НЕЛЛІ РЕВЕНКО: Влада – це результат впливу багатьох чинників. Перший фактор – це інтереси громадян, тому погоджуюсь, що це, деякою мірою, – віддзеркалення суспільства. Інакше бути не може. Другий фактор – це вплив технологій. У випадку з Добкіним вплив технологій менший, натомість більший вплив матеріальний та вплив інших факторів – обіцянок. Ще більший вплив – це вплив лідерського авторитету Кушнарьова, вплив на виборця, коли Добкін позиціонувався як представник Партії регіонів і мав підтримку пана Кушнарьова.
З іншого боку, голосування за Партію регіонів і голосування за Добкіна – це не завжди голосування за партію. Дуже часто це голосування проти «Нашої України» і проти Ющенка, так зване протестне голосування. Крім того, тут впливає фактор консерватизму виборця, який вже один раз зробив свій вибір. Усі ці чинники мають своє місце під час формування влади і у Львові. Однак є один фактор, якого немає у Львові. Це дуже великий вплив російських засобів масової інформації, які фактично підтримують Партію регіонів.
Зараз, коли вже прийшло розчарування, коли всі побачили, хто і що, у Добкіна, як і у вашого мера, фактично немає реальних конкурентів. Фельдман сунувся зі своїм проектом про особливий статус міста, почав щось робити, кинув туди купу грошей, ініціював дискусії і тим самим показав, наскільки він слабкий як політик. Добкін, який було спершу розгубився, коли пішов із життя Кушнарьов, зараз більш упевнений, його команда «апєрєлась». Він уже сказав, що піде на наступний строк і виграє ці вибори. Тим паче, що зараз є багато чинників, які працюють скоріше на Добкіна, ніж проти нього.
ІГОР МАРКОВ: Дуже дякую.
«Сучасна політична криза в Україні: львівський та харківський виміри»
Співдоповіді: Ігор Марков, директор Лабораторії соціальних досліджень (Львів); Віктор Гарбар, ГІМЦ "Всесвіт" - Альянс "Майдан" (Харків)
Віктор Гарбар: Дякую усім, хто взяв участь у нашому круглому столі. Сподіваюсь, що всім було цікаво. Хотілось би, щоб ті слова, які неодноразово лунали тут про доцільність, корисність і навіть необхідність продовження подібних комунікацій все-таки знайшли втілення.
Ми пересвідчилися, що і Харків, і Львів, маючи багато спільного, мають і свої особливості, які треба враховувати. Є щось в одному місті, чого ще немає в іншому, але обов’язково там буде. І до того треба підготуватись.
Стосовно теми, щодо якої я маю сказати кілька слів, то харківського виміру політичної кризи я бачу не більше, ніж львівського, і згідний з тим, що це криза київська. Це велика криза. Вона пов’язана з тим, що люди самі себе, я маю на увазі наш політикум, піймали на манівцях. Вони почали втілювати демократію за лекалами КПРС. Від того йде централізація, від того йде активне небажання виконати свої обіцянки стосовно передачі влади і грошових потоків на місця. Зрозуміло, що ті радянські лекала вимагають від них прагнути абсолютної влади. Від кожної партії, слабка вона чи потужна. І у будь-який спосіб цього досягти. Навіть шляхом тривіального обдурювання всіх і вся. Маю на увазі проект закону про вибори у два тури і 226 гарантованих мандатів тим, хто переможе у другому турі. Найголовніше те, що ці люди не хочуть піти геть. Вони розуміють, що політики з них приблизно такі, як з мене балерина, але піти все одно не хочуть. І це є додаток до рудиментів, атавізмів, власне, нездатності до тої роботи, яку вони роблять.
ІГОР МАРКОВ: Дуже цікава вийшла у нас дискусія. Стосовно виміру політичної кризи, то він надзвичайно сумний. Тобто його можна вивести дуже простою формулою. Що більшою є боротьба за владу між персоналіями, то менше у них влади. Це формула, яка, на жаль, веде нас дуже стрімко в хаос, умовно кажучи, в означеннях по-харківському, – «дике поле».
Плюс від того, про що ми говорили: у нас сьогодні було надзвичайно багато цікавих думок, справді, в нас були цікаві рефлексії. По-перше, прозвучала така формула – інституційність запрограмована на вертикаль, тоді як ментальність потребує іншого. Річ у тому, що ми чомусь дуже боїмося говорити про вертикаль, дуже дистанціюємося від вертикалі, вішаючи на неї всіх псів, яких можна.
Вертикаль у незмінному вигляді, у структурному вигляді, – вона з минулого, з Радянського Союзу. Відверто кажучи, трохи доповнена запозиченими в Європі чи на Заході нормами. Ментальність, своєю чергою, не спрямована на формування нового типу вертикалі чи інституційно-правового простору політиків. Через інститути політичного суспільства в нас, і ми маємо можливість підтвердити це зараз на рівні Харкова і Львова, – не відбуваються реальні відносини. Їх динаміка відбувається на міжперсональному рівні, в персонально-груповому просторі. Ці персонально-групові відносини фактично не інституалізуються на рівні політичного простору.
Політичний простір – це все, що регулюється через закон, через право, коли воно функціонує. І це дуже сумно, як на мене. Наш круглий стіл виявляє потребу виходу за межі політичного тоталітаризму демократії, в якій ми в основному функціонуємо. Тобто демократія – це те, до чого ми прагнемо, інакше – загроза тоталітаризму. У нас не формується власна парадигма державності не в заідеологізованому розумінні, а в розумінні соціального простору як простору соціального співбуття. Тобто моделей горизонтального і вертикального співіснування, які дозволили б самореалізуватися тому ж таки громадянському суспільству.
Альтернатива хаосу – не тоталітаризм, а опанування цього хаосу іншими державно-правовими, як правило чужими зовнішніми чинниками. Або ми таки зуміємо сформувати свої. Так я бачу сьогоднішню альтернативу.
І останній висновок нашого спілкування – це спільність духовних та інтелектуальних параметрів діалогу. Така спільність націлює на формування спільних проектів і, можливо, навіть спільного політичного проекту створення громад як способу самоорганізації. Але до того треба йти постійно і цілеспрямовано. Усім дякую за дискусію.
Поділіться з Вашими друзьями: |
