Обрання до парламенту



Сторінка3/6
Дата конвертації17.01.2018
Розмір1.12 Mb.
1   2   3   4   5   6
§1. Другий строк прем’єрства.
Перемога на Фолклендах відразу ж поставила питання про нові вибори. За поширеною в країні думкою, до воєнного успіху шанси у консерваторів на перемогу були мінімальними. Для такого висновку був ряд підстав: безробіття продовжувало зростати катастрофічними темпами, економіка також знаходилася у стані депресії.

Але Фолклендська епопея все змінила. Англійські газети писали, що війна стала майже головним козирем консерваторів у гонці за голосами. [62] Переможним воєнним лідером називали вони Тетчер. Більшість англійців розглядали повернення Фолклендів ( Мальвін) під англійський колоніальний контроль майже як початок відродження Великої Британії; їм імпонували «тверда рука», яка забезпечила зовнішню перемогу. Влітку 1982 року М.Фут так оцінив ситуацію: « Перемога у війні укріпила позицію торі і особисто Тетчер. На це необхідно зважати кожному серйозному політичному діячеві. Якщо б вона оголосила вибори зараз, то консерватори без зусиль отримали б перемогу».[63]

Дострокові вибори в парламент були призначені М. Тетчер на 9 червня 1983 року.

Консерватори почали підготовку до них задовго до їх офіційного оголошення. У 1983 році компанія «Саатчи енд Саатчи», котрій, як і у 1979 році, консерватори доручили рекламу передвиборчої кампанії, дала наступні рекомендації: слід акцентувати увагу виборців на необхідності продовжити строк перебування консерваторів у влади для здійснення тих планів, які вже були схвалені англійцями у 1979 році, вести кампанію не в оборонному, а у наступаючому ключі, в тому ж питанні про безробіття; нарешті, що особливо важливо, у центр кампанії поставити питання про високий рейтинг лідерів консерваторів і зменшений авторитет лідерів лейбористів. 18 травня був опублікований передвиборчий маніфест консерваторів. Вони запевняли, що Британія « встановила самоповагу і довіру» до себе, що спад в економіці закінчився і почався період становлення, що уряду вдалося значно зменшити інфляцію – до 4 % (це була найнижча інфляція за останні 15 років після 1968 року).

Маніфест проголошував продовження того ж курсу в економіці, включаючи контроль за розходами, зниження податків, денаціоналізацію ряду галузей промисловості. Торі планувала заборонити страйки на виробництвах ключового значення ( щоб, як вони казали, ті не наносили збитків економіці Англії й не приносили незручностей мешканцям країни). Вони оголосили про намір розпустити муніципалітет у великих містах, перш за все Лондонську раду, тобто ради, де домінувала опозиція.

Маніфест лейбористської партії, в свою чергу, передбачав продовження політики націоналізації, зменшення безробіття, захист прав тред-юніонів, а в області зовнішньої політики вихід з ЄЕС і без’ядерну Англію.

Лейбористська партія робила ставку на поширення державних капіталовкладень в економіку країни, на збільшення виділення державних коштів на житлове будівництво (що, на думку частини виборців, призвело б до збільшення податків).

Лейбористи продовжували дотримуватись старих лозунгів, недостатньо враховували нові зміни в економіці і соціальній сфері, продовжуючи наполягати на ряді явно не популярних в народі концепцій економічного розвитку країни. Тим самим вони не тільки не заохочували на свій бік нових виборців, але й втрачали голоси так званих нестійких виборців, які тільки в останню мить виборчої кампанії вирішували, яку партію обирати.

Консерватори виявили мистецтво політичної боротьби, надавши перевагу не обговоренню результатів своєї діяльності і свою програму, скільки обрушувалися на програму лейбористів, підкреслюючи її слабкі місця.

Виборча кампанія почалася серією прес-конференцій партії, причому М.Тетчер взяла участь майже в усіх. Вона відповідала сама на всі запитання, звертаючись до довідників тільки у випадку, коли необхідно було навести цифри. Її звинувачували в тому, що у неї стиль наставника, ментора, «директриси коледжу». Вона парирувала ці зауваження заявою, що багато директрис забезпечили своїм випускникам чудову кар’єру. «Так, я вірю, що повинна переконувати людей в тому, в чому сама впевнена, - продовжувала вона. – Я дуже стара, щоб змінюватись».[64]У травні-червні 1983 року у Великій Британії, на думку багатьох спостерігачів, вибори значно відрізнялись від попередніх. Зазначалося навіть, що вони були більше схожі на вибори американського президента, коли мова йде не стільки про боротьбу партій, скільки про суперництво їх лідерів. Англійський журнал «Економіст» вважав, що головне питання на виборах полягає у ставленні до Тетчер виборців.

Газета «Сан» ( з найбільшим тиражем в Англії – більше 4 млн. екземплярів) в своїх передовицях характеризувала Тетчер як «лідера, що підняв країну до величі у період кризи», як « чудового воєнного адмірала», як « прапороносця простих людей» і т.і. Газета, змальовуючи Тетчер «залізною леді», підкреслювала, що вона в той самий час і «м’яка леді», котра опікувалася безробітними, що вона турбувалася про своїх колег, і т. і.

Сама Тетчер вела виборчу кампанію активно і цілеспрямовано, виступаючи на фабриках, заводах, вулицях міст. Вона заявляла, що вибори 1983 року покликані вирішити, який з двох протилежних курсів у розвитку країни обирає нація: той, що пропонує консервативна партія, чи той, за яким стоять її опоненти, які несли Англії, як вона запевняла, « темні хмари марксистського соціалізму».

Немалу послугу надали консерваторам і чвари між лейбористами. 20 травня заступник лідера партії Д.Хілі, який користувався великим авторитетом, урозріз з маніфестом лейбористів, в якому було сказано, що прийшовши до влади, вони знищать ядерну зброю Британії у п’ятирічний строк, заявив, що партія цього не зробить, поки Росія не скоротить свої ядерні сили, спрямовані на Британію.

Джон Сілкін, оратор партії з питань оборони, відразу ж заявив, що Британія при лейбористах стане без’ядерною державою. Фут спочатку уклонявся від встановлення своєї позиції, але через декілька днів під натиском Хілі поступився, заявивши, що згоден з Хілі і що тільки тоді Англія почне знищувати зброю, коли і СРСР піде на це. Звичайно, що розходження по такому кардинальному питанню було негайно використане консерваторами, які заявили, що на лейбористів не можна покластися у вирішенні такої важливої справи, як оборона країни. Газета «Сан» розмістила 26 травня карикатуру, котра стала популярною в країні. На ній були зображені Д. Хілі і М. Фут, що сидять на паркані спинами один до одного і дивляться в різні боки: Фут – на засіяний квітами простір, зазначений як «без’ядерна зона», а Д.Хілі – в протилежний бік, на «ядерну зону», де зображені ядерні ракети. Підпис проголошував: «Ті, що сидять на обороні».

У голосуванні 9 червня 1983 року приймало участь більше 30 млн. англійців, тобто 72,7 % виборців (менше, ніж на виборах 1979 року). 13697 тис. чоловік проголосувало за консерваторів, 11532 тис. за лейбористів, 4313 тис. – за альянс, 1043 – за інші партії. Таким чином, за консерваторів проголосувало всього 42,4 % виборців, але, дякуючи мажоритарній системі і заявленню на політичній арені альянсу вони отримали 61 % всіх місць в парламенті. 307 консерваторів було обрано до Палати громад – на 58 чоловік більше, ніж у 1979 році. Свою більшість у парламенті вони тепер довели з 43 до 144 депутатів.[64]

Лейбористи отримали 209 місць, альянс – 23, з них ліберали 17, а СДП – 6 місць.

Ф.Пім писав згодом: « На мій погляд, якби лейбористська партія запропонувала іншу альтернативну програму, і якби не було Фолклендів, консерватори могли б потерпіти поразку». [65] Не користувались популярністю наміри лейбористів вивести Англію з ЄЕС. « Наголошування …на вимозі виходу з ЄЕС на мало під собою ніякого підгрунтя», - заявило згодом керівництво Компартії Британії. [66]

Успіх на виборах 1983 року і слабкість розколотої опозиції створювали сприятливі умови для продовження розробленої в опозиції неоліберальної соціально-економічної політичної стратегії. Однак на шляху її реалізації уряду та його голові прийшлося зіткнутись з багатьма проблемами як внутрішнього – так і зовнішньополітичного плану.

Перемігши на виборах, Тетчер вирішила укріпити свої позиції, виробивши значні перестановки в уряді. Найбільш серйозним було питання про те, хто стане міністром фінансів. Враховуючи складність попередніх економічних перетворень, Тетчер підібрала на посаду канцлера казначейства дуже компетентну людину. Н.Лоусон, котрий зайняв цю посаду, відрізнявся глибоким знанням економічних проблем, як і сама прем’єр-міністр. Він отримав освіту в Оксфорді, де його знали як одного з обдарованіших студентів.

Міністром торгівлі й промисловості став яскравий, знаючий, здатний політик С.Паркінсон. Це був давній соратник Тетчер, який відрізнявся своїм лояльним ставленням до прем’єр-міністра.

Говорячи про формування Тетчер кабінету, можна підвести підсумки: до нього увійшли три нових міністри, десять міністрів зайняли інші посади в уряді, а всього в уряді було здійснено близько 60 переміщень. В результаті цих перебудов Тетчер отримала «уряд впевнених діячів», про яких мріяла з 1979 року.

Однак на шляху прем’єра залишилась головна перешкода: діяльність профспілок. Влада тред-юніонів в Англії в останні десятиліття була дуже сильною. Хіт, в роки свого прем’єрства, зізнався, що країною править не уряд, а профспілки. Очевидно, що діяльність профспілок, спрямована на поліпшення соціального забезпечення робітників, не тільки була у протиріччі політиці прем’єра, але й заважала здійсненню її планів по виводу економіки з кризи.

Другий строк прем’єрства Тетчер вважається найважливішим етапом створення суспільства «народного капіталізму». Саме в ці роки була реалізована знаменита тетчерівська програма приватизації. Створення цієї програми логічно вписувалося в контекст економічної політики, яку проводила Маргарет Тетчер ще за років першого прем’єрства. З одного боку вона була продовженням цієї політики, з іншого – була викликана вимогами часу.

Деякі британські історики висловлюють думку, що програма приватизації виникла в умовах неможливості боротися іншими засобами з величезним дефіцитом, який склався в результаті діяльності націоналізованих лейбористами галузей промисловості. Причому, програма приватизації стала першою в ланцюгу програм, що закономірно виникли згодом саме як реакція на кризу в тій чи іншій сфері керівництва.

У ході тетчерівської денаціоналізації було приватизовано більше 50-ти великих державних компаній. Якщо у 1979 році на національні галузі , за офіційними даними приходилося 10% валового продукту і більше 8% всіх зайнятих, то у 1988 році співвідносно 4 і 5,5%. У 1980 році націоналізовані галузі отримали 3 млрд. фунтів державних субсидій, у 1987 – 300 тис. [67]

Програма «народного капіталізму» набула воістину грандіозного розмаху. Активний широкомасштабний продаж акцій колишніх державних компаній почався після приватизації у 1984 році компанії « Брітіш Телеком». Акції цієї компанії придбало більше 2 млн. чоловік, акції «Брітіш Гас» ( 1986) – більше 4,5 млн.чоловік. В цілому тримачів акцій збільшилося в країні з 2 млн. у 1979 – 1980рр. до 4,5 млн. у 1985 році, 9 млн. у 1987 році і 12 млн. у 1989 році. [68]

М. Хезелтаїн, відомий діяч консервативної партії, назвав процес приватизації «суттєвою перекачкою багатств» і «м’якою революцією».

Послідовно відстоюючи ідею не тільки економічної, але й особистої незалежності людини, Тетчер виступала також за продаж муніципальної власності. Число приватних домовласників у Британії за період прем’єрства Тетчер стало одним з найбільших серед промислово розвинутих країн.

Тетчер по-справжньому зробила ставку на економічний потенціал малого бізнесу – ініціативу, гнучкість, здатність до швидкого оволодіння технічними новинками. Чисельність підприємств, які наймали від 1 до 10 робітників, збільшилася в обробляючій промисловості з 62,5 тис. у 1979 році до 105,9 тис. у 1988 році. [69]
§2. Уряд і профспілки, шахтарський страйк 1984-1985рр.
Серед цінних орієнтацій неоконсерватизму взагалі і тетчеризму в тому числі особливе місце належало індивідуалізму, або тому що й анти колективізм.

Основним носієм колективістських начал тут є, як відомо, профспілки, від дій та поведінки яких залежить багато в чому стан трудових взаємин і рівень соціальної згоди у суспільстві в цілому.

Маючи у себе за плечима довгу історію боротьби за права і благоустрій своїх членів, британські профспілки отримали доволі сильні позиції як у взаєминах із роботодавцями, так і в суспільному житті взагалі.

На посаду міністра зайнятості, відповідального за відносини з профспілками, був призначений представник помірного крила партії Дж. Прайор, а кожний з підготовлених ним законопроектів вводив порівняно невелику, хоча й достатньо жорстку дозу обмежень на страйкову активність, пікетування, «солідарні дії», свободу дій профспілкових організацій на підприємствах і т.і. Більш того, при проведенні законів про профспілки, уряд підкреслював, що міри, які приймаються, спрямовані не проти їх рядових членів, а скоріш на захист від екстремістів з числа профспілкового керівництва. Законодавство забороняло страйки солідарності, масове пікетування, а також вводило жорстку систему штрафів за порушення нових правил.

Своїми законами, котрі регламентували діяльність профспілки, і лінією на витіснення профспілок з напівдержавних структур, уряд суттєво обмежив свободу дій тред-юніонів. Немалу роль в цьому процесі відіграла антипрофспілкова програма, а також загальне різке зменшення престижу і авторитету профспілок у британському суспільстві.

Питання про обмеження прав тред-юніонів поставало перед багатьма британськими урядами, і деякі з них були змушені йти на поступки перед профспілками або навіть відступати перед їх натиском. Так, уряд Г.Вільсона у січні 1969 року спробував провести через парламент законопроект «Замість розбрату», який модифікував право на страйки, лімітував їх і навіть вводив щодо страйкарів репресивні заходи суворого порядку. В результаті цей білль не тільки не призупинив страйкову боротьбу, а навпаки, ще більше посилив її. Зрештою, під тиском тред-юніонів, уряд Вільсона був змушений зняти законопроект з обговорення, але це в кінцевому результаті не врятувало лейбористів від поразки на загальних парламентських виборах у червні 1970 року. Консервативний уряд Е.Хіта, що прийшов на зміну лейбористському у серпні 1971 року, нашвидкуруч проводить через парламент акт «Про виборчі відносини», мета якого – звести до мінімуму права тред-юніонів, поставити страйк поза законом. Вказаний акт призвів до нового підвищення страйкового руху, що багато в чому зумовило падіння уряду Е.Хіта у лютому 1974 року. [70]

Тому після приходу до лідерства у партії Маргарет Тетчер, «нові торі» узяли курс на обмеження «свавілля профспілок» [71] оскільки вони створювали штучні перешкоди на шляху розвитку господарства, лібералізації ринку, відновлення рівноваги на ринку зайнятості, що мало забезпечуватися «вільною грою природних економічних сил». Більше того, за оцінками консерваторів, профспілки гальмували науково-технічний прогрес і позбавляли економіку країни конкурентоспроможності, а також можливості набрати високих темпів розвитку. [72]«Приборкання профспілок», - наголошує британський історик П.Дженкінс, - є одним з найголовніших елементів революції Тетчер», оскільки політика торі несумісна із сильними профспілками. З метою послаблення позиції останніх, як відомо, було прийнято ряд антипрофспілкових законів у 1980, 1982, 1984, 1988 роках, що різко обмежили сферу, знизили ефективність їх діяльності.

Варто зазначити, що політика тред-юніонів, спрямована на екстенсивний шлях розвитку, значне збільшення заробітної платні, без урахування економічних проблем, певною мірою сприяло зростанню інфляції, гальмуванню технологічного прогресу. Поряд з тим хронічні страйки завдавали значних збитків і соціальній сфері, спрямованих на підтримку значної частини британців, зокрема пенсіонерів, малозабезпечених родин тощо, тою чи іншою мірою впливали на загальне скорочення інших урядових програм. Як зазначав британський історик Е.Хобстоум, у 70-ті роки заохочувалися ілюзії з приводу політичного потенціалу тред-юніонів.[73] Ці процеси призвели до критики робітничого руху з боку неоконсерваторів. Окрім приватизації й зростання власності, торі висунули альтернативу, яка передбачала відмову від доктрини суцільної зайнятості, індивідуалізацію трудових відносин, обмеження права на страйк, що загалом мало послабити роль тред-юніонів.

Після обрання лідером партії, М.Тетчер доручила лорду П.Каррінгтону, тодішньому тіньовому міністру енергетики, «дати їй ключ» до розуміння проблеми тред-юніонів і, зокрема, шахтарів. [74] Протягом 18 місяців його група детально вивчала проблеми, що склались у вугільній промисловості. Лорд неодноразово зустрічався з багатьма зацікавленими бізнесменами, чиновниками Національного Управління вугільної промисловості (НУВП). Підсумком цих консультацій стали рекомендації, зміст яких зводився до того, що в епоху НТР профспілки набрали надмірної сили, яку слід вибити з їх рук.

Уряд Тетчер усвідомлював, що прямого зіткнення з профспілками йому не уникнути. До того ж інколи складалося враження, що після того, як перемогли на виборах 1983 року, вони лише шукають приводу для такої сутички.

Саме так сталося, коли місцева органи інтерпретували рішення про ліквідацію профспілкової організації і заборонили персоналу вступати у профспілки в містечку Чампенхем, виконуючи прийнятий урядом на початку 1984 року закон. Навіть завжди підштовхуючи уряд вправо, тижневик «Економіст» фактично засудив це рішення, кваліфікувавши його як «недоречне».

Куди більше драматичні події розгорнулися в ході конфлікту типографських

Робітників із власником «Таймс», «Сан» та ряду інших газет країни – Мьордоком. Він провів лінію на заміну застарілого типографського обладнання новою більш ефективною і працезберігаючою технікою. Була проведена серія забастовок профспілкою типографських робітників, але вона нічого не домоглася. Праві торі вимагали здійснити ще радикальніші кроки щодо організованих трудівників, розраховуючи, що послаблені високим рівнем безробіття, профспілки не зможуть енергійно протидіяти урядовим заходам.

Під їхнім тиском М.Тетчер доручила розробку нового законопроекту одному із своїх найближчих однодумців Н.Теббіту, замінивши ним «поміркованого» Дж. Прапора.[75] Закон про зайнятість 1982 року («Закон Теббіта») був уже набагато радикальнішим і мав яскраво окреслену антистрайкову спрямованість. Незаконними оголошувались усі політичні страйки, прояви міжнародної солідарності, взагалі будь-які страйкові заходи, про які не можна сказати, що вони «повністю або в основному» пов’язані з умовами найму. Передбачалися також заходи, спрямовані на підрив єдності профспілкових лав. Якщо раніше підприємці могли звільнити з роботи лише всіх страйкуючих разом, то новим законом вводилося «вибіркове звільнення», що давало змогу дискредитувати найактивніших низових профактивістів. Дозволялось також звільняти тих страйкарів, які відмовлялися повернутися на робочі місця через 5 днів після отримання ними спеціального попередження. Відповідно до закону, можна було за організацію страйків піддавати профспілки фінансовим санкціям. «Закон Теббіта» встановлював максимальні штрафи у розмірі від 10 тис. до 250 тис. фунтів стерлінгів залежно від чисельності профспілок. Причому розміри штрафу залежали від числа членів профспілки. [76] Цей захід був особливо небезпечним, якщо врахувати загальне послаблення фінансового стану профспілок в умовах кризи. Закон передбачав поширення правової бази для наступу на право «закритого цеху», маючи на увазі збільшення розмірів компенсації особам, що відмовилися вступити у профспілки на підприємствах з обов’язковим профспілковим членством. Закон також надавав право робітникам, у разі їх звільнення, вимагати виплати компенсації із профспілкового фонду (до 20 тис. ф.ст.), вводилося правило, згідно з яким кожних п’ять років необхідно було шляхом таємного голосування приймати рішення про існування «закритого цеху» (раніше це робилося тільки при утворенні нового «закритого цеху»). При цьому ставилася вимога, щоб на його підтримку висловилося 80 % усіх членів профспілки, або 85 % учасників голосування.

Як тільки закон про зайнятість 1982 року пройшов через парламент, тетчеристи почали підготовку третього антипрофспілкового закону. У січні 1983 року Н.Теббіт опублікував Зелену книгу (консультативний документ) «Демократія в профспілках», у якій робилася спроба розірвати традиційні зв’язки між профспілкою та лейбористською партією. Документ пропонував повернутися до закону, прийнятого консерваторами ще 1921 року, який зобов’язував членів профспілок заповнювати заяву про добровільну виплату політичного внеску, з метою зменшити таким чином кількість платників і тим самим домогтися скорочення фінансових надходжень до каси опозиційної партії. Пропонувалося також регулярно проводити голосування з приводу членства у партії.[77] У дусі «демократизації» профспілок, Теббіт запропонував скасувати діючу в деяких з них заборону на обрання на керівні посади(генерального секретаря або голови) осіб, які не були членами лейбористської партії. Серед пропозиції Зеленої книги важливе місце посідала вимога про обов’язкове проведення таємного голосування перед страйком, причому таке голосування мало проводитись за ініціативою підприємців, за участю робітників, що не входили до профспілки.

Восени 1983 року новий міністр з питань зайнятості Т.Кінг виніс на розгляд парламенту черговий антипрофспілковий білль. У його основу ( з певними змінами) було покладено документ Н.Теббіта «Демократія у профспілках». Влітку 1984 року білль пройшов через парламент як закон про профспілки. Того ж року парламент прийняв ще один закон, який передбачав обов’язкове таємне голосування робітників відносно проведення будь-якого страйку за чотири тижні до його оголошення. При цьому страйк міг бути легітимним лише у тому випадку, коли за його проведення висловлювалося більше 70 % членів профспілки. В іншому разі він вважався незаконним. Цим кроком торі мали на меті унеможливити страйкові виступи робітників або принаймні скоротити їх до мінімуму. Центральна роль у законі відводилась положенню, згідно з яким усі профспілки, що сплачували політичні внески, зобов’язувались не рідше одного разу на 10 років проводити серед своїх членів голосування з сприводу сплати внесків до цих фондів у подальшому.

Таким чином, було здійснено спробу відірвати британський профспілковий рух від його політичного осередку – лейбористської партії.

У цілому ж антипрофспілкове законодавство уряду М.Тетчер (на відміну від спроб Е.Хіта розправитися з профспілками «одним ударом», прийнявши у 1971 році Акт про виробничі відносини) передбачало поступову їхню трансформацію, крок за кроком.[78]

Спершу Маргарет Тетчер , не вдаючись до силових заходів, прагнула домогтися розколу у профспілках, послабити вплив на них лівого керівництва. У той час, як згадуваний вище Акт про виробничі відносини рівною мірою зачіпав інтереси усіх профспілок, система антипрофспілкових заходів, запропонована тетчеристами, врахувала специфіку окремих з них, залежно від статутів і традицій кожної. Найчіткіше основні риси цієї антипрофспілкової стратегії уряду виявились в ході його зіткнення з Національною спілкою гірників, коли кабінет Тетчер у відповідь на страйк вуглекопів перейшов до рішучих дій.

Головне випробування для М.Тетчер та її уряду було ще попереду. І вони до нього підготувалися. Тим паче, що перша спроба зламати або різко послабити профспілку гірників, впроваджена ще на початку 1981 року, закінчилася невдачею.

Наступним кроком консервативного керівництва в підготовці до майбутнього конфлікту з шахтарями стало призначення (вересень 1983 року) керівником НУВП Я.Макгрегора, який ще у США зажив собі слави «нищителя профспілок». Очоливши НУВП, заохочуваний згори, сімдесятидвохрічний Я.Макгрегор негайно приступив до здійснення урядового плану «модифікації» вугільної промисловості, узявши «курс на ліквідацію неекономічного виробництва». На початку березня 1984 року НУВП оголосила про намір закрити протягом року 20 шахт і скоротити 20 тис. робітників. Слід зазначити, що ці заходи уряду проводилися відкрито з метою залякати страйкарів.

Базою розвитку тієї галузі економіки, з якою пов’язані долі гірників, є головне природне багатство країни – кам’яне вугілля. В документі, опублікованому у 1984 році НУВП, констатується: « Важливіший енергетичний ресурс країни – кам’яне вугілля повинно забезпечити нашій промисловості впевнений вступ у ХХІ сторіччя. Прогрес в технології вуглепереробки та використанні новітнього обладнання, економічні переваги, достатня кількість запасів, що забезпечує своєчасне постачання, служать страховим полісом національної індустрії.[79] Згідно багатьох підрахунків, запасів вугілля повинно було вистачити на 200 – 300 років. За даними на 1980 рік, вугледобування дає Великій Британії 37 – 40 % використаної нею енергії, промисловість країни використовує 60% продукції цієї галузі.

Однак вугільна промисловість виявилася в числі депресивних галузей економіки. З 958 копалень , які були у 1947 році, десять років потому збереглося 822; чисельність робітників відносно зменшилася з 750 тис. до 697 тис. чоловік.[80] З 60-х років основним витоком від цієї галузі економіки вважається падіння попиту на вугілля, тому що індустрія була переорієнтована на більш високо інтенсивну сировину: нафту, газ, виробництво ядерного палива.

На електростанціях були накопичені великі запаси палива, які могли забезпечити їхню роботу без підвозу ззовні. В результаті стрімкого зросту добування нафти на Північному морі різко зменшилася загальна залежність економіки від добування вугілля.

Катастрофічне падіння зайнятості гірників, багато в чому встановлювалося процесами, котрі відбувалися у вугледобуванні після Другої світової війни. Скорочення робочих місць було прискорено механізацією галузі виробництва і введення елементів автоматичного управління нею. Основні види гірничих робіт, відвал і завантаження вугілля, почали виконувати машини.

1 березня 1984 року НУВП оголосила, що одна з шахт Південного Йоркшира, яка знаходилася на Кортонвуді, зачиняється. Не маючи виходу, відділ Національної профспілки гірників (НПГ) в Кортонвуді одностайно проголосував за необхідність страйку в усьому Йоркширі.

Популярним у ті дні у всіх гірничих районах країни став лозунг: «Сьогодні Кортонвуд, завтра це може бути твоя шахта».[81] Шахтарі Йоркшира і Шотландії висловлювалися за загальний страйк вуглекопів. У понеділок 12 березня усі шахти Йоркшира І Шотландії ( за винятком однієї) почали страйк.

У страйку на початковому етапі приймало участь 130 тис. робітників ( з 195 тис. шахтарів країни). Але дуже стримано до страйку поставились шахтарі Ноттінгемського вугільного басейну (Ноттінгемшир – другий за розміром вугільний басейн після Йоркшира. Там працювало 33 тис. членів НПГ). До нього приєдналася лише четверта частина шахтарів басейну. А виконавчий комітет Ноттінгемського відділу НПГ опинився в руках так званих «працюючих шахтарів». Свої дії Ноттінгемський відділ виправдовував тим, що цьому басейну не загрожує знищення шахт і тому шахтарям не вигідно втрачати досить високий заробіток, котрий тут існує.[82]

Таким чином гірники Йоркшира поряд із страйкуючими інших районів одночасно з початком страйку змушені були приступити і до пікетування шахт Ноттінгема, щоб завадити добуванню вугілля. Пікетування, яке блокувалося поліцією, привело до зіткнення страйкуючих шахтарів з поліцейськими, пікетувальників із штрейкбрехерами. Інколи навіть шахтарі у запалі боротьби перевищували міри необхідної оборони.

Засоби масової інформації почали кампанію проти пікетувальників. Уряд кинув проти них більше 10 тис. поліцейських. Вірогідно, цього було йому замало. І тут з’явилися повідомлення, що в боротьбі проти страйкуючих використовуються перевдягнені солдати і навіть цілі військові частини.[83] У парламенті влітку 1984 року у зв’язку з цим відбувся інцидент, котрий отримав широкий розголос у країні. Лейборист Перрі задав міністру енергетики Т.Уокеру питання, чи вірні чутки про участь військ у боротьбі із страйкуючими шахтарями. Міністр заперечував це. 1 липня Перрі підняв знову це ж питання, міністр відповів, що не знає ні про яке використання у конфлікті військ, тоді лейборист різко промовив: «Міністр мені бреше». [84] Піднявся галас, спікер палати позбавив Перрі слова. Тоді Перрі передав спікеру фотографію із словами: «Я сказав це тому, що на цьому знімку ви можете самі побачити поліцію та військових, які разом атакують робітників».[85]

У Йоркширі і Шотландії керували страйком ліві профспілкові діячі, в тому числі комуністи. Найбільш яскравою фігурою і визнаним лідером шахтарів був Артур Скаргіл. Він з 15 років почав працювати вуглекопом, вступив до ліги молодих комуністів, у діяльності яких брав активну участь протягом семи років. У 1966 році він вступив у лейбористську партію і почав активну профспілкову діяльність. У 1972 році його обирають членом Національного виконавчого комітету (НВК), а у 1981 році величезною більшістю голосів (70%) і головою спілки. Скаргіл особисто брав участь у пікетуванні шахт, проведенні масових мітингів у підтримку страйкуючих. Він користувався величезною популярністю серед шахтарів, був чудовим оратором, твердо відстоював класові інтереси страйкуючих гірників. «Треба мати на увазі, - казав він, - що ми знаходимося у стані класової війни. Це не гра у крикет у зеленій долині… Ми повинні оголосити війну консерваторам». [86] Не випадково консервативна партія, засоби масової інформації відкрили вогонь перш за все по Скаргілу, прагнучи дискредитувати його. Вже на другий день страйку лондонські газети помістили фотографію дружини одного з шахтарів (у Харварті) з дитячим пістолетом у руках, спрямованим на пікетувальників. Підпис під фотографією говорив: «Вона хотіла б мати за мішень Скаргіла».[87]

Англійський уряд з початку і до кінця вів боротьбу з шахтарями на своїх умовах. Він заздалегідь підготувався до страйків.

Уряд, як повідомляли деякі бізнесмени, накопичив запаси вугілля на електростанціях, вишукав додаткові складські площі, котрі б дозволили у разі необхідності збільшити імпорт вугілля у Британію, досягли домовленості з приватними водіями вантажівок про екстрені перевезення вугілля, підготував перевід частини електростанцій з вугілля на рідке паливо.

Були укомплектовані крупні контингенти поліції, що були спеціально навчені для боротьби з пікетами.

Висловив свою думку про ситуацію в країні консерватор Дж. Емері: «Відносно страйку у консервативній партії існує повна єдність – шахтарям треба нанести поразку. Цей страйк став нам навіть у нагоді, тому що об’єднав ряди консервативної партії. Як у минулому аргентинський генерал у період Фолклендської війни, так і зараз керівництво шахтарів допомагає нам об’єднати країну перед обличчям небезпеки. Консерватори сподіваються упоратися з шахтарями за допомогою нової політики – судових переслідувань, високих штрафів, арештів авуарів профспілок у банках». [88]

Вже перший тиждень страйку закінчився смертю одного із страйкуючих, багато пікетувальників було поранено, поліція блокувала кожну дорогу, яка вела з Йоркшира до Ноттінгемшира. Вона почала масові арешти. Під час розгону демонстрації у травні поліція застосувала довгі палиці, 57 осіб було заарештовано. Вони повстали перед судом в звинуваченні «у бунті».

Тоді 7 червня тисячі шахтарів рушили до Лондона, до парламенту, щоб висловити своє ставлення до дій НУВП і поліції. Вони були зупинені і знов відбулися сутички з поліцією і арешти. Наприкінці 1984 року суддя Верховного суду кваліфікував страйк як незаконний, оскільки він був оголошений лише за рішенням виконкому НПГ, а не шляхом голосування усієї спілки. На підставі цього було визнано незаконним і пікетування. Артуру Скаргілу Верховний суд дав «5 днів на роздуми». Скаргіл відповів: « Якщо в мене є вибір між в’язницею, з одного боку… і зрадою мого класу і угодою зі своїм сумлінням, з іншого, вибір зрозумілий – я стою за мій клас і мою спілку». [89] Скаргіла було оштрафовано на 1000 фунтів стерлінгів, НПГ – на 200 тис. Розпочалася фінансова війна уряду проти бастуючи шахтарів.

Доля страйку залежала в значній мірі від того, яку підтримку шахтарям нададуть працівники інших галузей промисловості, профспілки Англії і перш за все лейбористська партія.

Формально лейбористська партія підтримала страйк і виступила проти дій, котрі приймав уряд по відношенню до страйкуючих шахтарів. Новий лідер лейбористської партії Н. Кіннок після початку страйку сказав: « Рік тому люди були налякані політикою консерваторів, їхнім антипрофспілковим законодавством. Тепер друга справа – вони готові захищати свої права».[ 90]

Але підтримка Н.Кіннока та лейбористської партії була зовсім не безумовною. «В мене є серйозні сумніви відносно тактики, яку проводить керівництво профспілки шахтарів, - говорив Кіннок, - Артур Скаргіл виявився поганим генералом. Страйк було розпочато без достатньої підготовки, без матеріальних резервів. Лейбористська партія не згодна і з використанням насильства проти поліції, а також і з деякими іншими діями керівництва НПГ».[91]

Відомий англійський комуніст, член національного виконкому Компартії Великої Британії Дж. Покок розцінив таку позицію лейбористської партії як двоїсту. «Лейбористська партія, - відзначав він, - це у відомому ступені загадка, і важко уявити, як буде розвиватися її політика. Кіннок весь час озирається на дрібнобуржуазні шари партії, боячись втратити їхні голоси на майбутніх виборах. Багато правих профспілок не схвалюють дій шахтарів. Цим, очевидно, і пояснюється те, що Кінноку огидна та рішучість, з якою шахтарі ведуть боротьбу».[92]

І дійсно, керівництво НПГ відмовилось укласти угоду з НУВП і прийняти його умови. Незадоволення Кіннока з приводу страйку зросло. На його думку, він наносив лейбористській партії чималий політичний збиток. В очах суспільної думки страйк непопулярний. Населення невдоволене з приводу насильства з боку шахтарських пікетів. Лейбористська партія засуджує їх.

Успіх страйків багато в чому залежав і від позицій інших профспілок і БКТ. Ходив такий вислів: « Страйк може вести одна профспілка шахтарів, виграти його – тільки усі разом». [93] Але БКТ не зміг або не захотів мобілізувати англійські профспілки на надання достатньої допомоги шахтарям.

Зіткнення страйкуючих із владою набуло такого гострого характеру, що часом інформація про її хід була схожа на повідомлення з театру воєнних дій. Тисячі робітників побували за гратами , сотні отримали поранення у зіткненні із поліцією. За часи страйків на гірників було заведено більше 10 тис. судових справ. Мобілізуючи репресивний апарат на боротьбу із трудівниками, уряд М.Тетчер запровадив на практиці введене ним анти робітниче законодавство, що забороняло «летючі пікети» і страйки солідарності.

Розрахунок уряду швидко зломити непокору шахтарів провалився не тільки тому що шахтарі діяли дуже самовіддано, але й тому що вони отримали матеріальну і моральну підтримку, яку надали їм брати по класу в Англії та за її межами. Страйки та інші акції солідарності з шахтарями проводили у країні робітники залізничного та автомобільного транспорту, металурги, докери. Так, у серпні страйк англійських докерів повністю паралізував роботу семи з десяти головних портів країни. Через ці порти вивозилось більше половини британських експортних вантажів. [94]

По всій країні за ініціативою комуністів, лівих лейбористів, суспільних організацій відбувся збір пожертвувань на користь сімей страйкуючих. Після поїздки по ряду західноєвропейських країн А.Скаргіл повідомив, що більше 50 іноземних профоб’єднань припиняє поставку вугілля з континенту до Англії на знак солідарності з британськими шахтарями. [95]

Свою класову солідарність із страйкарями висловили робітники СРСР та інших країн соціалізму, прийнявши, в тому числі, для відпочинку та лікування, сотні жінок і дітей страйкуючих шахтарів.

29 жовтня 1984 року у телевізійній програмі «Время» в СРСР було показано інтерв’ю секретаря ЦК профспілки робітників вугільної промисловості, в якому говорилося, що за ініціативою радянських профспілок, на знак протесту проти репресій по відношенню до англійських страйкуючих робітників Радянський Союз припиняє поставки вугілля та інших енергоносіїв на час страйку шахтарів. [96]

В той час експорт вугілля в Англію у вартісному виразі складав 640 тис. фунтів стерлінгів, а нафти й нафтопродуктів – 315 млн. фунтів стерлінгів. Відмова від виконання радянськими зовнішньоторгівельними організаціями контрактів різко негативно відобразилася на радянському торгівельному балансі, тому що нафта була головною статтею радянського експорту У Британію. Крім того, невиконання обов’язків відобразилося б на радянській торгівельній репутації і могло призвести до втрати цього ринку в майбутньому. [97] Треба сказати, що під час переговорів представників радянських профспілок і керівництва НПГ, воно не наполягало на таких крайніх мірах, розуміючи, що вони нанесуть колосальний збиток Радянському Союзу. Для посольства вказана передача програми «Время» була повною несподіванкою.

Декілька днів пройшло, доки в Москві розібралися із заявою і 3 листопада у газеті «Известия» було опубліковане «уточнення» заяви керівника профспілки шахтарів. В ньому говорилося, що в результаті акцій солідарності радянські шахтарі припинили поставки мазуту. Що ж до поставки нафти та нафтопродуктів, котрі в Англії не використовуються в якості палива для електростанцій, то вони будуть продовжуватись. Підкреслювалося, що Радянський Союз завжди виконував і буде виконувати свої договірні обов’язки.[98]

З початком листопада і грудня 1984 року стан шахтарів погіршився. Правлячі кола країни усіма засобами намагалися змусити їх припинити страйк. НУВП звернулися до гірників з пропозицією повернутися на роботу, обіцяючи у якості приманки тим з них, хто до 19 листопада припинить страйк, виплатити значну грошову суму (750 ф.ст. і більше) в якості різдвяного подарунку.

Вісім місяців потому після початку страйку, у листопаді 1984 року, окремі групи шахтарів почали повертатись на роботу.

У листопаді відбулася подія, яка мала серйозне значення для підсумків страйку. В кінці листопада в своїй машині був вбитий водій таксі, що привозив на роботу штрейкбрехерів. В результаті постраждали деякі учасники страйку. Двоє молодих гірників, що були звинувачені у вбивстві, були засуджені на довічне ув’язнення.

Преса забилася в істериці. Почалися люті нападки на страйкуючих шахтарів, звинувачення їх у насильстві, безладді, хуліганстві. Уся буржуазна преса й обивательська Англія піднялися проти страйкуючих.

Взимку 1984-1985 років страйк пішов на спад. А 5 травня 1985 року Національна профспілка гірників прийняла рішення про організоване завершення страйку, який тривав 51 тиждень.

В результаті акції протесту гірників країна недоотримала вугілля на 2 млд. доларів. Але головне було те, що профспілка гірників потерпіла поразку. Гірники поверталися на свої робочі місця організовано, з розгорнутими прапорами. «Вони робили це зухвало і гордо.

Вони потерпіли поразку, але протягом року зуміли вистояти і витерпіти все, що зробив проти них консервативний уряд, - писав про шахтарів англійський історик страйку. – Усі вони і кожен з них були героями. Вони були неперевершені».[99]

Чому ж напружена боротьба не увінчалася перемогою? Перш за все слід зазначити, котрі вели не тільки економічну, а й політичну боротьбу проти уряду, не мали політичної підтримки і політичного керівництва. В силу різних причин міжнародна підтримка страйку була недостатньою. Керівництво лейбористської партії не бажало прямо і відверто пов’язувати себе із страйком, відмовилося використовувати парламент для захисту інтересів гірників.

Мови не було й про те, щоб звернутися за допомогою до соціал-демократичних партій Західної Європи (у англійських лейбористів є тісні зв’язки з ними, лейбористи входять до Соціалістичного інтернаціоналу, штаб-квартира генерального секретаря якого знаходиться в Лондоні).

«Страйк завдав вагомих збитків англійській економіці ( за підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані національній економіці через непоступливість уряду, становили понад 6 млрд. ф.ст. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Лоусон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад)[100]але, - за словами Н.Лоусона, не став початком кінця уряду Тетчер, як на це розраховував дехто». [101]

Уряд спромігся завдати профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протягом 1985 – 1989 років стало менше, ніж за попередні роки. Настало відносне затишшя.

Поразка вуглекопів послабила вплив лейбористської партії на виборах 1987 року. Послаблення позиції головних супротивників Тетчер і допомогло їй позбутися перешкод, що стояли на шляху до здійснення економічних та соціальних планів нових торі.

Як писав згодом її біограф, «поразка Скаргіла означала перемогу над найбільшою загрозою «тетчеризму», що існувала в роки перебування при владі іншого уряду. Але методи, якими було досягнуто успіху – «насилля над насиллям» - багатьма у Великій Британії було сприйнято без ентузіазму. Перемога над шахтарями не принесла М.Тетчер, на відміну від фолклендської війни, великих лаврів і не сприяла підвищенню її особистого авторитету в країні». [102] «..курс кабінету М. Тетчер привів до великих з часів великої депресії страждань для людей праці». [103]



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Обрання до парламенту iconЗвіт про роботу Студентського парламенту нму за 2014/2015н рр. Доповідає: в о. голови Студентського парламенту Згурський Петро Андрійович напрямки діяльності студентське самоврядування

Обрання до парламенту iconДовідка уповноваженого представника ігс на участь в установчих зборах з обрання складу
Зразок біографічної довідки уповноваженого представника ігс на участь в установчих зборах з обрання складу громадської ради
Обрання до парламенту iconДовідка вацика Юрія Юрійовича правозахисника, керівника
Приклад біографічної довідки уповноваженого представника ігс на участь в установчих зборах з обрання складу громадської ради
Обрання до парламенту iconУправління культури І туризму, національностей та релігій
Найпрестижніша та найзагадковіша, безліч критикована й за невизначеність критеріїв нагородження, І за закритість процедури обрання...
Обрання до парламенту iconПроект комунікаційна стратегія верховної ради україни на 2017-2021 роки
Підготовлено у рамках виконання Плану дій Ініціативи “Відкритий парламент” на реалізацію Декларації відкритості парламенту
Обрання до парламенту iconНа уроці учні мають навчитися
Б. Хмельницького, обрання Б. Хмельницького гетьманом, початок Національ­но-визвольної війни, укладення союзної угоди з кримським...
Обрання до парламенту iconЗасідання тридцять сьоме сесійний зал Верховної Ради України
Головуючий. Шановні депутати, продовжується робота парламенту у пленарному режимі. Я прошу оголосити в коридорі, щоб зайшли депутати...
Обрання до парламенту iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційно-бібліотечного забезпечення
Комитет Верховной Рады по вопросам правовой политики будет рекомендовать парламенту вернуть на доработку законопроект президента...
Обрання до парламенту iconДовідка уповноваженого представника ігс на участь в установчих зборах з обрання складу
Чи є представник ігс на даний час народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевої ради,...
Обрання до парламенту iconПовноваження слідчого судді щодо обрання запобіжного заходу як гарантія права особи на справедливий судовий розгляд
За відсутності обгрунтованої підозри особу не може бути затримано з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка