Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття»



Сторінка2/6
Дата конвертації11.03.2018
Розмір0.8 Mb.
1   2   3   4   5   6

Репліка із зали: …Ще площа.

ВІКТОР ГАРБАР: Так. Але площа – це також непорозуміння, тому що окрім Держпрому, там мали ще щось збудувати, навіть міс­це залишили, а потім кинулися назад до Києва.

Репліка із зали: І забули…

ВІКТОР ГАРБАР: До речі, це був другий культурний шок, ко­ли вся та совєтська номенклатура, яка вже зросла в Харкові, «на­милила лижі» на Київ. Потім була певна руїна. Тому що спочатку там будувався конструктивізм, буяло мистецтво тощо, а в 34-му році воно враз замерло. І місто, яке вчора ще було столичним, стало за­холустним: почали будувати не театри чи музеї, а гіганти п’ятиліток. Починалося все саме з діалогу міст та горизонтального діалогу між громадами.

Не знаю, як ви відчуваєте у Львові, а от в Харкові я відчуваю, що громади немає. У нас її нема ні на рівні міста, ні на рівні району, ні на рівні мікрорайону. Є поодинокі випадки громад на рівні ба­га­топоверхівок. Є сталі громади. У тому, що називається «одноповер­ховий Харків» – це є острівки типу села. Отам ще більш-менш, оскільки люди якось комунікують. А ХТЗ, ФЕТ, Турбоатом чи Авіаційний завод між собою хіба що нап’ються і поб’ються – ото і вся комунікація.

Чому ідея ОСББ не приживається? Тому що люди в штучний спосіб збиралися. Вони не збирались, тому що їм хотілось. Вони збирались тому, що влаштувалися працювати на той чи той завод. Потім пожили в «общазі», що теж накладає певний відбиток на жит­тя. Згодом отримали щастя – ізольовану квартиру. Вони ізолювались і, нарешті, перших півроку – це була релаксація. Вони нікого не хо­тіли бачити. Люди тікали туди від публічності, тих же гуртожитків, великих підприємств, установ тощо.

У мене трішки більше появилось оптимізму стосовно свого міста, коли оті гіганти п’ятиліток наказали довго жити. Адже люди отримали більше свободи. Так, багатьом стало значно гірше жити. Вони втратили віру в «светлое будущее» и «надежду на завтрашний день», які їм гарантував гігант п’ятиліток до пенсії. Отримавши таку свободу, ті, хто ще не втратив мобільності, бажання, амбіцій, – по­чали щось робити, власне, торгувати. Ось і все. Можливо, на цьому ґрунті щось, зрештою, і зросте. Так, пан Фельдман, який «стоїть» за нашим найбільшим в Україні ринком, видатний меценат мистецтва. Він має галерею, яка абсолютно публічна, вхід безкоштовний. Він дбає про те, що там усередині. Властиво в той же спосіб, яким Хар­ків будувався при проклятому царизмі.



Репліка із зали: Купечество…

ВІКТОР ГАРБАР: Замолюючи гріхи, хто свічки купував, хто «конкретно» храми будував, хто – музеї. Можливо, це і є шлях на­шого міста. Я був би радий, щоб так.

Та все-таки студентська компонента збереглась, тому що це вже просто виродиться в тотальне хамство: з одного боку, великі понти багатих людей, з іншого – пролетаріат та бідність. І все. Про Львів мені було дуже цікаво почути.



ІГОР МАРКОВ: Виміри, які було тут задано, направду важ­ливі. Зокрема, Тарас Возняк говорив про місто в духовних вимірах, столичних, а Віктор Гарбар – про транзитну столицю. Доповню Та­раса і скажу, що Львів також функціонував і будувався великою мірою як транзитна столиця, тому і розрісся.

Репліка із зали: На Варшаву…

ІГОР МАРКОВ: І не тільки на Варшаву. Схід-Захід, Північ-Південь – в певному сенсі це так. Але ми говоримо про сучасні чин­ники, які формують образ цього міста, його культуру. Із того, що го­ворив Віктор Гарбар, зокрема про Фельдмана і його діяльність, про ринок як центр, який мобілізує чи динамізує економічно-суспільні процеси. Те саме можна сказати про ринок Південний у Львові і про його власника Писарчука. Щоправда, ця меценатська компонента вмонтована у львівську культуральну традицію.

Володимир Цибулько: Ми просто не враховуємо од­нієї паралелі, у яку потрапили і Львів, і Харків, і Дніпропетровськ, до речі. Річ у тому, що і Львів, і Харків були своєрідними техно­ло­гічними центрами. Дуже серйозними технологічними центрами для цілого Радянського Союзу.

ІГОР МАРКОВ: В інтелектуальному плані.

Володимир Цибулько: Мається на увазі трошки інший інтелектуалізм. Інженерний інтелектуалізм, де ідеологічна складова в Радянському Союзі була не така контрольована. Там був певний лібералізм, бо державі потрібні були технологічні ідеї. Але доки ця технологія була ще на межі індустріальної і постіндустріальної, доти ці міста мали своєрідну касту інженерів, конструкторів. І це була каста, яка створювала паралельний інтелектуальний світ, не ідеоло­гізований. Це був світ споживання інтелектуального продукту, ос­кільки він читав поезію, слухав бардів. Тобто це був світ такого собі локального спротиву авторитаризму.

ІГОР МАРКОВ: Так.

Володимир Цибулько: Це те, що поєднує ці два міста. І тільки ці міста з постіндустріального почали входити в інформа­ційне суспільство, коли з’явилася, наприклад, мікроелектроніка, всі ці руки та мізки стали непотрібними. Так само, як почала руйну­ва­тися кооперація загальнорадянська чи пострадянська, особливо у військово-промисловому комплексі. Тут Харків і Львів опинились в однаково трагічній ситуації. Але, якщо львівське середовище інже­нерів швидко знайшло себе або в дрібному бізнесі, або поза межами України, в Європі, що дає надію, що ці люди, набувши досвіду і фінансів, таки повернуться до Львова, а не до іншого міста, то біль­шість мізків із Харкова, як правило, поїхало в бік Росії. І повер­ну­тись назад…

ВІКТОР ГАРБАР: Перепрошую. Хочу сказати, що до тих міст, які ви назвали, треба обов’язково додати Донецьк, у якому зробили насильницьким, ґвалтівним способом фізико-технічний інститут та інститут кібернетики…

Володимир Цибулько: Це інститут штучного інтелекту…

ВІКТОР ГАРБАР: Завівся тоді-от інтелект 



Володимир Цибулько: Штучний  Поштучний 

ВІКТОР ГАРБАР: І всі названі міста насправді дуже потер­пі­ли від розвалу совєцької оборонки.

Володимир Цибулько: Так-от у чому парадокс: на одні громади оцей інженерний прошарок справді вплинув, тобто люди, які кооптувались в органи місцевого самоврядування, – споживачі ін­телектуального продукту. Адже Львів опинився не в менш «селюць­кій» ситуації, ніж Харків. Як мені сказав один таксист, «все евреи уехали – работать некому…».

Сміх у залі

Володимир Цибулько: «Работать больше некому». Тому є певний парадокс, що Львів більш тонко відчув вимивання, скажімо, певної ду­шеутворюючої касти. Якщо зі Львова поїхало 3–5 тисяч людей (оцей баланс зруйнувався), то Харків, можливо, не так відчув втрату кількох тисяч людей, які й були душею міста. На­прик­лад, поїхав якийсь час тому зі Львова Олександр Кривенко (ство­рю­вав медіа). І дуже швидко у Львові відчулася його нестача. Він по­спилював роги деяким магнатам, і медіа, ними фінансо­вані, почали набувати якогось цивілізованого обличчя. Та я не знаю, як у Харкові. Чи справді на рівні таких постатей відбувається втрата, коли душа міста...

ТАРАС ВОЗНЯК:: От Богословська поїхала, і що?

Загальний шум

Віктор Гарбар: Ситуація цікава тим, що люди типу Кри­венка – дуже яскраві особистості. А щодо Харкова, то я давно казав, що це транзитна столиця. Там робили «стандартную советскую за­готовку», розумієте? От якщо вона щось собою представляла, то і пропихалася далі.

Володимир Цибулько: До речі, цікаво з приводу кадрів…

Віктор Гарбар: У нас не було таких людей, як Кривенко в Харкові.

ТАРАС ВОЗНЯК: Ми чули, Захарова маєте.

Шум у залі

ІГОР МАРКОВ: Прошу до слова пані Неллі Ревенко.

НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Мені здається, що спільним для Львова і Харкова є мобільність. Ця мобільність спричинена історично, тери­торіально тощо. Зворотний бік мобільності – це маргіналізація гро­мади. От у Харкові спостерігається рівень маргінальності значно ви­щий, ніж у Львові.

ВІКТОР ГАРБАР: Так.

НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Наше спостереження таке.

ВІКТОР ГАРБАР: Ми не змовлялися. Справді є таке від­чут­тя, причому навіть у простих людей.

НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Це простежується навіть на прикладі ос­віти. Так, обличчя міста змінюється першого вересня. Ми одразу бачимо дівчаток, сільських або з районів, які уже хочуть здаватися…

ВІКТОР ГАРБАР: Городскими 

НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Так, але вони ще не адаптувалися. І що­року притік такий. А ще ця промзона, яка була сформована з ра­дянських часів, вона була надто великою, щоб інтелектуальна час­ти­на міста могла її переварити, трансфор­мувати. Я все своє життя пра­цю­ю в університеті. І якщо спочатку ми розуміли, що від першого до третього курсу все-таки якось впли­ва­ємо на студента, і він дещо змінюється, то останнім часом ми побачили, що викладаць­ко­го по­тен­ціалу не вистачає. Процес адап­тації не відбувається. Крім то­го, я по­годжуюся з Віктором Гарбаром, що значна частина хар­ків­ської гро­мади відчуває себе транзитним пасажиром – вона отримує освіту, а далі – Київ або Москва тощо. Тому рівень маргінальності в місті дуже високий. Крім того, осо­бистості, засвідчені в Харкові, радше негативно впливають, у духов­ному сенсі на харківську громаду, ніж, позитивно.

Шум у залі

ІГОР МАРКОВ: Дуже цікаве зауваження. Валерій Рєпін, будь ласка.

ВАЛЕРІЙ РЄПІН: Я все-таки не повністю погоджуюся... Харків – це моє місто. Я звідти нікуди не поїду. І люди хочуть ще щось зробити у цьому місті, для цього міста. Навіть якщо вони їз­дять до Києва на роботу, все одно, бодай на вихідні, повертаються додому, залишаються харків’янами. А щодо Богословської чи інших політиків, то про них взагалі не варто говорити. Вони біжать зі свого міста, щоб їх просто «не заклепали», тому що вони там уже своє зро­би­ли. Це стосується ба­гатьох людей, які збігали з Харкова по всій Україні…

Репліка із зали: Як Євген Кушнарьов.

ВАЛЕРІЙ РЄПІН: Як Євген Кушнарьов – не знаю. Давайте говорити, що є такі люди, як Захаров Женя, який нікуди з Харкова не поїхав. Будучи у відрядженні, він все одно у нас, у Харкові. Це з приводу тієї самої міграції.

Дуже гарно розповідали про Львів. Харків – місто молодше, але має свою історію, добру історію, свою архітектуру. Це і маленькі вулиці центру, по яких дуже цікаво пройтися. Я думаю, навіть львів’янам буде що подивитись…



Віктор Гарбар: Так, але це історичні місця, їх будували не за проклятого комунізму.

ВАЛЕРІЙ РЄПІН: Вулиця Пушкінська зараз – це колишня Німецька (що було ще до революції).

Репліка із зали: И советы не уничтожили, а сейчас пытаются наши власти уничтожить.
Феноменологія сільської
та міської культури
у свідомості львів’ян та харків’ян


Доповідь: Ігор Марков, директор Лабораторії соціальних до­сліджень (Львів)

ІГОР МАРКОВ: Я дозволив вільний хід дискусії для того, щоб ми могли один одного краще відчути і зрозуміти. Це направду важливо. Наша дискусія плавно переходить у наступну тему «Фено­менологія сільської та міської культур у свідомості львів’ян та хар­ків’ян». На жаль, нема співдоповідача на цю тему з Харкова. Свій виступ я розпочну так.

Перманентно, у партнерстві, зокрема, з присутнім тут Олегом Мацехом та донецькими соціологами ми проводимо соціологічні опитування, які досліджують соціокультурне і політичне середо­ви­ще Львова. Проводимо його протягом кількох років і можемо го­во­рити фактично про постійний моніторинг.

Перше, що я хочу сказати, це входження в місто. Тобто ті, хто заснував місто, і ті, хто в ньому жив, і є повноправними грома­дя­нами. Соціальна динаміка Львова чітко показує, так би мовити, втис­кування в мури. І що ми маємо? Ми маємо перерваність тих культур, про які говорив Тарас Возняк. Ідеться про депортації, винищення і виїзди корінних мешканців. З іншого боку – наповнення соціо­куль­турного простору міста, про що писав Іван Лучук. Відбувається асиміляція цим простором нових сільських мешканців, які входять у це місто. І навала сільських мешканців до Львова – це його основна історична риса впродовж попередніх 50 років. Чи ці мешканці куль­турально дезінтегрують місто? Звичайно, трансформація міського простору в умовах глобалізації відбувається постійно.

Сьогодні ми стоїмо перед фактом, що в таких великих містах, як Барселона, Лондон, домінує концепція міграційних міст. І взагалі, складно в глобальному світі зрозуміти, де закінчується місто і по­чинається щось інше.

Тим не менше навіть результати наших соціологічних до­слі­джень чітко показують розтягування архітектурного простору міста. Це видно й неозброєним оком. Видно, як, скажімо, будуються на історично-архітектурних пам’ятках. Тобто як відтворюється львів­ська бруківка, з чого будуються дахи будинків, реконструюються чи перебудовуються будинки, з яких знімають таблички «Пам’ятка ар­хітектури». Прикладів можна наводити багато, але я не хотів би їх демонізувати. Водночас маємо входження в цей культуральний прос­тір і його продовження. Та це, радше, винятки. Такі приклади, я би сказав, фрагментовані. Поки що про цілість продовження чи тяглість цього соціокультурного середовища, його розвиток, зокрема архітек­турно-історичного середовища, нам говорити не доводиться. В сенсі соціальної динаміки ми маємо розтягування архітектурно-історич­ного простору, що ми бачили на картині Львова. Цей простір ніби втрачає свою функціональну вартість, але разом з тим має вартість середовище, з якого формується інфраструктура. Воно, властиво, омертвляється дуже часто і розтягується, у кращому разі, пере­тво­рюючись на якийсь симулякр. Це одне зауваження. Друге, на що я хотів би звернути увагу, це львівська «хатазюка», як сказав Віктор Гарбар. Дуже вдалий термін.

ВІКТОР ГАРБАР: Це не я вигадав J

ІГОР МАРКОВ: У всякому разі, метафора яку можна спокій­но екстраполювати певною мірою і на наше місто. Так ми підходимо до стрижня політичного самовизначення. На сьогодні динаміч­ною частиною, у політичному сенсі, а ми вже говоримо про громаду, є якраз соціальна категорія тих людей, які живуть у Львові в пер­шо­му чи в одному поколінні. Саме вони сьогодні обирають мера. Ми не будемо говорити про те, як і ким заповнювалася центральна частина міста попередні 50 років. Але саме ті, хто обирає мера, є мешкан­ця­ми не центральних, а віддалених районів. Найбільше – Сихівського, Шевченківського, меншою мірою – Залізничного. Тобто тих, які прилягають до центральної частини і представляють промислове се­редовище міста. Саме вони виражають потребу в нових лідерах. Це та парадигма, яку пропонують у ході виборчої кампанії. Тобто па­радигма споживання – дати щось, віддати; очікування від влади, що вона має щось дати, що буде якийсь господар, який щось роздає, – цей чинник, на жаль, визначальний. Великою мірою визначальний у сенсі формування переваг на виборах щодо того чи іншого канди­дата, скажімо, у мери.

Третій висновок, який я екстраполюю, який випливає з дру­гого висновку, – це те, про що тут говорилося, власне, стосовно Харкова, – маргіналізація громади. Величезна мобільність і маргі­на­лізація громади. Це, я сказав би, сьогодні риса всієї України – що соціальна самоорганізація, яка би творила інституційне поле й нову інфраструктуру, у нас, на жаль, не формується ніде. І це найболю­чі­ша проблема, яка дуже чітко виявляється у завмиранні на львів­сько­му прикладі.

Про завмирання я хотів би почути харківські візії. Як це не дивно звучить, Львів є зачинателем політичних актив­ностей, має ду­же добру і велику політичну традицію. Насмілюся сказати – тради­цію політичної самоорганізації, незалежно від того, в якому контекс­ті і ким вона здійснювалася, бо тут і австрійський конституціалізм зіграв свою роль, і, скажімо, польська влада. А піз­ніше, з кінця 80-х років, також і перебудова.

Утім можемо конста­тувати, за результатами наших соціологіч­них досліджень, що львів­ська політика є мертвою. У якому сенсі? Та в тому сенсі, що, по-перше, досі до міської влади обирають пред­став­ни­ків тих партій і політичних сил, що й до центральної влади. Тобто немає диференціації, немає громад­ських сил знизу, не­має са­мо­організації того ж бізнесу чи самооргані­за­ції груп населен­ня, які б формували поле політичного вибору. На жаль, цей чинник нібито за­галь­ноукраїнських політичних поділів (нібито – бо тут є теж свої нюанси) залишається домінуючим.

Наші опитування показують, що ставлення до тих, кого оби­рають до міської влади, і до тих, кого обирають до центральної влади, майже не відрізняються. Це свідчить про нівелювання полі­тич­них відносин у самому місті. Не тільки про інерцію вибору полі­тич­них сил у місті за тим принципом, за яким вибирається там цент­ральна влада, скажімо, національно-демократичні сили, або ті, які пишуться як національно-демократичні. А також про те, що фактич­но міські запити громадян міста, їхні бачення розв’язання проблем не знаходять свого вираження в самоорганізації мешканців і, відповідно, у формуванні певного правового поля співбуття в са­мому місті. І це є мертвотність, власне, самої політики. В цьому сен­сі ми можемо говорити про горизонтальну, але вже мобільність.

Західна Україна є лідером за кількістю трудових мігрантів. Те саме сто­сується вимивання інтелектуального середовища. Знову ж та­ки, мож­на ставити питання також про збереження тяглості істо­рич­ного, інтелектуального та соціокультурного середовища Львова. Ма­ємо також і ту проблему, яка вже називалася стосовно Харкова, – це вакуум політиків і політики. Тобто загальноукраїнські діячі зали­ша­ють Львів і виїжджають до Києва. І після цього зв’язок зі Львовом на горизонтальному рівні, інтерес до Львова, великою мірою, про­падає. Я бачу, Тарас Возняк хоче продовжити.



ТАРАС ВОЗНЯК: Та ні. Лише хочу повідомити новину. У Львові мають бути перевибори міського голови. Міський голова, так би мовити, не може працювати з брудними депутатами міської ради.

Репліка із зали: То він сам так сказав?

ІГОР МАРКОВ: Дуже гарна позиція, але тим не менше...

Репліка із зали: Поздоровляємо вас. Аби в нас таке сталося.

ІГОР МАРКОВ: …Ми можемо припустити, що це чергова маніпуляція, яка зовсім не заперечує того, що було сказано.

ОЛЕГ МАЦЕХ: А це наш стиль роботи. То парламент роз­пустити, то ще щось.

ТАРАС ВОЗНЯК: Не хотів би я погодитися з тим, що у Льво­ві все завмирає. Насправді, ідентифікаційна робота тих людей, котрі живуть у цих мурах, іде. Перед спадкоємцями цих мурів постає зав­дання їх обжити. І помаленьку це відбувається. Відбувається само­ідентифікація теперішніх мешканців Львова з історією тих людей, котрі жили тут 200-300 років назад. Це характерно і для Гданська, і для Вроцлава.

Ми зараз повинні перебрати ту історію міста, визнати її як свою. Можна, звичайно, заплющити очі і сказати, що не було єврей­ської історії міста Львова. Так і було в радянський час, так було і в польський час, і в наш патріотичний час.

Часи минають і пома­лесеньку саме життя змушує нас бачити як свою історію і польську, і вірменську, і єврейську історію Львова, і тих громад, котрі входили в одну велику громаду. Це процес, котрий триває. Мало того, це не процес, котрий, береться як «вош із нічого». Його організовують, і люди поступово починають це робити. Наприклад, наш журнал «Ї». Ми робили єврейський, «гебрейський всесвіт Галичини», чи гебрей­ський Львів як такий. Адже треба знати, що було. Бо насправді не знається. Дуже багато не хочеться знати. Зараз, наприклад, ми ще не дозріли, хоча вже можемо дозріти до якогось прийняття єврейської і навіть польської історії Львова. Совєтська історія Львова – 40-50-ті роки – огидна, звичайно. Але й вона була. Ми жили в тих укладах, ми стояли в чергах за молоком чи за сметаною із шостої ранку. Можливо, для наступних поколінь це буде просто цікавостка, яка стане елементом львівської історії.

Вважаю, що у Львові є достатньо великі середовища, котрі себе уже асоціюють із процесом визнання давньої історії міста. І ця тенденція абсолютно очевидна. Я не знаю, як воно є в Харкові. Але, наприклад, в Одесі я бачу абсолютно чіткі тенденції до цього. У Вроцлаві, у Гданську так само. Таке ж завдання перед теперішніми жителями Львова. Хоча тут трішечки інші паралелі. Бо Гданськ чи Вроцлав були на 90, а той й на 98 відсотків німецькими містами, де все було вичищено. Львів все-таки був поліетнічним. Але уявіть, яке завдання зараз є у мешканців Вроцлава. І вони його виконують. Вони перебирають цю історію. Вони з нею погоджу­ють­ся. Не ви­писують там десь свої «щось по-польськи J» і так далі. Можна, звичайно, трактувати їх як конструкції, так би мовити, і жити в них. Але вони штучні – це зрозуміло.

Коли ти хочеш жити автентично в цьому місті, ти повинен знати, як виглядала якась там гризетка у Львові, як виглядав батяр у Львові, як виглядала, зреш­тою, проститутка. До речі, чи хоч один із вас, крім достойного пана Винничука, знає, як називалися прос­ти­тут­ки у Львові?

ІГОР МАРКОВ: Ти хочеш підтвердити?

ТАРАС ВОЗНЯК: Хочу запитати.

Репліка із зали: Називалися «пані в червоних кожушках»!

ІГОР МАРКОВ: Добре. А з козаками?

ТАРАС ВОЗНЯК: Що нам робити з цією історією, я не знаю, тому що вони постійно хотіли спалити наше місто.

Сміх у залі

ІГОР МАРКОВ: Чи є питання? Орест Друль.

ОРЕСТ ДРУЛЬ: Я хотів би уточнити щодо голосування за ті політичні сили, які обирають до парламенту. Річ у тому, що був ви­бір на рівні міського округу. Коли Куйбіда консолідовував політичні сили на свою підтримку, Самопоміч йшла на вибори окремою силою з окремими проектами, і перемогла.

ІГОР МАРКОВ: Однозначно. Та оскільки це була репліка на мою адресу, я скажу, що говорив я про соціальні чинники вибору Садового.

Що стосується традиційних політичних партій чи депутатів, які були обрані, так би мовити, за їх загальнонаціональні політичні орієнтації. Із соціологічних досліджень випливало, що фак­тично ніяких «міських» критеріїв, міського позиціонування в тому виборі не було. Обрали репрезентантів загальнонаціональних полі­тичних партій в тому складі, в якому вибирають взагалі-то до за­галь­нонаціонального парламенту: Наша Україна, БЮТ, Пора, Свобода. Зараз і на національних виборах ми будемо мати відповідні резуль­тати. Якихось кардинальних відмінностей у цьому немає.



Репліка із зали: То не виборець винуватий, а та система, яка зараз є.

ІГОР МАРКОВ: Безумовно. Але систему створює також і ви­борець.

Репліка із зали: Виборець не формує системи. Це результат злочинної і здирницької політики.

ІГОР МАРКОВ: Це так.

Загальний шум

Репліка із зали: І закону про вибори!

ІГОР МАРКОВ: Пане Олеже, розкажіть, будь ласка...

ОЛЕГ МАЦЕХ: Тут є дуже серйозна суперечність. Нам роз­казували про харків’ян – які то безликі поодинокі люди, що сидять у своїх „комнатушках”. Фактично, вся країна – це якась безлика маса.

Репліка із зали: Ні, це тільки про Харків.

ОЛЕГ МАЦЕХ: Добре. Нехай так.

Репліка із зали: І про промзону.

ОЛЕГ МАЦЕХ: Я розкажу про Львів.

Загальний шум

ОЛЕГ МАЦЕХ: Річ у тому, що ми насправді не мали вибору. Тарас Возняк, Марков і я говорили перед попередніми виборами про те, що ми вже позбавлені вибору. Ми їх назвали, ми голосуєм за котиків у мішку.

ІГОР МАРКОВ: Хоч якийсь резонанс? – Ніякого!

ОЛЕГ МАЦЕХ: Резонансу справді не було. Ми всім наголо­шували, що ці вибори нічого не дадуть. Так само, як і наступні. Проб­лема в тому, що впродовж двох років активізація була, але це не згуртувало громаду, наукових, політичних діячів. Тобто ми маємо дуже слабке громадянське суспільство. Фактично, його немає. Ті, хто створив собі зручні системні речі, самі їх ніколи не змінять. То­му ключова проблема, я вважаю, у суспільстві. Винен виборець. Не в мо­мент, коли він йде на вибори, а тоді, коли знаходиться між виборами.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconЮридична академія україни імені ярослава мудрого
Питання вдосконалення діяльності відділів рідкісних книг бібліотек в інформаційному забезпеченні науково-освітнього процесу : матеріали...
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconТарас шевченко в моєму житті сценарій круглого столу
Войцехівська Ірина Станіславівна – заступник директора з виховної роботи, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconФормування навичок ХХІ століття у процесі навчання світової літератури розділ І значення навичок ХХІ століття у розбудові шкільної освіти
Загадка успіху чи невдачі у тому, щоб знати, яких пріоритетів притримуватись, а які відкинути чи замінити, коли змінюються часи
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconСловник фіксує новостворені І запозичені слова, що з’явилися в періодичних, літературно-критичних, науково-популярних виданнях, художніх творах, засобах масової інформації, усному мовленні кінця ХХ початку ХХІ ст
Словник новотворів української мови початку ХХІ століття / Упорядники. – Кривий Ріг, 2005. – 158 с
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconКруглий стіл на тему: ‘’Історична пам’ять у творах О. Довженка’’
Мета: Поглибити знання учасників круглого столу з історії українського кінематогрофа,виховання емоційно-ціннісного ставлення до творчості...
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» icon119-річчю з дня народження Н.І. Махна (м. Гуляйполе, 11. 11. 2006 року)
Від минулого до сьогодення: історичний І політичний портрет Н.І. Махна. Матеріали Круглого Столу, присвяченого 119-річчю з дня народження...
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconДержавна бібліотека україни для юнацтва гетьман мазепа: у пошуках історичної об’єктивності
Мазепа: у пошуках історичної об’єктивності є інформаційним ресурсом про життя та діяльність людини, яка доклала значних зусиль для...
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconЗасідання сорокове сесійний зал Верховної Ради України
Головуючий. Доброго ранку, шановні депутати, інші учасники засідання, журналісти, радіослухачі, телеглядачі! Я прошу підготуватися...
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconЗасідання четверте сесійний зал Верховної Ради України
Головуючий. Доброго ранку, шановні депутаті, інші учасники нашого засідання, гості Верховної Ради!
Офіційне привітання Шановні учасники круглого столу «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» iconНа рубежі ХХ ххі століття олександр Шевчук
України в контексті трансформаційних процесів світового та регіонального політичного розвитку, а також впливу загроз глобального...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка