Олександр Ірванець рівне / ровно



Сторінка5/12
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Розрив між ним і переслідувачами складав не більше кілометра, але крутоплечі не знали докладно, куди їм рухатись, тож ішли повільніше, прочісуючи парк, широкими дугами, звертаючи у бічні й паралельні алейки. Тому й наздогнати Шлойму їм вдалося не одразу.
Повз танцмайданчик, називаний «пательнею», на якому він колись вперше вийшов повихилятися у колі друзів-шмаркачів під безсмертну «Шизгару» у виконанні вже призабутої сьогодні голландської групи «Шокінґ блу», повз кілька дерев'яних кафе, в глибині яких бовваніли похилі постаті відвідувачів, повз «зелену естраду» з обмурованою кінобудкою, яка на шлойминій пам'яті не прокрутила жодного кінофільму, повз Шевченкове погруддя, яке довгий час було єдиним (а скільки їх потрібно?) монументом поетові, письменникові, революціонерові й демократові в обласному центрі, Шлойма врешті вийшов на центральний майданчик парку. Посеред майданчика на купі каміння невідомий кам'яний давньоруський богатир (Попович? Микитич? Муромець?) обрубочком меча катував поверженого змія, якого Вітька Красинський, перед тим, як іти до війська десь наприкінці сімдесятих, напившись на власних випровадинах, уночі пофарбував зеленою фарбою, чим і увічнив себе в пам'яті якщо не народній, то принаймні свого покоління на два роки своєї відсутності. У війську Красинському відбили нирки, він повернувся на дембель одутлим і синюшним, одружився зі своєю колишньою однокласницею і за кілька років помер. Зелена фарба з рептилії теж за кілька років злізла. Sic transit gloria mundi.
На сцені «зеленої естради» кілька діток у білих сорочках і червоних піонерських краватках читали вірші в мікрофон, який страшенно «фонив» і відлунював. У виляску й присвистуванні вдалося розчути величальну строфу на адресу будівельників, яка стилістично й ідеологічно не могла належати нікому іншому крім співця цього краю Можаєнкова:
Ровно выше! Ровно шире!
С каждым годом, с каждым днём!
Мастера из СМУ-4,
Есть заслуга ваша в том!
Якихось інших доказів приготувань до післязавтрашнього свята неозброєним оком помітно не було, коли не брати до уваги паркових робітниць з мітлами, а також невизначеної зовнішності чоловічка, котрий на скопаному й вискородженому квадратику землі викладав з чорнобривців світлого й темного тону якусь картинку-мозаїку. Придивившися пильніше, Шлойма розгледів на квадраті бурого поліського ґрунту контури двох постатей, які злилися в екстазі поцілунку: червонозоряного воїна-визволителя в касці й західноукраїнського селянина-незаможника в полотняній сорочині. Контури потрохи обростали плоттю квіткових пелюстків, обіцяючи за кілька годин стати повноцінним квітковим панно, і прив'янувши до суботи, тішити око глядача стриманою шляхетністю кольорів.
Навколо порожнього фонтана, посеред якого власне й змагався богатир із земноводним, колись полюбляли збиратися рівненські колекціонери: філателісти, філуменісти, фалеристи і чого тільки не філи. Повертаючись у неділю пополудні з кіносеансу, переглянутого в «Юності» (вузькі світло-зелені смужечки білетів ціною в 10 копійок майорять в уяві перед очима...) У дитинстві Шлойма любив затриматись біля їхніх альбомів і кляйсерів. Випросивши під чесне слово, не вкрасти й не втекти, колекційного американського кводера, взявши монету до рук, він вперше уявив собі, що десь за горами-за морями існує країна, де ці гроші буденно ходять в обігу й не становлять такої великої цінності. Хоча він у цьому й не був аж зовсім близький до істини: колекційні кводери не так то й часто трапляються на здачу в американських крамницях, не кажучи вже про металеві долари й про хафи з профілем безневинно убієнного Джи Еф Кей. Але тоді, сонячного недільного пополудня, здається, також на початку осені, його чи не вперше пронизало усвідомлення безмежності світу, яке супроводилося миттєвою розпачливою думкою, що майнула в голові й щезла, як щось несуттєве, як не найстрашніша з можливих життєвих трагедій: я ніколи того не побачу, я ніколи туди не потраплю...
Зараз навколо фонтана з богатирем-змієборцем колекціонерів не було – день робочий, та ще й у розпалі. Зграйка школярів пробігла повз Шлойму до службового входу міського будинку культури, певно, на заняття якогось гуртка, може й драматургічного мистецтва. Пенсіонер у джинсовому піджаку з елегантними латочками на ліктях вигулював неподалік старого сірого пуделя, час від часу підгукуючи до нього «Тьопа! Тьопа!» різким сильним голосом колишнього військовика. Пенсіонер мав високе чоло й несподівано чорні вуса, з під брів навколо пронизливо роздивлялися колючі чорні очі. Пудель наклав купку посеред клумби, задніми лапами недбало дряпонув на неї дерну й на черговий поклик господаря подався до нього, емфіземно підкашлюючи. Озирнувшись кілька разів на Шлойму своїми колючими очима, пенсіонер повільно почимчикував за пуделем у каштанову алею, яка вела в бік кінотеатру. Кінотеатр носив ім'я Шевченка, як і парк, в якому він стояв.
Шлойма обійшов фонтан навколо. Внизу праворуч, метрів за сто парк закінчувався, впираючись у Стіну. Попід Стіною можна було зауважити темні постаті в уніформі, нерухомо розставлені на однаковій відстані одна від одної. Взовж Стіни по території парку був ще й прокопаний рів, який відділяв чагарники у видолинку від камяного бордюра. З-за гребеня Стіни визирали дахи особняків по вулиці Драгоманова, десь там далі, в глибині її знаходилась редакція «Вечірнього Рівного» й дирекція філармонії, що розмістилась в колишньому двоповерховому котеджі першого секретаря обкому. Ця вулиця вела до міського музею й далі, до Стадіону й набережної Усті. Хвилин десять-п'ятнадцять пішого ходу. Але здійснити зараз таку прогулянку було не легше, ніж пройтися краєм місячного кратера, чи бережком марсіанського каналу.
Розташувавшись на пагорбах, східне Ровно заздрісно й захланно десятками й сотнями тисяч різних очей позирало з-за Стіни на тихе, сите, вмиротворене західне Рівне, яке розляглось перед ним на площині аж до самого обрію, й безжурно дивилось собі не на схід, і не на захід, а в безмежне бліде поліське небо. Небо тільки й було спільним для двох частин одного міста, і дехто це розумів.
Це ж десь тут, неподалік нещодавньої темної ночі майстер спорту з дельтапланеризму, отримавши напередодні дельтаплан зі складу для участі в республіканській спартакіаді, стартував зі схилу вулиці Ленінської, і навіть спромігся пролетіти метрів чотириста. Вже на підльоті до Стіни його зауважив наряд міліції, і випустив у нього кілька обойм зі своїх табельних «макарових». Тіло спортсмена поважчало на якихось 100-200 грамів, що не було таким аж серйозним баластом, і тому дельтаплан спокійно продовжував свій політ через Стіну, на доволі пристойній висоті. Перетнувши за інерцією Майдан Незалежності, безмоторний літальний апарат повільно опустився, забираючи ліворуч по досить гострій глісаді прямо під розлогими деревами біля Олександрівського собору. Пізніше тіло спортсмена, разом з простреленим у кількох місцях літальним апаратом було передане назад, у східну частину міста, але звідтоді Ровенська область вже не отримувала ніяких нагород на республіканських змаганнях з дельтапланеризму. Здається, ще за якийсь час цей вид спорту занепав, чи можливо, був навіть заборонений, як контактне карате в далекі сімдесяті.
Ця спроба втечі за стіну не була єдиною з відомих навіть Шлоймі, хоча спеціально він ніколи цією темою не цікавився. Десь у приватному секторі по Млинівській була спроба підкопу під Стіну з території садиби, яка до Стіни впритул прилягала. Доведений до відчаю господар, якому напередодні повідомили, що його з родиною переселяють «у точнісінько таку саму» хату в Антополі (20 км на схід від обласного центру по київській трасі), цілу ніч разом з родиною вергав землю, висипаючи її за хлівцем, щоб з вулиці часом не побачили. Під ранок тунель, який становив уже понад два метри довжини, завалився, трохи не поховавши землекопа-аматора назавжди. Дружина здійняла лемент, сусіди потелефонували куди слід, й оперативна спеціальна команда досить таки швидко визволила господаря землі з її, землі, гостинних і міцних обіймів. Довелось господареві разом з родиною таки переїздити до Антополя державним коштом, і вже там заліковувати поламані цими прощальними обіймами три ребра з лівого боку.
З боку західного сектора також була спроба перетину Стіни. Місцевий рок-музикант Ніл Трепета (Neal Trepeta для кліпів МТV, які, втім, так ніколи й не були зняті) запланував і широко розрекламував музично-соціальну акцію «Переведіть мене через Майдан», обравши місцем для її проведення Майдан Незалежності в Західному Рівному, зі східного боку огороджений Стіною. Сам Ніл Трепета, як і Шлойма, опинився в Західному секторі випадково – проводив репетицію рок-групи в Палаці культури хіміків на Ювілейному й прийнявши добряче на груди, залишився ночувати просто в репетиційному залі. Родина (дружина й дві дочки в гуртожитку-малосімейці на Відінській) не дочекались татка-годувальника, бо наступного ранку місто вже розділилося. В обложеному місті Трепета якийсь час втішався славою найкрутішого рокера, вміло використовуючи ситуацію рака на безриб'ї. До участі в рок-акції він зумів залучити мексиканського гітариста українського походження Рамона Сігаласа. Маленький мексиканчик в окулярах і з борідкою клинцем акомпанував Трепеті в часі виконнання перших двох пісень (музика й слова яких належали виконавцеві), а коли завівши третьої пісні, тієї самої, що дала назву всій акції, Ніл Трепета раптом рушив з дерев'яного помосту естради біля пам'ятника Шевченкові в бік Стіни, мексиканець трохи збоку й позаду рушив услід за ним, прищипуючи струни витонченими пальцями з довжелезними нігтями. На подив натовпу глядачів, коли Трепета наблизився до Стіни, брама пропускного пункту відхилилась на якийсь неповний метр, і співак, розгублено озирнувшись, увійшов у неї. Сігалас, зібравши всю волю і мужність у зіщулений щупленький кулачок, рвонув було за ним, та брама зачинилася швидше, а за якийсь недовгий час через Стіну бумерангом вилетіла й гепнулась посеред майдану, розсипавшись на друзки, дорога і рідкісна Нілова електрогітара «Фендер». Про його долю марно намагались довідатись журналісти таблоїдів та поодинокі шанувальники його творчості, яких, на жаль, все було недостатньо, аби зчинити належний галас у засобах масової інформації. Приголомшений Сігалас того ж вечора без жодних інтерв'ю вилетів до Мексики чартерним рейсом через Куала-Лумпур і Нову Гвінею.
Шлойма врешті відвів погляд від Стіни й перевів його туди, звідки щойно прийшов. Хотілося їсти й пити, склянка чаю, випита в Уляни лише спровокувала голод. Чи можна десь тут пообідати? Стривай, а ота «дерев'яшка», кафе-гадючничок, в напівтемному просторі якого виднілось кілька постатей, ти його поминув, одразу за каскадом фонтанів, побіля танцмайданчика... Аби ж там лише не перерва. Котра година? 14:30. Час непевний. Так і є – табличка на дверях повідомляє про «обідній перерив з 15 до 16 год.» За каламутним склом проглядається постать прибиральниці з відром, яка шматою протирає високі столики і збирає з них склянки по п'ять у кожну руку.
«А може пашлі в комєрчеський оддєл!» – раптово виникають поряд троє молодиків у запилюженому вбогому вбранні, немов робочі з будови, які вийшли на обідню перерву. Їхня перерва, схоже, збіглась з «переривом» у кафешці, їхні нутрощі прагнуть пива, й вони ідуть за ріг «дерев'яшки», кудись за чахлі молоденькі липки, ще раз за ріг, ти прямуєш слідом за ними, вони заходять у якісь двері без жодних табличок, прості двері службового входу. Ти заходиш слідом і опиняєшся в невеликій кімнаті, перегородженій навпіл прилавком, на якому зігнута удвоє картонка повідомляє написом, зробленим від руки, що це «комерційний відділ» і торгівля в ньому «проізводиться за СКВ і грівні ЗУР». Молодики, не озираючись на тебе, назбирують по кишенях якусь конкретну суму. А ти оглядаєш асортимент комерційного відділу, у всій повноті представлений на кришці великого холодильника під вікном. Баночне пиво «Львівське-преміум» (тут воно – імпортне!) по чотири гривні за баночку, удвічі дороже, ніж у барах Західного сектора, якісь крекери не першої свіжості, іще щось підозріле, у яскравих пакетиках з фольги. Добре, нехай буде хоч пиво з крекерами, як нічого іншого роздобути не можна.
Знову промайнула думка про гроші, та по хвилині цілком безглуздих і безладних пошуків у задній кишені штанів раптом знайшлися три учетверо зігнуті, вкладені одна в одну банкноти по десять гривень. Цілий скарб, як на такий випадок! («Ніколи в цій хаті гроші не триматимуться, коли ти так ставишся до них!» – картала його Оксана, знайшовши в нагрудній кишені піджака, який збиралась занести в хімчистку, дві забуті там стогривневі банкноти з якогось випадкового гонорару.)
«Ви не купуєте?» – на це його запитання троє «роботяг», як він вже подумки встиг їх пойменувати, промимривши шось нерозбірливе й не вельми доброзичливе, відступили назад, до дверей, усе ще продовжуючи пошуки якоїсь певної суми по всіх своїх кишенях, зовнішніх і внутрішніх.
Розмінявши десятку (копійок на здачу в продавщиці не виявилось, тож вона округлила суму до семи гривень), Шлойма вийшов назовні, притискаючи до грудей пиво й хрусткого пакетика. Поблизу, під чахлою липкою гостинно розкарячилась лавочка з усього лиш однією виламаною дошкою. Він встиг нерівно роздерти крекерного пакетика, з пшиком відкрити пиво, яке пустило легеньку пару (точнісінько, як у вірші Неборака, відзначив подумки), й навіть зробити той найсмачніший перший, великий ковток, як з дверей комерційного відділу всі утрьох висипали «роботяги» і без ніяких церемоній попрямували до нього. Всілися поруч, на лавочці, всі рядком, трохи ще й потіснивши його до самого краю. Ну та вже...
«Раньше ж, Вася, нащот разного желєза як було!» – продовжував котрийсь із них почату раніше тему. – «Його всюду лежало скіко хоч. Нащот желєза був повний комунізм. От, допустім, приходиш ти до мене й говориш, мол, мені нада та желєзяка. А я тобі говорю – бери пожалуста, нема проблєм! А щас, канєшно, вже не то... Он вчора сосєд мой, дивлюся, тащить новєньку розкладушку. Говорить, нада похмелиться, вот і несу здавать.» – Низенький русявий щокань у куфайці, заляпаній чимось білим, енергійно жестикулював перед носом у співрозмовника. Той дивився на щоканя світлими, майже білими, безтямними очима, думаючи про щось далеке і своє. Потім він повернувся до Шлойми, по-змовницьки нахилився впритул і з бічної кишені піджака вийняв гарного ножа з набірним руків'ям всіх кольорів райдуги. – «Слиш, мужик. Вот такі ножички дєлаєм, на заводі мєталоіздєлій. Купи, недорого... Десять ваших етіх... грівень.» – Білі безбарвні очі дивились Шлоймі в обличчя суворо й невмолимо. Лівою рукою білоокий ніжно але міцно обійняв Шлойму за плече. – «Понімаєш, нада випить з мужиками, а нема за шо...»
Шлоймі пригадався давній польський фільм «Єва хоче спати», у якому таким самісіньким робом самотньому перехожому пропонувалось у вечірній час придбати у власність цеглину. А білоокий, чи по щирості, чи ретельно граючи завчену роль, кілька разів клацнув кнопкою, то вбираючи, то випускаючи лезо, і на підтвердження його високої якості, легенько, єдиним рухом, самим тільки кінчиком вістря без особливого зусилля розрізав пакетика з крекерами, що його Шлойма стискав у правій руці. Кілька печивок випали на траву під ноги. Шлойма поклав пакетика на коліна, а щокань у куфайці підібрав розсипані з землі й майже непомітно запхав собі до кишені.
«Десять гривень, кажете?» – Шлойма, відчувши у розмові елемент гри, вірішив трохи зіграти й собі. – «А чого так дорого?»
«Да вєщ же хароша, ти шо, не понімаєш?» – роботяга не відступався, він все щільніше обхопив Шлойму ніби й не однією рукою, а двома-трьома, окрім тієї, у якій стискав ножа. Його дихання зробилось переривистим і спраглим, неначе у коханця, котрий відчуває наближення еротичного моменту. – «Ти хоть знаєш, скіко така вєщ у нас на базарі стоїть? А у вас, там, в западной часті, їй вобще ціни нема!..» З рота в білоокого разом зі звуками струменіли якісь дивні випари, суміш чогось кислого з чимось спиртовим.
«Звідки він знає, що я з західного сектора? Ах, так, я ж гривнями розплачувався...» – Шлойма поліз до задньої кишені вельветок і вийняв звідти дві десятки. Одна з них, ледве встиг він їх роз'єднати, щезла в лівиці громила, хоч він і продовжував нею обіймати Шлойму за плечі. Своєю правою Шлойма не без зусилля видер ножа, який тепер вже належав йому, з долоні білоокого. Вся трійця, немов по команді, підскочила з лавки й майже полетіла до дверей комерційного відділу.
Шлойма покрутив у руці ножа, кілька разів клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повільно, неохоче, з кількасекундною затримкою в держалні, зовсім не так, як у хвацьких руках білоокого. Сховавши ножа до внутрішньої кишені джинсівки, письменник Ецірван повернувся до свого пива. Та ледве він устиг зробити другий великий ковток і захрупати його крекером, як трійця у куфайках радісно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тісто, Шлойма внутрішньо напружився. Мало, чого ще чекати від цих хлопців, он яку оборудку вони з ним щойно провернули...
Двоє з трьох (а третім в компанії був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банці такого самого пива «Львівське преміум», як і в нього, третій ховав щось під пахвою, найшвидше – пляшку. Всі вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок в парку для них, вочевидь, не існувало.
«О, мужик, ти ще тут, не уйшов...» – голос щокатого начебто повниться здивуванням, але здивуванням байдужим, – їм нема до тебе справи, от тільки на лавці вчотирьох тісніше, ніж утрьох. Вони знову сідають рядком, посуваючи тебе аж на край, пожадливо відкривають пиво, третій-безликий дістає з-під пахви – ага, зовсім і не пляшку, а балон якоїсь хімічної речовини, здається, дихлофосу. Білоокий підставляє під цівку пива зрізану до половини пластикову пляшку, набирає в неї рідини десь на три чверті, простягає третьому-безликому-невиразному. Той густо й щедро пшикає з балона просто у пивну піну, аж вона стає білим вітрилом над посудиною, повертає цей дивний коктейль білоокому. Білоокий обертається до тебе, ловить твого здивованого погляда, усміхається, підморгує і залпом випиває. Очі його соловіють просто за мить, плечем він валиться на тебе, інші двоє вже й уваги на нього не звертають, вони зайняті своїми хімічними дослідами з пивом і дихлофосом, поступово (але дуже швидко) їхня й без того не вельми логічна балачка переходить у відверте варнякання, саме час тобі швидше допити свій «преміум» і йти звідси, струсивши з себе білоокого, від біди подалі. Якщо це твоє лихе передчуття не занадто спізнилося, бо...
«А с-слиш, му-мужик...» – вже з натугою повертає в роті язиком щокатий. Він розчервонівся, час від часу відригує пахом вітчизняної хімпромисловості – «Ти знаєш, той нож, шо ми його тобі п-продали, він гораздо б-больше стоїть... Двадцять грівєнь, а то й двадцать п'ять... Гик...» Він очікувально дивиться на тебе, і двоє його друзів також повертають нетверезі погляди у твій бік, підпускаючи в ці погляди погрози. Значить, це було не просто інформаційне повідомлення, не просто рекламний текст. Це – вимога. Отож, вони хочуть з тебе іще десять-п'ятнадцять гривень. І ти опиняєшся перед дилемою (навіть – перед трилемою): а). дати їм цю суму й піти собі; б). просто встати й піти собі, або в). залишитися й переконувати цих трьох, що вони не мають рації, що чинять вони негарно, не по-людськи і т.п. Дуже доречною буде зараз для них ця імпровізована лекція з основ міжлюдських взаємин. Може, процитувати їм оте, як його, «не чини іншому того, чого б ти не хотів, щоб інші вчинили з тобою...»
«Ти шо, мужик, не поняв?» – вже кривувато нависає над тобою білоокий, що раптово збудився у всіх можливих значеннях цього слова. – «З тєбя іще п'ятнадцать грівєнь!»
І поки ти збираєшся щось відповісти, зберігаючи позірний спокій, повільно ставиш на лавку недопиту банку з пивом, з-за його правого плеча вилітає щокань у куфайці і з розмаху б'є тебе в обличчя. Не можна сказати, ніби ти не був готовий до цієї атаки, але все ж удар ти пропустив, він потрапив просто в око, й тепер ти відчуваєш, як воно, око твоє ліве дуже швидко, просто миттєво запливає, звужуючи сектор обзору. Ти машинально відмахнув лівою іще декілька випадів щоканя, а білоокий у цей час немов роздумував: чи то відтягти від тебе товариша, й таки дочекатись бажаних і жаданих гривень, чи то втрутитися й собі, – і врешті другий варіант у ньому перемагає, і він з усієї сили валить тебе ногою в пах. Ти встигаєш вивернутись, чобіт попадає у стегно, теж боляче, хоча і не смертельно, не так страшно, як було б, досягни він дійсної цілі, – та вивертаючись, відсахнувшись, ти перечіпляєшся об лавку, яка у тебе позаду, під коліньми, і падаєш навзнак, спиною, обличчям догори, очима у безмежне бліде поліське небо!..
І ось тебе вже навіть не б'ють – тебе банально пиздять ногами, усі троє, й доводиться пригадати давній-предавній армійський досвід, коли під натиском переважаючих сил супротивника, вже не встоявши, доводилося «закриватися». Наука це нехитра – швиденько скрутитися бубликом, коліна до обличчя, голову прикрити ліктями, хоча таким чином ти залишаєш відкритою спину, нирки і хребет, місця досить таки болючі. Усі троє негайно з цього користуються, по декілька разів прикладаються до твоєї спини, хоча ти й намагаєшся в цей час крутитись на землі за годинниковою стрілкою і таким чином уникнути прямих попадань, перетворивши їх на ковзаючі. Але хтось із них завдає тобі удару між ніг, гострим носаком, він потрапляє саме куди слід, тобто, куди, звичайно ж, не слід, і від дикого болю ти розпрямляєшся, витягаєшся струною, і вони вже не рахуючи, (так, ніби спершу вони рахували удари) місять тебе і молотять по ногах, по голові, в живіт, і ззаду, по нирках, по хребту, і червона імла звідусіль заволікає твій зір...
Але повністю відрубатися, втратити свідомість Шлоймі не вдалось. Не вийшло йому відійти в забуття. Не судилось йому того дня спокою ані на хвилину, що зайвий раз підтверджує істину про відсутність права на спокій для справжнього письменника. Удари раптом припинилися, і згори, з червоного туману випливли знайомі обличчя Самчука й Миколи Івановича. Обличчя ці спершу схилились над письменником Ецірваном, а потім швидко перейшли у нормальний вертикальний ракурс, з чого Шлойма зрозумів, що його піднято з землі й посаджено на ту ж саму лавку, навіть баночка недопитого пива все ще стояла на ній. Нікого з трійці «роботяг» не було видно ні поблизу, ні навіть на обрії. Хоча на обрій дивитися запухлим оком дивитися було нелегко, Шлойма все ж таки спробував роззирнутись довкола. Потім схилив голову на коліна і сплюнув під ноги, просто на розсипані по траві крекери пінисту кров, у якій сірів уламок зуба. В голові гуло й дзвеніло.
«Що ж це ви, Шлойма Васильович, так неосторожно по парку гуляєте?» – трохи докірливо й ніби аж ласкаво торснув його за плече Микола Іванович, зазираючи в обличчя. – «Тут у нас всяке случається. Ми цих негодяїв споймаєм, ви не беспокойтеся. Зараз Самчук пішов позвонить, визвать наряд і скору помощ. А ви посидіть спокойно, не шевеліться, бо, може, у вас є які-то внутрєнні поврєждєнія...»
Червоний туман в голові потрохи розступився до певних меж, але не остаточно. Спина нила, і в паху теж тупо ворушився біль. Обмацавши голову, Шлойма подивився на свої долоні – на пальцях була кров і видерте волосся. Червоний туман знову напливав, особливо над лівим оком. Самчук простягнув йому носовичка. Приклавши його до брови, Шлойма аж засичав від болю – брова була глибоко розбита й пульсувала липким слабеньким джерельцем.
Швидка чомусь довго не їхала, «чи в них там бензину нема?» – поміркував уголос Самчук, зате міліційний уазик з'їхав з асфальту й криво-косо пришвартувався під липкою обіч лавки. Звідти вийшло двоє сержантів і Самчук, перемовляючись явно по темі недавнього інциденту. «Вони десь тут недалеко должни буть!» – після цієї фрази Миколи Івановича обоє сержантів подались кудись вгору пагорбом, до фасаду кафешки, позираючи туди-сюди й бурмочучи щось в одну на двох рацію. Самчук же підійшов до Миколи Івановича.
«Ну, шо з ним?» – питанння звучало доволі байдуже.
«Вроді сильно получив...» – Микола Іванович теж не випромінював надмірних емоцій.
«Ну то шо будем дєлать? Везем на обслєдованіє? Бачиш, шо скорої нема до сих пір. Ідіть сюда, як то вас, Шлойма Васильович...»
Письменник Ецірван, не зовсім тямлячи себе, був підсаджений до уазика й Самчук, обійшовши тупориле авто, сів на місце водія. Крекнувши, витис зчеплення і машина, жбурнувши заднім колесом кілька грудомах під ноги Миколі Івановичу, вирвалась на асфальтовану алейку й покотила праворуч, в бік чортового колеса й виїзду на Московську-Степана Бандери.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Олександр Ірванець рівне / ровно iconЗа матеріалами семінару Рівне – 2013
Система роботи позашкільного навчального закладу з обдарованими дітьми (за матеріалами семінару) / упоряд. Н. Ю. Давидюк, А. І. Намчук;...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр стахов-шульдиженко
Олександр Шульдиженко, псевдонім А. Стахов (у Британії підписувався як Alexander Stachow, в Україні – Олександр Шульдиженко). Британсько-український...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Олесь (Олександр Кандиба) 1878-1944 Біографія
Олександр Олесь український, поет, драматург, перекладач, представник символізму. Його син Олег Ольжич, український поет, археолог...
Олександр Ірванець рівне / ровно icon135 років від дня народження Олександра Олеся Олександр Іванович Кандиба
Олександр Іванович Кандиба (4 грудня 1878 – 22 липня 1944) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Довженко (1894 1956)
Олександр Петрович Довженко відомий український письменник, кіносценарист І ре-жисер світового масштабу
Олександр Ірванець рівне / ровно iconТворчість олександра олеся у дитячому читанні
Народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) 12. 1878 у м. Білопіллі (Крига) на Сумщині (за іншими свідченнями у с. Верхосулля)....
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Вільчинський
Олександр Вільчинський (нар. 1963 р.) — відомий український прозаїк, есеїст. Живе І працює в Тернополі. У видавництві «Фоліо» вийшли...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconРівне „Перспектива” 2007

Олександр Ірванець рівне / ровно iconРівненська державна обласна бібліотека пам’ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років Науково-допоміжний покажчик Рівне 2008
Пам'ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років: Науково-допоміжний покажчик / Уклад.: П.І. Демчук; Н. М. Кожан; Наук ред.:...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Петрович Довженко 29 серпня
Олександр Петрович Довженко (29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт. Сосниця Чернігівської обл. – 25 листопада...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка