Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття»

Не знаю, як ви відчуваєте у Львові, а от в Харкові я відчуваю, що громади немає. У нас її нема ні на рівні міста, ні на рівні району, ні на рівні мікрорайону. Є поодинокі випадки громад на рівні ба­га­топоверхівок. Є сталі громади. У тому, що називається «одноповер­ховий Харків» – це є острівки типу села. Отам ще більш-менш, оскільки люди якось комунікують. А ХТЗ, ФЕТ, Турбоатом чи Авіаційний завод між собою хіба що нап’ються і поб’ються – ото і вся комунікація.

Чому ідея ОСББ не приживається? Тому що люди в штучний спосіб збиралися. Вони не збирались, тому що їм хотілось. Вони збирались тому, що влаштувалися працювати на той чи той завод. Потім пожили в «общазі», що теж накладає певний відбиток на жит­тя. Згодом отримали щастя – ізольовану квартиру. Вони ізолювались і, нарешті, перших півроку – це була релаксація. Вони нікого не хо­тіли бачити. Люди тікали туди від публічності, тих же гуртожитків, великих підприємств, установ тощо.

У мене трішки більше появилось оптимізму стосовно свого міста, коли оті гіганти п’ятиліток наказали довго жити. Адже люди отримали більше свободи. Так, багатьом стало значно гірше жити. Вони втратили віру в «светлое будущее» и «надежду на завтрашний день», які їм гарантував гігант п’ятиліток до пенсії. Отримавши таку свободу, ті, хто ще не втратив мобільності, бажання, амбіцій, – по­чали щось робити, власне, торгувати. Ось і все. Можливо, на цьому ґрунті щось, зрештою, і зросте. Так, пан Фельдман, який «стоїть» за нашим найбільшим в Україні ринком, видатний меценат мистецтва. Він має галерею, яка абсолютно публічна, вхід безкоштовний. Він дбає про те, що там усередині. Властиво в той же спосіб, яким Хар­ків будувався при проклятому царизмі.

Та все-таки студентська компонента збереглась, тому що це вже просто виродиться в тотальне хамство: з одного боку, великі понти багатих людей, з іншого – пролетаріат та бідність. І все. Про Львів мені було дуже цікаво почути.

ВІКТОР ГАРБАР: Завівся тоді-от інтелект 

Дуже гарно розповідали про Львів. Харків – місто молодше, але має свою історію, добру історію, свою архітектуру. Це і маленькі вулиці центру, по яких дуже цікаво пройтися. Я думаю, навіть львів’янам буде що подивитись…

Перманентно, у партнерстві, зокрема, з присутнім тут Олегом Мацехом та донецькими соціологами ми проводимо соціологічні опитування, які досліджують соціокультурне і політичне середо­ви­ще Львова. Проводимо його протягом кількох років і можемо го­во­рити фактично про постійний моніторинг.

Перше, що я хочу сказати, це входження в місто. Тобто ті, хто заснував місто, і ті, хто в ньому жив, і є повноправними грома­дя­нами. Соціальна динаміка Львова чітко показує, так би мовити, втис­кування в мури. І що ми маємо? Ми маємо перерваність тих культур, про які говорив Тарас Возняк. Ідеться про депортації, винищення і виїзди корінних мешканців. З іншого боку – наповнення соціо­куль­турного простору міста, про що писав Іван Лучук. Відбувається асиміляція цим простором нових сільських мешканців, які входять у це місто. І навала сільських мешканців до Львова – це його основна історична риса впродовж попередніх 50 років. Чи ці мешканці куль­турально дезінтегрують місто? Звичайно, трансформація міського простору в умовах глобалізації відбувається постійно.

Сьогодні ми стоїмо перед фактом, що в таких великих містах, як Барселона, Лондон, домінує концепція міграційних міст. І взагалі, складно в глобальному світі зрозуміти, де закінчується місто і по­чинається щось інше.

Тим не менше навіть результати наших соціологічних до­слі­джень чітко показують розтягування архітектурного простору міста. Це видно й неозброєним оком. Видно, як, скажімо, будуються на історично-архітектурних пам’ятках. Тобто як відтворюється львів­ська бруківка, з чого будуються дахи будинків, реконструюються чи перебудовуються будинки, з яких знімають таблички «Пам’ятка ар­хітектури». Прикладів можна наводити багато, але я не хотів би їх демонізувати. Водночас маємо входження в цей культуральний прос­тір і його продовження. Та це, радше, винятки. Такі приклади, я би сказав, фрагментовані. Поки що про цілість продовження чи тяглість цього соціокультурного середовища, його розвиток, зокрема архітек­турно-історичного середовища, нам говорити не доводиться. В сенсі соціальної динаміки ми маємо розтягування архітектурно-історич­ного простору, що ми бачили на картині Львова. Цей простір ніби втрачає свою функціональну вартість, але разом з тим має вартість середовище, з якого формується інфраструктура. Воно, властиво, омертвляється дуже часто і розтягується, у кращому разі, пере­тво­рюючись на якийсь симулякр. Це одне зауваження. Друге, на що я хотів би звернути увагу, це львівська «хатазюка», як сказав Віктор Гарбар. Дуже вдалий термін.

ВІКТОР ГАРБАР: Це не я вигадав J

ІГОР МАРКОВ: У всякому разі, метафора яку можна спокій­но екстраполювати певною мірою і на наше місто. Так ми підходимо до стрижня політичного самовизначення. На сьогодні динаміч­ною частиною, у політичному сенсі, а ми вже говоримо про громаду, є якраз соціальна категорія тих людей, які живуть у Львові в пер­шо­му чи в одному поколінні. Саме вони сьогодні обирають мера. Ми не будемо говорити про те, як і ким заповнювалася центральна частина міста попередні 50 років. Але саме ті, хто обирає мера, є мешкан­ця­ми не центральних, а віддалених районів. Найбільше – Сихівського, Шевченківського, меншою мірою – Залізничного. Тобто тих, які прилягають до центральної частини і представляють промислове се­редовище міста. Саме вони виражають потребу в нових лідерах. Це та парадигма, яку пропонують у ході виборчої кампанії. Тобто па­радигма споживання – дати щось, віддати; очікування від влади, що вона має щось дати, що буде якийсь господар, який щось роздає, – цей чинник, на жаль, визначальний. Великою мірою визначальний у сенсі формування переваг на виборах щодо того чи іншого канди­дата, скажімо, у мери.

Третій висновок, який я екстраполюю, який випливає з дру­гого висновку, – це те, про що тут говорилося, власне, стосовно Харкова, – маргіналізація громади. Величезна мобільність і маргі­на­лізація громади. Це, я сказав би, сьогодні риса всієї України – що соціальна самоорганізація, яка би творила інституційне поле й нову інфраструктуру, у нас, на жаль, не формується ніде. І це найболю­чі­ша проблема, яка дуже чітко виявляється у завмиранні на львів­сько­му прикладі.

Про завмирання я хотів би почути харківські візії. Як це не дивно звучить, Львів є зачинателем політичних актив­ностей, має ду­же добру і велику політичну традицію. Насмілюся сказати – тради­цію політичної самоорганізації, незалежно від того, в якому контекс­ті і ким вона здійснювалася, бо тут і австрійський конституціалізм зіграв свою роль, і, скажімо, польська влада. А піз­ніше, з кінця 80-х років, також і перебудова.

Утім можемо конста­тувати, за результатами наших соціологіч­них досліджень, що львів­ська політика є мертвою. У якому сенсі? Та в тому сенсі, що, по-перше, досі до міської влади обирають пред­став­ни­ків тих партій і політичних сил, що й до центральної влади. Тобто немає диференціації, немає громад­ських сил знизу, не­має са­мо­організації того ж бізнесу чи самооргані­за­ції груп населен­ня, які б формували поле політичного вибору. На жаль, цей чинник нібито за­галь­ноукраїнських політичних поділів (нібито – бо тут є теж свої нюанси) залишається домінуючим.

Наші опитування показують, що ставлення до тих, кого оби­рають до міської влади, і до тих, кого обирають до центральної влади, майже не відрізняються. Це свідчить про нівелювання полі­тич­них відносин у самому місті. Не тільки про інерцію вибору полі­тич­них сил у місті за тим принципом, за яким вибирається там цент­ральна влада, скажімо, національно-демократичні сили, або ті, які пишуться як національно-демократичні. А також про те, що фактич­но міські запити громадян міста, їхні бачення розв’язання проблем не знаходять свого вираження в самоорганізації мешканців і, відповідно, у формуванні певного правового поля співбуття в са­мому місті. І це є мертвотність, власне, самої політики. В цьому сен­сі ми можемо говорити про горизонтальну, але вже мобільність.

Західна Україна є лідером за кількістю трудових мігрантів. Те саме сто­сується вимивання інтелектуального середовища. Знову ж та­ки, мож­на ставити питання також про збереження тяглості істо­рич­ного, інтелектуального та соціокультурного середовища Львова. Ма­ємо також і ту проблему, яка вже називалася стосовно Харкова, – це вакуум політиків і політики. Тобто загальноукраїнські діячі зали­ша­ють Львів і виїжджають до Києва. І після цього зв’язок зі Львовом на горизонтальному рівні, інтерес до Львова, великою мірою, про­падає. Я бачу, Тарас Возняк хоче продовжити.

Ми зараз повинні перебрати ту історію міста, визнати її як свою. Можна, звичайно, заплющити очі і сказати, що не було єврей­ської історії міста Львова. Так і було в радянський час, так було і в польський час, і в наш патріотичний час.

Часи минають і пома­лесеньку саме життя змушує нас бачити як свою історію і польську, і вірменську, і єврейську історію Львова, і тих громад, котрі входили в одну велику громаду. Це процес, котрий триває. Мало того, це не процес, котрий, береться як «вош із нічого». Його організовують, і люди поступово починають це робити. Наприклад, наш журнал «Ї». Ми робили єврейський, «гебрейський всесвіт Галичини», чи гебрей­ський Львів як такий. Адже треба знати, що було. Бо насправді не знається. Дуже багато не хочеться знати. Зараз, наприклад, ми ще не дозріли, хоча вже можемо дозріти до якогось прийняття єврейської і навіть польської історії Львова. Совєтська історія Львова – 40-50-ті роки – огидна, звичайно. Але й вона була. Ми жили в тих укладах, ми стояли в чергах за молоком чи за сметаною із шостої ранку. Можливо, для наступних поколінь це буде просто цікавостка, яка стане елементом львівської історії.

Вважаю, що у Львові є достатньо великі середовища, котрі себе уже асоціюють із процесом визнання давньої історії міста. І ця тенденція абсолютно очевидна. Я не знаю, як воно є в Харкові. Але, наприклад, в Одесі я бачу абсолютно чіткі тенденції до цього. У Вроцлаві, у Гданську так само. Таке ж завдання перед теперішніми жителями Львова. Хоча тут трішечки інші паралелі. Бо Гданськ чи Вроцлав були на 90, а той й на 98 відсотків німецькими містами, де все було вичищено. Львів все-таки був поліетнічним. Але уявіть, яке завдання зараз є у мешканців Вроцлава. І вони його виконують. Вони перебирають цю історію. Вони з нею погоджу­ють­ся. Не ви­писують там десь свої «щось по-польськи J» і так далі. Можна, звичайно, трактувати їх як конструкції, так би мовити, і жити в них. Але вони штучні – це зрозуміло.

Коли ти хочеш жити автентично в цьому місті, ти повинен знати, як виглядала якась там гризетка у Львові, як виглядав батяр у Львові, як виглядала, зреш­тою, проститутка. До речі, чи хоч один із вас, крім достойного пана Винничука, знає, як називалися прос­ти­тут­ки у Львові?

ІГОР МАРКОВ: Ти хочеш підтвердити?

ТАРАС ВОЗНЯК: Хочу запитати.

Репліка із зали: Називалися «пані в червоних кожушках»!

ІГОР МАРКОВ: Добре. А з козаками?

ТАРАС ВОЗНЯК: Що нам робити з цією історією, я не знаю, тому що вони постійно хотіли спалити наше місто.

Сміх у залі

ІГОР МАРКОВ: Чи є питання? Орест Друль.

ОРЕСТ ДРУЛЬ: Я хотів би уточнити щодо голосування за ті політичні сили, які обирають до парламенту. Річ у тому, що був ви­бір на рівні міського округу. Коли Куйбіда консолідовував політичні сили на свою підтримку, Самопоміч йшла на вибори окремою силою з окремими проектами, і перемогла.

ІГОР МАРКОВ: Однозначно. Та оскільки це була репліка на мою адресу, я скажу, що говорив я про соціальні чинники вибору Садового.

Що стосується традиційних політичних партій чи депутатів, які були обрані, так би мовити, за їх загальнонаціональні політичні орієнтації. Із соціологічних досліджень випливало, що фак­тично ніяких «міських» критеріїв, міського позиціонування в тому виборі не було. Обрали репрезентантів загальнонаціональних полі­тичних партій в тому складі, в якому вибирають взагалі-то до за­галь­нонаціонального парламенту: Наша Україна, БЮТ, Пора, Свобода. Зараз і на національних виборах ми будемо мати відповідні резуль­тати. Якихось кардинальних відмінностей у цьому немає.