Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка8/50
Дата конвертації09.04.2017
Розмір9.96 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   50

6. Міф про «окраїнність» України



Схоже, що українці, тобто майбутні малороси, якось одразу не сподобалися московській владі, а надто дякам. Нібито й люди, як люди — з двома руками, ногами, очима тощо, — але не давало спокою якесь підсвідоме передчуття: «...чує моє серце, навозимося ми з тими... хохламиІ, певно, саме тому ледве не з моменту «возз’єднання» почали забороняти простому, але на той час ще вільному українському людові усе, що тільки можна було заборонити: і носити яскравий одяг, і сап’янові чоботи, що, з точки зору самодержавної пихи, могло негативно впливати на закріпачених, «лапотних» московських «холопів», і вільно торгувати, і друкувати та читати (а бажано б — і думати!) рідною мовою, і навіть хрестити «українськими іменами» власних дітей. Та й про «хохли, котрі у вас на головах», не забули — уже у тому ж таки 1654 р. наказом царя Олексія Михайловича вимагалося: «пострижіть» (Соловьев, 1963. — т. 10. — с. 626). Хоча М. Драгоманов (1917. — с. 10) наводить цей маніфест царя як приклад «тупоголовості» московських політиків в момент, коли Україна зверталася до них із проханням «союзу та протекції», однак навряд чи могло бути інакше — волелюбні, освічені та ще й чепурні українці становили зрозумілу небезпеку для варварськи деспотичного режиму, що неподільно панував у Московській державі, де, як наголошував М. Лєрмонтов, «ницість є благо».

А далі таких указів, добірно просякнутих спесиво–зверхнім «заборонити все українське, було безліч. До того ж ревні виконавці «высочайших» повелінь «на місцях» у своєму українофобстві перевершували будь–які можливі межі брехні та цинізму. Так, наприклад, згаданий циркуляр губернатора фон Богговута (Кучерук, 1991) серед іншого вимагав також «усіма засобами викорінювати вживання назв “Україна”, “український”», «скласти правдиву історію малоруського народу, в якій роз'яснити, що Україна” — то “окраїна” держави в минулі часи... і що ніколи українського народу не було...»

Узвичаєна маячня, розвінчувати яку — забагато честі. Та все ж цікаво, «окраїною» якої держави наприкінці XII ст., коли назва «Україна» вперше зустрічається у літописних джерелах (це зовсім не означає, що саме тоді вона й виникла, однак більш ранні джерела не дійшли до нас, зокрема й тому, що, як наголошував М. Грушевський, «свідомо нищилися»), можна було б вважати величезну імперію, якою ще була на той час Київська Русь? Хоча пан губернатор і не уточнював, яку саме «державу» він мав на оці, однак жодних сумнівів щодо цього не виникає — не він перший... Правда, тоді доведеться «поправити», скажімо, відомого дослідника історії Москви С. Бахрушина, котрий, нагадаю, навіть на кінець XIII ст. визначав її як «закутковою» [та говорити бодай про початки російської державності на ту пору ще не доводиться, оскільки, як зазначають найостанніші академічні історичні видання Росії (Русские, 1997. — с. 16), самий лише «початковий етап формування» російського етносу «припав на XIV століття»), або іншого відомого історика І. Огієнка, який доводив (1991. — с. 61), що «навіть в XVII віці Москва животіє в темноті». Та й за оцінкою М. Драгоманова (1992. — с. 43) Московщина на той час «була дика і не знала другого письменства, окрім церковного». А тому «читала Московщина в книгах не про народовства грецькі та римські, а про біблейські царства; бачила перед собою приміри не італійських народовств, не Англії, не Швайцарії, не Голяндії, а татар казанських, астраханських, з їх ханською самоволею». Сучасник Драгоманова, російський історик К. Кавелін, наголошуючи на «повній відсутності культури російських мас», зазначав, що «невиразністю та безхарактерністю дише домашнє й громадське життя, розумова й усіляка діяльність навіть освічених верств нашого суспільства» (1897. — с. 613, 644–645), а от у «малоросіян... навпаки, індивідуальність сильно розвинута, внаслідок їх історії та порівняно вищого ступеня культури». Ось до якого «центру» прилучилася «окраїнна» Україна. Та й Польща (є й такий варіант: бо, мовляв, була «окраїною» польської держави) «в 12–1З ст. переживала період феодальної роздрібності», і лише «в 14 ст. польські феодали захопили більшу частину Галицько–Волинського князівства» (Украинский... — 1988. — т. 2. — с. 719), тобто на той час тільки–но започатковувався процес «збирання» польського королівства...

А щодо назви «Україна», то вона зустрічається в літописах із 1187 р., коли, повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича (18 квітня 1187 р.), літописець додав (Літопис Руський. — 1989. — с. 343): «За ним же Україна багато потужила». Важливо, що при цьому, як слушно зауважує відомий дослідник цього питання професор В. Мороз (1995. — с. 71), «літопис вживає слово “Україна” без жодних пояснень, як самозрозуміле». Тому цілком вірогідним є припущення про те, що ця назва широко вживалася й раніше, але не в офіційних документах, а в усній мові. Та «на письмі», зрозуміло, мала вживатися тільки офіційна назва держави — «Русь». Як наголошує В. Січинський (1948. — с. 23), «Україна як назва географічна і збірнонаціональна була завжди чистонародною, глибокоінтимною і соборною».

Останнім часом з’явилося чимало досліджень щодо походження назви нашої землі, як сьогоденних, так і більш раннього написання. До перших належить і невелике за обсягом, але досить ґрунтовне дослідження цієї проблеми, здійснене доктором філології В. Скляренком (1991), який, проаналізувавши розвиток слова край аж із праслов’янських часів, переконливо доводить, що найбільш вірогідним є пов’язати назву Україна із словом «край, країна», зазначаючи при цьому, що «етимологічний зв'язок іменників край (країна) та Україна (останній, на думку автора, «виник, очевидно, вже після розпаду праслов'янської єдності».М. Л.) не прямий, як гадає більшість дослідників, а набагато складніший».

Аналогічну версію ще в середині минулого століття обґрунтував академік О. Чертков (1853. — с. 84): «Укри жили на крайньому кінці поморів, які займали увесь південний берег Балтики від Данії до лівів, чуді й корси. їх країна через те називалася у німців Uckermark... Варнефрід називає Крайну “дійсною батьківщиною слов'ян — “Slavorum patria”. І далі: Крайна”, каже Männert, “походить від слов'янського слова край, Gränzland”». Посилаючись на розвідки С. Шелухіна («україна — окрема, одрубана, одсічена, одрізана, одкраяна, вкраяна, украяна, виділена в самостійне посідання земля»), і згаданий В. Мороз висловлює припущення (1995. — с. 70–71), що «первісне значення [назви «Україна»] було “окрема країна, край з окремим статусом (так, про дочку, що вийшла заміж і відділилася від родини, створивши окрему сім’ю, в народі й досі кажуть «одрізана (одкраяна, украяна) скибка”».М. Л.)». До речі, автор чотиритомного етимологічного словника російської мови М. Фасмер (1967. — с. 364), пов’язуючи походження широко розповсюдженого в багатьох слов’янських мовах слова край з «чергуванням голосних в [російських словах] “кроить, крою”» (ще виразніше цей зв’язок простежується в українській мові: краяти, вкраяти тощо), наводить, зокрема, також «порівняння... з авестійським karana — “край, сторона”», хоча й зазначає, що воно — «ненадійне». Та й Б. Грінченко у своєму «Словарі української мови» 1907–1909 рр. наводить лише два значення слова Україна: «країна» та «країна, заселена українським народом».

У дослідженнях слов’янських старожитностей О. Вельтман (його талановитість не піддавав сумніву навіть такий строгий критик, яким був В. Бєлінський), наводячи різні назви, вживані щодо держави гуннів у V ст. («окрім Гунненланд, вживається й Унгерланд»), ще в середині XIX ст. наголошував (1858. — с. 38. — Прим. 2), що «ця Унгерланд становила Слов'янську крайну, або украйну з Римом25. Ці Українці (виділено О. В. — М. Л.) — Укряни, Укри, Угри — по–польськи вимовлялися Wengi...» А ось що писав про це О. Чертков у грунтовному дослідженні історії численних пелазго–фракійських племен (1853. — с. 83–84): «Щодо Каті, то нема жодного сумніву, що вони Крайни, Крайняни, Українці (як ми переконалися вище, він також вживає щодо українців назву «укри».М. Л.) як в древності, так і тепер. Жоден із давніх географів не відділяє їх від Henetes [вони ж «Еne tes, Vene des, Vendes, Венеди, Венети, Венди...» Відомий дослідник історії слов’янських племен П. Шафарик (1837. — с. 123), говорячи про «іноземні назви» давніх слов’ян, наводить й інші варіанти: Wenedi, Winidi, Winitha, Winethi, Winnetes, Winodi, Wenedi, Hwinidi тощо. — M. Л.]». Тепер стає зрозумілішим зв’язок між не надто схожими, як на перший погляд, назвами «укри», яких давні географи «не відділяли» від венедів, і «wengi». Про це ж додатково знаходимо у Черткова (там само. — с. 31 «Приміток»): «Wengen, коло Bodensee, також вказують на Wenden», а вище він згадує про «Венду, доньку Крока, князя Полян, які мешкали на Вислі».

Зрештою, точне встановлення значення того чи іншого етноніма є не таким уже й значущим для долі його носія (до того ж часто воно буває зовсім позбавлене тої величі й романтизму, які вбачають у ньому прихильники різних версій), але, звісно, розшифрування давніх назв далеко не позбавлене дослідницького інтересу. Тому час від часу різні історики спрямовують свої розвідки й у цьому напрямі.



«Найдавнішою згадкою імені “Русь”... вважається повідомлення Псевдозахарії» (сірійський автор VI ст.), який «знає народ Рос (Hros або Hrus)», що «жив на північ від Азовського моря». Псевдозахарія, наголошує М. Брайчевський (1999. — с. 334), «пов'язує це ім'я не з північними, а з південними землями Східної Європи». А «дата цього повідомлення виключає будь–яку можливість тлумачення його (імені «Русь». — М. Л.) з позицій норманізму, оскільки жодного нормана VI ст. не було і не могло бути в південно–східній частині Східної Європи, з якою пов'язується походження цього загадкового етноніма».

А відомий російський славіст академік Б. Рибаков26, досліджуючи «взаємовідношення термінів “Поляни” і “Русь”», доходить висновку, що «Русь є більш пізнім позначенням, яке замінило давнє ім'я полян», адже на хронологію цих двох термінів прямо вказав ще Нестор Літописець: «поляне, яже ныне зовомая Русь», А «часом витіснення древнього імені полян іменем росів, — на думку Рибакова, — слід вважати V–VI ст., коли після гунського розгрому почалось укладання нових племінних союзів». І саме тоді, «у VI ст., склалося потужне темінне об'єднання слов'янських племен, яке носило за головним племенем назву Русь» (Рыбаков, 1982. — с. 85–87).

До південного походження цієї назви схилявся й інший російський академік О. Шахматов (1916. — с. 93–94), аналізуючи так званий Начальний літопис (звід). «Що ж каже Начальний звід про Русь? Він протиставляє РусьСловенам. Руська земля — це... Київська область. Русь здійснює похід на Царград ще до закликання Варягів. У розповіді про похід Олега Русь — це, звісно ж, близькі літописцю Поляни, а Словенице малоосвічені мешканці півночі. Словени, Кривичі, Меря, Чудь закликають до себе Варягів, а не Русь». Те, що «Начальний звід (це відновлений О. Шахматовим на основі досліджень літописів так званий Начальний літопис 1093 року, що ґрунтувався на давніших літописах — зокрема, на так званому Найдавнішому київському зводі — і передував «Повісті минулих літ», першу редакцію якої історики датують 1111 р. — М. Л.) не виводив назву Русі від Варягів, особливо очевидно з того, що, розповівши про захоплення Києва Ігорем, він повідомляє: “І сів Ігор княжити в Києві, й були у нього мужі Варяги і Словени, і відтоді прозвалися Русію”». Однак, наголошує Олексій Олександрович, «до слова відтоді (у Шахматова «оттоле».М. Л.) приписано пізніше на полях слово “прочии”, що цілковито змінює початкову суть фрази. Вочевидь, первісна суть цієї фрази в тому, що, сівши в Києві, Ігор та його дружина назвалися Руссю (тут і вище виділено О. Ш. — М. Л.); отже, ім'я Русь вони не принесли з собою з півночі, а отримали його на півдні».

«Термін Русьне скандинавський, — наголошував і В. Мавродін (1978. — с. 157). — Часи вікінгів його не знають... Ні на яке плем'я чи народ “русь” у Скандинавії не вказує жодне джерело середньовічної Європи».

Та повернімося до назви «Україна». Слід зазначити, що подібні припущення щодо «міфічних» укрів, м’яко кажучи, не надто поділялися сучасними фаховими істориками. Тим несподіванішою є оприлюднена останнім часом позиція професора В. Мороза з цього питання (1995. — с. 72): «Виявляється,пише він, — що слово “брахмани” на позначення певної ритуальної частини населення є історично недавнього походження. В часи “Махабхарати” та “Рамаяни” вживалося інше слово — “укри”. Виходить, що “укри” (українці) були спеціальною групою, щось на зразок левітів у староєврейському суспільстві. Цілком імовірно, що етнонім “Україна” походить саме від цього слова». До речі, «Велесова книга» (1995. — с. 96, дощечка 25) теж подає назву «укри» у поєднанні з назвою ритуальної частини населення: «І се прийшли волхви укри Ухоріз і брат його Ословень, і так сказалирусам...»

Автор монографії про Генріха І Ф. Фатер на підставі історичних документальних матеріалів пише (Січинський,1948. — с. 23), що Генріх І, який був цісарем в 903–936 pp., перш ніж іти на Італію, «мусів ще раз йти на Укранів (F. Vater. Herr Heinrich. München, 1941. — P. 459)». Схематична карта, що міститься в згаданій праці Ф. Фатера, подає на Помор’ї, поруч з Ободрітами і Редарітами, також і Укранів («Ukraner»).

Чимало прихильників теорії «окраїнності» апелюють до того, що, мовляв, існувало багато україн–окраїн, зокрема Галицька, Литовська, Смоленська тощо. Однак, як слушно зазначає дослідниця з Москви Т. Анісімова (1998), у літописах «слова Країна, Вкраїна, Україна, Вкраїниця вживаються лише для етнічних українських територій, отже, існувала якась традиція вживання цього слова саме для цієї території, яка ніяк не пов’язувалася з місцем розташування», себто її окраїнністю відносно «центру». До того ж ці назви нашої землі існують упродовж багатьох століть, «на відміну від пізніших “україн” на території нинішньої Росії, які як виникли, так і зникли», і якби вони несли значення окраїнності, то «наша мова донесла б це — чи через письмові джерела, чи через народну творчість... але,наголошує Тетяна Петрівна, — ми не знайдемо в літописах посилань на землі, що лежали “у края”», позаяк взагалі «не існує доказів того, що на час виникнення слова “Вкраїна (Україна)” слов'яни користувалися поняттям окраїнності території».

Та «скринька» щодо узвичаєної затятості російських можновладців проти назви «Україна» відкривається зовсім просто. Так, колишні російські міністри Кривошеїн та Мілюков і колишній посол в Австрії Шебеко у записці–інструкції державам Антанти підкреслювали (Сергійчук. Чи втретє... — 1992): «Офіційне визнання слів “Українаі “українцінеминуче потягне за собою зменшення російського народу більш як на третину і одріже російські землі від Чорного моря (певно, аби запобігти цьому, гетьман Скоропадський «у серпні 1918 року відступив» Війську Донському «етнічно український Таганрозький округ». — М. Л.). Коли б навітьУкраїна” на світовому конгресі й була зарахована до складу російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на майбутнє багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати ґрунт і рацію».

Ось що непокоїло імперську верхівку Росії — не повинно бути окремого українського народу, який завжди буде домагатися своєї окремої держави. Будь–якими шляхами зруйнувати цю кляту окремішність, що так нестерпно ріже око й сушить серце російського шовініста — ось завдання із завдань, яке завжди ставила перед собою «братня» імперія. Одним із шляхів його розв’язання були неминаючі намагання імперських ідеологів будь–що довести (ще краще — звести в ранг аксіоми), що українці — то ніякий не окремий народ, їхня мова — ніяка не... і т. ін. І робилося це просто–таки з винятковим цинізмом.



Неабияких потуг для обґрунтування все того ж «окраїнного» походження назви «Україна» докладає і сучасний російський автор А. Зубов (1993), твердячи, що буцімто лиш «від часів приєднання... до Руського царства27 в 1654 році починає називатися Україною... і лише поступово це ім'я витіснило старовинну назву народу і країни: “малороси”, Малоросія». І зовсім не дивує автора те, чому б то такі, на його думку, «старовинні» назви не знайшли жодного — ані в сиву давнину, ані в часи нової доби — відображення у багатющій фольклорній спадщині самого українського народу! Та саме тому, що, як наголошує Г. Федотов (1991. — т. 1. — с. 250), українство «само себе завжди називало руським», принаймні «до кінця XIX ст.» Про це ж ще півтора століття тому писав і згаданий російський історик О. Чертков (1853. — с. 84): «Нащадки древніх Крайнів і до наших днів зберегли ім’я, передане їм праотцями. Країна їхня й тепер має назву Крайна (Украйна)».

А ось що відносно походження «старовинного», на думку А. Зубова, найменування українців малоросами читаємо у листі, надрукованому журналом «Колокол» ще 15 січня 1860 р. (Драгоманов, 1917. — с. 32): «Більшість великоруської та польської публіки звикло не вважати нас (українців) окремим народом. Цей помилковий погляд виник через те, що дворян–малоросів нема, за винятком небагатьох. Народність малоросійська, як звикли її називати з легкої руки дяків Олексія Михайловича, завжди зоставалася набутком пригніченого стану...»

Московська дослідниця Е. Ільїна мала усі підстави наголошувати, що саме «апологети й ідеологи російської імперської ідеї перейменували Україну в “Малоросію”, а українців —у “малоросів”». Тож «слова Малоросія” і “малороси” такі ж штучні, як і слово “колгосп”», вважає вона. Зрештою, нема чому й дивуватися, від самих первнів «возз’єднання» Москва заповнювала наші стосунки штучністю та нещирістю: на словах називала братами, а наділі — чинила гірше заклятого ворога.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   50

Схожі:

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКонспект лекцій з дисципліни «Основи наукових досліджень»
З позиції системного підходу науку можна розглядати як систему, що складається з наступних елементів
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconУроку як засіб керування процесом навчання. Урок цілісна система його ознаки, принципи. Методика та схема педагогічного аналізу уроку з позиції системного підходу
«Нова школа кладе за головну мету здобути, дати виявитися самостійним творчим силам дитини»
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconОгляд польських підручників з історії ХІХ – початку ХХ століть під кутом зору висвітлення подій української історії

Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconЗавдання курсу
«Історії зарубіжної музики» розроблена на основі комплексного міждисциплінарного підходу, що передбачає опанування студентами матеріалу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconПам’ятка для представників змі щодо особливостей висвітлення судового розгляду справ у залі судового засідання
Ця Пам’ятка розроблена для забезпечення зручності та ефективності вашої роботи у Вищому адміністративному суді України під час висвітлення...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconДержавотворчість І. Мазепи. Міфи І реалії
Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.”...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України icon1. Вступ. Феномен української історії та культури
Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми І методи роботи над курсом. Проблеми викладання...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconІсторія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект студент І курсу магістратури Разумович Д. А
Александрії не отримали значного висвітлення в роботах вітчизняних учених. До деяких аспектів історії містобудування та архітектури...
Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України iconКнига для читання з історії України, матеріали папки «Наш земляк-Устим Кармалюк»
Летичеві, реферати учнів, довідник з історії України, Історія України в особах, І. В. Рибак «Наш край в історії України», Книга для...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка