Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження»



Сторінка1/4
Дата конвертації04.06.2017
Розмір0,73 Mb.
  1   2   3   4

Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст.
Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це Відродження було пов’язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування

(П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 рр. Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті крила-творчості, вони просякнуті найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об’єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об’єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925-1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію. Що ж визначало творчі шукання новітньої еліти й тематику її творчості? Складниками її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна й безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового – розчарування в революції, кричущі суперечності й роздвоєння людини того часу. Головний персонаж – людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він убиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви. У романі Валер’яне Шдмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой у прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних погреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття. У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив усю широту освіченого й тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії й концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна. Яка ж доля їхніх творів?… Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам усю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність, свого шляху й незалежності від впливу інших культур.


Інші жанри у творчому доробку письменника М.Хвильового
"Вальдшнепи" Миколи Хвильового. Проблеми інтерпретації й інтертекстуального прочитання

Серед уривків із романів, незавершених чи "ненаписаних" романів найвідоміші, безперечно, "Вальдшнепи" Миколи Хвильового. Робити якісь певні висновки щодо його ідейного змісту чи формальних особливостей, зокрема й щодо жанрової сутності та структуро будови, надзвичайно складно саме через його незавершеність. Точніше, роман був завершений, але до нас дійшла тільки його початкова частина. Загальновідомо, що "Вальдшнепи" писалися влітку 1926 року, перша частина друкувалася на початку 1927 року в 5-му числі "Вапліте", друга вже була набрана в 6-му числі, але і роман, і стаття І. Сенченка "Де хвилі", і загальне протистояння ваплітян до офіційної лінії компартії видалися настільки неприйнятними, що це число часопису було заборонене цензурою, сконфісковане і знищене. Як дисциплінований член партії, М. Хвильовий за вказівкою відповідних органів, очевидно, знищив рукопис другої частини роману, тому вона не збереглася ні в архіві письменника, ні в архівах журналу, цензурного відомства чи спецслужб. Із кожним роком сподівань на те, що текст буде знайдено, усе менше й менше.

Є тільки окремі цитати з другої частини "Вальдшнепів", які наводить у гострокритичній брошурі "Від ухилу - у прірву: Про "Вальдшнепи" Хвильового" Андрій Хвиля, колишній боротьбист і тодішній завідувач преси ЦК КП(б)У. За переказами, заборонена друга частина роману у вигляді журнальних гранок передавалася з рук у руки довіреними особами, тому певна кількість людей усе ж таки мала змогу її прочитати. Скажімо, Л. Сеник стверджує: в усних спогадах 60-х років Володимир Гжицький повідомляв, що читав другу частину "Вальдшнепів". Про окремі її сюжетні перипетії наводить відомості також Юрій Лавріненко, який, за його словами, теж читав заборонену частину роману. Однак цього дуже мало, щоб скласти якесь більш-менш чітке уявлення про повний текст роману. Тому, наприклад, Ю. Безхутрий у ґрунтовному дослідженні "Хвильовий: проблеми інтерпретації" взагалі не аналізує цей твір: "Із відомих творів Хвильового 1922-1928 років поза нашою увагою залишився фрагмент роману "Вальдшнепи". Це зроблено свідомо: відсутність закінчення, як і у випадку з іншими незавершеними текстами, не дає можливості адекватно оцінити його як цілість". Однак зрозуміло, що залишити поза увагою літературознавства фрагмент роману, якому М. Хвильовий надавав особливого значення у власному доробку, теж не можна. Особливо якщо врахувати, що цей фрагмент, на відміну від багатьох інших фрагментів і незавершених творів, усе ж таки був опублікований і відіграв важливу роль в історії української літератури й культури 1920-х років і XX століття загалом. У такій ситуації не залишається нічого іншого, крім спроби розглянути початкову частину "Вальдшнепів" як окремий цілісний твір, що має відкрите закінчення. На сьогодні вже існує чимало ґрунтовних досліджень "Вальдшнепів". Своєрідним підсумково-систематичним і синтетичним дослідженням стала монографія Л. Сеника "Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності", точніше розділ із цієї монографії "Микола Хвильовий і його роман "Вальдшнепи". Науковець скрупульозно зібрав корпус праць попередників, ґрунтовно опрацював його і виробив власну концепцію інтерпретації "Вальдшнепів", він подає цілу низку надзвичайно цікавих і аргументованих спостережень, суджень, міркувань щодо ідейного змісту, генологічної сутності, художніх особливостей фрагменту роману, його інтертекстуальних перегуків із творами української та світової літератури.

Поряд із цим варто зазначити, що наполеглива праця дослідника інколи поєднується з певною недбалістю, неуважністю у прочитанні тексту "Вальдшнепів" чи інших творів або наукових досліджень. Скажімо, Ігоря Михайлина він називає Г. Михайлином. Проте є і серйозніші курйозні недогляди. Приміром, стверджується, що "чимось Одарка нагадує служницю в оповіданні М. Коцюбинського "Коні не винні", хоча в тексті "Вальдшнепів" М. Хвильовий недвозначно відсилає читача до "Сміху" М. Коцюбинського. У творі ж "Коні не винні" є тільки лакей Савка, і, напевно, не може бути підстав для порівняння служниці Одарки з Палажкою, яку М.Коцюбинський згадує лише водній короткій опосередкованій фразі: "...На обід будуть сьогодні молоді печериці, які Палажка несла уранці в приполі з городу".

Ще в одному місці Л. Сеник проводить аналогії між Дмитром Карамазовим із "Вальдшнепів" та Альошею з "Братів Карамазових" Ф. Достоєвського, жодним словом не згадуючи про Дмитра з роману російського письменника, хоча така аналогія була б значно доречнішою. Це змушує, прискіпливо вивчивши розділ про М. Хвильового в монографії Л. Сеника, уточнити чи доповнити його; це необхідно тим більше, що згадувана праця стала певною мірою хрестоматійною, класичною для подальших дослідників, які некритично підхопили похибки й недогляди, яких припустився Л. Сеник. Окремо варто зазначити, що на багатьох дослідженнях "Вальдшнепів" і творчого доробку М. Хвильового загалом позначилися ідеологічні надбудови правого чи лівого спрямування або породжені огляданням на офіційну владу (на зламі 80-90-х років).

Через відсутність завершення роману загадкою залишається його назва. Зрештою, невідомо, чи повний текст твору давав пряму відповідь на це запитання. Безперечно, мають право на існування міркування про те, що персонажі роману асоціюються з вальдшнепами, беззахисними перед дулами рушниць мисливців, як і версія, за якою вальдшнепи - це думки, що "навесні летіли на Україну". Однак варто пошукати й інші варіанти прочитання назви роману, насамперед у самого письменника, який був пригодницькою "Дивовижною мандрівкою дядька Петра". Настанова на новаторські пошуки, на експеримент, використання оголення прийому, гри з читачем теж значною мірою були зумовлені прагненням підвищити рівень читабельності художньої літератури, викликати спонтанне прагнення продовжувати невідривно читати текст. Багато важила читабельність творів і для М. Хвильового, тому "любовний" роман - це не тільки і не стільки форма зашифрованості, скільки прагнення написати цікавий для великої кількості читачів художній твір, роман, іманентною ознакою якого була б романічність, що завжди приваблювала читача і могла би розважати його та згладжувати складність для читання малосюжетного твору, інтелектуально навантажених діалогів і внутрішніх монологів.

По-третє, проблема міжстатевих, еротично-сексуальних взаємин стає в 1920-х роках однією з найактуальніших у літературі. Сприяли цьому і фройдівська та ніцшеанська теорії, з якими були знайомі широкі верстви інтелігенції, і впроваджуване в перше пореволюційне десятиліття марсистське гасло звільнення від фарисейства буржуазного шлюбу, гасло "вільного" кохання, і визнання жінки рівноправним суспільним, а також і сексуальним партнером. Ця проблема була чужою і для творчості М. Хвильового, який протиставляв міщанській розпусті й задоволенню тваринної хоті високе кохання, що, однак, не мислилося без тілесної насолоди.
Приміром, Дмитро Карамазов, значною мірою alter ego автора, так фіксує власні емоції та бажання, побачивши Аглаю в купальному костюмі: "Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати ... В ньому в перший раз прокинувся до неї справжній самець. Він безсоромно дивися на її таз, на її груди, і ніяк не міг одірватись, йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підплисти до фльоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аґлаю". І далі ця "мисль" стає постійною: "...Сьогодні він побачив прекрасне Аґлаїне тіло ... йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п'янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місця для оргії". Ця "мисль" приходить до Карамазова ще і ще раз, отримуючи свій подальший розвиток, синтезуючи в почутті кохання до Аглаї інтелектуальний і тілесний первині: "Він раптом відчув її присутність у цьому городку, так би мовити фізіологічно, і це почуття почалось не вчора ... Хіба випадково вона показала йому своє тіло в купальному костюмі? Хіба випадково вона вчора весь вечір намагалася одрекомендувати себе? Хіба випадково він почув цю апологію безумству хоробрих на фоні вранішньої зустрічі, тієї зустрічі, коли вона стояла на пляжі в потоках сонця і демонструвала йому своє здорове рубенсівське тіло? Нічого випадкового нема ... йому до болю захотілось бути ... безумним. Йому захотілося схопити її в обійми й закричати побідним криком дикого переможця ... Він уже нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду. Карамазов нахабно подивився на Аґлаїн торс і зупинив на ньому свої очі".

Цей духовно-тілесний безум кохання до Аглаї вже ні на мить не покине Дмитра аж до кінця тієї частини роману, що збереглася. Зрозуміло, він не може бути тільки формою приховування за еротичними переживаннями персонажа чогось значно вагомішого з проблем суспільного життя рефлексуючої особистості, її партії та її нації, а є самодостатнім і вагомим чинником ідейно-художнього змісту "Вальдшнепів".

Для інтерпретації роману М. Хвильового дуже багато важить його інтертекстуальне прочитання крізь призму творчості Ф. Достоєвського, на що автор сам прямо й недвозначно вказував через імена головних персонажів - Дмитра Карамазова та Аглаї. Про це говорить і Л. Сеник: "Звернення до традиції в романі навмисне: не випадково герой названий Карамазовим. Його попередник - Альоша Карамазов, людина суперечлива, з багатьма мінусами. Аглая також "має своє літературне коріння у творі Ф. Достоєвського "Ідіот". Однак передчасною і самовпевненою видається наступна фраза: "Про це вже не раз йшла мова в наукових працях, тому немає потреби ширше вести мову про завдання цієї трансплантації". Далі дослідник наводить посилання на дві статті, в яких ця проблема розглядається "аж" на одній і п'яти сторінках відповідно. Крім цього, як уже зазначалося, про певну поверховість знання проблеми свідчить проведення паралелей між Карамазовим Хвильового та Альошею Карамазовим із роману Ф. Достоєвського. У "Братах Карамазових" образ одного з братів - Дмитра - і за іменем, і за духовною еволюцією значно ближчий у плані аналогій до твору М. Хвильового, ніж образ його молодшого брата.

До проблеми перегуків між романами М. Хвильового та Ф. Достоєвського зверталася також Г. Церна. На жаль, вона обмежилася констатацією факту наявності таких перегуків і розрізненим аналізом "Вальдшнепів" та "Братів Карамазових". Авторка чомусь шукає такі паралелі між персонажем М. Хвильового та Іваном Карамазовим, незважаючи на те, що автор "Вальдшнепів" таки назвав протагоніста Дмитром Карамазовим. Водночас заслуговує на увагу думка про можливі інтертекстуальні зв'язки між персонажем "Вальдшнепів" і всіма братами Карамазовими. Г. Церна, міркуючи про ймовірні продовження у втраченій частині роману, пише: "...Можливий інший варіант: потрапивши, як Іван, у полон ідеї, Дмитрій страждає і через страждання приходить до очищення, як Митя у Ф. Достоєвського, стає сповідником добра, як Альоша. Тобто можлива така схема: ідея - страждання - очищення". Однак інтертекстуальну основу між романами українського і російського авторів варто шукати насамперед через образ Дмитра з "Братів Карамазових", а також не зациклюватися тільки на цьому романі Ф. Достоєвського, бо образ Аглаї з "Вальдшнепів" вимагає обов'язкового залучення до аналізу ще й роману "Ідіот".

Вдумливіше прочитання "Братів Карамазових" (як і творчості Ф. Достоєвського загалом), які спонукають сприймати світ і людину в єдності складних, часто взаємозаперечних явищ, думок, переконань, емоцій, жодна з яких не має індульгенції на істинність у останній інстанції, також могло б уберегти від певного спрощення при інтерпретації образів "Вальдшнепів".

Власне про це, посилаючись на М. Шкандрія, веде мову й Л. Сеник: "...М. Шкандрій звертав увагу на те, що під час аналізу його творчості слід пам'ятати, "що не можна підходити до пояснення природи чи людського життя тільки з одного боку, що треба бути озброєним різними категоріями. Світ є складний: в одне якесь поняття його не вмістити...". Однак це застереження не вберегло дослідників від певного спрощення і переважно двовимірного бачення світу "Вальдшнепів" М. Хвильового; часто це було пов'язано з ідеологічними чинниками, привнесеними в інтерпретацію твору, до того ж вони дуже часто передують аналізові тексту.

Звернімося для початку до образу Дмитра Карамазова. З різних причин літературознавці на сторінках одного й того ж дослідження висловлюють суперечливі міркування про те, наскільки цей образ (а також образ Аглаї) корелює з постаттю і поглядами автора "Вальдшнепів". Скажімо, М. Жулинський у передмові до двотомного видання творів письменника слушно зазначає, що Дмитро й Аглая у своїх діалогах-сутичках відтворюють внутрішні інтелектуально-емоційні антиномії автора: "Те, про що говорять у романі "Вальдшнепи" Аглая і Карамазов, - наслідок тривалих і болісних роздумів їх творця - Миколи Хвильового. Роздумів чесного комуніста, який сам фанатично увірував в ідеї революції, в ідеї соціалізму. І ось майже через десять років після того, як він дивився смерті у вічі, виборюючи революцію, побачив, як деформуються революційні ідеали".

Але таке твердження було дуже ризикованим у 1990 році (можливо, передмова писалася навіть раніше), тому науковець паралельно відмежовується від нього, намагаючись показати Дмитра Карамазова й Аглаю винятково як негативних персонажів: "Вульгарно-соціологічні інтерпретатори швидко ототожнили судження героїв цього роману, передусім рефлектуючого, істеричного і цинічного Карамазова, з позицією його творця. ... письменник ... прагне розвінчати такий тип комуніста, який в атмосфері нової економічної політики ідейно розмагнітився і готовий всю партію звинуватити в зраді революційних ідеалів і "спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка", - цього критика не зауважувала". Сьогодні таке твердження, зрозуміло, не витримує жодної критики, як і негативістське сприйняття образу Аглаї.

Неодноразово називає Дмитра Карамазова протагоністом "Вальдшнепів" Л. Сеник. Проте в певний момент для дослідника "вигідно" розвести автора й персонажа-резонера в різні площини, і він заявляє: "Комуніст Дмитро Карамазов (ніяк не тотожність Хвильовому, мимо збігу політичних постулатів) - тип людини, яка прагне вийти з багна пореволюційної дійсності..." Чому таке раптове заперечення власних тверджень, висловлених на попередніх сторінках монографії?

Відповіді на це запитання варто, мабуть, шукати в полеміці про комунізм/ антикомунізм М. Хвильового. Назва монографії Л. Сеника "Роман опору" підсвідомо підштовхувала до антикомуністичного прочитання "Вальдшнепів". Уже з першої сторінки розділу про роман Хвильового автор, спираючись на попередників, подає ледь не готовий висновок: "Як відзначає Ю. Бойко, "така широта критики, убійчо гострої, непримиримої, могла бути лише у людини, яка не вагалася заперечити радянську систему й її ідейний світ у цілому. Але якщо була така свідомість, то мусіла на весь світ постати і проблема нової дійсності, що виросте з духово-ідейних засад, суперечних марксизмові-ленінізмові. Ці засади поволі окреслилися в свідомості Хвильового як націоналістичні". У наступному реченні вже сам Л. Сеник розвиває тезу Ю. Бойка: "Критика "нового" порядку мала, без сумніву, конструктивний характер: мусила народитися нова свідомість - антикомунізм. Але щоб вона запанувала в суспільстві, необхідна була постійна, скажемо так, атака на імперію зла, що заполонювала простори України".

Рейганівський вираз "імперія зла" дуже яскраво вказує на те, що Л. Сеник, як і Ю. Бойко, намагається говорити про ідейно-духовний світ М. Хвильового та персонажа його твору з позицій сучасності, з висоти тих знань про події минулого, які не могли бути відомі письменникові та його протагоністові. У цьому зв'язку варто нагадати, що західна, українська еміграційна і материкова політологія, усвідомлюючи спільні витоки, усе ж розрізняє соціалістичні (комуністичні) теорії та більшовицьку ідеологію, марксистське вчення і його ленінське "продовження". Таке розмежування може видаватися несуттєвим сьогодні, коли комуністична теорія зазнала краху в усіх без винятку країнах світу, але воно було дуже важливим для М. Хвильового. Тому теза про "націоналістичні засади в свідомості Хвильового" неповна, бо загальновідомо, що ці засади були націонал-комуністичними.

Прагнення захистити свою тезу про антикомуністичне спрямування творчості письменника, послуговуючись сучасними знаннями і політологічними теоріями, відповідно, проглядає і в полеміці науковця з опонентами, які наполягають на націонал-комуністичних ідеалах письменника (хоча їхні твердження видаються ближчими до істини, зауваження Л. Сеника щодо тези М. Жулинського, мабуть, теж слушне): "Постійне наголошення на "чесності" Хвильового, який "працює" на соціалізм, викликає прагнення полемізувати: хіба це був соціалізм? І саме таким собі уявляв його Хвильовий? Ще одне: федеративний план Леніна щодо створення держави (імперії) начебто ... "правильний"? Викликає сумнів, чи "Микола Хвильовий стояв на ленінських позиціях національної політики в країні"... Це ж були позиції збереження імперії, звичайно, під новою вивіскою. Нарешті, є підстави стриманіше твердити про "комунізм" Хвильового, про його "соціалістичний ідеал", як їх пробує побачити Г. Михайлин, зокрема, твердячи, що "його суб'єктивні наміри лежали в руслі утвердження і зміцнення "соціалістичного будівництва", очищення комуністичних лав від некомуністичної погані" // Михайлин Г. Гамартія Миколи Хвильового... З "комунізмом" Хвильового тут щось не в порядку: низка художніх творів і "Вальдшнепи" говорять про інше".

Правильніше було б сказати: нам би хотілося, щоб вони говорили про щось інше. Але тоді ми б, мабуть, погрішили щодо хвильовістської, чи "вальдшнепівської", істини. Трагедія Дмитра Карамазова а Lа Достоєвський полягала в тому, що в ньому боролися комуністичні й національні ідеали, які були для нього однаковою мірою кровно близькими. Власне, будь-яка трагедія породжується не протиставленням себе зовнішнім силам, а внутрішньою антиномійною боротьбою двох емоцій, думок, життєво визначальних концепцій, і перемога будь-якої з них - це водночас і певна поразка персонажа. Для інтерпретації змісту "Вальдшнепів" Л. Сеник цілком доречно залучає інші твори М. Хвильового, насамперед новелу - "романтику" "Я". Вона, однак, не так підтверджує тезу дослідника про антикомуністичне прозріння автора, як свідчить про нерозв'язну внутрішню розколотість головного персонажа (очевидно, й М. Хвильового). І нерозв'язність її зумовлена саме тим, що персонаж і автор свято вірять у високий гуманістичний потенціал комуністичних ідеалів. Безмежною вірою в них, у романтику революції, її немарність пройняті й "Кіт у чоботях", і "Редактор Карк", і "Чумаківська комуна", і "Повість про санаторійну зону", й особливо "Синій листопад" та "Арабески": "...Я дивлюся на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?".

Педалювання антикомуністичних тенденцій у творах М. Хвильового другої половини 1920-х років приводить до дуже бажаного висновку, який, однак, не зовсім узгоджується з творчим світом письменника: "Неможливість національного відродження під гаслами більшовизму, очевидно, Карамазов ще не усвідомив до кінця. Але він уже здатний позбутися ілюзій. В цьому йому активно допоможе Аглая. Автор, таким чином, натякає про майбутнє прозріння свого протагоніста" (тут Карамазов уже протагоніст). Напрошується висновок: Дмитро ще не прозрів остаточно, але це невдовзі станеться, отже, уже остаточно прозрів автор, який до цього підводить свого протагоніста. Мабуть, це не зовсім відповідає дійсності. Як тут не згадати, зрештою, твердження самого Карамазова з "Вальдшнепів": "Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість ... Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацією і за моєю молодою клясою ...".

Для розуміння суті внутрішньої еволюції персонажів "Вальдшнепів" так чи інакше необхідно звертатися до "Ідіота" і "Братів Карамазових" Ф. Достоєвського, насамперед до образів Дмитра Карамазова й Аглаї. Дмитро - це людина, яка живе винятково емоціями, потягами тіла й серця, і ці емоції та потяги можуть бути як високодуховними, так і ницими, майже тваринними. Що буде наступної миті, сам герой твору Ф. Достоєвського не знає, проблема розмежування добра і зла - це не для нього:"... Дмитро - людина, в душі якої живуть туманні благородні пориви. Але він позбавлений позитивних моральних устоїв, не вміє боротися зі своїми пристрастями, одинаково здатен і на високі, і на найбільш ниці вчинки".

Під впливом морально-духовних потрясінь, як це часто буває, Дмитро внутрішньо перероджується. Він дуже прагнув смерті батька, але не вбивав його. Однак усі підозри падають тільки на нього. Зрештою, через "судову помилку" (назва розділу) Дмитра Карамазова прирікають до каторги, але він сприймає це не як покарання, а як можливість спокути своїх і чужих гріхів. "Усі за всіх винуваті", - проголошує він головну тезу Зосими і приймає страждання, завдяки яким у ньому ще до каторги воскресає нова людина"; "Дмитро ... готовий своїм стражданням внести свою лепту у боротьбу за загальне щастя..." Якщо Іван і Альоша тільки теоретизували про потребу "переробки всього людства за новим штатом", то Дмитро почав її практично з себе.

Здається, аналогія з "вальдшнепівським" Карамазовим цілком зрозуміла: Дмитро у творі Хвильового тривалий час жив теж винятково за покликом серця і тіла, симбіоз його високих і жорстоких почуттів не знав стриму і не піддавався жодній внутрішній рефлексії. Карамазов керувався одним принципом: якщо це треба для ідеалів революції, то не варто зупинятися навіть перед людськими жертвами. Саме так він і робить, зіткнувшись із випадком мародерства. Очевидно, "баришні, що рились у барахлі, напихаючи ними свої саквояжі", були таки зі своїх, червоних, однак ні це, ні те, що перед ним жінки, не зупинило Дмитра. "...Він вийняв із кобури браунінга й підійшов до однієї скрині, де вовтузились барахольники. Він вистрелив одній баришні в карк. Того ж дня чека розстріляла ще кількох мародерів".

Неспівмірність злочину й покарання за нього не викликала у Дмитра жодного сумніву у правомірності його вчинку. Саме цей революційно-романтичний фанатизм Карамазова і стає рисою, яка нерозривно єднає його з Ганною, мабуть, таким же романтичним фанатиком ідеалів революції й комуністичної ідеї. Ганна й надалі залишається безмежно відданою "соціальним ідеалам", уособленням яких для неї була й залишається компартія, тому партійна дисципліна для Ганни Карамазової - понад усе.

До речі, неправомірним видається сприйняття образу цієї жінки лише як "...консерваторки, безкритичної, несамостійної, без пориву, хоча не позбавленої проникливого розуму, спостережливості, чисто жіночої інтуїції, певної інтелігентності й такту ...". Не до кінця справедливі щодо Ганни й міркування Дмитра про "типову миргородську міщанку... що, так ганебно випровадивши синів на Запорозьку Січ, пішла плодити безвольних людей", на які посилається Л. Сеник. Адже Ганна теж бачить виродження комуністичної ідеології, занепад революційної романтики, але продовжує безнадійно вірити в їх життєздатність чи в можливість їх відродження. Про це треба говорити, але винятково в партійних осередках, ревно оберігаючи реноме комуніста в очах безпартійних, навіть якщо ці безпартійні - найближчі приятелі, як, наприклад, лінгвіст Вовчик:" - ...Не забувай, що товариш Вовчик все таки позапартійний. - Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком'ячейці? - Саме це я й хочу сказати..." Недарма Ганна каже, що "Дімі" йде "проти себе самого".

Ганна - це вчорашній Дмитро, тому йому видається, що саме вона "не може не стояти йому на дорозі". Ганна залишається на тому ж "учорашньому" рівні, вона відмовляється робити самостійні висновки чи шукати якихось шляхів поза партією. Дмитро, як і його тезка з "Братів Карамазових", раптом прокидається й починає шукати власного розуміння добра і зла, тільки в основу цього пошуку він кладе не християнське віровчення, а справу нації, яку намагається нерозривно пов'язати зі справою пролетаріату. Здається, така еволюція закономірна, проте насправді невідомо, чим вона завершиться. Найімовірніше, трагічна антиномія так і залишиться нерозв'язаною для Дмитра, найкращим виходом для нього може бути лише власна смерть, як це сталося з багатьма персонажами М. Хвильового і власне з самим письменником. На самогубство, дуже часте серед протагоністів творів М. Хвильового і до якого прийде в життєвому підсумку сам письменник, як завершення долі Дмитра Карамазова у "Вальдшнепах" вказує у спогадах Ю. Лавріненко, який читав повний текст роману.

Повернімося до роману "Брати Карамазови" Ф. Достоєвського. Еволюція, внутрішні зміни у світогляді Дмитра, як це взагалі відбувається з персонажами російського письменника, не мають однолінійного розвитку, вони проходять урваному темпі, часто поєднуючи прямий і зворотній напрямки руху. Можна стверджувати, що каторга для Карамазова - це наслідок лише "судової помилки", яка, однак, призвела до його внутрішнього переродження, до прийняття духу, а не букви християнської ідеології. Але так само можна думати, що каторга стає для нього закономірною карою за попереднє життя, адже намір убити, який не здійснився через незалежні від злочинця причини, і саме вбивство навіть у юриспруденції трактуються як рівноцінні злочини й караються однаково. Тим більше вони рівнозначні з погляду морально-християнських засад.

Чи не стане яке-небудь несправедливе покарання головного персонажа "Вальдшнепів" із боку партійно-державної бюрократії такою ж можливістю спокути за попередні антигуманні злочини? Адже на руках Дмитра кров не тільки баришні-барахольниці: він туманно натякає на вбивство ще якоїсь жінки, "біля якогось провінціального монастиря". Очевидно, таких убивств, які раніше сприймалися Карамазовим як революційна доцільність, а тепер викликають муки сумління, було більше.

Прикметне, що персонаж роману Достоєвського, який раніше керувався тільки власними душевно-тілесними порухами, вирішив покутувати не тільки власні гріхи, а насамперед гріхи інших, відчуваючи нестерпний біль за тих, хто страждає, за "дитё", яке невтішно ридає. І вчора, і сьогодні його діяльність підпорядкована щастю інших. Тільки вчора Дмитро Карамазов уважав за цілком нормальне заради щастя одних убивати інших. Сьогодні він усвідомлює, що ці криваві жертви були марними. Марними, бо результатами революції, як завжди, скористалися негідники. Але марними, мабуть, і тому, що Дмитро, як і персонажі "Братів Карамазових" (Дмитро й Іван), усвідомлює: не можна побудувати щастя одних за рахунок інших; якщо є хоча б один страждалець, то не можна вірити у благоденство решти. А страждальців герой твору М. Хвильового зустрічає на кожному кроці: це і служниця Одарка, і жителі курортного містечка, які в кожному відпочивальникові бачать пана, тепер уже радянського.

Саме тому з його уст зривається монолог, за духом дуже близький до тих, які виголошують персонажі Ф. Достоєвського (такі монологи прикметні і для персонажів інших творів М. Хвильового, попередником якого щодо цього в українській літературі можна вважати В. Винниченка, що теж, очевидно, зазнав впливу Достоєвського): "Я думаю зараз про наше фарисейство, і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й про котлетки? Чому ми нарешті не соромимось проїдати тут народні гроші ... саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться ... Чому ми, нарешті, боїмось виносити гірку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) і ховаємо по своїх ком'ячейках?". Фраза Вовчика "ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла"

Визначення "Вальдшнепів" ще й як роману-пародії, мабуть, варто доповнити чи й розширити. Адже у творі чимало алюзій і ремінісценцій на тексти не тільки Ф. Достоєвського, а й інших літераторів різних епох та учасників літературно-суспільної полеміки середини 1920-х років, тому можна говорити проте, що "Вальдшнепи" - це ще й інтертекстуальний роман, а за твердженням Ю. Коваліва, - ще й автоінтертекстуальний: "...Радикальні висловлення Аглаї видаються цитатами ненадрукованого памфлета "Україна чи Малоросія?", алюзіями на новели та повісті М. Хвильового, тому роман сприймається передусім як автоінтертекстуальний твір письменника ...".

Загалом можна констатувати, навіть на основі незавершеного тексту, що "Вальдшнепи" за жанровою природою - твір, який поєднує в собі традиційні особливості роману з новаторсько-експериментальним пошуком. Він цілком вписувався в загальносвітові тенденції становлення й розвитку інтелектуального, філософського, політичного тощо роману 1920-1930-х років і в контекст здобутків передової філософської думки цієї доби. І "...М. Хвильовий подав свій варіант експериментального роману, побудований на синтезі різних стильових дискурсів. Він виходив за межі нормативних вимог, реалізовував власне уявлення про подолання канону ... обґрунтовував власні неоміфологічні моделі з відповідною онтологічною глибиною та екзистенційною проблематикою". "Вальдшнепами" М.Хвильовий уперше вводить в українську літературу цілий спектр романних різновидів, що мало вагомий вплив на подальший розвиток цього жанру у вітчизняній літературі. Однак у котре із жалем доводиться констатувати, що повною мірою оцінити ідейно-художнє багатство роману М. Хвильового дослідники й читачі не можуть через відсутність повного його тексту.



Новела роману «Вершники» «Дитинство»: фольклорні джерела, відображення у ній української звичаєвості; філософський підтекст твору; духовна краса людини в умовах гармонізації світу
Після зяви в 1935 р. роману в новелах „Вершники" письменник став досить відомим. Цей твір узагалі довгий час вважався вершинним здобутком митця. „Вершники" були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіційною критикою, „виправити" помилки „Чотирьої шабель", за які було розіп'ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Зеров, М.Драй-Хмара, розстріляний Г.Косинка...

„Вершники" написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицький партій, і перемога червоного прапора, і оспівування „непорушного" союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною свого часу, але на відміну від подібних творів, усе-таки талановитою. У кращих новелах „Дитинство", „Подвійне коло", „Шаланда в морі" автор апелює до загальнолюдських вартостей. Він показує трагедію українського народу – розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели пов'язані між собою цією болючою і актуальною проблемою.

Головна тема роману – зображення громадянської війни, простого трудового народу – сталеварів, селян, шахтарів, інтелігенції.

Особливості побудови: твір складається з восьми сюжетно завершених новел („Подвійне коло", „Дитинство", „Шаланда в морі", „Батальйон Шведа", „Лист у вічність", „Губенко, командир полку", „Шлях армій", „Адаменко"). Кожна новела – цілком самостійний художній твір і в той же час всі вісім новел-розділів об'єднані в одне ціле спільністю теми, ідеї, системою образів. У центрі роману не історія особистого життя героїв, а події суспільного характеру. У своєму творі Яновський поєднав ознаки жанрів народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману.

У романі відтворена широка картина громадянської війни в Україні: запеклі бої в степу під Компаніївкою („Подвійне коло"), підпільна робота в Одесі серед французьких, грецьких та інших військ інтервентів, рейд робітничого шахтарського загону („Губенко, командир полку"), бій під Херсоном („Батальйон Шведа"), боротьба з німцями, денікінцями („Лист у вічність", „Адаменко"), вирішальна битва на Перекопі („Шлях армій"). Кожна із цих новел зображує якусь із сторін революційної героїки. В цілому у творі розгортається широка панорама класових битв часів громадянської війни в Україні. Автор не дотримується хронологічної послідовності подій.

Роман розпочинається новелою „Подвійне коло" (коло класових інтересів і родинних) – роздуми митця про непростий час в історії свого народу, коли брат убиває брата. Бій у степу під Компанії вкою символізує всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоч врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому – автор не підтримує цю криваву різню, хоч вона і заради нового життя.

Махновський загін Панаса б'ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса „вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім" – символічна картина. І ось похорон. У його описі виділяється суттєва деталь: „По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. І всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав".

І наче не буде кінця і краю дощу, бо „залізна жорстокість" запанувала людьми. Дощ на обличчі Панаса і всього загону – то його цілий докір (автора), бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування.

Після кипіння почуттів, смертельного лютування шабель раптово наступає тиша (розділ „Дитинство"). У „Дитинстві" Яновський змальовує дореволюційне життя, розкриваючи соціальну нерівність між трудящими і експлуататорами, що призвело до революційного вибуху („Подвійне коло"). Новела „Дитинства" сповнена описів степових просторів, народних звичаїв, пісень. Розповідь про Данилове дитинство.

І в новелі „Шаланда в морі" – образ старого Мусія Половця, який визволяє з тюрми підпільника Чубинка. Психологічна напруженість поділ передається через сприйняття Половчини, стійкість і мужність якої асоціюється з незламною скелею. Через усю новелу проходить образ вітру – трамонтану, що є уособленням життєвих бур, які зустрічаються на шляху подружжя Половців. Мусій уособлює найкращі риси народу – мудрість, людяність, працьовитість, хоробрість. Двобій з крижаним морем – характер героя. Дбайливий голова рибальської артілі, безстрашний побратим Губенка (врятовує його з плавучої французької в'язниці).

„Батальйон Шведа" – пов'язаний з р. „Дитинство". Данило – колишній чабанчук – тепер – комісар. „Товариш Данило веде батальйон босих олешківських морячків, з яких потроху та помалу виростає військова одиниця..."

„Лист у вічність" - автор зіставляє мить героїзму борців за волю з вічністю. Образ листоноші переростає в узагальнюючий образ безсмертя рядового бійця революції. Своїм подвигом, своєю нездоланною вірою в перемогу безіменний партизан передає лист у вічність: „Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі".

Особливе місце в структурі роману новели „Дитинство". Вона оповідає про дитячі літа комісара Данила Чабана, майбутнього письменника. Вихователі Данилка – безкраїй південний степ, повний всілякого зілля, квітів, пахощів, вітрів, сонця, і прадід Данило, старезний „знатник, що знає всі весняні тайни" й таємниці степу. І знову підкреслює письменник силу сім'ї, силу єднання поколінь, силу прив'язання онука і прадіда, сина й батька.

Цей розділ наче довідник за народних звичаїв, обрядів, замовлянь, його джерела, безумовно, глибоко фольклорні. Тут чудові описи народних звичаїв і свят: сорока святих, коли день порівнюється з ніччю, теплого Олекси, вербної неділі, білого тижня, коли білять хати, Великодня, гробків і т.д.

Цитата С.

У мову твору вплетені слова молитви, народні афоризми, замовляння, рядки з пісень, легенди й перекази.

Деякі дослідники (Юрій Лавріненко) вважають, що праобразом Данила Чабана був письменник-драматург Микола Куліш. Він же діє і в новелі „Батальйон Шведа", боа саме Куліш організував півтори тисячі олешківців у „Перший Український Дніпровський полк". Та коли писалися „Вершники" Куліш вже мордувався на Соловках, отже, полк у романі став червоним батальйоном, відповідно до вітру епохи.

Щоденник «Думи мої, думи мої..» - філософські роздуми Остапа Вишні про літературу і мистецтво, їх роль у житті народу
Як відзначала дослідниця творчості Остапа Вишні Р. В. Мовчан, щоденник «Думи мої, думи мої...» написано в 50-х роках: «Там є чимало зайвого пафосу, удаваності й недоговореності. Це й зрозуміло: помер Остап Вишня раніше, аніж було засуджено культ «вождя всіх народів» Й. Сталіна. Тому не встиг духовно розкріпоститися, сказати вголос те, що заховане глибоко в серці.

...Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20-30-х рр., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе».

У щоденнику — творі мемуарної літератури — багато щирих слів любові. Любові до свого народу, до рідного краю, до близьких людей.

І розуміння відповідальності за свою письменницьку працю. Остап Вишня зізнається: «Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися!

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на'чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше «гонорару» мені нетреба.

Я — слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!»

У щоденнику «Думи мої, думи мої...» письменник міркує, що ж є основою праці літератора. І переконливо стверджує: талант і чесність. Чесність — значить, правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творення за вказівкою зверху (« Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!»). А талант — це «крила Шевченка!

Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! А взагалі талант— це народ!!!»

На сторінках щоденника Остап Вишня не раз згадує народ: і з високим пафосом, і з ліричною нотою, і з тонкою іронією. Бо й сам він, і його предки.— плоть від плоті рідного народу, мудрого, веселого, дотепного, лукавого.

У нього письменник учився, щедро черпаючи з криниці народного слова й гумору. Проте сміятися треба вміти так, щоб не образити, не поранити людську душу, навіть говорячи про найнепривабливіші речі. Цю думку гуморист образно висловлює у щоденнику так: «Спідниці, безрукавки, киреї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не люблю?

Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх! Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, — це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх...»

Ці слова якнайточніше характеризують творчий доробок самого Остапа Вишні, його делікатний сміх з вад окремої людини та ущипливу іронію й сатиру, коли йдеться про явища, що суперечать самій людській природі.

На сторінках щоденника багато теплих згадок про колег-пись-менників, артистів, лікарів (адже Остап Вишня і сам причетний до медицини!). Тут його відомі вислови про те, «що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе», тут він визначає природу сміху: «Ловіть, спостерігайте контрасти — і буде сміх!»

Остап Вишня виступає за справжню народність літератури, за її зв'язок з життям, за бережне й трепетне ставлення до материнської мови. Ось запис від 26 листопада 1950 року:

«Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!

Визнаю!


Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою:

Люлі-люлі, люлечки,

Шовковії вервечки...

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом: Мальовані бильця Пішли до Кирильця...

А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього, академіка, стомлена, дивиться, та: Ой ну, котку, котів два, Сірі, білі обидва...

Отакий академік знатиме аромат рідної мови...»

Любов'ю, бережним ставленням до мистецтва продиктовані й такі слова письменника: «Рецензент... Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже. Похвалити — трудніше, треба довести плюси... А мінуси — легше! Крий! І все!» Особливо ці слова були актуальними в світлі «рецензій» 20-30-х років, після яких письменників часто чекала в'язниця і табори ГУЛАГу. Не оминула ця чаша й самого Остапа Вишню.

І все ж щоденник пронизаний оптимізмом, світлою вірою у краще майбутнє: «От тепер — старий я! — дивлюся я на дітей — і вірю, що їм буде краще!» (Грудень, 1954).

Хоч щоденник — річ серйозна, Вишня не відмовляється від гумору, дотепних характеристик друзів, оригінальних слів-новотворів. Ось, наприклад, запис від 18 квітня 1949 року. А. Малишко у нього «дзвінко-серйозний», С. Воскрекасенко — «лютодотепний», а М. Рильський — взагалі «поїхалибачилинестрілялиякстрілялиневлучили».

Перш за все, щоденник — це матеріал для характеристики самого автора — щирого, дотепного, інколи задерикуватого й дошкульного, але незмінно — великого патріота свого народу, хорошої і доброї людини.



Вплив «шістдесятників» на процес розвитку суспільства

У 1961 р. Хрущов почав новий етап десталінізації, піком якого стало вилучення мумії диктатора з мавзолею. Будь-яка дія, спрямована проти Сталіна, завжди було хорошим знаком для українців. Їх впевненість в собі підкріплювали та інші події. Урожай, зібраний республікою в цьому році, був винятково багатим, що дало партійному керівництву Україна підстава вимагати від Кремля нових поступок. Намагаючись якось зменшити тертя, що виникли між ним та українцями через проблеми сільського господарства, Хрущов здійснив у травні 1961 р. широко розрекламовану поїздку до могили Шевченка. Тим часом культурна «відлига» досягла найвищої точки, коли російські письменники наважилися на такі кроки, як публікація за кордоном «Доктора Живаго» Б. Пастернака, який стверджував загальнолюдські, а не радянські цінності, або видання в СРСР «Одного дня Івана Денисовича» О. Солженіцина, детально описувати жахи сталінських таборів. Ці факти створювали враження, що, незважаючи на сердиті окрики з Кремля, можлива подальша лібералізація літератури і культури в цілому.

Культурна українська еліта, особливо літератори, відновила спроби використовувати десталінізації для розширення можливостей творчого самовираження. Вона знову зайнялася підрахунками тих втрат, які Сталін завдав українській культурі. Письменники старшого покоління досі наполягали на реабілітацію своїх репресованих колег. Так, Корнійчук запропонував заснувати «Бібліотеку великих 20-х», щоб оприлюднити твори Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші вимагали реабілітації жертв кінця 1940-х. І всі разом виступали проти тривала русифікації.

Однак найбільш примітним явищем стало народження нового покоління письменників, поетів і критиків, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, вимагали виправлення «помилок» сталінського минулого та гарантій, що розвиток української культури не буде задушене в майбутньому. На їхню думку, найкращим способом досягнення цієї мети було б «повернення до правди». Не в силах бути спокійними свідками непослідовною десталінізації, ці молоді люди самі включилися в неї, вимагаючи припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, домагаючись права на творчі пошуки і відстоюючи чільну роль української мови в освіті і культурному житті республіки. На початку 1960-х представники нового літературного покоління, що отримав назву «шістдесятники», не тільки відкидали втручання у свою творчість партійних бюрократів, а й засуджували лицемірство, угодовство і надмірну обережність своїх старших колег. Бунтарство цієї талановитої молоді явно виходило за рамки, що передбачають хрущовської лібералізацією. Крім того, нова літературна когорта отримувала все зростаючу підтримку молодої інтелігенції.

У Радянському Союзі з'явився примітно невеликий, але постійно зростаюче коло людей званих шістдесятниками, який став, відкрито критикувати уряд і вимагати дотримання своїх релігійних і національних прав. Як же після многоліття терору, в умовах жорсткого ідеологічного контролю та постійного «промивання мізків» міг виникнути цей гідний подиву виклик режимові? У значній мірі шістдесятництво було результатом десталінізації, процесу ослаблення «паралічу страху», розпочатих Хрущовим. Дозовані викриття страшних злочинів сталінської епохи викликали розчарування та скептицизм відносно інших сторін режиму. У результаті, коли Брежнєв почав згортати політику лібералізації, це викликало протест, особливо інтелігенції.

Рух шістдесятників, в СРСР умовно можна розділити на три течії, які, втім, часто зливалися. Завдяки своїй наближеності до західним кореспондентам найбільшу популярність здобуло правозахисний, або демократичний, рух, що базувалося в Москві. Більшість його учасників представляла російська інтелігенція, а серед його лідерів були такі світила, як романіст Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. В Україні та інших національних регіонах шістдесятники викристалізовувалося навколо національних проблем, зазвичай тісно взаємопов'язаних з питаннями громадянських прав і свободи совісті.

Спочатку основу українських дисидентів сформувалося в основному за рахунок «шістдесятників» - нового покоління літературно-творчої інтелігенції, зовсім недавно став відомим. До нього ставилися Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська, Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Игори Ірина Калинець, Микола Горбаль, Іван Гель, брати Горині. Вражаюче, проте, спільною рисою лідерів цієї групи було те, що всі вони представляли собою зразковий продукт радянської системи освіти і виховання і починали робити багатообіцяючу кар'єру. Деякі взагалі були переконаними комуністами. Зосереджені в основному в Києві та Львові, вони були вихідцями з різних регіонів республіки (більшість - зі Східної України, проте багато хто був тісно пов'язані з її західними регіонами, де свого часу працювали або вчилися). Ще однією примітною особливістю українських дисидентів є їх соціальне походження: переважно вони були вихідцями з села і ставилися до першого покоління міської інтелігенції. Можливо, цим пояснюються наївний ідеалізм та ускладненість аргументації, нерідко характерні для їх заяв. У цілому вони представляли собою досить нечисленний, погано організований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше 1 тис. активних шістдесятників. Щоправда, кількість співчуваючих їм, цілком ймовірно, досягала багатьох тисяч.

Проти чого і за що боролися шістдесятники? Як і в будь-якій групі інтелігенції, серед них спостерігалися значні розбіжності і суперечливість у поглядах. Один з найвідоміших шістдесятників - літературний критик Іван Дзюба однаково прагнув як до досягнення громадянських свобод, так і до реалізації національних прав. Він чітко сформулював свою мету: «Я пропоную ... тільки одну річ: свободу - чесного, публічного обговорення національних проблем, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і самовдосконалення. Однак спочатку і в першу чергу повинна бути свобода на дискусію і незгоду ». Націонал комуніста Дзюбу турбував колосальний розрив між радянською теорією та практикою, особливо в галузі прав націй, і він закликав владу ліквідувати цей розрив для блага і радянської системи, і українського народу. Історик Валентин Мороз, навпаки, продовжив інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму і не приховував своєї огиди до радянської системи та надії на її загибель. І все ж головним чином шістдесятники виступали за реформи в СРСР, а не за революцію чи відділення Україні. Вони були проти національного гноблення в Україні і за громадянські права в СРСР.

Західні дослідники розходяться в думках щодо мотивів і умов, які спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль вважає, що в України, як і в цілому по СРСР, це була зміна, політичного курсу радянського керівництва: хрущовську "відлигу» змінили брежнєвські спроби повернути цей процес назад - в результаті виникло дисидентський рух. Звичайно ж, відкрито проукраїнська лінія Шелеста стала додатковим стимулом для української інтелігенції висловлювати своє невдоволення. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко стверджують, що шістдесятниками, в першу чергу було викликано соціально-економічними негараздами. Враховуючи підтримуваний Москвою колосальний приплив російських в Україні, вони вважають, що конкуренція за «місце під сонцем», щоб зростали між привілейованими російськими і заявлявшими про свої права українцями, підштовхувала останніх до підтримки вимог о. більшої самостійності Україні. У будь-якому випадку дисидентський рух явно було новітнім варіантом протистояння української інтелігенції та російської імперської бюрократії, що тривав з покоління в покоління.

Перші прояви активності припадають на кінець 1950-х - початок 1960-х років, коли в Західній Україні виникло декілька невеликих підпільних груп. Найвідомішою стала так звана «група юристів», очолена адвокатом Левком Лук'яненком. Члени групи готувалися до агітації за використання Україні її конституційного права на вихід з СРСР. Розкривши ці організації, влади розправилися з ними, провівши серію закритих судів, що закінчилися жорстокими вироками.

Однак інерція десталінізації продовжувала сіяти неспокій серед інтелігенції. У 1963 р. спочатку офіціозна конференція з проблем української культури і мови в Київському університеті, що зібрала більше 1 тис. учасників, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей же час традицією стали щорічні збори інтелігенції і студентів біля пам'ятника Шевченку в Києві (офіційно, - для того, щоб читати вірші поета, насправді - з метою критики культурної політики режиму). Підозрілий пожежа 1964 р, знищив зібрання українських книг і рукописів у бібліотеці Академії наук, викликав бурю протестів серед провідних діячів літератури. Побоюючись, що ситуація вийде з-під контролю. Кремль вирішив покінчити із шістдесятниками у всьому СРСР. В Україні результатом цього рішення стали арешти в кінці шістдесятих років двох десятків найбільш активних шістдесятників. Розраховуючи залякати співчуваючих, влада вирішила провести відкриті процеси, Однак цей прийом вдарив по них самих, оскільки викликав нову хвилю протестів.

Свідок процесів, що відбувалися у Львові, молодий журналіст В'ячеслав Чорновіл, щирий комуніст, розповсюдив викривальний збірник статей і документів «Лихо е. розуму" (на Заході він був виданий під назвою «Записки Чорновола»), в якому розкривалася вся таємниця незаконних і цинічних маніпуляцій правосуддям з боку влади. Дзюба у свою чергу засудив арешти в палкої промови, зверненої до великої аудиторії у київському кінотеатрі «Україна». З метою перешкодити владі ізолювати шістдесятників, один від одного і від суспільства, а, також маючи намір інформувати про радянських репресіях. Світову громадськість, українські дисиденти у 1965 р. почали таємно друкувати журнал «Український вісник». КДБ зумів припинити поширення цих матеріалів в Україну, проте запобігти їх проникнення на Захід не вдалося. За допомогою українських емігрантів вони були опубліковані і набули широкого розголосу, що викликало замішання радянської влади.

Після падіння Шелеста в 1972 р. Щербицький разом з партійним ідеологом Маланчуком і шефом КДБ Україні Федорчуком влаштував масовий погром інакомислячий інтелігенції, що супроводжувався сотнями арештів і набагато більш жорстокими, ніж в 1965-1966 рр.., Вироками. Відкритих дисидентів, а також всіх, хто підозрювався в «неблагонадійності», вичищали з університетів, наукових установ, редакцій і т. д. Ця хвиля репресій, що нагадала сталінські часи, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох або припинити дисидентську діяльність, або публічно покаятися, як це зробив Дзюба.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconУрок тема уроку. Українська література 1920 1930 р р. Урок 1
Вступ. Складні суспільно історичні умови розвитку української літератури ХХ ст. Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років. Поняття...
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconОсновні риси епохи Відродження
Термін "Відродження " вперше вжив відомий живописець І архітектор Джорджо Вазарі, він мав на увазі відродження Античності
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconЛекція №1 Тема. Вступ. Проблеми та завдання курсу. Загальний огляд тенденцій розвитку української літератури ХХ століття (20 ті рр.)
Тема. Вступ. Проблеми та завдання курсу. Загальний огляд тенденцій розвитку української літератури ХХ століття (20 – ті рр.)
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconКонспект уроку «Поет на грані геніальності» (за книгою М. Слабошпицького «Поет із пекла») Підготувала Шкляренко Галина Василівна, учитель української мови та літератури
Мета: Ознайомити учнів з життям І творчістю письменників літературного періоду Розстріляне Відродження. Поглибити знання про письменника...
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconЮрій Лавріненко. Розстріляне відродження
Таємниця «літературного злочину», за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років, тривожила багатьох
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconІсторія розвитку біології. Значення біології в житті людини й суспільства
Термін «біологія» був вперше вжитий в 1797 р німецьким професором анатомії Теодором Рузом (1771—1803), пізніше в 1800 р термін застосував...
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconПочаток Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Відродження української держави
Застосування прийомів технології розвитку критичного мислення на уроках історії України для 8 класу на тему «Початок Національно-визвольної...
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconКультура України ХХ ст. Суспільно-політичні умови розвитку української культури
Непу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження"
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconУроку Зміст навчального матеріалу Дата проведення
Українська література XX ст як новий етап в історії національної культури. Актуалізація проблем: митець І влада, свобода творчості....
Огляд розвитку української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Термін «розстріляне відродження» iconІнтегрований захід «Розстріляне слово» Історія, зарубіжна І українська літератури 20-30х р. Ххст
Мета: узагальнити знання, отриманні на уроках історії, зарубіжної та української літера тури; формувати почуття людської гідності,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка