Олександр Дубина пересіяне



Сторінка1/20
Дата конвертації28.07.2017
Розмір4,3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


Олександр Дубина

ПЕРЕСІЯНЕ


Дубина О.Д. Пересіяне (вибрані твори). Вірші, гуморески, новели, оповідання, публіцистика, драма. – Луцьк: Самвидав, 2013. – 684 с.

Митець – як сіяч – приречений на щоденну працю, з єдиною різницею, що інколи пожинати плоди своєї роботи доводиться іншому, а не тобі.

Кожне слово, як і кожну зернину, треба приласкати, полити, вкрити від граду, захистити від хижаків, удобрити – і тільки тоді воно, можливо, засяє, як налите колосся, бо ж часом місце під сонцем знайти надзвичайно важко.

Я ніколи не ставив собі за мету стати професійним поетом і заробляти на прожиття літературою. Та й за нинішніх суспільно-економічних умов це просто неможливо. Ця книга – своєрідний звіт самому собі, рідним, друзям за 20 років свідомої творчої праці.



© О.Д.Дубина, 2013


СТАРІ

ФОТОГРАФІЇ

Перші мої свідомі спроби в поезії, музиці. Не такі вже й «старі», як близькі, й часто пригадуються…



КОЛЬОРИ
ЧИСТОТА

У білих птахах

на синьоокому небі

є щось чорне,

як і в білім вальсі,

призначеному для

чорних смокінгів.

Усе біле, звичайно,

краще бачити

в рожевому,

та найчастіше

воно потопає

в яскравому багрянцеві.
ЛЮБОЩІ
Я пив твої очі

під пиво зелене.

А очі зелені

дивились на мене.

Так зелено в серці

від хмелю крутилося.

А мрії? Що ж мрії?

Вони – не здійснилися.

Сиджу я, зелений,

як сіяна нива.

Чи пиво – під очі,

чи очі – під пиво?



ЖАГА

У полі червономакім

Серце Амур прострелив.

Не думав, що враз отак-от

Нам жито стало постеллю.
Не думав, що небо-благость

З блакитного стане червоним.

Чи то жага, чи спрага

В мені розстріляла спомин.


Та ти, не подавши виду,

Цілувала вуста уперті.

В коханні, як в тій кориді,

Поспіх дорівнює смерті.


Тож лінь відпустімо на волю,

На випас червоним жар-птицям.

Якщо вже жнивують в полі –

То це тобі точно не сниться.



РОЗЛУКА

Ти знову – в жовтому.

А я – прозорий.

Ти – чорнобрива,

а я – дим.

З тобою всі

зростають поглядом,

бо ти – чарівна.

А мене гонять,

бо я їм очі...

Лиш ти не гониш.

Ти не бачиш,

не чуєш ти,

як я твій стан,

мов плющ обвив,

цілую твої губи,

персам твоїм духмяним

дарую подих свій.

Ти лиш здригнешся,

бо щось відчуєш.

То й не любов –

щось більше, мабуть,

бо що таке любов –

то полум’я крило,

яке згубити легко.

А те, що є в мені,

назвати словом важко.

Та ще складніше

розірвать кайдани...

Але таким, як ти,

не варто знати,

що теплий дим

ще має й серце.
САМОТНІСТЬ

В синьому морі під синім парусом,

На синьому човні, між синього мороку,

Мізерний нащадок величного Януса

Шукав порятунку від вчинений подвигів.
Думи і мрії, спогади й помини

Повнили очі, сині й зажурені.

Серце змивало з себе оскомину

Хвилями мокрими, синіми й хмурими.


Те, що мовчало, громом котилося

По синіх хвилях, прожитих без користі.

Щось в глибину, поміж риби, просилося,

А щось у небо – в царину бадьорості.


Сяйнула блискавка синьою смугою

Через усе, що дрімало від спокою.

Човен, підхоплений вітрами юними,

Швидко сховався за синім обрієм.


СМЕРТЬ
Через усе – чорною плямою,

Дамоклевим лезом над чорною квіткою.

На рівнопіллі – глибокою ямою,

Чорним хвостом і чорною міткою.


В чорній землі бідні незграбнощі

Чорним покоєм рвались до воронів.

В чорній крові нехрещені радощі

Рвались у гріх, сліпий і спотворений.


В чорних мундирах хороброго Врангеля

Падали ми, клянучи і стріляючи.

Над чорним прахом білії янголи

Повз нас усіх пролітали, співаючи.



НАДІЯ
На березі блакитного океану

в світлі голубого місяця

я сиджу і чекаю,

коли невблаганні хвилі

вихлюпнуть на подрібнені камені

білих єдинорогів.

***

Сонце палить несамовитою спекою.



Поле гойдає жартівливий вітер.

Шелестять колоски, цілуючись.

Солов’ї співають в розлогих вербах.
Сильна рука твердими порухами

Лаштує вістря безжалісної коси.

Що тобі до неї, коли ти – тільки

ніжний батіжок барвінку?..




ПЕЙЗАЖ

(Траса Луцьк-Львів.22.30)

Я виходжу з яскравого світла в темну ніч.

Переді мною розляглося широке шосе.

Гілками дерев шелестить вітер.

Миготять вгорі сріблоокі зорі.

Б’ються об асфальт кроки... Темно...

І тільки десь далеко попереду

жевріють автомобільні фари.


***

Я їду по полі пшеничному.

Стріляє стерня свіжоскошена.

Розлітайтеся ви, чорнії ворони, –

Я їду по полі пшеничному.

Чорнокрилі граки розлітаються.

Дорогу дають небораченьку.

За мною сідають, попереду,

І в небі кружляють, як хмаронька.

Киш, кляте створіння природоньки!

„Карр”, – тисячедзьбо полинуло.

Чиє ж то зерно розгубилося

У сірій землі нерозораній?

Сходила ніжна озимонька,

Зеленії стеблонька плакали.

Злітайтесь ви, чорнії ворони!

Я їхав по полі пшеничному.

***


Сьогодні знов іде сніг. Мабуть, останній. І так чомусь сумно...

Лапатий і мокрий – холодні сльози розчуленої хурделиці.

Не плач, зимо! Все на світі повторюється, хіба що окрім...

Ось чиїсь припорошені сліди. Можливо, твої.

Твої сліди, припорошені сивою пам’яттю, розтають у моєму серці.

Але тут не буде повені.

Лапатий і мокрий.

Злягається на неприкритій голові сніговою шапкою.

Холодний струмок збігає на перенісся.

Красивий ти, зимо, собі влаштувала похорон!


***

Як розпрямлю широкії,

та як гляну всевидючим,

як спущуся з безмежного

та на чорную, грішную.

Думав: сірая мишенька,

а воно – труп спотворений.

Ах, це ж „старшенький” бавився

у горах гикавицею!

***


Пусти. Це я. Чуєш, відкрий! Чому ти мене не чекаєш?! Чому ти не прибрала цей холодний сніг? Вже давно весна, а скрізь лежить цей пекучий жорстокий сніг.

Мені холодно. Пусти. Ти не сама? Ти закута? Ким, люба?! Хто він? Мороз? Хто такий Мороз? Яку він має владу над тобою? Він має владу над усім? – Брехня. Зі мною він не впорається, бо я прилетів з країни вічного літа. До тебе, моя кохана.

Пусти. Мені холодно. Під талою водою товстіє лід. Я голодний і знесилений.

Невже ця любов варта того, щоб прилетіти з гарячих африканських вод і замерзнути в лід Придніпров’я?!

Пусти. Мені холодно.

Ну що ж, я буду тобі красивим пам’ятником.

Кря-кря-кр...
***

Я закоханий в осінь по вуха,

У ті вічні, тижневі дощі,

У гриби, що ростуть з-під кожуха

Густочубих дерев і кущів.
І хай кажуть, що осінь – тихоня,

Нехай кажуть, що осінь – товста.

А ніхто із мільйона мільйонів

Не подумав, що осінь – проста


В злото-жовтих спідничках-хустинках,

В різнобарвних вечірніх платтях.

Осінь – осінь – така собі жінка,

Яка з модою досить близька.


І, змінивши п’ять суконь за вечір,

В щільнім мороці щастя і сліз

Вона, раптом розпрямивши плечі,

Нам покаже жовтневий стриптиз.


От і думай куди себе діти:

Чи у лісі блукать серед мрій,

Чи у хаті понуро сидіти,

Дрімоту виганяючи з вій.

***

Чомусь мені здається,



що оті чорні силуети сосен,

які вискакують з боків назустріч –

то безцільно сполохані дні,

збуджені стукотом коліс

у моїй схвильованій пам’яті.
Напевне тільки –

ніч знову

захопила мене

зненацька!

***

Рядами вишні – як солдати.



Посивіли, і хочуть спати.

Оті ряди в моїй уяві,

як через прості переправа.

І сунуть танками важкими

думки крізь осінь з літа в зиму.
***

Автобусом їхав нині я,

Побачив так необачно

З очима такими синіми

Дівчину – аж стало лячно.
Це ж треба татові з мамою

Отак було нафарбувати!

Ото комусь поталанило

Живе собі небо кохати!


***


Їду і кручу собі даремно

Круглий руль, як долю, у руці.

З темноти виплигують дерева,

Наче наполохані зайці.


Світло фар лякає порожнечу,

І вона втікає нарозтіч.

Скоро ранок. Завтра буде вечір.

А оце, напевно, ще не ніч.


***


Хтось сказав мені: „Ти, друже,

Пишеш мало, і не дуже,

Стисло, сумно і трагічно,

Неетично й непрактично.”


Я ж як гляну відпори,

Як ті „цехові майстри”

Видають, як з заготівок,

В рік по п’ять (тире) сім збірок,


То дивуєшся часом:

Звідки отакий підйом

І чи варто все оте

Визнавати за святе?


Так, – скажу, – мої хороші,

Бува болісно в душі:

Є ж поезія за гроші,

А є вірші від душі.

***

Пісня для мене – серце,



те, що б’ється у грудях,

пісня для мене – дорога,

та, що виводить у люди;

пісня для мене – гонитва,

та, що зриває до бою,

пісня для мене – молитва,

що не дає супокою;

пісня для мене – як мати,

та, що теплом зігріває,

пісня для мене – багаття,

те, що біду спопеляє;

пісня для мене – подія,

та, що змиває тривоги.

Пісня для мене – надія,

що навертає до Бога...
ПІСНЯ ПРО ЛЮБИСТОК 1
Як лебеді, линуть у вирій роки

В життя неспокійне й барвисте.

Згадаю, як зранку садили батьки

Під хатою ніжний любисток.


Як квітку любистку, листочок любистку,

Прихисток від горя й розлуки,

Мені, проводжаючи в путь неблизьку,

Давала матуся у руки.


Беріг він мене від біди й ворогів,

Вселяв і надію, і спокій,

Доколи тебе я, серденько, не стрів,

Кохання своє карооке.


Ось коси твої, від любистку п’янкі,

Співають чаруючу пісню,

І ось уже ми, як і наші батьки,

Саджаємо прутик любистку.





ПІСНЯ З ВИРІЮ 2
„Як ми любились, та й розійшлися,”3

Стрілами жалю в небо впилися.

Серце – не камінь, сни – не колосся.

Хто його знає – вип’є чи скосить?

Де ж ти кохаєш, де ж ти цілуєш,

Де ж ти, кохана, серцем ночуєш –

Лебедем в морі, піснею в гаї?

Зійди, кохана, місяцем з хмари.

Промені сонця, райдугу неба

Прийми і мене в душу до себе.


Тебе шукаю, в вирій летючи,

Тебе чекаю, з поля ідучи.

Може, неждано птахом зірвешся

І мого серця знов доторкнешся.


Тут я, кохана, в травах і росах,

В пишних світанках, свіжих покосах,

В шелесті листя, в дзеркалі ставу...

Тільки без тебе долі не стане.

Щастя в коханні, миру й покою –

Тільки з тобою, тільки з тобою.





ТРИНАДЦЯТА ШКОЛА 4
На світі шкіл так є багато, що не злічити їх усіх,

Та нам не треба тут гадати, яка найкраща з-поміж них.

Це наша щира, українська, маленька, тиха й чарівна,

Це наша школа кічкарівська, частинка луцького тепла.


Приспів:
Школо тринадцята, школо тринадцята,

Даєш знання нам усім.

Школо тринадцята, школо тринадцята,

Ти – наш рідний дім.


Тут вірні друзі, щирі люди, найкращі в світі вчителі.

Затишних класів не забудем, допоки ходим по землі.

Неначе зіронька провісна, ти в серце кожного зайшла

О, рідна школо кічкарівська, частинка луцького тепла.


Приспів.

***


Живу я в краї чарівнім

Під небом чистим, лагідним.

Усе чарує мене в нім:

І квіти, й трави, й райдуги,


Казковий загадковий ліс,

Озер блакить гойдаюча,

Річки, обняті в верболіз,

Поля, колоссям сяючі;


Пташині співи в небесах

Скажіть, чи ж ви не любите

Бджолині танці на квітках

І вічний замок Любарта?


Тут щедрий, талановитий люд,

Тут сум не уживається,

Найлегше дихається тут,

Найголосніш співається.


Усе це є – земля моя,

Земля батьків і прадідів,

Земля, оспівана в піснях,

Багата, ніжна, радісна.


Закохана у тебе я,

Твоя маленька донечка,

«Волинь моя, краса моя,

Земля моя сонячна!»5



МИ - ВОЛИНЯНИ
Мій незрівнянний край, моя Волинь,

Багата небом, хлібом і піснями…

Твоїх озер глибоковода синь,

Ліси правічні, сіяні віками…


Все тут приємне й радісне мені:

Те, що було, що, є і що десь буде.

Але найбільший скарб цеї землі –

Це вільні, щирі, працьовиті люди.


Вони плекають щедрий урожай

В крові, у поті, з ночі і до ранку,

Вони плетуть густий пісень розмай,

Вони „Вкраїна” пишуть в вишиванках.


Вони – найкращі в світі вчителі,

Найкращі футболісти і актори,

Найвеселіші люди на Землі

(Після Одеси), що не знають горя.


У нас найбільше зараз малюків

По Україні, в нас найкращі школи.

(Так і свою змінити б я не смів

На закордонні студії ніколи…)


Ми – волиняни. Що тут говорить –

Брати і сестри. Ми – сім’я єдина.

Нас всіх єдна, дає наснагу жить

В душі – Волинь, і в серці – Україна.


***


Не тоді є весна, коли тануть сніги,

Коли жайвір у небі грає,

Коли зеленню листя димить навкруги

І бусел в гніздо прилітає;


Не весна, коли лід, не спитавшись ріки,

Вирушає до моря бережно,

Коли скромно-урочисто чоловіки

Вас вітають із Восьмим березня.


Не весна, коли пролісок ніжно-стрімкий

Своїм полум’ям наст пробиває.

А весна (так здається мені, жінки),

Коли серце й душа розцвітає...





БАБАЙ

Мені завжди хотілося писати твори для дітей. Частково ця мрія збулася: видаю накази по школі… І хоча 90% свого часу проводжу з дітьми, життя підкидає переважно теми недитячі, проте не все так погано, як здається спочатку…



КОЛИСКОВА

1

За віконцем тихо стало,

Солов’ї позасинали,

Сплять дерева у садку,

Сірий вовчик у ліску,

Сплять корівки і лисички,

Сплять зозулі і синички,

І ти, синку мій, дрімай,

Баю, баю, засинай.
Зірочки вже сплять на небі,

Казочки несуть до тебе;

Спить травичка в чистім полі,

Вітерець дріма поволі,

Сплять ведмедики й лошатка,

Курочки і козенятка,

І ти, синку мій, дрімай,

Баю, баю, засинай.


Білий місяць спить у хмарі,

Сплять овечки у кошарі,

Спить сопілочка у скриньці,

Сплять цукерочки в торбинці.

Тихий сон іде до хати,

Буде люлю колисати.

І ти, синку мій, дрімай,

Баю, баю, засинай.



2

Задрімала річечка під льодком,

Вже сніжок не падає за садком,

Не співа в хурделиці Дід Мороз,

Спить старенький десь серед верб і лоз.

Спи ж, моя дитинонько, міцно спи,

Набирайся силоньки і рости.

В лісовім барлозі дріма ведмідь,

Під сосною зайчик сіренький спить,

Срібний місяць стелить сувоєм сон

І казки малює на склі вікон.

Спи ж, моя дитинонько, міцно спи,

Набирайся силоньки і рости.

Пригасає вогничок на свічі,

Спить, згорнувшись, кішечка, на печі,

Іграшки дрімають і книжечки,

М’ячики і кубики, й палички.

Спи ж, моя дитинонько, міцно спи,

Набирайся силоньки і рости.

ЇЖАЧОК
– Хто це, мамо? – Їжачок.

на нім стільки голочок,

як на небі зірочок.

– А навіщо так багато

голочок у їжачати?

– В небезпеку захищають,

ними їжу він збирає:

понаколює грушок,

грибів, яблук і сливок,

і несе у свою хату

їжачисі й їжачатам.

БАБАЙ

У хаті, що під стріхою,

на вулиці Розмай,

живе і швидко бігає

один якийсь бабай.

То стіни помальовані

вугіллям й олівцем,

то сідала у курнику

поляпані яйцем,

то пес Рябко залякано

із буди завива,

а кіт Мурко подряпаний

вискакує з хліва;

чомусь в калюжу з гаража

поплигали ключі,

а в кухні у помийниці

втопились товкачі;

білизна свіжовипрана

обляпалась в багно,

вазони всі попадали

чомусь через вікно;

кожух старий баранячий

застряв у димарі,

і шворні позабивані

у шифер на горі.
Уся рідня втомилася

і збилася із ніг,

скрізь ловлять нечестивця,

того, що робить гріх.

І баба, й тато з мамою

шукають бабая.

Не можуть здогадатися,

що той бабай – це я.


НАДІЙКА ХОЧЕ МОРОЗИВА
– Тату! Я хочу морозива! ‒

говорить Надійка погрозливо.

– Яке ж бо морозиво, кицю,

усі магазини закриті?

Де ж його, донечко, взяти?!

– Хочу морозива, тату!!!

Мамо! Морозива хочу!!! –

Дитя не вгаває до ночі.

– Доцю, та що тобі сталося?

– Хочу „пломбіру” на паличці!

Хочу „Ранета” і „Бетмана”,

В стаканчику щоб, і рулетами!

Геть щось маленькій зробилося –

Раптом чогось захотілося –

Ручками й ніжками стукає,

Очками гнівно так лупає,

Губки надула батончиком,

Кидає в брата „батончиком”.

– Треба щось Наді робити! -

Тато із кухні сердито.

– Із молока і сметани! –

рецепта складає вже мама...

– Ну знайдіть дитині морозива! –

говорить Надійка погрозливо.



УЧЕНИЙ КІТ
Мій котичок маленький

Розумний і пухнастий.

Він сірий, сірий, сірий

Від носа до хвоста.

Зроблю-но я із Васьки

Відомого гімнаста,

Зроблю-но я із Васьки

Ученого кота.


Кіт Васька „ходить в школу”,

Виконує уроки.

Він учить, учить, учить,

Як „віскас” відкривать.

Навчився Васька гарно

Вмощатися під боком,

Навчився Васька гарно

Сметанку виїдать.


Мій котичок маленький

Слухняний і старанний,

Хоч раз злизав із торта

Він новорічний крем

Та вірю я, що скоро

Він чемпіоном стане,

Що скоро стане Васька

Ученим Василем.


***


Не шукайте скарбів, діти,

Бо найбільший скарб – це мама.

Твоя пісня весела – мама,

Твоя світла оселя – мама,

Твоя любов вередлива – мама,

Твоя доля щаслива – мама;

Твої місяць, зорі і небо,

Твої квіти, листя і стебла,

Твої впевненість і сподівання –

Мама, мама, мама...

***

Кажуть всі, що вже зима,



що грудень надворі,

та морозів ще нема,

і чорніє поле.
Тож, білява заметіль,

прилинь серед ночі –

дуже ж дуже на санках

кататися хочу!




ПІСНЯ МАМІ
Теплі береги рідного порогу.

В далі навкруги простяглись дороги.

Поцілуй мене, мамо, на прощання.

Кличуть журавлі серце на світанні.


Стишились пісні збоку під острішком.

Навіть ластівки промовляли нишком:

„Не забудь її, пам’ятай навіки

Зелені гаї і блискучі ріки”.


В дальній далині зараз я від раю.

Як молитву в сні серцем промовляю:

Спасибі тобі, моя рідна мамо,

Що твої пісні виросли синами.


В вирій линув час, пожовтіли крони.

Скоро вже і в нас посивіють скроні.

Пробігають дні, линуть телеграми.

Пізно зрозумів я, що таке МАМА.



МОЯ МУРКА

Нещодавно оселивсь

Звір у нашій хаті:

Весь кумедний він якийсь,

Чорний і лахматий.
Цілий день мурчить наш кіт,

І, як придивиться, –

Зовсім буде він не кіт –

Справжня тобі кицька.


Мура наша Мур-Мур-Мур

Тепла і чистенька,

Ковбасу я їй даю

Потайки від неньки.


А коли в сусідній спальні

Захропить наш тато,

Я із Мурочкою в ліжко

Укладаюсь спати.


Брат собі її мерщій

Тягне із подушки.

Мурка ж – кігтями в напірник –

Диха мені в вушко.


Мурка першою встає,

Робить потягусі.

Я й собі раненько теж

Просинатись вчуся.


Може, правда, знять вона

Котлету з виделки,

Чи звалити у відро

Із ванни миделко,


Чи посьорбати вершки

З банки на сметані,

Чи заплутати клубки

Нашій любій мамі.


Все уміє моя Мура:

Бігати, стрибати,

Паперових літачків

Із шафи знімати


І ловити мишенят

Лапкою із нірки,

І вилизувать з листка

Погані оцінки.


Всі її, таку пухнасту,

У нас дуже люблять

І по черзі на руках

Дружно спинку чублять.


І коли б в моїм портфелі

Було місця вволю,

То носив її б з собою

На уроки в школу,


Щоб писать її навчили

Там і говорити,

Щоб могла за мене Мурка

Ще й уроки вчити.


ДОБРИЙ ГНОМИК
Живе мій добрий гномик

В чудесному гаю.

Нашив він сто краплинок

На шапочку свою.


Собі він на сніданок

Промінчика приніс.

Снує у павутинку

Його знайомий ліс.


Мій добрий гномик знає,

Бо виучив урок,

Куди петляє стежка,

Куди тече струмок.


Він ходить на концерти,

Лиш оживе трава,

Він на сопілці грає

І трішечки співа.


І якщо раптом стрінеш

Ти гномика цього,

Враз оживуть краплинки

На шапочці його.



ПРО ВОВКА І КОЛОБКА
У селі Зелена Ряба

Дід, Онука, Жучка й Баба,

розпродали купи хмизу

та й купили телевізор.

Від зорі і до смерканку

крутить Баба „Тропіканку",

тільки йде місити торт –

Дід вмикає „Євроспорт".

Так дивились „Всей семьей"

жахи, бійки і „Плейбой".

Бабин правнук Колобок

з підвіконня все „усьок",

і почав він межи люди

себе стукати у груди.

Каже всім, що каратист –

навпіл рве табачний лист;

каже, ніби Лі він Брюс –

висмикнув Котові вус;

доки той, відкривши рота,

вив на Дідові ворота,

Колобок, залізши в стійло,

наплював Бикові в пійло,

потім в сідало заліз

і утік у дикий ліс.

Раптом стежку лісову

Вовк загородив йому,

й доки бідний Колобок,

спереляку увесь змок,

наваливши в панталони,

всім кричав, що він – Сталлоне,

Вовк, розкривши рот, як вмів,

Колобка швиденько з'їв...


А мораль цієї казки:

розумнішим будь за „ящик",

не хвались і не кричи,

коли сам – нікчемний пшик!





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Олександр Дубина пересіяне iconОлександр стахов-шульдиженко
Олександр Шульдиженко, псевдонім А. Стахов (у Британії підписувався як Alexander Stachow, в Україні – Олександр Шульдиженко). Британсько-український...
Олександр Дубина пересіяне iconОлександр Олесь (Олександр Кандиба) 1878-1944 Біографія
Олександр Олесь український, поет, драматург, перекладач, представник символізму. Його син Олег Ольжич, український поет, археолог...
Олександр Дубина пересіяне icon135 років від дня народження Олександра Олеся Олександр Іванович Кандиба
Олександр Іванович Кандиба (4 грудня 1878 – 22 липня 1944) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої...
Олександр Дубина пересіяне iconОлександр Довженко (1894 1956)
Олександр Петрович Довженко відомий український письменник, кіносценарист І ре-жисер світового масштабу
Олександр Дубина пересіяне iconТворчість олександра олеся у дитячому читанні
Народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) 12. 1878 у м. Білопіллі (Крига) на Сумщині (за іншими свідченнями у с. Верхосулля)....
Олександр Дубина пересіяне iconОлександр Вільчинський
Олександр Вільчинський (нар. 1963 р.) — відомий український прозаїк, есеїст. Живе І працює в Тернополі. У видавництві «Фоліо» вийшли...
Олександр Дубина пересіяне iconОлександр Петрович Довженко 29 серпня
Олександр Петрович Довженко (29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт. Сосниця Чернігівської обл. – 25 листопада...
Олександр Дубина пересіяне iconДерманський Олександр Степанович
Олександра Дерманського добре відоме І малому, І дорослому читачеві. Олександр Дерманський пише для дітей, але пише так, що якщо...
Олександр Дубина пересіяне iconОлександр Довженко. Огляд життя І творчості письменника. Олександр Довженко – кінематографіст. Кіностудія імені О. Довженка Тип уроку
Тип уроку: урок-вивчення нового матеріалу з елементами повторення основних віх літературного процесу ХХ століття
Олександр Дубина пересіяне icon1900–1985 Олександр Іванович Ковінька
Олександр Іванович Ковінька (справжнє прізвище — Ковінько) (13 січня 1900 р., с. Плоске, Полтавського повіту Полтавської губернії...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка