Олександр Ірванець рівне / ровно



Сторінка4/12
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Шлойма озирнувся. З-за сірого куба Дому ідейної роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися дві квадратноплечі постаті, метушливо роззираючись навсібіч.
«А ходімо!» – не роздумуючи, вхопив сестру під руку. Йому прийшла до голови ідея, що здавалась майже рятівною. – «Від вас таксі викликати можна?»
«Можна, звісно, можна.» – зраділа Уляна. – «Ми тобі й талона дамо.»
«Якого талона?» – сторопів Шлойма.
«Ой, ну ти ж не знаєш. На таксі талона. У нас же воно по талонах.Але ми ними ніколи не користуємось. А Миколі на роботі, в його бюрі талони видають. То у нас їх ціла купа.»
Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилі й прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попід облупленими стінами школи. До під'їзда її дому вони майже вбігли, відсапуючись натисли обгорілу пластмасову кнопку ліфта й остаточно отямилися вже у помешканні на сьомому поверсі. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксі по телефону. Шлойма підійшов до вікна у вітальні і не відхиляючи тюлевої запони, просто крізь неї подивився вниз, у двір. Ззаду підійшла Уляна, також визирнула вниз. Двоє квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потім присівши на зелену лавку просто перед входом у під'їзд, почали про щось радитися.
«А я викликала таксі до першого під'їзду» – зловтішно прошепотіла сестра. – «а це в нас третій. Перейдеш через дах і в першому під'їзді спустишся. Ходімо, іще чаю нап'ємося, таксі буде хвилин за двадцять.
Після чаю Уляна, накинувши куртку, піднялася з братом сходами зі свого сьомого на дев'ятий поверх і вже звідти – на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч далеко унизу розкинулися дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, поміж них де-не-де випиналися вежі готелів: «Хілтон», «Маріотт», «Європейський-Гоф».

Уляна перехопила його погляд.


«Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бік.» –Уляна сумно всміхнулася. – «А квартири з вікнами на захід у нашому будинку отримують тільки співробітники обкому. І ще – дехто з органів. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тільки радіо- еф-ем. Ми тебе по радіо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п'єсу розказував. У тебе ж десь прем'єра незабаром...»
Та слід було поспішати. Вони пірнули в люк першого під'їзду, збігли до ліфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, ліфт, який саме стояв на дев'ятому поверсі, виявився у робочому стані. З'їхавши донизу, Шлойма залишився в під'їзді, а Уляна визирнула з вхідних дверей.
«Давай швиденько, таксі оно стоїть.» – вона всунула братові в руку якогось папірця і поцілувала у щоку.
Шлойма виступив на півкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в під'їзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабіни. По лампочці були помальовані шашечки, певно, гуашшю – не олійною ж фарбою вони могли бути помальовані. Хоча, якщо лампочку ніколи не вмикати...
Він швиденько гепнувся на продавлене сидіння поруч з водієм і видихнув «Поїхали». «Куди «поїхали»?» – перепитив водій, носатий і лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах і картатій тенісці. – «І ви ще свого талона не пред'явили.»
Шлойма зиркнув ліворуч. Крутоплечі постаті на лавці біля третього під'їзду щось запідозривши, позирали в їхній бік.
«Поїхали-поїхали.» – вже майже благально зашепотів Шлойма до водія, простягаючи йому папірця, отриманого від сестри. – «Виїдемо з двору, а там я скажу, куди їхати. Їдемо... Їдемо...» – вся рідна географія разом з топонімікою вмить вискочила кудись із голови. – «Їдемо... на Кузнєцова!» – сяйнула нарешті назва бодай однієї з вулиць у рідному місті, по сей бік Стіни. Крутоплечі постаті коло третього під'їзду вже потрохи рушили в їхній бік, про щось між собою перемовляючись.
Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.
Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й з'їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх грошей, полоснула по свідомості, але за секунду змінилася згадкою про банкноту в сто карбованців, отриману вранці від митника в обмін на стомаркову.
«Е нє, в мене з таких дєнєг здачі не буде.» – роздратовано протягнув водій, та потім, перевіривши купюру на світло, все ж відрахував цілих вісімдесят карбованців здачі, хоча на лічильнику світилася цифра 05.00. – «Все шо в кошельку було, ви в мене вибрали.»
Шлойма не хотів сперечатися. Вийшовши з авта, він найперш глибоко зітхнув, намагаючись ввібрати до легень якнайбільше повітря, та відчувши замість свіжості лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збіг сходами у парк.
Ці каштани, ці тополі, ці верби й липи пам'ятають тебе років так із тридцять п'ять. Ну так, до Рівного ви переїхали у шістдесят шостому. Чи у шістдесят сьомому? Тоді, до п'ятдесятиліття жовтневої революції міські власті кардинально змінили центр міста. Зруйнувавши кілька кварталів, заклали площу Леніна з пам'ятником Ленінові ж посередині. За спиною вождя звели кінотеатр «Жовтень», кінотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тільки так іменували його в пресі й службовій документації. Зараз це все – потойбіч, за Cтіною. Десь у середині дев'яностих місце вождя зайняв Тарас Григорович, а кінотеатр переназвали «Україною». Але тоді, ще за часів єдиного міста безпосереднє й близьке сусідство двох великих площ – Театральної та майдану Леніна-Незалежності змалку дивувало і дратувало тебе, як щось, погано задумане і ще гірше втілене.
А парк все той самий – великий, загадковий, притишений. Він вже давно пребуває таким. У сімдесяті-вісімдесяті парк був для тебе багато чим, майже усім: домом-не домом, але – приватним світом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втікав, та все ж кожну вільну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакція дитини лісового краю на відсутність лісу в безпосередній близькості. Парк розпочинався за кілька кварталів від п'ятиповерхової хрущовки, в якій тоді мешкала ваша родина. Шлях до центру міста – якщо не користуватися транспортом – лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанів, танцмайданчик, кінотеатр, атракціони – всілякі гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим організмом, велетенським, зеленим, рухомим. Він дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому міста, він огортав кожного, хто вступав під гіллясте склепіння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бійка, перший дівочий поцілунок – скільки тих ініціацій пройшло в більшості мешканців міста (і в тебе особисто) у затінку цих кущів, на цих нерівно асфальтованих алейках.
Повільно крокуючи однією з таких алейок паралельно гранітному парапетові, Шлойма пригадав свої нічні повернення парком додому, на Московську, десь у першій половині сімдесятих. Він тоді ще не писав віршів, але вже декламував, і перемігши на шкільному конкурсі читців, потрапив до «сімки». Четверо хлопців і троє дівчат у традиційних тоді строях «білий верх, чорний низ» були неодмінною складовою всіх загальноміських урочистих вечорів: 8 березня, 1 та 9 травня, 7 листопада і 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно від німецько-фашистських загарбників. Час виходу «сімки» на сцену завжди припадав аж на кінець урочистих засідань, після довжелезної доповіді першого секретаря обкому з переліком досягнень трудящих міста й області, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Піонери своїми дзвінкими голосами тарабанили холерично-хореїчні рядки величальних віршиків, попередньо накурившись у туалеті. Тексти віршиків створювались здебільшого місцевим автором з дивним прізвищем Можаєнко, до якого він сам, чи хтось із його предків приточив у кінці літерку «в». Товариш Можаєнков і сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось із декламаторів його рядків, не змістив наголоса, не спотворив змісту. Масними й ніжними очима позирав він на молодих актрис, які обсмикували спіднички перед виходом на сцену, а також і на молодих акторів, особливо – на танцюристів, у яких трико щільно обтягали всі принадні опуклості їхніх мускулястих тіл. Як усякий справжній поет, товариш Можаєнков повнився любов'ю до усього світу, а в тім, що ця любов була надміру плотською, тілесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фізіології, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реєстру лженаук. «Дивно, чому це Можаєнкова не було сьогодні на письменницькому зібранні?» – майнула думка. – «Померти він іще б не мусив, зараз йому десь коло сімдесятки... Чи, може, його до Спілки не прийняли?..»
Переважна більшість «урочистих засідань» відбувалася в театрі. Так, саме в театрі, там, де сьогодні увечері накручені Маульвюрфом актори проговорюватимуть твій вар'ятський текст, твій геніальний текст, твій вистражданий, виболений, твій постмодерний, сякий-перетакий і ще якийсь там текст. Споруда театру сьогодні не зовсім та сама, бо він, театр горів десь у другій половині сімдесятих, а потім довго відбудовувався. Та все ж – це театр, і тоді він час від часу робився вмістилищем кращих представників народу, який населяє місто та околиці. Кілька разів на рік «ровенчани», вони ж «рівняни» вбирали на себе святковий одяг, видобувши його у надрах шаф, відчистивши й відпрасувавши. В інтервалах між урочистими зборами театр досить регулярно повнив свої безпосередні функції, ставлячи п'єси й граючи їх перед повним залом петеушників або ткаль з льонокомбінату, яким квитки задурно забезпечувала профспілка.
Після завершення їхнього виступу «сімку» заводили в котрусь із кімнат чи гримерних за сценою і вручали кожному по коробці дорогих цукерок виробництва місцевої кондфабрики «Червона зірка» – «Червоний мак», «Каракум», або навіть «З лікером». Автобус № 22 від театру в бік Московської у вечірній час ходив погано і тому худенька постать тонкошийого вухатого підлітка з коробкою цукерок, затиснутою під пахвою, здебільшого чимчикувала швидким кроком пізньовечірнім парком, майже підбігаючи від одного ліхтаря до іншого. Уляна, яка мала тоді рочків 3-4, вже просікла, що з таких пізніх відсутностей брат зазвичай повертається з гарною здобиччю, і всіляко намагалася не заснути, дочекатися Шлоймика, всупереч наполегливим спробам батьків приспати молодшу дочку.
Але не щоразу Шлойма повертався нічним парком в самотині. За чахлими, приземкуватими каштанами у видолинку розпласталися понад землею розкарячені верби – по них було так зручно лазити, граючися в індіанців після перегляду чергового дедеерівсько-югославського вестерну з Гойко Мітичем, замінником, чи швидше – предтечею Арнольда Шварценегера для радянських дітей сімдесятих років. Ці захоплюючі забави тривали, аж поки товстий Ігор Юрковський не зламав собі руку, перестрибуючи з дерева на дерево. «Не долетів, бідака.» – підсумувала Шлоймина мати, довідавшись цю новину.
Але не щоразу Шлойма повертався нічним парком в самотині. Інколи поруч із ним ішла Обля.
Обля, Олена Бляшана вчилась у «російській» одинадцятій школі й була на рік старшою від Шлойми. Вона мала дзвінкий, чистий голос, і також входила до «сімки». Невисока, проте рано й гарно розвинута дівчина виходячи на сцену, не без певного задоволення ловила на собі захоплені погляди молодших членів президії. Її трішки приземкувата постать на міцних повнуватих ногах, увінчана русявою голівкою з кирпатим носиком, вочевидь, будила в партійцях якісь приємні асоціації, навівала їм спогади з буремної комсомольської юності.
Батьки в Облі розлучилися, коли дівчинка йшла до першого класу. Мати, вчителька початкових класів іще рік-два попрацювала за інерцією в школі, а потім, втомившись існувати з доростаючою дочкою на 120 карбованців у місяць, влаштувалась провідницею на поїзд Ковель-Москва. Батько, перспективний лікар-нейрохірург і фанатичний бітломан, віддавши щедру данину зеленому змієві, врешті знайшов душевний спокій на посаді паталогоанатома ровенського міського моргу. Роз'їхавшися з дружиною, Ігор Бляшаний виписав з села стареньку матір й замешкав з нею в двокімнатній хрущовці на другому поверсі, просто над аптекою, поряд з магазином «Білий лебідь». Тож коли Оленчина мати від'їздила у більш як сорокавосьмигодинний рейс, дівчина ночувала в батька й бабусі. Таке траплялося практично щотижня, й саме тому час від часу Шлойма перетинав парк пізнього вечора удвох з Оленою, несучи під пахвою не одну, а дві коробки цукерок. Якоїсь весни, після урочистих зборів до 1-го, а за тиждень – і до 9-го травня ці вечірні прогулянки раптом набули нового, незнаного доти для Шлойми забарвлення. Він тоді закінчував сьомий, а Олена відповідно – восьмий клас. Тридцятого квітня збори таки добряче затягнулися, а вже після їхнього закінчення «сімку» ще добряче помаринували в передбаннику банкетного залу, доки вручили традиційні коробки «Червоного маку». Шлойма з кількома приятелями встиг покурити, замкнувшись у кабінці чоловічого туалету, а до Облі у цей час не без успіху залицявся другий секретар міськкому комсомолу – слизький на вигляд чорнявий парубок, який саме перебував у «критичному» для комсомольця віці двадцяти восьми років. Йому без особливих труднощів вдалося затягнути товстоногу піонерку-комсомолку до театрального буфету й там почастувати її пивом і сухим вином з шоколадкою. І за годину по тому, вже йдучи парком, Шлойма здивовано позирав на розпашіле Обліне обличчя, слухав її хихотіння з його простеньких дотепів, яке поступово переросло у хихотіння й зовсім без причини. Вже дійшовши до свого будинка, Обля затягла Шлойму в під'їзд і там, одразу за вхідними дверима, на сходах, вхопивши за голову, раптом смачно поцілувала губи в губи, потім відсторонившись, кілька секунд задоволено вдивлялась у його ошелешене обличчя, після чого, вихопивши у Шлойми з-під пахви належну їй коробку цукерок, зі словами «Хороший мальчік» швидко вознеслася сходами на свій другий поверх, залишивши майбутнього письменника у вирі розбурханих почуттів.
Після того, повільно бредучи останні два квартали до свого будинку, Шлойма аналізував пережиті почуття: ну проникла вона тобі язиком у рота (словосполучення «ротова порожнина» він тоді ще не вживав), ну щось там покопирсалась. Зуби волого цокнулись об зуби. Але від чого тут кайф і до чого тут кайф?.. Та й чи відчув ти кайф хоч якийсь? Слід зізнатися – таки відчув. Хоча у чому саме він полягав, пояснити собі ти не міг. Явно – не у контакті слизистих оболонок, – цього, останнього терміну він ще теж тоді не відав.
Спинившись посеред алейки, Шлойма дістав з кишені пачку «Галуазу» й зазирнув досередини – іще з десяток сигарет стриміло звідти жовтими фільтрами догори. Взявши одну до вуст, Шлойма почав шукати по кишенях запальничку, а поглядом – місця, де можна було би присісти. Онде, метрів за тридцять, край алейки вкопана лавочка, ще й дошки не всі у ній повиламувані. Тільки спершу слід її помацати, обдивитися, бо паркова мебля, схоже, нещодавно пофарбована. Он і ціла шпальта газетна прилипла, постелена зверху на фарбу, вже порядно вижовкла на сонці – «Україна оновлена», київська газетка, в західному Рівному її ще попошукати по кіосках. Заголовки стріляли в очі своєю переконливою недоречністю – «Піднімемо престиж вітчизняного виробника», «Переговори в Криму – ще один крок до зміцнення українсько-російських взаємовідносин», «Хроніка жнив», а у правому нижньому куті – ти бач! – оголошення, чи й не рекламне: «Мимська фабрика молочних і кондитерських кремів проводить конкурс романів і п'єс «Кремація слова». Конкурс проходить під патронатом ЦК КП СРУ. До розгляду приймаються рукописи художніх творів, що раніше не друкувались і не ставилися. Переможці отримають високі гонорари, а їхні твори будуть опубліковані високими тиражами й поставлені у провідних театрах СРУ. До участі в конкурсі запрошуються домогосподарки, учні шкіл та ПТУ, особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Професійні письменники та особи з вищою освітою до участі в конкурсі не допускаються...» Далі текст оголошення уривався – між дошками лави зяяла тріщина. «Бувають же ж, блін, моменти у житті. От взяв би ти участь у цьому конкурсі, хоч би під псевдонімом, від імені якоїсь домогосподарки...»
Сигарета догоріла вже досередини, обвиснувши довгим сірим хоботком неструшеного попелу. Шлойма відвів погляд від газети, на якій сидів, подивився понад деревами у бік вулиці Кузнєцова, в бік будинку, де колись мешкала Обля. Облін батько, Ігор Бляшаний, знайшовши спокій душевний на посаді патологоанатома міського моргу, місив відбувати там цілодобові чергування – двічі або й тричі на тиждень. Олена, живучи здебільшого у батька, в такі дні носила йому обіди, або вечері – літрові слоїки з гречаною кашею, вермішеллю, чи картопляним пюре, придавленим згори кількома котлетами. Якогось дня, все тієї ж самої весни у сьомому класі Шлойма спускався донизу вулицею Бєлінського, теліпаючи в руці сітку-авоську з двома сифонами, що їх можна й потрібно було заправити у віконечку з тилу від магазину «Білий лебідь». З балкона другого поверху, що виходив у внутрішній двір, хтось махнув йому закличним жестом. Примружившися проти сонця, Шлойма розрізнив постать Облі у світлому халатику, яка, перехилившись через мотузки з білизною, щось намагалась комунікувати йому. Підійшовши під самий балкон, Шлойма запитально задер голову прямо під сонячний зайчик, що бив з відхиленої кватирки. Облі він майже не бачив, чув лише її голос зі сліпучого пучка світла:
«Хоч піти зі мной в больницю?» – в її запитанні-пропозиції бриніла загадковість.
«А нашо?» – тупо відповів Шлойма запитанням на запитання.
«На мєртвяків подивитися!» – переможно припечатала Обля, розуміючи невідпорність такої своєї пропозиції.
Заправивши сифони – один скляний і один металевий, Шлойма бігцем відтарабанив їх додому й успішно втаїши від батьків тридцять вісім копійок здачі, хвилин за двадцять знову стояв під балконом у внутрішньому дворі будинку по вул. Кузнєцова. Обля махнула йому, відхиливши фіранку з кухонного вікна, мовляв, зачекай іще трохи.
Вони звернули від аптеки униз і ліворуч, й у самому кінці (який насправді був початком) вулиці Кузнєцова поза корпусами водного інституту, лабораторіями, стадіоном, гуртожитками, перебігши вулицю Мірющенка навпроти медучилища, до якого наступного року, вже після дев'ятого класу не без певних проблем таки вступить Олена Бляшана, піднялися схилом пагорба до крайнього корпусу міської лікарні. Обля йшла вільно, сітку з банкою і термосом вона вручила Шлоймі, і той усю дорогу підбігав ривками, перекидаючи авоську з руки в руку й позираючи на свої подряпані сіткою коліна.
Одразу за дверима медкорпусу їх огорнуло прохолодою, яка щомить робилась усе пронизливішою, глибшою, конкретнішою. Нарешті, штовхнувши чи смикнувши кілька важких дверей, Обля через кілька коридорів ввела Шлойму до більшої зали, заставленої довгими білими столами. Біля одного з таких столів саме відробляв свій гіркий щоденний хліб Ігор Бляшаний. З касетного магнітофона «Весна», притуленого на тумбочці біля розетки в кутку, у несвіже проморожене повітря саме линула мелодія «All you need is love», останні її такти. А на брудно-сріблястій блясі стола, застеленій праною-перепраною цератою майже тілесного кольору, дивовижною рибою лежало тіло дівчини років двадцяти, приготоване до розтину. Воно зблиснуло Шлоймі просто в очі своєю безборонною наготою іще з порога, на якусь коротку мить, всього кілька секунд. Затим Ігор Бляшаний, озирнувшись на двері, які гупнули за спинами Шлойми й Облі, вимкнув магнітофона, прикрив тіло простирадлом від ніг до голови і стягаючи з рук ґумові рукавички, з посмішкою попрямував назустріч дочці.
Він прийняв від Шлойми сітку з обідом, недбало кивнувши хлопчакові, і перемовляючися з Облею, пішов углиб зали, до якихось іще одних металевих дверей у стіні. Певно, десь там, за тими дверима містилось іще одне приміщення, в якому Ігор Бляшаний волів споживати їжу і спілкуватися з рідними та близькими. Шлойма явно не входив до цього переліку, й залишився посеред зали з металевими столами. Батько й дочка Бляшані навіть не озирнувшись на нього, зникли за металевими дверима.
Лишившися у самоті й трохи оговтавшись, Шлойма, переборюючи страх, підійшов до крайнього столу, саме того, на якому лежало тіло молодої самогубці. (Про те, що це була самогубство, він довідався пізніше.) Неначе чужими руками, не зовсім тямлячи себе, він повільно відгорнув простирадло назад, від голови до ніг. Її ступні були маленькими, з правильними пальцями й овальними нігтями, вкритими безколірним лаком. Тонкі в кісточках, ноги переходили в литки, порослі коротеньким прозорим волоссям, мабуть що підголеним. Вище колін ноги ледь-ледь потовщувались, все ж залишаючись музично граціозними. Русявий пушок густого невисокого волосся на лобку задерикувато стовбурчився правильним трикутником. Нижче лінії пупка пролягала смужечка від резинки, ніби відпечатана спіраль. Круглі правильні груди невеликого розміру, світлі, незасмаглі, все ще зберігали пружність, аж Шлоймі захотілось доторкнутись до них. Тіло дівчини ще не набуло смертельної задубілості, воно лише холодило пальці сухим і шерехуватим доторком. Висока шия й маленька голова з пишним волоссям завершували видовище, від якого у хлопця мурашки побігли поза шкірою, моторошні й солодкі водночас. Спокійне обличчя померлої з блідими губами й заплющеними очима не справляло ніякого враження, воно не було ні гарним, ані бридким. Дівчина лежала, простягнувши руки вздовж тіла, всі її м'язи були розслабленими й вільними. Певно, саме в такій позі, тільки вертикально вона й мала постати на Страшному Суді.
Це було перше оголене дівоче тіло, яке він побачив у своєму житті. І водночас це було перше мертве людське тіло, побачене ним у житті. Перше за всі прожиті п'ятнадцять хлопчачих років.
Гайдар в цьому віці командував ескадроном. Олександр Македонський гуртував своє військо у похід на Малу Азію. Шампольйон вгризався у єгипетські ієрогліфи. А Шлойма Ецірван вперше побачив оголене й мертве дівоче тіло.

* * *



Сигарета догоріла й уже не куріла. Погаслі недопалки завжди так бридко пахнуть – Шлойма шпурнув бичка в кущ по той бік алейки й понюхав пальці на руці. Фе... Звіддалік через видолинок понад деревами долітала якась музика, найбільше схожа на духову, – тільки зараз Шлойма її почув, осмислив, усвідомив, і разом з цим усвідомленням прийшла думка про те, що пройтись місцями бойової юності у тиші й самотині не вдасться. «Город Ровно, город Ровно, мне сегодня не до сна!» – захлинався словами того ж самого Можаєнкова не вельми глибокий баритончик. – «Город Ровно, город Ровно, расскажи мне, кто она? Пам-пам-пам-парам-пам-пам!..» Окремо від музики чулись якісь ритмічні команди, що їх, мабуть, подавали певному колективові людей, і ті люди, мабуть, одночасно виконували якісь дії у ритмі почутих команд. «Що ж там за гуляння народні?» – зиркнувши на годинника, письменник Ецірван аж внутрішньо смикнувся: окрім часу (14:17), «Casio» показував і дату: Sept.17. Thurs. – сімнадцяте вересня. Сімнадцяте вересня! Як можна було забути таке сполучення місяця і числа! Зовсім ти вже там зажерся, у тому своєму західному секторі!.. Забути про таку дату. Ось що значить – не дивитися державного східноровенського ТБ. За тією підготовкою вистави й пиятиками з Зоммером і Маульвюрфом ти зовсім випав із суспільного життя. Сімнадцяте вересня! Золотий вересень... Це вам не гомін золотий...
Он, на шестигранному, як олівець, стовпі й оголошення, блідими рожевими літерами по сірому промокальному паперу: «19-20 сентября в городском парке культуры и отдыха им. Шевченко состоится празднование Дня города Ровно и городская выставка цветов. Вход свободный. Приглашаются все желающие». Але ж сьогодні лише сімнадцяте... Вірно, сьогодні день робочий, вони відгуляють свято у наступні вихідні. Тоді... тоді це мусить бути якась генеральна репетиція, тренування, прогон, чи як воно там називається? Приблизно те саме, у цей же час проробляє на сцені театру, отам, недалечко, метрів чотириста за Стіною божевілець Маульвюрф.
Шлойма вже дійшов до ширшої алеї, роздвоєної, наче бульвар посеред квітників. Праворуч на узгірку стовбичила скульптура «До зірок» – мозолястий чоловічисько замахувався у небо супутником, затиснутим у долоні неприродно викрученої руки, неначе Микола Джеря серпом на розлютованого урядника. Саме так, дослівно подумав Шлойма й одразу ж засоромився своїх думок: «Ну що це за порівняння?.. Суцільна літературщина...» Шлойма не міг бачити, як за півкілометра позаду, там, де він увійшов до периметра парку, знову зупинився червоний «Москвич» і шофер у тенісці, прикладаючи правицею носовичка до розбитого обличчя, лівою рукою вказав двом крутоплечим пасажирам напрямок імовірного руху свого останнього клієнта. Пасажири вийшли з авта, не розплатившись і непоквапно спустились на алейку, де недавно Шлойма читав приліплену до лавки газету. Один з них пройшовся кущами і гидливо, двома пальцями виніс з куща й показав колезі недопалка, який згорів майже по самий фільтр. Майже, та не по самий. Другий крутоплечий піднісши недопалка до очей, уголос прочитав по складах «Га-у-ло-і-сес». Чоловіки перезирнулись і подались на звуки музики, туди, куди зо чверть години тому пішов письменник Шлойма Ецірван.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Олександр Ірванець рівне / ровно iconЗа матеріалами семінару Рівне – 2013
Система роботи позашкільного навчального закладу з обдарованими дітьми (за матеріалами семінару) / упоряд. Н. Ю. Давидюк, А. І. Намчук;...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр стахов-шульдиженко
Олександр Шульдиженко, псевдонім А. Стахов (у Британії підписувався як Alexander Stachow, в Україні – Олександр Шульдиженко). Британсько-український...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Олесь (Олександр Кандиба) 1878-1944 Біографія
Олександр Олесь український, поет, драматург, перекладач, представник символізму. Його син Олег Ольжич, український поет, археолог...
Олександр Ірванець рівне / ровно icon135 років від дня народження Олександра Олеся Олександр Іванович Кандиба
Олександр Іванович Кандиба (4 грудня 1878 – 22 липня 1944) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Довженко (1894 1956)
Олександр Петрович Довженко відомий український письменник, кіносценарист І ре-жисер світового масштабу
Олександр Ірванець рівне / ровно iconТворчість олександра олеся у дитячому читанні
Народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) 12. 1878 у м. Білопіллі (Крига) на Сумщині (за іншими свідченнями у с. Верхосулля)....
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Вільчинський
Олександр Вільчинський (нар. 1963 р.) — відомий український прозаїк, есеїст. Живе І працює в Тернополі. У видавництві «Фоліо» вийшли...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconРівне „Перспектива” 2007

Олександр Ірванець рівне / ровно iconРівненська державна обласна бібліотека пам’ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років Науково-допоміжний покажчик Рівне 2008
Пам'ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років: Науково-допоміжний покажчик / Уклад.: П.І. Демчук; Н. М. Кожан; Наук ред.:...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Петрович Довженко 29 серпня
Олександр Петрович Довженко (29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт. Сосниця Чернігівської обл. – 25 листопада...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка