Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя



Сторінка9/22
Дата конвертації01.03.2018
Розмір4.72 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22
особливе місце, не виключено, що там було й святилище. І де ж усе це є? Чи не до «особливого місця» й «вільного простору» треба йти, бо проступає, що звідти й бог Луг, і бог Локі /див. вище/, та й богиню Дану теж треба там же «шукати», бо й про Дон і Донець не треба забувати. На нашу думку, саме тут коріниться причина невизнання вже не стільки «Рукопису Войнича» науковцями, як його української дешифровки, й це невизнання – замовлене. Бо така дуже прикметна точка планети знаходиться на терені степової України. За український Степ і донині точиться велика геополітична боротьба на міжнародній арені. Чи тільки з економічних чи політичних причин? А, може, хтось знов хоче стати «панами Ора»? А, може, хтось хотів цього завжди?.. Боротьба магій триває? Невже так?..).

(…)


12. Пома пані – што несе. Помала волю по-Божому. Што Божо є се?

(Ось. Божі речі зачеплені. Явно)


Сторінка 43R

  1. Що бо реве Око Божиє? Се што не косе? Повідай, Коса, ви це пусте виборюєте? [Пані] попуща накосо сущість зараз. Одновила і цю волю міряє. Божая, пощо несе хибу Русі?

  2. Суст уново косе. Суст – не малий і застане [те, що] косе зараз. Пані што се хозар визира? Мета жила Кози, і хозари були. В степу косе Око Божиє – око блудливеє

  3. Сусте ж, Сусте ж, што се однині мекаєш? Одну сю волю і віру, Сусте, покажи. Ти Божиє питаєш? Совістися ж Коза. Козарин вижиє, а суть бо-зла.

  4. Хиба Ора боре Сустине ж? Што – не косе? Ти вибореш горе зараз? «Однині то було поконано». Поконаєтесь. Совість залиша пані Козу. Ви што ж? Ви што ж бо злі?

(…)

  1. Що, одні хозари однині в Ока оку ж? Совістно, каже суча [дочка], покосу [діяти]. Се, що ви питали, не косе? Мощі покажи, Око Божиє, і святий наказ. Коза косе Косі совість зараз

(Виділено нами. Ось – головне! Якісь мощі мали оріяни /про них ішлося й вище у даному джерелі/ й згадується якийсь явно записаний «святий наказ». А що ж то таке? Та, «заповіт»! У такому разі в наших предків був монотеїзм, і дуже давній, якщо на Ора все виходить, хоча, можливо, він був і не дуже твердим. Ми не можемо цей їхній монотеїзм виявити через відсутність джерел. А предки тому й могли довго не визнавати те, що йшло від іудеїв, бо у них щось було своє. Руси ж іудейський Ст. Заповіт і не визнавали, що є фактом історичним).

(…)


  1. Што, не одне Око, а й свині питають нас? Маєш око, а ум косий. Сина мати пужа? Се маєш, што накаже Око Божиє? Одне [око] виколи – косе. Одне маєш, повідала. Попитаєшся ти наказу Кози.

  2. «Суть нову кажу». Пані, питаєш? Помісти умово ум Ока Бозі. Попит неси, а пам'ятай за Ора, [Око Божие].

Сторінка 44L.



  1. Що, Око дба за Русь? Козля што не віднесе? Козля ж однині нашто? «Ум Орі зараз виколе». Але ти нове Орі горе бажаєш. Ум, што, не косить Мощі, великий сей?

(А тут дуже цікаво! Хто такий був для предків Ор, ще треба досліджувати, але все одно – чоловік, а тут постає ще й Ора, якій «Маня» збирається «ум виколоти». І «Маня» та – крута, явно, але й Ора – непроста й не менш крута, до того ж зовсім не якийсь дух. Ми пропонуємо бачити в ній розуміння предками утілення образу «дружини Бога», якого в нинішньому християнстві й близько немає. А «Маня» та могла саме на це претендувати, і підстави мала, про що є натяки в тексті джерела).

  1. Одне накосо випустиш? Ви што, не ховаєте, пані, косе? Хозари дитя пані принижують. Ви то нове кажете і тішитися. Ви про те балакаєте та з перекосом не жадаєте.

(А тут – унікальне! Ми думаємо, що до Ори вживався ще й вираз «пані» /у тексті є й «пан», який міг трактуватись як утілення Ора/. Й хазари не визнали їхню дитину. Можливо, оріяни так готували майбутнього претендента на владу над тереном – зі свого середовища. А хазари запротестували – у них була «Маня», яка теж мала якусь непросту дитину. «Маня» та, можливо, була за походженням руса, бо видно, що оріяни намагаються довести, що «Око Боже» /тобто хазари/ за Русь не дбає, що є проявом звичайної політичної технології. Висновок: хазар не влаштовувало походження тієї оріянської Ори, а відповідно, й дитини від неї, вони натискали на права «Манюсі». Ось тут ховається якась дуже непроста проблема, через яку предки й пересварилися, і виходить вона не тільки на родове походження претендентів на владу, а й на дуже важливі релігійні речі, зміст яких ще треба встановлювати).
Сторінка 99R

(…)


  1. У што одна нині віре? Пощо в неволю? Не те носе, що ма на волі і пита нас. Се що, по волі, по вірі сповила це? Свині, ви пусту несете суть в Русь.

  2. Де воліють одну неволю, то не є одне наше. Свята Манюся, пада паннусі Ока воля по небі. (А ось і «Маня»!). Пощо маєш, Око Божиє, панові зле?

  3. Око Божие, помов, та не неси. Пан пита нас: «Ока віру і волю Окові маєш». Та нема, кажу. Там носе, де Божії [заповіді] блюде.

(А які такі Божі заповіді?).

  1. Світ наш пита не небо паннусі. Питаєте й носите ви тьму ж. Суть маєш і жий без Ора.

Пові, Коса, маєш питання ж?

Што, волієш дуба душу?

(Нічого собі! Якщо щось не визнає, то занапастить душу).


  1. Установила то – маєш пусте на небі

(Ось так. Не буде мати посмертного життя. Дуже серйозне звинувачення для релігійної людини. Отже, та «Маня» на щось дуже серйозне висунула претензію).

  1. Суть нова, але мета – неволя. Питаєш небо, повідала, і поновиш Ока буле, і суть нову – Орові. Шука панна Око, а віру виборює.

(«Маня», як бачимо з виразу, – «панна», тобто офіційно незаміжня. Можливо, – жрекиня).

(…)


16. Свята, не нове то маєш. Свята помає муку, [дану] тобі.

(А у предків, як виявляється, уже не раз мали місце спроби релігійних реформ. А далі неясно, можливо, тут неточний переклад).

Се ви то мовите в домі Ора.

(А де ж той «дім Ора»? Дуже цікаво. У Степу, явно, але де саме?).

Одну не дано втіху – віра була.


  1. Одну Бозі суть [пані] пише і має пусте небо косе. Око Божиє – в то віре? То маєш і помаєш одне.

  2. Се повідай Орові. Воля де? Віру голу маєте зараз ви злу» [58].

Щось у всьому тому схоже на зраду віри предків. Але – якої віри предків? Тут же ні відомого слов’янського язичництва з його політеїстичним пантеоном, ні тієї ж скіфської міфології (якщо «оріяни» – це нащадки давніх «скіфів-орачів») немає й близько! І дуже прикметним є те, що відповідь підкажуть нам тюрки. Спочатку звернемося до однієї фрази з праці академіка Окладникова «Шишкинські писаниці» [59]: «Глибинна Азія була батьківщиною тюркомовних кочових племен, які віддавна прагнули на захід, аж до Дніпра й Дунаю». Поставимо питання: а чому й навіщо тоді тюрки сюди «віддавна прагнули»? І таки досягли свого, адже в цій своїй фразі Окладников, як «політично грамотний» радянський учений, замаскував ніщо інше, як західні кордони імперії Дешт-і-Кипчак, які цілком збігаються з описами Йордана й інших істориків, як також і з даними археології, й про що в радянській історіографії писати було «не прийнято». А напевне, тому, що глибинна Азія хоч і була їхнім домом, але не була Прабатьківщиною Й історик ІV ст. Агафій зараз нам це підтвердить. Сповіщаючи про появу гунів у Європі в час правління імператора Лева, він пише:

«Народи гунів у давнину жили навколо Меотійського озера (Азовське море. – О.Б.), зі східного боку і північніше річки Танаїс

(вчені виявили, що можна говорити про Танаїс І /власне Дон/ і Танаїс ІІ /Сіверський Донець/. На нашу думку, тут просто треба бачити т.зв. «Великий Дон», тобто систему обох річок. Важливо, бо в часи Античності й Середньовіччя вважалося, що Танаїс є межею Європи й Азії. З тексту Агафія видно, що гуни проживали вже в Азії, конкретніше – на тому її терені, який може асоціюватися з «азіатською Скіфією». – О.Б.);

як і інші варварські народи, вони сиділи за (-всередині) горою Імаон, що знаходиться в Азії

(вчені трактують цю гору як Урал, або Кавказ. А чому, власне, вони в упор не бачать Донецького кряжа, який все ж таки ближче знаходиться до Азовського моря, ніж Кавказькі чи Уральські гори? – О.Б.).

Всі вони звуться скіфами і гунами, окремо ж по племені вони [звуться] котригурами, утігурами, ультзурами, а інші – бургундами» [Цит.: 60, с. 107].

Отож, як бачимо, й гунів, як і готів (як, вочевидь, уже можна твердити, що й інших «азіатів», які й до них поперемінно з’являлися в Доно-Донецькому регіоні), турбувала саме проблема Прабатьківщини. То й була їхня Велика Ідея.

А тепер – найпильніша увага. На думку відомого французького дослідника релігій Жана-Поля Ру, тюрки задовго до н.е. поклонялись «людині-небу» – Тенгрі, який, проте, ніколи не був духовною власністю тільки тюрків. Цей Божественний образ – безцінне багатство й інших народів Центральної Азії, адже Він – небесний Дух, Господар Неба й світу. Дивимося вимову імені (різниця у вимові імені Бога різними племенами для тюрків була традицією. Тенгрі мав 99 імен): Тенгрі (тюрк.), Тенгері (бурят.), Тенгер (монг.), Тура (чуваш.) тощо. Нічого не прояснюється (хоча «Тура» – цікаве, запам’ятаємо). Тоді додаємо: у самих тюрків є ще такі варіанти вимови: «Дан’їр», «Дендир», «Донар». А ось і те, що нам треба. Зіставивши чуваське «Тура» і тюркське «Донар» і спираючись на філологічні дані щодо першості літери «О» серед голосних, доходимо до висновку, що точніше й правильніше (бо архаїчніше) буде вимовляти вказане ім’я, як Дон-Тор, або точніше ДОН-ОР. А ось і Ор, як також – і Дон. Але тут же буде й Дана. Звідки ж? Зараз стане ясно. Для того нам треба зробити неможливе – побачити Бога Дон-Ора. Хоча неможливе виявляється цілком можливим, якщо звернутись до опису Муратом Аджи вигляду однієї з древніх статуй, знайдених на Алтаї. Отже, дивимося:

«В одній з печер археологам відкрилася скульптура, побачивши яку вчені запідозрили підробку – дуже вже сучасно правильною виглядала вона. Обличчя здавалося жіночим, при свічках це враження посилювалось (ось – Дана, або ж у тюркській традиції Умай. – О.Б.), але варто було відійти до краю печери, як овал обличчя перетворювався. З каменя проступав образ воїна (а ось і Ор. – О.Б.). Мужнє обличчя сильного чоловіка. Робота дуже тонка. Майстер вирізав її з природного сталагміту, навічно залишивши своє творіння у цій священній печері».

Надамо наш коментар до зазначеного.

Дана стародавня алтайська скульптура відтворює ніщо інше, як феномен андрогінізму Абсолюта. І це, між іншим, і є справжній, унікально точний і надзвичайно стародавній МОНОТЕЇЗМ (у широкому сенсі слова)27 – втілення в Образі стану Бога ще до розділення Його на Чоловічу й Жіночу сутності. То і є найдавніший стан Моно Божественної сутності – Андроген (пропонуємо термін: стан Óдне). Про те, що тенгріанство – одна з перших монотеїстичних релігій людства твердив німецький учений Г. Дерфер. Не випадково вчені зазначають, що жіноча божественна сутність Умай в тенгріанстві ніколи й ніде не згадана окремо від Тенгрі [61, с. 477]. І не могло бути по-іншому – давні дуже добре розуміли андрогінізм Абсолюту. Існування ж у тенгріанстві образу володаря нижнього світу Еркліга ніяк не заперечує монотеїстичності – у християнстві теж є Сатана, як є й Ібліс в ісламі. Але, оскільки в тенгріанстві Бог є Андрогеном, то виключно чоловіча сутність його протилежності Еркліг не дає можливості трактувати цю релігію як монодуалістичну, бо залишається без антиподу вся жіноча іпостась Космосу, що важливо (сама діє, а значить, може давати і добро, і зло). По суті, тільки уявлення про Андрогінізм Абсолюту дають можливість вийти на справжній монотеїзм, адже в такому разі єдиному, а відповідно сильному й абсолютному Óдному ніяк не може так вже й сильно заважати в його справах Сатана-чоловік, ще й такий, що є створеним. Абсолютизувати ж моральні категорії Добра і Зла неправильно – і добра може бути занадто, й від зла подеколи може відходити добро. Тему не продовжуємо, досить і того, що вже сказане.

Розділення Одності й виникнення політеїстичних уявлень (дія номіналістичної тенденції в свідомості людства) – час багато пізніший, ніж існування Одності. Можливо, такі уявлення були започатковані самими людьми, а можливо, й ні, і релігійні уявлення людства віддзеркалюють якісь об’єктивні речі, певні зміни, що відбуваються в Космосі. Ми схиляємось до другого положення, адже не може все людство одночасно помилятися. Не випадково в тюрків Тенгрі мав 99 імен. У цьому приховане щось дуже непросте, що не можна звести тільки до дивної традиції кожного племені чи клану тюрків вимовляти ім’я Бога по-своєму. Тут могло мати місце відтворення у зміні вимови імені якоїсь майже непомітної трансформації в стані Абсолюту в той чи інший час, про що тут же повідомляли людям жерці. Було б дуже цікаво прослідкувати ґенезу імені від найархаїчніших форм до більш сучасних, але то – не наша тема.

Зараз же зіставимо вищезазначене із Заповіддю Новою Ісуса Христа: «Щоб усі були Óдне». А що таке Óдне, хто може точно сказати? Та й чи точно передана в Євангелії дана фраза? Чи не міг помилитися євангеліст, а швидше, його переписувач і пропустити прийменник «в»? Чи не правильніше буде казати: «Щоб усі були в Óдне»? Аналогія існує: побажання, щоб «усі були в Христі». Зрозуміло, що відносно поняття Óдне таке не означає заклику до всіх людей ставати андрогенами (що неможливо, бо люди – не боги), а просто всім вірити в Óдне, як пізніше закликалося вірити в Христа й об’єднуватися «в Христі» всім. Нюанси змісту дуже тонкі, але бачити їх необхідно.

Проте поставлені нами питання тут же зависнуть, бо ніхто відповіді на них не дасть. В усякому разі можна припустити, що зміни в Космосі, які мають як опосередкований (через свідомість людей, що присвячують своє життя ретрансляції інформації космічного порядку в життя суспільства), так і деякий безпосередній вплив на земне людське життя (його прояви й межі нині встановлюються наукою), відбуваються пульсаціями – раз на тисячу, або кілька тисяч років: стан «до» міняється на стан «після». Хоча до пульсації стан все-одно не є статичним, він змінюється – майже непомітно, але змінюється. Якщо такі зміни відстежувати постійно (що, вочевидь, і робили жерці, прекрасно розбираючись у мові символів, яка і є, власне, мовою Всесвіту), можна спрогнозувати час наступної пульсації. В момент чергової пульсації й з’являються на землі люди-посланники, як також і виникають нові релігії, або ж відбувається їхня кардинальна трансформація. Чи можна в такому разі припускати, що в описаній скульптурі відтворено образ людини, яка була попередником Христа? Однозначно, ні. Підставу до заперечення дає нам наступне:

1) саме андрогінізм описаного вище образу – земна людина такою бути не може. Дана скульптура – образ Небесного Бога. Хоча це зовсім не заперечує того, що людина-попередник Христа існувала і не виключено, що саме вона й могла описати людям образ Небесного Бога, адже такі люди володіють особливим зором. І така людина відома – це пророк Гесер (Джору, можливо, легендарний Джунгар), який з’явився на початку І тис. до н.е. й розповів степовикам про Бога Небесного – Дон-Ора (Тенгрі), а також навчив їх виплавляти залізну руду, бо залізо є «небесним металом» («металом небесного дощу» – китайськ.), тобто металом метеоритів. Згідно з переданням, Гесера «взяв на Небо» Тенгрі, а на землі залишив намісника, якого назвали «цесар». Тож тут ми чітко бачимо Традицію, адже в пізнішому християнстві теж уживається термін «намісник Бога», а відносно самого Христа – термін «Rex», тобто «цесар». Тут, вочевидь, треба бачити й засаду того, чому саме Каган «скіфів-гунів» мав право на титул «Rex» – той «намісник-цесар», що залишився після Гесера, вочевидь, був із середовища їхніх далеких предків, теж степовиків;

і 2) те, що Вільгельм де Рубрук у роботі «Мандри до Східних країн» (СПб, 1910) чітко відзначив, що один з тюрків, з яким він розмовляв, на його питання, чи вірують вони в те, що Бог є Дух, чи щось тілесне, відповів, що тюрки розглядають Бога тільки як Дух. А на питання, чи вірно, що за їхніми уявленнями Бог ніколи не приймав людської природи, тюрок сказав: «Ніколи».

Відповідно можна стверджувати, що в описаній скульптурі відтворено саме образ Всевишнього Бога Небесного.

Дон-Ора люди назвали «сином Неба». Христос же, як відомо, звав себе «сином Бога». Теж правильно і культурно, ми б сказали, але… А якого Бога був сином Христос? Бога-Отця, згідно з християнською традицією (хоча з її формуванням і були певний час проблеми в теології). Значить, Дон-Ора цілком можна ототожнити з найстарішою Чоловічою іпостассю Всесвіту – Богом-Отцем. Нарешті ми можемо вказати Його ім’я – ОР. Важлива констатація, але треба врахувати й ті пульсації, про які ми казали тільки-но, адже саме еволюція імен Бога і може вказувати на прояв у той чи інший час впливу Космосу на свідомість людей. А раніше яким було ім’я Бога, тобто до появи на початку І тис. до н.е. образу Дон-Ора, якого люди іменували «сином Неба»? І тут нам знову допоможуть тюрки. А хто ж іще, якщо Бог Ор «жиє в Степу» згідно з аналізованим нами вище «Посланням оріян хозарам»? І по-іншому й бути не могло, якщо Азія вважалася «землею богів». До появи тенгріанства предки тюрків поклонялися Богу Йєр-су, який перебував у Центрі Землі, в її пупі, «де росте гігантська ялинка, що дістає верхівкою дома Ульгеня». «Ялинка» та непроста, непростий і той «пуп землі, як непростий і Йєр-су, адже подивимось трансформацію імені: Йєр – Йор. Спрощуємо, бо нам потрібна архаїчна вимова, й отримуємо те ж саме: Ор. З’єднуємо й дивимося: Ор-су.

Зіставляємо з давно відомим із санскриту терміном: су-меру. Але цей термін належав не тільки Шумеру, з яким була пов’язана стародавня Оратта28 (вочевидь, вона й була справжнім прадавнім Су-меру, адже ця назва з’являється в Малій Азії у ІІІ тис. до н.е., тобто пізніше виникнення культури мальованої кераміки в Європі /VІ тис. до н.е./. ). Через культ священної Гори Меру він міг належати й індо-арійській Аріані також (тому припустимо вона могла розглядатись в якості Прабатьківщини тими ж «скіфами-орачами»). Значить, був ще й попередник Гесера також. І був, якщо не вважати легендарного Раму (V тис. до н.е.) фантазією давніх. У V тис. до н.е., за даними геології, у західній зоні Північного моря сучасне морське дно було сушею, потім стався землетрус і земля опустилася. Про катастрофу (як потоп) сповіщає й твір глибокої давнини «Книга Оера Лінда» (німецьк. Ura-Linda Chronik), в назві якої можна побачити: «Ор». З тієї допотопної землі, як писав Климент Олександрійський прийшов якийсь «учений чоловік», що приніс книги медичного і релігійного характеру [62, с. 94]. Звідси ж (що важливо) вчені виводять і знак поклоніння Сонцю – рівнобічний хрест (Девін’є, А. Галанопулос, Е. Бекон та ін.).

Дуже цікаво, що «ниточка» від цього тягнеться до наших країв. Так, газета «Сегодня» у 2003 році повідомила, що «фахівці гірничої справи з України, Росії, США, Німеччини, Польщі та Іспанії в рамках польового семінару «Проблеми гірської археології» досліджують результати розкопок, проведених у районі Бахмутської угловини на заході Луганської обл. Тут знайшли кілька древніх шахт, де добували мідну руду, і кар’єр, де видобуток руди вели відкритим способом. Причому інших подібних кар’єрів, як стверджують археологи, на Євразійському континенті більше немає. За словами гірників, давні шахти обладнані за всіма правилами гірничої справи, що вказує на високий технічний рівень рудокопів». Знайдено також поховання стародавнього гірника. На думку вчених, цьому похованню близько 3,5 тис. років [63]. Тож, можливо, регіон Донецького кряжа міг бути і в ще давніші часи зв’язаний із джерелом давніх технологій (адже більше нічого подібного знайденому в Євразії немає), яке просто загинуло внаслідок катаклізмів планетарного порядку. Як саме був зв’язаний – можна тільки припускати, але нам видається, що відповідь можна буде знайти, якщо досліджувати присутню в історичних джерелах тему якогось «тунелю» вздовж ріки Ра (Волги), що вів до «далекої північної країни». При цьому треба обов’язково зважати на те, що Волга в давні часи, як припускає дехто з географів, впадала в Азовське море [64].

Однак археологія свідчить про те, що наприкінці ІV – на початку ІІІ тис. до. н.е. стабільність у Європі була зруйнована й велика частина населення рушила на Схід. Вчені припускають, що в цей час відбулося зіткнення на релігійному грунті й прихильники арійської релігії емігрували. Сполучимо це з даними міфології про те, що в арійському середовищі раптом з’явилися кшатрії вратьї (віровідступники), які збунтувалися й установили тиранічну владу над брахманами. Згідно з ведичними переказами, люди не могли подолати цю біду самотужки і для їх порятунку від цієї напасті на Землю у позачерговий раз був змушений прийти Вішну. Його ім’я у цьому втіленні було Парашурама (Рама з сокирою). В Упанішадах говориться, що Парашурама приходив кілька разів і знищив усіх кшатріїв вратьїв [64 а, с. 285]. Але цікаво, що та ж міфологія й Закони Ману свідчать, що не всі вратьї були знищені, їх назвали щака або саками й від них виник цілий ряд народів, зокрема, власне саки й скіфи; утім, перси й індуси вважали, що то один народ – скіфи. Можливо, саме з ними треба пов’язувати навалу в другій половині ІІІ тис до н.е. племен давньоямної культурно-історичної спільноти в степову частину Європи, що згодом перетворилася на катакомбну. А лісова й лісостепова частини Східної й Середньої Європи піддалися навалі племен культури шнурової кераміки та бойових сокир. І ті, й інші відрізнялися войовничістю й низкою арійських звичаїв. Виходячи з міфології, їх можна зв’язати із саками – кшатріями вратьями.

Отже, по всьому, ми можемо тут зафіксувати древню Велику релігійну війну, внаслідок якої Оратта була знищена військовими силами мешканців Аріани в 1800 р. до н.е. Головною причиною нападу могло бути саме засилля жрецького стану в споріднених суспільствах географічного трикутника Тріполі – Трипілля – Тріпура (або ж Алеппо – Халеп’я – Хараппа), які можна ототожнити з тим, що вчені називають «Араттою». Арійські ж суспільства терпіти цього не могли, що простежується і в пізніші часи (зокрема, у жорстокому ставленні скіфів до жерців, як це подає Геродот).

Після цього поступово, але незворотно відбулася кардинальна трансформація як всього укладу життя населення, так і його релігійних уявлень. Так, «після Троянської війни» – як кажуть археологи, спираючись на європейські традиції датування історичних подій, тобто з середини ХІІІ ст. до н.е., відбулася дивовижна переробка канону жіночих статуеток на фаллосоподібні, тобто чоловічі. Найстаріші з цих статуеток виявлено в Україні (на Одещині), а більш пізні – це так звані Кікладські ідоли, які набули поширення на островах і узбережжях Егейського моря разом з керамікою та кинджалами «усатівського» типу [64 б, с. 98]. Зіткнення старого, керованого жерцями Оратти, суспільства з новим, арійським, керованим військовою варною, було таким потужним, а ламка старого (полісного) укладу суспільства такою безжальною, що населення тікало від цього страхіття на всі боки світу. Дані про численні міграції з наших країв заледве не в усі куточки «населеної землі» надає нам археологія.

Але найбільш уперті й завзяті все ж таки залишилися на предківських теренах. Одні, думаємо, щоб жити й насолоджуватися плодами перемог, а інші – страждати й чекати. Чого? А чого могла чекати людина тих часів, як не розсуду Бога? І хто б що не казав, чого б не припускав, на наше переконання, такий розсуд вбачався в ті часи тільки таким: якій з ворогуючих сторін Бог дасть нового пророка, або, висловлюючись науковою мовою, «культурного героя». Це з часом перетвориться взагалі на архетип людської свідомості – очікування героя-спасителя. І очікували, кожен по-своєму.

Вочевидь, з таким Божим розсудом треба пов'язувати появу пророка Гесера. Це вже – час між бронзовим і залізним віком. І тут виникає проблема: а серед кого він з’явився – серед нащадків населення Оратти чи Аріани? Точніше висловлюючись, хто ж з цих народів виявився таким чином «богообраним»? Ось де, на наше переконання, містився корінь релігійної ворожнечі стародавніх часів! А оскільки Гесер вчив людей обробляти «небесний метал» залізо, то де ж, за логікою, йому з’являтися, як не в стародавньому вже й на той час рудоплавильному центрі, який знайдено на сучасній Луганщині, тобто – на терені стародавньої Аріани? Він же приніс і нове одкровення про Бога-Неба Дон-Ора (Тенгрі). І тут же спалахнула нова релігійна війна! Нащадки брахманів колишьної Оратти могли не змиритися з цим, апелюючи до свого давнього «першенства», адже попередник Гесера Рама, пересуваючись з північного заходу на схід, спочатку потрапляв, природно, на терени проживання їхніх предків. Але не в географії тут була справа, а в тому самому Божому розсуді. Слід сказати, що він був історично справедливим: під проводом нових правителів-воїнів суспільство встало на шлях транформації – на зміну общинному ладу в скорому часі прийшов період військової демократії. Такою виявилася сама вимога життя. Речовинна сила, скріплена жорсткою владою воєначальників, стала значно більшою від польової (духовної) сили жерців, що спиралася на самодисципліну племен. Вочевидь, дехто з найрозумніших жерців зрозумів спрямованість цього процесу й підтримав нову владу. Але, безумовно, залишилося й багато тих, хто нового не сприйняв, за чим настали нові розділення, переселення, кривди, помсти тощо – словом, все те ж саме, що ми бачимо й дотепер. Так що, все, в чому ми живемо сьогодні, у принципі, є старою історією. На жаль.

Можливо, саме Гесер і звав себе «небесною людиною» (а не «сином Бога»). І предки в ті давні часи зіткнулися між собою тому, що «не поділили Бога». Такою, на наш погляд, є могутня, підсвідома, супер-ірраціональна жага «привласнити собі Бога» в людстві, яка, на нашу думку, існувала в прихованому вигляді завжди. Схоже, що ця давня ворожнеча проявилась і в пригніченому становищі «скіфів-орачів» у Великій Скіфії, як також і в релігійному протистоянні часів Античності, що відтворює «Послання оріян хозарам». Останнє можна кваліфікувати як письмове свідчення боротьби предків уже «за Дон-Ора». Цей дивний потяг до «привласнення Бога» існує й нині – не випадково перекази про появу й проповіді Ісуса Христа на сьогодні вже фіксуються на всій земній кулі й кожен доводить, що Христос народився й діяв саме у них, а не десь інде. Цікаво, наприклад, що якщо будь-яку польську старушенцію запитати, якою мовою говорила Діва Марія, вона відповість, що, безумовно, «Матка Бозка мувіла по-польску».

У будь-якому разі, можна твердити, що у віднайденій алтайській скульптурі людство отримало найдивовижнішу з пам’яток усієї світової культури, досі так і не оцінену належним чином.


А зараз – найприкметніше з опису алтайської скульптури. «Що більш за все дивувало? – пише далі Аджи, – Пасмо, прядка волосся, що звисала з поголеної голови, – «оселедець». Окреслений овал обличчя, підрублене підборіддя з ямочкою і пасмо на лівому боці голови. Ось він, виявляється, який, хохол. Найдавніший йому скульптурний пам’ятник: «небесна людина», яку вшановували воїни» [29, c. 201]. Зіставимо все з тим, що «хохол» тюркською означає «син Неба», щоб вивести все на Дон-Ора (Тура, Тенгрі) й зазначити, що ось таким Він і був – Бог Ор, «людина-небо» (Йєр-су), «син Неба» (Дон-Ор), тобто ХОХ-ОЛ. Ось так. А чи міг бути Бог німим? Еге ж, – Той, у Кого саме Слово (Логос) було «на Початку», згідно з Біблією? Отож. Значить, звертався ж до людей. А як же? Само собою. Жерці тут працювали бездоганно, все передавали як належить, інакше не вижили б – розуму фальсифікатора Бог під час власного Діяння позбавив би конкретно. А ЯКОЮ мовою звертався?.. О, питаннячко, чи не так? Але, дивлячись на той «хохол», здається, вже й довго думати над ним не треба…

Стверджуємо: це – дуже прихована, причому, цілком свідомо, річ. Вона здатна пояснити не будь що, а всю світову геополітику відносно української мови й України протягом тисячоліть, яка й досі не має необхідного логічного пояснення. І якщо потягти за цю «ниточку», то багато чого виявиться – як ірраціонального, так і дуже холодно-раціонального. Відносно ж останнього можна твердити, що українці своїми психічно-романтичними, а звідтак дуже суб’єктивними аргументами на захист рідної мови, які вони висували завжди й висувають і сьогодні, тому й не могли її дієво захистити, що жарке підсвідоме психе нічого не може зробити з тим, що робиться свідомо холодним розумом. Інформація – сила. Й ось її якраз українці ніколи й не мали в необхідному обсязі. Але ж не випадково їм протягом століть відмовляли не те, що в приматі, а навіть в інтегральності як етносу – чи то поляки, звучи «малополяками», чи то росіяни, обзиваючи «малоросами», а нині вже дехто з тюркологів каже, що вони – ніхто інший, як кипчаки (просто «заблудлі», тобто, як можна вже легко спрогнозувати, – «малокипчаки»). А в підвалинах усього цього лежить одне – той самий хохол Дон-Ора. Занапастимо слов’янську тему в науці – втратимо всю свою історію взагалі. Українці – хохли? Прекрасно! Не ображатися, а пишатися цим треба.

Вочевидь, мали суттєві підстави народи, що проживали побіля Великого Дону, звати себе «мовниками»-слов’янами. Сучасні наскрізь зматеріалізовані вчені не визнають ні Духа (хоча при цьому спокійнісінько оперують терміном «духовність»), ні Бога, бо «зациклились» на дарвінівському «мавп’ятнику», тому й не бачать глибинних підвалин САМОНАЗВИ «слов’яни». Останніх протягом історії ставили в залежність, робили рабами, всіляко принижували, експлуатували, продавали – саме через цю їх самоназву, від якої вони ні за що не бажали відмовлятись. Вони згодом тому й визнали Христа, що Він був такий же нещасний, як і вони… А ще Він не був ніяким іудеєм (єгудим), що в Його часи було тотожним терміну «єврей», а був звичайним язичником («мовником»?), а релігійна приналежність у ті часи чітко вказувала на етнічну окремішність (наприклад, згідно з Євангелієм від Іоанна, Ісуса покликав Пілат з преторії, в яку іудеї не могли ввійти, бо «боялися опоганитись», й Ісус з ним там розмовляв [65, c. 1337]. Значить, спокійно туди ввійшов, що для єврея було просто немислимо). І скільки б не бився дехто з євреїв – тих, хто нині вже є християнами, зокрема, протестантами, намагаючись довести, незважаючи на всі заперечення й протести іудеїв, що Христос був євреєм, нікуди дітися від того ХОХЛА Дон-Ора – Отця Небесного, сином Якого звав себе Христос. Цей юнак після перебування в далеких східних краях і приніс людям НОВЕ передання про Отця Небесного, свого Батька. (Тему щодо Його Матері не чіпаємо, бо тут же постане проблема хазарської амазонки руси «Манюсі» з її сином Сусом…).

Залишається тільки додати, що й давні арії носили «оселедці», і гуни, і руси (зокрема, класичний рус – великий князь Київський Святослав /Сфендіслейв/, а вже запорозькі козаки – так само собою), тож усі вони були ніким іншим, як хохлами. Безумовно, й тюрки мали звичай голити голову, але їхня зачіска від «хохла» відрізнялась – її під назвою «татарська» запозичать поляки й портрети декого з них дійдуть до нас. З них видно, що т. зв. «татарське обличчя» – це поголена голова з довгим пасом волосся посередині. Але то ніякий не хохол.

Покажемо й зв’язок з терміном «Україна»: якщо взяти ім’я Дон-Ора як Тура, то тут же вийдемо на Тур = Бик, а на санскриті це – Гу. Стародавня ж вимова назви «Україна» звучить як «Гу-країнь» = «країна Священнго Бика / Священної Корови» (а ось і Óдне… В гу-країньському відтворенні. Див. вище також тему про Óдне у «Посланні оріян хозарам»: Сторінка 16 R, пункт 12. І вже одне це свідчить про автентичність і давність цього документу, або ж його основи, якщо даний текст є копією більш давнього джерела). Оце і є справжнє пояснення етимології назви «Україна» («країна Ора й Дани». «Йордана»? Авжеж. Тільки багато більш давня від часів життя Христа. Те, що в Палестині – вторинне, вироблене від неї). Усе інше, що ми звикли чути про назку «Україна», – свідома чи несвідома дезинформація.

Є підстави до твердження, що предки, напевне, ще з часів війн Оратти й Аріани започаткували Велике протистояння в борні за Бога Ора, яке раз-по-раз у тій чи іншій формі виникає перед нами в історії й яке, схоже, продовжується, у черговий раз змінивши форми й утративши вже свій витоковий зміст, і сьогодні.

Ось тут і треба шукати Велику ідею гунів, підняту ними у ІІ ст. н.е. на свої прапори із зображеним на них рівнобічним хрестом – символом Тенгрі, – як прагнення протиставити готському етнічному Одіну справжнього, відвічного, вселюдського Бога Дон-Ора, який, якщо йти за «Посланням оріян хозарам», «жиє в степу», десь там у своєму «домі», й не дозволити готам встановити своє панування над Доно-Донецьким регіоном – «земною юдоллю» Бога Дон-Ора. Те, що гуни відмовляли готам в усьому, не тільки в праві на володіння священними сакральними теренами, а й на матеріальні й політичні ознаки влади, свідчить те, що вони претендували на володіння скарбами Нібелунгів і колишньою столицею готів Данапарстадом [66, с. 35].

«Алла біле!» («З Богом!») – завжди вигукували тюркські вершники, кидаючись на ворога. «Елой!» – вигукнув звертаючись до Бога-Отця Христос, будучи вже на хресті («Елої, Елої, – лама савахтані», що в перекладі значить: Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мтв. 15:34) [65, с. 1258]. Не випадково Пріск і Йордан відмічали в гунів християнство, але то було не воно, щось схоже, але інше. Не зайве нагадати й про те, що в слов’ян був такий звичай: коли била блискавка – зброя Перуна, треба було в повітрі накреслити рівнобічний хрест і тоді блискавка проскочить повз тебе. Такий хрест був символом Бога Святовида. Тут позначився матеріал, вочевидь, для нового дослідження.

Зазначимо, що Космос не так часто втручається в земне людське життя напряму, але ж, явно, якщо таке стається, вимагає уважного ставлення до його посланників. Люди ж завжди їх нищили. Тож у певний час виникала потреба в нових. І їх теж люди нищили, як це сталося вже в історичний час з Христом, рішення про розп’яття якого було винесене синедріоном – вищим органом влади іудеїв. Чи можливо, що колись сталося по-іншому, й посланника не було знищено і той встиг передати людям все, що передати був зобов’язаний? Скажете: Христа теж було знищено, але християнство все ж таки виникло. Обережно. В християнстві ми маємо «релігію про Христа», а зовсім не релігію Христа, від якого не залишилося жодного документа, писаного його рукою. За такої обставини можна трактувати все так, як кому заманеться. І потрактували. Нам же вбачається в тому впертому хохлі в образі Дон-Ора, як також і в галілеянському походженні Христа якийсь натяк на те, що, можливо, колись, дуже й дуже давно хтось (а, дійсно, ХТО?) зовсім інакше поставився до «людини-неба», ніж ті ж євреї до Христа. І той «хтось» у міру своїх сил зберігав усі передання про Найстарішу іпостась Всесвіту, від якої йдуть до людей посланники. Хто ж то був? Проблема, але не така вже й важка, якщо поглянути на той ХОХОЛ… «Послання оріян хозарам» дає можливість припустити, що то були предки тих таємничіх оріян.

Утім, і іудеї могли прийняти рішення про знищення Христа саме за те, що проповідував про «Отця Небесного» (а так і було), а не про їхнього мойсеєвого Бога. Людина перед смертю каже правду завжди. А Христос і крикнув: «Елой!». Ось за що Його й було розіп’ято, просто це наявно проявилося вже перед самою Його смертю. І ось чому пізніше мусульманство визнає Христа за одного з найзначніших пророків людства: Елой = Алла.

У цілому ж, проступає, що туманним терміном «Велике переселення народів», який ніколи нічого не пояснював і пояснити був не здатен (для чого, напевне, його й вигадали), була прикрита Велика світова релігійна війна, яка, почавшись задовго до н.е., різко загострилася саме в часи Античності й раннього Середньовіччя. І руси, схоже, вискочили з неї тільки тому, що прийняли християнство в Руському каганаті, чим перемістили свою увагу на інший «образ ворога» – іудеїв. А хазари – ні. І їх тут же настиг іудаїзм. Але тоді ясно й те, що тільки Київська Русь – уже через одну тільки свою назву, бо «Русь» старокельтською означає «вода», але не звичайна, а одухотворена, небесна [27, с. 123], тобто «Душа», або ж «Роса» (збігається з тим, що ми вище казали про росо-монів і «землю Росо». «Русей» тому й могло бути багато, що то теж міг бути, але вже особливий, предмет змагань – за те, кому тією «душею Неба» вважатися), була здатною іудео-хазарську суспільну химеру знищити. Спрацьовують закони сакрального простору, які ще треба досліджувати. Водночас стає зрозумілим, що саме поруч з Руссю й могла з’явитися її протилежність – іудейська Хазарія.

Євреїв спочатку нищив Рим, потім їх було вигнано і з Персії, куди вони втекли від переслідувань. Хазари, собі в збиток, дали притулок повсюди гнаним євреям. Жоден народ не мав стільки вольностей у хазар, як євреї. Тож хазари цілком довіряли їм. За це й поплатились. Безумовно, євреї показали себе непоганими торгівцями, хазари ж у відповідь захищали їх і їхній іудаїзм. Хазари мирно уживалися з ними, не посягали на їхню культуру ніяким чином. Але єврейських жінок вони любили. Так з’явилися метиси, які відразу зненавиділи своїх не-іудейських предків, а нащадки тих метисів і донині малюють рятувальників середньовічних євреїв як злодіїв. Воістину: «від добра добра не чекай». Так зник з обличчя планети хазарський етнос (що докладно описано Л. М. Гумільовим). Так він розплатився за якусь свою величезну духовну помилку, повний зміст якої треба ще встановлювати, але дещо вже проступає. Так, насамперед відносно вправності прибулих у Хазарію євреїв у торгівлі, відмітимо важливий факт, засвідчений Л. Гумільовим, і який безпосередньо зв'язаний з усім тим, що ми виклали вище.

«Слов'янські землі, – писав Гумільов, – у ІХ – Х ст. стали для євреїв джерелом рабів, подібно Африці ХVІІ – ХІХ ст. У 906 році на баварсько-слов'янській митниці в Пассау єврейські работоргівці були зрівняні в правах з християнськими купцями. Слов'янські юнаки й дівчата відправлялися звідси через Верден, Ліон і Нарбонну в Іспанію до арабів, на поповнення гаремів і обслуги. Багато з цих нещасних були вже хрещені, але єпископи могли тільки викупати їх. Наприклад, єпископ Адальберт скаржився, що не має стільки грошей, щоб викупити рабів хоча б в одного єврейського купця. Ту ж економічну політику, проводив Оттон І, внаслідок чого ті слов'янські країни, які приймали католицтво, тут же входили в загальну західноєвропейську економічну систему. Так, не встиг ще король Мєшко (960 – 992 рр.) утвердити в своєму королівстві латинську віру, як євреї завели вже там свою торгівлю. Наївні поляки гостинно зустрічали іноземців, адже жах хозарської системи їх не торкнувся, і вони не уявляли наслідків своєї безпечності» [32, с. 221].

Жахливе явище, так. Але воно може мати своє цілком зрозуміле пояснення. Іудеї теж могли мати свою ідею – забрати «земну юдоль» Бога Ора (чи то Дон-Ора, чи то більш давнього Ор-су, а іудейські релігійні уявлення є дуже давніми). Захотіли іудеї стати «панами Ора» (вираз вжито в «Посланні оріян хозарам» – див. вище)? Можливо (хоча прагнули цього не тільки вони). Не випадково дослідники іудаїзму твердять, що в ньому Бог знаходиться якось «у полоні». І той їхній Бог, взагалі-то, і є Бог-Отець. Хоча вони Його таким і не визнають, і ясно, чому – не тільки через їхнє відоме невизнання християнського уявлення про Троїстість Божества, достатньо просто уважно поглянути на той впертий хохол Дон-Ора.

Є підстави до припущення, що іудеям завжди було (й буде) недосить володіти Палестиною з її витоками християнства, а навіть з більш давніми Ізраїлем та Іудеєю. Їх цікавила завжди ще більш давня сакральна цінністьбіблійна Іудея, про місцезнаходження якої, природно, ніхто нічого не може сказати точно, як і про все, що описане в Біблії (справжні майстри заховування інформації її писали, не можна не відзначити). А чого довго думати й далеко ходити? Схоже, що то й була «земна юдоль» Бога Ора – Доно-Донецький регіон. Звідси й пізніша трансформація терміну – Юдея. Предки євреїв шумери, будучи виселеними в Месопотамію, й залишили після себе плачі за «втраченим раєм» – прекрасною землею, яку їм довелося покинути. «Земна юдоль», однозначно. А що ж іще? До речі, якщо відразу з появою шумерів у Месопотамії там з’являється писемність (а так археологія й подає), то виселенню була піддана насамперед жрецька каста (носії ідеї, все логічно). Вони в Месопотамії спочатку поплачуть у своїх поезіях про «земний рай» та про те, що на новій землі «їм немає чого їсти», а потім заспокояться, і не випадково, бо швидко підкорять і змусять працювати на себе вже семітів. Але це вже точно зовсім інша історія, хоча її прояви ми так чи інакше раз-по-раз бачимо в історії вітчизняній. До речі, хасидські цадики, які ведуть витоки своєї організації теж з теренів України, також нічого взагалі не роблять, їх навіть годують спеціальні слуги «з ложечки», бо вони, буцім-то, «божественні» з самого моменту запліднення. Оце щось таке саме являли собою й жерці Оратти. За що, будучи потрактовані паразитами, й були відправлені подалі від «земної юдолі». Моральні оцінки тут доречні, але ми їх залишаємо для Читача.

Початок широкої інфільтрації іудеїв у середовище місцевого населення Північного Причорномор’я Ю. Павленко відносить до часів правління понтійського цесаря Митридата VІ Євпатора (121 – 63 рр. до н.е.) [67, с. 79]. Це він трактує як першу хвилю розселення євреїв у бік Північного Причорномор’я й Криму. Друга хвиля ним віднесена до першої половини ІІ ст. н.е., а третя – до середини ІV ст., що практично збігається з часом масового руху готів на українські землі та їхнього тут закріплення, а також і з часом появи гунів. Отож, для античного часу Павленко не фіксує значного просування іудеїв далі меж Боспорського царства, появу іудеїв у Херсонесі він відносить уже до рубежа ІІІ – ІV ст. [67, с. 83 – 84].

А чи не можна тут виявити якоїсь релігійної ініціативи з боку іудеїв, щоб можна було потрактувати її як спробу надати альтернативу-протилежність місцевим релігіям? В омріяну «земну юдоль» треба ж з чимось приходити, так же? З чим же? Дивимося. Як пише Павленко, «в першій чверті І ст. у межах Боспорського царства фіксуються як власне іудейські синагогальні общини…, так і своєрідні релігійні союзи (фіаси) адептів Бога Всевишнього, вельми чисельні у Горгіппії й Танаїсі (гирлі Дону)» [67, с. 80] (виділено нами). У цей час відмічається загальне устремління людей до монотеїзму, тож запропонований іудеями образ універсального Бога Всевишнього можна потрактувати як спробу іудеїв утримати цю загальну тягу людства до монотеїзму в силовому полі іудаїзму. І в Горгіппії й Танаїсі їм дещо вдалося:, адже адептами синкретичного, хоча і в цілому подібного до Яхве, Бога Всевишнього, що сполучався з богами нижчих сфер, стали таки деякі люди не єврейського походження [67, с. 81].

Водночас паралельно, саме в І – ІІ ст. мав місце розквіт гностицизму, однією з базових ідей якого й була ідея Вищого Бога, який не несе відповідальності за зло, що виникло внаслідок невдалої спроби творення світу з матерії, яку здійснили нижчі божества. Але в пізніший час не видно розповсюдження ідеї іудейського Бога Всевишнього, що може опосередковано свідчити про те, що гностичні ідеали мали успіх серед місцевого населення на противагу іудейській трансформації. Але – тільки деякий час, бо в ІV – V ст. проти гностицизму грізно виступить уже саме християнство, що буде нищівним для нього. Врешті решт обидві ідеї – і гностична, й трансформована іудейська (як ідея Бога Всевишнього), будуть з часом розгромлені.

Слід відмітити й інший напрям, на якому з’являлися іудеї, – через Кавказ у напрямку Керченської протоки, Так, уже в останні століття до н.е. присутність євреїв фіксується у Вірменії й Грузії, а також на кавказькому березі Керченської протоки. Вельми давніми є й іудейські епіграфічні пам’ятки Прикаспійського Дагестану, виявлені в районі Дербенту, що були перекладені й вивчені Л. І. Львовим [Див.: 67, с. 87]. (Дербент помічаємо, нам буде треба!). Просування ж іудеїв у більш глибший регіон Європи й поява їх у районі Подонцов’я зв'язані вже з процесом поступової іудаїзації Хазарського каганату. У VІІІ – Х ст. іудеї досягли й закріпилися в Салтівському городищі (побіля сучасного Харкова). Це велике за мірилами раннього середньовіччя місто (ототожнюється з давньоруськими містами в басейні Сіверського Дінця – Балином, Сугровом або Шаруканем) було крупним торгівельним центром на шляху з Ітіля через Саркел (Біла Вежа на Дону) до Києва, через який шлях вів далі у Центральну Європу.

Питання про те, коли й чому правляча верхівка Хазарського каганату прийняла іудаїзм, на засаді різних джерел трактувалося по-різному. Аналізуючи джерела, М. І. Артамонов у своїй фундаментальній праці «Історія хазар» дійшов до висновку (прийнятому в цілому наступними поколіннями вчених), що серед хазар іудаїзм почав розповсюджуватися спочатку в Дагестані, де розташовувався центр їхньої держави – до 30-х рр. VІІІ ст., і де єврейство мало суттєвий вплив не пізніше як із середини VІ ст. (тут же розташовувався й потрібний нам Дербент). Джерела одностайно свідчать, що серед хазар іудаїзм спочатку прийняв не каган і його двір, а один з князів на ім’я Булан (приблизно у тих же у 30-х рр. VІІІ ст., у тому ж таки Дагестані). Після повного розгрому хазарських військ арабським полководцем ал-Мерваном у 737 році й переміщення центру Хазарії на Нижню Волгу, де піднеслася її столиця Ітіль, кагани з роду Ашинів утрачають реальну владу й перетворюються на суто номінальних володарів. Але поруч з ними в якості фактичних правителів з’являються «царі» з роду Булана – адепти вже ортодоксального іудаїзму. Тож, вочевидь, спробу іудеїв ввести у свідомість неєврейського населення ідею іудейського Бога Всевишнього слід визначити невдалою. Довелося використовувати іудейську ортодоксію. Саме з цього часу (приблизно середина VІІІ ст.) офіційна хазарська влада, яка швидко підкорила собі Приазовський степ і основні (крім Корсуня) області Криму, проводить політику покровительства євреям, які зосереджують у своїх руках не тільки міжнародну торгівлю, а й важливі аспекти міжнародних справ уже відтепер іудейської Хазарії. Дуже скоро після цього, як аргументовано показав Л. Гумільов, Хазарія перетвориться в державу-паразита, безжальну суспільну антисистему. Але в середині її в ті часи не могло не бути антисистеми релігійної, і вона була. Іудаїзм.

Не можна не помітити прагнення іудеїв до панування саме над регіоном Північного Причорномор’я й Доно-Донеччини. Це треба було закріпити географічно – «сидячи» ззаду – на Волзі, а також зайшовши спереду – оволодівши Києвом. Крім того, треба було тримати під контролем ще й Крим. Ось так – з усіх боків іудео-Хазарія й тримала контроль над «земною юдоллю» Бога Ора. І диктувала свої умови всім тодішнім центрам Європи. Поводили себе іудеї жахливо по відношенню до автохтонів Дніпро-Донецького межиріччя – слов’ян, факт, але чим вони при цьому були кращими чи гіршими від попередніх завойовників? Та нічим. Усі були «добрі». Й головний тому свідок – Історія.

Єдине, чим відрізнялися хазарські євреї-рахдоніти від своїх попередників, що приходили сюди шукати свою Прабатьківщину, а на ділі розсідалися тут панувати й визискувати місцеве населення (гуни тільки в цьому відношенні проявляються як певне виключення), так це расово-етнічним походженням. Адже на всі ті «народи», приходи яких на терени стародавньої України ми розглянули в даному Розділі, треба дивитися не як на окремі етноси, а як на різні галузі однієї великої раси. Нашу думку підтверджує Феофан Сповідник (760 – 818 рр.), який, пишучи про гепідів, готів, вандалів і інші т.зв. «германські народи», сказав так: «Нічим іншим, крім імені, не відрізняються одне від іншого, розмовляють однією мовою» [Цит.: 29, с. 661]. До речі, в середньовічних літописах щодо германців зустрічається ще дуже прикметна назва «тенгрі», або «тангрі», а Феофан сповістив про те, що германці свого Бога називають Тор, а ще Донар. Ось! Це означає, що Велика ідея гунів таки перемогла Велику ідею готів, тобто Бог-Небо Дон-Ор переміг таки етнічного Одіна.

Іудаїзм у ранньому середньовіччі робить свої спроби оволодіти не тільки тими в сакральному сенсі важливими географічними теренами, якими прагнули оволодіти і готи, й гуни, й руси, а й свідомістю автохтонного населення цих географічних регіонів. І тут слід зазначити, що, воістину, іудаїзм, попри всі його негативні якості, – це такий феномен, який є об’єктивно необхідним. Ця релігійна антисистема повинна стати просто незнищимою на планеті (правда, тільки в межах етнічного поселення її носіїв, що важливо). Чому? А щоб не-іудеї не розслаблялися… Ось так. А ще – щоб не з’явилася нова антисистема (бо «свято місце пусто не буває»). Досить і старої.

ІХ століття – це перша спроба наших предків не тільки визволитися з-під влади іудейської суспільної химери – Хазарії, а й вирвати в неї першість на геополітичному просторі Східної Європи. І така роль судилася саме русам.


Література:
1. Ибн-Русте. Ал-а’лак ан-нафиса // Гудзь-Марков А. В. История славян. – Москва, 1997. – С. 136 – 137 (фрагмент).

2. Ибн-Русте-Гардизи. Худуд ал-алам // Гудзь-Марков А. В. История славян. – Москва, 1997. – С. 137 – 138 (фрагмент).

3. Гардизи. Зайн ал-ахбар // Гудзь-Марков А. В. История славян. – Москва, 1997. – С. 138 (фрагмент).

4. Кузич-Березовский І. Жінка і держава / І. Кузич-Березовський. – Львів : Світ, 1993. – 285, [1] с .

5. Штепа П. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість / Павло Штепа. – Дрогобич : Відродження, 1997. – 335, [1] с.

6. Кочергина В. В. Начальный курс санскрита : [учебное пособие] / В. В. Кочергина. – Москва, 1956. – 195, [1] с.

7. Велесова книга. Вид 2-ге. [ритм. пер. укр мовою, дослідження та рецензії Б. Яценка; рос. мовою – В. Яценка]. – К. : Велес, 2006. – 256 с.: іл.

8. Давня історія України / Толочко П. П. (гол. ред.) та ін. : у двох книгах. – Кн. 2. – К. : Либідь, 1995. – 219, [1] с.

9. Оранский И. М. Иранские языки / И. М. Оранский. – Москва : Изд-во вост. лит-ры, 1963. – 238 с.

10. Голденков М. Русь – другая история / М. Голденков. – Минск : Современная школа, 2008. – 384 с.

11. Меркулов В. И. Откуда родом варяжские гости? : генеалогическая реконструкция по немецким источникам / В. И. Меркулов. – М. : Белые альвы : Амрита-Русь, 2005. – 128 с.

12. Борисова О. В. Історичні підвалини Київського патріархату / Борисова О. В., Климов А. О.. – Луганськ : Альма-матер, 2001. – 132 с.

13. Мішко С. Нарис ранньої історії Руси-України / С. Мішко. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1981. – 226 с.

14. Головко О. Б. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі / О. Б. Головко // Український історичний журнал. – 1991. – № 11. – С. 24 – 35.

15. Иордан о происхождении и деяниях гетов. Getica : [вступ. статья, перевод и комментарии Е. Ч. Скржинской]. – Москва : Наука, 1960. – 141, [1] с.

16. Прокопий из Кессарии. Война с готами / Прокопий из Кессарии : [пер. с греч. С. П. Кондратьева; вступ. статья З. В. Удальцовой]. – Москва, 1950. – 220 с.

17. Власто А. П. Запровадження християнства у слов’ян : вступ до середньовічної історії слов’янства / А. П. Власто [з англ. пер. Р. Ткачук та Ю. Терех; худож оформ. С. Полохайло]. – К. : Юніверс, 2004. – 496 с.

18. Вашкевич Н. Н. Системные языки мозга / Николай Николаевич Вашкевич. – Москва : Белые альвы, 2002. – 400 с.

19. Щербаківський В. Формація української нації / Вадим Щербаківський // Визвольний шлях. – Лондон, 1967. – Кн. 5. – С. 559 – 571.

20. Щербаківський В. Формація української нації / Вадим Щербаківський // Визвольний шлях. – Лондон, 1967. – Кн. 7 – 8. – С. 845 – 860.

21. Давня історія України / Толочко П.П. (гол. ред.) та ін. : у двох книгах. – Кн. 1. – К. : Либідь, 1994. – 235, [1] с.

22. Геродот. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом / Геродот з Галікарнасу. – К. : Довіра, 1992. – 72 с.; карт.

23. Братко-Кутинський О. Феномен України / О. Братко-Кутинський. – К. : Вечірній Київ, 1996. – 301с.

24. Трубніков С. В. Історична географія України / С. В. Трубніков : [навчальний посібник]. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2003. – 168 с. + карти.

25. История Русовъ или Малой Россіи / [сочинение Георгія Конисскаго, Архієпископа Бълорускаго]. – Москва, 1846. – 320 с.

26. Щербаківський В. Формація української нації / Вадим Щербаківський // Визвольний шлях. – 1967. – Кн. 2. – 182 – 195.

27. Чепурко Б. Українці / Богдан Чепурко // Основа. – 1993. – №23 (1). – С. 129 – 131.

27 а. Фадеева Т. М. Крым в сакральном пространстве: История, символы, легенды / Татьяна Михайловна Фадеева. – Симферополь : Бизнес-Информ, 2000. – 304 с.

28. Крат П. Українська стародавність / Павло Крат. – Торонто, Онтаріо, Канада – Буенос Аірес, Аргентина, 1958. – 285 [3] с.

29. Аджи М. Азиатская Европа / Мурад Аджи. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА, 2008. – 1128, [8] с.

30. Кузьмин А. Об этнической природе варягов / А. Кузьмин // Вопросы истории. – 1974. – № 11.

31. Кіндратенко А. Європейські гуни – предки українців / А. Кіндратенко. – Харків : ПП Див, 2007. – 168 с.

32. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь / Лев Николаевич Гумилев. – Москва : Мысль, 1989. – 764 c.

33. Bayer G. S. De Varagis // Commentari Akademia scientiarum imperialis Petropolitanae. – T. IV. – Petropoli, 1735. – P. 275 – 311.

34. Терещенко Ю. І. Україна і європейський світ : нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст. : [навчальний посібник] / Ю. І. Терещенко. – К. : Перун, 1996. – 496 с.

35. Галкина Е. С. Тайны Русского каганата / Е. С. Галкина. – Москва : Вече, 2002. – 432 с.

36. Седов В. В. Русский каганат ІХ в. / В. В. Седов // Отечественная история. – 1998. – № 4. – С. 4 – 7.

37. Непомнящий Н. Н. Тайны древних цивилизаций / Н. Н. Непомнящий. – Москва : Вече, 2002. – 464 с.

38. Демин В. И. Арийский след на карте России / Валерий Демин. – Москва : Вече, 2008. – 448 с.

39. Степ С. Варяги / С. Степ // Визвольний шлях. – 1967. – Кн.IV. – С. 415 – 426.

40. Артамонов М. И. История хазар / М. И. Артамонов. – Ленинград : ЛГУ, 1952. – С. 293 – 295.

41. Кузьмин А. Г. Падение Перуна. Становление христианства на Руси. / А. Г. Кузьмин. – Москва : Мысль, 1988.

42. Ренан Э. Жизнь Иисуса. Апостолы / Эрне Ренан. – Минск : Беларусь, 1991. – 493 с.

43. Лозко Г. Українське язичництво / Галина Лозко. – К. : Укр. центр духовної культури, 1994. – 96 с.

44. Бахметева А. М. Рассказы из Русской церковной истории / А. М. Бахметева. – Ч. І. – Москва, 1894. – 240 с.

45. Мавродин В. В. Очерки истории СССР. Древнерусское государство : [пособие для учителей] / В. В. Мавродин. – М. : Гос. Уч.пед.гиз. МП РСФСР, 1956. – 224 с.

46. Новосельцев А. П. Восточные источники о восточных славянах и Руси ІV – ІХ вв. / А. П. Новосельцев // Древнерусское государство и его международное значение. – Москва : Наука, 1965. – С. 355 – 419.

47. Русско-немецкий словарь / под ред. М. А. Лепинга. – Москва : Гос.изд-во иностр. и национальных словарей, 1964. – 555, [1] с.

48. Літопис Руський [за Іпатським списком переклав Леонід Махновець]. – К. : Дніпро, 1990. – 590 с.

49. Тацит Корнелий. Сочинения / Корнелий Тацит. – Т. 1. – Ленинград, 1969.

50. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури / Євген Маланюк. – К. : Оберіги, 1992. – 80 с.

51. Проблема перша. Київська Русь. Вступна доповідь О. Пріцака // Проблеми дослідження історії України : зб. мат. першого круглого стола істориків. – Славсько, вересень, 1990. – Львів, 1993. – С. 5 – 7.

52. Щербаківський В. Формація української нації / Вадим Щербаківський // Визвольний шлях. – 1970, липень – серпень. – Кн. 7 – 8. – С. 830 – 840.

53. Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй / М. Чубатий. – Нью-Йорк – Париж, 1964. – 160 с.

54. Шекера І. Міжнародні зв’язки Київської Русі / І. Шекера. – К. : Вид-во АН УРСР, 1963. – 100 с.

55. Плетнева С. А. Хазары / С. А. Плетнева. – Москва : Наука, 1976. – 92 с.

56. Рид Д. Спор о Сионе / Дуглас Рид. – Москва : Витязь, 2000. – 640 с.

57. Хотон Б. Великие тайны и загадки истории [Текст] : пер. с англ. Е. Шишкиной. – Харьков : Книжный клуб : Белгород : ООО «Книжный клуб», 2008. – 416 с.

58. Послання оріян хозарам : пам’ятка древньої української мови і публіцистики «Рукопис Войнича» : перше українське видання [укладач Віталій Довгич]. – К. : Такі справи, 7503. – 28 с.

59. Окладников А.П. Шишкинские писаницы / А. П. Окладников. – Иркутск, 1959. – 164 с.

60. Пигулевская Н. Сирийские источники по истории народов СССР / Н. Пигулевская. – М.-Л. : Изд-во АН СССР, 1941. – 328 с.

61. Людство і віра : Навч.-метод. посібник : [У 3 т.] / Авт.-уклад. Г. Щокін. – К. : МАУП, 2002. – Т. 1. – 576 с. [16] с. іл.

62. Хоуп М. Древняя мудрость Атлантиды / Мери Хоуп. – К.-М. : София, 2000. – 224 с.

63. Сегодня. – К., 2003. – № 164 (1509). – 25 июля. – С. 2.

64. Поліщук В. Чи впадала Волга у Азовське море? / В. Поліщук // Наука і суспільство. – 1987. – № 4. – С. 54 – 58.

64 а. Мифы народов мира. Энциклопедия / [гл. ред. С. А. Токарев]. – Т. 2. – М. : Сов. энциклопедия, 1991. – 719 с.

64 б. Шилов Ю. О. Давня історія України в контексті світової цивілізації : [навч. посібник] / Ю. О. Шилов. – К. : МАУП, 2007. – 280 с.

65. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена. 988 – 1988. Ювілейне видання з нагоди 1000-ліття християнства. – 1524 с. [4 с. карт.].

66. Янович В. Спадщина тисячоліть / Віктор Янович : [пер. з рос. Ю. Стадніченка]. – К. : Книга, 2008. – 448 с.

67. Павленко Ю. В. Исторические корни еврейства на юге Восточной Европы / Юрий Витальевич Павленко // Сollegium. – К., 2004. – № 14. – С. 79 – 110.



РОЗДІЛ 2

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

Схожі:

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема: Початок дослідження території України. Географічні відомості про територію України в античні часи, у літописах І «Повісті минулих літ», відомості в добу Середньовіччя. Перші карти України Г. Л. Боплана

Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconУкраїна в революційну добу
У виданні робиться спроба в хронологічній послідовності відтворити розвиток історичних подій в Україні на переламному рубежі – в...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКозацький чинник
Робота виконана у відділі зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconОльга Юліанівна Кобилянська Життєва стежина Ольги Кобилянської
Гумора (Південна Буковина) народилась Ольга Юліанівна Кобилянська. Ольга була четвертою (усього родина мала семеро дітей) 1868 переїздить...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconКонспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг. – К., 2015
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconПіфаго́р (580 до н е. — 500 до н е.) — давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Піфаго́р (580 до н е. 500 до н е.) давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзму
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconН. Б. Кирич д е. н., професор кафедри
«Економіка І підприємництво» напряму підготовки 030507 «Маркетинг» /Укл.: проф. Федорович Р. В., доц. Борисова Т. М., доц. Бурліцька...
Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя iconТарас Чухліб гетьмани І монархи
Української держави у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Зокрема, досліджується проблема українсько-російських міждержавних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка