Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка1/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


Олександр

ПОКРИШКІН

тричі Герой Радянського Союзу,

маршал авіації


НЕБО

ВІЙНИ


Літературний запис

Анатолія Хорунжого


ЗМІСТ


ЗМІСТ 2

ТРИВОЖНІ ДНІ 2

БОМБИ ЗУПИНЯЮТЬ ЧАС 14

ПЕРШІ ВИПРОБУВАННЯ 28

НАЗУСТРІЧ ГРОЗАМ 37

ПОДВИГ ПОТРЕБУЄ МИСЛІ 49

ДНІСТЕР ЛИШАЄТЬСЯ В ДИМУ 61

МОРЕ І ДІВЧИНА 77

О, ДНІПРО, ДНІПРО 90

ЛІТАК НА ДОРОГАХ 102

НИЗЬКЕ НЕБО 118

ЗИМА ВЕЛИКИХ НАДІЙ 124

НА ЧУЖИХ КРИЛАХ 136

ТЯЖКЕ ЛІТО 139

КРАЙ ВІЙНИ 161

ФОРМУЛА ГРОЗИ 180

НАД «ГОЛУБОЮ ЛІНІЄЮ» 198

СИЛИ МОЛОДІ 219

ЗНАЙОМІ МАРШРУТИ 228

ЖИТТЯ З НАМИ 251

МОСКВА БЛИЗЬКО 268

ПОВЕРНЕННЯ 279

КОРДОН ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОЗАДУ 294

ЗЕМЛЯ СИБІРСЬКА 305

ЗАТИШШЯ ПЕРЕД БУРЕЮ 318

У НЕБІ НІМЕЧЧИНИ 327

УДАРИВ ОСТАННІЙ БІЙ 345

БІЛІ БЕРЕЗИ 357




ТРИВОЖНІ ДНІ


1

– Гей, візнику!

Поки фурман, стьобаючи коня, під'їздив до нас, я в думці немовби переносив себе з одного століття в інше.

Ми півроку жили за Дністром, учились на курсах командирів ланок і тільки-но невеличкою групою ранковим поїздом повернулись у Бєльці, до свого полку.

Гучний оклик Кості Миронова «Гей, візнику!», лункий стукіт копит по бруківці, фаетон, який начебто зійшов з чеховських сторінок, – усе було незвичайним.

Костя Миронов поспішає захопити місце якнайзручніше, щоб розсістися паном.

– Аеродром!

Візник і так розуміє, куди нам треба. Він без особливої уваги озирнув щупленького Миронова і затримав погляд на мені та ще на трьох моїх супутниках, – мовляв, чи витримає старенька, густо пофарбована чорним лаком прольотка.

– Атя-вйо!

Перед нами попливла знайома головна вулиця. Травневий сонячний ранок, свіжа зелень та чистенькі будиночки надають нашому поверненню до містечка якоїсь урочистості. З Бєльцями в нашій пам'яті пов'язані важливі події минулого року – повернення до Радянського Союзу Бессарабії. Ми готувалися тоді до повітряних боїв з ворогом, але все завершилося майже парадним перельотом нашого полку «за кордон», на аеродром Бєльці.

Знайомство з містом та його жителями почалося, звичайно, з цієї головної вулиці. Потім ми прогулювались тут майже кожного вечора.

– А всю Європу на такій таратайці можна об'їхати? – Костя Миронов вдоволено мружиться.

– Саме й раз туди мандрувати. Тепер звідти втікають, – обізвався котрийсь із нас.

Візник озирнувся, ми глянули один на одного. Фурман подумав про щось своє, а нам згадалось зовсім недавнє. За кілька днів до нашого від'їзду приземлився югославський бомбардувальник «Савойя». Його екіпаж вирвався з вогню, рятуючись од фашистського поневолення. І над цією гірською країною нависла страшна небезпека. Очі, сповнені смутку, напружені обличчя тих льотчиків стоять перед нами і зараз, цього тихого травневого ранку.

– А я отак проїхався б під мелодію «Великого вальсу»... Просто до Віденського лісу.

Нас розбирає сміх. Ми розуміємо ліричний настрій Кості. Вчора він довго і зворушливо прощався на пероні вокзалу із своєю студенткою.

Фаетон підкотив до самого барака, в якому містився штаб, – візник добре знав сюди дорогу. Льотчики, які жили в місті по квартирах, запізнившись на наш грузовик, часто діставалися до аеродрому з допомогою візників. Миронов, Панкратов, я та ще двоє наших сусідів певний час зовсім не залежали від машини і прольоток. У нас був свій легковий автомобіль.

Річ у тому, що в перші дні перебування в Бєльцях нас, радянських командирів, всюди переслідували вуличні хлопчаки, випрошуючи чомусь обов'язково «двадцять копійок» («Ми вас двадцять років ждали, дайте двадцять копійок»), а також місцеві маклери.

Маклери пропонували всілякі послуги. Особливо набридав один.

– Що пан офіцер хоче придбати?

– Пасажирський пароплав, – мовив жартома Миронов.

– Можна і пароплав, – не без іронії відповів той городянин. – Але навіщо пароплав? Машина зручніша.

– Ну, давай машину.

Другого дня до нашого дому підкотила якась подоба легкового автомобіля. Побачивши це чудовисько з вікна, ми навіть розгубилися. Спочатку думали не виходити на його деренчливі сигнали, а потім захотілося трохи подуріти і проїхатися на цьому драндулеті.

– «Іспано-сюїза»! Гоночний екземпляр! – рекомендував його, маклер, показуючи на символічний знак фірми.

Ми, посміюючись, обмацали дощану двомісну кабіну, дерев'яні колеса, обтягнуті гусматиком. Та коли залізли до цієї «Антилопи-гну» і помчали по місту, оглушуючи зустрічних торохкотінням та гуркотнечею (мотор був без глушителя), нам здалося, що за таку невисоку ціну «іспано-сюїза» не буде для нас надмірністю.

Потім кожного ранку підкочували на цій машині до штабу, а у вільний час розважалися, проїжджаючи з вітерцем по гарній дорозі. Вирушаючи на курси, ми лишили «іспано-сюїзу» товаришам, і зараз вона, мабуть, валялася десь на звалищі.

У штабі полку був лише черговий – молодший командир. Він повідомив нас про те, що льотчики з літаками і технікою цими днями перебазувались до табору аж під Котовськ, у село Маяки.

– А командир полку десь на аеродромі, – сповістив між іншим черговий.

Ми подалися на пошуки майора Віктора Петровича Іванова.

2

Аеродром з одного краю був увесь розритий. Поміж купами землі снували вантажні машини, тут і там працювали лопатами молоді бессарабські хлопці.



– Батечку мій, що тут діється?

– Здається, хтось надумав сховати в землю бензоцистерну.

– Давно пора. Таку ціль побачиш і з стратосфери.

– Чекайте. Коли хочуть закопувати цистерну, то навіщо її білили?

– Спокійно! По-моєму, тут щось зовсім інше. Бетонують злітні доріжки.

– Оце діло.

– Справжній мурашник.

– Темпи наші, радянські.

Літаків на аеродромі не було. Лише в долині, біля річечки, де проходила залізнична колія, здалека біліли довгі фанерні ящики. Біля них вешталися людські постаті.

Ми попрямували туди. Угледіли командира полку, кількох механіків та інженера.

Віктор Петрович Іванов, побачивши нас, зрадів. Я, старший групи, доповів про закінчення курсів.

– Пройшли, значить, усі науки? Добре. Поздоровляю вас. А тебе, – обернувся він до мене, – вітаю з новою посадою.

Всі перезирнулися. Миронов, який стояв поруч зі мною, не витримав:

– Я ж казав, що начальник курсів не простить тобі «крючків» у польотах. Вітаю тебе з розжалуванням.

Іванов посміхнувся всім повним обличчям. Його великі чорні очі ласкаво мружилися.

– Покришкіна призначено заступником командира ескадрильї. А про його «крючки» ми знаємо. Ось сяде на «міг», тоді нехай розгинає свої «крючки». Пілотувати його не те, що «ішачка».

«Крючки» – так жартома називали певним чином змінені фігури вищого пілотажу, застосовувані мною в учбових повітряних боях. Начальник курсів, заступник командира нашого полку Жизневський, був прихильником пілотування академічного, плавного, тихого і, може, з міркувань безпеки або тому, що сам літав без «вогника», недолюблював творчу вигадку, не допускав ніяких відхилень од інструкції з провадження тренувальних польотів.

«Сяде на «міг». Що це значить? Ага, он у чім річ. З великих білих ящиків вибирають, наче із шкаралупи вилущують, новенькі світло-зелені літаки. Механіки й інженер розпако­вують їх. Поява на аеродромі машин нової конструкції – подія в житті льотчиків.

Вона захопила і нас.

В цей час нашу увагу привернув гул мотора в небі. Літак розгледіли не відразу. Дивувалися, чому він ішов так високо. Глухе переливчасте гудіння було незнайоме.

– Німецький розвідник!

– «Юнкерс» !

– Та він не один.

– «Мессершмітти» !

Великого, з ромбовидними крилами бомбардувальника справді супроводжувала четвірка винищувачів. Усі вони йшли курсом із сходу на захід, строго на наші Бєльці.

...Багато років тому, в один з вересневих днів, я вперше побачив над своїм Новосибірськом літака, який линув у чистому синьому небі. Він зробив кілька кругів над містом, викликаючи подив у старих і малих, і приземлився на ближньому полі. Жителі валом повалили туди. Ми, хлопці, маючи швидкі ноги, прибігли до поля першими. Біля літака вже стояла охорона, але нам пощастило якось пробратися до нього. Я торкнувся крила, вдихнув ще теплий маслянистий запах мотора.

На мітингу, який відбувся тут, керівні товариші говорили про створення радянського повітряного флоту, про оборону Батьківщини. Там я вперше почув слово «юнкерс».

Літак, який стояв перед нами, здійснював агітрейс по наших східних містах. Його було куплено на кошти сибіряків у фірми «Юнкерс». Слово «юнкерс» тоді звучало для мене загадково, приємно. Воно кликало до знань, до навчання.

Я прагнув добре вчитися в школі, фабзавучі, посилено займався спортом, щоб мене прийняли до авіашколи. І згодом вступив до неї. Потім потрібна була велика наполегливість, щоб з техніка перевчитися на льотчика. І я домігся цього.

Травневого ранку 1941 року я вперше побачив над собою темний силует «юнкерса»-ворога. Дивився в той простір, куди мене завжди вабило, але відчував, що небо наче знизилося і давить.

Гул чужих літаків лився крижаною водою. Ми стояли, мов скам'янілі.

– Фашистський, товаришу майор? – врешті спитав хтось.

– А чий же? Не вперше фотографує.

Ми озирнулися довкола. Чому ж нема тривоги? Чого не переслідують його?! У мене пальці стислися в кулаки.

– Був би тут літак, я показав би йому, гадові! – вирвалось.

– Уже над Прутом, – зітхнув Іванов. – Щоб перехопити такого, потрібна швидкість більша, ніж дає наш І-16. Та ще й дозвіл збивати їх...

– Як, не маємо права збивати над нашою територією?

– Не може цього бути.

– Він летить серед білого дня, фотографує. І його не можна налякати по-справжньому! Як же так?

Ми обступили командира, збуджено дивилися на нього, ніби це він завів такий порядок на прикордонні.

– Вказівка згори, – ткнув Віктор Петрович пальцем у невизначеному напрямку. – Дипломатія...

Ми були наче сковані тим, що сталось, усвідомлювали якусь гнітючу несправедливість. В думці шукали виправдання, та не знаходили. Розуміли, що такі нахабні безкарні польоти провіщають щось загрозливе, страшне.

Стояли серед розритої землі, біля розібраних літаків і думали про того розвідника, який у цей час уже приземлився в Румунії чи в Угорщині на якомусь першокласному аеродромі. Кожен у ці хвилини пам'ятав, що фашистська Німеччина вже поневолила майже всі західноєвропейські держави, що в ці дні «коричнева чума» посунула на Балкани. Не без гіркоти подумали про те, що нашим полкам і нам, льотчикам, мало що відомо про аеродроми, які ховаються за межами горизонту.

Інженери і техніки, які вешталися біля ящиків, заходилися працювати. Іванов підступав то до одного, то до другого і щось енергійно радив, допомагав. Потім, згадавши про нас, так само енергійно помахом руки підкликав до себе. Ми . підійшли до «міга», який уже стояв на шасі поміж багатьох розкладених деталей. Крила ще не були прикріплені до фюзеляжу і лежали обіч.

– Чого стоїте? Полазьте, подивіться, – Іванов повів головою в бік «міга».

Ми підійшли до ящика, який саме розпаковували, забра­лися на центроплан, у кабіну, розпитували техніків про обладнання.

– Ну як, подобається машина? – запитав командир полку.

Льотчики утримувались од відповіді. Напевне, боялись давати поспішну оцінку. Я порушив мовчанку:

– Літак гарний, мотор потужний. От тільки, мені здається, озброєння слабеньке. Коли б йому гармату.

– Не спіши робити висновки, Покришкін. Два великокаліберні кулемети БС, два ШКАСи та два БС на підкрильних підвісках – це зовсім непогано.

– Вірно, товаришу командир. Але якщо підвішувати бомби, то кулемети треба знімати. Тоді спробуйте збити «юнкерса».

– Легко ніщо не робиться. – На такій машині, напевне, можна перехопити нахабного «юнкерса».

– Я б сам це зробив! – вихопилось у мене.

– Для цього ще треба дещо крім хотіння. Знаєте що? – раптом спитав мене командир.

– Безумовно, товаришу майор.

– Ну й добре, як знаєте. Тоді негайно, сьогодні-таки, прямуйте в полк до Маяків. Там уже є два «міги». Час, бачите, який: просто вимагає прискореного переучування на нові машини. Ловити будемо їх, бандитів. Неодмінно.

Іванов сам почав подавати різні гвинтики механіку, який стояв на підставці біля крила.

– Складіть нам хоч декілька машин. Ось для Покришкіна. Він сам і пережене їх до Маяків. Переучимо одну ескадрилью і тут, у Бєльцях, посадимо.

Я розумів, що командир шукав заспокоєння в роботі. Сподівався, що і нам накаже збирати літаки. Але він знову Заговорив про те, що слід негайно налягти на переучування.

– Прихопіть свої речі і їдьте.

Ми пішли готуватись до від'їзду в табір.

3

Поїзд на Котовськ через Тирасполь відходив увечері. В нашому розпорядженні було півдня. Домовились зустрітися на вокзалі і розійшлися по квартирах. Наша трійця наймала кімнату в домі колишнього купця. Його магазин органи Радянської влади конфіскували, залишивши хазяїнові тільки два будинки.



Господарів ми бачили рідко. Про їх присутність у домі нагадували тільки гострі запахи кухні, що заповнювали коридор. Служниця старанно прибирала у нас в кімнаті, витирала щодня картини у важких багетових рамах.

Ще по дорозі додому Миронов зустрів нашу сусідку Флоріку. Трохи поговоривши з нею, він одразу ж повеселішав. Заскочив до кімнати, кинув на стіл чемодан, хутко причесався, напахтився одеколоном і зник.

Тільки-но я зібрався складати речі, як у двері постукали. Зайшов господар. Він пройшовся по кімнаті і зупинився переді мною по другий бік столу.

– Бачили їх? – подивився пильно мені у вічі.

– Кого? – перепитав я, не розуміючи.

– І ваші нічого їм не зроблять. Нічого! Я вам якось говорив, пане офіцер, навгад казав: через рік тут буде німець. Рік минув – і ось він.

– Що ж, усе складається по-вашому. І ви вдоволені цим. Може, вам повернуть магазин.

– Хто? Голова міськради?

– Чому ж голова міськради? У нього власних магазинів нема. Фашисти повернуть.

– Ви жартуєте, пане офіцер. Я вважав вас серйозною людиною. Про них, – він показав на небо, де давно вже зник літак-розвідник, – ми, євреї, дещо знаємо. Він поверне мені магазин? Ай, навіщо ви це кажете? Я старий чоловік і згоден доживати свій вік при будь-якій владі, тільки не при Гітлерові.

– Але ж ви радієте, що німці пролітають над Бєльцями.

– Хто вам це сказав?

– Сам бачу.

– Навіщо цей жарт, пане офіцер? Я думаю про Румунію. Там лишилися мої брат і сестра. Раніше зустрічався з ними щонеділі. А зараз? О, Букурешт! Побачили б ви це місто!..

– Можливо, колись і побуваю там.

Господар широко розкрив очі, глянув на мене запитливо. Я вирішив кінчати розмову.

– Плату за квартиру ви одержите сьогодні.

Витяг з-під ліжка чемодан, в якому зберігались мої холостяцькі пожитки, і заходився відбирати найпотрібніше для табірного життя.

Коверкотова гімнастерка... Треба взяти. Нові штани теж. Чоботи, білизна, хусточки, рушники, товстий фотоальбом, недочитана книга – обов'язково. А що це? Бач, який же я неуважний! Досі не відіслав сестрі давно куплену тканину. Готував дарунок до весни – і ось маєш. Весна вже в Новосибірську, а чудовий шовк з набивними квітами та чорний з білими штрихами крепдешин так і лежать у чемодані.

Марія на два роки молодша від мене, одна – з-поміж п'ятьох братів. їй у дитинстві жилося важче, аніж нам. На неї рано звалилися домашні турботи, а треба було також і вчитися. Ми любили Марію, були готові захищати її, але вона ніколи ні на кого не скаржилася.

Новосибірськ... Далеко ти звідси. Побачити б тебе, рідне місто, наш будиночок над рікою Кам'янкою, матір і ласкаву, добру бабусю. Востаннє я був удома в 1937 році. Стихія авіаційного життя захопила мене. Довго і важко прямував я до неї, ніби здіймаючись на високий, крутий перевал. І ось піднявся на нього і ніяк не надивлюсь на простори, які відкрилися переді мною. Я люблю літати. Прагну не відставати од інших. Досвід винищувачів, які побували в боях на Халхин-Голі та на Карельському перешийку, змушує мене думати, тренуватись і загартовуватись. їхню майстерність, всю бойову практику треба осмислити, зрозуміти, освоїти. У тренувальних польотах я вбираю все найкраще, намагаюсь утвердити його в собі, зробити своїм. І тільки про це – про польоти та досконалість – всі мої думки. Я навіть не цікавлюся дівчатами, знаючи, що в молоді роки сім'я все-таки перешкоджає до кінця віддатись суворій і вимогливій льотній справі.

Що ж мені робити з цією тканиною? Забрати з собою? Навіщо? Відправити сьогодні? Та це ж чималий клопіт. Ех, сестричко, почекай ще трохи. Ось повернуся за першими «мігами», знайду вільну хвилинку і вишлю...

Поклав тканину до чемодана і засунув його під ліжко. Всі відібрані речі вмістилися у саквояжик.

У моєму житті відбулося щось важливе, значне. Я – замкомеска. Жизневському, звичайно, про це нічого не відомо. Якби командир полку радився з ним, той був би категорично проти. Я ж не вмію приховувати свого ставлення до нього. Якби це стосувалося тільки мене, то інша справа, але йдеться про нашу авіацію, про її майбутнє.

Я всією душею горнувся до Іванова, думав про нього. Запам'яталося мені, як уперше побачив його восени 1939 року. Закінчивши Качинську авіаційну школу, я прибув до частини, з'явився у штаб. Мені сказали, що командир на польотах. Коли на аеродромі я наблизився до групи льотчиків, зі старту саме пішов на зліт І-16. Ледь здійнявшись над землею, машина різко, як то кажуть, на одному крилі, розвернулась. Знаю, що при такому крутому віражі на малій висоті вона може підвести – піти вниз: машина дуже сувора. Але цей незнайомий мені льотчик так вправно і швидко розвернув свого «Ішачка», що я здивувався. Винищувачі знають, наскільки важливий такий різкий, несподіваний маневр літака у вирі повітряного бою. Це була справжня тактична знахідка.

– Хто злетів? – спитав я у льотчика, котрий стояв поруч.

– Не впізнаєш почерку командира? – здивувався той.

– Командир полку?

– Звичайно, – з гордістю підтвердив він.

Я із заздрістю дивився на той політ свого командира. Добре навчатись у такого першокласного майстра!

Другого дня сам полетів у зону на тренувальному літаку разом з Віктором Петровичем Івановим.

Винищувач оволодіває вищим пілотажем, вишукує можливості для нових маневрів переважно шляхом наслідування вчителя. Зрештою він сам стає взірцем для інших. Але весь час йому потрібен майстер-ведучий.

Нашому полку пощастило. Таким майстром був у нас сам командир. Він знав характер, схильності, недоліки всіх своїх льотчиків. З кожним піднімався в повітря і визначав, що саме потрібно тому чи тому набувати в тренуванні. Іванов літав у пілотажній п'ятірці на авіаційному святі в Москві. Його любили в полку. І наша сьогоднішня розмова з ним, його наполеглива вимога негайно переучуватися на нові машини була для нас чимось важливим у житті.

...Миронова не було. Я чекав, сердився, вже збирався іти на вокзал. Та раптом у дверях показався Кость з винуватою посмішкою на обличчі.

– Пробач, Сашко. Знаєш, треба було попрощатися з Флорікою... А в Тирасполі ми зупинимось хоча б на день? Хочеться побачитися з деким.

– На цілий день? Для такої нікчемної справи?

– Нікчемної?

– Для тебе – безумовно.

Миронов онімів. Усмішка його зникла. Напевне, в житті йому мало доводилось чути критичних зауважень на свою адресу.

– Я й забув, що ти зараз начальник, – спалахнув він. – Будеш вичитувати нотацію?

– Передусім я тобі друг! Зрозумів? А крім того, людина. І як людина не терплю легковажного ставлення до життя.

– Це моя особиста справа. Тебе вона не повинна цікавити, – зніяковіло пробурмотів Миронов.

– Де там в чорта особиста? Вчора студентку, сьогодні Флоріку, мабуть, змусив плакати. Хіба це добре?

– Тобі, Сашко, трудно це зрозуміти.

– О, так! Велика наука заморочувати голови дівчатам. Не забудь прихопити носових хусточок. В Тирасполі ми і на хвилину не затримаємось.

Він наздогнав мене вже на вулиці.

4

Дорога од Бєльців до табору нам добряче набридла – в повітрі ми не раз облітали цей район за півгодини, а по землі повземо цілу добу.



В дорозі багато думалося про нові літаки. Повідомлення газет та радіо про міжнародні події підганяли нас.

Од Котовська до Маяків швидко дістались на попутних машинах, які везли на базу бензин, продовольство, технічне спорядження.

Маяки – один з тих аеродромів, що їх десятиліттями позначали на секретних картах у штабах, хоч косили на нім траву та випасали колгоспну худобу. Їх багато було розкидано по степовій Україні. На них роками не приземлявся жоден літак, і могло здатися, що вони взагалі не потрібні. Але настав час, і знадобилося це поле, вкрите молодою конюшиною. Наш полк, немов бджолиний рій, спустився на нього. І зовсім змінився вигляд і зеленого рівного масиву, і хутірця Маяки, і всього тихого закутка Одещини.

Штаб містився у великому білому фанерному ящику з-під літака, що був поставлений у густій зелені лісосмуги. Начальник штабу майор Матвєєв Олександр Никандрович, як завше, зайнятий телефоном, коротко щось наказував. Побачивши нас, він облишив телефон, вийшов з «ящика» і відразу звернувся до мене.

– Ну, набрався мудрості? Пофокусничав на курсах?

– Не розумію вас, товаришу майор.

– Жизневський скаржився на тебе.

– Якщо для нього фігури пілотажу – фокуси, то нехай скаржиться.

Ті, що оточували нас, одійшли геть.

– Коли це був справжній пілотаж, то він ще знадобиться. Два «міги» ми вже одержали. Кажуть, норовисті машини. Дивись, не здумай вдаватися на них до циркацтва, а то шию звернеш.

– Норовисті? Нічого, ми їх приручимо. Скоріше б вилетіти.

– О, зразу і летіти? Швидкий ти. Ще поганяють тебе на «ішачкові». Повчишся, перш ніж підступиш до «міга». Ідіть влаштовуйтеся. Не на один день приїхали.

Я залишив саквояж, здав атестат, оглянув місцевість. От і все. Спати – на другому поверсі у великій кімнаті, де була колись контора. Харчуватися – внизу. Купатись – у ставку, наполовину зарослому очеретом.

Миронов поцікавився, де тут можна «розвіяти холостяцьку тугу». За п'ять кілометрів звідси є клуб. Там буває кіно.

Скінчились наші дводенні канікули. Як тільки ми, курсанти, прийшли на льотне поле із шоломофонами біля поясів і планшетами через плече, хоч ніхто і не наказував нам брати їх, життя наше – буденне, напружене – захопило у свій стрімкий вир. Його епіцентр – аеродром. Тут найбільш запаморочливі обороти, найзагрозливіша глибина, найважчі і найрадісніші випробування.

Аеродром... Його льотне поле, збите до пилюги, добре утрамбоване в місці зльоту і посадки. З цього невеликого квадрата землі ми злітаємо, – маючи завдання відпрацювати певні елементи пілотажу, і повертаємось сюди зі своєю маленькою перемогою чи невдачею. Куди б не летіли, як би вільно, здається, не линули в небі, аеродром стежить за нами і як учитель, і як глядач. Перед ним будемо звітувати, чи не даремно витрачено бензин, патрони, снаряди.

Коли ми приходимо на аеродром, то вже наполовину стаємо «неземними». Наші погляди, наші почуття і думки – в небі, з тими, хто літає, бо коли один з нас у повітрі, всі інші з ним.

Командир нашої ескадрильї і мій безпосередній начальник капітан Анатолій Соколов, учасник боїв на Халхин-Голі, з орденом Червоного Прапора на гімнастерці і слідами опіків на обличчі, сам стоїть на старті з прапорцями в руках. Він керує польотами. Перш ніж випустити літак у зону, про щось нагадує пілоту, коротко жестикулюючи, іноді, показуючи щось, присідає, розводить руками, немов квочка крилами. Зустрічає літаки, які підрулюють до нього після польоту. Вилазить на крило і, притримуючись за «ліхтар», перехиляється в кабіну, гукає до льотчика, щось показує жестами, повними енергії і змісту. Струмінь повітря од гвинта мало не зіштовхує його з крила. Гімнастерка та галіфе на ньому метляються, а обличчя од напруги стає кумачево-червоним.

Багатьох він посилає в зону вдруге. Ось ковпак закрито. Ще один погляд, ще одне нагадування – і мотор заревів, літак помчав.

– Товаришу командир! Прибув у ваше розпорядження.

– Що це ти зі мною такий офіційний?

– Мене призначено до вас на посаду замкомеска.

– А, он воно що! Вітаю. Дуже вчасно. Атрашкевичу саме такий заступник і потрібен. Я завтра виїжджаю на курси. З ним будете переучувати ескадрилью. Он бачиш: заходить на посадку, забувши про все, що йому було сказано разів з десять. Я вже голос зірвав.

Спостерігаючи, як Соколов командує льотчиком, не маючи з ним радіозв'язку, я засміявся. Соколов обертається до мене.

– Чого смієшся?

– Смішно виходить, товаришу капітан.

– Увечері складемо графік польотів, а завтра сам будеш отак командувати і переживати, як я. Треба виховувати.

Я повідомляю йому про німецького розвідника, який пролетів над Бєльцями. Він витягає цигарку, мовчить. Од хвилювання не добере слів, щоб висловити думку.

– Палити розбійників треба! Палити! Бо дипломатичними нотами їх не залякаєш.

– Палити, але, звичайно, «мігами».

– Правильно! Он вони – іди полюбуйся.

5

Переучування зрілого винищувача – процес швидкоплинний, але складний. Льотчику треба з одної машини перенести на іншу свої навички, набуті в польотах, взяти лише найпотрібніше, збагатити себе чимось новим. Винищувач МіГ-3 вимагав од нас чимало нових якостей, старанного навчання на ньому. Мені ця машина сподобалась одразу. її можна було порівняти з норовистим скакуном. Він мчить стрілою в руках умілого верхівця, але той, хто втратить владу над ним, неодмінно опиниться під копитами.



Ми поспішали з переучуванням. Розуміли, що назрівають великі, не знані досі події. На західних кордонах німецькі розвідники то в тому, то в іншому місці порушували наші повітряні рубежі. Перша ланка, яка оволоділа новим надій­ним винищувачем, на початку червня була висунута командуванням дивізії до самого кордону.

Командував ланкою лейтенант Валентин Фігічев, смаглявий, високий, з великими чорними бакенбардами, так не схожий на жителя Уралу, звідки був родом.

Старший лейтенант Атрашкевич, мій командир, у ті дні, які ще лишалися до нашого від'їзду в Бєльці за літаками, використовував мою пристрасть до польотів повною мірою. Я багато літав, навчався сам, учив інших. МіГ-3 швидко підкорився мені, він легко пікірував, набираючи швидкості понад п'ятсот кілометрів. Льотні якості і форми машини немов підтверджували її призначення – атакувати! Підіймаючись на цьому винищувачі в повітря, льотчик відчував себе впевненішим і сильнішим. Оволодіваючи фігурами вищого пілотажу, я думав про нові прийоми повітряного бою, той несподіваний для ворога маневр, який ставить тебе у вигідніше щодо нього становище. Тільки це може принести перемогу.

Я десь прочитав, що людині для правильного реагування на якесь явище треба всього півсекунди. Добре навчений, натренований льотчик реагує швидше, але у всіх пілотів реакція теж не однакова. Чим вона гостріша й точніша, тим буде більш несподіваною атака для противника. Щоб виробити в собі блискавичне реагування, потрібно в тренувальних польотах, міркував я, вдаватися до ускладнень, розвивати в собі відчуття справжнього бою.

Це було немовби теоретичним виправданням моєї трохи оригінальної льотної практики. Так, я любив пілотувати стрімко, любив граничні швидкості і висоти, прагнув доводи­ти до автоматичності координоване керування при крутих віражах, виході з пікірування тощо. Той, хто лякався цього, називав мої різкості «крючками». Але одна справа – обачність і зовсім інша – недооцінка техніки пілотування. Дехто вважав, що майбутні бої з ворогом відбуватимуться так само, як ми завчаємо їх над аеродромом – тільки за схемою і тільки в чіткому груповому строю.

Ад'ютант нашої ескадрильї Овчинников, якого мені довелося в ці дні навчати на МіГ-3, теж виступив проти мене.

– Неправильно поводишся з машиною, змушуєш робити те, що не властиве їй. Це до добра не доведе, – казав він.

Я розумів, що Овчинникова сердили мої зауваження на його адресу.

– Як не властиве? Якщо вона робить це з моєї волі, то, значить, повинна підкорятися і тобі, – відповідав я.

– То що ж, я, по-твоєму, якась непорушна колода, яку .вкинули в кабіну?

– Та ні, між тобою і колодою є деяка різниця. її не розстріляєш. А тебе чи мене, коли будемо отак пілотувати, можуть знищити в першому ж бою.

– Ну, облиш залякувати. У мене своє відчуття машини, у тебе – своє.

– Цілком, правильно! – мені сподобалась його думка. – Тут головну роль відіграє відчуття машини. Але відчуття це треба розвивати – воно теж має тенденцію до застою, обмеженості. Ти атакуй цією машиною, іди на перевантаження, шукай межі її можливостей у маневрі, в швидкості.

Я нагадав йому про те, як мені вдалося добитися високих влучень завдяки розробленню нової схеми прицілювання. Я робив по сорок пробоїн конуса замість двадцяти, потрібних для оцінки «відмінно».

– Так, але тебе боялися всі буксирники! Відмовлялись тягти конус. «Він перестріляє нас», – казали вони.

– То з надмірної обережності.

– Вона ніколи не зашкодить нам.

– Але іноді може призводити до біди.

З Овчинниковим згоди ми так і не дійшли. Однак такі дискусії під час розбору польотів змушували людей зосереджувати увагу на основному. Треба було по-справжньому готуватися кожному окремо і всім разом до повітряних боїв.

У ці дні мені випало важливе і відповідальне завдання. Моя оновлена ланка – лейтенанти Дяченко, Довбня і я – повинна була випробувати авіамашини і перегнати їх з Бєльців на аеродром у Маяки.

6

По землі йшов благодатний червень. Його соковиті барви, строката мальовничість сприймалися в стрімкому польоті на невеликій висоті якось по-особливому. Зелені горби напливали на літак своїми обрисами й тінями. Виноградники на схилах і сади миготіли в очах. Річечки і ставки зблискували й згасали. Тільки широкі поля дозріваючих хлібів розстилаються сизими розводами і довго котять свої хвилі. Погляд затримується на них...



В час польоту над землею, або, як ми кажемо, на бриючому, увага фіксує тільки яскраве, значне, а все інше сприймається як невиразний природний фон. Але те, що відмічають зір і пам'ять, якраз і створює враження швидкості миттєвого напливу місцевості, власне – польоту.

Таке враження дуже потрібне льотчику. Бажання якомога нижче пролетіти над землею продиктоване прагненням тренувати свою уважність, швидкість орієнтації. Це було дуже Потрібно. А ще – потреба з усією глибиною відчути політ, немовби через самого себе пропустити зустрічний потік мальовничої землі.

На висоті такого вдоволення од польоту не відчуваєш. Там іноді зовсім втрачаєш зоровий зв'язок з землею і тримаєшся лише горизонту або якоїсь однієї застиглої хмаринки, лісового масиву, стрічки ріки.

Переганяючи машини, ми досить надивилися на Молдавію і натішилися бриючим. З Маяків до Бєльців нас возили транспортними літаками, а там уже чекали готові «міги». Короткий огляд, зліт – і над аеродромом демонструється вищий пілотаж. Ревіння моторів, стрімкі «гірки», перевертання, вихід з піке біля самої землі...

Робітники-молдавани, поклавши лопати, піднімають очі до неба, охоче спостерігають це видовище. Тільки керівники будівництва позирають на нас осудливо – затримуються земляні роботи.

В польотах над аеродромом і на маршруті ми вже керували своїми діями самі. Мої напарники поводились хороше, сміливо, і ми перетворили це випробування в корисні тренувальні польоти.

Я з радістю згадую ясні, сонячні дні першої половини червня, які додали мені сили, вміння і льотного загартування.

Одного разу, коли ми прилетіли до Бєльців, я забіг на кілька хвилин до своєї квартири. Господар, побачивши мене, зрадів. Разом з дружиною запрошував на свою половину, пропонував разом пообідати. Я здивувався цій добродушності. Чи щиро це? Чи не хоче він щось вивідати у мене? Затримуватися тут не було можливості, і від обіду я відмовився. Тоді господар підійшов упритул, поклав руку мені на плече і схвильовано прошепотів:

– Цього тижня Німеччина нападе на Радянський Союз.

Я назвав це плітками.

– Це не плітки! З Румунії люди тікають од фашиста Антонеску. Армія Гітлера стоїть по той бік Пруту, і гармати націлені на нас. Що буде, що буде? Куди нам, старим, податися? Коли б я був молодший, то й сьогодні поїхав би до Росії. Добра у нас країна, і ми сьогодні молимося за неї і за ваші сили. Гітлер повинен розбити свого лоба тут. Інакше біда всім людям на світі!

Я поспішав на аеродром. Думав про старого, про його слова. Скільки раніше бачив з його боку неповаги до нас, байдужості, стільки зараз було надії, симпатії.

Вже біля аеродрому згадав, що хотів прихопити з собою дарунки для Марії. «Гаразд, наступного разу прилечу і відішлю неодмінно. Попрошу господарів, щоб чимось обшили посилку».

Та наступний мій приліт до Бєльців затримався. Місто і свою квартиру я побачив лише через три роки, коли наша армія визволила Молдавію од німецько-фашистських за­гарбників.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка