Репліка із зали: …Ще площа.
ВІКТОР ГАРБАР: Так. Але площа – це також непорозуміння, тому що окрім Держпрому, там мали ще щось збудувати, навіть місце залишили, а потім кинулися назад до Києва.
Репліка із зали: І забули…
ВІКТОР ГАРБАР: До речі, це був другий культурний шок, коли вся та совєтська номенклатура, яка вже зросла в Харкові, «намилила лижі» на Київ. Потім була певна руїна. Тому що спочатку там будувався конструктивізм, буяло мистецтво тощо, а в 34-му році воно враз замерло. І місто, яке вчора ще було столичним, стало захолустним: почали будувати не театри чи музеї, а гіганти п’ятиліток. Починалося все саме з діалогу міст та горизонтального діалогу між громадами.
Не знаю, як ви відчуваєте у Львові, а от в Харкові я відчуваю, що громади немає. У нас її нема ні на рівні міста, ні на рівні району, ні на рівні мікрорайону. Є поодинокі випадки громад на рівні багатоповерхівок. Є сталі громади. У тому, що називається «одноповерховий Харків» – це є острівки типу села. Отам ще більш-менш, оскільки люди якось комунікують. А ХТЗ, ФЕТ, Турбоатом чи Авіаційний завод між собою хіба що нап’ються і поб’ються – ото і вся комунікація.
Чому ідея ОСББ не приживається? Тому що люди в штучний спосіб збиралися. Вони не збирались, тому що їм хотілось. Вони збирались тому, що влаштувалися працювати на той чи той завод. Потім пожили в «общазі», що теж накладає певний відбиток на життя. Згодом отримали щастя – ізольовану квартиру. Вони ізолювались і, нарешті, перших півроку – це була релаксація. Вони нікого не хотіли бачити. Люди тікали туди від публічності, тих же гуртожитків, великих підприємств, установ тощо.
У мене трішки більше появилось оптимізму стосовно свого міста, коли оті гіганти п’ятиліток наказали довго жити. Адже люди отримали більше свободи. Так, багатьом стало значно гірше жити. Вони втратили віру в «светлое будущее» и «надежду на завтрашний день», які їм гарантував гігант п’ятиліток до пенсії. Отримавши таку свободу, ті, хто ще не втратив мобільності, бажання, амбіцій, – почали щось робити, власне, торгувати. Ось і все. Можливо, на цьому ґрунті щось, зрештою, і зросте. Так, пан Фельдман, який «стоїть» за нашим найбільшим в Україні ринком, видатний меценат мистецтва. Він має галерею, яка абсолютно публічна, вхід безкоштовний. Він дбає про те, що там усередині. Властиво в той же спосіб, яким Харків будувався при проклятому царизмі.
Репліка із зали: Купечество…
ВІКТОР ГАРБАР: Замолюючи гріхи, хто свічки купував, хто «конкретно» храми будував, хто – музеї. Можливо, це і є шлях нашого міста. Я був би радий, щоб так.
Та все-таки студентська компонента збереглась, тому що це вже просто виродиться в тотальне хамство: з одного боку, великі понти багатих людей, з іншого – пролетаріат та бідність. І все. Про Львів мені було дуже цікаво почути.
ІГОР МАРКОВ: Виміри, які було тут задано, направду важливі. Зокрема, Тарас Возняк говорив про місто в духовних вимірах, столичних, а Віктор Гарбар – про транзитну столицю. Доповню Тараса і скажу, що Львів також функціонував і будувався великою мірою як транзитна столиця, тому і розрісся.
Репліка із зали: На Варшаву…
ІГОР МАРКОВ: І не тільки на Варшаву. Схід-Захід, Північ-Південь – в певному сенсі це так. Але ми говоримо про сучасні чинники, які формують образ цього міста, його культуру. Із того, що говорив Віктор Гарбар, зокрема про Фельдмана і його діяльність, про ринок як центр, який мобілізує чи динамізує економічно-суспільні процеси. Те саме можна сказати про ринок Південний у Львові і про його власника Писарчука. Щоправда, ця меценатська компонента вмонтована у львівську культуральну традицію.
Володимир Цибулько: Ми просто не враховуємо однієї паралелі, у яку потрапили і Львів, і Харків, і Дніпропетровськ, до речі. Річ у тому, що і Львів, і Харків були своєрідними технологічними центрами. Дуже серйозними технологічними центрами для цілого Радянського Союзу.
ІГОР МАРКОВ: В інтелектуальному плані.
Володимир Цибулько: Мається на увазі трошки інший інтелектуалізм. Інженерний інтелектуалізм, де ідеологічна складова в Радянському Союзі була не така контрольована. Там був певний лібералізм, бо державі потрібні були технологічні ідеї. Але доки ця технологія була ще на межі індустріальної і постіндустріальної, доти ці міста мали своєрідну касту інженерів, конструкторів. І це була каста, яка створювала паралельний інтелектуальний світ, не ідеологізований. Це був світ споживання інтелектуального продукту, оскільки він читав поезію, слухав бардів. Тобто це був світ такого собі локального спротиву авторитаризму.
ІГОР МАРКОВ: Так.
Володимир Цибулько: Це те, що поєднує ці два міста. І тільки ці міста з постіндустріального почали входити в інформаційне суспільство, коли з’явилася, наприклад, мікроелектроніка, всі ці руки та мізки стали непотрібними. Так само, як почала руйнуватися кооперація загальнорадянська чи пострадянська, особливо у військово-промисловому комплексі. Тут Харків і Львів опинились в однаково трагічній ситуації. Але, якщо львівське середовище інженерів швидко знайшло себе або в дрібному бізнесі, або поза межами України, в Європі, що дає надію, що ці люди, набувши досвіду і фінансів, таки повернуться до Львова, а не до іншого міста, то більшість мізків із Харкова, як правило, поїхало в бік Росії. І повернутись назад…
ВІКТОР ГАРБАР: Перепрошую. Хочу сказати, що до тих міст, які ви назвали, треба обов’язково додати Донецьк, у якому зробили насильницьким, ґвалтівним способом фізико-технічний інститут та інститут кібернетики…
Володимир Цибулько: Це інститут штучного інтелекту…
ВІКТОР ГАРБАР: Завівся тоді-от інтелект
Володимир Цибулько: Штучний Поштучний
ВІКТОР ГАРБАР: І всі названі міста насправді дуже потерпіли від розвалу совєцької оборонки.
Володимир Цибулько: Так-от у чому парадокс: на одні громади оцей інженерний прошарок справді вплинув, тобто люди, які кооптувались в органи місцевого самоврядування, – споживачі інтелектуального продукту. Адже Львів опинився не в менш «селюцькій» ситуації, ніж Харків. Як мені сказав один таксист, «все евреи уехали – работать некому…».
Сміх у залі
Володимир Цибулько: «Работать больше некому». Тому є певний парадокс, що Львів більш тонко відчув вимивання, скажімо, певної душеутворюючої касти. Якщо зі Львова поїхало 3–5 тисяч людей (оцей баланс зруйнувався), то Харків, можливо, не так відчув втрату кількох тисяч людей, які й були душею міста. Наприклад, поїхав якийсь час тому зі Львова Олександр Кривенко (створював медіа). І дуже швидко у Львові відчулася його нестача. Він поспилював роги деяким магнатам, і медіа, ними фінансовані, почали набувати якогось цивілізованого обличчя. Та я не знаю, як у Харкові. Чи справді на рівні таких постатей відбувається втрата, коли душа міста...
ТАРАС ВОЗНЯК:: От Богословська поїхала, і що?
Загальний шум
Віктор Гарбар: Ситуація цікава тим, що люди типу Кривенка – дуже яскраві особистості. А щодо Харкова, то я давно казав, що це транзитна столиця. Там робили «стандартную советскую заготовку», розумієте? От якщо вона щось собою представляла, то і пропихалася далі.
Володимир Цибулько: До речі, цікаво з приводу кадрів…
Віктор Гарбар: У нас не було таких людей, як Кривенко в Харкові.
ТАРАС ВОЗНЯК: Ми чули, Захарова маєте.
Шум у залі
ІГОР МАРКОВ: Прошу до слова пані Неллі Ревенко.
НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Мені здається, що спільним для Львова і Харкова є мобільність. Ця мобільність спричинена історично, територіально тощо. Зворотний бік мобільності – це маргіналізація громади. От у Харкові спостерігається рівень маргінальності значно вищий, ніж у Львові.
ВІКТОР ГАРБАР: Так.
НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Наше спостереження таке.
ВІКТОР ГАРБАР: Ми не змовлялися. Справді є таке відчуття, причому навіть у простих людей.
НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Це простежується навіть на прикладі освіти. Так, обличчя міста змінюється першого вересня. Ми одразу бачимо дівчаток, сільських або з районів, які уже хочуть здаватися…
ВІКТОР ГАРБАР: Городскими
НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Так, але вони ще не адаптувалися. І щороку притік такий. А ще ця промзона, яка була сформована з радянських часів, вона була надто великою, щоб інтелектуальна частина міста могла її переварити, трансформувати. Я все своє життя працюю в університеті. І якщо спочатку ми розуміли, що від першого до третього курсу все-таки якось впливаємо на студента, і він дещо змінюється, то останнім часом ми побачили, що викладацького потенціалу не вистачає. Процес адаптації не відбувається. Крім того, я погоджуюся з Віктором Гарбаром, що значна частина харківської громади відчуває себе транзитним пасажиром – вона отримує освіту, а далі – Київ або Москва тощо. Тому рівень маргінальності в місті дуже високий. Крім того, особистості, засвідчені в Харкові, радше негативно впливають, у духовному сенсі на харківську громаду, ніж, позитивно.
Шум у залі
ІГОР МАРКОВ: Дуже цікаве зауваження. Валерій Рєпін, будь ласка.
ВАЛЕРІЙ РЄПІН: Я все-таки не повністю погоджуюся... Харків – це моє місто. Я звідти нікуди не поїду. І люди хочуть ще щось зробити у цьому місті, для цього міста. Навіть якщо вони їздять до Києва на роботу, все одно, бодай на вихідні, повертаються додому, залишаються харків’янами. А щодо Богословської чи інших політиків, то про них взагалі не варто говорити. Вони біжать зі свого міста, щоб їх просто «не заклепали», тому що вони там уже своє зробили. Це стосується багатьох людей, які збігали з Харкова по всій Україні…
Репліка із зали: Як Євген Кушнарьов.
ВАЛЕРІЙ РЄПІН: Як Євген Кушнарьов – не знаю. Давайте говорити, що є такі люди, як Захаров Женя, який нікуди з Харкова не поїхав. Будучи у відрядженні, він все одно у нас, у Харкові. Це з приводу тієї самої міграції.
Дуже гарно розповідали про Львів. Харків – місто молодше, але має свою історію, добру історію, свою архітектуру. Це і маленькі вулиці центру, по яких дуже цікаво пройтися. Я думаю, навіть львів’янам буде що подивитись…
Віктор Гарбар: Так, але це історичні місця, їх будували не за проклятого комунізму.
ВАЛЕРІЙ РЄПІН: Вулиця Пушкінська зараз – це колишня Німецька (що було ще до революції).
Репліка із зали: И советы не уничтожили, а сейчас пытаются наши власти уничтожить.
Феноменологія сільської
та міської культури
у свідомості львів’ян та харків’ян
Доповідь: Ігор Марков, директор Лабораторії соціальних досліджень (Львів)
ІГОР МАРКОВ: Я дозволив вільний хід дискусії для того, щоб ми могли один одного краще відчути і зрозуміти. Це направду важливо. Наша дискусія плавно переходить у наступну тему «Феноменологія сільської та міської культур у свідомості львів’ян та харків’ян». На жаль, нема співдоповідача на цю тему з Харкова. Свій виступ я розпочну так.
Перманентно, у партнерстві, зокрема, з присутнім тут Олегом Мацехом та донецькими соціологами ми проводимо соціологічні опитування, які досліджують соціокультурне і політичне середовище Львова. Проводимо його протягом кількох років і можемо говорити фактично про постійний моніторинг.
Перше, що я хочу сказати, це входження в місто. Тобто ті, хто заснував місто, і ті, хто в ньому жив, і є повноправними громадянами. Соціальна динаміка Львова чітко показує, так би мовити, втискування в мури. І що ми маємо? Ми маємо перерваність тих культур, про які говорив Тарас Возняк. Ідеться про депортації, винищення і виїзди корінних мешканців. З іншого боку – наповнення соціокультурного простору міста, про що писав Іван Лучук. Відбувається асиміляція цим простором нових сільських мешканців, які входять у це місто. І навала сільських мешканців до Львова – це його основна історична риса впродовж попередніх 50 років. Чи ці мешканці культурально дезінтегрують місто? Звичайно, трансформація міського простору в умовах глобалізації відбувається постійно.
Сьогодні ми стоїмо перед фактом, що в таких великих містах, як Барселона, Лондон, домінує концепція міграційних міст. І взагалі, складно в глобальному світі зрозуміти, де закінчується місто і починається щось інше.
Тим не менше навіть результати наших соціологічних досліджень чітко показують розтягування архітектурного простору міста. Це видно й неозброєним оком. Видно, як, скажімо, будуються на історично-архітектурних пам’ятках. Тобто як відтворюється львівська бруківка, з чого будуються дахи будинків, реконструюються чи перебудовуються будинки, з яких знімають таблички «Пам’ятка архітектури». Прикладів можна наводити багато, але я не хотів би їх демонізувати. Водночас маємо входження в цей культуральний простір і його продовження. Та це, радше, винятки. Такі приклади, я би сказав, фрагментовані. Поки що про цілість продовження чи тяглість цього соціокультурного середовища, його розвиток, зокрема архітектурно-історичного середовища, нам говорити не доводиться. В сенсі соціальної динаміки ми маємо розтягування архітектурно-історичного простору, що ми бачили на картині Львова. Цей простір ніби втрачає свою функціональну вартість, але разом з тим має вартість середовище, з якого формується інфраструктура. Воно, властиво, омертвляється дуже часто і розтягується, у кращому разі, перетворюючись на якийсь симулякр. Це одне зауваження. Друге, на що я хотів би звернути увагу, це львівська «хатазюка», як сказав Віктор Гарбар. Дуже вдалий термін.
ВІКТОР ГАРБАР: Це не я вигадав J
ІГОР МАРКОВ: У всякому разі, метафора яку можна спокійно екстраполювати певною мірою і на наше місто. Так ми підходимо до стрижня політичного самовизначення. На сьогодні динамічною частиною, у політичному сенсі, а ми вже говоримо про громаду, є якраз соціальна категорія тих людей, які живуть у Львові в першому чи в одному поколінні. Саме вони сьогодні обирають мера. Ми не будемо говорити про те, як і ким заповнювалася центральна частина міста попередні 50 років. Але саме ті, хто обирає мера, є мешканцями не центральних, а віддалених районів. Найбільше – Сихівського, Шевченківського, меншою мірою – Залізничного. Тобто тих, які прилягають до центральної частини і представляють промислове середовище міста. Саме вони виражають потребу в нових лідерах. Це та парадигма, яку пропонують у ході виборчої кампанії. Тобто парадигма споживання – дати щось, віддати; очікування від влади, що вона має щось дати, що буде якийсь господар, який щось роздає, – цей чинник, на жаль, визначальний. Великою мірою визначальний у сенсі формування переваг на виборах щодо того чи іншого кандидата, скажімо, у мери.
Третій висновок, який я екстраполюю, який випливає з другого висновку, – це те, про що тут говорилося, власне, стосовно Харкова, – маргіналізація громади. Величезна мобільність і маргіналізація громади. Це, я сказав би, сьогодні риса всієї України – що соціальна самоорганізація, яка би творила інституційне поле й нову інфраструктуру, у нас, на жаль, не формується ніде. І це найболючіша проблема, яка дуже чітко виявляється у завмиранні на львівському прикладі.
Про завмирання я хотів би почути харківські візії. Як це не дивно звучить, Львів є зачинателем політичних активностей, має дуже добру і велику політичну традицію. Насмілюся сказати – традицію політичної самоорганізації, незалежно від того, в якому контексті і ким вона здійснювалася, бо тут і австрійський конституціалізм зіграв свою роль, і, скажімо, польська влада. А пізніше, з кінця 80-х років, також і перебудова.
Утім можемо констатувати, за результатами наших соціологічних досліджень, що львівська політика є мертвою. У якому сенсі? Та в тому сенсі, що, по-перше, досі до міської влади обирають представників тих партій і політичних сил, що й до центральної влади. Тобто немає диференціації, немає громадських сил знизу, немає самоорганізації того ж бізнесу чи самоорганізації груп населення, які б формували поле політичного вибору. На жаль, цей чинник нібито загальноукраїнських політичних поділів (нібито – бо тут є теж свої нюанси) залишається домінуючим.
Наші опитування показують, що ставлення до тих, кого обирають до міської влади, і до тих, кого обирають до центральної влади, майже не відрізняються. Це свідчить про нівелювання політичних відносин у самому місті. Не тільки про інерцію вибору політичних сил у місті за тим принципом, за яким вибирається там центральна влада, скажімо, національно-демократичні сили, або ті, які пишуться як національно-демократичні. А також про те, що фактично міські запити громадян міста, їхні бачення розв’язання проблем не знаходять свого вираження в самоорганізації мешканців і, відповідно, у формуванні певного правового поля співбуття в самому місті. І це є мертвотність, власне, самої політики. В цьому сенсі ми можемо говорити про горизонтальну, але вже мобільність.
Західна Україна є лідером за кількістю трудових мігрантів. Те саме стосується вимивання інтелектуального середовища. Знову ж таки, можна ставити питання також про збереження тяглості історичного, інтелектуального та соціокультурного середовища Львова. Маємо також і ту проблему, яка вже називалася стосовно Харкова, – це вакуум політиків і політики. Тобто загальноукраїнські діячі залишають Львів і виїжджають до Києва. І після цього зв’язок зі Львовом на горизонтальному рівні, інтерес до Львова, великою мірою, пропадає. Я бачу, Тарас Возняк хоче продовжити.
ТАРАС ВОЗНЯК: Та ні. Лише хочу повідомити новину. У Львові мають бути перевибори міського голови. Міський голова, так би мовити, не може працювати з брудними депутатами міської ради.
Репліка із зали: То він сам так сказав?
ІГОР МАРКОВ: Дуже гарна позиція, але тим не менше...
Репліка із зали: Поздоровляємо вас. Аби в нас таке сталося.
ІГОР МАРКОВ: …Ми можемо припустити, що це чергова маніпуляція, яка зовсім не заперечує того, що було сказано.
ОЛЕГ МАЦЕХ: А це наш стиль роботи. То парламент розпустити, то ще щось.
ТАРАС ВОЗНЯК: Не хотів би я погодитися з тим, що у Львові все завмирає. Насправді, ідентифікаційна робота тих людей, котрі живуть у цих мурах, іде. Перед спадкоємцями цих мурів постає завдання їх обжити. І помаленьку це відбувається. Відбувається самоідентифікація теперішніх мешканців Львова з історією тих людей, котрі жили тут 200-300 років назад. Це характерно і для Гданська, і для Вроцлава.
Ми зараз повинні перебрати ту історію міста, визнати її як свою. Можна, звичайно, заплющити очі і сказати, що не було єврейської історії міста Львова. Так і було в радянський час, так було і в польський час, і в наш патріотичний час.
Часи минають і помалесеньку саме життя змушує нас бачити як свою історію і польську, і вірменську, і єврейську історію Львова, і тих громад, котрі входили в одну велику громаду. Це процес, котрий триває. Мало того, це не процес, котрий, береться як «вош із нічого». Його організовують, і люди поступово починають це робити. Наприклад, наш журнал «Ї». Ми робили єврейський, «гебрейський всесвіт Галичини», чи гебрейський Львів як такий. Адже треба знати, що було. Бо насправді не знається. Дуже багато не хочеться знати. Зараз, наприклад, ми ще не дозріли, хоча вже можемо дозріти до якогось прийняття єврейської і навіть польської історії Львова. Совєтська історія Львова – 40-50-ті роки – огидна, звичайно. Але й вона була. Ми жили в тих укладах, ми стояли в чергах за молоком чи за сметаною із шостої ранку. Можливо, для наступних поколінь це буде просто цікавостка, яка стане елементом львівської історії.
Вважаю, що у Львові є достатньо великі середовища, котрі себе уже асоціюють із процесом визнання давньої історії міста. І ця тенденція абсолютно очевидна. Я не знаю, як воно є в Харкові. Але, наприклад, в Одесі я бачу абсолютно чіткі тенденції до цього. У Вроцлаві, у Гданську так само. Таке ж завдання перед теперішніми жителями Львова. Хоча тут трішечки інші паралелі. Бо Гданськ чи Вроцлав були на 90, а той й на 98 відсотків німецькими містами, де все було вичищено. Львів все-таки був поліетнічним. Але уявіть, яке завдання зараз є у мешканців Вроцлава. І вони його виконують. Вони перебирають цю історію. Вони з нею погоджуються. Не виписують там десь свої «щось по-польськи J» і так далі. Можна, звичайно, трактувати їх як конструкції, так би мовити, і жити в них. Але вони штучні – це зрозуміло.
Коли ти хочеш жити автентично в цьому місті, ти повинен знати, як виглядала якась там гризетка у Львові, як виглядав батяр у Львові, як виглядала, зрештою, проститутка. До речі, чи хоч один із вас, крім достойного пана Винничука, знає, як називалися проститутки у Львові?
ІГОР МАРКОВ: Ти хочеш підтвердити?
ТАРАС ВОЗНЯК: Хочу запитати.
Репліка із зали: Називалися «пані в червоних кожушках»!
ІГОР МАРКОВ: Добре. А з козаками?
ТАРАС ВОЗНЯК: Що нам робити з цією історією, я не знаю, тому що вони постійно хотіли спалити наше місто.
Сміх у залі
ІГОР МАРКОВ: Чи є питання? Орест Друль.
ОРЕСТ ДРУЛЬ: Я хотів би уточнити щодо голосування за ті політичні сили, які обирають до парламенту. Річ у тому, що був вибір на рівні міського округу. Коли Куйбіда консолідовував політичні сили на свою підтримку, Самопоміч йшла на вибори окремою силою з окремими проектами, і перемогла.
ІГОР МАРКОВ: Однозначно. Та оскільки це була репліка на мою адресу, я скажу, що говорив я про соціальні чинники вибору Садового.
Що стосується традиційних політичних партій чи депутатів, які були обрані, так би мовити, за їх загальнонаціональні політичні орієнтації. Із соціологічних досліджень випливало, що фактично ніяких «міських» критеріїв, міського позиціонування в тому виборі не було. Обрали репрезентантів загальнонаціональних політичних партій в тому складі, в якому вибирають взагалі-то до загальнонаціонального парламенту: Наша Україна, БЮТ, Пора, Свобода. Зараз і на національних виборах ми будемо мати відповідні результати. Якихось кардинальних відмінностей у цьому немає.
Репліка із зали: То не виборець винуватий, а та система, яка зараз є.
ІГОР МАРКОВ: Безумовно. Але систему створює також і виборець.
Репліка із зали: Виборець не формує системи. Це результат злочинної і здирницької політики.
ІГОР МАРКОВ: Це так.
Загальний шум
Репліка із зали: І закону про вибори!
ІГОР МАРКОВ: Пане Олеже, розкажіть, будь ласка...
ОЛЕГ МАЦЕХ: Тут є дуже серйозна суперечність. Нам розказували про харків’ян – які то безликі поодинокі люди, що сидять у своїх „комнатушках”. Фактично, вся країна – це якась безлика маса.
Репліка із зали: Ні, це тільки про Харків.
ОЛЕГ МАЦЕХ: Добре. Нехай так.
Репліка із зали: І про промзону.
ОЛЕГ МАЦЕХ: Я розкажу про Львів.
Загальний шум
ОЛЕГ МАЦЕХ: Річ у тому, що ми насправді не мали вибору. Тарас Возняк, Марков і я говорили перед попередніми виборами про те, що ми вже позбавлені вибору. Ми їх назвали, ми голосуєм за котиків у мішку.
ІГОР МАРКОВ: Хоч якийсь резонанс? – Ніякого!
ОЛЕГ МАЦЕХ: Резонансу справді не було. Ми всім наголошували, що ці вибори нічого не дадуть. Так само, як і наступні. Проблема в тому, що впродовж двох років активізація була, але це не згуртувало громаду, наукових, політичних діячів. Тобто ми маємо дуже слабке громадянське суспільство. Фактично, його немає. Ті, хто створив собі зручні системні речі, самі їх ніколи не змінять. Тому ключова проблема, я вважаю, у суспільстві. Винен виборець. Не в момент, коли він йде на вибори, а тоді, коли знаходиться між виборами.
Поділіться з Вашими друзьями: |