії були такі відомі російські фахівці, як академік РАН Д. Лихачов, член–кор. РАН Л. Дмитрієв, доктор філології О. Творогов), стверджується (1995. — с. 3), що у свідомості росіян уславлена поема перебуває «в ряду національних (?! — М. Л.) літературних шедеврів» і навіть «виявляється подеколи (? — М. Л.) на одному щаблі з творчістю Пушкіна». Як бачимо, лицемірну маску «спільності культурного спадку Київської Русі», якою тривалий час прикривалося нахабне присвоювання того спадку Росією, вже цинічно відкинуто геть і колишній «брат», анітрохи не знітившись, відкрито тягне руку, щоб, як писав у «Історії української літератури» М. Грушевський (1993), «тим чи іншим способом вирвати з українських рук» те, чого не спромігся набути сам. А ми засоромлено мовчимо, боячись хоч якимось боком виявити бодай натяк на непристойність такої його поведінки. І тим — потураємо! Ну, а щодо «одного щабля» — скажемо прямо — не надто велика честь для визнаного шедевра світової літератури...

133 Незважаючи на таку самооцінку, цей «известный киевский литератор», як поспішили охрестити його деякі провінційні газети певного спрямування, вважає себе «аристократом» у порівнянні з «мужиком» Шевченком (Степанов, 2000), не розуміючи, шо, аби дійсно бути аристократом, аж надто замало заявити про свою любов до «фрака і смокінга» — навіть укупі з прихильністю до дорогих напоїв, оскільки честь у цій справі — поняття аж ніяк не другорядне...

134 До речі, про це 10–річне ув’язнення відомого українського гумориста на російській Півночі, яким йому замінили попереднє засудження до розстрілу, звинувативши у «належності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом» (...3 порога смерті. — 1991. — с. 102–103), ані словом не обмовилися не лише перше та друге видання «Української Радянської Енциклопедії», а й навіть «горбачовське» видання величезного «УРЕС».

135 «На прапорі українського націоналізму, — наголошував ще на початку XX ст. академік А. Кримський у своєму ґрунтовному дослідженні «Что такое современное украинство» (книга не була надрукована, зберігається у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського: Ф. 36. — Спр. 660. — с. 205), — передовсім написано: повага до людської особи, боротьба за права особи і суспільства... Націоналізм український — це право українського народу на свою землю, облиту його потом і кров’ю, право на роботу, яка дає можливість не жити надголодь, право на власне самовизначення...» (цит. за кн.: Павличко С., 2001. — с. 277).

136 Утім, Європа та світ і не могли знати про це, оскільки московська влада масові винищення людей в Україні прикривала млою майстерно організованої — із залученням «своїх» діячів Заходу — дезінформації. Ось лише один приклад організації такого прикриття (Конквест, 1993. — с. 345–347): «Едуардо Ерріо, радикальний французький політичний державний діяч, відвідав СРСР у серпні 1933 р. Він провів п’ять днів в Україні; половина цього часу пішла на офіційні прийоми та банкети, а друга половина — на ретельно організовані екскурсії. Зрозуміло, що після цього Ерріо не лишалося нічого іншого, як “категорично заперечувати брехню буржуазної преси про голод у Радянському Союзі”. Такі висновки широковідомої і вельми поважної особи справили великий вплив на європейську громадську думку». А ось як готували Київ до приїзду Ерріо: «Напередодні населення примусили працювати до другої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподіляли харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з’явилася сила–силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити щось було заборонено)... Так само було і в Харкові».

Один із очевидців підготовки до помпезного прийому Ерріо в колгоспі «Жовтнева революція» неподалік від Броварів згадує таке (там само): «З київського театру привезли меблі і встановили їх у місцевому клубі. Привезли також занавіски, портьєри, скатертини... З Броварів привезли цілу телефонну станцію. Забили кількох бичків і свиней, доставили запас пива. Всіх мерців та помираючих підібрали з навколишніх шляхів... видали новий одяг: костюми, сукні, капелюхи, шкарпетки, хустки. Все це привезли з Києва. Маскарадом керував представник Київського окружкому партії Шарапов». І такі «потьомкінські» методи, як не дивно, справляли належне враження на більшість іноземців, тому той же Бернард Шоу заявив: «Я не бачив абсолютно нікого в Росії, хто б терпів від недоїдання»...



Інколи вдавалося розкрити справжні мотиви подібних вчинків цих платних «гримерів», які створювали світлий образ «імперії зла», — тоді вибухав скандал. Про один із таких скандалів у західній пресі нагадує лондонський журналіст А. Лелів (Савчук, 1996): «Пригадуєте нагінку на журналістів у 70–ті роки, які оспівували СРСР в своїх публікаціях? Згодом з’ясувалося, що то були платні співробітники КДБ».

137 Не меншою його заслугою є й те, що під час розвалу вщерть набитої найстрашнішою зброєю «імперії зла» — а існувала цілком реальна загроза того, що, як висловився щодо перспективи ув’язнених наглядач Фрош із фільму–оперети «Летюча миша», «якщо така величезна тюрма впаде, то всі вони розіб’ються!» — попри окремі локально–регіональні криваві конфлікти, вдалося все ж уникнути розвитку подій за моторошним «югославським сценарієм», реальні наслідки якого, зважаючи на масштаби та військовий потенціал СРСР, навіть важко собі уявити!

138 До речі, про підрахунки. Як повідомляє, покликаючись на дослідження авторитетного дореволюційного вченого П. Вінклера «Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи», В. Сергійчук (1993. — с. 45), «з відомих нам сьогодні описів у кольорах 104 українських міст Російської імперії жовта барва зустрічається 86 разів, синя — 51, біла — 45, червона — 33, зелена — 26, чорна — 24. Отже, на початку XX ст. найбільш уживаними були саме жовті й блакитні (сині) кольори. Така вже історична традиція».

139 Деякі назви, утворені від слова «троян», знаходимо, зокрема, й у словнику Б. Грінченка: «Троян, — на. 1. Батько, що має трьох близнюків; 2. Трійка (коней); 3. Вид танцю; 4. Рослина, Trifolium pratense».

140 Довідник не видавася (прим, автора).

141 За аналогією можемо стверджувати, що, уважно перечитавши Конституцію РРФСР і не знайшовши в ній жодної згадки ні про Кримську область в цілому, ані про Севастополь зокрема, ми наочно переконалися, що ані згадане місто, ані область загалом не мають жодного стосунку до Російської Федерації...

142 Насправді ж, вважає московський історик Є. Анісімов (1989), ще у XIX ст. «русифікація окраїн імперії стала важливою внутрішньополітичною доктриною» Росії. Форми зросійщення «були різноманітними — від переселення росіян на території корінного населення (попередньо депортованого чи винищеного, як це було в Криму, в Україні, на Кавказі... — М. Л.) до заборони розмовляти і писати рідною мовою». Кінцевою метою такої політики «була ліквідація особливостей національного способу життя як потенційного джерела спротиву імперському владарюванню», для чого, наголошує Є. Анісімов, «передбачалося навіть стирання історичної пам’яті підвладних імперії народів». І, додамо, не тільки передбачалося...

143 Ось і «золоте перо» московської «Комсомолки» — Я. Голованов (1996) сповнений ностальгійного жалю за минулим. Отримавши «як виняток» цілу шпальту під статтю із промовистою назвою «...Но ведь это наша Родина!» (певен, усім нам, колишнім «радянським людям», добре зрозуміло, кого саме має на увазі московський журналіст і про яку «родіну» йдеться. І це, між іншим, надзвичайно характерно: справді, чи ви чули коли–небудь, щоб, скажімо, українці, або казахи, або чеченці, про яких теж згадується на розлогих обширах цієї статті, коли–небудь скиглили, що із розвалом СРСР вони втратили свою батьківщину? Звичайно, вони можуть висловити невдоволення тим, що це призвело до певних незручностей і ускладнень, однак щодо вітчизни, то, навпаки, саме завдяки цьому вони її нарешті й набули, так би мовити, у власне користування), пустився на всі заставки, намагаючись охопити все і вся як союзної минувшини, так і російсько–СНДівського сьогодення. Ну і як же ж можливо при цьому та не зачепити оте подразливе для великороської свідомості «українське питання»!

Облишмо поза увагою його розумування щодо колишнього «зацюканого» секретаря «республіканського ЦК» Кравчука, якого Я. Голованов зі свого високого постаменту столичного журналіста звично сприймає як пересічного провінціала: «політекономіст на рівні Чернівецького фінансового технікуму» — і не інакше! Вони цілком відповідають рівневі головного слухача і пасивного співбесідника — сантехніка «Толі Родіна» (чого варте, наприклад, уже взяте на озброєння — наскільки мені пам’ятається, з легкої руки відомого «кіношника» Марка Захарова — декотрими російськими інтелігентами ототожнення колишніх радянських республік з окремими північноамериканськими штатами; при цьому начисто «забувається», що у будь–якому штаті Америки живе все той же американський, а не, скажімо, окремий флоридський народ, тоді як в Україні чи Казахстані — український та казахський народи). Однак, виходячи зі своїми «роздумами» на широкий загал, навряд чи пан Голованов мав підстави сподіватися, що його аудиторія буде обмежена самими лиш «сантехніками», які зі зрозумілих причин не надто переобтяжу ваті і мугь себе щонайменшим аналізом його столичного «мовлення».



Він, зокрема, просто не може повірити, що якийсь–то там «народ, який здобув нарешті незалежність і свободу, скинувши ярмо завойовників», справді хоче «вдихнути на повні груди». «Брехня!» — безапеляційно заявляє автор, бо це просто не вкладається у його розуміння. А ось і переконлива, на думку автора, аргументація такої впевненості: «Я, росіянин, об’їхав за 38 років журналістської роботи всі республіки СРСР. Всі! І ніколи люди, що оточували мене в розмовах якнайдовірливіших, не говорили, що росіяни їх пригнічують (а от компартійний діяч найвищого рангу, — маю на увазі М. Горбачова, який точно знав справжній стан справ у цій царині, — не втримався і, аби хоч якось допекти тим упертим «відщепенцям», про це сказав. Та й його посадовий попередник Ульянов–Ленін, згадаймо, хоча й пишався великороською нацією, однак не соромився визнавати її «давильною»... — М. Л.). Я ніколи не повірю, шо українці, казахи, грузини ненавидять росіян».

Ну, по–перше, будь–хто, хоч трохи обізнаний із пам’ятною ще радянською дійсністю, уявляє, яким рівнем «довірливості» зустрічали кореспондента «центрального» органу будь–де в провінції (навіть для пересічного москвича тоді такою «провінцією» було усе, окрім самої Москви) — не нижче рівня райкомівської сауни. По–друге, аргументування за принципом: «якщо я про це не чув (не бачив, не знаю), значить, цього взагалі нема» — навіть на рівні уподобаного автором Толі Родіна аж ніяк не є бездоганним. «Не говорили» — ще жодним чином не означає, шо й не думали про це, не відчували цього. Ось. скажімо, не менш відомий радянський журналіст, письменник і кінодраматург Є. Габрилович, який до того ж об'їхав і побачив аж ніяк не менше Я. Голованова, вустами одного із персонажів своєї «Останньої книги» (1996. — с. 24–25) стверджував: «Росіян не люблять — пора сказати це прямо... Адже все це байки й нісенітниці про братство і дружбу! Вони ненавидять (виділено Є. Г. — М. Л.) нас — я знаю це, все бачив і всюди побував. І треба бути останнім йолопом, щоб не передбачити, що все це розлетиться у друзки, як тільки ослабнуть віжки...» Ще раніше це, до речі, визнав Ленін. А от говорити — остерігалися («бояться слово зайве сказати», наголошував у своєму передсмертному листі про нові радянські порядки згадуваний вже М. Нікітін), бо навчені гірким досвідом...

Те, шо пан Голованов, за його ж визнанням, хоча й «лається матом», є все ж таки «інтелігентом у третьому коліні», мало б означати, що він, на відміну від постійно присутнього Тол і Родіна, мав би здебільшого покладатися бодай на сякі–такі аргументи, аніж на сліпе «вірю — не вірю», яким неспроможні до аналізу через недостатню обізнаність саме це незнання і прикривають (я, до речі, теж вірю, шо українці, казахи, грузини справді не «ненавидять росіян», однак це ще зовсім не означає, що через це вони зобов’язані палко любити російську «тюрму народів», якою, як наголошував у вже згаданій статті академік Покровський, були не лише зведені «на кістках «інородців» держава Романових чи Московське царство, але «вже Московське велике князівство»). На жаль, автор і не пробує аналізувати бодай свої власні роздуми.



Наведемо його ж міркування: «Сантехнік Толя Родін і його однодумці (певно, автор має на увазі таких, що, як і його улюбленець, обіцяють подумати лише за умови, як наголошує сам Я. Голованов, «якщо я ще наллю»... — М. Л.) не знають — та й звідки ж їм знати?! — як дуже часто московське начальство поводилося стосовно республік непристойно, керувало невміло, нетактовно, втручаючись не лише в розв’язання проблем загальносоюзних, ай виключно республіканських: культурних, національних, релігійних. Вдумливим, талановитим людям у республіках Москва в’язала руки й ноги...» То скажіть на милість, пане Голованов, чому ви, знаючи про все це, чим, до речі, злочинні дії московського «центру» щодо «провінційних» народів далеко не вичерпуються, вперто знову й знову кличете нас під ту ж «руку» Москви? Аби знову повторилося те саме (ну, невже можна вважати за серйозний «конструктив» декларовані автором благі наміри на кшталт «поміняти непридатний механізм керівництва»?)?!

Та ви, вочевидь, цього не лише не бачите, а й бачити не хочете, бо вперто своєї гнете: «...з тою ж Україною Росію пов’язує не тільки Переяславська рада, а й живі долі Шевченка й Гоголя, Антонова й Патона, Амосова й Філатова, Корольова і Янгеля. Пов’язують друзі, рідня, могили». Вже бодай би хоч Шевченка не притягали до цього гурту, бо вже чиє–чиє, а його ставлення до московської тюрми — добре відоме, та й про «могили» писав не раз:

«України далекої,

Може, вже немає...

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу...»

(«СОН»)


«...заходились

Древности шукати

У могилах... бо нічого

Уже в хаті взяти...»

(«ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ»)

«Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає...»

(«РОЗРИТА МОГИЛА»).



Та й до переяславського «возз’єднання», як видно із багатьох його віршів, присвячених гетьманові Хмельницькому («За що ми любимо Богдана?..», «Розрита могила», «Якби–то ти, Богдане п’яний...» та ін.), Шевченко ставився цілком однозначно. Ось що, зокрема, говорив про це М. Драгоманов (Мовчанюк, 2000): «У «Великому льоху» Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи». То лише зі сторінок імперських видань проповідувалося, що Переяславська рада нібито «здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення і боротьбу протягом сторіч українського народу за возз’єднання України з Росією, яке було величезним благом для України», внаслідок чого, як наголошує О. Апанович (Українсько–російський... — 1994), «виходило, що український народ був єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти у той імперський зашморг». А насправді, то Переяслав ще й донині, справді–таки, «в’яже» Україну.

Цілком резонно ремствуючи на затягування процесу відновлення необхідних економічних зв’язків, автор все одно закликає нас прямісінько у... минуле: «Як довго будемо гратися у неіснуючі в людській свідомості кордони (не розумію, чому для «повного щастя» обов’язково треба знову повернутися до загальнонародної комуналки? Кому можуть заважати стіни окремих помешкань і чому з метою поліпшення стосунків між сусідами їх обов’язково треба ламати, тоді як у нормальних людей для цього існують двері?.. — М. Л.) і годувати армію опереткових прикордонників та митників — дармоїдів і хабарників?» Дармоїди й хабарники, справді, ні до чого. Однак у всьому світі є кордони і прикордонники, митниці та митники, бо без цього нема держави. А щодо їх оперетковості, то, на моє тверде переконання, держава, в якій опереткові прикордонники й митники, опереткова армія, оперетковий парламент тощо, — ця держава має й оперетковий (для декого ця оперетковість є надзвичайно привабливою) суверенітет, а тому перебуває у серйозній небезпеці, оскільки, як засвідчує новітня історія, перша–ліпша п’яна банда овсієнків–муравйових може легко позбавити її цієї «оперетковості», тобто знову перетворити в колонію «братньої» метрополії. І прикладів того, що таке бажання декому, в тому числі багатьох представників російської інтелігенції, й досі не дає спокою, — вистачає.

144 Йдеться про виданий окремою книгою збірник виступів Л. Кучми «Вірю в український народ», офіційна презентація якого відбулася в київському «Українському домі» у жовтні 2000 р. Як повідомлялося, книга дістала «високу оцінку», зокрема «лідер НРУ Удовенко однозначно заявив, що ця праця є видатною подією сучасної історії» («Українське слово». — 2000. — 2–8 листопада.).

145 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

146 Центральний державний архів громадських об’єднань України.

147 3–й кавалерійський полк 1–ї партизанської дивізії імені двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака — Сумське партизанське з’єднання (прим, автора).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка