Оксана Сичик Село моє – душа моя



Сторінка2/5
Дата конвертації21.03.2018
Розмір0.91 Mb.
1   2   3   4   5

1.4 В роки другої світової війни
1 вересня 1939 року фашистська Німеччина напала на Польщу – розпочалась друга світова війна (1939-1945рр.). 17 вересня 1939 року частини Червоної Армії, які входили до Українського фронту (командуючий

С.К. Тимошенко), перейшли радянсько-польський кордон і вступили в Західну Україну. По суті, це було захоплення Радянським Союзом західноукраїнських земель згідно пакту «Ріббентропа-Молотова», які підписали міністри закордонних справ Німеччини і СРСР (серпень 1939р.). Польський уряд провів мобілізацію головного населення на польсько-німецьку війну. До польської армії були призвані наші односельчани, в рядах війська польського воювали: Гаврилюк Микола Васильович, Фомич Микола Іванович, Волинець Іван Іванович.

В наше село війська Червоної Армії вступили 17 вересня 1939 року, вони ввійшли в населений пункт з боку с. Тучина.

Зустріч з червоноармійцями відбулась біля порома через річку Горинь. Особливо радо зустрічали частини Червоної Армії члени КПЗУ, що зразу ж вийшли з підпілля. Саме комуніста Миколу Козачука обрали головою сільської ради. Приміщення сільської ради знаходилися в будинку, де тепер відділення зв’язку. Саме в кінці 1939р. с. Гориньград-І отримало статус села.

Юридично, Західна Україна, в тому числі, наша місцевість, ввійшла до складу СРСР 1-2 листопада 1939 року, коли відбулась позачергова сесія Верховної ради СРСР.

В цей період в нашому селі відбулись великі зміни. Почалась конфіскація земель у польських офіцерів-осадників. Сім’ї осадників Яровоського, Гвоздінського, Ліщинського зазнали репресій. Незважаючи на люті січневі морози 1940 року, члени КПЗУ та представники радянської влади напівроздягнених, голодних дорослих і дітей вивозили на Сибір. Вивозили всі польські сім’ї, незважаючи на їх майнове становище, хоча напередодні подій більшість польських сімей перечуваючи біду, виїхали з України.

Конфісковані землі були об’єднані в радгосп на полях якого вирощували цукрові буряки, тютюн. Землі радгоспу обробляли селяни.

Були зміни і в освіті. Навчання учнів спочатку проводилось в приміщенні нижчої сільськогосподарської школи, а потім в приміщенні будинку ксьонза (сучасне приміщення школи). В 1939 році всіх учнів школи перевели у навчанні на рік назад. Школа стала семирічною. В обов’язковому порядку введено в освіту російську мову і літературу. Зберіглись прізвища вчителів: Туркевич Віра Костянтинівна (початкові класи), Станкович, Грицак, Ясінська, Сидорчук Кіндрат Васильович (математика) та інші.

Було відкрито хату читальню і медичний пункт.

Але ці заходи не сприяли зміцненню позицій радянської влади, а навпаки певною мірою живили антикомуністичні настрої, що породжувало у людей невпевненість і страх.

Політичних репресій зазнали активні національні діячі, які боролись, як раніше проти польського панування так і московської окупації. В 1940р. були заарештовані і закатовані у сталінських концтаборах: Вітрук Іван Петрович (1920-1941р.р.), Вітрук Іван Тарасович (1906-1941р.р.), Ганжа Борис Андрійович (1924-1940р.р.), Герасимчик Микола Андрійович (1919-1941р.р.), Герасимчик Федір (1916-1941р.р.), Каштелян Василь Панасович (1926-1941), Козлюк Яків Авакумович (1916-1941р.р.), Кравчук Федір Панасович (1912-1941р.р.), Прокопчук Володимир Євстахович (1918-1941р.р.), Тишкун Іван Федорович (1920-1941р.р.), Тишкун Микола Павлович (1919-1941р.р.). Засуджено було Грицака Степана Юхимовича, Шумила Миколу Назаровича та інші.

В 1940 році при загадкових обставинах помер священик Сергій Селецький. О. Сергій був викликаний в м. Тучин – районний центр і звідти вже більш не повернувся живим. Хоча радянська влада дотримувалась такої причини смерті священнослужителя, що літню людину понесли коні.

Настоятелем храму призначено Леонтія Матвійчука. До приходу в

с. Гориньград-І він правив в с. Дроздів. Отець Леонтій мав велику родину. Разом з дружиною Мотрею виховали та виростили семеро дітей. Син Сергій здобув професію слюсара, навчаючись у м. Вишнівці що на Тернопільщині, Микола продовжив справу батька – закінчив Волинську духовну семінарію у м. Кременці, доньки Галина і Фаїна працювали бухгалтерами, а Раїса, Катерина і Лариса допомагали по господарству, адже родина мала 3га землі.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Cоюз – розпочалась Велика Вітчизняна війна.

Наше село німецькі фашисти окупували 28 червня 1941р. На перехресті сучасних вулиць імені Лесі Українки і Молодіжної невелика група односельців, бачила в гітлерівцях визволителів і організувала урочисту їм зустріч. Була зроблена уквітчана брама, на якій прикріплені прапори, фашистської Німеччини на жовто-сині українські прапори. Окупантів зустріли з хлібом-сіллю. Діти дарували квіти. Німецькі солдати були розквартировані по сільським хатам.

Радянська авіація в перший місяць робила нальоти на окуповану територію. Бомби були скинуті на лузі біля безіменної річечки, на полях. Коли йшов наліт, жителі села ховались в підвали, льохи. Німцям вдалося збити один літак, він впав на територію сучасного саду.

Гітлерівці, окупувала рідний край, стали встановлювати свої порядки. В першу чергу, почалось масове знищення євреїв. Всім євреям потрібно було носити клеймо-круглий картонний, обтягнутий жовтою тканиною знак. В серпні-вересні 1941 року почалось масове знищення єврейського населення. Передчуваючи лихо, єврейські родини ховались від окупантів, або навіть заподіювали собі смерть. Так, сім’я Мейєра: чоловік, дружина, троє дітей втопились в річці Горинь. Третя дитина виплила, але її пізніше розстріляли окупанти.

Масовим місцем знищення єврейського населення стало урочище поблизу села Тучин Гощанського району. Над виритим ровом розстрілювали людей, адже деякі люди були поранені. Це були теплі місяці року, тіла вбитих швидко розкладались і в повітрі стояв нестерпний сморід.

Німецькі військові, які окупували село були розподілені по сільським хатам. Солдати грабували місцеве населення, збирали сало, зерно, м'ясо, яйця та інші продукти.

Під час німецько-фашистської окупації в школі продовжувалось навчання, хоча були перерви, коли підходив фронт взимку 1943/1944рр. Учителям та учням довелось долати чимало труднощів: не було книг, для письма використовували будь-який чистий папір, в т. ч. газетні смужки, писали чорнилом із бузини. Проте, школа діяла, а працювали в ній віддані вчителі: Туркевич Віра Костянтинівна (початкові класи, трудове навчання), Сидорчук Василь Кіндратович (математика), Ярошевська Віра Костянтинівна (німецька мова), отець Матвійчук Леонтій (Закон Божий), Матвійчук Микола Леонтійович (музика і співи), Марія Карлівна родом із Прикарпаття (історія) та інші. На уроках музики учні любили вивчати пісні, в яких відображена історія українського народу, в т.ч. пісні про січових стрільців:

Ідіть стрільці січовії до бою

Іде, іде військо крізь широке поле

Бо то, бо то хлопці соколи.

В період німецько-фашистської окупації богослужіння в Свято-Троїцькій церкві не припинялось. В цей час настоятелем храму був призначений протоієрей Тучемський Микола, а священик Матвійчук Леонтій став вікарієм. Богослужіння велось на українській мові. Псаломщиком працював Матвійчук Микола, якого пізніше за активну участь в українському національно-визвольному русі було засуджено московсько-комуністичним режимом.

Недалеко від церкви, на перехресті доріг вулиці Садової односельчани в 1943 році збудували кам’яну фігуру, яка стоїть і нині. Вона стала оберегом, захисницею жителів села в страшні роки війни.

На землях бувшого радгоспу німецькі загарбники організували своє господарство. На полях переважно вирощували зернові культури та тютюн. Ниви обробляли селяни безкоштовно, хоча час від часу управитель для працюючих видавав по два шматки мила.

В 1942 році за рішенням уряду Німеччини з територій окупованих держав розпочалось примусове масове вивезення молоді на німецькі землі. Вивезенню підлягали фізично сильні юнаки та дівчата, віком від 16-18 років. Вони були даремною робочою силою на заводах, фабриках і на полях третього рейху. Списки в населених пунктах складали управителі та поліцаї. Спочатку молодь, яка працювала на сільськогосподарських роботах німецького господарства вивезенню не підлягала. Молоді люди, щоб не потрапити на чужину переховувались в лісі та на хуторі Підліски (нині Гощанський район). Перша відправка молоді в Німеччину відбулась весною 1942 році. Проте, юнаків та дівчат, яких везли в м. Рівне в урочищі Ксьонзове визвали члени УПА.

Влітку 1942 року село оточили німецькі солдати і поліцаї. В будинки родин, з яких молодь потрапила в списки, заходили озброєні солдати і поліцаї та наказували швидко зібрати необхідні речі. Юнаків та юнок фашисти посадили у вантажівки і повезли в м. Рівне, у в’язницю, що знаходилась на вулиці Дубенській. Із села було вивезено 15 молодих людей. Деяким з них – це Сичу Олександру та Схованеку Володимиру вдалося вирватись на волю, батьки хлопців продуктами харчування підкупили поліцаїв, які організували втечу цим юнакам.

Молоді люди у переповненій в’язниці провели півтори доби, потім їх посадили у товарні вагони і через Польщу повезли у Східну Прусію. На чужині опинились Сич Віра, Фомич Ганна і Назарчук Анастасія – це було м. Альштейн (нині територія Кашніградської області Російської Федерації). На пункті - розподільнику Сич Віру забрав бауер (пан) Петер Пошман. Юнка опинилась на хуторі Венгайти, що за 15 кілометрів від міста. Шістдесятилітній Петер Пошман проживав разом з дружиною Мією. Діти в них вже були дорослі: син служив льотчиком у Франції, де і загинув, а донька працювала лікарем у м. Альштейні. Пошмани мали велике господарство: 40га землі, 12 корів, 6 коней і 10 свиней. Вірі нові господарі наказали робити всю домашню роботу – шити, прибирати, готувати страви. В господарстві, крім Віри, працювали поляк Стас, хлопчина з Білорусії та росіянин Іван. Наймити носили на одязі спеціальні знаки (клеймо): поляк – Р, білорус і росіянин – Os (остбайтер). Хлопці в основному доглядали худобу і працювали в полі. Сільськогосподарська праця була частково механізована, в господарстві бауера були сінокосилка, картоплесажалка, молотарка.

Остбайтери один раз на місяць мали право відвідати католицький костел. Господарі на Різдво наймитам робили подарунки – поношений одяг. Вірі пани дозволили навіть поїхати в місто та зустрітись із землячкою Назарчук Анастасією. Настя працювала на бойні. Тільки в 1945 році остбайтери повернулись додому, після визволення території від фашистів.

В роки війни на території села діяла мережа формування ОУН - УПА, в кількості 69 осіб, з них 46 зазнали пізніше переслідувань з боку радянської влади. Найактивнішими учасниками лав борців за незалежність України були: Музичук Тимофій Зотович (псевдо «Чорний»). Петреюки Марія Яківна і Ніна Яківна, Поліщук Микола Андрійович (курінь «Недолі», псевдо «Хвильовий»), Протащук Володимир Євстахович (псевдо «Дух»), Семенюк Феодосій Дем’янович (зверхник, псевдо «Прокоп», «Сова»), родина Чорних - Антоніна Оверківна, Ганна Оверківна, Микола Оверкович, Оверко Григорович та інші. Члени ОУН -УПА активно боролися проти німецької та московської окупації. Чоловіки здійснювали операції по ліквідації важливих об’єктів ворога, визволяли полонених, а жінки працювали зв’язковими. Місцями перебування були криївки, які споруджувались в лісі та будинках на хуторах Діброва і Підліски.

До кінця 1943 року до села наближався фронт. Німецькі солдати підривали землю та робили окопи. 14 січня 1944 року було спалено сусіднє село Микулин. Напередодні жителям села було наказано залишити домівки, взяти майно, худобу. Проте, багато свійських тварин залишилось і вони ревли, задихаючись в диму. Окупанти мотивували спалення села так, наближається фронт і Микулин затуляє їм потрібні позиції.

30 січня 1944 року партизани і воїни 25 гвардійського стрілецького фронту під командуванням Героя Радянського Союзу генерал – лейтенанта Онуфрієнка Д.П. (1-ий Український фронт, командуючий Ватутін) визволили рідне село. При визволені села загинули радянські воїни Шитіков О.М., Улько П.Т., Ананьченко І.П. Їхні тіла були перезахоронені в братську могилу 12 березня 1944 року.

В березні 1944 року почалась мобілізація чоловіків віком з 18 до 50 років. На фронтах війни воювало 98 односельчан. Через деякий час, як чорні галки, в село стали приходити похоронки. Під час війни з фашистською Німеччиною загинули 63 земляки:

Аврамчук Петро Федорович (? – VI, 1944р., ст.. Малупе, Латвія, рядовий),

Антонюк Павло Петрович (1920р. – IX, 1944р., с. Міністе, Естонія, сержант),

Бабак Денис Артемович (1924р. – ІІІ, 1945р., рядовий, пропав безвісті),

Бестюк Іван Дорофійович (1922р. – V, 1945р., рядовий, пропав безвісті),

Бестюк Йосип Омелянович (1913р. – IV, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Бестюк Павло Йосипович (1911р. – V, 1911р., рядовий, пропав безвісті),

Бондарчук Андрій Кирилович (1926р. – ІІ, 1945р., Польща, рядовий),

Брижицький Дорофій Сидорович (1913р. – XI, 1944р., с. Мольосведа, Латвія,

рядовий),

Брижицький Роман Гордійович (? – XI, 1944р., Східна Прусія, рядовий),

Брижицький Трохим Михайлович (1915р. – XI, 1944р. рядовий, пропав безвісті),

Брижицький Яків Омелянович (1908р. – X, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Буняк Андрій Юхимович (1920р. – VII, 1944р., н. п. Взна, Литва, рядовий),

Буняк Наум Юхимович ( 1910р. – X, 1944р., с. Ченкас, Латвія, рядовий),

Буняк Степан Демидович (1923р. – IX, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Вітрук Микола Петрович (1907р. – ІІІ, 1945р., с. Альт-Трам, Польща, рядовий),

Вітрук Мойсей Тарасович (1912р. – XI, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Вітрук Федір Тарасович (1909р. – X, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Войтюк Йосип Юхимович (1902р. – ІІІ, 1945р., селище Добровольськ, Калінінградська обл., Росія),

Войтюк Степан Юхимович (1912р. – VII, 1944р., рядовий, пропав безвісті, в районі м. Глуськ Могильовської області, Білорусія),

Гельман Хаїм Ейнович (1920р. –І, 1945р., с. Удерванген, Східна Пруссія, рядовий, єврей),

Грицак Гнат Трохимович (1905р. – VII, 1944р., рядовий),

Грищук Андрій Юхимович (1926р. – VIII, 1944р., м. Алітус, Литва,рядовий),

Грудінін Микола Семенович (1920р. – VI, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Дроздюк Онуфрій Антонович (1905р. – VII, 1944р., с. Червонка, Вітебської області, Білорусія, рядовий),

Іванов Костянтин Іванович (1926р. – V, 1945р., н.п. Вадимген, Німеччина, рядовий),

Квильчук Максим Сович (1905р. – ІІ, 1945р., м. Правдинськ, Калінінградської обл., Росія, рядовий),

Козачук Микола Іванович (1910р. – VIII, 1944р., м. Арьогала, Литва, рядовий),

Козлюк Вільям Степанович (? – VIII, 1944р., с. Побратими, Польща, рядовий),

Козлюк Микола Авакумович (1909р. – VI, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Козлюк Федір Авакумович (1906р. – ІІІ, 1945р., рядовий, пропав безвісті),

Кучерук Василь Устимович (1922р. – IV, 1945р., рядовий, пропав безвісті),

Матвійчук Іван Миколайович (1906р. – IX, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Матвійчик Кузьма Арсенович (1906р. – VIII, 1944р., с. Оболяси Двірське Люблінського в-ва, Польща, рядовий),

Матвійчик Прокіп Юхимович (1898р. – X, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Медведюк Андрій Онисимович (? – VII, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Мельник Василь Микитович (? – І, 1945р., м. Черняховськ Калінінградської обл., Росія, рядовий),

Музичу Юрій Тимофійович (1897р. – IX, 1944р., рядовий, пропав безвісті у районі ст.. Заліте, Латвія),

Назарчук Петро Максимович (1911р. – VII, 1944р., с. Плісси Псковської обл., Росія, рядовий),

Никитюк Федір Степанович (1907р. – VI, 1944р., с. Богомолово Псковської обл., Росія, рядовий),

Пекач Іван Володимирович (1903р. – VII, 1944р., с. Мієльбриш, Латвія, рядовий),

Поліщук Дмитро Якович (1903р. – VIII, 1944р., с. Кунцене, Латвія, рядовий),

Потапчик Тихін Якович (? – XII, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Похилю Ярема Давидович (1901р. – IX, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Протащук Василь Євстафійович (1924р. – І, 1945р., м. Варшава, Польща, рядовий),

Сачук Федір Прокопович (1921р. – XII, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Семенюк Каленник Йосипович (1905р. – X, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Сидорчук Данило Карпович (? – VII, 1944р., м. Расейняй, Литва, рядовий),

Сич Олександр Васильович (1922р. – VI, 1944р., с. Сафоново Псковської обл., Росія, рядовий),

Сновиняк Володимир Олександрович (1916р. – XI, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Тишкун Денис Іванович (? – VIII, 1944р., Латвія, рядовий),

Тишкун Федір Гаврилович (? – VIII, 1944р., Латвія, рядовий),

Фурс Максим Парфенович (1923р. –ІІ, 1945р., рядовий, пропав безвісті),

Фурс Яків Кіндратович (1905р. – X, 1944р., селище Курнеш, Латвія, рядовий),

Чаплинський Леонід Романович (1923р. – IV, 1945р., рядовий, пропав безвісті),

Чаплинський Микола Романович (? – IV,1944р., рядовий, пропав безвісті),

Чечелюк Василь Платонович (1917р. – V, 1944р., рядовий, пропав безвісті),

Чорноус Аврам Мартинович (1902р. – ІІІ, 1945р., рядовий, пропав безвісті),

Чумуневич Адам Петрович (1926р. – IX, 1944р., н. п. Межажі, Латвія, рядовий),

Шевчук Василь Семенович (1908р. – VI, н. п. Лейсліля Ленінградської обл., Росія, рядовий),

Шевчук Гордій Семенович (1900р. – VII, 1944р., с. Пуща, Латвія, рядовий),

Шевчук Микола Захарович (? – IX, 1944р., н. п. Амбразурі, Естонія, рядовий),

Шевчук Тарас Микитович (? – IX, 1944р., Мадлієнське військове кладовище, Латвія, рядовий),

Ювчук Григорій Федорович (1926р. – X, 1944р., рядовий, пропав безвісті).

Наше село було визволено від німецько-фашистських загарбників було відновлено радянську владу – головою сільської ради призначено Міськова Івана. Земля належала селянам, які вели господарство самостійно. Селяни платили податок та давали військові поставки.

В 1944-1945 роках сили НКВД розпочали боротьбу з членами ОУН – УПА.

Радісним був для гориньградців день 9 травня 1945р. – довгожданий День Перемоги. День після, якого через декілька місяців закінчилась друга світова війна.



1.5 Село з 1945 по 1991 роки

В післявоєнний час до 1948 року головою Гориньградської-І сільської ради Тучинського району був Дроздюк Варфоломій Микитович, а секретарем – Чаплінська Раїса (1945-1948рр.). Приміщення сільської ради знаходилось в центрі села. Створено сільське споживне товариство (голова Бестюк Федір). Діяла хата-читальня (хата єврея Гурвіца Шимшеля – тепер будинок родини Шмонініх), семирічна школа (директор Цокало).

Селяни володіли землею, за що державі платили податок. В 1950 році на території нашого села створено колгосп імені Мічуріна. В колгосп селяни здавали землю, худобу, птицю. Селяни неохоче вступали в колективне господарство. Для тих хто не хотів вступати в колгосп створювали несприятливі умови життя. Одноосібників називали «індуси», тобто інші. Контора колгоспу знаходилась в одному приміщенні з сільською радою. Першим головою колгоспу був Корбан. Згодом колгосп очолювали Денищук, Бестюк Федір (1951р.), Нерубацький Олексій Давидович (1952-1960рр.).

До колгоспу ім. Мічуріна крім с. Гориньград-І належало с. Котів з 1951 року (с. Котів в 1950р. перенесено з військового полігону на сучасне місце розташування). З 1951р. в с. Рисвянка діяв колгосп ім. Жданова, в с. Гориньград-ІІ – ім. Горького, в с. Шубків – «Нове життя» (1949-1955рр.). В користуванні колгоспу було 1741га 26 сот. землі.

В колективному господарству діяли 4 рільничих бригади (в 1951р. їх очолили Шевчук Андрій Семенович, Поліщук Нестор Овсійович, Жук Андрій Захарович, Натоптаний Степан Іванович). Пізніше бригадирами були Дорощук, Прокоп’юк, Самчук, Козловський, Чупринський. Також діяли: будівельна бригада (1951р. в ній працювало 49 чоловік), бригадиром будівельників був Смірнов Петро Олексійович, а пізніше Фомич Микола Іванович; бригада по виробництву цегли (бригадир Ханенко); дорожня бригада (бригадир Музичук Дмитро Зотович). Діяли ланки, які очолювали Дроздюк Галина, Семенюк Ніна.

Бухгалтером колгоспу працювала Климчук Марія Єфимівна, згодом Журба. Агрономами був Герасим’юк, пізніше Журба, Ткач, Федорчук (Дроздюк) Галина. Завідуючим тваринництвом на деякий час був призначений Дроздюк В.М.

В колгоспі вирощували: пшеницю, жито, ячмінь, цукрові і кормові буряки, конюшину, овес, тютюн, кукурудзу, картоплю, горох, льон, просо, хміль, рапс, как-сагиз (на каучук), гречку, вику, гірчицю, капусту, огірки, помідори, цибулю, моркву та інші культури.

На початку 50-х років колгосп ім. Мічуріна був один із відстаючих у Тучинському районі.

В таблиці подано врожайність сільськогосподарських культур:


Культура

(га) роки


1951р.

1952р.

1953р.

1958р.


Озима пшениця

6,33

15,7

15,8

15,6

Ячмінь

19,7

24,7

21

19

Жито

10,7

11,9

11,3

11,2

Овес

8,7

20,7

10,9

-

Гречка

1,7

0,3

3,2

-

Кукурудза

3,33

-

-

-

Горох

5,4

7,3

2,6

30

Цукровий буряк

190

195

244

255

Спочатку заснування колгоспу свійські тварини знаходились по хлівах, в 1953році збудовано свиноферму, а в 1954 році – тваринницьку ферму.

В таблиці показано кількість тварин в колгоспі:


Тварини

Роки

1951р.

1952р.

1953р.


Коні

-

-

247

ВРХ

82

232

301

Свині

37

30

426

Вівці

8

-

-

Птахи

435

600

993

В 1951 році в колгоспі працювало 817 чоловік. Середній робочий день тривав з 8 до 19 годин, перерва на обід з 13 до 15 години. Вихідний день – неділя. Облік роботи колгоспників вівся в трудоднях. Норму на трудодень потрібно було відпрацювати 1,5-2 дні. За рік жінкам встановлено 120 трудоднів, а чоловікам 250 трудоднів. Оплата праці велась грошима та сільськогосподарськими продуктами. На період сільськогосподарських робіт з травня по жовтень для дітей колгоспників діяли дитячі ясла, під які виділявся будинок (територія біля сучасного медпункту).

В 50-х роках завідуючими дитячих ясел були Скібонська Анастасія, Дроздюк Галина, Аврамчук Марія.

В селі діяли в 50-ті роки медичний пункт (завідуючі Назарчук Трохим, Падалка, Любченко Г.А.), клуб (Савицька, Литвинюк Р.Д.), бібліотека (Селецька,

Герасимчук М.Д., Вітрук С.М.). Приміщення медпункту, клубу і бібліотека знаходились в центрі села.

Сільську раду очолювали в 1950р. голова – Грицак, секретар – Климчук, 1951р. голова – Міська І.Г., секретар – Пархомчук Л.Г., 1952р. – відповідно Хоровець і Сич, з 1955р. Похилю Андрій Олексійович, і секретар Радовенчик Михайло Гаврилович. А в 1957р. головою було обрано Радовенчика М.Г., а секретарем Бабяк Т.

Гориньградське-І ССТ очолив Буняк Йосип Остапович. З 1951р. в селі діє група самоохорони села. 1952 рік встановлення радіовузлів, 1956р. початок електрифікації села.

На полях колгоспу працювала техніка Антонівської машино-тракторної станції. В 1953р. колгосп купує першу автомашину і мотоцикл. Першим шофером в селі був Матвійчук Іван Прокопович, згодом лави водіїв поповнили Тишкун М., Росощук Р., і Білощук І.

В 1954р. в колгоспі було 5 автомашин, 2 кінні сівалки, 4 сінокосилки, 4 кінних грабель, 2 коренерізки, одна круподерня. Діяв водяний млин на р. Горинь.

В 1958р. відбувається реорганізація МТС. В селі створено тракторну бригаду, яку очолив Бояр Микола, а з 1959 року – Чечелюк Дмитро Дем’янович. В 1959 році було 14 тракторів, працювало 22 трактористи, 4 прицепщики.

Після закінчення другої світової війни аж до 1952 року загони НКВД боролись із членами ОУН – УПА, аж поки багатьох членів не було фізично винищено та заслано до сталінських таборів.

В грудні 1958р. до колгоспу приєднано колгосп ім. М. Горького (с. Гориньград-ІІ). Об’єднаний колгосп отримав назву імені Олеко Дундича (голова колгоспу Неврубацький О.Д., головний бухгалтер Кривицький, головний агроном Присяжнюк). В кінці 50-х років XX століття закладено пасіку.

В 1959 році було ліквідовано Тучинський район, Шубківську та Гориньградську-ІІ сільські ради. Ради увійшли до Гориньградської-І сільської ради Ровенського району.

Рішенням Ровенського району виконавчого комітету від 23.03. 1960 року колгосп ім. О. Дундича приєднали до Ровенської обласної сільськогосподарської дослідної станції с. Шубків, яка була утворена в серпні 1956р. Першим директором дослідної станції був Мезенцев Михайло Федорович, а в 1960р. – Хижняк В.М., в 1961р. Кир’янчук І., з 1965р. – Цюпка Петро Васильович, Дехтяренко. В дослідній станції виробляли продукцію землеробства, тваринництва та виводили нові сорти культур шляхом добору, селекції та інше. В 60-ті роки вона мала відділи: тваринництва, економіки та організації сільського господарства, науково-технічної пропаганди і сільськогосподарської інформації, механізації, насіннєводства, кормо виробництва. Наукова частина мала відділи агротехніки, селекції і насінництва, захисту рослин.

В таблиці відображена врожайність сільськогосподарських культур у дослідній станції в 60-ті рр.. XXст.


Культура

ц/га Роки



1961р.

1963р.

1965р.

Озима пшениця

18,8

22

27,3

Жито

18

15

27,3

Картопля

119,5

97

-

Цукрові буряки

219

255

-

В господарстві земельні ресурси становили: 3168га орні землі, 239га сади, 339га луки і пасовища, 30га ліси та чагарники, 30га інші землі.

Кількість тварин господарства показано в таблиці.



Тварини

Роки


1961р.

1962р.

1963р.

1965р.

ВРХ

548

2214

2162

2122

Свині

1837

2213

1833

1341

Вівці

-

745

-

653

Птахи

-

-

1710

710

Дослідне господарство мало 42 трактори, 22 комбайни, 1968 році збудовано два корівники, 1960р. – клуб, 1960р. створено сільський ставок площею понад 27га. Ставок створено на місці озера, яке перетворилось у болото. Ще в 50-ті роки XX століття селяни добували торф як паливо для осель та добриво для орних земель.

В 1961 році Гориньградську-І сільську раду очолили голова Шмонін Микола Тимофійович, секретар Радовенчик М.Г. 24 березня 1965 року головою сільської ради обрано Панчука Серафима Никоновича, який керував нею до ліквідації (1971р.) і утворення Шубківської сільської ради (головою даної ради Панчук С.Н. був з 1971р. по 1986р.). Секретарями в кінці 60-х років були

Гірак О., Кравчук Тамара Карпівна та інші. В 1969р. під час пожежі згоріло приміщення сільської ради, нове приміщення знаходилось по вулиці Мирній.

Змінювалась кількість жителів, які проживали на території Гориньградської-І сільської ради. В 1963 році проживало 4835 чол. в 1313 дворах, а в 1971 році – 4695 чол. в 1421 дворі, в т.ч. в рідному селі 878 жителів в 282 дворах.

Установи на селі в 60-80-х роках очолювали: клуб (Грицак В.З.,

Чечелюк І.М.), медичний пункт (Похилюк О.Н., Брончук Л.А.), відділення зв’язку (Кральковський Р.М., Євстафієв М., Буняк В.Й.), споживче товариство (Бестюк Ф.О., Процюк М.С.), яке в середині 70-х років XX ст. було ліквідоване, бібліотека (Важнюк В.В. та інші).

В 70-х роках зміцнилась матеріально – технічна база дослідного господарства (директори Грицьків Петро Антонович, Ковтун Іван Іванович, Слоболінський Павло Маркович, Оверчук Василь ІвановичЯкубовський Святослав Васильович (до 1997р.), Якубовський Святослав Васильович (з 1978 по 1997рр.). В 1972 році в дослідній станції було: 94 трактори, 20 зернових комбайнів, 5 силосозбиральних комбайнів, 4 бурякозбиральних комбайнів, 7 легкових автомобілів, 44 вантажних і 9 спецавтомашин. Господарство складалось з таких виробничих підрозділів: 3 тракторні бригади (в т.ч. і в с.Гориньград-І Чечелюк Д.Д.), 4 рільничі бригади (в с. Гориньград-І бригадир Шмонін М.Г., а пізніше Малащук Марія Володимирівна), 5 ферм для великої рогатої худоби (завідуюча комплексом для ВРХ в с. Гориньград-І Рудковська Лідія Григорівна), 1 свиноферма, 1 вівчарник. В рільничій бригаді села діяло дві ланки в к. 70-80-ті рр.. (ланкові Волинець Ганна Гнатівна, Бабак Лідія Олександрівна.

В 1976 році розпочалось будівництво шосейної дороги по вулиці Мирній, сільського клубу та в к. 70-х років тваринницького комплексу.

Із ліквідацією в селі сільської ради, з незначною кількістю у об’єктів господарства та інших причин в селі починаючи із с. 70-х років зменшується кількість населення: з 700 до 550 жителів. Було ліквідовано Гориньградське ССТ. В даний період в селі діяли продуктовий, промтоварний і господарський магазини та «Пельменна» (продавці : Процюк Марія Степанівна, Музичук Марія Яківна, Бондарчук Тамара Трохимівна, Чечелюк Євгенія Павлівна, Сачук Євгенія Прохорівна та інші).

До 1951 року Гориньградська-І школа була семирічною, а з 1951р. по 1961р. середня, з 1986р. неповна середня школа (вперше до школи пішли діти шестилітнього віку). Педагогічні колективи очолювали директори Блажнєвський Іван Антонович, Петрусенко Іван Григорович, Злобіна Віра Якимівна, Литвин Михайло Несторович, Залевський Федір Володимирович, Стрільчук Олена Романівна, Кондуш Юрій Артемович, Зрубак Петро Миколайович, Буткевич Іван Адамович, Важнюк Ігор Іванович, Матвійчук Софія Петрівна, Прощенко Іван Микитович, Буняк Анатолій Олександрович (з 1985 року).

Храмом духовності є Свято-Троїцька церква. В 1949-1950рр. збільшилась кількість парафіяльних сіл, до приходу приєднано села Рисвянка і Котів. Ці населені пункти були перенесені із земель, які увійшли до території Тучинського полігону. На 1951р. Свято-Троїцька церква мала 3550 прихожан. На початку 50-х років XX ст. розпочалось перекриття купола церкви при керівництві о. Леонтія Матвійчука. Проте, смерть не дала закінчити йому цю справу, 5 листопада 1952 року він помер.

12 листопада цього ж року настоятелем церкви призначено Петра Метельського, уроженця села Здовбиця Здолбунівського району. При отці Петру в 1953-1954рр. було завершено перекриття куполу церкви, побілено зовнішні та внутрішні стіни, пофарбовано дзвіницю, придбано ікони та церковний інвентар. З 1969 по 1971рр. проведено капітальний ремонт храму, в 1968р. Проведено електрику, а в 1971р. територію навколо храму огорожено металевою сіткою.

Отець Петро разом з дружиною Лідією виростили та виховали три доньки – Раїсу, Марію та Лесю. Старостами церкви з кінця 40-х по 80-ті роки були Мельник Гнат, Тишкун Остап Степанович, Яремчук Павло Кирилович та інші.

15 липня 1983 року після смерті о. Петра настоятелем Свято-Троїцької церкви призначено Дячука Олексія Григоровича, який народився 30 березня 1957р. У с. Козлині Рівненського району в селянській родині Григорія та Зінаїди, які виростили п’ятеро синів, троє з яких стали священиками. Отець Олексій духовну освіту здобув у Ленінградській духовній семінарії (1983р.), після закінчення якої за сердечнее служіння православній церкві нагороджений набедренником.

В 1979 році керівництво Радянського Союзу втягнуло народ в безглузду війну, яка відбувалась в Афганістані. Наші односельчани виконували службу в пеклі війни: це Брижицький Анатолій Валентинович, Олешко Олег Миколайович, Бестюк Юрій Сергійович, Чечелюк Володимир Ростиславович.

На жаль, не повернувся з тієї далекої мусульманської держави Володимир Чечелюк.

Народився Володимир Чечелюк 1 лютого 1969 року в селі Гориньград-І в родині Ростислава Дем’яновича і Валентини Федорівни.

Крім нього в сім’ї виховувалося ще двоє синів. Володя був середнім. Хлопець ріс слухняним і працьовитим, добре вчився в школі, мав багато друзів. Із ним завжди було цікаво та весело. Жодне свято чи захід не обходилися без участі Володі, який мав виражені якості лідера.

Після закінчення місцевої восьмирічки Володя два роки вчився Шубківській десятирічці, де і здобув середню освіту. І оскільки з малих літ захоплювався радіосправою, то після школи вступив у Рівненське профтехучилище № 11 за спеціальністю «монтажник електроприладів». Рік навчання пролетів швидко, й хлопець отримав направлення на роботу на Рівненський завод «Газотрон».

19 квітня 1987 року Рівненським райвійськкоматом Володимира Чечелюка призивають на службу в Збройні Сили СРСР і направляють у навчальну частину міста Термез (Узбекистан), де він пройшов курс молодого бійця, а потім ще півроку вивчав саперну справу. Там і дізнався, що місцем його майбутньої служби стане Афганістан. Але батьків про це не повідомив. Оберігав від тривоги матір, у якої були серйозні проблеми зі здоров’ям. Рідні дізналися про все майже через рік.

Служба нашому землякові випала важка та небезпечна. Душмани мали в своєму арсеналі міни італійськи та американські, англійські та бельгійські, пакистанські та інших країн. Вони мінували стежки, дороги, вогневі позиції, місця відпочинку, залишені жителями кишлаки, джерела річки. Володя та його бойові товариші знешкоджували міни тисячами, але то тут, то там, а пролунає вибух під гусеницею танка, колесом автомашини чи під ногою солдата.

Але для Володі, здавалося все минуло добре. Не за горами й дембель. Все частіше й частіше з’являлися думки про те, як складеться життя після повернення додому. Швидше б, мріяв він, із цього афганістанського пекла… Як-не-як, а завтра вже «стукне» 20.

… Недожив. 31 січня 1987 року бронетранспортер, на якому їхав сержант Володимир Чечелюк, напоровся на міну. Ще живим його доправили а госпіталь…

Володимира Чечелюка посмертно нагороджено орденом «Червона зірка» та медаллю «За відвагу».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Оксана Сичик Село моє – душа моя iconЧастина перша 6 розділ перший 6
Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять І які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconСвято "Моє село" «моє село найкраще місце на землі» Звучить українська музика
Села, як І люди, мають свої біографії. У кожного вона своя-неповторна. В херсонській області у Нововоронцовському районі розташоване...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconДо 100-річчя з дня смерті поетеси Душа моя плаче, душа моя рветься
Епістолярій Лесі Українки є унікальним літературним документом. Її листи цікаві з різних поглядів, оскільки є й інформаційно насиченими,...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconМоє село, рідна серцю сторона.”

Оксана Сичик Село моє – душа моя iconВідділ освіти Красилівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет
У посібнику подано розробки уроків за темою «Село моє – частинка Батьківщини» для учнів 4 класу
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconТарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання
Моє кредо: Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом. Л. Костенко
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconФанфари І. «Мій рідний край – село моє» М. П. І К. М
Села, як І люди, мають свою біографію. І зараз ми поринемо в історію нашого села
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconМоє село для мене ти єдине!
Ведучий Села, як І люди, мають свої біографії. У кожного вона своя. Тільки в селі людина може так близько спілкуватися з природою,...
Оксана Сичик Село моє – душа моя iconСценарій виховного заходу «Моє село колиска мого дитинства»
Оформлення сцени: книжковий куток з краєзнавчою лутературою, стенд «Мандрівка Миньковеччиною» — фотопанорама села з висоти пташиного...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка