Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка6/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

4. Міф про «третій Рим»



Думка про те, як «облагородити» свій родовід, замішаний переважно на угро–фінській та татарській крові, мабуть, сушила мозок не одному московському князеві. Тож і хапалися то за так звану «шапку Мономаха», то за двоголове візантійське чудисько, то додавали «голубої» (з часом — усе більше) крові європейських монархів. Аж доки не «осінило» проголосити себе — через присвоєну києво–візантійську спадковість — нащадками римських імператорів, а Москву — ніяк не менше — третім (і останнім, бо втішали себе думкою, що «четвертому не бути») Римом.

[Як визнають і московські історики, жодного стосунку до Мономаха цей узвичаєний символ нібито високого (візантійського!) походження московської монархічної династії не має. Насправді, як зазначає в журналі «Родина» доктор історичних наук Є. Анісімов (1989), «знаменита шапка Мономаха”» є «дорогоцінною тюбетейкою золотоординської роботи». Останню московський князь Іван І, прозваний Калитою, «одержав (замість тридцяти срібняків. — М. Л.) із рук свого покровителя золотоординського хана» огвин, 1997) за те, що сам зголосився покарати непокірних і «лютував безмірно», придушуючи повсталу 1327 року супроти татарської неволі давню суперницю Москви великокняжу Твер та інші землі, які, на заклик великого князя Олександра «боронити Рурську землю», піднялися «на татар». «Всю землю Русскую положиша пусту», — наводить слова літописця В. Ключевський, який досить детально описував «уміння московських князів користатися обставинами» (1908. — с. 17–23). За виявлену відданість Золотій Орді Калита отримає не лише омріяний ярлик на велике княжіння, а й виключне право на здирство з інших князівств данини для Орди (і ніхто в Москві ні тоді, ані пізніше й не подумав накласти на цього безжального нищителя Руської землі церковне прокляття або затаврувати його зрадником, як, скажімо, Мазепу).

Ось у такий спосіб — підступністю, обманом, зрадою, пролитою кров’ю родаків — здійснювала Москва сумнозвісне «збирання» земель. «Я не пишаюся, що я росіянин,наголошував у листі Б. Маркевичу 26 квітня 1869 р. О. К. Толстой (1964. — т. 4. — с. 281), — я скоряюся цьому становищу (виділено О. Т. — М. Л.). І коли я думаю... про красу нашої історії до проклятих монголів і до проклятої Москви, ще більш ганебної, ніж самі монголи, мені хочеться кинутися на землю й качатись у відчаї від того у що ми зробили...»

А в якості коронаційного вінця шапку (для цього тюбетейку доповнили хрестом і опушили соболем) вперше було використано великим князем московським Іваном III для коронування свого спадкоємця. Нею ж коронувався перший московський цар Іван IV Грозний та його наступники — аж до першого російського царя (з 1682 р.) Петра І, який у 1721 р. замінив її імператорською короною.



Цікавий огляд різноманітних версій щодо походження «шапки Мономаха» наводить знаний в Україні історик С. Кот (1997), зазначаючи, що «особливо багато праць на цю тему з’явилося в другій половині XIX ст.». Проте навіть тоді «переважна більшість дослідників критично ставились» до «візантійського» походження царського вінця, «у тому числі й Грушевський». Сюди ж, певно, можна віднести й дослідження, «в яких на основі порівняльного аналізу літописів та їхніх різних списків переконливо доводиться, що одна з головних державних реліквій майбутньої імперії далеко не відразу визначилась як “шапка Мономаха”, будучи спочатку просто шапкою”... Саме так вона фігурує в ранній редакції Чину поставлення на велике князівство в 1498 р. Дмитра Івановича — онука Івана III». Натомість висувалися інші версії, зокрема «стверджувалося, що це шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку (хан Золотої Орди в 1313–1342 рр. — М. Л.), а вже той подарував її Івану Калиті (Филимонов). Пізніше “шапку Мономаха” почали атрибувати як виріб середньоазійськоїроботи XIV ст. А з середини 40–хроків саме ця точка зору стала загальновизнаною, наводиться в енциклопедичних виданнях». Однак історична цінність «шапки» не визнавалася ні Культурною Комісією, яка під час мирних переговорів між Українською державою та більшовицькою Росією в 1918 р. готувала «перелік історичних та культурних цінностей, що, на думку українських експертів, мали бути повернутими в Україну з музеїв Москви та Санкт–Петербурга», ані Паритетною комісією — «під час нового раунду переговорів з приводу повернення історичних та культурних цінностей в Україну... наприкінці 20–х — на поч. 30–х років». Тому відповідь на запитання, чи потрібна Україні ця «шапка», переконаний цей історик, «може бути лише однозначною — ні» (там само).]

Щодо визначення часу «формулювання ідеї» — тут думки дослідників розбігаються, та більшість сходиться на тому, що «її автор — ігумен псковського Єлеазарового монастиря» Філотей, який «писав у 1520–1530 рр.» (Пашуто, 1982. — с. 61). Ця теорія, наголошує відомий російський історик Н. Чаєв, «набуває у XVI ст. найважливішого значення в царині внутрішньої політики Московського уряду... будучи спрямованою на обробку свідомості московського суспільства... В результаті суспільство внутрішні та зовнішні події в тодішній державі починає розглядати виключно з точок зору, накинених московськими ідеологами. В основі цих поглядів непорушне твердження, що Москвато “богохранимий, преіменитий царствений град”, третій Рим, благочестям квітучий, єдине, з огляду на це, місце у всій “підсонячній”» (Оглоблин, 1951. — с. 6–10). Поступово ідея третього Риму стає національною теорією не лише Московської держави, а й Московської церкви, тож невдовзі, завдяки невпинній ідеологічній обробці, її цілком поділяли й «широкі верстви московської людности», зазначає О. Оглоблин.

Та майже завжди знаходилися в Росії — хай і поодинокі — непересічні особистості, які насмілювалися виступати проти шовіністичних стереотипів. Ось як різко виступив проти ідеї «богообраності», що стала національною теорією росіян, видатний російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (Идолы... — с. 362): «Проголосили себе народом святим (“російському народові, як стародавньому Ізраїлю, ввірені слова Божі. Він виразник і хранитель істинного християнства. У нього істинне богопізнання, у нього віра істинна, у нього сама істина”,наводить Володимир Сергійович виступ одного із «наших шановних пастирів церкви». — М. Л.), богообраним і богоносним, а потім в ім’я всього цього почали проповідувати (на щастя, не надто успішно) таку політику, яка не лише святим і богоносцям, а й звичайним смертним жодної честі не робить». Чи не те ж бачимо й у сьогоднішній політиці Росії?

І нині зрослі на ґрунті свого месіанського призначення росіяни схильні надавати особливості усьому, що їх бодай якось зачіпає, оскільки, як наголошує у листі, опублікованому московським тижневиком «Аргументы и факты», росіянин С. Тетерін (1992), «привчені», що саме до них «усюди повинні прислухатися», саме їх «всюди повинні поважати», саме під них «усі повинні підлаштовуватися». А тому не дивно, що і в такому питанні, як відносини з Україною, «російські політики» узвичаєно «сплять і бачать Україну керованою» (Михайлов, 1993). Та не лише Україні впадає в око посилювана останнім часом безпардонність не тільки російських ЗМІ, цього, за влучним висловом М. Фішбейна, «королівства кривих дзеркал», а й державної політики Росії взагалі.

Ось і американці, свого часу добряче налякані зловісною тінню В. Жириновського і, здавалося б, готові «не помічати» будь–яких вибриків офіційного Кремля, під час переговорів у Вашингтоні Президента США Б. Клінтона та Прем’єр–Міністра Ізраїлю І. Рабина з питань врегулювання близькосхідного конфлікту побачили нарешті, як відзначають «Известия», «інший образ Росії. То був образ країни, яка безцеремонно і егоїстично вторгається у делікатну матерію близькосхідного врегулювання» (Надеин, 1994). Та хіба тільки туди? Скидається нате, що така поведінка взагалі є одним з найхарактерніших, як полюбляли свого часу приказувати — на іншу, правда, адресу — професійні марксисти, «родимчиків» Росії...

Зрозуміло, що великоросійській свідомості, віками виплеканій на зверхності всього великоросійського, на «обраності» та «месіанському покликанні» Росії, обґрунтовано скритикованих істориком М. Брайчевським ще в 60–ті роки, важко примиритися із втратою своїх керівних позицій у колишньому «союзі». Звичайно, дехто може заперечити, що, мовляв, відносно царської Росії з цим можна б і погодитися. Справді, як заперечиш, скажімо, пріснопам’ятний столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р., що вимагав не дозволяти спілок «чужорідних, в тому числі українських та єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей» (Коваленко. Грозит ли... — 1992), оскільки «об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)? Пізніше це йому навіть у заслугу ставили, мовляв, тільки Столипіну вистачило сміливості сказати вголос те, про що всі давно знали (про те, що розповсюджене твердження відносно того, нібито в Російській імперії «не було правлячої нації», м’яко кажучи, не відповідає дійсності, зокрема, переконливо доводить у згаданій статті, надрукованій у московській «Столице», В. Коваленко). А от що стосується колишнього СРСР, то в ньому, як відомо, всі республіки нібито були рівноправними, як зараз модно висловлюватися, суб’єктами, а народи — братами. То до чого мова про якусь там нібито керівну роль російського народу?

Цілком ймовірно, що подібне припущення багатьма колишніми радянськими людьми, а надто самими росіянами, буде сприйняте як цілковите блюзнірство, безпідставний наклеп. Та воно й не дивно, адже ця страшна державна таємниця суворо оберігалася від стороннього ока, тобто від усіх, крім вузького кола особливо втаємничених. Та як не ховали, не берегли, однак те ретельно заховане «шило» несподівано, але рішуче виперло–таки з імперського мішка. ї не у вигляді пустопорожніх домислів якогось там маловідомого пішака, а цілком усвідомленою заявою фахівця чи, як тепер прийнято казати, експерта з подібних питань, котрий добре знає, про що говорить, — останнього Генсека ЦК КПРС, першого і останнього Президента колишнього Союзу РСР М. Горбачова, котрий у бесіді з головним редактором «Российской газеты» В. Логуновим, опублікованій 19 серпня 1993 року, заявив буквально таке: «У Конституції (тут мається на увазі Конституція колишнього Союзу. — М. Л.) записано, що вони (колишні союзні республіки. — М. Л.)суверенні держави. Але ж то абсолютна політична демагогія! Адже багато в чому республіки залишалися безправними»14. І далі: «Тож нема чого тут хитрувати й лукавити. СРСРлегітимна, конст итуйована форма визнання всіма народами Союзу керуючої ролі Росії...» (Горбачев, 1993).

Та, зрештою, нічого нового у цьому «одкровенні» нема — ще Сталін, виголошуючи 24 травня 1945 р. відомий тост «за здоров’я російського народу», називав його «керівним народом» та «керівною силою Радянського Союзу», щоправда, останню чесноту — разом із «розумом, честю» і навіть «совістю» всієї ленінсько–сталінської «епохи» — перебере вірна його пам’яті ВКП(б) — КПРС. Тож всі, хто у той чи інший спосіб тягне Україну назад до інтегрування у так званий Союз, мали б, не лукавлячи, сказати, що знову прагнуть віддати її під любу їм «високу руку» Москви, нового «батька й учителя всіх народів»...

Про те, що це мало місце на практиці, багато хто здогадувався, ба більше — відчув на собі, але стосовно твердження, що всі народи конституційно визнали, то це вже, даруйте, занадто! Та й де ж той надтаємний документ, в якому цей історичний акт зафіксовано — чи він так само загадково зник, як, наприклад, статті Переяславської угоди? Та справа, зрештою, не в документі, а в тім, що такий стан речей існував насправді, а росіяни дійсно до цього привчені всім розвитком своєї історії. Навіть більшовицька «Правда» визнає (Степанов, 1993), що саме «чимало росіян... відчули, як багато вони втратили з розвалом Радянського Союзу». Це певною мірою пояснює ту, парадоксальну на перший погляд, обставину, чому Росія, ремствуючи на те, що саме на її плечі припадав основний тягар «союзної» ноші, одночасно вдається до будь–яких заходів, аби тільки змусити колишні республіки до об’єднання в новий «союз».

Аналогічного висновку доходить і «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» (Імперська Росія, 1996): «Відсутність імперії та статусу наддержави мучить багатьох росіян», оскільки «майже за одну ніч росіяни в таких державах, як Литва, Естонія та Узбекистан, перетворилися із привілейованої та захищеної еліти на меншість, яку зневажають». На думку незалежного російського депутата К. Борового, «божевільні заяви Державної думи», котрими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, то і є саме «результат постімперського мислення», обумовленого тим, що «у свідомості громадян Росії живе відчуття великої Росії». І, на жаль, саме по собі «це не минеться, це необхідно людям пояснювати» (Безгинекая, 1996). Але й за таких умов сподіватися на радикальні зміни у цьому здеформованому мисленні — марна справа, бо для цього, як переконаний К. Боровий, бодай «одне покоління має просто змінитися», аби врешті–решт «зникла оця домінуюча ментальність», яка, за висловом Г. Федотова, «спотворює духовне обличчя» російського народу.

Говорячи про вкрай спрощений світогляд «русского человека», Г. Федотов додає (1991. — т. 2. — с. 285): «Він ближче до москвича своєю гордою національною свідомістю, його країна єдино православна, єдино соціалістична — перша у світі: третій Рим. Він з презирством дивиться на решту... світу».

Та будь–яка критика дуже слабо — і то ненадовго — здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника. Тож мав цілковиту рацію М. Хвильовий, коли у памфлеті «Україна чи Малоросія?» ще 70 років тому дійшов невтішного висновку (1995, с. 738), що «хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському»15. На жаль, за час, що минув із тих пір, мало що змінилося: для них і досі історія України — то лише «киевский период» у історії їхнього «Отечества» (Современная... — 1995. — с. 79). І саме продовження «недалекоглядної лінії Москви на відтворення імперії з чорного ходу,вважає відомий московський оглядач М. Стуруа (1995), — штовхає численні країни СНД в обійми Заходу, змушуючи їх іти у стосунках із Заходом значно далі розумної необхідності», відповідно скорочуючи обсяг стосунків із Росією.

Тут видається доречним з’ясувати, а що ж думають самі росіяни щодо перспектив подальшого поступу їхньої держави. З цією метою звернемося до своєрідного дайджесту з опублікованих в Росії матеріалів на цю тему, поданого московським «Огоньком» (Прощай... — 1996). Укладач цієї підбірки О. Никонов розпочинає її з наведення деяких міфів, звично закорінених у свідомості росіян. «Великі імперії об’єднують великі ідеї, які є нічим іншим, як великими міфами».

«Міф номер один (виділення та нумерація О. Н. — М. Л.). Упродовж п’яти століть, від часів псковського інока Філофея, що назвав Московську Русь третім Римом, в Росії царювала месіанська ідея Великої Держави, яка Об’єднує Народи». Колись розміри території тієї чи іншої країни та кількість її населення дійсно були головними ознаками її величі. Однак в індустріальну (а що вже казати про нинішню, постіндустріальну!) добу ці фактори втрачають своє значення, а тому, наголошують автори, «героїчна місія завершена, тепер давайте просто жити».

«Міф номер два. Росіяни донині думають, що Росіянайбільша країна». Якщо на початку XX ст. вона займала третє місце за чисельністю населення, то на початку XXI ст. займатиме лише дев’яте. Однак «патріотів втішає, що Росія все ще залишається найбільшою за територією державою. На жаль, радість ця безпідставна (так само необгрунтовано генералісимус Сталін намагався оцінювати міць держав за кількістю наявних танкових дивізій; цю необґрунтованість наочно продемонстрував розвал більшовицької імперії й так званого соцтабору загалом. — М. Л.)», оскільки, будучи де–юре дійсно найбільшим державним утворенням світу, де–факто вона перебуває лише на п’ятому місці за величиною ефективної території, позаяк більш ніж дві третини її є практично непридатними для мешкання людини (сюди відносять райони, розташовані вище 2000 м, або північніше ізотерми «мінус два градуси Цельсія»). Останнім часом «героїчні» північні райони («севера», як їх узагальнено подають автори), щільність заселення яких і так практично нульова, «покинуло вже 40 % населення». Таким чином, лише за останнє століття «колишня Російська імперія втратила більше половини (!) своєї ефективної площі. Корисна площа Росії зменшилася до рівня XVI ст. Коло замкнулося».

Та самим лише «неохопним простором Росії» ислів А. Ананьєва), себто географічною площею, дійсно величезною, проблема великої Росії не вичерпується — навіть на сірниках, ввезених із Росії, читаємо: «Нам нужна великая Россия». Вже й у самій Росії декому ця надмірність впадає в око. Ось і відомому московському оглядачеві М. Стуруа (назв, пр.) вона, що називається, ріже око. Тож він, говорячи про «ностальгійну короткозорість і нудьгу» Росії «за “колишньою величчю”», доволі сміливо, як для працівника, якого, хоча він і перебуває в зарубіжжі, оплачує все ж таки Москва, уточнює: «якої насправді ніколи й не було». М. Стуруа зовсім не єдиний, хто дотримується подібних переконань. Таку саму думку висловив згодом і знаний в Росії історик, керівник Центру політичних досліджень РАН Б. Шмельов (1996), який дійшов висновку, що «зовнішньополітичні кроки РФ останніх років показують, як нелегко відмовитися від погоні за міражами, коли заради міфічної величі держави із легкістю приносяться в жертву інтереси чи навіть життя людей. Тож якою б великою не була така держава, вона завжди буде стояти на глиняних ногах». Та, зрештою, не наша то справа — нехай самі розбираються, що справді було, а що — лише міраж...

«Міф номер три. Росіяни думають, що Росія одна із природно найбагатших країн. Чи ж це так?» З одного боку, за запасами корисних копалин Росія дійсно практично не має собі рівних. Та зовсім інше виходить, коли подивитися з енергетичної точки зору. В північних країнах левова частка видобутої енергії йде на обігрів, тобто на боротьбу зі стихією, але аж ніяк не на покращення життя людей. Таким чином, «російське багатство надр нафтою, вугіллям та іншими копалинами дуже невдало компенсується її дивовижним кліматичним жебрацтвом», позаяк Росія — «найхолодніша країна світу».

Звісно, закон енергетичної неефективності великої держави вчені відкрили не сьогодні. Тому давно відомо, що потреби в енергії зростають не лише там, де холодніший клімат, а й там, де більші території. Оптимальна площа держави, після перевищення якої існування країни стає енергетично невигідним, становить приблизно 500 тис. км кв. Саме цей закон пояснює той — раніше загадковий — факт, чому один японець витрачає на рік 4,5 ТУП (тонна умовного палива приблизно відповідає такій кількості тепла, яка виділиться при спалюванні однієї тонни високоякісного вугілля, або 0,7 тонни нафти), а американець — аж цілих 11!



Та й з точки зору ефективності управління господарством бути великим невигідно через велику інерційність такої системи: керівні сигнали йтимуть надто довго. До того ж сюди необхідно додати велике згасання, викривлення, завади й т. ін. Звідси — низька ефективність енерго–інформаційного обміну в такій країні.

Невідворотними для такої держави є й транспортні перевитрати. Скажімо, за підрахунками самих американців, вони на одиницю валового національного продукту витрачають на 20 % енергії більше, ніж європейці. В тому числі й на транспортування самої енергії. До додаткових витрат спричиняє й те, що велика країна складається з регіонів із різними природно–кліматичними умовами, з різним культурно–природним середовищем тощо. І все це, зрозуміло, супроводжується чистими перевитратами енергії. А отже, роблять висновок автори наведеного аналізу, «енергетично невигідна система мусить розвалитися» — це, так би мовити, чиста фізика16. Так, зокрема, накопичивши величезні внутрішні напруження, «тріснув і розвалився» Союз «непорушний». Та на цьому, наголошують вони, процес розпаду, звісна річ, не припиниться — «енергетика буде колоти країну до ефективних площ».

Географи у зв’язку з цим «виділяють на території Росії 36 так званих природних країн — регіонів із однотипними природними умовами». А всього лише 100 років тому відомий датський дослідник Г. Брандес (1911. — с. 8–9), покликаючись на «Письма из России» графа Мольтке та опираючись на власні враження від подорожування Росією, переконував читачів, що навіть «думка про те, що велика держава із часом розпадеться на безліч дрібних, навряд чи правильна», позаяк, на його думку, «те, що поєднала географія, того люди не можуть роз’єднати». Ну, це не такий вже й переконливий аргумент, бо те, про що в XIX ст. не наважувалися й подумати, нині здійснюють буквально граючись. Та й про згадану «підступність» енергетики тоді ще навіть не здогадувалися.

Утім, ця обставина не змогла завадити німецькому вченому і мандрівникові Й. Колю у своїй книзі про Україну, виданій у 1841 р., дійти доволі сміливого і цілком протилежного брандесовому висновку (Січинський, 1992. — с. 200): «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта між сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з тих матеріалів велику і незалежну Українську Державу А «пропагандист Наполеона» граф Ж. Монгайяр у майбутньому неминучому розпаді цієї «протиєвропейської» держави бачив не лише єдину можливість «назавжди врятувати» Європу від російської небезпеки — саме в цьому він вбачав і єдину можливість демократизації порядків у самій Росії (Борщак, 1952. — с. 642): «Лише тоді, коли Російська імперія буде розчленована, а сила обставин робить це розчленування неминучим, деспотизм і рабство [в Росії] ослабнуть, і піддані зможуть сподіватися одержати поміркований уряд і добрі політичні й громадські закони».

Та й відомий український історик Ю. Липа ще в довоєнний період наголошував на неминучості майбутнього розпаду Росії: «Величезні терени дозрівають і розпадаються» (1954. — с. 74), оскільки вже «невигідно і недоцільно» бути під таким проводом, «котрий уже виконав свою історичну місію (в минулі століття різні народи, що населяли Росію, утримувала «певна централізаційна сила», основою якої «було розпросторення, виповнення певних меж», але воно вже себе вичерпало. — М. Л.), котрий не зумів економічно зорганізувати підданих йому просторів, ані не розв’язав квестіївзаємовідносин між народами» (там само. — с. 36–37), а тому має настати «повне розчленування Росії на національні держави».

У прийдешньому розпаді Росії була впевнена, якщо вірити сучасному метрові російської поезії А. Вознесенському (1996), й колишня перша леді Америки Ж. Кеннеді, яка, на його переконання, «тонко розуміла вірші й дуже любила Росію». Тож саме вона й сказала якось йому таку «цікаву страшну фразочку»: «Андрію, ви розумієте... Росію Вашу, мов хижі птахи, розтягнуть ті, хто навкруги». Ну, по–перше, якось навіть важко уявити, кого саме можна б назвати «хижими птахами» у порівнянні з самою Російською імперією. А по–друге, хіба все те, що, як напророкувала пані Кеннеді, «розтягнуть», упало Росії з неба, а не було перед тим загарбано нею в процесі «збирання» земель саме у тих, «хто навкруги»?

Але якщо таке станеться, тобто «якщо світ втратить духовність Росії», то увесь світ, лякає А. Вознесенський, — і цим значно перевершує Д. Лихачова, який погрожував катастрофічними наслідками лише українській культурі, — «він теж завалиться», оскільки для інтелектуалів світу Росія — «це якась духовна скарбниця. Завжди нею була». Ну що ж, думка про «особливість» Росії не нова. Однак існують й інші міркування. Ось, скажімо, думка відомого знавця європейських літератур, у тому числі й російської, Г. Брандеса (1911. — с. 20), який, як ми вже переконалися, теж вірив у нерушимість російської держави: «Безліч разів [іноземці] говорили, що вони [росіяни], так би мовити, не сприяли розвиткові цивілізації, а лише засвоїли культуру інших народів [до цієї «безлічі» можна піднести, зокрема, й твердження французького дипломата де ля Невіля кінця XVII ст. про те, що «московитяни без допомоги німців не могли б нічого доброго зробити» (Сочинський, 1992. — с. 128). — М. Л.]». Позаяк нова батьківщина великоросів, зазначав професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 623–624), «не внесла безпосередньо в їх життя жодних освітніх елементів», а також через відсутність в них «усякого змісту і сильну потребу заповнити цю порожнечу... — єдиним шляхом культури Великоросії було поступове, так би мовити, всмоктування в себе освітніх елементів іззовні... з інших країн, більш освічених». Наведені думки, вочевидь, є полярними, а істина, як відомо, завжди лежить десь посередині: втрата будь–якої, а не лише російської, складової духовності земної цивілізації є для останньої, безперечно, річчю непоправною — і саме так слід розглядати безжальне винищення десятків народів на теренах російської імперії...

Та все ж — чи можна бодай щось зробити, аби «врятувати імперію?» «Це неможливо»,з усією категоричністю відповідають дослідники.

Звичайно, не всі однаково оцінюють цю ситуацію. Так,, скажімо, московський історик і політик, лідер руху «Духовное наследие» О. Подберьозкін якраз у відновленні російської імперії — і звісно ж, «у колишніх історичних кордонах»вбачає майбутнє російської держави. Ба більше — на переконання О. Подберьозкіна, оприлюднене, зокрема, у його рекламному ролику як кандидата у Президенти Росії на виборах 2000, «XXI веквремя Российской империи» (московський телеканал «ТВЦ», 22.03.2000). А В. Кожинов (1998) переконливо показує, як величезні розміри й різкоконтинентальний клімат Росії спричинюють «гігантські витрати енергії», що, врешті–решт, робить головний продукт російського експорту — нафту — «в принципі, неконкурентоспроможною на світовому ринку (тут автор наводить «надзвичайно показовий факт», на який звернув увагу «один із найбільш серйозних» російських соціологів Є. Стариков, а саме: «попри теперішні “сприятливі” стосунки Росії з Німеччиною, остання рік у рік зменшує закупки російської нафти... поповнюючи нестачу імпортом з Великої Британії та Норвегії». — М. Л.)», а Росію — в економічному сенсі — «явно неконкурентоспроможною (виділено В. К. М. Л.) країною».

Головною причиною цього малоприємного висновку дослідник називає те, що «у вартості будь–якого вітчизняного товару враховані усі ті надвитрати», які є «неусувними у принципі». А шлях подолання цієї «у повному розумінні тупикової» перспективи він бачить у ще одній особливості російської — і не тільки — економіки. Оскільки існуюча нині сяка–така — за висловом автора, «позірна»конкурентоздатність російських товарів «можлива лише через низьку заробітну платню тим, хто безпосередньо добуває нафту чи вирощує хліб», то, переконаний В. Кожинов, «тільки всеохопний і максимально твердий, хоча одночасно й максимально гнучкий державний протекціонізм (виділено В. К. — М. Л.) — тобто потужна система “захисту” вітчизняної економікиможе врятувати країну від животіння і деградації». Що ж, подібний «рецепт» лікування немічних пострадянських економічних організмів пропонує багато хто, однак поки що ніхто так і не наважився на серйозне його запровадження. Адже політика економічного ізоляціонізму, яка до того ж невідворотно спричинить ізоляціонізм політичний, аж ніяк не додасть реальної ваги отій — справді позірній — «конкурентоздатності» наших товарів.

Та й якими б мали бути практичні механізми того запровадження? Адже пропонований В. Кожиновим — «люди можуть і повинні зрозуміти...» — не менш позірний, бо можливий лише за умови повернення до сталінських «порядків», коли таке «розуміння» досягалося шляхом запровадження масових репресій. Однак часи не ті, та й люди, хочеться вірити, вже не дозволять знову зробити себе безіменними «гвинтиками» тієї моторошно–безправної системи, бо хочуть вже жити, а не знову «боротися й гинути» заради якихось ефемерних ідей...

До речі, згадані дослідники переконані, що така ж доля невідворотно спіткає і США, і Канаду (останній буквально дивом вдалося уникнути розколу вже нині — унаслідок проведеного в 1996 році в Квебеці референдуму), і Китай (Тайвань — лиш перша ластівка), і Австралію — та, зрештою, й «усі інші великі державні утворення». І аби хоч трішки втіш ити занепокоєних таким песимістичним прогнозом «імперіалістів», автори оптимістично висловлюють надію на те, що «економічна доля цих — “відколотих”країн складеться більш вдало, ніж доля унітарної Росії».

І цей процес деколонізації, який завжди започатковувався на окраїнах імперій, дійсно «уже іде» — він розпочався визволенням з–під колоніального гноблення кількох колишніх радянських республік (ще раніше — Польщі та Фінляндії), а надто України, з приєднання якої свого часу й розпочався процес формування Російської імперії. Тож головне зараз, аби цей історичний процес не вийшов з–під контролю та не набув якихось крайніх форм, тобто не перетворився, як писав про цю «птицу тройку», що мчить у безвість, Гоголь, в «наводящее ужас движение», бо спонтанний лавиноподібний розпад такого Левіафана може спричинитися до великого лиха як для самої Росії, так і для інших народів, а надто — для найближчих її сусідів.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка