Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя



Сторінка11/22
Дата конвертації01.03.2018
Розмір4.72 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22
єдиною, не розколотою, й Брати саме так і виконували свою місію – поважаючи її єдність і вселенськість, ні на крок не відступаючи від неї, в чому, власне, й полягає велич справи їхньої місії.

Окружне послання (Енцикліка) Slavorum apostoli складається з дев’яти частин: вступу, шести основних глав, висновків і списку посилань.

Вступ починається зі слів: «Апостоли слов’ян, святі Кирило і Мефодій залишаються пов’язаними в пам’яті Церкви з великою справою Євангелізації, яку вони здійснили. А можна навіть сказати, що спогад про них став особливо живим і актуальним у нашу епоху» [15, арк. 71]. Далі папа сповіщає, що приймаючи до уваги вагомість місії Солунських братів, пошанування їх імен цілими народами, він проголосив святих Кирила і Мефодія со-патронами Європи документом Egregiae virtnis (31.12.1980 р.), чим продовжив справу вшанування «слов’янських апостолів», здійснену Левом XIII (1880 р.) і Павлом VI (1964 р.). «Більше століття після опублікування енцикліки Лева XIII, – пише Іоанн Павло ІІ, – нові обставини в момент святкування одинадцятого століття блаженної кончини Святого Мефодія, закликають до того, щоб знов висловити те, що Церква згадує в цю важливу річницю. І перший Папа, закликаний з Польщі й, відповідно, з центру слов’янських націй займати престол святого Петра, відчуває себе особливо покликаним на цю справу» [15, арк. 73]. Далі завважується, що досвід Братів може бути розглянутий нині більш зріло й глибоко, а уроки їх життя й апостольської діяльності – розкриті в новій повноті й з наступним принесенням нових плодів [15, арк. 73 – 74].

У главі II «Біографічний огляд» викладається у стислому вигляді історія життя та діяльності Братів. І вже в загальному пункті Енцикліки (п. 4) подається, що під час поїздки в Хазарію, перебуваючи в Криму, в Херсонесі, брати віднайшли церкву, де, на їх думку, був похований святий Климент папа Римський, знайшли його мощі, забрали їх, а потім у Римі передали папі Адріану II30 [15, арк. 76].

Далі йдеться про те, що у відповідь на клопотання моравського князя Ростислава до імператора Михайла I про те, щоб до його народів було послано «єпископа й учителя..., який був би в змозі їм пояснити істинну християнську віру їхньою мовою» [Цит.: 15, арк. 76], було вирішено послати до слов’ян братів на місію, «якій присвятили обоє решту свого життя, відмічену мандрами, нестатками, стражданнями, ворожістю й переслідуваннями, що доходили, відносно Мефодія, до жорстокого полону» [15, арк. 76]. Але брати з гідністю несли тягар місії, «вони несли з собою тексти Священного Писання, необхідні для служіння божественної літургії, підготовлені й перекладені ними давньослов’янською мовою, написані новою абеткою, винайденою Костянтином Філософом і чудово пристосованої до фонетики цієї мови» [15, арк. 76]. Тут бачимо ніщо інше, як засади культури.

Братів викликали до Венеції, де публічно були піддані обговоренню їх новаторські методи місійної діяльності, однак папа Адріан II сприйняв Братів вельми прихильно. «Схваливши слов’янські богослужбові книги, він повелів їх урочисто покласти на престол церкви святої Марії ad Praesepe, що іменується сьогодні свята Марія Майора, і розпорядився хіротонізувати їх послідовників у священики» [15, арк. 77]. Однак Кирило вже був тяжко хворий і 14 лютого 869 р. помер у Римі. «Святий Мефодій, – пише папа Іоанн Павло II, – залишився вірний словам, які сказав йому Кирило на смертному одрі: «Брате мій, ми розділили одну долю, ведучи плуг у одній борозні; тепер я падаю на поле у кінці мого дня. Ти, я це знаю, дуже любиш свою Гору31; але не залишай справу викладання, повернувшись на Гору. Воістину, де зможеш ти краще здійснити справу свого спасіння?» [Цит.: 15, арк. 77 – 78] Тут чітко видно, якого великого значення надавав св. Кирило справі освіти.

Після смерті брата Мефодій пережив багато несправедливих переслідувань. У 680 році його було викликано ad limba Apostolorum, щоб викласти ще раз усе питання особисто Іоанну VIII. «У Римі, очищений від усіх звинувачень, він домігся від Папи опублікування булли Industriae tuae, яка, крайньою мірою, по суті, відновлювала прерогативи, визнані за богослужінням слов’янською мовою його попередником Адріаном II» [15, арк. 78]. Справа Мефодія й її законність та відповідність християнському віровченню (помічаємо, що папа вживає двічі термін «православ’я» [15, арк. 78]) були визнані і Константинополем (імператором і патріархом Фотієм)32. Останні роки життя, за Енциклікою, Мефодій присвятив перекладам Святого Письма, богослужбових книг, творів отців церкви, а також збірника церковних і громадянських законів під назвою «Номоканон» [15, арк. 78 – 79]. І в записці De conversione Carantanorum lebellus (871 р.), у розділі XII читаємо: «Відомий грек, на ім’я Мефодій, новознайденими слов’янськими письменами по-філософськи перевершив мову латинську» [Цит.: 16, с. 181]. Значить, слов’янська мова надавала кращі можливості для визначення філософських понять, категорій тощо. Філософія ж формує точність мислення, правильне розуміння картини світу.

Помер Мефодій 6 квітня 885 р. «Своєю далекоглядною діяльністю, – каже Іоанн Павло II, – своїм глибоко православним вченням33, своєю врівноваженістю, своєю толерантністю, своєю апостольською старанністю, своєю безстрашною великодушністю, він завоював визнання й довіру Римських Пап, Константинопольських Патріархів, Візантійських Імператорів і значної кількості Князів нових слов’янських народів. Ось чому Мефодій став проводирем і законним пастирем Церкви, яка була ним заснована в цю епоху, серед цих націй, і він одностайно визнається, також, як і його брат Костянтин, як провісник Євангелія і вчитель «від Бога і святого апостола Петра», і як основа повної єдності між нещодавно заснованими Церквами і Церквами більш давніми» [15, арк. 79]. Справа Братів, – підкреслює Іоанн Павло ІІ, – «залишається живим прикладом і взірцем для Церкви і для місіонерів усіх часів» [15, арк. 79].

У главі III «Глашатаї Євангелія» Папа обґрунтовує думку, що Солунські брати «зуміли стати апостолами слов’ян у повному сенсі цього слова» [15, арк. 80]. Перш за все – богословські. Думка пояснюється тим, що «Бог вимагає інколи від своїх обранців віддалення від їх батьківщини», а потім розповідається про видіння, яке мав ап. Павло, і в якому його було покликано для проповіді християнства до Македонії [15, арк. 80]. З того видно, що психологічним формам життя людини, в яких сни, видіння, прозріння займають значне місце, церква завжди надавала великого значення.

Далі йде ідеологічне обґрунтування, а саме, що Братів до місії покликали «голос і влада Візантійського імператора і Константинопольської Церкви» [15, арк. 80]. Виконання завдання включало відмову від звичайного життя, від’їзд за межі Східної Римської імперії й довге життя серед народів, які не знали засад грецької християнської культури, вже вельми розвиненої на той час. «Тричі Римський Папа звертався з одним і тим же проханням до Мефодія, посилаючи його як єпископа до слов’ян Великої Моравії, в церковні області стародавньої єпархії Паннонії» [15, арк. 81], що проявляє як увагу Рима до справи місії, так і до слов’янських теренів.

Однак Брати погодилися вийти на місію тільки тоді, коли до них звернувся імператор. Костянтин сказав йому: «Хоч я виснажений і переніс фізичні негаразди я піду з радістю в цю країну», «з радістю я відправляюся в ім’я Христової віри» [Цит.: 15, арк. 81]. Отже, до слов’ян Братів посилали обидва центри християнства – Рим і Константинополь, і рівною мірою влада духовна і світська. Видна повага і врахування формули «симфонії взаємовідносин» церкви і держави, закарбованої в Кодексі Юстиніана (VI ст.). Далі папою наводиться низка євангельських положень [15, арк. 82], що підтверджує те, що такий підхід до справи відповідає повноті християнського віровчення.

І Брати повністю прийняли на себе всі ті складності та проблеми, «які стояли перед народами, що захищали своє буття перед лицем військового і культурного тиску з боку нової Романо-Германської Імперії, і які намагалися відмовитися від форм життя, які вони вважали для себе чужими» [15, арк. 82 – 83]. Розділення між західним та східним християнством назрівало вже тоді, й Кирило і Мефодій не могли обминути його, але, як пише папа, «вони змогли підтримувати завжди істинне православ’я34 і бути уважними до того, щоб нові способи життя, притаманні народам, яких вони євангелізували, не розходилися зі скарбницею Передання» [15, арк. 83], незважаючи ні на які складності й випробування, не відступаючи від «твердого наміру сприяти й служити благу слов’янських народів і єдності Вселенської Церкви» [15,арк. 83].

І в перспективі євангелізації обидва Брати присвятили себе важливій справі перекладу священного Писання з грецької мови на слов’янську. Для того, як зазначає папа, «треба було добре пізнати внутрішній світ тих, кому мали намір возвістити Слово Боже, користуючись образами і поняттями, які були б для них рідними... Йшлося про новий метод катехізації» [15, арк. 84]. Справа була узгоджена в Римі з ученням, яке залишили апостоли Петро і Павло. Костянтин і його помічники «потурбувалися створити нову абетку, щоб істини, які підлягали возвіщенню й викладенню, могли бути написані слов’янською мовою і були, таким чином, повністю зрозумілі й засвоєні тими, кому вони були призначені» [15, арк. 84], у чому Брати являють собою зразок для всіх місіонерів, які «від давнини і до нових часів – від Європи до Азії і сьогодні на усіх континентах – працювали над перекладом живими мовами різних народів Біблії і богослужбових текстів» [15, арк. 85].

У главі IV «Вони насадили Церкву Божу» підкреслюється мирний характер творення церкви, здійсненого Братами, натхненними своїм розумінням церкви єдиної, святої і вселенської [15, арк. 85], а потім – те, що хоча слов’яни й приймають обох Братів за «слов’ян по серцю», обидва були все ж таки «людьми еллінської культури і візантійського виховання, тобто людьми, які повністю належали до традицій християнського Сходу як світського, так і церковного» [15, арк. 86].

Далі подається, що Грецька церква знала власні традиції національних східних церков, які користувалися мовами своїх народів. Так діяли й обидва Брати, а, відповідно, характер їх діяльності був виразно східним. Західна церква була іншою, інтернаціональною, що папа відзначає так: «Західне християнство, після переселення нових народів, згуртувало етнічні групи, що приєдналися до місцевого латинського населення, даючи усім, з метою їх об’єднання, латинські мови, богослужіння і культуру, передані Римською Церквою» [15, арк. 87]. Курс був узятий на одноманітність, бо «всіляка відмінність ризикувала бути сприйнятою як загроза цій єдності, що знаходилася ще in bieri, й що могла бути сильною спокуса позбутися її, навіть вдаючись до різних форм примусу» [15, арк. 87].

«З цієї точки зору, – пише Іоанн Павло ІІ, – дивно й захоплююче бачити, як обидва святі, прцюючи в таких складних і таких не передбачуваних ситуаціях, не намагалися нав’язати народам, яким вони мали проповідувати, ні безперечноїї переваги грецької мови і візантійської культури, ні звичаїв, ні поведінки більш розвинутого суспільства, на яких вони були виховані і яким вони залишалися, звісно, прив’язані й прихильні. Сподвишнуті великим бажанням об’єднати у Христі нових віруючих, вони пристосовували до слов’янської мови багаті й витончені тексти візантійського богослужіння і гармонійно застосовували до складу думки і звичаїв нових народів витончені й складні розробки греко-римського права. Дотримуючись цієї програми злагоди і миру, вони в будь-яку мить дотримувалися обов’язків своєї місії» [15, арк. 87 – 88]. Далі папа підкреслює, що Брати, незважаючи на те, що були підданими Східної Римської імперії й підлеглими Константинопольського патріарха, «зважали за свій обов’язок звітувати Папі Римському про їх місіонерську працю» [15, арк. 88].

В останньому треба бачити і правильність поведінки Братів, оскільки Християнська церква в їх часи не була розділена, і мудрість – не хотіли втягувати слов’янство в існуючі вже на той час складності в стосунках між двома світовими центрами християнства.

Зміст такої дії Братів папа бачить, як папа: «Розпочинаючи свою місію, на підставі повноважень, отриманих від Константинополя, вони прагнули потім, у певному сенсі, підтвердити їх, звертаючись до Римського апостольського Престолу, видимого центра єдності Церкви» [15, арк. 88]. І тут треба бачити не тільки «претензії Римських пап» на підтвердження повноважень, отриманих від Константинополя (до чого схиляються наші вчені), а й найперше – колізію з розвалом Ереглі (Іраклії) – митрополії, яка була у підпорядкуванні Риму, що здійснив у свій час Константинополь. Тож зрозуміло, чому останній не любить піднімати цю проблему, адже виявиться, що з його повноваженнями дійсно-таки проблема існувала. Але зрозуміло й те, чому папа теж майже не зачіпає її: Іраклія (Фракія) до розвалу була одним з оргцентрів Східної Православної церкви, і тоді виходить, що Рим через неї був у складі Східної Православної церкви. Про самопроголошення Константинополя папи говорять, а ось про своє власне воліють за краще мовчати.

Отже, взаємне підтвердження повноважень Риму і Константинополю було потрібне, адже тільки так можна вийти на Кафолічну повноту Церкви, що папа розуміє й бачить у дії Братів, бо пише далі: «Таким чином, вони воздвигли Церкву, будучи натхненні значенням її вселенськості, Церкву єдину, святу, кафолічну й апостольську» [15, арк. 88]. Дійсно, так: Петро (Західна церква, Рим), Павло (Східна церква), Андрій (місія «Скіфія») – у такому сполученні постає цілком кафолічна, єдина, свята, апостольська церква, тільки місією Андрія вирвана від самих своїх першопочатків з-під будь-якої залежності від обох центрів церкви – хоч західного, хоч східного.

Далі папа наводить як слова Ісуса Христа [15, арк. 88], так і екуменічний заклик апостолату [15, арк. 88 – 89], що тільки підтверджує правильність нашого звертання до апостольських місій, а також екуменічне значення саме такої поведінки Братів. І тут можна погодитися, що «переконаність обох Солунських Святих, за якою кожна помісна Церква покликана збагачувати своїми власними дарами кафолічну „плерому” (повноту), знаходилося у досконалій гармонії з їхньою євангельською інтуїцією, яка полягала в тому, що різні способи життя окремих християнських Церков не можуть ніколи виправдати розлад, розбрат, розриви у сповіданні Єдиної віри і в практиці любові».

Папа вбачає у Кирилі й Мефодії істинних предтеч екуменізму, обґрунтовуючи свою думку тим, що турбота, «яку виказали обидва Брати – і особливо Мефодій, з причини своєї єпископської відповідальності – про збереження єдності віри між Церквами, до яких вони належали, тобто між Церквою Константинопольською і Церквою Римською, з одного боку, і народжуваними Церквами – з іншого, була й залишається назавжди їх великою заслугою» [15, арк. 89 – 90]. Зауважимо тільки, що в часи Братів про екуменізм мова йти ще не може, адже церква в їх часи була ще єдина, не розколота, й якби і Рим, і Константинополь своєчасно врахували досвід обох Братів, то й самої проблеми не було б, бо церква б не розкололася.

У главі V «Кафолічне значення Церкви» Іоанн Павло II звертає головну увагу на повчальний аспект у катехізаторському і пастирському методі, який Брати розробляли під час своєї місії серед слов’янських народів, і який мав величезний вплив на формування того бачення Вселенської церкви, що сформувалося на сьогодні в лоні Західної церкви. І таке бачення, згідно з яким кафолічність розуміється «по образу симфонії різних літургій всіма мовами, об’єднаних в одну єдину літургію, або гармонійний хор, який будучи сильним не зчисленною множинністю своїх голосів, підноситься своїми модуляціями, тембрами й незкінченними контрапунктами для возвеличення Бога з усіх точок нашої землі і в будь-який момент історії, – особливо гарно відповідає богословському і пастирському баченню, яке надихнуло апостольську і місіонерську справу Костянтина Філософа і Мефодія й було принципом їхньої місії серед слов’янських націй» [15, арк. 93].

І таке бачення св. Кирило захищав мужньо, відстоюючи його перед прихильниками «тримовності». «Нагадуючи, що Бог велить сходити своєму сонцю і падати дощу на всіх людей без винятку, – говориться в Енцикліці, – він казав: „Чи не вдихаємо ми всі однаково повітря? А ви не маєте совісті, обмежуючись тільки трьома мовами (єврейською, грецькою та латинською), і вирішивши, щоб інші всі народи і раси залишалися сліпими і глухими! Скажіть мені: підтримуєте ви все це тільки тому, що вважаєте Бога надто слабким, щоб Він міг це дозволити, чи занадто ревнивим, щоб цього забажати?!” На історичні та діалектичні аргументи, які йому виставлялися, Святий відповідав, спираючись на Священне Писання» [15, арк. 94]. Ми вбачаємо в зазначеному те, що великий аристократ, «слов’янський апостол» Кирило проявляв найкращі свої духовні якості саме через свою людяність і глибокий демократизм.

Далі Іоанн Павло ІІ викладає канонічне бачення кафолічності, притаманне Католицькій церкві [15, арк. 94 – 96], підкресливши, що завдяки місіонерським зусиллям обох Братів слов’янські народи змогли усвідомити своє призначення «взяти участь у вічному плані Пресвятої Трійці, у вселенському плані спасіння світу» [15, арк. 96], за що нащадки їх пам’ятають і шанують.

У главі VI «Євангеліє і культура» наголошується на тому, що справа євангелізації, яку здійснили Солунські Брати серед слов’ян, є «взірцем того, що сьогодні називається „інкультурацією” – втілення Євангелія в місцеві культури і в той же час введення цих культур у життя Церкви» [15, арк. 98]. Брати, створивши абетку для слов’янської мови, зробили основний внесок в культуру й літературу всіх слов’янських націй. «Окрім того, – зазначає папа, – переклад Священних Книг, здійснений Кирилом і Мефодієм у співпраці з їхніми послідовниками, надав ефективності і культурної гідності богослужбовій слов’янській мові, яка стала на довгі віки не тільки церковною мовою, але й також мовою офіційною і літературною, і навіть розмовною мовою найкультурніших кіл більшості слов’янських націй, особливо ж серед усіх слов’ян східного обряду… В історичному розвитку слов’ян східного обряду ця мова відіграла роль, тотожну ролі латинської мови на Заході. Окрім того, вона протрималася довше – частково до XIX століття – і виявила багато більший прямий вплив на виникнення місцевих літературних мов завдяки об’єднуючим їх тісним родинним зв’язкам» [15, арк. 98 – 99].

З того слідує цілком логічний висновок, що справа євангелізації, здійснена Кирилом і Мефодієм, у певному сенсі постійно присутня в історії й житті слов’янських народів [15, арк. 99]. Дійсно, справжній аристократизм – то, перш за все, висока культура, а її не може бути без розвитку писемності, філософії, літератури, мистецтва, глибокого релігійного мислення. І в усьому тому в засадах лежить мова, бо, як відомо, Слово все ж таки «було на початку».

Главу VII «Значення і розповсюдження впливу християнського тисячоліття у слов’янському світі» Іоанн Павло ІІ починає з констатації, що апостольська і місіонерська діяльність св. Кирила і Мефодія, що відбувалася у другій половині IX ст., «може розглядатись як перша ефективна євангелізація слов’ян» [15, арк. 99]. Ми вважаємо, що тим папа Іоанн Павло II визнає факт інших, передуючих місії Братів, спроб євангелізації слов’ян, просто недостатньо ефективних. Не можна в тому не побачити також і того, що Рим, значить, пам’ятає «Євангеліє, писане руськими письменами», що його св. Кирило привіз з наших теренів, завдяки якому, власне, й стало можливим як створення кирилиці, так і визнання самого слов’янського кирило-мефодіївського обряду Римом. Рим – послідовний у своїх діях, не можна не відзначити.

Далі викладається історичний матеріал щодо розповсюдження християнства в Моравії, Словакії, Паннонії, Польщі, Болгарії, Хорватії, Румунії, Київській Русі [15, арк. 99 – 101]. «Тому справедливо, – пише Іоанн Павло II, – що святі Кирило та Мефодій були швидко визнані сім’єю слов’янських народів як отці їхнього християнства, а також і їхньої культури» [15, арк. 101]. А далі папа підкреслює значення християнства для всієї Європи, зазначаючи, що справа Братів «є величезним внеском у створення загальних християнських коренів Європи, які своєю міцністю і життєздатністю є найтвердішим підмурком, що не може ігноруватися за ніякої серйозної спроби реформувати єдність цього континенту новим і актуальним чином» [15, арк. 101 – 102].

Папа відзначає, що після одинадцяти століть існування християнства у слов’ян чітко проявляється, що спадок Братів для них залишається більш глибоким і більш сильним, ніж будь яке розділення. І робить висновок, що західна й східна традиції церкви є проявом різноманіття, яке при правильному розумінні може тільки збагатити культуру Європи, її релігійну традицію, стати основою її духовного оновлення [15, арк. 102]. Важливо, що саме досвід Кирила та Мефодія у справі євангелізації слов’ян подвиг Голову Римської церкви до такої думки. Особливо папа наголошує на цінності заклику Братів «плекати разом спілкування», як такого, що не втратив актуальності і в наш час, а також на цінності їх діяльності саме в формі «інкультурації». «Обидва Брати, – зазначається в Енцикліці, – не дише виконали свою місію, повністю поважаючи вже існуючу у слов’янських народів культуру, але вони її підтримували і наполегливо розвивали найліпшим чином, так же, як і релігію» [15, арк. 103], що є прикладом для церков у справі їх прогресу. «Кирило і Мефодій, своєю особистістю і своєю справою, є фігурвми, що пробуджують у кожному християнинові велику „ностальгію по з’єднанню” і по єдності між обома Церквами-сестрами: Східною і Західною», – підкреслюється в Енцикліці [15, арк. 104].

У Висновках папа Іоанн Павло II наголошує на тому, що всій церкві треба урочисто й радісно відзначити XI століття апостольської справи Кирила і Мефодія, і зазначає: «Всі можуть зрозуміти, з яким глибоким захопленням перший син слов’янського племені, покликаний опісля майже двох тисячоліть обіймати єпископську кафедру, яка була кафедрою святого Петра в цьому місті Римі, бажає взяти участь у цьому святкуванні» [15, арк. 105].

«В руки Твої передаю дух Мій»: ми вітаємо одинадцяте століття після смерті святого Мефодія, – пише папа, – тими ж словами, які він вирік перед смертю – як про це повідомляє його „Житіє” давньослов’янською мовою, – момент, коли він ішов з’єднатися зі своїми отцями по вірі, надії і любові: з патріархами, пророками, апостолами, вчителями, мучениками. Свідоцтвом свого слова і свого життя, підтриманий харизмою Духа, він дав приклад плідного покликання століттю, у якому жив, як і наступним століттям, і особливо – нашому часові» [15, арк. 105 – 106]. Після смерті Мефодія – першого архієпископа церкви, заснованої ним у слов’ян, послідовники віддали йому шану, відправивши богослужіння латинською, грецькою і слов’янською мовами [15, арк. 106]. «Тепер, – пише папа, – коли минуло XI століть з моменту його смерті, я бажав би опинитися, крайньою мірою, духом у Велеграді, де, ймовірно, Провидіння дозволило Мефодію завершити своє апостольське життя:

– я бажаю також зупинитися у Базиліці святого Климента Римського, на місці, де був похований св. Кирило;

– і біля гробниць цих двох братів, апостолів слов’ян, я бажав би ввірити Пресвятій Трійці їх духовний спадок в особливій молитві».

«В руки Твої передаю...» [15, арк. 107]. І далі Римський папа Іоанн Павло ІІ підносить до Бога особливу молитву, ввіряючи Богу спадок віри слов’янських націй [15, арк. 107 – 111].

Проаналізований документ, є, по-перше, духовним маніфестом папи-слов’янина, а по-друге – глибоким богословським твором, в якому повністю заповнений і час, і простір, і в якому ще й бринить особливо особливий «простір душі». Енцикліка папи Іоанна Павла II Slavorum apostoli вже має, а з часом буде мати ще глибше й ще більш велике історичне значення. Людина, велика особистість душею своєю рвала обмеження католицької картини світу, виходячи за неї, визнаючи величезне історичне значення християнського досвіду слов’янства, у засаді якого стояли Слов’янські апостоли, в справі Вселенськості Церкви Христа. І то є великим проявом АРИСТОКРАТИЗМУ ДУХУ Великого Предстоятеля, історичне значення життя і діяльності якого ще належить оцінити людству. То був Великий папа, який зробив великий внесок у розвиток християнської релігії взагалі, й католицизму та Католицької церкви зокрема. А чи не саме тому, що Кароль Войтила був слов’янином? Питання поки що залишається риторичним.

Енцикліка Іоанна Павла ІІ Slavorum apostoli – праця, натхненна Вірою і пронизана знанням (Логосом). Але багато в чому вона ж і просякнута суб’єктивністю, і саме тому, що є маніфестом Римського папи. А Римські папи багато чого в історичному сенсі, скажемо так, недоговорюють. У тому числі й у тих питаннях, що торкаються релігійного життя населення, іменованого в історичній науці слов’янським. Адже ким за походженням були Брати Кирило й Мефодій? Македонцями, так. Але багато хто з істориків зве їх болгарами, і таке визначення теж має своє історичне коріння. В етноґенезі ж болгар велику роль зіграли болгари-тюрки, що є фактом незаперечним. Для кого ж створювали свою абетку Брати – для слов’ян чи тюрків, і якою мовою було написане те «Євангеліє, писане роушськими письмени», що його привіз Кирило з Херсонесу – слов’янською чи тюркською? До речі, саме це Євангеліє у Ватиканських сховищах рукописів «кудись ділося», тобто його або знищили, або заховали так, що навряд чи хто знайде. Чому? Питання – не тільки непросте, а таке, що з розряду всесвітньо-історичних. І саме на нього неможливо нині знайти ніякої відповіді.



Релігійний аристократизм – це, на наш погляд, насамперед переконаність у істинності віри, служінню якій людина вирішує присвятити своє життя, впевненість у праведності взятої на себе при тому місії й спроможність відстоювати релігійну ідею до загину. З другим і третім положеннями все зрозуміло – такі люди в християнстві були завжди, і визначена життєва позиція їх була власним вибором кожного з них. А ось з таким аспектом першого положення, як доказ істинності віри, існують проблеми, тому що тут міститься величезне поле для суб’єктивізму. І такий суб’ктивізм в історії християнства мав місце.

Релігія не просто дуже дотична до ідеології, а в деякій мірі зрощена з нею. Ідеологія ж є елементом геополітики, в якій вирішальну роль завжди відігравала й відіграє влада, яка в людському суспільстві базується на силі й примусі. Це – факт. Але переконання є таким унікальним чинником геополітики, поруч з яким блідніє і сила, і примус, бо воно нерозривно зв’язане зі Словом. Слово, безумовно, безсиле перед багнетами, але має таку унікальну властивість, яка позбавляє будь-яку зброю будь-якого сенсу, – воно безсмертне. І, дійсно, завдяки слову світові центри християнства на сьогодні створили таку ситуацію, що у свідомості мільярдів людей Європа є оплотом християнства. І всі переконані, що так було завжди, й що християнство витоково було саме таким, яким ми його знаємо, і світові центри були такими ж, як нині, і їхній статус був одразу таким же. Цьому переконанню служить нині величезний корпус священиків усіх християнських церков світу. А з учених-вихідців з християнського світового простору мало хто наважується на сумніви в цій площині. Підстави ж до сумнівів існують.

У нашому попередньому Розділі перед нами наявно розкрилося те, як проявляли себе в той чи іншій час різні Великі ідеї, кожна з яких була нерозривно пов’язана з політикою й ідеологією, але водночас (а точніше, насамперед) з релігією. Ми у викладі матеріалу органічно підійшли в часі до християнства, яке дало світу багатьох видатних релігійних аристократів, переконаних як в істинності християнського віровчення, так і в праведності своїх місій, які все своє життя присвятили служінню вірі й церкві, і про декого з них ми тільки-но розповіли. Але коли і як християнство стало тим віровченням, яким ми його знаємо, щоби потім прикликати людей присвячувати своє життя служінню йому?

Відомостей про ранній період історії християнства у світовій літературі маса, але мало що встановлено точно. Таке враження, що «нитка Аріадни», потягнувши за яку можна було б розплутати весь клубок накопичених фактів, що почасти не тільки не збігаються, а й протирічать один одному, захована. Враховуючи ж ту масштабність перетворень, що їх здійснило на планеті християнство, особливо з Х ст., коли воно постало як одна з трьох світових релігій, тут не могло не бути геополітики, але ЯКОЇ? Ми вище висунули припущення, що всі війни минулого, що відбувались на величезному просторі Євразії, були війнами релігійними, а конкретно – що в них точилася боротьба «за Бога». І тут нам не залишалося нічого іншого, як припустити, що те ж саме сталося й з християнством. Але треба було знайти «точку опертя», щоб навколо неї перегорнути весь матеріал і вийти на те, коли, як і що саме сталося. І ось що ми побачили.

Працюючи з текстами видатного середньовічного арабського космографа, етнографа й історика ал-Мас’уді, нам видалося дивним, чому цей блискучий арабський учений в одній зі своїх праць написав, що «християнське віровчення було засноване в місті Нікея», явно маючи на увазі Нікейський собор 325 року? Ал-Мас’уді дуже точний автор, то чому ж він відніс факт заснування християнського віровчення аж до ІV століття? А як же Рим, який подає себе апостольським престолом на тій підставі, що сюди відразу пішов апостол Петро, а згодом і Павло, й їх обох тут і було вбито в часи Нерона? Навколо Великої ідеї Священного Риму буде все Середньовіччя обертатися вся світова геополітика, гинути держави, династії, сотні тисяч людей, і – що? Все почалося не зі здійснення справи Ісуса Христа в Римі апостолами, а з Нікеї ІV століття?

І тут зупиняємося, бо є конкретна дата. Версію «апостольського престолу» в Римі вперше висунув римський єпископ Дамасій І, який був папою у 366 – 384 рр., тобто – в кінці ІV ст. Його підтримало священство західних провінцій Римської імперії, побачивши в цьому посилення церкви як інституту влади. Але жодних документів, що підтверджували б право Риму на апостольський престол надано не було, все було запропоновано прийняти на віру (втім, як і багато чого іншого в релігійних нововведеннях того часу). Відмітимо відразу те прийняття НА ВІРУ доказів апостольства. Це – не простий крок Риму, це – його відповідь на те, що Константинополь ще раніше – на початку 30-х рр. ІV ст. – виказав претензію на першість у християнстві на підставі хреста, що його привезла з Єрусалиму мати Константина Великого Олена, і який було об’явлено саме тим, на якому розп’яли Христа (радіовуглецевий метод датування для визначення автентичності цієї речі, природно, ніхто не проводив, бо його в той час просто не існувало. Хрест той швиденько закопали під фундаментом церкви, яку тут же побудував Константин, і – все, всі вже «святі» і «вселенські»). Зіставимо з тим, як від церкви з центром у Києві вимагається й донині заледве не власноруч написаного апостолом Андрієм документу про те, що він, дійсно таки був на місці майбутнього Києва. Це – дуже прикметне явище, яке багато про що говорить, але зараз для нас головне те, що ідея апостольства Риму виникла після 325 року. Тож це вже є свідченням розбудови Римом структур, говорячи словами ал-Мас’уді, «заснованого в Нікеї християнського віровчення». А до цього що було?

А до цього було більше трьох століть переслідувань християн, яких було дуже мало, й яких звинувачували в усіляких злочинах, у тому числі в ритуальних дітовбивствах, сексуальних оргіях і навіть у каннібалізмі. Нехай ці звинувачення не були праведними, але ж треба подивитися й на те, що собою являли ті ранні християни? Вони ж, як вважає багато вчених, були просто невеликою сектою іудаїзму, заперечували існування будь-яких богів, виступали проти моралі взагалі, звали себе атеїстами, ховалися в катакомбах. З ними ніхто не бажав контактувати, бо всі вважали їх ізгоями. Який у них був обряд, яка ідеологія? Немає нічого. А як виглядав ритуал молитви? Як узагалі молилися ці ранні християни, якщо у них не було ні храмів, ні постійних місць для молитов, ні релігійної ідеї, нічого? І релігією це не назвеш, бо без релігійної ідеї й обряду її бути не може.

Проте є дані, що спроби створити теологію все ж таки мали місце. Треба поглянути, що робилося й як, адже це й проявить, що саме існувало в християнстві до 325 року. Не випадково ранній період історії цієї релігії вивчений найслабше – вочевидь, джерела починали нищитися відразу ж, як закривалися очі чергового апостола. Хто ж нищів їх? Цікаво, правда? Але зосередимося на теології, вона – головне в таких речах.

Теологічна література виділяє в історії християнської теології в якості першого періоду її розвитку «епоху отців Церкви» (кінець І ст. – 529 р.). І найранішими пам’ятками християнської теології вважаються праці «мужів апостольських» – християнських письменників кінця І – початку ІІ ст. (Климента, Ігнатія, Полікарпа, Варнави, Єрми, Папія), але їхні твори вважаються такими, що «мало сприяли розвитку теологічного вчення» [20, с. 7]. Справа в тому, що в них стільки було незбігів з новозаповітними писаннями, які було введено в канон, що праці тих Отців врешті решт просто вивергнули з канону. Тим не менш, вони були й їх треба проаналізувати. Що було найприкметнішим у цих творах? По-перше, – їхній моралізм [20, с. 8], за яким відбувалося звернення до іудейської проповіді закону й іудейського устрою общини; Христос же подавався як такий, що приніс новий закон, якого повинен дотримуватися християнин. Тож, як бачимо, праві ті вчені, які вважають ранніх християн звичайною сектою іудаїзму, незважаючи на їх критичне ставлення до останнього (секти в розвиненому християнстві теж були налаштовані критично до ортодоксії, навіть дуже критично, але це ніяк не позбавляє їх статусу сект). А по-друге, – те, що Христос «апостольськими мужами» подається не тільки як учитель, а й як Бог, який через свою смерть і воскресіння дає безсмертя [20, с. 9]. Ось – ситуація, дуже схожа з такою ж з Одіном! (Не чіпаємо зараз теологічного питання щодо того, як це Безсмертний Бог може померти, навіть якщо після цього Він і воскресає? Але вада в логіці є, як бачимо. Її пізніше християнство прикриє, розробивши ідею Бога-Сина, але вона все одно залишиться). Сам же Бог в їхніх уявленнях – це Бог іудейський, адже «вся ідея Бога у них біблійна, побудована на старозаповітному понятті про Бога» [20, с. 11]. Навіть ідея апостольської спадковості формується за іудейським зразком, оскільки включає в себе такі два аспекти:

а) носії служіння прийняли традицію істинного вчення від апостолів, так же, як пророки – від Мойсея (спадковість віровчення);

б) вони знаходяться у безперервному ряду людей, наставлених на служіння апостолами й їхніми послідовниками, так же, як одна тільки сім’я Аарона мала право настановляти священиків у Ізраїлі (спадковість рукоположення) [20, с. 13].

Тож, як бачимо, в засадах раннього християнства лежала іудейська парадигма. Аналіз того, чим була заповнена «епоха отців Церкви» до Нікейського собору і виникнення аріанства, виявляє численні течії (апологетів, іудейських християн, гностиків, антигностиків, олександрійських платоніків, монархіан /динамізм, модалізм/), які ведуть жорсткі суперечки, насамперед – між собою. Головними темами суперечок стають відносини Отця й Сина та ідея Трійці. І нічого більш-менш устійненого розробити не вдається, хоча на Антіохійському соборі 268 року висунуту для обговорення ідею про рівність Христа Богу-Отцю було відкинуто як абсолютно єретичну (помітимо цю обставину, нам буде треба). Це створює ґрунт для виникнення ідеї Арія протилежного змісту – що Христос не може бути Богом, а відноситься до творіння й не існував вічно; Христос є проміжною істотою між Богом і людиною, хоча Йому й треба вклонятися як божественній особі. Це викликало величезний скандал і Арія було засуджено на Нікейському соборі.

Що тут було головним? На нашу думку, – спроба здійснити ніщо інше, як заміну Бога – тобто замість іудейського Бога поставити християнського. Причому спочатку Христа було об’явлено Богом, а тільки потім почалося підтягування Його до розробленої вже старозаповітної ідеї Бога, що в свою чергу потягло за собою виникнення ідеї Отця і Сина. Сюди ж додасться Дух, і виникне Трійця. Спробу слід вважати дуже контраверсійною, якщо протягом ІV – V ст. в християнстві виникнуть такі могутні опозиції (т.зв. єресі), що ортодоксальні богослови не розробляють належним чином і досі ні питання, хто такий Бог, ні що таке Трійця й якими є функції її іпостасей та сутність і характер взаємовідносин між ними тощо. Як усе склалося на V століття, так є й досі всі 1500 років. Теологи дуже бояться «єресей», тому домовилися навколо певних догм про те, що просто приймають їх на віру й усе. Так же, як на віру було запропоновано прийняти й «апостольство» Риму, або «святість» Константинополя (див. вище). Стиль простежується однаковий. Але неможливо відкинути того факту, що протягом історії Вірменська, Албанська, Грузинська, Сірійська, Коптська церкви відкидають першенство греків і всю звичну для сьогоднішніх європейців схему розвитку духовної культури Європи. Їхнє бачення доповнюють дуже змістовні перські й арабські мусульманські хроніки. На жаль, на це мало звертають уваги вчені, а вже теологи так тим більше.

Що ж було важливого для нас у ІV столітті в Азії? На початку цього століття виникли Вірменська, Албанська й Іверійська церкви, яких об’єднував патріархат у Дербенті [21, с. 226]. Греки приєдналися до цих перших церков у 311 – 312 рр., Рим – значно пізніше. Можна побачити, що все в християнстві дуже активізувалося тоді, коли Константин Великий, згідно з переданням, побачив уві сні Христа, злякався й вирішив будувати державну церкву. Єпископи моментально зрозуміли: це – державна підтримка, прохід до влади й, природно, до матеріального благополуччя. Ясно, що вони тут же активізувалися. Не випадково саме ІV століття започаткує цілу епоху церковних соборів, богословських суперечок і навіть рукопашних боїв в ім’я утвердження віри. А правий таки був ал-Мас’уді – відоме нам християнство дійсно таки «було започатковане в Нікеї». Дії Константина І можна розглядати як реакцію на виникнення перших церков у Азії, спробу створення іншої церкви й переобрання першенства на себе.

А що було в ІV столітті в Європі? Початок того, що наука називає Великим переселенням народів. У Європу ввірвалися передові загони гунів, на бойових прапорах яких були зображені хрести. А християнство до цього ніякого хреста не знало й ніхто себе ніяким хресним знаменням не осіняв… Слід віддати належне Константину І: він і до цього побачив, до чого все йде, і зрозумів, що теба робити. Тому й поспішив відрядити свою матір до Єрусалиму, де вона, не встигнувши приїхати, тут же «знайшла» Хрест Христа й привезла його до Нового Риму. Останнього, як вимальовується, цікавила не тільки ідея першенства по відношенню до Риму та Європа, а, перш за все, – неозорі простори Азії, адже він робив усе, щоб стати центром східного християнства. В Азії ж, як виявилося, без Хреста робити було нічого.

А далі… Щоб зрозуміти, що сталося далі, зробимо ще одне коло навколо «Нікеї». Нікейський собор 325 року був Першим Вселенським собором. У ньому брав участь імператор Константин І (участь візантійського імператора надає канонічності Собору), який наказав християнам вважати Христа рівним Богу-Отцю. Саме так: наказав і свою позицію «єдиносутності» обґрунтував такими словами: «Визначенням самодержця, спрямованим на захист істини, противитися не повинно» [Цит.: 21, с. 220]. Вагомий аргумент, особливо з вуст володаря, який до кінця життя залишався Верховним язичницьким жерцем? Дуже вагомий, якщо зважити на те, що могло статися з тим, хто посмів би ослухатись імператора. Але чи було це аргументом релігійним? Аж ніяк. До того ж, у 268 році цю ж саму ідею було засуджено й відкинуто як абсолютно єретичну (див. вище). У 325 році ж вона, озвучена імператором, стала догматом віри.

Це й підштовхнуло Арія виступити з її опротестуванням (сміливою людиною був той Арій, не можна не відзначити). Богослов доводив, що син не може бути своїм же батьком, але до голосу розуму вже ніхто не прислухався. У цей же час, напевне, й з’явилася вставка в початок Євангелія від Матвія (вчені встановили, що в найдавніших текстах цього Євангелія цього фрагменту немає), а саме: «1. Книга родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Аврамового» і т.д. [22, c. 1185]. Не випадково саме в ІV столітті у християн з’явиться термін «богоотець», яким вони називали тоді іудейського царя Давида, від якого начебто походив Ісус Христос як той «Син Давидів». Оце так! А як же Бог-Отець? Не випадково опозицію Арія підтримає багато релігійних діячів і навіть деякі церкви. Але все було марно. Їх ніхто не слухав. Перспектива дістатися мирських благ переважила в єпископів перспективу піднестися до благ Небесних. Та чи можна так і не устійнену за 1500 років думку ромейського політика (нехай навіть і імператора) вважати найсуттєвішим догматом світової релігії? Богослови не скажуть нічого у відповідь – вони ні за що не стануть рвати канон, якому служать, бо наразяться на анафему, якої бояться як вогню. А ось чому вчені не звертають на це належної уваги, нам незрозуміло. Але ж саме так закладалося те, що буде всі наступні 1500 років представлятися в якості єдино істинної віри.

В Європу ж у ІV столітті гуни принесли з собою тенгріанство як віру в Бога Небесного й розпочали епоху своїх блискучих військових перемог. В ім’я Тенгрі (Дон-Ора). Зіставляємо з тим, що Константин Великий просто НАКАЗУЄ своїм єпископам прирівняти Христа до Бога-Отця. Блискучий політичний хід! «Хитрий лис» Константин, в усі очі дивлячись на Азію, не скидав з уваги й Європу, мріючи про всесвітнє панування, якого вознамірився досягти, так би мовити, одним ударом. А що ж то був за удар? Дуже дошкульний, прямо скажемо, і надзвичайно ефективно виконаний. Оскільки з іудейським Богом нічого путного в християн не виходило, а з Христом дійшло навіть до повного абсурду з тим «Сином Давидовим», Константин пішов на настільки геніальний, наскільки ж і підступний крок – він привласнив ідею всевишнього Бога Небесного. І зробив таки це, назвавши Дон-Ора Богом-Отцем! А потім узяв та й прирівняв до Нього Христа. І – все, християнське віровчення як таке було в Нікеї засноване. НОВЕ християнство.

Захотів Константин «стати паном Ора» (див. у Розділі 1 «Послання оріян хазарам»)? Захотів, явно. А чи став? А ось тут вже ні. Грекам не вдалося пройти в Руський Степ і опанувати міжрічковий простір Дон – Сіверський Донець (а дуже хотілося). В «земну юдоль» Бога Ора їм не дали пройти хазари й руси. Але «нове» християнство Константин таки заснував, справедливо ввійшовши в історію як Великий імператор. У цьому християнстві постав уже Отець Небесний – Бог-Отець (а не якийсь «богоотець» Давид – звичайна людина, хоч і цар), що відкрило все ж таки цій релігії шлях до пізнання Божественних істин.

Ми не можемо приховати своєї симпатії до Константина Великого як до політика. Мурат Аджи твердить, що він – поганий в усіх відношеннях, бо «вкрав чужого Бога». Не згодні принципово. Бог Неба ніколи не розглядався як тюркський етнічний Бог, а як Бог Вселюдський. Тож Константин узяв ідею Вселюдського Отця Небесного й використав її, створивши нове віровчення. Хотів, мабуть, зробити це для геополітики, а вийшло… Але вже, що вийшло, те й вийшло. Світова релігія вийшла. І то вже було дією, скажемо так, не зовсім Константина. То в людстві Дух животворив – той самий, який, як твердить православ’я, і відходить саме від Бога-Отця. І хто кого тоді насправді використав – ще велике, але для людини, що визнає того Духа, зовсім не складне питання. Відсування ж Бога-Отця в християнській теології – час пізніший, ніж ІV століття, так що Константин Великий тут ні при чому.

А потім християнство, використавши весь потенціал тенгріанства, створило зміст усього Богослужіння, закарбований у найважливішому документі – «Апостольських правилах». Суперечок щодо цього документу багато, ми ж, не вдаючись у їхню суть, наведемо тут тільки дуже цікаве спостереження М. Аджи, проти якого богослови, скільки б вони при цьому не топали ногами й не кричали, заперечити нічого не зможуть. «”Апостольські правила”, – пише Аджи, – написані рукою тюрка, єпископа Діонісія Малого, він жив у V – VІ ст. «Скіфським абатом» звали його в Європі. Ось рядок з енциклопедії «Християнство»: «У 500 – 510 роках Діонісій видав у двох редакціях звід апостольських і соборних правил». З тих пір порядок богослужіння у християн став походити на тегріанський. Він списаний з нього! Тюрок Діонісій Малий навчав європейців таїнам своєї релігії, тоді як інший тюрок, Йордан, у той же самий час, знаходячись у тому ж самому Римі, під диктовку вигадував нову історію свого народу, виставляючи його диким і примітивним. Діонісій Малий перекладав священні книги грецькою й латинською мовами, тому що краще за нього ні в Греції, ні в Римі не знали мов, а головне – самих текстів. Крім того, він розрахував сучасний календар, той, за яким сьогодні йде ХХІ століття. Це був найкрупніший астроном і математик свого часу. Йордан теж був освіченою людиною, тільки в іншому. Два сучасника – дві історії! І обидві про тюрків. Хіба не прикметно? …Потім Рим видозмінив «Апостольські правила», написані отцем Діонісієм Малим. І греки в цьому не відстали. Звідси їхні багатосотлітні суперечки й боротьба: кожна Церква, замітаючи сліди минулого, доводила своє розуміння правильності апостольських традицій… Але хіба обдуриш Бога, Який дав людям ці традиції й обряд? Європейці отримали його з вуст тюрка, про що свідчать навіть енциклопедії» [21, с. 239 – 240].

Отже, Константин І таки, вживаючи вираз Мурата Аджи, «вкрав Бога», його ж наступники розгорнули процес викрадень і привласнень уже символів, термінів, ритуалів, обрядів, образів, стилістики живопису, одягу, молитов і т. ін. зі степового тенгріанства. Але вони на цьому не зупинилися, а вирішили замести сліди. Так настало страшне явище: збирання стародавніх рукописів, переписка й правлення їхніх текстів, а потім нещадне нищення. Воно буде тривати не одне століття й стосуватися вже всієї літератури, яка не вписувалася в те, що було накреслено вважати канонічним, тобто «єдино істинним».

Існують значні архівні свідоцтва про те, що й католицький Рим і православний «новий Рим» крім ікон, фресок, статуй спалювали духовну літературу «єретиків», серед яких була й література болгарська. Сховища «давньоболгарських» книг… Чи тільки болгарам вони належали? Але де нині сліди від казково багатих бібліотек, в яких, без перебільшення, вчилася вся Європа? У вогнища ж звалювалися, крім усього, й величезні стоси книг, писані рунами! Рунічна писемність же належала не тільки германцям, а й степовим народам Євразії також, а ці народи відіграли неабияку роль в етноґенезі багатьох слов’янських, і не тільки, народів, про що ніколи не слід забувати. Факт спалення духовної спадщини степовиків не заперечують навіть енциклопедичні видання, присвячені історії християнства. І в деяких із них – найбільш об’єктивних, відзначається, що ще й у ХІХ ст. греки спалили одну з останніх бібліотек «давньоболгарських» книг.

Рим тут теж, слід сказати, особливо від греків не відставав – на кострищах інквізиції теж немало було знищено т.зв. «аріанських» книг. Так латиняни іменували слов’яно-русо-тюркський, а водночас і готський (зі своїми відмінностями) варіант християнства, і безжально нищили його як «єресь». Це робилося свідомо, потоптавши той факт. що єгипетський єпископ Арій, від якого, власне, й пішло «аріанство» у Східній церкві, жодного відношення до Північної Європи не мав. А то був саме той східний варіант християнства, який ми називаємо «православ’ям русів», і який, власне, й дав Кирилу й Мефодію і «Євангеліє, писане роушськими письмени», і натхнення у створенні саме для нього освяченої обома «Римами» Богослужбової писемної мови й абетки. Але, чи могли знати слов’янські апостоли Кирило й Мефодій про те, що у вогні кострищ Риму й Константинополя згине така безцінна спадщина їхніх же предків?!


Все робилося підло, все робилося по-єзуїтські. Воістину, Ігнатій Лойола мав «гідних» попередників. Цькування велося страшне, й великі майстри в чорних сутанах вершили його. І тільки в деяких архівах, зачинених для дослідників (напевне, назавжди) й залишаються донині розрізненні свідчення – свідки минулого свавілля. Ось чому Степ, простори якої охоплюють значну частину сьогоднішньої України, буде названа істориками збіговиськом «диких кочівників» і «степових орд». Чому? За що?! Але ж… Нічого іншого про неї й не збереглося. Було кому «не зберігати», прямо скажемо. Та й наступники були неабиякі – той же «третій Рим» наприклад.

Описане явище, як і все, потребує визначення. На нашу думку, це було ніщо інше, як справжня демонія в християнстві. Припустившись образності, можна сказати, що Бог, схоже, своє власне «викрадення» Константином І стерпів (ну, вкрав і вкрав, аби на добро тільки), а ось викрадення й знищення того, що було зроблене людьми в релігійній сфері, покарав, відвернувшись від християнських імперій і церков. Звідси – демонія. Як наслідок, маємо те, що християнських імперій на сьогодні на планеті немає, і Церква розколота й колотися, вочевидь, буде й далі. Заповіді «не кради» й «не вбивай» є Істинами в останній інстанції, які стосуються ВСІХ. І виключень тут ніколи не могло бути й бути не може. І насамперед – для церков.

Християнство змінило парадигму картини світу в людській свідомості. Колись доволі єдиний етнічний масив Євразії перестав думати про свою Прабатьківщину, обожнювати Степ як обитель перебування Бога (чи богів), у кожного приналежного до тієї чи іншої гілки християнства з’явилися свої священні місця, речі, уявлення про те, що треба цінувати й як молитися. Світ мінявся, як мінялося й саме життя. Але не тільки в Європі. І на Сході життя ставало іншим – там росла величезна безжальна сила помсти. Ім’я їй було Чингізхан. Ми детально висвітлимо цю проблему в наступному Розділі, зараз же зазначимо, що удар Чингізхана, спрямований в Європі саме проти Риму, був страшним, але він не досяг своєї мети – через смерть Чингізхана. І саме в ХІІІ ст. Захід і створить інквізицію. Це може свідчити тільки про те, що Чингіз пробудив таки думку в людей. Думку саме про істинність релігії. Й саме її Рим і вирішив задушити страхом.

Цю демонію в християнстві перепинила тільки ще більша демонія – Реформація, яка, між іншим, виходила з позитивної засади – вимоги перекладу Біблії народними мовами. Але благими намірами вистлана дорога відомо куди. Реформація розтрощила Католицьку церкву й та ослабла так, що на початку ХІХ ст. Наполеон своїм указом її просто відмінив. Але… Тут, на нашу думку, у справу втрутився чинник вже зовсім іншого порядку й протилежної енергетики, як би сказавши всім: не Наполеон Церкву створював, тож і не йому її «відміняти». Католицька церква вистояла в цьому випробуванні, після чого зазнала значних внутрішніх реформ і на сьогоднішній день Римський папа має під своїм омофором 1 млрд. 300 млн. людей.

Водночас треба відзначити, що, зокрема, на ґрунті творення культури Рим уміло й дієво керував творчими силами. Його релігійна аристократія – ієрархія й клір стояли на чолі цього творення і йшли попереду історичного процесу. І їм це вдалося, що однозначно слід віднести до їхніх заслуг перед людською цивілізацією. Це особливо помітне у справі богословської освіти, де Заходу належить честь заснування великих орденів вченого чернецтва, духовних центрів просвітництва і створення неперевершених теологічних синтез Аквіната, Бонавентури, Дунса Скота тощо. Релігійна аристократія Риму невтомно розвивала богословську науку й, обґрунтувавши низку доктрин, надала їм значення загальнокатолицьких догматів. Але центр тяжіння містився не в них, а завжди в приматі Римського папи, що, власне, й визначило те, що Західна церква, на відміну від Східної, весь час свого існування більше переймалася справами «граду земного», ніж «Граду Небесного», зливаючи їх воєдино насамперед в інтересах геополітики.

Заради своїх місіонерсько-педагогічних цілей Рим пішов багато на що. Він визнав і почав уважно вивчати спадок православної аскетики й містики, схилятися перед красою Східного обряду, вирішив визнати деяких православних святих. Рим не наполягає навіть на читанні Символу віри з доповненням «і від Сина», коли здійснює візантійську літургію, мотивуючи це словами папи Бенедикта ХІV (1746 р.) про те, що у вислові «і від Отця ізходить» не втілено обов’язкове виключне розуміння «від Отця тільки», але не від Сина. Рим відносно православ’я навіть зважає за можливе вустами свого первосвященика сказати, що «частини золотоносної скелі, які відкололися, є й самі по собі золотоносними» (папа Пій ХІ в «Osservatore Romano» від 24 січня 1927 р.) [23, с. 8]. Ця церква на сьогодні визнала офіційно багато своїх помилок (на відміну від православ’я, яке й досі, вочевидь, уважає себе абсолютно безгрішним), але щодо того, про що ми вище написали про її власні підвалини, мовчить. Тільки папа Іоанн Павло ІІ своєю Енциклікою Slavorum apostoli всьому світові показав, яке величезне значення мало опанування християнством світу слов’янських народів. Однак щодо своєї доктрини примату влади Римського папи Рим залишається непохитним, яким і був у віках, як також відносно православ’я він так і не виробив спеціального понятійного апарату і вживає термін «chiesa ortodossa» («православна церква») тільки як технічний термін, не надаючи йому жодної богословської значущості. Тож в очах римо-католицького світу всі православні залишаються тільки схизматами, непокірними Риму дисидентами.

А що ж українці-хохли, нічим не завинилі перед Богом, діти одночасно Лісу й Степу? У глибині їхнього єства нуртувало завжди щось особливе – щось таке, що не могло бути осягнутим ні Римом, ні черговими «Римами». То була окремішність етносу, так, але такого етносу, що підсвідомо, в менталітеті ніс у собі унікальну особливість власного духовного життя. Українці завжди любили Бога-Отця. Ну, любили, і все тут. І така властивість була їм притаманною незважаючи на те, що в Християнській церкві на час високого Середньовіччя вже не було жодного свята, присвяченого Богу-Отцю. Європа обезличила Бога-Отця, Отця Небесного й свою перемогу над Ним назвала «епохою Відродження». Після цього, на наш погляд, демонія Реформації в Європі була неминучою. «Демони, що ввійшли в Європу» – ось як називає історик Норман Кон ті нічні жахи, що протягом багатьох століть знесилювали дух і паралізували історичну волю Європи. Внаслідок духовного конфлікту, безумства й внутрішнього розпаду, якими відмічена сучасна європейська історія, Захід майже повністю втратив міфологічну пам’ять і той спадок мудрості, що він їх проносив крізь усі Середні віки.

Православ’я не знало Реформації. Не можна сказати, що це однозначно добре, але й великий позитив у тому був. Після введення християнства в якості офіційної релігії Русь вивчала молитви тією «церковнослов’янською» мовою, яку визначено було вважати започаткованою братами Кирилом і Мефодієм, і канву якого складали слов’янська й тюркська мови. Вивчала, звернувшись обличчям на Схід. Чому – на Схід? Ну, чому? Що про це може сказати західний католицький Рим? А нічого. Рим мовчить. Та чи випадково?

Ментальність є підвалиною двох фундаментальних речей, що визначають узагалі людину як таку, – релігії й культури. Проте релігія і культура, хоча й пов’язані між собою, все таки не є тотожними явищами. Відображаючи трансцендентні форми буття, релігія докорінно відрізняється від культури, яка є суто людським, земним виміром дійсності [Докл.: 24, с. 30 – 33]. І тут слід зазначити, що ментальність українства протягом історії була піддана кільком спробам здійснити її деформацію, через що можна твердити, що релігія й культура України розвивались далеко не природним еволюційним шляхом. Їх поступ перетинався катастрофічними струсами, трагічними розривами й тривалими занепадами, спричиненими економічними, політичними, військовими агресіями оточуючих народів, їхньою релігійною й культурною експансією. Випадково? Та, ні, в історії сфера випадковості є дуже обмеженою, а вже в такій галузі, як релігійна свідомість, так тим більше.

Безумовно, тут треба найперше говорити про експансію католицизму в Україну під час польсько-литовського періоду історії України, але водночас у цьому треба бачити й те, що, коли виникнув український греко-католицизм (з 1595 року), то він став на довгий час для українського народу вікном у Європу, відкривши Україну для європейських культурних впливів, ознайомив з передовою культурою свого часу, залучив до європейської освіти, сприяв вивченню іноземних мов і головне – зусиллями церковних діячів учив застосовувати набуті знання на ґрунті рідної культури. Хоча в загальному контексті поширення католицизму в Україні чимало дій греко-католицизму виглядали як акти полонізації, наступу на українське православ’я. і в цьому – величезний негатив упливу Риму на українців.

Проте найбільш загрозливого характеру тиск на українську ментальність набув після підкорення України Російською імперією та проведення останньою протягом 300 років політики примусового «обрусєнія» самобутнього українського християнського обряду, через що поступово Українська церква перестала бути національною й стала знаряддям русифікації та відторгнення українського народу від традицій його власної культури.

Ще однією катастрофою на релігійному й культурному шляху українства стала перемога більшовицького режиму, яка супроводжувалась насаджуванням атеїстичного світогляду та нищенням Українських церков, а в галузі культури – проведенням «соціалістичної» культурної революції. В цей час релігію, що нещадно утискувалась, було виключено з культуротворчого процесу, знищено цілу плеяду діячів релігії й культури, ліквідовано або продано за кордон безліч унікальних культурних пам’яток. Було занедбане основне культурне надбання – пам’ятки релігії, культури, історії, природи, підірвано традиції природокористування та господарювання, мову, духовно-моральні цінності. Тим школа національного мислення була зруйнована, а українська культура як цілість була введена в стан заборони. Не випадково християнська Україна після Петра Могили не народила жодного видатного богослова світового рівня. Релігійний аристократизм у ній давно задушений. Але й демократичними наші церкви не можна назвати, бо вони за всі роки незалежності жодного разу не виступили на захист українського народу проти дій влади, яка нещадно експлуатувала й оббирала його. Наші церкви не здемократизувалися, вони просто оплебеїлися.

Тим не менш, слід зазначити, що катастрофічні злами не знищили українську ментальність, адже вистояли смислові зрізи, світобачення та світовідчуття народу, все ж таки встояла релігія, збереглися мова й національно-культурна автентичність. І сьогодні перед українським народом стоїть важлива проблема релігійної й культурної спадкоємності, збереження й використання всього найціннішого з давньої релігійної й культурної спадщини.

І в цій великій справі українству навряд чи допоможуть «Рими». Йому треба відроджувати свої власні духовні корені, незважаючи на те, що хтось, колись їх і називав «єретичними». Але тільки в осягненні їх сутності й значимості, а також у тій їх ролі, яку вони відграли в історії України, український народ може постати як етнос, що готовий прийняти великі Виклики Космотворчої Сили в ІІІ тисячолітті від Р.Хр. Ці виклики будуть дуже суворими. Але, дивлячись уважно на той хохол Дон-Ора зі стародавньої алтайської скульптури (див. Розділ 1), ми можемо сподіватися, що вони не будуть такими, щоб українство не змогло їх витримати. Що ж стосується наших церков, то ці Виклики, на наш погляд, вимагають не косметичних змін, а навіть не просто об’єднання роз’єднаних на сьогодні Українських церков, а кардинальної реформи українського православ’я, його фундаментальної трансформації, насамперед – у річищі релігійної ідеології.

Бог любить своїх дітей, але Він же їх і більше за всіх випробовує. І одним з Його синів, був, безумовно, поляк по-батькові, але по-матері хохол-українець (з Хмельниччини), Кароль Войтила – перший в історії Римської церкви папа-слов’янин Іоанн Павло ІІ. Великий Папа.

Не викликає жодних сумнівів те, що історія Римо-католицизму взагалі й папського престолу насамперед являє собою картину безперервної боротьби за владу й першенство в геополітиці. Під час цієї боротьби папський престол створив прекрасну організацію, що навіть переросла свій зміст. Складний за технікою й досконалий за рутиною адміністративний апарат управління Римською церквою врешті решт став сам шукати місця свого застосування. При цьому прикметним є те, що Рим зовсім відмовився від спроб воз’єднати протестантів і приблизно з 20 – 30-х рр. ХХ ст. головну свою увагу звернув саме на православний простір. «Начебто, – зазначає в цьому зв’язку православний священик-дослідник К. Ніколаєв, – для повного завершення влади ключів йому не вистачає тільки від православної частини християнського світу. Складне завдання боротьби з оточуючими католицтво ворогами виявилося підміненим рухом на Схід. Вочевидь, сама Римська церква розуміє, що для свого зміцнення вона потребує якогось неторкнутого джерела релігійних і національних сил». І робить висновок, що таким джерелом для неї може стати тільки одна Росія [25, с. 35] (виділено нами).

А оце вже дуже цікаво. По-перше, дійсно таки Рим, як у ХХ столітті, так і сьогодні у своєму поступі розвернувся на Схід. І ми вже можемо зрозуміти, чому – йому стала знов потрібна сакральна сила Сходу, сила витоків того ж такі католицтва. І по-друге, жодним чином не заперечуючи здобутків Російської церкви на ниві православ’я, все ж таки підкреслимо, що головна сила православної Росії – не в могутності її державності чи становищі цієї церкви як державної, а в апостольстві православного Києва, від якого вона тягне свої історичні й державницькі корені, адже «збирати землі» має право, за християнською традицією, тільки Апостольська церква. Але Місто-Апостол Київ – це Україна. І ось хто прекрасно усвідомлює дане положення, так це Рим. Він все знає про Україну, адже у нього з 1596 року тут, на її західних землях знаходиться підпорядкована Римському папі Українська греко-католицька церква, тож Римська курія має щодо України всю необхідну інформацію. Хоча вона багато чого у своїй геополітиці й приховує – не тільки від українських греко-католиків, а й від усіх католиків світу взагалі. Це – її стиль у віках.

У 20 – 30-х рр. ХХ ст. Рим випрацьовує особливий підхід до свого східного обряду (унії) і вже в той час був готовий відмовитися від своїх попередніх тверджень та повернутися до того стану, в якому знаходилася Західна Європа на чолі з Римським папою перед Великим розколом церков 1054 року. Це було початком нового, модерного етапу церковної геополітики Риму, цілком іншого за своїми методами й завданнями. СРСР відповів на це тим, що після приєднання Західної України й Закарпаття в 1946 році зовсім ліквідував тут унію. То був сильний удар по планах Риму. Останньому не залишалось нічого іншого, як зосередити свої зусилля на збереженні й посиленні греко-католицизму в середовищі української діаспори.

Однак у 1985 році в СРСР генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов об’явив початок нової політики партії, що ввійшла в історію під назвою «перебудова». І в тому ж таки 1985 році Римський папа Іоанн Павло ІІ пише свою енцикліку Slavorum apostoli, в якій піднімає питання значення християнізації слов’янства на небачений до цього в католицизмі рівень. І в 1989 році особистим розпорядженням М. Горбачова Українська греко-католицька церква в УРСР була легалізована. Не відновлена, а саме легалізована, що дало їй право вимагати повернення їй усього майна, яке їй належало до 1946 року. Так двері на Схід для Риму були відкриті.

Тоді ж розпочався новітній етап (можливо, його можна назвати постмодерним) церковної геополітики Риму. І на цьому етапі офіційний візит Іоанна Павла ІІ до Києва у 2001 році був явищем знаковим – Римський папа «ввійшов» таки до Києва (правда, далі Києва на схід України йому пройти не вдалося). І не важливо при цьому, хто його запрошував – світський голова держави чи голова церкви, важливим є сам факт того, що папа з офіційним візитом у Києві був. А потім повернувся до Риму.

Після цього Іоанн Павло ІІ здійснив те, що називається інтервенцією, на православні території Російської Федерації, які знаходяться під омофором Московського патріарха, – підвищив рівень рангів свого кліру, який працює у відділеннях Римо-католицької церкви на цих теренах (до єпископів – тих, хто такими не були, й до митрополитів – тих, хто були єпископами). Тодішній Московський патріарх Олексій ІІ протестував, але марно. Адже Іоанн Павло ІІ міг йому сказати так: «Я шлях апостола Андрія з Києва до Риму пройшов, а ти?..». І відповісти на це Олексію ІІ було б нічого.

В Україні ж після «Помаранчевої революції» 2004 року досить швидко греко-католицький митрополит Київський отримав право перенести свою резиденцію зі Львова до Києва – вперше за більш, ніж 300 років. Виразної інтервенції Риму на східні терени України поки що не простежується, але й двері в Європу для України щільно закриті. А в кого знаходяться ключі від неї останні 1500 років? У Ватикані, правильно. А йому, як у нас уже проявилося вище, потрібне від Сходу «неторкнуте джерело релігійних і національних сил». І на питання, де ж те джерело знаходиться, ми вже цілком упевнено можемо сказати: у географічному трикутнику Київ – Корсунь (нині Севастополь) – Доно-Донецький регіон. Утім, західна цивілізація рветься сюди й з іншого боку – США сьогодні висунули претензію на Кавказ. Цей регіон теж має велике значення.

Отже, коли йдеться про такий феномен, як «неторкнуте джерело релігійних і національних сил», сучасні географічні й політичні реалії не мають при тому вирішального значення – сакральна сила є явищем неперехожим і відвічним, і нікуди не дівається, навіть якщо все навкруги знищити. Тут міститься дуже захована проблема особливостей простору, де, власне, й розташовується те «неторкнуте джерело релігійних і національних сил», дістатися якого, як можна зрозуміти, прагне не тільки Рим – його завжди прагнула мати «за собою» й та ж Росія. Тільки українці сьогодні про нього жодної гадки не мають. І не мають ні релігійних, ні національних сил. Тож і не дивно, чому саме.

У зв’язку з цим ми беремо на себе сміливість стверджувати, що те «неторкнуте джерело релігійних і національних сил» є українським прокляттям – в умовах, якщо українці про нього нічого не знають. І воно ж єдине є джерелом унікальної сили для них – за умови, якщо українці ВСЕ дізнаються про нього.


Література:

  1. Генон Р. Царство количества и затмения времени / Рене Генон. Москва : Беловодье, 1994. – 304 с.

  2. Плутарх. Избранные жизнеописания: в 2-х тт. / Плутарх : [пер. с древнегреч., сост, вст. ст.. и прим. М. Томашевской]. – Т.2 – Москва : Правда, 1990. – 608 с.

  3. Борисова О. В. Медіоланський Едикт (313 р.) і Загальна декларація прав людини (1948 р.): паралелі і взаємозв’язок / Борисова О. В., Орешкін М. В. // Вісник Луганської академії внутрішніх справ. Ідея правової держави: історія і сучасність. Спец. вип. у 5 част. – Ч.3. – Луганськ, 2004. – С. 147 – 152.

  4. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / К. Поппер : [пер. з англ.] – Т.1. – К. : Основа,1994. – 412 с.

  5. Вассіян Ю. Твори / Юліан Вассіян. – Т.1. Степовий Сфінкс. – Торонто : КВ, 1972. – 286 с.

  6. Данте Алигьери. Монархия / Алигъери Данте : [пер. с анг. В. П. Зубова]. – Москва : Канон-пресс-Ц Кучково поле, 1999. – 192 с.

  7. Донцов Д. Хрестом і мечем : твори / Дмитро Донцов. – Торонто-Онтаріо, Канада, 1967. – 320 с.

  8. Св. Тома. Summa Theologiae // Олексюк В. Томізм. Християнська філософія св. Томи Аквінського. – Чікаго, 1970. – С.51 – 169.

  9. Бичко А. Роль культури в становленні державності / Бичко А., Бичко Б. // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». – Л., 1993. – С. 380 – 389.

  10. Борисова Ольга. Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки (V – ХV ст.) : [монографія] / Ольга Василівна Борисова. – Луганськ : Альма-матер, 2005. – С. 177 – 179.

  11. Августин // Антология мировой философии в 4 кн. – Т.1. – Ч.2. – Москва : Мысль, 1969. – 576 с.

  12. Енцикліка «Rerum novarum» («Нові речі») // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». – Л., 1993. – С. 516 – 549.

  13. Енцикліка «Centesimus annus» («Сотий рік») // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». – Л., 1993. – С. 443 – 515.

  14. Державний архів Луганської області (ДАЛО). – Ф.Р – 3699. Уповноважений ради по справах релігій при Раді міністрів УРСР по Ворошиловградській області, місто Ворошиловград. – Оп. 1, 1954, 1963 – 1986.

  15. ДАЛО. – Ф.Р – 3699. Уповноважений ради по справах релігій при Раді міністрів УРСР по Ворошиловградській області, місто Ворошиловград. – Оп. 1 – Спр. 161. Звіт про перебування делегації Руської православної церкви на III Асамблеї Румунських віросповідань на чолі з митрополитом Одеським і Херсонським Сергієм, керуючим Ворошиловградсько-Донецькою єпархією та додатки до нього. 1985 р. – 120 арк.

  16. Горбаченко Т. Г. Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: релігієзнавчо-філософський аспект : [монографія] / Т. Г. Горбаченко. – К. : ВЦ «Академія», 2001. – 272 с.

17. Іларіон. Константин і Мефодій. Їх життя та діяльність. Історико-літературна монографія / Митрополит Іларіон. – Вінніпег: Волинь, 1970. – Т. I. – 324 с.

18. Іларіон. Константин і Мефодій. Їх життя та діяльність. Історико-літературна монографія / Митрополит Іларіон. – Вінніпег: Волинь, 1970. – Т. II. – 400 с.

19. Літопис Руський : [за Іпатським списком переклав Леонід Махновець]. – К.: Дніпро, 1990. – 590 с.

20. Хегглунд Б. История теологии / Бент Хегглунд / пер. с швед. В. Володина. – СПб : Светоч, 2001. – 369 с.

21. Аджи М. Азиатская Европа / Мурад Аджи. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА, 2008. – 1128, [8] с.

22. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена. 988 – 1988. Ювілейне видання з нагоди 1000-ліття християнства. – 1524 с. [4 с. карт.].

23. Проф. архимандрит Киприян. Предисловие // Николаев К. Н. Экспансия Рима в Россию. Восточный обряд. (Рим – Польша – Россия) / Николаев К. Н. – М. : 2005. – С. 6 – 10.

24. Рибачук М. Ф. Національне відродження і релігія / М.Ф. Рибачук., О. І. Уткін., М. І. Кирюшко. – К.: Асоціація «Україна», 1995. – 208 с.

25. Николаев К. Н. Экспансия Рима в Россию. Восточный обряд. (Рим – Польша – Россия) / Николаев К. Н. – М. : 2005. – 360 с.

РОЗДІЛ 3



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

Схожі:

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема: Початок дослідження території України. Географічні відомості про територію України в античні часи, у літописах І «Повісті минулих літ», відомості в добу Середньовіччя. Перші карти України Г. Л. Боплана

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconУкраїна в революційну добу
У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКозацький чинник
Робота виконана у відділі зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconОльга Юліанівна Кобилянська Життєва стежина Ольги Кобилянської
Гумора (Південна Буковина) народилась Ольга Юліанівна Кобилянська. Ольга була четвертою (усього родина мала семеро дітей) 1868 переїздить...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКонспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг. – К., 2015
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconПіфаго́р (580 до н е. — 500 до н е.) — давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Піфаго́р (580 до н е. 500 до н е.) давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconН. Б. Кирич д е. н., професор кафедри
«Економіка І підприємництво» напряму підготовки 030507 «Маркетинг» /Укл.: проф. Федорович Р. В., доц. Борисова Т. М., доц. Бурліцька...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТарас Чухліб гетьмани І монархи
Української держави у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Зокрема, досліджується проблема українсько-російських міждержавних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка