Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя



Сторінка1/22
Дата конвертації01.03.2018
Розмір4.72 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


Міністерство освіти і науки України

Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка

Ольга Борисова

РЕЛІГІЙНИЙ ЧИННИК

У ГЕОПОЛІТИЧНИХ УСТРЕМЛІННЯХ ЕЛІТ УКРАЇНИ

В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Луганськ


ДЗ «Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка»

2010

УДК 94 (477): 2 «653»

ББК 63. 3 (4 Укр) 4

Б 82

Рекомендовано

до друку вченою радою Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, протокол № 11 від 26 червня 2009 року.

Рецензенти:

Бодрухін В. М. – доктор історичних наук. професор, завідувач кафедри історії України Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля.

Михальський І. С. – доктор історичних наук. професор, завідувач кафедри політології та правознавства Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ганкевич В. Ю. – доктор історичних наук. професор кафедри історії України Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського



Б 82 Борисова О.В. Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя / Ольга Василівна Борисова : [монографія]. – Луганськ: Вид-во ДЗ «Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка», 2010. – 340 с.

ISBN

У книзі на підставі широкої джерельної бази та значного кола наукової літератури аналізується вплив релігійного чинника на діяльність політичних і релігійних еліт середньовічної України в геополітичній площині, яка почасти переростала у відкриту, а навіть збройну боротьбу як проти зазіхань сусідніх держав на незалежність українських земель, так і проти внутрішньої опозиції. Тема роботи мало досліджена в сучасній історіографії. Книга розрахована на вчених, викладачів, докторантів, аспірантів, магістрантів та студентів вищих навчальних закладів, а також на загал читачів, які цікавляться проблемами становлення та діяльності вітчизняних політичних і релігійних еліт у процесах державотворення й розвитку духовного життя на терені України в часи Середньовіччя.

ISBN

УДК 94 (477): 2 «653»

ББК 63. 3 (4 Укр) 4

Б 82

Борисова Ольга Василівна, 2010

ДЗ «ЛНУ ім. Т.Шевченка», 2010

ВСТУП


Відкрити минуле людині дозволяє Історія, яку можна розглядати по-різному: як перелік дат і подій, як опис битв і змін династій, або ж як еволюцію ідей, почуттів народів, настроїв людства в ту чи іншу епоху. Ідеї ж, як відомо, завжди мають наслідки. Ще з часів Риму було ясно, що якщо народ позбавити історії, то через два покоління він перетвориться у натовп, а ще через два покоління ним можна буде управляти, як стадом. А людське стадо вирізняється тим, що не загрожує своїм погоничам. Навпаки, воно ними захоплюється…

«Історія – це сукупність злочинів, безумств і нещасть», – сказав філософ Вольтер. Ні, рішуче заперечив йому історик Едуард Гібон: «Історія є чимось більшим, ніж перелік злочинів, безумств і нещасть людства». І був абсолютно правий, адже не перелік подій вчить і виховує людей, а ЗНАННЯ про них. Знання ж є проявом дії Духа, який, як відомо, животворить. Тож не стільки через матеріальні речі, а саме через світ ідей і можна побачити справжню, живу, а не вигадану Історію. Повноцінність картині надають деталі, окремі риси, навіть окремі штрихи. Відсутність на полотні одного-єдиного штриху, однієї-єдиної фарби веде до фальші й життя в такій картині завмирає. Ідеї ж – не штрих, а навіть не набір фарб, ідеї – сюжетна лінія історичної картини. Й саме вони та їх вплив на Історію на сьогодні вивчені найменше.

Зовсім не випадково, що у вітчизняній і зарубіжній науці довгий час обрана нами тема не була об’єктом спеціального вивчення. Й лише останнім часом у зв’язку з помітним зростанням наукового інтересу до проблем історії української державності та ролі в боротьбі за неї представників не тільки політичних, а й релігійних кіл України, у даному напрямку зроблені важливі кроки. Водночас глибоке й усебічне з’ясування питань, що нами досліджуються, має не лише наукове, а й політичне значення. Одержані результати могли б бути творчо використані в процесі сучасної фун­дації духовної незалежності України, усвідомлення нею свого власного духовного призначення в світі та розробки перспективних програм його гідного виконання.

Вивчення впливу релігійного чинника на боротьбу насамперед за політичну й духовну незалежність України протягом історії становить той логічний стрижень, який дозволяє об’єднати виклад подій складових частин книги в одну сюжетну лінію. При тому ми засновувались на тій традиції у вітчизняній історичній науці, яка ще знаходиться у стадії формування (виразником її є український джерелознавець В. С. Крисаченко), але вона дозволяє розглядати Україну як певну геополітичну реальність (чого не можна сказати про сприйняття її як певного історичного тіла) у часових межах приблизно трьох тисяч років. До геополітичних феноменів того ж виду, що й Україна, належить, наприклад, Китай. Хоча в цій проблемі існує стільки «білих плям» у науці, що зробити фундаментальну, цілісну й системну історичну працю ще неможливо. Тому при написанні монографії ми виходили з такої загальної методологічної констатації: у період, що нами досліджується, релігія відігравала величезну роль у житті людства, в тому числі й у політичному, яку неможливо не те, що викреслити, а навіть просто відокремити від геополітики. Геополітика є спільною сферою дії як власне політичного, так і релігійного чинника.

Наша робота хронологічно охоплює значний і дуже важливий період історії України – добу Середньовіччя. Проте для більш глибокого висвітлення проблем, що нами вивчалися, виникла необхідність розширити заявлене часове поле, включивши до об’єкту дослідження й ті процеси, які мали місце на українських землях і в час виникнення та становлення ранніх державних утворень. Це було особливо важливим, зокрема, для з’ясування підвалин високого статусу титулу «Каган» (Rex), який використовувався середньовічними мислителями щодо великих князів Київських, а також для виявлення і репрезентації головних релігійних ідей, що визначали геополітичні устремління давніх політичних і релігійних еліт суспільств українських теренів.

Така поста­новка проблеми була зумовлена, по-перше, існуючим в науці вкрай поверховим рівнем знань її суті, а, по-друге, потребою більш глибокого осмислення ролі представників політичних і релігійних еліт в історії України взагалі, й українського державотворення зокрема, в означений історичний час. У цій площині на сьогодні накопичилась ціла низка давніх, але так і не розв’язаних питань, які потрібно принаймні показати, щоб розпочати пошук шляхів їх вирішення. Проблема впливу ідей, що мали в середні віки виразно релігійну сутність, на внутрішню і зовнішню геополітику владних еліт українських теренів має виняткове методологічне значення для нашого дослідження. І в даному зв’язку думка Карла Поппера, що дійовими особами історії є або Великі нації, Великі вожді, Великі класи, або Великі ідеї (Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1999. – Т. 1. – С. 21), є для нас надзвичайно важливою. Ми її адаптуємо до часів Середньовіччя таким чином: оскільки націй в сучасному розумінні в той період ще не існувало, а великі суспільні дії Великих класів історична наука фіксує тільки щодо буржуазії й пролетаріату, тобто в час пізніший, ніж Середньовіччя, ми виокремлюємо відносно досліджуваного періоду (й більш ранніх) таких дійових осіб історії, як Великі вожді й Великі ідеї. Саме їх у період, що нами досліджувався, ми обрали в якості головного об’єкту дослідження. В якості предмету дослідження виступає вже геополітичне втілення цих Великих ідей і пов’язані з ними дії Великих вождів, які їх впроваджували (чи намагались впроваджувати) у життя.

Однією з найважливіших проблем історичної науки є досягнення тотожного й усебічного відтворення фактів, подій і процесів минуло­го. Успішно розв’язати їх можна лише за виконання наступних необхі­дних умов:


  • наявності у розпорядженні дослідників максимальної бази

першо­джерел;

  • обов’язкового критичного і систематичного підходу до джерел та їх інформаційності;

  • зіставлення джерельних свідчень;

  • неупередженості й об’єктивності дослідника, відсутності будь-якої тенденційності.

Не випадково на першому місці тут стоїть існування максиму­му джерельної бази, оскільки наявність у ній істотних прогалин ство­рює серйозні, часто незборимі труднощі в дослідженні тієї чи іншої проблеми, позбавляє вчених можливості досягти більш-менш повної картини у відтворенні історичних подій, змушує вдаватися до припу­щень тощо. Дане застереження має безпосереднє відношення до висвітлення проблем раннього періоду історії України. Так, учені не можуть на належному рівні дослідити стан розвитку релігійних уявлень населення українських теренів у часи Середньовіччя вже тому, що жодного руського документа Х ст. (століття, в кінці якого в Київській Руси було введено християнство в якості офіційної релігії), написаного кирилицею, не знайдено. Хоча встановлено, що Русь почала користуватися кирилицею невдовзі після її впровадження в Болгарії. Це не було випадковим і наштовхує багатьох дослідників на думку, що такі пам’ятки були свідомо знищені. Водночас мало дослідженим є той факт, що в Україні й Білорусі збереглася величезна кількість рукописів, написаних руською й польською мовами арабицею. Арабські написи простежуються в ілюстраціях до Радзивиллівського літопису (на прапорі князя Олега), як також є й звичайною приналежністю середньовічних руських шоломів. Все це дає підстави деяким ученим вважати ранню Київську Русь близькою до ісламу. Але при цьому не звертається необхідної уваги на те, що на теренах, дотичних до східних кордонів Київської Руси, ще з VІ ст. існувала церква, яку дослідники (зокрема, Г. Лужницький) називають «хазарською християнською», яка, природно, не могла б функціонувати без писемності. Цілком можливо, що арабиця вживалася саме цією церквою на її й дотичних до неї територіях, адже кожна церква має свою справу місії розповсюдження вчення (принаймні про те, що ця церква мала свій інтерес у Середній Азії, відомо). Про неї існує дуже мало інформації, що може бути опосередкованим свідченням того, що її теологічна школа не була ортодоксальною. Крім того, ряд офіційно визнаних історичних джерел, могли бути й свідомо сфальсифікованими.

У процесі дослідження нами використовувалися опубліковані літописи, хроніки, описи та публікації документів у окремих джерелознавчих та монографічних виданнях. В аналізі джерел ми йшли за традицією германської континентальної герменевтики – інтерпретація тексту й пошук у ньому глибинного змісту. При тому ми враховували найголовніше правило інтерпретації, що все зв’язано з певним контекстом. В інтерпретації історичних джерел треба звертати увагу насамперед на культурний контекст. Він сам по собі є важливою частиною духовного досвіду, а вже при інтерпретації джерел релігійного змісту так тим більше. І тут, окрім застосування вже відомого комплексу методів роботи з джерелами, ми пропонуємо основи власного методу інтенсифікації роботи з текстом історичного джерела, який витікає саме з пошуку його глибинного, почасти й свідомо захованого змісту. При дослідженні історичних джерел нами була також використана численна агіографічна, істо­рична, навчальна та інша література, дисертації з їх джерельними додатками тощо.

Верифікацію головних гіпотез, висунутих у монографії, ми проводили, базуючись на важливому методологічному правилі науки, а саме: якщо гіпотеза дозволяє передбачати результат, то її вже можна називати теорією. Безумовно, набагато легше критикувати попередників, ніж самому збудувати якусь послідовну логічну схему. Тож ми не пішли легким шляхом, а спробували таку схему створити і представити її у нашій роботі.

До здобуття Україною незалежності гли­боке вивчення як історії українських політичних і релігійних еліт, так і їх боротьби за державно-політичну й духовну незалежність України в різний історичний час, було неможливим. У міру зростання ідеологізації су­спільно-політичного життя СРСР проблема, що досліджується, й дотичні до неї теми взагалі потрапи­ли до розряду заборонених. На них поширювалася загальна ідеологіч­на настанова про українську національну державність, українську релігійність та Українську церкву як «буржуазно-націоналістичні», «контрреволюційні», «антирадянські». «Буржуазною» й «фальсифікаторською» вважалася також і теорія еліт. Існували й інші «держзамовлення» на викривлення певних історичних тем. І корені цих «держзамовлень» тягнуться ще до часів царської російської історіографії, а навіть і ще раніше.

Певний внесок у дослідження історії релігійного життя України був зроблений у ХХ ст. українською еміграційною історіографією. Слід зазначити, що вчені української діаспори ніколи не виключали з кола своєї уваги проблеми історії релігії в Україні, але у своїх працях висвітлювали головним чином історію Християнської церкви як інституту. Вивчення історії церковної організації є важливою науковою справою, але ж, окрім того, існує ще історія Вчення як такого, релігійних опозицій, соціально-політичних дій тієї чи іншої релігійної організації, стосунків церкви і держави, використання релігійних ідей у геополітиці тощо. Саме тут проявляється дія тих релігійних філософів, ідеологів, місіонерів, а навіть простих священиків, що активно проявляли себе в соціально-політичній сфері, яких і можна зараховувати до тієї чи іншої національної релігійної еліти.

Проте важливим є й дослідження діяльності політичних і релігійних еліт українських теренів часів, давніших від Середьновіччя, адже еліти могли в своїй діяльності покликатися на такі давні традиції владних структур наших теренів, які просто протягом історії були втрачені й їхні прояви та значення можуть сучасним дослідникам здаватися не тільки незрозумілими, а навіть безпідставними. І саме такого системного дослідження в українській еміграційній історіографії так і не з’явилося. Квінтесенцією стану досліджень з проблем історії християнства на землях України вчених української діаспори можна вважати, насамперед, коло наукових праць, що вийшли наприкінці 80-х років ХХ ст. на честь 1000-ліття хрещення Руси-України. І хоча питання, що в них порушувалися, були досить широкими, тим не менш, щодо нашої теми вони ґрунтовних досліджень не містили.

Історична наука в незалежній Україні ще тільки приступає до ретельного й системного дослідження історичних витоків діяльності вітчизняних політичних і релігійних еліт. Хоча навіть поверховий погляд на історію українського державотворення дає можливість одразу помітити, що в ідеї незалежності Украї­ни завжди були тісно пов'язані між собою політичні й релігійні чинники, що не може бути випадковим. У людському суспільстві поле проявів історичної випадковості є вельми обмеженим, а вже у сфері дії релігійного чинника так тим більше.

У контексті проблеми, що нами досліджується, важливе значення мають ті принципові зміни в методології історичної науки, які сталися за часи розбудови незалежної Української держави. За цей час змінилася й сама історична наука. Сучасні дослідники у своїй переважній більшості, відмовившись від аксіом ортодоксального марксизму та одномірного класового підходу до історичного процесу, перейшли на позиції аналізу минулого на базі системного підходу. Все більше набуває ваги тенденція до комплексного, всебічного вивчення історичних явищ і процесів, до спільного дослідження їх кількома науками, комбінування їх пізнавальних можливостей. Крім того, в умовах трансформації суспільства перед ученими не тільки України, а й усього пострадянського простору нагально постало важливе завдання – з одного боку, змінити методологію історичної науки, а з іншого, вплинути й змінити світоглядну позицію суспільств своїх країн так, щоб зацікавити свій народ його власною історією й у міру своїх сил і можливостей підготувати громадську думку до нових, сучасних реалій суспільного життя. Таке завдання є надзвичайно важливим для українських учених, які, попри всі складності й проблеми, покликані поламати старі стереотипи і сформувати сучасну політичну свідомість та культуру українського громадянина.

І все ж таки академічна й університетська історична наука в Україні залишається поки що досить індиферентною до нашої цікавої й вельми ак­туальної теми. Проблема еліт України в історичному плані досліджується, хоча й вельми локально, але вивчається загалом доробок української політичної еліти, релігійно-духовні ж аспекти, навіть християнського характеру, при тому зачіпаються досить фрагментарно. І таке становище цілком об’єктивне, адже треба хоча б політичну думку українства протягом історії вивчити належним чином; аспект релігійний у цьому зв’язку зачіпається, але досить поверхово. Тут в якості прикладу можна навести перший том з тритомника нарисів «Україна і Росія в історичній ретроспективі», що має назву «Українські проекти в Російській імперії» (автори В. Верстюк, В. Горобець, О. Толочко) і вийшов у видавництві «Наукова думка» у 2004 році. Безумовно, будь-які більш-менш варті уваги політико-ідеологічні проекти в суспільстві може висувати тільки політична й інтелектуальна еліта. Але звернувши увагу на форму подачі матеріалу в названому дослідженні, ми виявимо, що навіть історія політичної думки українства поки що викладається тільки у вигляді нарисів.

В останні роки опубліковано значну кількість праць, що розкривають різні аспекти процесу формування української еліти, але то в основному – роботи соціологів та політологів, які досліджують становлення сучасної української еліти. Історики ж (зокрема, Я. М. Занік, Л. І. Барабан та ін.) не заглиблюються в часі нижче ХІХ століття та й вивчають ґенезу еліти наукової й культурної, передовсім світської. Нечисленні історичні дослідження ж діяльності релігійної еліти України не виходять у часі за межі нижче пізнього середньовіччя.

До здобутків авторки даної монографії можна віднести:

а) висвітлення деяких аспектів тематики, що досліджується, у навчальних посібниках: «Історичні підвалини Київського патріархату» (Луганськ, 2001. Співавт.: проф. А. О. Климов), «Соціально-історична антропологія» (Луганськ, 2007), «Історія християнства в Україні» (Луганськ, 2008) та в кількох статтях, присвячених аналізу ідеї Київського патріархату в часи митрополита Петра Могили (перша половина ХVІІ ст.), що вийшли у 1999 – 2002 рр. як в Україні, так і за кордоном;

б) участь у двох колективних монографіях – «Формування української державності у добу Середньовіччя» та «Українська еліта в контексті вітчизняної історії», що вийшли друком у 2008 році у видавництві Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля.

Результати праці вітчизняних науковців з теми ролі еліт України в державотворчих процесах та розвитку суспільно-політичної думки українства протягом історії вже дозволяють дійти до висновку, що глибоке вивчення цих проблем потребує синтези багатьох чинників. Але все, що зроблене на сьогодні вченими з теми, що нами досліджується, на наш погляд, є тільки краплиною у великому морі великих проблем зі сфери впливу релігійного чинника на геополітику українських владних еліт в історичному контексті. Системного історичного дослідження навіть доробка політичної еліти України часів Середньовіччя й досі ще зробити не вдається, то що вже казати про доробок еліти релігійної, і не тільки християнської, а й дохристиянської? А все ж ще треба поєднати, прослідкувати зв’язки, дотики, протиріччя, реальні дії й те, що за умов практично перманентних окупацій українських земель приховувалось тощо. Ми ж маємо намір показати, що деякі супер-важливі речі з історичного минулого залишаються в стані прихованості й досі.

Існує також величезна проблема закритості церкви й теології, існування низки версій щодо історії релігії, зокрема, історії християнства, які стали вже канонічними, але вони водночас є нищівними для українського сьогодення, яке постає в тих канонічних версіях як таке, що 1000 років являло собою глуху периферію християнського світу. З періодом дохристиянським справа виглядає ще більш запущеною. На спроби опротестувати й подолати ці версії наважується мало хто з сучасних учених. Те ж стосується й етнічних та етнополітичних процесів, які протікали на теренах України протягом багатьох століть, з чим пов’язана насамперед діяльність політичних еліт. Що вже казати про місце і роль релігійних еліт українських теренів в тих же етнічних і етнополітичних процесах, хоча до часу виникнення світових релігій (буддизму, християнства й ісламу) всі релігійні уявлення людства мали чітку етнічну прив’язку? А вже про вивчення того, який внесок зробила наша релігійна еліта в розвиток самої релігії, можна взагалі не говорити. Тож як щодо історії України взагалі, так і історії релігій на теренах України зокрема, в літературі накопичився вже великий обсяг стереотипів, існування яких багато кому в сучасному світі вигідно, тому їх переосмислення й долання – справа дуже непроста й вельми невдячна.

Визначення – головна проблема будь-якого наукового дослідження. Для історика є складним завданням не так інтерпретація історичних фактів, як виявлення того, які саме факти слід інтерпретувати. Для нас важливим було також виявлення й тих ідей, що висувалися вітчизняними елітами в той чи інший час, які треба було дослідити на історичному матеріалі. Крім того, важливою проблемою було визначення тих понять, що кладуться в основу роботи. І тут слід відзначити наявність значної прогалини в теоретичних дослідженнях, в яких би були висунуті точні дефініції тих понять, які є ключовими для нашого дослідження. Насамперед це стосується того, кого вважати в давні часи елітою як такою (політичною, релігійною, інтелектуальною). Наукове визначення еліти (лат. eligo – обираю; франц. elite – найкраще, добірне), на сьогодні розроблено. Елітою прийнято вважати сукупність людей, які:

1) вирізняються в суспільному середовищі своїм авторитетом, моральністю, інтелектом, а тому визначаються як найкращі представники суспільства;

2) посідають ключові політико-управлінські позиції в суспільстві та здійснюють владні функції.

Друге положення нам видається більш прийнятним, адже такі якості, як авторитет, моральність, інтелект, якість представництва суспільного обличчя («краща / гірша») важко піддаються раціональним визначенням, якщо взагалі піддаються. Наприклад, будь-яка культура як явище статичне опирається будь-яким змінам, трактуючи реформаторів як «ворогів культури». Але парадокс полягає саме в тому, що культуру як світове явище якраз і творять її вороги. Армія ж, держава, релігія – це і є власне влада, управління суспільством. Тут і працюють еліти владні, які серед багатьох чинників упливу на суспільство активно використовують у тій чи іншій мірі також і чинник релігійний. Існують класичні (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс) та некласичні (Г. Лассуел, Ч. Міллз, Дж. Хітлі, М. Бартон) теорії еліт, але всі вони стосуються проблеми дефініцій і дослідження сучасних суспільних еліт, тому ми їх до уваги не беремо, бо вони не підходять до еліт давніх і середньовічних суспільств. Тож відносно визначень останніх ми змушені констатувати недостатність плідних ідей, а з ними й відповідних теоретичних досліджень.

Ми пропонуємо, зокрема, відносно часів Середньовіччя звернути увагу на традиційний поділ західноєвропейських суспільств на три групи:

oratores («люди молитви», тобто священики),

bellatores («люди війни», або лицарі)

– і laboratores («люди праці», або трудовий люд).

Ясно, що до середньовічної європейської еліти слід відносити перші дві соціальні категорії. Однак відносно українських земель тут же виявляться певні відмінності, а саме:

1) у Київській Руси населення ділилось на «дружину і людей», тобто знать і простолюд, або трохи пізніше – на «луччих людей», «дружинників і людей князя» і просто «людей». До перших відносилась родова аристократія; до других – служила військова й політична еліта; третіми був плебс, що зрозуміло. Християнські священики, як бачимо, в самостійну верству населення не виділялись. Це було пов’язано з тим, що для Київської Руси християнство було ще релігією новою й її служителі ще не встигли виокремитись в особливу верству населення, язичницькі ж жерці пригноблювались (тобто, скоріш за все, потрапили у плебс). Оскільки так склалося історично, що християнізація Руси була справою передовсім князівської влади, то логічним буде припущення, що священики відносились до другої категорії, а конкретно – до «людей князя» (найприкметнішим прикладом тут може були священик Анастас /священичий ранг його точно не встановлений/, який мав безпосереднє відношення до хрещення і самого князя Володимира Святославовича, і хрещення киян у 988 році, якого підтримував, незважаючи на величезний спротив Константинополя; сам великий князь Володимир);

2) для суспільств теренів України більш давніх часів, ніж доба Середньовіччя, характерним був поділ на касти або точніше – варни. На перший погляд тут справа обстоїть простіше, адже до давньої політичної й релігійно-духовної еліти в такому разі треба відносити представників військової й жрецької каст. На ділі ж це тільки ускладнює проблему. По-перше, стратифікація давніх суспільств базувалась на родовому походженні, у зв’язку з чим таку еліту давніх суспільств, якщо базуватись тільки на простому кастовому поділі, не можна однозначно вважати українською (чи прото-українською), бо вона репрезентувала завойовників (суперстрат), предки ж українців (субстрат) у такому разі опинялись однозначно в залежній касті простолюдинів. На ділі все було далеко не так просто, але проблема є й ми зобов’язані її позначити. А по-друге, сам підхід до стратифікації був принципово іншим, ніж той, який став розвиватись після розвалу кастового принципу побудови суспільств і початку формування суспільств класових.

До того часу люди підрозділялись на чотири касти / варни – брахмани, кшатрії, вайш’ї й шудри1 – відповідно до фізіологічних і ментальних особливостей, на які вказувало становище небесних тіл під час народження, а конкретно – духовних, бойових, комерційних чи холопських схильностей, які в них переважали. Взаємовідносини між кастами регулювались системою складних правил, які були засновані на астрологічних та інших уявленнях, що мали занадто технічний характер, аби зараз у них вдаватися. В будь-якому разі, якщо чоловік з вищої касти міг одружуватися на жінці з більш нижчої касти (але ніколи – навпаки), а саме так і було, то принцип походження зміщувався в бік проходження до вищих каст дітей від жінок більш нижчого походження, але ніяк не в бік проходження крові вищих каст у більш нижчі. У зв’язку з цим можна припустити, що в якийсь момент кількість «метисів» досягла критичної межі й саме вони й розвалили кастовий принцип побудови вже на той час підвладних їм, як представникам вищих «батьківських» каст, суспільств. У цьому їх могли підтримувати незадоволені своїм суспільним становищем байстрюки, чисельність яких постійно збільшувалась, бо інститут шлюбу в суспільствах, що розкладаються, завжди зазнає сильних руйнацій також.

Ми приділили цій характеристиці давніх суспільств таку увагу тому, що залишки кастового (варнового) устрою простежуються на теренах України практично до кінця т. зв. язичницького періоду її релігійної історії (а давні етнічні релігії індоєвропейської раси такій устрій і консервували). І в соціальній стратифікації давніх та середньовічних суспільств українських теренів нам вдалося виявити такі цікаві речі, що ми не могли їх не викласти в нашій книзі.

Ми зважили за можливе використати в нашій роботі термін «еліти України», розповідаючи про часи Середньовіччя, а навіть більш давні. Говорячи про автохтонну людність України як геополітичної реальності, ми маємо на увазі не тільки сучасних етнічних українців, а й корінних мешканців краю минулих часів, відомих під назвою «кіммерійці», «скіфи», «сармати», «роксолани», «анти», «слов’яни», «руси» тощо.

Самозрозуміло, що впливи політичних і релігійних еліт у будь-якому суспільстві мають свої межі. І тут не можна не погодитися з такою думкою англійського історика Нормана Дейвіса, який у своїй праці «Боже ігрище: історія Польщі» (К., 2008) сказав: «Я вважаю, що сукупність історичних сил визначає рамки можливого, але не визначає і не може визначити, якого напрямку набудуть подальші події в межах тих даних рамок. На мою думку, індивіди завжди мають перед собою певну сукупність варіантів вибору, надто індивіди, наділені владою, і саме їхня реакція на наявні варіанти».

Цим Дейвіс заперечує думку сучасних російських філософів (зокрема, Л. Гриніна, теоретика методології історичного процесу), що говорити про людину як про суб’єкт історії правомірно до часу не раніше ХХ століття, і то – лише для окремих процесів і ситуацій. Ми теж виступили проти цього твердження філософів. У монографії «Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки (V – ХV ст.)» (Луганськ, 2005) ми написали так: «Розвиток цивілізацій, що базувалися на релігіях об’явлення, які мали розвинуте усвідомлення власної місії, розгорнуло в історичному процесі боротьбу за душу кожної людини. Боротьба за здійснення місії, яка піднімала проблему активності в просторі й часі носіїв такої релігії та її місії, й була проривом у розумінні людини як суб’єкта історії».

Тож Дейвіс тут таки правий. Ми не любимо термін «індивід», тому кажемо так: людина вже в часи Середньовіччя мала перед собою певну можливість вибору. Але люди, наділені владою – як політичною, так і релігійною, – впливали на долю людства вирішальним чином саме своєї реакцією на можливі варіанти того вибору. І тут не можна не згадати слова Бісмарка щодо того, що провідники людства не так цілковито контролюють події, як принагідно змінюють напрям їхнього розвитку. А це, як би там не було, є дуже суттєвим.

Стан нерозробленості мусимо констатувати й щодо самого поняття «релігія». Водночас не можна не відзначити наявності якраз великої кількості дефініцій даного поняття, адже, напевне, не було в історії жодного більш-менш значного мислителя, який би не висловив щодо нього своєї думки. Проте саме велика кількість визначень і свідчить про те, що єдиного, узагальненого, науково визнаного визначення поняття «релігія» й досі немає. Тож у даній площині ми можемо тільки обмежитись тим, що констатувати той незаперечний факт, що в історичному плані релігійний чинник відігравав неоднакову роль у розвитку суспільств, які виникали на землях України, як також і в їх геополітиці. Ця його роль була або позитивною – коли державу владній еліті вдавалося створити й розвинути її внутрішню й зовнішню геополітику, або негативний – коли спостерігалася втрата державності, за чим наставав перерозподіл українських територій і початок дії денаціоналізуючих чинників як на політичне, так і на релігійне життя народу.

Втім, указаний аспект впливу (як позитивного, так і негативного) релігійного чинника на державотворчий процес на українських землях ще більш-менш у науці представлений. Майже не вивчено інше. Маємо на увазі фундаментальну проблему всієї світової науки – боротьбу релігійних систем з антисистемами. Так дивно склалося в науці (хоча напевне не випадково), що вчені бачать і вивчають, незважаючи навіть на подеколи вельми жорстку негативну реакцію на це, прояви діалектики повсюди не тільки в живій матерії, а й в людському суспільному житті (термін «суспільна антисистема», зокрема, щодо суспільства середньовічної іудейської Хазарії запропонував Л. М. Гумільов), але тільки не в релігійній сфері. Тут же, незважаючи на наявні приклади проявів демонічної, руйнівної, негативної енергетики у сфері релігійної свідомості, все одно щодо феноменів, які їх породжували, вживається термін «релігія». А де ж Її величність Діалектика в даному випадку? Отже, не випадково поняттю «релігія» й досі не надано необхідного наукового визначення, адже тоді треба враховувати закони діалектики й відповідати на, без перебільшення, найголовніше історичне запитання: хто є головним ворогом релігії на планеті? Історія цивілізацій свідчить, що ні старі релігії, спротив яких нові релігії завжди рано чи пізно поборювали, ні державні структури, переслідування з боку яких нові релігії не тільки не знищувало, а подеколи навпаки посилювало, не можуть такими вважатися. Головним ворогом будь-якої релігійної системи є тільки релігійна антисистема. Існують також псевдо-релігії і квазі-релігії, які в значній мірі породжуються тими ж антисистемами.

Антисистеми мають свої певні ознаки, а саме: неможливість практичної перевірки їхніх положень, «зацикленість» на власній «величі», тобто наявність внутрішньої референції, що створює власну віртуальну реальність; відсутність зв’язку з іншими ідеологіями і соціальними системами; слабкий зв’язок з реальним світом взагалі; натискання на основні людські інстинкти, відмова від будь-яких обговорень будь-яких проблем, зв’язаних з антисистемою тощо.

Те, що ми маємо на увазі під релігійною антисистемою, певною мірою можна зіставити з тим, що в середовищі психологів-нейролінгвістів зветься «ідеологічною програмою-вірусом» і вважається аналогом комп’ютерного вірусу. Але в таких визначеннях, вважаємо, потрібна обережність. Аналогія не означає тотожності. Тут треба бачити величезну різницю, адже існує моральне начало людської душі й воно ж відсутнє у програмного продукта.

Тут нам видається важливою думка одного з провідних західних спеціалістів у галузі нейро-лінгвістичного програмування Роберта Дитлса («Фокусы языка. Изменение убеждений с помощью НЛП. – СПб, 2000), що нейро-лінгвістичний «вірус» може як повністю розвалити вражену систему, так і бути джерелом творчості. В якості прикладу останнього Дитлс указує іудаїзм як етнічне віровчення євреїв. Творчість останніх дехто з російських дослідників (зокрема, Б. Діденко) називає «хижацькою». Але творчість є творчість, якою б вона не була. І якщо вона виникає, то, напевне, вона потрібна. Тому відмітимо потужний творчий потенціал антисистеми й зазначимо, що його не могло б бути, якби ця релігійна доктрина не мала в своїх засадах правильних підвалин. Вона їх просто трансформує під свій інтерес, стаючи врешті-решт не релігією як плід отримання посланником Божественного одкровення з подальшим його осмисленням і розвитком відповідної релігійної ідеології, а плодом інтелектуальної роботи певних осіб над створенням системи гіпнотичного маніпулювання свідомістю мас.

Наше загальне визначення релігійної антисистеми є таким: релігійна антисистема – це вивернута навиворіт правильна релігійна система. У тому-то й полягає сила й небезпека антисистеми, що вона у своїх засадах має правильні положення, тільки вивертає їх навпаки, а тому боротьба з нею рано чи пізно зачепить ці основи, і той, хто з антисистемою бореться, змушений буде піддавати їх сумніву. А це тут же потягне за собою небезпечні наслідки вже для самої релігії. Й служителі останньої невідворотно починають воювати з борцями проти антисистеми не менш жорстоко, ніж з її носіями. Тож доки існують релігії, доти й антисистеми будуть існувати, і в тому діалектика якраз і проявляється. Антисистему неможливо вбити, як і вірус того ж СНІДу, але вона, тим не менш, знищує організм, в який проникає й який її «не бачить», а тому є толерантним до неї. Тому так важливо бачити релігійні антисистеми, вивчати їхні методи, виходи у світські сфери життя й насамперед – у геополітику. Це життєво важливо. Історичний матеріал для цього надає досліднику величезний обсяг інформації, у тому числі (а можливо, й перш за все) – матеріал з української історії.

З питання «якому Богу молишся?» починалося в давнину спілкування з незнайомою людиною. І це питання було, є й залишиться єдиним національним питанням, а різниця в уявленнях про Бога – єдиною міжнаціональною різницею. В ньому закладена характеристика душі народу, зміст його культури.

Ми використовуємо в нашій монографії термін «релігійна еліта», з яким нерозривно пов’язане поняття «релігійний аристократизм». І тут слід зауважити, що попри всю важливість для нашого дослідження теми особливого соціального статусу належних до релігійної еліти людей, а також змісту їхніх політико-ідеологічних чи структурно-організаційних розробок у той чи інший історичний час, методологічне значення для нас мали деякі ідеї сучасних західних соціологів, що здалися нам важливими. Вчені сьогодні починають серйозно обговорювати концепцію мемів, тобто комплексних груп ідей, що володіють здатністю відтворювати самі себе (однією з них визнано монотеїзм. Див. докладніше: Вайднер Д., Бриджес В. Тайны соборов и пророчество Андайского креста. – М., 2005). Меми володіють й іншими якісними властивостями, зокрема, незвичайною психічною складовою. Вчені твердять, що мем – це своєрідний вірус і одним з його спалахів вважають розповсюдження спірітуалізму й спиритизму в ХІХ ст., сліди чого можна виявити і в наші дні.

Однак те, що сьогодні є чимось, ми б сказали, маргінальним (можливо, поки що), у давні часи було визначальною ознакою магів – людей, приналежних до жрецького соціального стану. І це мало свої об’єктивні засади, які ми вбачаємо в тому, що, подібно до спор, мем володіє захисною оболонкою, яка почасти виглядає дуже привабливою для непосвячених. У конкретному випадку – наприклад, щодо алхімічного мему, така оболонка являє собою оманливі й наукообразні розмірковування про «трансмутацію базового металу в золото». Але якщо навіть хтось і проковтне зовнішню оболонку алхімічого мему, немає жодних гарантій, що внутрішнє ядро – зміст мему – включиться в ньому й почне розвиватися. Те ж саме можна сказати й про меми релігійні. На цьому виростають численні релігійні секти, засновники яких «заковтували» тільки зовнішню оболонку релігійних мемів. Хоча з релігійними мемами справа обстоїть багато складніше, ніж з мемом алхімічним. Тут треба враховувати думку Василя Великого («Бесіди на Шестоднев») про те, що єство вогню (вочевидь, Світла як такого) поділяється на світлозарну й спопеляючу сили. У будь-якому разі, щоб мем «включився», потрібна ціла низка прикладів шокової терапії, або ініціації. Але нинішні вчені ще мало звертають уваги на те, що для того, щоб людина була здатна виходити одразу на меми світлозарного вогню і не ставати носієм спопеляючих енергій, треба мати особливі здібності від природи.

Давні жерці вміли бачити аори людей, а тому швидко виявляли серед немовлят тих, хто придатний до такої тонкої справи. Шокова терапія (ініціація) потрібна була таким людям все одно, але результати її могли бути різними, як різною мала бути доля посвячених і те, чим вони після ініціації повинні були займатися. Виживали при тому далеко не всі, а ще менше зберігало нормальний стан свідомості. Ось чому ми надаємо особливого значення проблемі походження і дуже обережно й поважно ставимося до священства, насамперед чернецтва. Не всі його представники посвячені, багато хто просто служить релігійній ідеї, але в самій їхній організації всередині є ті, хто є носіями того чи іншого активованого релігійного мему.

Релігійні меми завжди мають проти себе своєрідні «антидоти» – так виникають і існують релігійні антисистеми. Ці системи й антисистеми віками борються між собою, подеколи задіюючи до цього цілі народи й держави. Але рано чи пізно новий релігійний мем переможе й тих, і тих. Нові ж релігійні меми приходять звідти ж, звідки, як вважав засновник теорії пасіонарності Л. М. Гумільов, іде й енергія пасіонарності – з Космосу (ми впевнено вживаємо цей термін, адже він ще з 20-рр. ХХ ст. існує в західній академічній антропології).

Рівень складності релігійного мему (а він багато складніший від алхімічного, хоча й споріднений з ним) є таким, що переживання гнозису в його ядрі може бути стимульоване тільки за допомогою шокових дій. Тож для того, щоб передати у часі комплекс ідей, сконцентрованих у гностичному мемі, необхідна ціла серія контактів між тими, в кому цей мем уже актуалізований, й тими, кому ще належить випробувати це на собі. Саме з цієї ідеї виникла в людстві ідея жрецтва, особливих посвячених, яка знайшла продовження в ідеї священичого служіння тій чи іншій релігії. Ми цілком маємо право вважати їх свого роду засобами інкубації релігійних мемів. Протягом тисячоліть ми можемо відстежити періоди то спалахів, то затухань дій неперетравлених спор релігійних мемів, які, змішуючись між собою, давали світу унікальні прояви синтез. Але одну якість релігійного мему можна вказати точно – в його серцевині завжди має місце Таїна. Вона захищає себе, але водночас завжди (як навмисне!) залишає відбитки пальців, що безпомилково вгадуються. Людина йде за цієї Таїною, стаючи її адептом, і… Таїна тут же починає пожирати її життя.

Такою є доля всіх адептів. Треба розуміти, що інколи серед людства з’являються люди, які живуть і творять, скажемо так, не тільки не для себе самих (бо вони, як правило, гинули), а й не для людей. А для кого? Для Всесвіту. Так здійснюється зворотній зв’язок між земним життям і тим, з якого ми всі – гості на цій землі – вийшли й куди рано чи пізно повернемося. По них Всесвіт оцінює: чи народжує ще людство таких людей, а тому чи варто воно взагалі життя на Землі? Тож поважаймо таких людей усіх, що живуть серед нас, чи вже покинули цей світ. Поважаймо, незважаючи на будь-які їхні помилки, гріхи і психи. Хоча така наша настанова в жодному разі не виключає необхідності критичного переосмислення того, що вони робили серед людей, у тому числі й використовуючи геополітику.

Важливе значення для нас мало й визначення такого поняття, як «державність», адже тільки держава може мати повноцінну владну еліту, яка, власне, й висуває ті чи інші геополітичні претензії, як також і здійснює геополітику як таку. Тут ситуація краща. Наукою визнано, що «державність» має низку ознак територіально-адміністративного устрою (територія з чітко визначеними кордонами, адміністративний лад, наявність армії, незалежна судова система, символіка, фінансова система, можливість проведення самостійної зовнішньої політики). Владна еліта (політична, релігійна, інтелектуальна) зберігає й розвиває державність, яка є гарантом її власного упривілейованого становища. При втраті державності (внаслідок співдії внутрішніх і зовнішніх руйнівних чинників) така еліта перестає бути владною, але плекає й розвиває ідею відродження державності вже як Національний Ідеал, що дуже важливо й перспективно в цивілізаційному сенсі. Національна еліта формує не лише цінності свого часу, а й визначає подальший шлях власного народу – у тому полягає її провідна місія й у той же час велика відповідальність. Але паралельно протікає інший процес – коли частина колишньої владної еліти переходить на бік окупанта, входить у стан співпраці з ним, підпадає під вплив чинника денаціоналізації і не тільки не працює на ідею відродження державності, а навпаки ще й допомагає всіляко її руйнувати. Упривілейоване становище такі люди зберігають, але втрачають зв’язок з народом. Навряд чи їх можна після цього вважати належними до національної еліти. Класичним прикладом тут може слугувати історик Йордан (кінець ІV, або початок V ст.) готського походження, який у своїй праці «Гетика» так оганьбив готів і так прославив їхніх ворогів римлян, як ніхто ні до, ні після нього. (Хоча справедливості заради не можемо не відзначити, що роботу свою він писав «для дотепних розумом». Тож треба ще спробувати її дешифрувати).

Слід відзначити й таке явище, як виродження аристократії. На сьогодні його простежено й більш-менш пояснено, в основному, тільки щодо давніх імперій. Класичним прикладом цього може слугувати презирливе ставлення римського імператора Валентиніана до римської аристократії. Валентиніан, який був родом з «племені алеманів», ледве-ледве терпів її сіре, безбарвне співтовариство. Тут проявляється й походження імператора «з низів» (був найманцем у римському війську, дослужився до крупного воєначальника, а потім став навіть імператором), що пояснює його суб’єктивне ставлення до «синків» родових аристократів як «ні до чого путнього не здатних»; а також і об’єктивне явище виродження аристократії імперій у час їхніх занепадів.

Всі використані нами під час написання монографії й інші наукові праці виявились дуже цінними для вивчення нашої вельми непростої теми. Проте в багатьох питаннях, через їх значну дискусійність, нам довелося формувати власний метод дослідження і пропонувати власне бачення багатьох складних проблем духовного розвитку України та її народу. Зрозуміло, що, враховуючи складність проблематики та її великий часовий обсяг, відповіді на питання, що порушуються в нашій книзі, не можуть бути простими й однозначними (хоча ми й намагались знайти максимально конкретні їх рішення). Деякі з цих питань так поки що й залишаються відкритими, очікуючи на своє окреме монографічне дослідження. Але ми сподіваємося, що вже сам факт постановки на необхідному науковому рівні складних проблем історичного розвитку духовного життя України в зіставленні з непростими проблемами українського державотворення, які постійно в тій чи іншій мірі екстраполюються на наше сьогодення, – непогана й корисна ідея. Ми й намагались її втілити в нашому дослідженні якомога повніше й цікавіше.

Авторка висловлює щиру подяку своїм колегам-історикам кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, а також шановним рецензентам – професорам В. Ю. Ганкевичу, І. С. Михальському та В. М. Бодрухіну за велику увагу до даної монографії, зауваження та цінні поради, які дозволили більш уважно й ґрунтовно опрацювати важливі наукові гіпотези, висунуті в ній.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема: Початок дослідження території України. Географічні відомості про територію України в античні часи, у літописах І «Повісті минулих літ», відомості в добу Середньовіччя. Перші карти України Г. Л. Боплана

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconУкраїна в революційну добу
У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКозацький чинник
Робота виконана у відділі зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconОльга Юліанівна Кобилянська Життєва стежина Ольги Кобилянської
Гумора (Південна Буковина) народилась Ольга Юліанівна Кобилянська. Ольга була четвертою (усього родина мала семеро дітей) 1868 переїздить...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКонспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг. – К., 2015
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconПіфаго́р (580 до н е. — 500 до н е.) — давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Піфаго́р (580 до н е. 500 до н е.) давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconН. Б. Кирич д е. н., професор кафедри
«Економіка І підприємництво» напряму підготовки 030507 «Маркетинг» /Укл.: проф. Федорович Р. В., доц. Борисова Т. М., доц. Бурліцька...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТарас Чухліб гетьмани І монархи
Української держави у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Зокрема, досліджується проблема українсько-російських міждержавних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка