Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка10/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   27

НИЗЬКЕ НЕБО


1

Стояла осінь. Тут, за Доном, сонячні прохолодні дні ла­гідного бабиного літа нагадували про мирне життя минулих років.

Ми, фронтовики, в ці дні кінця жовтня першого року війни жили двома тривогами: тим, що відбувалося на нашому фронті, і долею Москви. Біля Ростова точилися напружені бої. Німці рвалися до міста, щоб перерізати залізницю, яка зв'язувала Кубань і весь Кавказ з центральною частиною Росії.

Ростов героїчно захищався. Тут стійко билися наші війська й ополченці. Безперервно надходили резерви з тилових пунктів формування та різних заводів, до яких уже наблизився фронт.

При першому погляді на карту, де позначалася обстановка тих днів, можна було зразу зрозуміти, що німці намагаються взяти Ростов з тилу, захопивши Новочеркаськ і Шахти.

Те передбачило наше командування. В цьому районі зосереджувались великі сили.

Тривожили, змушували глибоко замислюватися повідомлення про битви під Москвою і Ленінградом. Чим коротші були ці звістки, тим більше говорили вони.

Газети приходили із запізненням, але їх ми чекали з нетерпінням. Згадки про населені пункти, розташовані недалеко від Москви і Ленінграда, де вже йшли бої, викликали у мене цілком конкретні власні спогади. В Ленінграді я учився на авіатехніка, там став планеристом. У Москві бував кілька разів.

Де тільки, сходилось двоє чи троє, там у ці дні говорили про Москву, про навислу над нею загрозу.

В Зернограді ми жили за розпорядком прифронтової військової школи. Заняття в класі, політбесіди, польоти на УТВ-4 і на МіГ-3.

Аеродром був розташований поблизу селища радгоспу, де нам виділили зручні службові приміщення. Ніщо не заважало в планомірній роботі.

Основним допоміжним матеріалом для занять був бойовий досвід полку і мої записи в зошиті.

Теоретична підготовка називалася у нас «тактикою». Таке високе найменування розборів повітряних боїв, польотів, епізодів війни звеличувало самий предмет, підкреслювало потребу знати досвід своїх товаришів. Постійне нагадування преси, партійних і комсомольських органів про те, що нам треба повсякденно вчитись на бойовому досвіді, зробило для нас, фронтовиків, таке навчання життєвою потребою, правилом, законом.

Та й справді, нове поповнення прибувало в авіацію із шкіл, які готували молодих льотчиків за старою, давно складеною програмою для польотів на таких машинах, як «чайки» та І-16. Прибувши на фронт, льотчики одразу потрапляли в новий для них світ. Тактичні навички, набуті в училищі, були явно недостатні порівняно з тим, чого вимагала від льотчиків війна. Значить, ми, старші товариші, маємо турбуватись про те, щоб поповнення озброювалось досвідом, набутого ціною жертв, щоб воно не повторювало наших помилок, Ось чому командири полків ставили навчання льотчиків в один ряд з бойовою роботою. Значення невтомного підвищення професійної військової майстерності я зрозумів після перших своїх невдач і перемог над ворогом. Передача досвіду молодим стала для мене самого дуже корисною справою. В таких бесідах глибше осмислювалось основне, істотне, відновлювалось у пам'яті забуте.

Безумовно, це була тактика винищувачів в найбільш актуальному і науково-теоретичному розумінні.

В школах і академіях наших військово-повітряних сил цей предмет викладали сиві професори-генерали або заслужені командири, а в умовах фронту – рядові льотчики, які особисто випробували всі елементи повітряного бою, всі прийоми дій у грізному небі.

Розвідка, супроводження бомбардувальників, ведення повітряного бою, штурмовка, прикриття наших військ і об'єктів, дії у парі і в групі... Ми розбирали ці види бойової роботи винищувача кожен окремо, але не так, як це уявлялося авторам підручників і настанов, а в світлі трас «ерліконів», полум'я пожеж, в подробицях і загальних визначеннях, винесених з пекла війни.

Ефективність кожного прийому, строю, розрахунку була перевірена у вогні, а висновки ґрунтувались на втрачених життях наших товаришів і на наших рішучих ударах.

Я розповідав про свої польоти на розвідку, про висоту, заходи на об'єкти, про маневри в зоні зенітного обстрілу, про свої повітряні бої (тільки їх пам'ятаєш докладно, ґрунтовно), про озброєння і тактику ворожих літаків, про помилки Семенова, Миронова, про свої гіркі невдачі. Я малював «юнкерси», «мессершмітти», «хейнкелі» на аркушах паперу, пришпилював до дошки і пояснював, як краще підходити до них для обстрілу.

Про два сантиметри, які врятували мені життя, також не міг змовчати. І це вже пам'ятали всі мої курсанти. Опрацювання елементів повітряного бою на «мігу» було останнім, завершальним етапом нашої програми. Недалеко від Зернограда, за кілька кілометрів од Ростова, йшли бої. Ми знали, що наш полк уже залишив Султан-Сали, а потім і Шахти, куди рвались німецькі танки, і тепер базувався на лівому березі Дону, в Новозолотівській станиці.

А молоді льотчики в ці дні наполегливо готувалися до боїв у небі. Повітряні «бої» розігрували над аеродромом також з «академічною» старанністю. Хлопці «бились» із захопленням.

Одного разу, коли в зоні відбувався «поєдинок» Нікітіна й Труда, під хмарами раптом показався «Юнкерс-88». Побачивши його з аеродрому, я стривожився: він ішов прямо на Зерноград. Та водночас і зрадів: зараз «курсанти» покажуть справжній бій. Це ж така нагода – застосувати своє вміння, використати кулемети «міга».

Я дивився на «юнкерс» і на свої винищувачі, з хвилюванням чекав моменту, коли наші помітять ворожого розвідника. В душі наростали тривога, нетерпіння і злість, а курсанти робили свою справу: кружляли, переслідуючи один одного. Невже не бачать фашиста?

«Юнкере» уже був над містом. Я кинувся до «міга», який стояв поблизу. Але до літака не добіг – «юнкерс» сипнув бомби. Вони впали недалеко. Розвідник зник за хмарами. В ці хвилини не завадило б радіо й для того, щоб гарненько вилаяти Нікітіна й Труда прямо в повітрі. Я чекав з нетерпінням, а вони все вели свій «бій».

– Ну, видно, ви вже перевчились, – сказав я їм, коли вони прийшли з рапортом.

Нікітін і Труд незворушно дивилися на мене.

– Ви «юнкерса» бачили? – запитав я.

– Якого «юнкерса»? – Труд усміхнувся.

– Та поряд» з вами пройшов і бомби скинув. Ех ви, винищувачі!..

Довелося пояснити всім, що й на тиловому аеродромі ми повинні відчувати себе, як на війні, що з тієї хвилини, коли льотчик сяде в літак, він уже воює.

Молодим пілотам час вирушати на передній край. Тривале навчання не стільки мобілізує увагу, скільки послаблює її. Я того ж дня послав повідомлення про те, що перепідготовку закінчено. Мене самого вже тягло на фронт, у полк.

Зв'язок зі своєю льотною частиною ми мали тільки письмовий, але чекати наказу довго не довелось. Прибув сам начальник штабу, якого ми зустріли з великою радістю. Він привіз дозвіл на переліт.

Я на УТВ-4, всі молоді льотчики на «мігах» поверталися до свого полку. Всі були готові битися з ворогом.

2

А справжні повітряні бої в цей час на нашому фронті відбувались усе рідше.



Сірі осінні хмари і тумани закривали перед нами небо. Негода притиснула авіацію до землі, змусила літаки стояти без діла на розмоклих ґрунтових аеродромах. А нам, льотчикам, довелося залізти в низенькі землянки.

Ми чекали прояснення в небі, чекали перемог наземних військ.

Літати групою тепер не можна ніяк: розгубиш усіх льотчиків.

У районі Ростова в цей час готувалась, а незабаром і сталась знаменна подія. Тут на порівняно неширокій ділянці фронту було зосереджено багато військ – і наших, і ворожих. У воєнних діях вирішальну роль відігравали вже не ті фактори, які визначали хід боїв на великих просторах у період літа.

Наперед підготовлені рубежі оборони, зосереджені могутні ударні сили нашої артилерії, танків зробили ці рубежі неприступними для німців.

Гітлерівцям не вдалося обійти Ростов з північного боку. Там вони зустріли стійку оборону наших військ, які в свою чергу самі перейшли в наступ, нависаючи з півночі над головними силами ворога.

Нестихаючий гул битви докочувався до нашого аеродрому, до наших землянок. Ми жили цією битвою. Але рідкі вильоти наших ескадрилій на штурмовку не подавали істотної допомоги військам. Єдиний вид бойової роботи, який ми успішно могли використовувати, була повітряна розвідка. Одиночні, парні вильоти на розвідку здійснювали майже щодня. Завдання льотчикам давали дивізійні, армійські штаби. А ми, одержуючи їх, розуміли, що в цих умовах огляд з повітря міг розв'язати найважливіші загадки у фронтовій обстановці, і йшли на риск.

Ми й тепер повертались на аеродром дуже рано. В землянках при світлі ламп льотчики вивчали і наносили на карти лінію фронту. Заслуховували політінформації комісара – і до настання дня встигали загалом провести не один захід. А потім вся увага приковувалась до погоди, до чекання вильотів.

Одного такого сірого похмурого дня, коли ми сиділи в своїх землянках за столом, – хто читав, хто все ще розглядав карту, хто «забивав козла»,– мене раптом покликали до телефону.

– Негайно на КП.

З голосу оперативного чергового відчув, що треба брати планшет з картою. Та коли я піднявся східцями з землянки, зрозумів, що ніякі карти не потрібні: краю аеродрому за туманом не було видно.

Такий політ можна назвати пішою мандрівкою, бо льотчик при цьому орієнтується так само, як і пішохід: по телеграфних стовпах, по розвилках доріг, посадках. Але для такого орієнтування треба добре знати місцевість.

Віктор Петрович посадив мене біля себе. Напевне, буде дуже важлива, суто особиста розмова. Він, дійсно, запитав про такі речі, які не мали прямого відношення до того, що було сказано згодом. Запитав мене про самопочуття, про те, чи знаю я, що наш полк представлено до звання гвардійського.

В той час слово «гвардія» звучало для нас, фронтовиків, зовсім по-новому, і особливо в середовищі льотчиків.

– Були лейб-гвардії Семенівський та Преображенський полки, була Червона гвардія. Буде і Н-ський гвардійський винищувальний полк періоду Великої Вітчизняної війни – з почуттям пояснював мені командир полку. – Ми теж заслужили такої чести. Отже, треба летіти.

– Зараз? – перепитав я.

– Так, зараз. Щойно дзвонив комдив. Там одержано наказ із штабу фронту. Він пов'язує виконання цього завдання з нашим новим званням. Отже, всі документи проходять через штаб фронту.

– Якщо летіти, то тільки самому, одному.

– Безумовно, – відразу погодився командир полку. – В цю погоду, дійсно, де пройде один, два – нізащо! Треба знайти, Покришкін, танки генерала Клейста.

3

Про танкову групу Клейста я чув з газет. Цей броньований кулак Гітлера завдавав відчутних ударів нашим військам. Я знав, що танки з-під Дніпропетровська пройшли на захід від Оріхова, через райони Донбасу і опинились на Дону. Тут вони намагались взяти Шахти, форсувати Дон і обійти Ростов. Зазнавши нищівного контрудару під Шахтами, могутня група німецьких танків відкотилася назад і зникла десь під покровом осінніх туманів.



«Треба знайти танки Клейста!» – завдання зрозуміле й конкретне. Хто, крім льотчиків, зможе в цих умовах за одну-дві години оглянути всі прифронтові лісочки, долини, села і сказати: танки ось тут? Ніхто!

Треба було тільки побачити їх, тільки повідомити, де, в якому місці вони в цей час перебувають. І командуванню фронту стануть зрозумілими всі оперативні плани ворожої групи «Південь». Треба було знати, куди націлені танкові сили гітлерівців. Ось що було вирішальним в розрахунках нашої оборонної тактики в цьому районі.

– Дайте мені двокілометровку, – попросив я Никандрича. Моя карта малого масштабу не годилась для такого польоту.

Штаб полку сповістив у дивізію, що на пошуки танків Клейста вилітаю я. Як тільки Никандрич поклав трубку, до нас подзвонили. Комдив попросив мене до апарата.

– Покришкін, треба знайти танки!

Комдив розумів, що самих слів «треба знайти» мало. І хотів сказати ще дещо.

– Ми сьогодні вже втратили на цих пошуках два літаки. Вони не повернулись. Ти знаєш, чого це кажу тобі?

– Знаю. Я мушу повернутися, товаришу командир.

– З даними!

– Єсть!


– Подивись на Чалтир. Там наші оточили ворожі війська. Але головне – танки!

– Єсть! Головне – танки!

– Представимо тебе до ордена.

– Завдання буде виконане.

Я спершу в уяві осягнув намічений маршрут. Ось лечу на Дон, повертаю на південь біля переправи через ріку. Потім беру праворуч і проскакую уздовж дороги. Телеграфні стовпи тут праворуч, проходжу над ними. Побачивши лінію залізниці, знову звертаю вліво. Треба було знати наперед, скільки часу і над якими лінійними орієнтирами буду летіти. Кожної хвилини я мушу розуміти землю, читати місцевість по складах, повільно, як першокласники на перших уроках.

Чалтир – останнє слово в рядку. Там потрібно зупинитись, перепочити, все побачити.

Кілька разів переграю втрату орієнтування і його відновлення.

Тільки відірвався од землі і набрав потрібної висоти – трохи вище дерев, як літак уже пірнув у хмари. 25–30 метрів. Мені добре знайомий такий політ, але не в умовах обмеженої видимості. Горизонт закритий, землю бачу тільки прямо під собою. Вихоплюю поглядом невеличку ділянку місцевості, яка і була моєю опорою в польоті. Довірявся сво­їм орієнтирам. Ось станиця Богаєвська. Од неї йде шлях на Новочеркаськ, потім летітиму по річці Тузлов у напрямку Чалтира.

Ось і Чалтир. Але чому до нього так безпечно котять німецькі мотоциклісти? Лечу так низько, що, здається, чую торохтіння мотоциклів.

Попереду вимальовується Чалтир. На південній його околиці видно танки. Дуже добре! Але щось я давно не помічав стільки наших танків разом. Підлітаю ближче. Вже видно, що стволи танкових гармат спрямовані на Чалтир. На боках танків хрести. Те саме я побачив і на західній околиці містечка. Тут теж були десятки машин. Це, очевидно, частина сил групи Клейста. Але хто ж у самому Чалтирі?

Заходжу ще раз, щоб оглянути двори, провулки. Раптом помічаю в Чалтирі війська наші, радянські. Вони ведуть оборонний бій. Значить, оточені тут не німці, а наші війська. Ніякого сумніву вже нема. Треба негайно у полк і повідомити... Невже там, у штабах, нічого не знають про це оточення?

Повертаючись, також орієнтувався по стовпах. Відразу ж доповів штабу дивізії про оточення наших військ у Чалтирі. Мені не дуже повірили. Та через кілька годин у полк подзвонив сам комдив. Він повідомив, що наші розвідники, які літали після мене, підтвердили мої спостереження над Чалтиром, і наказав мені летіти ще раз на пошуки ворожих танків. Тепер я підготував для себе інший маршрут: треба обминути великі шляхи і летіти над путівцями, селами й посадками. Адже танки не будуть триматися відомих трактів.

Надвечір погода стала гіршою, ніж була вдень. В холодному повітрі почали кружляти сніжинки. Але летіти треба неодмінно.

Забілений ландшафт здавався іншим, ніж ранком. Видимість погіршала. Земля зовсім зникла в густій каламуті.

Коли я перелітав лінію фронту, то ще знизився: Тепер мені треба було якомога більше бачити. І все, все помічати, оцінювати, прив'язувати до карти. Знайти хоча б дрібничку, яка вказала б на наявність танків.

Я летів довго. Кружляв над визначеним районом, на захід од Новочеркаська. Пального лишалось обмаль, а танків не виявлено. Почуття, що сповнювало, було близьке до відчаю. Не знайшов, значить, не виправдав довір'я. Невже їх тут нема! Коли завтра вдарять у цьому районі, що тоді скажуть про мене товариші, мої командири.

Я вже ризикував упасти десь на землю, зоставшись без пального, але вирішив продивитись ще одну степову лісопосадку. Відлетівши трохи від дороги, раптом побачив на полі кілька широких смуг. Сліди гусениць. І ось натрапляю на три ряди щільно зіставлених один до одного німецьких танків. Мені й подих перехопило. Вони. Велика група машин, близько двохсот. Ось вона, основна сила Клейста.

Танкісти, звичайно, не сподівались на появу радянського літака в такому небі. Розклавши вогнища, грілися, стояли біля них цілими юрбами. Коли ж почули, а потім і побачили над головами винищувач, то кинулись до своїх машин, зашмигали в люки.

Про бензин забув. Та хіба можна думати про щось інше, окрім танків. Треба було пройти над ними ще раз, щоб не помилитись у підрахунку, правильно визначити місце розташування. Але тепер мене зустріли таким зенітним вогнем, що коли я вскочив у хмари, вони були освітлені трасами, наче блискавками. Дивлюсь і відразу повертаю вбік. У ці хвилини, як ніколи, турбувався про те, щоб скоріше вернутись додому.

Всі орієнтири були надійними і по дорозі назад не підвели мене.

Яке велике почуття бойової радості, фронтової удачі, розгадки ворожої таємниці й хитрості, почуття виконаного обов'язку! Я майже бігом мчав од літака до КП. Мене ждали з великою тривогою.

– Знайшов? – запитав командир полку.

– Знайшов, – відповів я.

Валя подала мені телефонну трубку. Комдив чекав мене на іншому кінці проводу. Він вислухав рапорт, подякував і ні про що більше не запитував. Од нього самого чекали донесень у вищих штабах.

Швидко смеркало. За вечерею, в гуртожитку, що б я не робив цього вечора, у мене перед очима так і стояли враження тієї хвилини, коли я побачив сліди на стерні, потім три ряди танків і вогнища під лісосмугою.

Розвіднику важко самому оцінювати здобуті відомості про ворога. Але все бачене мною у млі осіннього вечора було такою великою знахідкою, що про неї тільки й говорили в штабі протягом тижня.

Другого дня рано-вранці хтось полетів туди, де я виявив танки. їх там уже не було, але сліди од них ніщо не могло сховати.

Групу Клейста. наша армія зустріла міцною обороною біля Ростова. Істотні втрати противника далися взнаки. Ворог увійшов до Ростова, та при першому штурмі наших військ не вистояв, швидко втік. Коли наші війська визволили це красиве, обпалене війною південне місто, перше визволене місто в ході Великої Вітчизняної війни, я відчув, що в цій славній перемозі армії і народу була частка і моїх зусиль.

Удар наших військ по ворогу під Ростовом скоро відгукнувся славною перемогою наших військ під Москвою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка