Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя



Сторінка3/22
Дата конвертації01.03.2018
Розмір4.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
таємничим [21, с. 94]. Їхнє коріння прийнято відносити до зрубної археологічної культури. Але таємниця кіммерійців залишається.

Надамо наше бачення того, чому склалася така ситуація. Візьмемо відому карту Геродотової Скіфії [22, карта] і зіставимо її з картами, вміщеними в «Давній історії України» [21, с. 100, 117]. Спочатку знайдемо справжню, на наш погляд, різницю між геродотовими «скіфами царськими» та «скіфами-кочівниками». Дані карт свідчать, що «скіфи-кочівники» мешкали на історичному терені колишньої Кіммерії. Всі вчені шукають доказів того, що кіммерійці були одним зі стародавніх народів, що населяли територію Степу українського Лівобережжя. Але є одна деталь, яка виводить кіммерійців на інший щабель суспільства, ніж «народ» – це дуже специфічний декор зброї, кінського спорядження та виробів для прикрашення одягу. Цей стиль не має прямих аналогів. Він раптово з’являється в IX ст. до н. е. і раптово зникає у VII ст. до н. е., і не може являти собою природного розвитку якоїсь із гілок на могутньому дереві тодішніх військових мистецтв. Про чужий вплив на такого високого рівня вироби теж не може бути й мови. Пояснення може бути тільки одним: кіммерійський стиль виник як засіб виокремлення якоїсь певної соціальної групи. А конкретно – окремого воїнства. На нашу думку, тут ми маємо справу з військовим орденом (певного сакрального призначення6), лицарі якого мали широкомасштабні завойовницькі плани на просторі Східної Європи. І як пізніші хрестоносці нашивали на одяг хрести, що вказували на належність до певної соціально-політичної структури, так і одного погляду вистачало, аби відрізнити кіммерійця від будь-якого іншого військового загалу – солярний орнамент їхніх прикрас просто кидався в очі. Сама назва Ордену могла бути грою слів на санскриті – від назви народу (кім árya – «ті, хто ар’ї») вимовляється трохи інакше: кім márya – «народжені вмирати» [6, с. 147, 151, 175]. Думка про те, що кіммерійці – це не етнонім, а назва військових загонів, в літературі присутня [Див: 23, с. 160], та й мовознавчий аспект у даному випадку виглядає промовистим, адже з позицій давньоіранської мови назва «кіммерійці» пояснювалася як «швидкий загін» [24, с. 41]. І позиція сучасних учених щодо залишків кіммерійських назв та імен не збігається з критичною щодо цього думкою М. Антоновича та В. Щербаківського – у «Давній історії України» автори написали про кіммерійців так: «Ті, хто бачив цих людей, залишили для своїх нащадків, як згадку про це, їхні імена (Кімер, Гомер) та назву певної категорії людей (gmiri грузинською мовою – «богатир»)» [21, с. 92]. Значить, кіммерійці таки не були ніяким міфом. Зі східних джерел відомі імена деяких їхніх царів (за нашою версією – найзначніших і найздібніших воєначальників), переможні військові походи в далекі країни, з яких вони привозили значну кількість військових трофеїв.

Отож, уже в часи кіммерійців маємо на наших землях наявною державно-політичну еліту, яка вже в ті давні часи висувала свої геополітичні претензії на просторі Євразії. Приклади ж територіально-орденського правління в історії присутні: ордени хрестоносців теж інколи були державницькими (Мальтійський, Тевтонський). Тут можна побачити стародавню традицію (степову, до речі), й її могли принести в Західну Європу саме нащадки тих стародавніх кіммерійців, які волею долі туди переселилися..

Однак у час, що нами розглядається, між кіммерійцями та гелонами (які мали дещо інше походження /що в ті часи мало велике значення!/ й були землеробами), які мали постачати збіжжя першим, виник конф­лікт, чому поселення гелонів й обросли високими валами та глибокими ровами. Цей факт помічає й В. Щербаківський, пишучи так: «У бронзову добу й на початку залізної наші степи могли бути заселені хліборобами, тому на Херсонщині й Катеринославщині маємо велику кількість більших і менших могил. Величезні вали, що тягнуться сотні кілометрів від Дніпра на Захід, як і великі городища з високими валами вказують на те, що осіла хліборобська людність захищала себе такими валами від нападу кочовиків з півдня. Згадані вали тягнуться через південну частину Київщини і Поділля до Дністра. Не перевірено однак, чи вони тягнуться ще далі» [20, с. 852]. У всьому тому можна побачити, що в ті давні часи на теренах України точилася боротьба між кіммерійцями й місцевим населенням, головну силу якого складали гелони (можливо, предки антів). Боротьба еліт за домінування в державотворчих процесах – іншого раціонального визначення знайти важко. Проте могла мати місце й релігійна ворожнеча, зміст якої ще треба встановлювати. Але її не могло не бути, бо час був таким, що саме релігія диктувала зміст геополітики.

Сучасними археологами встановлено, що кіммерійці влаштовували походи у Придніпровський лісостеп, і у VІІІ ст. до н.е. їм удалося таки прорвати оборону т. зв. праслов’янських племен чорноліської культури й проникнути вглиб Лісостепу. У вогні великої пожежі загинуло Тясминське городище, сліди руйнувань виявлено на Суботівському і Чорноліському городищах. Вочевидь, це й було початком великих проблем у кіммерійців, адже побиття землеробів не вирішувало головної проблеми військовиків – постачання продуктами харчування. Ті ж землероби (гелони) могли мати на меті свої цілі – відвоювання терену для власних цілей домінування й панування. Без давньої традиції існування власної династії самої появи такої претензії просто не могло бути. Значить, у гелонів така династія була (колись), а відповідно, й державність, але джерела про це мовчать. Та чи випадково? Джерела нічого не кажуть і про релігійні проблеми того часу. І теж, вочевидь, не випадково.

До зазначених нами проблем кіммерійців з гелонами додався ще один конфлікт – з іншими претендентами на володіння Лівобережжям, не менш войовничими саками (кайсаками: «кай» /санскр./ – «цар» + «saka» /давньоперсь./ – «вершник» [9, с. 48]), тобто, як можна потрактувати, Царськими, Головними Вершниками.

Уже згаданий нами вище навчальний посібник «Давня історія України» щодо кіммерійців курсивом виділяє таке положення: «Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна» [21, с. 94], називаючи їх при цьому «народом», хоча тут же зазначає, що кіммерійських поселень і міст не залишилося [21, с. 94], а ми практично те ж саме бачимо у В. Щербаківського. Та, що ж то за «народ» такий, який не мав поселень? Дивно. Вочевидь, саме це й змушувало В. Щербаківського ставитися до кіммерійців дуже обережно.

Треба розуміти, що жоден народ не живе війною. Війна – доля окремих людей. І жоден народ не віддав би своєї землі без бою. Кіммерійці ж, згідно з Геродотом, пішли з нашої землі без війни. Якщо то був народ, логіка відсутня, а в історичній дійсності такого бути не може; якщо ж то був військовий орден (за нашою трактовкою), то все стає зрозумілим. І на їх місце приходять «царські скіфи» (теж, вочевидь, такі ж). Геродот і оповідає нам про те, як це сталося. Надамо нашу версію того, як віжбулася заміна однієї владної еліти іншою. Скоріш за все, завойовницькі зазіхання кіммерійців занепокоїли кайсаків, держава яких простягалася від Волги до Ал­таю, мала свої терени і в Індії (плем’я шак’їв, з якого походив Будда Шак’я Муні – Сідтхартха Гаутама). Але той, хто претендував на володіння теренами розселення індоєвропейських (арійських) народів, повинен був володіти Лівобережжям Дніпра і Подонцов’ям – тереном, геополітично й, скоріш за все, сакрально ключовим. Тому кайсаки висунули умову розпустити Орден. Думки кіммерійців розійшлися: ідеалісти змагали до військових дій, прагматики – до ліквідації Ор­дену, щоб зберегти життя, терени, право хоча б часткового володіння ними.

Геродот свідчить, що війни між кіммерійцями й кайсаками не було. Справу вирішив Суд Божий: кіммерійці-антагоністи розбилися на дві групи й улаштували турнір. Перемогли прагматики [22, с. 33]. Ті ж, для кого ім'я, честь, влада, воля були в житті головним, покінчили життя самогубством – всі до одного. Так кіммерійці втратили всю свою родову аристократію, без якої будь-які завойовницькі, колоніальні геополітичні претензії висувати було годі (бо не можна звідтоді висунути зі своїх лав володаря такого високого походження, влада якого була б визнаною населенням, на терени проживання якого, власне, й висувалися претензії, а то – важливий аспект легітимізації влади). Так на землі стародавньої України прийшли іраномовні кайсаки (сатемної санскритської мовної групи – на відміну від кентумістів-кіммерійців). Утім, їхня іраномовність може на ділі виявитися теж міфом, адже не слід скидати з уваги й тюркські мови також. Одними з нащадків тих геродотових кім­мерійців, якщо покладатися на автора «Історії Русів», можна з великою долею вірогідності вважати готів [25, с. 1]. Ми з ними ще зустрінемося нижче, а відповідно, можна побачити, що ніхто, дійсно, не віддає терени проживання, які вважає своїми, просто так, без помсти й прагнення повернення. Й готи – яскравий приклад того.

Значить, за нашою трактовкою, «царські скіфи» – то були кайсаки, а «скіфи-кочівники» – кіммерійське населення, але з розпуском Ордену зникає і його назва. Подальша історія знає багато прикладів подібного приходу «варягів». Хтось приходив на запрошення, а хтось – за власною ініціативою, висуваючи такі аргументи, спроба спростування яких була небезпечною принаймні для здоров’я. а то й для самого життя. Але хто б, як і коли не приходив, усе одно то були родичі: різні клани одних і тих же – арійських – народів, які ходили, ми б сказали, по «великому Євразійському колу», з’являючись з різних боків, під різними назвами, тому й складалося враження, що це – різні народи, а тому простори Східної Європи весь час начебто завойовував хтось чужий. Ми все це наявно побачимо, розглядаючи час Великого переселення народів.

Не був вільний від думки про чужинецькі захоплення теренів стародавньої України й В. Щербаківський, говорячи про скіфів так: «Наприкінці гальштадської доби, в другій половині VІІ стол. перед Р.Хр., в причорноморських степах появилися нові номади, чужі, що примандрували десь зі сходу, від Туркестану. У греків таких номадів називали скитами» [20, с. 845]. І тут же Щербаківський підтверджує вищезазначену нами думку щодо саків: «Вони (скіфи. – О.Б.) належали до більшої групи племен – саків, що жили в Туркестані» [20, с. 845]. Критично ставлячись до свідчень Геродота щодо кіммерійців, В. Щербаківський повністю приймає його дані щодо розбійництва і кривавих звичаїв скіфів [20, c. 846], і кладе їх у підвалину свого твердження, що скіфи були зайдами на наших землях.

Водночас Щербаківський зазначає щодо знайдених у ХІХ та ХХ ст. скіфських могил, яким знаходження в них великої кількості золотих прикрас принесло справжню світову славу, що «всі ті могили, в яких знайдено золоті предмети, археологи назвали скитськими, а тому, що в них (тих могилах) були ще й трилезі й дволезі бронзові стрілки (наконечники стрілок), то скитам приписували й такі могили, в яких знайдено бронзові стрілки навіть інших форм, не зважаючи на те, що похоронний обряд похованих у тих могилах був зовсім інакший, ніж у скитів, напр. – тілопальний або корчених кістяків» [20, с. 845 – 846]. Так, на нашу думку, В. Щербаківський бачив у археологічному матеріалі потомків колишніх кіммерійців, уже прикритих назвою «скіфи-кочівники». Геродот оповіщає, що останні жили в країні, яка простягалася на схід до ріки Герр, але більше, на жаль, нічого не каже про «народ герр», який, на думку деяких учених, міг бути одним предків германців.

У будь-якому разі «царських скіфів» і «скіфів-кочівників» цілком можна віднести до упривілейованих прошарків суспільства Великої Скіфії, тобто – до його державно-політичної еліти.

Тепер звернемо увагу на «скіфів-землеробів» – гелонів, які були близькими за походженням до тих індоєвропеїзованих (арієзованих) дорійців (д’ар’їв), які заснували Спарту. Їх суспільне становище було вищим за «скіфів-орачів» – найменш арієзованих серед указаних вище суспільних станів. На суспільних сходах вищий щабель займали кайсаки («цар­ські скіфи»), далі – кіммерійці («скіфи-кочівники»). То був суспільний стан феодалів – військової аристократії. Система визиску полягала у збиранні данини з підвладних суспільних станів. Нижче військовиків («кшатріїв»7) стояли гелони («вайш’ї»). Хоча вони й сплачували данину кшатріям, але були вільними людьми, брали участь у військових походах (в якості допоміжного війська) і деякі привілеї (можливо, то було теж збирання данини з напіврабів – «шудр»). В якості нащадків цих гелонів, якщо брати до уваги терен розселення й характер занять, проступають анти (яких М. Брайчевський ототожнював з полянами, що відмічав Л. Гумільов. Хоча нині ця думка дискутується). Не випадково в майбутньому анти виявляться здатними створити навіть власну державність у вигляді Антського союзу й династію. Відповідно, якщо антів і не можна однозначно віднести до якоїсь із груп давньої політичної еліти українських земель, то можна принаймні вважати, що то був її прошарок, який на час розкладу Великої Скіфії починав уже формуватися (термін «ант» фіксується в боспорському написі щодо ІІІ ст.до н.е.).

Скіфи були дуже войовничими й завзято боронили терени, які вважали належними тільки собі. Найбільша кількість їхніх пам’яток періоду VІІ – VІ ст. до н.е. розташована на рівнинах Кубані й Тереку, але в більш ранній період, на думку дослідників, скіфи в теплий час року випасали худобу на великих просторах Степу, а на зиму поверталися в Прикубання та в лісостепове Подніпров’я. Скіфи рішуче відганяли від своїх кордонів племена лісової зони Східної Європи – так, ранньоскіфські стріли знаходять на поселеннях милоградівської археологічної культури півдня Білорусі [24, с. 48]. Відомі імена скіфських царів та їхні переможні походи в Передню Азію, а також навіть на єгипетські володіння в Палестині. (Одначе ми маємо намір довести нижче, що не тільки в тому «випасанні худоби», хоча це й дуже важливо, була справа).

І тут ми знов, як і у випадку з кіммерійцями, зустрічаємо, але тепер уже щодо скіфів, факт утрати родової аристократії, причому саме в спосіб її наміреного знищення. Так, цар Мідії Кіаскір близько 600 р. до н.е. запросив вождів скіфів на бенкет, під час якого по-зрадницьки вбив їх (те ж саме ми побачимо й у випадку з антською аристократією, вбитою готським королем Вінітарієм. Тричі ж повторена тенденція /кіммерійці, скіфи, анти/ – уже важлива інформація, яку історик просто зобов’язаний аналізувати й ураховувати). Після цього скіфам довелося повертатися на терен Північного Причорномор’я. Отже, без легітимних династів жодні «круті» геополітичні претензії жодного, навіть найвойовничішого народу були неможливими. Династи ж – це верхівка державно-політичної еліти. Однозначно.

Цікаво, що при поверненні на батьківщину скіфів чекав приголомшуючий «сюрприз» – їхні жінки, не дочекавшись своїх чоловіків, зв’язалися з рабами й народили від них дітей. То був страшний удар по самолюбству й елітно-кастових традиціях скіфів. Ці діти й виступили проти тих, хто повертався додому. Скіфи перемогли повсталих і після того надовго встановили своє панування у Причорноморських степах. Жінкам же вони помстилися – чи не тому археологи фіксують чимало скіфських поховань третьої чверті VІІ – першої половини VІ ст. до н.е., в тому числі вперше – жіночі [24. с. 49]?

Однак той факт, що скіфи не втратили своєї держави відразу після знищення на початку VІІ ст. їхньої родової аристократії, пояснюється саме тим, що вони повернулися на батьківщину. Поставимо питання: навіщо поверталися? Припущення, але дуже вірогідне: на батьківщині залишалися роди, серед яких скіфи мали намір узяти нову аристократію й династа. Тому вони так жорстоко й накинулися на своїх жінок, що ті наплодили власних байстрюків від якихся рабів (!), чим принизили честь і гідність родовитих скіф’янок. Але, оскільки скіфська держава проіснує після цього ще 300 років, аристократи на батьківщині скіфів у той час все ж таки знайшлися – факт наявності царів у їхньому середовищі в більш пізні часи доводить нашу думку.

Проте найзначнішою сторінкою боротьби скіфів за незалежність своєї держави була війна проти вторгнення в 515 – 512 рр. у Північне Причорномор’я полчищ перського царя Дарія І Гістаспа (521 – 486 рр.), яка докладно описана Геродотом від початку військових дій до вимушеної втечі перської армії за Дунай. Перемога над перською армією, що вважалась однією з найбільших у світі, принесла скіфам світову славу непереможних вояків. Що в Скіфському Степу треба було перському царю, який титулував себе «царем царів, арійців і неарійців» і безоглядно нищів могили скіфських династів, – інше питання, хоча викладений нами матеріал у даному Розділі нижче, дозволить принаймні припустити, що йому тут було потрібне те ж, що й іншим. Що саме – стане ясно далі.

Археологи знаходять наконечники скіфських стріл не тільки в Польщі, Чехії, а й у Німеччині, Данії та Північній Франції. Європейським ученим явно дуже не хочеться визнавати факт переможної скіфської експансії в Європу, тому, наприклад, іспанці вважають, що знайдені в Іспанії наконечники скіфських стріл потрапили туди «в результаті торгівлі» [24, с. 50]. Та невже?

У будь-якому разі Велика Скіфія була імперією, в якій уже чітко видно державно-політичну еліту. Головним осередком Великої Скіфії кінця V – ІІІ ст. до н.е. було Кам’янське городище на Дніпрі, яке займало площу понад шість квадратних кілометрів. Багато з учених вважають його столицею царя Атея. Напевне з суто ідеологічних причин професор О. Тереножкін (1908 – 1981 рр.) наполягав на тому, що то був лише ремісничий центр Скіфії (усього-на-всього) Аналогічне бачимо й щодо факту заснування Києва: його початком з радянських часів і донині (П. Толочко, Л. Залізняк) вважається тільки ремісниче поселення Корчак V ст. н.е. Ту обставину, що у предків могли бути військові столиці, значить, до уваги не беремо. Дивно.

Степова Скіфія дала нам велику кількість курганів скіфських царів та знаті. Петербурзький дослідник А. Ю. Алексєєв за даними писемних джерел установив, що в 670 – 300 рр. до н.е. в історії Скіфії було щонайменше три правлячих династії та кілька окремих царів, твердячи, що курган Солоха міг бути гробницею Оріка і Октамасада, а Чортомлик – гробницею «Аноніма», який помер, якщо спиратись на Арріана, під час дипломатичних контактів Олександра Македонського зі скіфами (бл. 329/328 рр. до н.е.). Автори розкопок у 1995 – 1998 рр. Великого Рижанівського кургану на Черкащині Я. Хохоровскі та С. Скорій вважають його похованням скіфського князя ІІІ ст. до н.е., коли скіфи вже відступали зі Степу під тиском сарматів [Див.: 24, c. 53]. Отже, помічаємо: у 670 – 300 рр. до н.е. скіфи мали три правлячих династії й кілька окремих царів, а після цього вже відступають зі Степу, бо їх тіснять сармати, й мають уже не царя, а тільки князя. Важливо. У таких речах дрібниць не буває. Практично можна твердити, що щось сталося знов з їх династами. Що саме, точно сказати неможливо, але сармати не просто так почали витісняти їх зі Степу. За 20 років до 300 р. до н.е. скіфи зіткнулися з греками Олександра Македонського, якого дуже цікавив терен Дону (розумний був правитель, не можемо не визнати). Греки пішли тоді зі Степу присоромленими, але їхній слід у настанні за цим проблем з аристократією в суспільстві скіфів пошукати, на наш погляд, варто. Однак родово-династичний потенціал скіфів залишався ще дуже потужним, адже й пізніше – в Малій Скіфії – вони знов будуть мати своїх царів.

Водночас не можна не відзначити певну, ми б сказали, неповноцінність соціальної структури скіфського суспільства, а конкретно: відсутність серед соціальних прошарків жрецького («брахманів»8). Але ж такого бути не могло, щоб їх не існувало взагалі! Структура стародавніх суспільств формувалася жорстко ієрархічно й була повноцінною всюди. Чому ж ми мовчки погоджуємося, що саме на наших теренах вона не була такою? То невже ми «неповноцінні» від самої предківщини? Але ж, якщо орієнтуватись тільки на селян та ремісників, то й нічого дивного.

Тим не менш, один факт можна виявити точно: серед упривілейованих прошарків скіфського суспільства жерців таки не було. Що ж сталося? Тим більш таке явище виглядає тривожним, якщо врахувати той факт, що в більш давні часи каста брахманів (за індійською історією) мала вагу в суспільстві навіть значнішу за касту кшатріїв, з якої походили самі царі. Ясно, що жерці у Великій Скіфії були. Їх просто не могло не бути, адже давні суспільства всі були релігійними! То куди ж ті жерці поділися?

Дивно, що досі історики не звернули належної уваги на прошарок «скіфів-орачів». Радянська наука потрактувала їх як «пахарів», та так по науковій літературі це й пішло, і досі є, й ніхто не замислюється над тим, що такого просто не могло бути. Адже навіщо скіфському суспільству була потрібна ще одна, окрема каста землеробів («пахарів»)? Це не вписується в жорстку логіку структури кастових суспільств. Крім того, сам же Б. Рибаков пропонував розглядати найбільше з городищ скіфів-орачів – Трахтемирівське городище, що займало площу близько 500 га і було розміщене у важкодоступній місцевості на правому березі Дніпра, головним культовим центром, де мали зберігатися священні золоті речі скіфів, що «впали з неба». На його думку міф про трьох братів (Арпоксая, Ліпоксая та Колаксая) і походження від них скіфських племен, що дійшов до нас у запису Геродота, належить саме скіфам-орачам. То як же могли існувати центри міфології й культів без тих, хто ті міфи зберігав та мав би ті культи відправляти? Нелогічно.

Ми ж уважаємо, що то й були жерці – «орачі» («oro» – лат. – молитися; те ж грецькою – «orare»). Між іншим, у нас могла бути й власна назва: окрема каста нащадків Ора (Орія), але таких, що знаходились у стані рабів, гірших за шудр. І тут ми нагадуємо про нашу незгоду з ототожненням імен міфічних персонажів Арія й Орія (див. вище примітку № 3), щоб припустити, що саме тут історія виводить нас на проблему можливого дуже давнього конфлікту якихось расових чи етнічних груп людей, що вважалися нащадками міфічних персонажів Арія й Орія – у стародавніх суспільствах міфологія була могутньою засадою геополітики, про що не слід забувати. (Хоч як не крути, а на стародавні Аратту /Оратту/ й Аріану виходити таки треба, але це – за межами нашої праці). Легковажне ж уживання деким з сучасних українських авторів, що намагаються досліджувати чи то українську міфологію, чи то етнополітичний процес на теренах стародавньої України, термінів «арії» й «орії» як тотожних, проявляє їхню неуважність насамперед до лінгвістичних тонкощів і непростоти образів та термінів давньоукраїнської міфології. У результаті цієї плутанини може в майбутньому бути надовго закритий цей напрямок досліджень і закріпиться таке ж неправильне ототожнення, як це сталося відносно русів і слов’ян (що ми детальніше заторкнемо нижче).

На такому тлі ми б хотіли висловити наше дуже важливе зауваження. Рефреном сучасної американської університетської науки є вираз: «Вся політологія базується на археології». Ми приймаємо дану наукову констатацію беззастережно, але додаємо, що «сестрою» археології є антропологія, а тому і її здобутки в даному форматі теж потрібно враховувати. Відшуковуючи ж підвалини проблем українських політичних і релігійних еліт, які мали місце протягом історії, в тому числі й у період, що нами досліджується, в якості точки опертя ми беремо таке фундаментальне твердження Вадима Щербаківського, що передньоазійська раса, до якої належали творці мальованої кераміки (Трипільської культури), «відігравала велику культурну роль у творенні тодішньої культури, в її процесі, бо індоєвропейські племена були лише завойовниками – творцями державних організацій, основаних на рабстві підданих і на повному аристократизмі правителів. Тут уже виразно виявилися психічні здатності рослиноїдних і м’ясоїдних рас» [26, с. 183]. Психічні ж здатності проявляються насамперед у менталітеті, а через нього – у релігійній площині. Дана обставина є особливо важливою для періоду, що досліджується, коли мислення людини знаходилося ще на рівні міфологічного й філософського, які, як опозиції, боролися між собою9. А там треба бачити насамперед наявність МАГІЇ. Остання від найдавніших часів до ХІV ст. буде тримати контроль над усіма сферами життя людини, в тому числі політичною, пізнавальною, культурною тощо.

Є підстави до твердження, що в засадах усіх політико-ідеологічних конфліктів давнини треба бачити насамперед



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема: Початок дослідження території України. Географічні відомості про територію України в античні часи, у літописах І «Повісті минулих літ», відомості в добу Середньовіччя. Перші карти України Г. Л. Боплана

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconУкраїна в революційну добу
У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКозацький чинник
Робота виконана у відділі зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconОльга Юліанівна Кобилянська Життєва стежина Ольги Кобилянської
Гумора (Південна Буковина) народилась Ольга Юліанівна Кобилянська. Ольга була четвертою (усього родина мала семеро дітей) 1868 переїздить...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКонспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг. – К., 2015
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconПіфаго́р (580 до н е. — 500 до н е.) — давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Піфаго́р (580 до н е. 500 до н е.) давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconН. Б. Кирич д е. н., професор кафедри
«Економіка І підприємництво» напряму підготовки 030507 «Маркетинг» /Укл.: проф. Федорович Р. В., доц. Борисова Т. М., доц. Бурліцька...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТарас Чухліб гетьмани І монархи
Української держави у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Зокрема, досліджується проблема українсько-російських міждержавних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка