Оксана Сичик Село моє – душа моя



Сторінка1/5
Дата конвертації21.03.2018
Розмір0.91 Mb.
  1   2   3   4   5





Оксана Сичик

Село моє – душа моя

Зміст

Сторінки


Передмова ………………………………………………………………… 3

І. Нариси з історії села Гориньград-І ……………………………………..4

1.1 Історія селе з часу заснування до ХІХ століття ………………..… 4-7

1.2 В складі Російської імперії ………………………………………. 8-13

1.3 Село Гориньград в 1921-1939 роках …………………………….14-22

1.4 В роки другої світової війни ……………………………………...23-31

1.5 Село з 1945 по 1991 роки …………………………………..……..32-39

1.6 В незалежній Україні ……………………………………………..40-41

IІ. Походження сучасних прізвищ села ………………………………42-44

III. Прізвиська односельчан…………………………………………….45-48

ІV. Нариси з історії села Гориньград-ІІ ………………………………….49

4.1 Роки становлення …………………………………………………..49-54

4.2 В складі Радянської України ……………………………………...55-65

4.3 На шляху відродження ………………………………………………..66

V. Видатні земляки ……………………………………………………..67-76

Список джерел та використаної літератури ……………………………...77

Рідному селу, односельчанам

присвячується



Передмова

Найріднішим, найріднішим куточком для кожної людини є той край, де вона народилася, де проходить її босоноге дитинство, де мчить зоряна замріяна юність, де пройшли роки зрілості.

Для багатьох поколінь односельців є рідним наше село – Гориньград Перший. Село тихоплинної Горині і плакучих верб, село славного минулого і омріяного прийдешнього.

Серед високих привабливих горбів, глибоких ярів, порослих травами долин розкинулось на лівому березі річки Горинь наше село. Воно знаходиться 25 км до міста Рівне, північніше за 6 км від автомобільної магістралі державного значення Київ – Львів – Чоп.

Територію навколо села займають орні землі (втому числі: дослідного господарства «Шубківське», Рівненський інституту агропромислового виробництва академії наук України с. Шубків), луки, пасовища, сад, ліс.

Нероздільно пов’язані минуле і сьогодення сіл Гориньград-І та Гориньград-ІІ, які є населеними пунктами Шубківської сільської ради Рівненського району. Їх історія – це маленька частина історії українського народу: героїчної та трагічної.

Дана робота є дослідженням історії сіл з давніх часів до сьогодення. Вона створена на основі матеріалів Рівненського обласного і районного архівів, довідників, карт, наукових історичних, топонімічних і археологічних праць, і, звичайно, при використанні переказів, спогадів жителів населених пунктів.

Метою створення цієї праці є збереження пам’яті про історичне минуле сіл Гориньград Перший та Гориньград Другий передачі її майбутнім поколінням.

Ця робота є першою спробою по вивченню історії даних населених пунктів. Автор сподівається, що таке дослідження буде продовжене та будуть створені нові краєзнавчі праці.


І. Нариси з історії села Гориньград-І
1.1 Історія села з часу заснування до XІX століття

Коли виникло перше поселення на території села Гориньград Перший невідомо. Проте, селяни під час проведення сільськогосподарських робіт на своїх присадибних ділянках знаходили залишки давніх знарядь праці: рубила, відшліфовані кам’яні сокири, наконечник до списа та інші. Ці знаряддя праці відносяться до періоду неоліту кам’яного віку (VІ – ІV тис. до н. е.). Це підтверджує, що в давні часи на території села була стоянка первісних людей.

Село виникло в період розквіту Київської Русі в ІX – XІ ст. Час виникнення встановити не вдалося. В період роздробленості Русі село входить до Волинського князівства, воно є давньоруським поселенням Пересопницької волості. На східній околиці села, на високому березі

р. Горинь знаходилось давньоруське городище округлої форми, розміром близько 36x46 м , оточене з півночі дуже знівельованим волом висотою 3-4 м. З інших боків городище природно захищається краєм заплави річки. Цей пагорб називали східна та гора, крім валу її захищав дерев’яний частокіл та рів з водою.

Тепер це місце є звичайним пагорбом, який поріс деревами (в селі цю територію називають «Парк»). В 1912 р. в селі виник провал в підземелля, який вів до східчастої гори. Друга частина підземелля – до центру села. Підземний хід викопано в твердому глинястому грунті. Й тепер в центрі села трапляються часті провали. За переказами жителів села підземний хід йде аж до села Дорогобужа (Гощанський район). Підземелля не досліджене, проте можна припустити, що давньоруське городище було зв’язане з давньоруським містом Дорогобужем і стало невід’ємною частиною Погорини.

Поселення було не тільки на березі р. Горинь, а й існувало ще одне в лісі, який знаходиться на заході від Гориньград Першого. Пізніше вони з’єдналися, змилися в один населений пункт.

Це поселення, село називалося Навочки. Топонімічне походження назви «Навочки» досі нез’ясоване. Село Навочки знаходилося на високому пагорбі в лісі, який називається Біла гора. Назву пагорб отримав за великі поклади крейди або за білі підсніжники, які рясно вкривають схили горба навесні. Поселення було оточене частоколом, а із північної частини його текла і тече лісова річечка. В центрі села була дерев’яна церква, навколо якої був цвинтар (залишки цвинтаря є в лісі й до тепер). Навочки були зруйновані, можливо вони зазнали нападу монголо-татар в XІІІ ст.

Йшов час, люди поселялися від лісу до берегів Горині. Два поселення злилися і село за тогочасними мірками стало великим населеним пунктом. Основними заняттями краян в давнину були: землеробство (вирощували жито, пшеницю, ячмінь, льон, коноплі та інші сільськогосподарські рослини), скотарство (ВРХ, коні, вівці, свині, кози, кури, качки, гуси), ремесло (гончарство, різблярство, ткацтво, вишивання, плетіння з лози), мисливство і рибальство. Про великий ліс біля села в давнину свідчить назва «Вовківня» (безліч водилося в лісі вовків), яка знаходиться південніше села.

Зазнала наша земля нападів різних завойовників: литовців

(XІІ – XІV ст.), кримських татар і турків (XІV – XVІІ ст.), поляків (XІV – XVІІІ ст.). Про боротьбу краян проти поневолювачів свідчить кам’яний хрест, який стоїть на високому пагорбі в районі вулиці Шевченка. Старожили села згадують, що в районі джерела (біля р. Горинь) йшла запекла битва між козаками і турками, кримськими татарами, яких очолив воєначальник Шкіндер. Козаки перемогли і гнали геть завойовників. Біля села Тучин татарсько – турецьке військо було розбито і донині цю місцевість називають «Шкіндерівкою». Загиблих козаків поховали з почестями в селі, й тепер про ті часи нагадує козацький хрест.

Йшов час і змінилася назва села, його стали називати Крупа (по- місцевому Крупов’є). Уперше Крупа згадує опис Луцького замку 1545 року, називаючи «городню Крупов», а в іншому місці цього ж акту – «имения Крупой». Але інвентар 1577 року засвідчує назву формою «Крупы». Так само в записі 1583 року: «а в Крупах не набобе (не слід) мито давати».

У 1593 році «радзивиловський врадник» оскаржує селян з «Крупы» за крадіжку колод, призначених для «бендюг». Тоді ж у «Круповской пристани» сталася колотнеча, сутичка між плесками й дроворубами. Запис 1603 року, як протокол допиту декілька разів називає село різними формами як – от: «прибыли в Крупу», «забрали из Крупы»; «над Круповським ставом».

Є різні версії топонімічного походження назви села: від прізвища чи прізвиська людини Круп (Крупа). Прізвище Круп (Крупа) загадкове. У ньому можна вбачити різне: слово крупний «громісткий» (про товсту людину), російське – крупа «насмішлива назва солдата, особливо відставного», крупоед «дармоїд»; литовське – крупіс «дитя»; німецьке – крупп «інвалід»; українське – круп «крижі», хвороба (запалення гортані).

Але є ще слово крупка – «мала незамерзаюча притока», або «рід трави в діброві». З цих версій найбільш є достовірна від слів крупець – «джерело, незамерзаюча річка» та крупило – «жорна».

Неподалік від центру села, б’є з великого крутого пагорба джерело. Вода в ньому прозора, чиста, кришталева, прохолодна. Нап’єшся і здається, сили прибавилось. З джерела витікає невеличкий струмок шириною 1 м, довжиною 10-12 м. Джерело і струмочок ніколи не замерзають, поповнюючи водами р. Горинь.

Це джерело є святим місцем в селі, його люди з давніх-давен дбайливо очищають і охороняють. А 19 січня кожного року, на Водохреща (Богоявлення Господнє), джерело ошатно прикрашають гіллям сосни, ялини і туї. Священнослужитель проводить обряд освячення води. Навкруги стоїть велична тиша, її порушують тільки голос священика, спів церковного хору та дзюркотіння води в джерелі. Особливо гарно, коли дерева одягнені в сріблястий іній, джерельна вода парує в повітрі і навколо панує запах ладану, хвої, і тріскотять свічки.

Жителі села назву Крупа (Крупов’є) пов’язують з млинами, які виробляли не тільки борошно, а й із зерна «дерли» крупу. Колись в селі було три млини: два на безіменній річечці (береги якої були значно ширші, ніж тепер) і на р. Горинь. Залишки крупил (жорн) знаходяться тепер на р. Горинь (вул. Лесі Українки).

В с. XVІІІ ст. князь Соломирецький заложує містечко Крупа. У 1777 р. князь Габріель Фердинанд на прохання отримує королівський привілей назвати містечко Гориньград і надати йому право на самоврядування – магдебурзьке право. В назві Гориньград втілено поняття «місто на Горині». Проте, давнє наймення Крупа (Крупов’є) ще довго існувало в побуті людей. Нові власники м. Гориньграда родина князів Четвертинських силою заставляли жителів називати містечко новою назвою. Князь Гаврило Святополк Четвертинський наказав поставити військову заставу на мості річки – протоки Горині. Хто їхав чи проходив в містечко і казав, що йде в Гориньград, того застава (варта) пропускала, а хто говорив Крупа (Крупов’є) – виганяли з містечка. Навіть деяким прохожим варта на перших днях давала декілька монет. Про цю подію свідчить народна назва вулиці Молодіжної – Застав’я.

З родиною Четвертинських пов'язаний ще один народний переказ, про назву села в минулому. В одного з Четвертинських була дуже гарна кажуть одні донька, а другі – дружина Ольга. Але сталося лихо: купалася пані в річці і Горинь забрала її життя. Довго плакав князь і наказав поховати свою молоду дружину в мурованому гроті. Старші жителі села згадують, що містечко довго називали Оленгрот (Оленгрод).

В ті часи жили залежні землевласники, про них нагадують такі назви: Баринова гора (пагорб біля лісу – маєтності барона чи барина), луки Бур’янка (володіння Бур’яна), вулиця кожанів – сучасна назва – Мирна (місце проживання Кошати, тобто Костянтина) та інші.




1.2 В складі Російської імперії.

В результаті другого і третього поділів Речі Посполитої – Польща (1793р., 1795р.) як і вся Волинь наше село перейшло до складу Російської імперії. Воно входило у Волинську губернію, Ровенський повіт, Тучинську волость.

Саме в цей час в м. Гориньград розпочинається будівництво православного храму – Свято-Троїцької церкви на кошти князя Гаврила-Святополка Олександровича Четвертинського і прихожан. Значні кошти на матеріал, транспорт виділяв князь. В народі ще й донині говорять, що за наймані підводи і навіть лошата, які бігали біля коней князь платив гроші.

Кам’яний храм будували з 1811 по 1816р. Церква має три престоли: головний – Свято-Троїцький, північний – в ім’я Різдва Пречистої Богородиці та південний – в ім’я святителя і чудотворця Миколая.

Першим настоятелем Свято-Троїцької церкви був отець Василь Семенович Шушповський, якому в 1816 році було 49 років. Дяком був Михайло Зданевич (42роки).

Після смерті Шушновського, настоятелем храму призначено зятя В. С. Шушповського Івана Івановича Опатовича. За описом церков Ровенського повіту в 1827 році йому було 35 років. Його дружині Варварі Василівні було 29 років. В той час в них було 4 дітей: Костянтин (7 років), Домніна (9 років), Марфа (4 роки), Ганна (2 роки). Діти Священика вчилися вдома. Дяком був Мартин Михайлович Зданевич.

Церква мала значні земельні володіння. Про це свідчить опис церковного майна 1835 року: з десятини на городні культури, 45 дес. 1, 30 саж. – орні землі, 6 дес. 846 саж – сінокіс при р. Горинь, 1 дес. 1, 266 саж. – на пасіку та інші землі (2 дес., 1953 саж.). служителі культу отримували таку плату: священик – 300 руб., дяк – 50 руб., пономар – 38 руб. І проскурниця – 16 руб.

До приходу Свято-Троїцької церкви до к. XІX ст. належали: м. Гориньград, село Микулин (нині Гощанський р-н), хутір Дуброва. В 1827 році в містечкубуло: 132 двори, 1055 жителів.

Після смерті священика І.І.Опатовича настоятелем церкви було призначено його сина Йосипа Івановича Опатовича (1828-1883рр.). Він мав велику родину: 4 сини (Костянтин, Петро, Лев, Олександр) і 3 доньки (Наталія, Анна, Варвара). Отець Йосип був нагороджений бронзовим Хрестом на Володимирській стрічці за збір пожертв оборонцям Севастополя (1854-1855рр.) у Кримській війні (1853-1856рр.).

В 1852-1864рр. він викладав Закон Божий у Невірківському церковно-приходському училищі, а потім стає священиком в містечку Гориньград. Дяком тоді був Максим Якович Загорський, а пономарем – Феодосій Васильович Якимович.

У 1883 році було зроблено значний ремонт церкви і дзвіниці (побілку, пофарбування даху) на кошти прихожан.

З 1883 р. настоятелем Свято-Троїцької церкви призначають Леонтія Туркевича. У 1895 році збудовано будинок для священика на 6 кімнат і будинок для псаломщика на 3 кімнати.

В містечку крім українців, жили поляки, євреї, пізніше поселилися чехи. У 1835р. Гаврило Четвертинський будує римо-католицький костел в центрі містечка (фундамент з черепашника й досі нагадує про його існування) і каплицю на польському цвинтарі (біля автобусної зупинки). Проте, до к. XІX ст. вони не діяли. Костел проіснував до п. XX ст. і з не відомих причин згорів. Каплиця існувала довше до середини 70-х рр. XX ст. Старожили села згадують: каплиця мала висоту триповерхового будинку, була побілена, обнесена кованою огорожею, подвір’я прикрашене клумбами квітів, алеями дерев. У каплиці грав орган. Через дорогу знаходилося польське кладовище.

Четвертинські збудували дещо пізніше будинок для релігійного культу іудеям (євреям) – синагогу, яка знаходилася в центрі містечка. В 1943 р. синагогу було зруйновано. Зберіглось на півночі села єврейське кладовище – Окопище.

Князі Четвертинські відкрили городське училище, яке в 1835 було закрите під впливом подій першого польського повстання (1830-1831рр.).

Церковно-приходську школу було відкрито 12 лютого 1885 року. Утримувалась школа на кошти селян (105 руб.) та церкви (120 руб.). Першим її вчителем був Іван Дерно, що закінчив церковно-вчительську школу. В 1897/98 н. р. в школі навчалось 90 учнів: 66 хлопчиків і 24 дівчинки.

Після другого національно-визвольного польського повстання 1863-1864рр. в містечку закривають костел і римо-католицьку каплицю.

Економічний і соціальний розвиток села в XІX ст. мав характерні риси розвитку, які були притаманні більшості населених пунктів Волині.

З 1787 року містечком володів князь Гаврило-Святополк Олександрович Четвертинський. Крім м. Гориньград, до його володінь у Ровенському повіті належали Микулин і Обарів та ряд населених пунктів Дубенського повіту. Його земельні володіння обробляли 744 кріпосних селян (1816р.). А садибу князя обслуговували 30 дворових селян. Садиба князя знаходилася на високому пагорбі біля р. Горинь (на місці давньоруського городища). Гаврило-Святополк Четвертинський (1740-1827рр.) від народження мав фізичну ваду – кульгавість, але це не стало на заваді його діяльності. Він дбав про релігійне і освітнє життя містечка.

Після смерті князя його володіння переходить у власність Мартина Четвертинського та княгині Іванни Четвертинської (після смерті останньої 1853р. земельні володіння між нащадками ще більш роздробилися).

Мартин Четвертинський володів не тільки землями, але й отримував прибуток від текстильної (суконної) мануфактури, яка діяла в 20-х роках

XІX ст. біля р. Горинь (навпроти, де тепер будинок Микитенків).

Члени родини Четвертинських (Михайло) у 1828 році, напевно через економічні труднощі продають частину земель у районі Покропівне (сучасна вулиця Шевченка) для поміщика Тимофія Лашевського разом із 83 кріпосними селянами. Після смерті Тимофія цими землями розпоряджаються його доньки: Марія Сушевська (Лашевська), Павліна, Дорота Баратинська (Лашевська).

Частиною земель в містечку, як писалося вище володіла Свято-Троїцька церква і римо-католицький костел. Й донині луг, південніше села називають «Ксьондзове» - володіння ксьондза. В 1845 році Геліодор Мартинович Четвертинський захоплює частину земель з костела. Ксьондз Баратинський посилає позов у суд.

На 50-ті роки XІX ст. Четвертинські втрачають економічну міць у містечку. Про це свідчать судові справи того часу, так Амелія Валевська (княгиня Четвертинська), щоб збільшити прибуток віддає свої землі в оренду для поміщика Михайла Войцехова разом із кріпосними (272 чол.) на 1848-1855рр. Проте, вона не виконує умов орендного договору і поміщик подає на неї позов у суд. Ревізія 1858р. свідчить, що кн. Геліодор Мартинович Четвертинський дав відпускну 4 людям (вони стали вільні). Напевно, він мав потребу в грошах.

В 1862р. на території Російської імперії було проведено реформу щодо знищення кріпосного права. Селяни отримали волю, проте, не стали власниками земель. Поміщики містечка: одні – маючи борги, а інші – не вміючи господарювати по-новому продають землі. Так, у 1869 році поміщиця Сушевська частину маєтку продала австрійським підданим Францу Іванову, Вацлаву Францовичу Гайду, Францу Францовичу Коуряніну, Івану Осиповичу Гассалю та іншим. Вона отримала 7400 сріблом і 3500 руб. Чехи компактно оселилися на півночі містечка. Цю вулицю в народі й тепер називають Чехи (вулиця Садова). До 1940 року тут проживали чеські поселенці. Зберіглось чеське кладовище.

В др. XІX ст. діяв невеликий цегляний завод на покладах місцевої глини. На цьому місці тепер росте невеличкий садок. Проте односельчани цю місцевість і досі називають «Цегельня» або «Пасіка» (бо пізніше в садку була пасіка).

В 1864-1866рр. держава придбала частину лісів у поміщиків

м. Гориньград.

Після Четвертинських та інших поміщиків більшістю земель містечка (970 дес.) став володіти Мазаракі Владислав Фадеєвич (до 1912р.). Землю за селом від м. Гориньград до села Великий Житин в 1894р. продано військовому відомству під полігон. В козачому полку на території полігону служив відомий російський письменник Михайло Шолохов.

Ярмарку в містечку не було, проте в центрі відбувались щотижневі базари.

Росла кількість населення містечка, якщо в середині XІX ст. в Гориньграді проживало 1598 мешканців, то в кінці XІX ст. – 1860 жителів у 190 будинках.

На початку XX століття в м. Гориньграді жило 2564 жителі (перепис 1911р.) в містечку було 196 військових, 40 міщан, 1094 селян та інші. Керувало населеним пунктом міщанська управа, містечко належало до першої дільниці Тучинської волості (старшина І. Жданюк, писар

А. Михасик). В м. Гориньград було 8 крамниць, ресторан і кожного 16 числа місяця проводились торги.

Після смерті поміщика Мазаракі маєток переходить в державну власність, земля здається в оренду селянам.

Церковно-приходською школою опікуються селяни, на утримання дають 90 руб. і Ровенська земська управа – 600 руб. У 1908/909 н. р. в школі навчається 90 учнів: 76 хлопчиків та 14 дівчаток. Вчителями працюють: у старшому відділені школи Пелагея Яшинська, яка закінчила жіноче духовне училище в м. Житомирі, а в молодшому відділені Лука Недосуг, який вчився в Волинській Свято-Фендаровські церковно-вчительській школі.

Після смерті священика Леонтія Туркевича настоятелем Свято-Троїцького храму призначено в 1907р. Сергія Григоровича Селецького (1872-1940рр.), який народився в с. Княгинин Варковицької волості Дубенського повіту. Після закінчення Волинської духовної семінарії в м. Кременець (1894р.) працював вчителем Жорнівської однокласної церковно-приходської школи, а потім священиком в с. Речиці (1897-1901рр.), в м. Олександрії (1901-1907рр.). Одружений на Фаїні, дочці священика Федота Селецького, уродженця с. Жорнів, мав доньку Катерину, 1903 р. н. За участь у всенародному російському переписі 1897р. нагороджений бронзовою медаллю на кольоровій стрічці. В 1914 році в церкві розмальовано вівтар.

Село не обминули воєнні події початку XX століття. Воно знаходилося прифронтовій смузі Південно-Західного фронту між Австро-Угорською та Російською імперіями під час першої світової війни (1914-1918рр.). В краї відбулись події української демократичної революції (1917-1921рр.). Через село проходили частини німців, більшовиків. В будинку священика

С.Г. Селецького зупинились керівники Першої кінної армії С. Будьонний та К. Ворошилов, про що вони засвідчили записом в книзі. Книгу передано пізніше у Волинський краєзнавчий музей в м. Луцьк.

Під час подій революції у 1918 році було спалено дерев’яний міст, який з’єднував м. Гориньград та с. Микулин.

Жителі містечка взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях в 1918-1921 роках. Виявлено 5 активних його учасників – це Гайда, Зозулюк Лукаш Іванович (загинув у боротьбі з більшовиками), Данилюк Сильвестр Григорович (в 1943р. пропав безвісті), Каштелян Панас, Кашубський Михайло), вони воювали у складі армії Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. Кашубський Михайло був старшиною в армії УНР.

На початку XX ст. містечко зазнало російської, польської, німецької та більшовицької окупації.



1.3 Село Гориньград в 1921-1939р.р.

Внаслідок радянсько-польського миру 1921р. (Ризький мирний договір) Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Галичина увійшли до складу відновленої у 1919 році Польської держави. З сучасної Рівненської і Волинської областей та Крем’янецького району Тернопільської області було утворене Волинське воєводство з центром м. Луцьк, а Рівненщину поділено на чотири повіти – Дубенський, Костопільський, Рівненський і Острозький (з 1925р. Здолбунівський). Західноукраїнські землі площею 125,7 тис. кв. км становили третину тогочасної Польської держави.

Містечко Гориньград (як офіційно тоді воно називалося) входило у Волинське воєводство Ровенський повіт Тучинську гміну. Солтисом (старостою) був Ярошевський, полонізований і окатоличений українець. У містечку був один поліцай для підтримання правопорядку.

В середині 30-х років XX ст. в м. Гориньград з хутором Дубровою мешкало:

Будинки Чоловіки Жінки

м. Гориньград 348 787 744

хутір Діброва 44 167 158

________________________________________

Всього 392 953 902

З даної кількості мешканців було 40 єврейських сімей, 10 – чеських, 5 – польських. Польські осадники жили в основному від м. Гориньград до Житина. Їх було близько 300 сімей.

Після загарбання нашого краю панською Польщею, встановився жорстокий режим національного поневолення. Польський уряд приступив до реалізації декрету від 1919р. «Про утворення посадських господарств» з колишніх легіонерів польської армії. Метою військової колонізації було зміцнення економічного і політичного становища окупаційної влади і посилення впливу на так званих «Кресах Сходніх». Майже після 150-річної перерви в нашому краї знову відновилися польські порядки. Осадникам польський уряд виділив кращі орні землі. Станом на 1934р. на кожне з 14261 існуючих у краї осадницьких господарств в середньому припадало 17га землі. З метою послаблення соціального протистояння невдоволення селян уряд оголосив продаж поміщицьких і державних земель дрібними ділянками (так звана парцеляція).

У середині тридцятих років 216698 селянським господарствам Рівненщини належало 1118242га землі, а 281 поміщицькому 468912га загальної кількості 1941209.

Яке ж було становище в містечку Гориньград?

Розглянемо спочатку землеволодіння польських панів-осадників, яке простяглось від містечка до села Великий Житин.

Приблизно 25га землі мав поляк Оманський. Земля його розташована була в південно-західній частині містечка. Наймити і сезонні робітники обробляли його землі. Пан мав 2 сади: яблуневий, а в другому росли черешні, сливи, вишні. На полях вирощували ячмінь, жито, овес, пшеницю і картоплю. В господарстві розводили ВРХ та коней. В центрі містечка був шинок, який належав Оманському.

Подібне господарство було в осадника Римбіцького, в його володінні було 20га землі. Були інші землеволодіння польських панів: Вишневського, Яворського, Лісневича, Ліщинського, Ясінського та інших.

В кінці 1939р. небагата, а благодітна сім’я Гвоздінського зазнала репресій з боку більшовицького режиму – родину було вивезено в Сибір.

Про заможність осадників свідчили їх садиби. Особливо гарні будинки були у Ясінського та Лісневича, вони знаходились на сучасній вулиці Мирній. Саме Лісневич був вуйтом (головою) Тучинської гміни.

На противагу осадникам українським селянам жилося сутужно. Багато селян в хатині не тільки жила, а й тримала худобу. Близько 90% хат мали солом’яну покрівлю і глиняну або земляну долівку, більше 80% складалися із однієї кімнати-кухні. Тут працювали, готували їжу, харчувалися, прали, купались, спали, народжували дітей. Освітлення здійснювалось переважно за допомогою каганця, інколи – гасової лампи.

Основною селянською їжею була картопля, молоко, солоні огірки і капуста. Вже в ранньому дитинстві діти виконували важку сільську роботу.

Основна кількість селян в 1921-1939р.р. володіла від 0,15 до 1,5га землі. Селяни свої поля мали переважно в невигідних місцях та з малою родючістю. Селянські родини ледве зводили кінці з кінцями.

Селянам доводилося сплачувати різні податки: прибутковий, земельний, чиншовий, шляховий, на утримання поліції, церкви, за коні та інші. За цим з боку чиновників був суворий контроль. Якщо з’являлися поодинокі боржники, то в містечко прибував екзекутор (судовий виконавець) і забирав їх майно на суму несплаченого боргу. При сплаті грошей у визначений термін майно можна було повернути назад.

Проте, були і заможні селянські родини: Матвійчуків, Сермяг, Климчуків та інших, вони володіли від 10 до 15га орної землі та сіножатей. Особливо вони розбагатіли від вирощування і продажу тютюну.

В містечку в той час працювали:

продуктові крамниці – 5;

промтоварні крамниці – 3;

взуттєвий магазин – 1;

кравецькі майстерні – 3;

взуттєві майстерні – 3;

м’ясна лавка – 2;

бойня – 1;

круподерня – 1;

млини – 3;

олійниця – 1;

цегляний завод – 1;

лазня – 1;

шинок – 1;

пором через річку Горинь – 1, який зв’язував містечко з селом Микулин.

Млин належав Гурвіцу Мейлех-Дувиду Пинхувичу, Платок Фейзі Симхівні (17%).

Всі крамниці переважно знаходились в центрі містечка Гориньград (й тепер центр села називають місто). Там компактно проживали євреї. Як згадують односельці, цими крамницями володіли євреї: Гурвіц Шимшель Йосифович мав продуктову крамницю, Меламеду Лейба Гаршович, Гурвіц Шльома Мордкович олодвли також крамницями. Бойня біля річки Горинь належала Меламеду Срулю Іцковичу. Олійниця належала єврею Данскеру Ельо-Хаїму Мошковичу (місцезнаходження в центрі містечка). Отже, торгівля і ремесло це в основному було справою євреїв.

На той час містечко розкинулось від с. Шубків (за 4 км) до лісу, від села Рясники (за 1 км) до сучасного села Рисвянка (за 1 км). До лісу йшла вулиця, яку односельці називають «Біла Гора» (хоча пагорб Біла Гора, насправді знаходиться в лісі). На цій вулиці (її тепер немає) жили родини Сермяги Михайла (по-вуличному Керенського), Процюка Григорія, Брижицький Надії, Леонтія та Євгенії, Козлюк Ганни, Козачука Івана, Музичуків Кирила та Трохима та інших.

Своєрідна вулиця Садова, яка в народі називається «Чехи», на її околиці є чеське кладовище. Саме тут компактно поселилися чехи з 1896р. До другої світової війни в містечку проживали родини чехів: Схованеків Володимира і Веніаміна, Гусака Юзефа та інших.

В містечку діяв водяний млин на р. Горинь (сучасна вулиця Лесі Українки), власниками якого були євреї.

В 30-х роках XX ст. польський уряд проводить земельну реформу (односельчани її називають комасацією земель). Земельні наділи певної частини жителів містечка були виділені у хутори, за межі лісу. Нове поселення отримало назву Гориньград-ІІ.

В містечку Гориньграді з 1921 по 1939 рік діяли такі заклади освіти: дитячий садок, початкова школа, сільськогосподарська жіноча школа.

Закладом дошкільної освіти в містечку був дитячий садочок (пшишкол’є або дошкол’є, як називають по-польські його старожили). Місцезнаходження його сучасна вул. Мирна. Садочок був невеликий, в ньому виховувалось 15-20 дітей заможних українських родин. Відвідування закладу було платним. «Виховувала дітей, - згадує вихованка даного дитсадка Ревчук (Бондарчук) Галина Кирилівна, - пані Галина (полячка) та дві няні Ганя і Ніна, ці дві жінки були місцеві. В дитсадочку не годували, а їжу батьки нам давали з дому. Кожного дня вихователька нам давала обов’язково риб’ячий жир, цукерки і солодку суху каву. Ми вчились польської мови, святкували католицькі свята, вчили вірші, пісні, ставили п’єси , ходили на екскурсії і, звичайно бавились».

В містечку для дітей українців, євреїв, чехів, словаків діяла початкова (чотирьох класна) школа. Приміщення школи знаходилося в будинку ляха Кужеля. Навчання було організовано за комплектами: 1 і 2, 3 і 4 класи. 1і 2 класи навчала українка Туркевич Віра Костянтинівна, а 3 і 4 класи – поляк Костянтин. Учнів навчали читанню, арифметики, польської та української мови і закон Божий. Закон Божий викладав священик Селецький Сергій.

Навчання в школі було безкоштовне, доступне дітям жителів містечка. Обдаровані діти заможніх родин могли продовжити навчання в гімназії

м. Тучин.

Недалеко від містечка в поселенні Галлєрово (навпроти сучасного села Дуби) діяла початкова школа для дітей польських осадників.

В містечку діяла нижча сільськогосподарська жіноча школа (рільнича школа) – це був заклад середньої професійної освіти. Приміщення школи було триповерхове (територія сучасного мехтоку), навколо неї росла каштанова алея, ліщиновий гайок, клумби з квітами, недалеко знаходився сад, город, стайні для коней, хліви для худоби. В школі навчались дівчата-підлітки, вони вчились шити, вишивати, в'язати, куховарити, займатись землеробством, тваринництвом. Крім того дівчата здобували загальні знання. Навчання було платне. Вчились дівчатка із багатих українських родин із даного населення та найближчих населених пунктів. У вихованок рільничої школи була своєрідна форма – червоні з китицями хустки, вишиті сорочки і червоні спідниці.

Подібна нижча сільськогосподарська школа для хлопців в даний час діяла в с. Шубків. Тепер в її приміщенні знаходиться адміністративний будинок дослідного господарства «Шубківське».

Національний склад жителів містечка був досить різноманітним і тому, вони належали до різних релігійних конфесій. Кількісний показник такий

(м. Гориньград, х. Дуброва та с. Микулин):

православні – 2579 чоловік

римо-католики – 1235 чоловік

іудеї – 324 чоловік

сектанти – 16 чоловік

інші – 1524 чоловік

Для православних віруючих діяла Свято-Троїцька церква. В цей час настоятелем церкви був отець Селюцький Сергій, а псаломщиком – Гнатій Горюн. Церква володіла 36га землі, в тому числі: під садибою – 3га, рілля – 27га, сіножаті – 6га. Середньорічний дохід церкви складав 1100 злотих. В 1925 і 1928 році 191/4га церковних земель захопила Польща. У священика було 24га землі, а в псаломщика – 12га. Земля у духовних осіб оброблялася власним коштом. При отці Сергію Селецькому в 1930 році зроблено капітальний ремонт храму. Були застраховані церкви із дзвіницею на суму 24 тисячі 390 золотих, а щорічний внесок становив 11,82 золотих. В церковній бібліотеці знаходяться книги призначені до читання – 20 томів.

Церковним старостою з 1924р. був Федір Шевчук (по-місцевому «Американець»).

При Свято-Троїцькій церкві було 3 кладовища: 2 в м. Гориньграді, 1 – в с. Микулин з каплицею.

Для християн західного обряду – римо-католиків діяла римо-католицька каплиця.

Проте, не дивлячись на різні національності та релігійні переконання жителі містечка мирно жили, працювали і на цьому грунті не виникали ніякі конфлікти.

В 1936 році було створено партійний осередок Комуністичної партії Західної України членами КПЗУ з Гощі Теренієм Новаком і Григорієм Гапончуком, які через Михайла Тарасовича Грицака зв’язались з передовим сільським активом. В осередок КПЗУ входили: Грицак Михайло Тарасович, Бестюк Федір Олексійович, Дроздюк Варфоломій Микитович, Матвійчук Дмитро Сильвестрович, Назарчук Мирон Васильович, Грицак Василь Трохимович, Данилюк Іван. В той же час було створено осередок МОПР. Членами комсомольського осередку були: Буняки Микола і Микита, Козачук Юхим, Ганжа Віктор, Паніманський Ілля та інші.

Дані осередки проводили значну суспільно-масову роботу серед жителів містечка і навколишніх сіл. Організована молодь збиралась на збори, мітинги на яких читались доповіді , обговорювались політичні справи, створювали листівки. Проводили роз’яснювальну роботу серед населення. Виразником цього було те, що бойкотувались вибори до польського сейму або обирались ліві кандидатури.

На Великдень 1937р. Дроздюк Варфоломій на ялинці біля церкви почепив червоний прапор, за що його було ув’язнено у в’язниці м. Рівне.

Члени КПЗУ організували вечірню школу для молоді, де використовувались підручники радянських видань. Викладачами були Сидорчук Кіндрат і Грицак Василь.

В 1938 році польською міліцією був засланий польський провокатор «Емма», за національністю чех, який увійшов в осередок. І, як наслідок діяльності «Емми», було арештовано всіх членів осередку КПЗУ. На волю вони вийшли в 1939 році.

На початку 30-х років XX століття в містечку виник осередок української соціалістичної радикальної партії. Діяльність УСРП в містечку достатньо з’ясувати не вдалося.

Боротьбу проти польської окупації, її політичного, економічного, національного та релігійного гніту крім вище сказаних політичних організацій, вели члени Організацій Українських Націоналістів, які мали велику підтримку серед населення.

У відповідь на заборону української мови в державних і громадських установах (1924р.) на політику дискримінації українського населення, молодь, інтелігенція засновує осередок товариства «Просвіта». Осередок даного товариства діяв в 1925-1927р.р. та був філією Тучинської «Просвіти».

Найвищим органом були загальні збори, які керували роботою осередку, обирали голову правління. В цей період головою був Мельник Федір. Вступний внесок становив 1-2 злоти. Гроші йшли на придбання української літератури, на платню за оренду приміщення, яке наймали просвітяни. Будинок, де збиралися члени, називали «Рідна хата». Її приміщення знаходились в різних місцях; в центрі містечка – у хаті єврейки Мошчихи.

В 1928р. під впливом переслідувань з боку польського уряду «Просвіта» ліквідується. Її справу продовжує «Волинське об’єднання», в яке в 1936-1939р.р. входило близько 40 чоловік. В основному це була сільська молодь, але й були старші за віком люди. Дуже мало було жінок в організації. Соціальний склад «Волинського об’єднання» був такий: 98% - селяни, 2% - міщани і духовенство. В правління «Волинського об’єднання» входили:

Омельчук Тимофій – голова

Ганжа Віктор – скарбник

Тишкун Федір

Гусак Антоній – ревізор

Активними членами були: Дроздюк Варфоломій, Козачуки Юхим і Микола, Бестюк Федір, Климчук Костянтин, Селецький Михайло, Буняки Іван, Микола і Микита, Сидорчук Василь , Антонюки Андрій і Павло, Ганжа Клим.

Людей різних політичних поглядів і переконань об’єднувала любов до українського слова, пісні. Вони піклувались про розвиток української мови, культури.

При «Волинському об’єднанні» діяли: струнний ансамбль, духовий оркестр, драматичний гурток, хор.

Ще й досі односельчани похилого віку пам’ятають п’єси поставлені гуртківцями: «Суєта», «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Ковбаса та чарка, то минається сварка», «Дай серцю волю заведе в неволю». До постанови п’єс широко залучалась сільська молодь, яка не перебувала в об’єднанні. Декорації та костюми учасники виготовляли самі.

П’єси ставили в післяобідню пору чи ввечері у святкові дні. Вхід на перегляд вистави був платний.

Перед постановкою п’єси, її текст обов’язково переглядав поліцай.

На Різдво Христове гуртківці ходили колядувати, організовували вертеп.

Кожного року, 10 березня, в день смерті Тараса Шевченка, члени об’єднання влаштовували поминки (як вони називали – академію) по Великому Кобзарю. Читали вірші, співали пісні.

В 1939р. товариство розпалось.

Містечко Гориньград в 1921-1939р.р. було складовою частиною Польської держави. Місцеве управління належало полякам і полонізованим українцям.

Здійснюючи політику підкорення українців, правлячі кола опералися при цьому на польську меншість – осадників, які мали реальну владу і найбільше землеволодіння.

Переважна більшість жителів м. Гориньград були селяни (українське населення), яке потерпаючи через мало- і безземелля ледве зводили кінці з кінцями. Саме це зумовило страшенні побутові умови більшості селян.

В основному в даному населеному пункті провідною галуззю господарства, як в цілому у Волинському воєводстві, було сільське господарство. Хоча розвивались промисли, торгівля, які були справою єврейського населення.

Таким чином, в цілому економічне і політичне становище містечка було таким, як і по всій Волині в даний період.

В селі в 1921-1939р.р. діяли навчальні заклади: дошкільної, початкової і середньої професійної освіти. Основною мовою викладання була польська, на другому плані стояла українська. Зовсім нехтувались інтереси в освіті чехів та євреїв. Освітні заклади містечка давали мінімум знань, які потрібні писемній людині. Нижча сільськогосподарська школа була покликана готувати спеціалістів з агрономії, домоводства серед жінок, які були необхідні для Польщі.

Релігійне життя було досить різноманітне, проте міжконфесійне життя було досить спокійне.

Таким же строкатим було партійне життя містечка Гориньград-І в 20-30-х роках ХХ століття: діяли осередки КПЗУ, ОУН, УСРП, які мали певну мету і завдання. Проте, людей різних політичних поглядів і переконань об’єднувало товариство «Просвіта», пізніше – «Волинське об’єднання». Саме вони відіграли важливу роль в піднесенні культури і освіти серед жителів містечка, в розвитку національної ідеї.

Отже, історія села Гориньград-І в 1921-1939р.р. є яскравою і невід’ємною сторінкою минулого українського народу.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Оксана Сичик Село моє – душа моя iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconСвято "Моє село" «моє село найкраще місце на землі» Звучить українська музика
Села, як І люди, мають свої біографії. У кожного вона своя-неповторна. В херсонській області у Нововоронцовському районі розташоване...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconДо 100-річчя з дня смерті поетеси Душа моя плаче, душа моя рветься
Епістолярій Лесі Українки є унікальним літературним документом. Її листи цікаві з різних поглядів, оскільки є й інформаційно насиченими,...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconМоє село, рідна серцю сторона.”

Оксана Сичик Село моє – душа моя iconВідділ освіти Красилівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет
У посібнику подано розробки уроків за темою «Село моє – частинка Батьківщини» для учнів 4 класу
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconТарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання
Моє кредо: Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом. Л. Костенко
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconФанфари І. «Мій рідний край – село моє» М. П. І К. М
Села, як І люди, мають свою біографію. І зараз ми поринемо в історію нашого села
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconМоє село для мене ти єдине!
Ведучий Села, як І люди, мають свої біографії. У кожного вона своя. Тільки в селі людина може так близько спілкуватися з природою,...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconСценарій виховного заходу «Моє село колиска мого дитинства»
Оформлення сцени: книжковий куток з краєзнавчою лутературою, стенд «Мандрівка Миньковеччиною» — фотопанорама села з висоти пташиного...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка