Олександр Ірванець рівне / ровно



Сторінка6/12
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Виїхавши з парку попід колишньою станцією переливання крові, авто звернуло ліворуч, подалі від Стіни, й кількома віражами у проїжджі двори подолало ще пару великих кварталів, вискочивши між дитсадком і котельнею просто перед масивом корпусів водного інституту. Територія інституту охоронялась, тож Самчук мусив показати червоненьку книжечку й брами перед ними розчинилися. За спинами гуртожитків, навчальних і дослідницьких корпусів уазик повз стадіончик пролетів аж до фасаду медучилища, частково повторивши тридцятилітньої давності шлях Шлойми й Облі в міський морг. «Ну, зараз мені у морг ще рано...» – подумав Ецірван, прикладаючи до брови знайденого в кишені джинсівки носовичка. Немов прочитавши його думки, Самчук не став повертати в той бік, а перетнувши автотрасу, погнав під гору, лишаючи середній спеціальний учбовий заклад ліворуч. Шлойма ще встиг зауважити постаті студенток на лавках під вербами навколо навчального закладу. «На «дєвочок» задивляєшся!» – любила примовляти в таких випадках Оксана. Від згадки про дружину клубок тривожних відчуттів-передчуттів знову заворушився десь під дихалом, у яке, на диво, під час бійки ніхто й не потрапив.
Ще одна брама, яка закривала в'їзд до симатичного яблуневого садочка, чекала на них вже відчиненою. Вартовий в уніформі, але без погонів і жодних розпізнавальних знаків чи емблем, лише махнув Самчукові – проїзди! Між яблуньками пролягала пряма й рівнісінька, як струнка, асфальтована дорога в один ряд без жодної колдобини-вибоїни, з акуратно підведеними вапном бордюрами. «Що це? Якась лікарня? Судячи з охайних корпусів і сходів, оснащених пандусами для інвалідних возиків, це й справді міг бути якийсь медичний заклад... Дивно, тут, за цим парканом я ніколи не бував, хоч і прожив у місті практично все своє життя... Там далі, понад здолбунівською трасою – станція юних натуралістів, ще далі вже й місто кінчається, переходить у Новий Двір, а тут...»
Уазик спинився перед одним з пандусів, не з фасаду, а з тилу. Вхід був службовий, але маленька табличка, прикріплена коло дверей повідомляла «Ровенский обллечсанупр. Корп.1. Приёмное отделение. Посторонним вход вопрещён.» Двоє медиків чоловічої статі з довгим візком-каталкою на коліщатах чекали на них одразу за дверима, в глибині просторого холу.
Самчук допоміг Шлоймі вийти з уазика й увійти в хол.
«Лягайте, лягайте, так нада.» – він підштовхнув Шлойму до каталки й мало не силоміць вклав його, щоправда ногами вперед. Тому санітари, перш ніж везти хворого, мусили розвернути каталку, від чого стеля з білими казенними плафонами крутонулась на 180 градусів, і в животі в письменника легенько замлоїло. Його м'яко повезли коридором, застеленим лінолеумом. Ззаду і зверху пропливали плафони, якісь одвірки, розчинені навстіж двері, вікна... Шлойма раптом відчув, що він кудись відпливає...
«У нього сотрясєніє...» – почув він над собою і розплющивши очі, побачив, що похило напівсидить на білому тапчані з закасаним правим рукавом. Лікар в окулярах саме наготував шприца і нахилився до хворого. Передпліччя пронизав легкий, але пекучий біль. Проте, він швидко вщух, а разом з ним і всі інші болі – в голові, в животі, у спині.
«Потрібна томограма мозку. Зараз я подзвоню на томограф.» – лікар за столом біля вікна почав накручувати номер. Самчук, який теж сидів біля столу, навпроти лікаря, дивився на Шлойму майже співчутливо. На столі перед ним лежали речі з кишень шлойминої джинсівки – паспорт, гаманець, пачка сигарет, запальничка, закривавлений носовичок і складаний кнопочний ніж з гарною набірною ручкою, куплений у трьох мешканців міста Ровно, обласного центру СРУ за десять гривень з додатком тілесних пошкоджень середнього ступеня тяжкості. Сама джинсівка висіла на спинці стільця.
«Ало, Лєна! Щас тобі привезуть потєрпєвшого. Мужчина, сорок два повних года. Там може буть перелом основанія черепа, то ти подивись вніматєльно. Нєсколько раз прокрути його. Харашо?» – лікар не дочекавшися відповіді на своє доволі риторичне запитання-твердження, трохи потримав перед обличчям слухавку, з якої тоненько сочились короткі гудки, й поклав її на важелі. – «Ви будете сопровождать чи тут підождете?»
Останнє запитання стосувалось Самчука, і що той відповів, Шлоймі розчути не вдалося. Солодка дрімота розливалася тілом, всі предмети навколо набули приємних, милих обрисів та забарвлень. Ось чудовим дивним тьмяним смарагдом сяють лапаті листки похиленого фікуса у кутку на повороті коридора, яким його везуть. Яка приємна, яка ніжна ця світло-блакитна побілка на стелі, з ледь помітними тріщинками, схожими на письмо, якийсь неземний алфавіт... Ці підведені олійною фарбою панелі, потріскані одвірки – один, за ним невдовзі другий, третій. Двері за вами зачиняються, коридор уже скінчився, пішли якісь переходи, зали, кімнати. Над одвірком промайнуло перевернуте табло «Не входить!» Нарешті каталка спинилась. Обличчя санітара схилилось над ним.
«Злізайте, зараз прийде оператор томографа. Ідіть, ложіться сюда.»
Металевий стіл, вкритий цератою майже тілесного кольору своїм узголів'ям спрямовувався в центр великого подвійного металевого кільця, з якого в певних місцях виходили дроти й губились десь під стелею. Невисока табуреточка-підніжка стояла під столом, і в кутку тулився білий тапчан, точна копія того, на якому він сидів у попередньому кабінеті. Заточуючись, виставивши руки наперед, письменник Ецірван ходою сомнабули підійшов до тапчана і приліг. Санітар вийшов, чути було, як за ним гупнули двері. Крізь напіврозплющені повіки Шлойма бачив, як оператор томографа увійшов (чи, може, увійшла?) в ті ж самі двері. Заскреготів засув (який тут ще засув? це ж не рентґен-кабінет! хоча – хто зна...), потім по підлозі захляпали капці-шльопанці. Ну так, видно, жінка перевзувається на роботі, щоб не кутуляти на високих підборах. Постать у білому підійшла зовсім близько і спинилась, нахилившись над ним.
«Ну що, больной? Шо у вас проізошло?»
Шлойма сукупністю зусилля фізичного і зусилля волі розплющив очі якнайширше. Над ним, короткозоро примружившись, нахилялось обличчя чергової операторки компютерного томографа Бляшаної Олени Ігорівни.
«Привіт, Обля!» – всміхнувся Шлойма, спираючись на лікті у спробі сісти. – «Скільки ж це ми не бачились?»

* * *



«А ти повіриш, я знала, що ми колись таки ще зустрінемося.» – Обля дістала з кишені халата окуляри в тонкій оправі й одягла їх, від чого зробилась не старшою, а навпаки. – «Ти як себе взагалі почуваєш?» – вона знову нахилилась і зазирнула Шлоймі в очі. – «Тебе одразу дивитися, чи, може, я чай поставлю?» Вона ще сильніше примружилась, і її обличчя набуло виразу лаборантки, яка розглядає аналіз у мікроскоп.
«Давай чай.» – Шлойма підвівся, похитуючись і пошкутильгав услід за нею до сусідньої кімнатки-передпокою, в якій на столі з надбитого широкого горла літрової колби стирчав солідного розміру кип'ятильник. Він сів на оббитого картатою тканиною стільця, спробував закинути ногу на ногу й скривився від болю – по коліну й нижче коліна йому таки добряче влучили. Подивився праворуч, у вікно, але всі три скла були забілені олійною фарбою десь на метр від підвіконня, тож тільки верхівки яблунь у садку можна було в це вікно роздивитися. Листя з них ще не опало, воно сухо шурхотіло на легкому вересневому вітерці.
Олена відкрутила крана над раковиною в кутку, дочекалася свіжішої води й наповнивши колбу, поставила її на підвіконня. Всунула до колби кип'ятильника, увімкнула його в розетку. Сіла по той бік столу і підперла голову руками:
«Ну, розповідай.»
Шлойма зам'явся:
«Та що розповідати... Розповідати довго. Давай краще ти. У тебе, напевно, коротше.»
«Та ти ж, мабуть, пам'ятаєш, ото, коли ми востаннє бачилися...»
Так, тобто ні. Останньої зустрічі (останніх зустрічей) Шлойма, кажучи по правді, не пам'ятав. Роки спливли, і принагідно змили чимало того, що варто було б пам'ятати. Коли він пішов до дев'ятого класу, Олена таки вступила до медучилища, як і намірялася попередньо. Вона швидко оформилася в функціональну розвинуту дівчину. Шлойма, в якого дитинство на той час іще не скінчилося, зрідка бачив її вечорами, коли вона бігла парком на танці в напрямку пательні у неймовірно короткій спідничці міні, визивно демонструючи свої повнуваті стрункі ноги пенсіонерам, котрі грали в шахи на лавках. Десь на другому-третьому курсі медучилища Обля проходила практику в хірургічному відділенні обласної лікарні, й там познайомилася з лікарем-інтерном зі Львова Стефком Оробецьким. Бородатий галичанин з великими ласкавими руками швидко підкорив дівоче серце, й молоді люди нетерпляче очікували, коли знову співпадуть їхні нічні чергування. Наступного року вони одружилися, а за кілька місяців Обля народила дочку Наталочку. Ще за кілька місяців Стефко поїхав до батьків у Львів, і потелефонувавши звідти наступного дня, повідомив, що не збирається повертатися «в те кугутське Рівне». У свою чергу Олена затялась не їхати до галицької столиці, наївно шантажувала Оробецького забороною на зустрічі з дочкою, на що Стефцьо в черговій телефонній розмові сказав, що має серйозні сумніви щодо свого батьківства. Олена розплакалась і нерозважливо прокричала в слухавку, що не (!) бажає (!!) більше (!!!) його (!!!!) бачити (!!!!!) ніколи (!!!!!!) Здається, Оробецькому саме цього й було потрібно, бо невдовзі він вже опинився за океаном, на Американському континенті, звідки жодних звісток про нього не надходило. Принаймні, до Олени вони не доходили. Розвідного листа, чи якихось аліментів вона не дочекалась, ані в близькому, ні в далекому майбутньому.
Шлойма на той час вже був доволі посереднім студентом філологічного факультету Ровенського педінституту, а також молодим перспективним поетом, тож їхні з Облею шляхи не мали точок перетину. На танцюльках у будинках культури залізничників чи будівельників вона вже не з'являлася, літстудію при молодіжній газеті «Зміна» не відвідувала зроду, до педінституту не мала жодного стосунку. Та все ж мешкати в двістітисячному місті й не зустрічатися ніколи – неможливо, тому якісь короткі спіткання все-таки траплялися, цілком випадково, у штовханині тролейбуса першого маршруту, або на вечірніх вулицях, – отямившись вже в статусі розлученої жінки, Обля жила інтенсивним особистим життям, поряд з нею виникали, щезали і знову з'являлися чоловіки різних класів і ґатунків – військові й цивільні, грубуваті й інтелігентні, високі й низенькі, товсті й худорляві. За кілька років Шлойма, запустивши навчання, був відрахований з педінституту, загримів до війська, а після дембеля вступив до іншого інституту – Літературного, в тодішній столиці тодішньої батьківщини, місті-герої Москві. Звідтоді десь півтора десятки довгих років він рідко навідувався до рідного міста, аж доки не повернувся остаточно, вже доволі знаним автором, («широко знаний у вузьких колах», як твердив колись засмальцьований дотеп) з чорнявою волинянкою Оксаною, повернувся, щоб жити й писати тут, вдома, в тоді ще єдиному Рівному, в середині дев'яностих. Він повернувся після інтенсивної (можливо, навіть - найінтенсивнішої) частини життя, прожитої по столицях – Росії, України, Польщі, повернувся в рідну провінцію, аби бути першим на селі, бо другим, (а частіше навіть третім-четвертим) в Римі бути вже набридло. На той час батьки мешкали вже в новому трикімнатному помешканні на Струтинської, сестра вийшла заміж, тож вони з Оксаною поселились в одній з трьох кімнат, у тій, де вікно виходило на Бармацьку гірку, міське сміттєзвалище вдалині й на вулицю Гагаріна з тролейбусами через поле.
З Облею звідтоді він і справді не бачився, часом вона передавала цілком позбавлені підтексту, прозорі привіти через нечисленних спільних знайомих, тож він тримав її десь на маргінесі свідомості, як особу, з котрою пов'язано шматок попереднього, дуже-дуже давнього життя, якийсь глибоко інтимний фрагмент, що ним він ніколи ні з ким не ділився. Найшвидше, це була та оголена дівчина, що лежала на анатомічному столі, прикрита цератою блідого тілесного кольору. Й ось тепер ця жива сторінка його біографії, не найважливіша, та все ще актуальна, добряче пожмакана біографією власною, сиділа перед ним, помішуючи чай скляною паличкою, якою в лікарні, здається, беруть якісь аналізи. Вона всміхалась через стіл, час від часу опускаючи очі, неначе знала про нього щось кумедне, можливо навіть непристойне... Чай вона заварила з пачки, на якій була етикетка зі слоником і напис «Чай цейлонский», але бурий колір напою в склянках викликав обгрунтовані підозри стосовно походження і якості дрібної порохнявої заварки. І ще ця райдужна бензинова плівочка, яка зафіксувалась на поверхні рідини.
«А ти як тут опинився? І що сталося з тобою?»
«Я на один день. Отримав дозвіл на відвідання, приїхав з батьками побачитися, з Уляною. А це в парку якісь недолюдки причепилися... Сама бачиш, як я отримав.» – Шлойма торкнувся пальцями запухлого лівого ока, яке, щоправда, вже починало потрохи стухати.
«Зараз у нас по парку краще самому не гуляти. Особливо надвечір. Такі часи настали. Я Наташку зустрічаю з танців, і прошу хлопців, щоб її додому проводжали.»
Шлойма взяв до рук склянку й відсьорбнув коричневої рідини. Чай пахнув рибою, пилом, ще чимось, тільки не чаєм. Зробивши над собою зусилля й проковтнувши те, що вже було у роті, Шлойма обережно поставив склянку на стіл. Тепер би не заговоритись, і не надпити випадково цього напою знову.
А говорити хотілось про все одразу. Сотні запитань гули у втомленій голові, як незаперечна ознака легкого струсу мозку. Ось, наприклад – чому він сьогодні приїхав сюди? Що вабить його в цьому світі? Чому він так поривався сюди? Може, Олена знає відповідь на це запитання. Та спитав він зовсім інше:
«Як ви живете тут?»
Обля відповіла не одразу. Вона помовчала, бовтаючи паличкою в своїй склянці. Потім підвела погляд. В очах читався сум.
« Ти таке питаєш. Як би то сказати... Тьмяно... Тьмяно, як оті фікуси в діжках, розставлені по коридору. Ніби все є, а чогось не вистачає.»
«Чого? Свободи?»
«Я не знаю, не знаю, як це сказати... Ми хочемо цього, і боїмось. Так, мабуть, свободи. Якщо це так називається...»
Шлойма подумав, що варто змінити тему розмови. Він не любив патетики і складних мисленних наворотів. І в житті взагалі, і в літературі зокрема. Чи швидше – в літературі передусім. Саме за це значна частина критиків вважала його неглибоким попсовиком і кон'юнктурником. Сам він до цих закидів ставився спокійно, не вельми надаючи їм значення. Писав, як писалося, радів від успіху, сумував від невдач, та ніколи не ставив реальне життя нижче за вигаданий світ на білих паперових сторінках.
«А ти увесь цей час працювала в медицині?»
«Так. Один час навіть разом з батьком, в патанатомії.»
«А що тепер твій батько?»
«Спивається потрохи на пенсії. Сидить удома, слухає своїх бітлів. Часом проводжає Наташку на танці, туди, в парк, у концертний зал. Займається з нею англійською. Вона ж, дитя наївне, вчить мову, мріє виїхати до вас, у західний сектор, а звідти ще десь далі, до Європи, стати фотомоделлю. Чи манекенницею, я точно не пригадую.»
Ецірван спробував уявити собі сьогоднішнє життя в місті, по цей бік Стіни, звичайне повсякденне життя, його нудьгу, і пляснявий туск. Торік на Різдво в Західному Рівному, в конгрес-холі готелю «Європейський-Гоф» дійсно проходив східноєвропейський півфінал одного з численних конкурсів краси, конкретної назви Шлойма вже не пригадував. Дівчина з Березнівського району, випускниця ПТУ, яка працювала на об'єднанні «Азот», пробралась до самої колючої огорожі Клеванського коридора, якимсь дивом перетнула дроти, скориставшися для цього двометровим шаром снігу, що його понамітало завірюхою, і вискочила на проїжджу частину, непомічена камерами стеження, просто перед автобусом з польськими телевізійниками, котрі їхали знімати півфінал. Ті підібрали поліську красуню, відпоїли гарячою кавою й довезли до міста. Там вона взяла участь у позаконкурсній програмі, отримала приза глядацьких симпатій, стала героїнею кількох репортажів місцевого й закордонного ТБ і залишилась працювати на рецепції готелю, хоча одразу після конкурсу й отримала кілька пропозицій від польських і західноукраїнських модельних агенцій. Та вирушати в подорож на Захід тим самим Клеванським коридором вона не ризикувала. Тим часом її родину з Березнівського району швиденько переселили десь на безводдя Миколаївщини, про що відчайдушна втікачка довідалась зі зловтішної статті в «Червоному прапорі» – «Виховали зрадницю». Газету цілком випадково залишив на столику в холі готелю хтось із відряджених у Західний сектор співробітників обкому КП СРУ.
Шлойма раптом зауважив, що вже кілька хвилин вони з Облею сидять мовчки, невідривно дивлячись одне одному в обличчя. Думок і запитань в голові вже не було жодних, лише розслабленість і відчуття затишної тиші навкруги. Обля зняла окуляри і через це мружилась, ніби всміхалася до нього.
«Мені так гарно? Чому мені так гарно?»
«Тобі вкололи морфін. Це він так діє. Щоб тобі не боліло. Он, бач, і брову тобі зашили.»
Справді? Шлойма помацав брову й відчув під пальцями шорстку смужечку пластиря, а під нею – шов, короткий і твердий. А він і не пригадував, коли над ним проробили таку операцію. Тим часом Обля встала з-за столу:
«Ну що, давай я тебе подивлюся. Потрібно перевдягтися. Зніми з себе усе й одягни на голе тіло цей халат.» – вона простягла йому халат, знявши його з плічок, які висіли на дверях. – «Знімай усе, усе.» – Обля помітила, що Шлойма завагався, дійшовши до трусів. – «Ецірван, нам же не по дванадцять років!»
Вона відійшла до вікна й засмикнула біл

і казенні штори. Потім узяла Шлойму за лікоть і повела у внутрішню кімнату, до металевого столу, застеленого запраною цератою тілесного кольору. Усе ще притримуючи за лікоть, підсадила, допомогла лягти на стіл. Шлойма випростався горілиць і витягнув руки уздовж тіла.


«Слухай, Обля! Я давно хотів тебе запитати...»
Обля, яка вже нахилилась над пультом і встигла натиснути кілька клавіш чи кнопок, напружено повернула голову в його бік, показуючи, що чує і слухає.
«Ти, можливо, пам'ятаєш... Ти мусиш пам'ятати, коли ми... одного разу ходили з тобою до твого батька в морг. Носили йому обід. І поки ти годувала батька, я залишався в залі. Там на столі лежала дівчина. Років двадцяти.»
Обля слухала його мовчки, завмерши, її руки нерухомо зависли над пультом томографа.
Шлойма піднявся на ліктях, голос чомусь зробився хрипким:
«Ким вона була? Та дівчина? Ти не знаєш?»
«Знаю. Вона – самогубця. Я потім запитала в батька. Не думай, я її також одразу зауважила. Вона випила пляшку оцтової есенції. Здається, через нещасне кохання. У неї всередині все було чорне, так батько казав. Все згоріло.»

«Як дивно. Така гарна... Зовні вона була така гарна...»


Обля не відповіла, знову схилившись над пультом. Шлойма ліг, випростався і втупився у стелю. Стеля легенько пульсувала й коливалася, то віддаляючись, то наближаючись. Дія укола ще не минула, всьому тілу було легко і приємно, легке лоскітне поколювання в пальцях рук і ніг то посилювалось, то вщухало – тіло неначе бриніло. Крім алкоголю й нікотину Шлойма намагався не впускати в себе інших штучних збудників (випалені ще в армії кілька сигарет з коноплею не рахуються), тож зараз він здивовано й недовірливо прислухався до незнайомих відчуттів.
Але що це, чому, навіщо?.. Обля, впоравшись нарешті з тими кнопками на пульті, підійшовши впритул і підважившись на руках, спершу сіла у тебе в ногах, розгорнула на тобі халата, на якому немає жодного ґудзика, тільки тоненький поясок, ти ним замотався навколо стегон, але не зав'язав його ані на вузол, ні на бантик, просто запхав кінчика до кишені. Обліне обличчя (яке цікаве алітераційне сполучення!) схиляється над твоїми грудьми, ти відчуваєш животом лоскіт її подиху, він зміщується вгору-вниз. Тобі тепло і приємно, її вуста мандрують по тобі, а ти обома руками гладиш її русяве волосся. Вона вдихає тебе, вона смакує тебе, під порухами її вуст ти хвилясто підіймаєшся й опадаєш знову.
Врешті вона сідає на тебе, як вершниця, наїздниця, як амазонка на зляканого й напруженого огиря, стискає колінами твої боки і ви мчите кудись у безкрай, не лише по горизонталі, але й по вертикалі також – он як зарухалася стеля, вона то відштовхує, то притягає вас, уся кімната обертається навколо вас, обертається величезне колесо томографа. Вона поглинає, похлинає тебе, похлинаючись, затягаючи в той липкий, темний, теплий, вузький простір, з якого ти колись прийшов у цей великий, широкий і незатишний світ, ритмічно коливається на тобі, потрохи нарощуючи швидкість цих коливань, їхні оберти – бо ви таки обертаєтесь у просторі якимсь незрозумілим чином, чи то він обертається навколо вас: стіни, вікна, підлога, стеля, яка іще недавно пульсувала, тепер летить навколо вас, міняючись місцем з підлогою! Та водночас ти вже нарешті кудись відпливаєш, той напівсонний стан, у якому ти перебував кілька останніх годин, переходить в остаточний відрубон, ти лише відкидаєш голову й робиш глибокий видих, і встигаєш помітити у світлому прямокутнику відкритих дверей дві нечітко означені квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі...
Дівчина з розпущеним волосям, яка встала з сусіднього металевого столу, нахилилась над тобою і зі словами «Хороший мальчік» міцно-міцно, холодно-пекуче поцілувала тебе у вуста.

* * *



Ти повільно прокидаєшся, важко, наче з тяжкого бодуна, точнісінько, як сьогодні вранці, там, далеко, по той бік Стіни. Ривком підводиш голову з чогось такого незручного, твердого, чому й назви нема. Взагалі-то воно мало б називатися стіною, «стіною» з малої літери, внутрішньою стіною одного з приміщень ліксанупру, біля якої ти зараз напівсидиш на білому тапчані, вкритому целофаном і приблизно білим простирадлом. Ти цілком голий, тільки дірявий халат без ґудзиків обвиває твої чересла, а твій одяг – вельветки, пом'яті й закривавлені сорочка та джинсівка, шкарпетки і взуття – все це валяється поряд, на тапчані й частково під ногами на підлозі.
«Ну все, Шлойма Васильович, врем'я вийшло, одівайтесь потроху. Все пріятне, шо для вас було запланіровано, вже закончилось. Тепер начинається серйозна робота.» – лунає десь над головою глухий, неначе з-за стіни, монотонний голос Самчука.
Руки не слухались. Натягнувши вельветки до колін і сорочку на плечі, Шлойма спинився перепочити. Розслаблені пальці ще не вміли застібати ґудзиків. Дія укола нарешті вже минула, і в голові тепер гуло, брова боліла, а ліве око знову починало запливати. Самчук на мить опустився на протилежний край тапчана, недовго подивився на потерпілого письменника Ецірвана байдужим спокійним поглядом. Потім повернувся до дверей. Звідти долинуло:
«Я думаю, він уже соображає... Давай, читай.»
Шлойма з натугою підвів голову, водночас відкачуючи рукава сорочки неслухняними пальцями. У дверях стояв ще й Микола Іванович в міліцейському бушлаті старшого сержанта поверх цивільного піджака. По словах Самчука він витяг з внутрішньої кишені бушлата кілька аркушів паперу формату А4, складених учетверо, делікатно їх розгорнув-розправив і зачитав:
«Гражданін Ецірван Ше Ве, проживающий в западному секторі города Ровно. Експертиза, проведена в лабораторії горотдєла ЕмВеДе в присутствії понятих, засвідєтєльствовала, шо на із'ятому у вас самодєльному ножі присутствують сліди чєловєчєської крові. До вияснєнія лічності... обладатєля цієї крові... ну вони тут і написали... вобщем, ви понімаєте, а в протоколі ми потом ісправимо... тож до вияснєнія лічності ви задєржані спеціальним постановлєнієм прокуратури, як іностранний гражданін на території СРУ! Ви можете буть задєржані до трьох суток включітєльно.»
«Послухайте...» – свій власний голос Ецірван також чув неначе з-за стіни. – «Поясніть мені, в яку гру ми граємо. Ви ж прекрасно знаєте, що це – не мій ніж. Я його купив у тих трьох... ублюдків, які мене потім побили. Спіймайте їх, і в них з'ясовуйте все, що стосується цього ножа. А я сьогодні увечері мушу бути вдома, на сьому годину в мене прем'єра в театрі.» Аж враз до нього дійшло все безглуздя щойно вимовленої фрази. Чи ж ці двоє хоч розуміють значення слова «прем'єра»?
«Ви должні ось тут підписаться.» – Микола Іванович нагнувся над ним з паперами і ручкою в руці, тицькаючи пальцем у якусь порожню графу в самому низу аркуша.
«Я нічого не підписуватиму!» – пригадавши давній досвід «співбесід» з органами, відрубав Шлойма і для певності сховав долоні за спину. Микола Іванович після секундного роздуму промимрив «Ну, харашо...» – й запитально подивився на Самчука. Той, усе ще стоячи біля дверей, гмикнув, зміряв Миколу Івановича нищівним поглядом і примирливо, майже благально проказав, ласкаво вимовляючи кожне слово:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Олександр Ірванець рівне / ровно iconЗа матеріалами семінару Рівне – 2013
Система роботи позашкільного навчального закладу з обдарованими дітьми (за матеріалами семінару) / упоряд. Н. Ю. Давидюк, А. І. Намчук;...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр стахов-шульдиженко
Олександр Шульдиженко, псевдонім А. Стахов (у Британії підписувався як Alexander Stachow, в Україні – Олександр Шульдиженко). Британсько-український...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Олесь (Олександр Кандиба) 1878-1944 Біографія
Олександр Олесь український, поет, драматург, перекладач, представник символізму. Його син Олег Ольжич, український поет, археолог...
Олександр Ірванець рівне / ровно icon135 років від дня народження Олександра Олеся Олександр Іванович Кандиба
Олександр Іванович Кандиба (4 грудня 1878 – 22 липня 1944) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Довженко (1894 1956)
Олександр Петрович Довженко відомий український письменник, кіносценарист І ре-жисер світового масштабу
Олександр Ірванець рівне / ровно iconТворчість олександра олеся у дитячому читанні
Народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) 12. 1878 у м. Білопіллі (Крига) на Сумщині (за іншими свідченнями у с. Верхосулля)....
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Вільчинський
Олександр Вільчинський (нар. 1963 р.) — відомий український прозаїк, есеїст. Живе І працює в Тернополі. У видавництві «Фоліо» вийшли...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconРівне „Перспектива” 2007

Олександр Ірванець рівне / ровно iconРівненська державна обласна бібліотека пам’ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років Науково-допоміжний покажчик Рівне 2008
Пам'ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років: Науково-допоміжний покажчик / Уклад.: П.І. Демчук; Н. М. Кожан; Наук ред.:...
Олександр Ірванець рівне / ровно iconОлександр Петрович Довженко 29 серпня
Олександр Петрович Довженко (29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт. Сосниця Чернігівської обл. – 25 листопада...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка