Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка11/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27

ЗИМА ВЕЛИКИХ НАДІЙ


1

Святкування 24-ї річниці Великого Жовтня у Москві, військовий парад на Красній площі, виступ Й. В. Сталіна дали нам ясне розуміння ходу всіх подій війни. Перші славні перемоги нашої армії під Москвою й Ростовом, Тихвіном та Ленінградом запалили перед нами світло великих надій, яке яскраво загорілось у сніговіях і туманах війни.

Гарматна канонада битви під Москвою надала тепер нової сили закликові, який лунав над країною: «Наше діло справедливе. Перемога буде за нами!»

Морози, вітри й хуртовини посунули на окопи, бліндажі, на аеродроми.

Ходами сполучення, окопами фронт вгризався в мерзлу землю од Баренцового моря до Азовського. На Південному фронті передній край проходив по річці Міус, яка впадає в Таганрозьку затоку.

Наш полк базувався в селищі, що поблизу шахти «Свердловська». Біля аеродрому височів величезний терикон. Порода від зігрівання іноді починала куритися, і тоді він видавався горою, яка таїла в собі вулканічні сили.

Льотчики в унтах, комбінезонах, теплих шоломах, ідучи на аеродром, зустрічалися з людьми в шахтарських касках та в спецівках, з лампами в руках. Вони добували вугілля для опалення свого міста і сусідніх районів, де шахти були підірвані, завалені.

І взимку бойова робота нашого полку лишалася все такою ж: польоти на розвідку й штурмовку ворожих військ і аеродромів. Льотний день починався з; того, що вранці треба було очистити сніг на стоянках. На світанку вирушали на завдання.

Літали майже одними маршрутами, на ті самі об'єкти. І так день за днем. А наприкінці грудня велику групу льотчиків нашого полку викликали до штабу дивізії. Никандрич, який споряджав у дорогу машини, шепнув мені:

– Приготуй у гімнастерці дірочку...

Наказ по штабу фронту про нагородження льотчиків нашого полку ми вже читали і, звичайно, чекали цього виклику.

Серед тих, що приїхали в робоче селище, де стояв штаб дивізії, я побачив знайомих льотчиків з наших полків. Там були винищувачі, з якими я зустрічався в Григоріополі перед самою війною, льотчики полку Маркелова, знайомі мені по Дар'ївці.

Фігічев, Крюков, Середа... Нас було кілька десятків. Ордени і медалі приймали з рук комдива. Кожен з нас пригадував свої перемоги й невдачі, згадував тих, хто не дожив до цього дня. Миронов, Соколов, Дяченко, Назаров, Атрашкевич... Ми одержували нагороди і за їхні подвиги. Тож нам треба ще і ще битися з жорстоким ворогом і за них.

Після урочистої церемонії почалась ділова нарада. Ми заслухали лекцію інженера дивізії про сучасну авіацію Радянського Союзу і фашистської Німеччини. Конференція, напевне, мала завдання переконати нас, льотчиків, у тому, що наші літаки МіГ-3, І-16, «чайка», на яких ми тоді літали, за своїми льотно-тактичними якостями переважали тодішні німецькі винищувачі. Навіщо було інженеру дивізії і комдиву докладати стільки зусиль і часу? Ми щодня зустрічались з противником у повітрі, билися з ним і, значить, знали авіацію ворога і свої машини.

Після лекції нас попросили поділитися думками про наші та ворожі винищувачі, про свій досвід.

Я взяв слово. Не бажаючи говорити так, аби щось сказати, я покритикував МіГ-3, порівнявши його з Ме-109.

Наш МіГ-3 все-таки надто важкий. Він на малих висотах гірший за «мессера» у маневрі, слабкоозброєний. Я побажав нашим авіаконструкторам швидше створити нові, швидкісні машини.

Мої розбіжності з твердженням інженера, який доводив протилежне, були розцінені як непатріотичні. Мене звинуватили в політичній обмеженості, мовляв, я не прославляю нашу, вітчизняну бойову техніку, а намагаюсь дискредитувати її.

Почувши такий вирок з уст комдива, я вирішив більше не висловлювати думок у подібних ситуаціях. Моє просте побажання швидше побачити нові винищувачі, про які ми вже дещо чули, було витлумачене неправильно.

2

В останній день сорок першого року на нашому фронті само по собі настало тимчасове затишшя. Навіть авіація, яка діяла майже завжди незалежно від того, були бої на передньому краї чи ні, сиділа на аеродромах.



Наближалась новорічна ніч.

Надвечір до землянки швидко вбіг задиханий ад'ютант ескадрильї.

– Товаришу старший лейтенант, послухайте, що відбувається.

– Що саме?

– Я давав відомості про польоти і збиті літаки. У вас – найбільше. А першість віддали Фігічеву.

– Дуже добре.

Ад'ютант розгубився.

– У нього ж нижчі показники.

– Які нижчі, а які й вищі. Збитих літаків йому більше зараховано.

– У мене ось записано...– почав він розгортати папери. – Я турбуюсь про вашу честь.

– Дякую. Про свою честь я подбаю сам, у польотах. А Фігічев заслуговує на першість. Та ще сьогодні йому такий дарунок дуже до речі. Адже він жених.

– Це правильно, – нетвердо погодився ад'ютант. Він козирнув і пішов собі.

В думках я не відразу забув про почуте. Виявляється, там, у дивізії, пам'ятають, хто їх критикує, скаже іноді слово проти. Коли йшлося про нагороду, мене, звісно, важко було обійти. А підводячи підсумки змагання, можна й ущемити. Що ж, є все-таки командири, які в роботі так і не можуть піднятися над своїми звичками, уподобаннями, над своїми образами.

А присвоєння першості Валентину Фігічеву – це було просто здорово. Кращого весільного подарунка на фронті не придумаєш.

Недавно по всьому полку розійшлася звістка: Валя і Валентин побрались і зареєстрували шлюб у місцевому виконкомі. Од тієї події на всіх повіяло святом: значить, життя йде далі, його не зупиниш нічим. Виходить, любов, як і муза, не замовкає навіть тоді, коли говорять гармати.

Всіх хвилювало тільки одне: було б усе по-справжньому, без фальші й омани. За Валею ж зітхав не один хоробрий воїн, та їй до пари був бойовий капітан з бакенбардами.

Увечері, коли в їдальні зібрались усі льотчики, Віктор Петрович привітав нас з Новим роком, побажав у майбутньому нових бойових успіхів. А потім сказав щире слово про Фігічева, про нову сім'ю, яка склалася на фронті. Піднімаючи наповнені склянки та чашки, дехто з нас розумів, що це ще не останній тост за Новий рік і за щастя молодих.

На квартирі у Фігічева на його друзів чекав весільний домашній стіл. Це було фронтове весілля. Гості приходили без подарунків. Тісна кімната вмістила людей у три рази більше, ніж, здавалося, могла вмістити. Тут не чулося «пострілів» пляшок шампанського. Кращими делікатесами весільного столу були сибірські пельмені з оцтом. Ми випили за щастя молодих, за майбутній рік, слухаючи передзвін кремлівських курантів. Грала гармошка, співали пісень. Молоді припрошували до їжі. Льотчики вигукували «гірко». Опівночі зібралися йти додому. Та Валентин зупинив нас.

– Не поспішай, – мовив він, беручи з моїх рук реглан. – Все одно завтра в небі я відкриватиму новий рік.

Хлопці засміялись.

– Не варто з самого початку гірчити польотами медовий місяць, – сказав котрийсь із них.

– Молодий має право на більш надійну мандрівку, ніж бойовий виліт.

Гармошка звала в коло, її перебори нагадували про далекі рідні краї. Але льотчики розходились додому.

Вранці мою ланку викликали на КП. Фігічева на аеродромі ще не було. Я пригадав нашу нічну суперечку. Хто ж першим відкриє новий рік? Так, цю честь сьогодні відстоювати нелегко: мороз міцнішає, над землею стоїть імла, а летіти треба негайно.

Холодні мотори довго не заводяться. Я пробую свою машину на високих обертах, чекаю, поки вона потягне всіма циліндрами і не можу дочекатись. Вирулюю на льотне поле. За мною стоять літаки Лукашевича та Карповича. Час іде, треба злітати, а мотор працює ненадійно. Вимикаю його. Вибираюся з літака і з парашутом іду до Лукашевича. Він вилазить з машини, віддає її мені.

Набираю висоту, дивлюся вниз. Де ж Карпович? У повітрі його нема. Якийсь літак котиться по аеродрому після посадки. Так, очевидно, відмовив мотор. Мій теж час од часу дає перебої. Що робити? Повертатись і мені? Але хіба можна так починати новий рік?

Іду на завдання сам. Білі простори. Сіра морозна імла заснувала горизонт, стали невиразними обриси місцевості. Добре видно тільки шахтарські селища, лінію залізниці, чорні заводи погаслого Донбасу. А мені треба шукати скупчення ворожих танків, машин, колони військ – усе, що та­їть у собі конкретну загрозу.

Все бачене в цьому районі не змінилося. Знижуюсь, щоб проглянути населені пункти. Холод загнав усе живе в будинки, зібрав біля тепла. Де здіймається димок – там і люди.

Кабіна мого літака не закривається. Ми ще влітку відмовились од «ліхтарів»: не віримо їм. Але мені тепло. Кабіну обігріває вода радіатора. Коли мотор озивається черговими перебоями, його чахкання озивається у самому серці.

Нічого гідного уваги на землі немає. Що ж, знати це також важливо. А що то за темні купки на снігу? Знижуюсь і бачу спочатку гурти людей, потім і танки... Німецькі танкісти залишили холодні машини, там і там посходились у коли, гріються біля невеличких вогнищ, розважаються. Якби припізнився, то, можливо, не застав би їх.

Я був здивований тим, що цього ранку, в перший день сорок другого року, німецькі танки невеликим підрозділом просувалися до переднього краю.

Повертаючись додому, помічаю, що шахта «Свердловська», як і ми, льотчики, теж не святкує. Терикон почорнів од вивернутої за ніч породи.

Доповівши про розвідку, я запитав про Фігічева. Він, виявляється, повів групу на штурмовку.

– А що з машиною Карповича?

– Прогрілася – злетіла.

Згодом у землянці почувся гуркотливий рев літака, який пронісся низько над землею. Він летів один, мало не чіпляючись за дахи, розвернувся і пішов на посадку. Ми відразу вгадали, що з ним не все гаразд. Здавалось, машина вела пілота, а не навпаки. Але вона майже нормально торкнулась землі. Покотилась немов сама по собі. Літак ще трохи пробіг і зупинився серед пола. Лопаті гвинта завмерли.

Коли ми підбігли ближче, борт кабіни був розбитий. Потім побачили: пілот повалився на дошку приладів. Вся долівка залита кров'ю.

Як же він привів машину?

Хтось уточнив: Карпович літав на розвідку міста Сталіно, а над ним небо завжди було чорне од вибухів снарядів. Льотчик про це розповісти не зміг. Його, непритомного, перенесли в санітарну машину і повезли.

З Карповичем сталося те, що вже траплялося з іншими. Поранений у повітрі, він «тримався» на відчутті небезпеки, на прагненні дотягти до аеродрому. І долетів, але в нього не лишилося сил, щоб зарулити літак і піднятися з сидіння.

Зустрівши нашого друга, думали про те, що він якось непомітно перетворився з новака у досвідченого льотчика. Тільки набув майстерності – осколком розтрощило руку.

Характер, мужність льотчика розкривались поступово.

Це була наша перша втрата в новому році. Ворожі зенітки, освітлюючи небо трасами й вибухами, зрідка когось збивали. Але літати треба.

3

Коли не літаєш, на фронті всі дні схожі один на одного, як камені бруківки.



В землянці з раннього ранку і до пізнього вечора заняття, бесіди. І розмови про різні льотні випадки. Та ще ігри.

«Забивати козла» я не любив, але на висадку в шахи забезпечував собі цікаве заняття майже на весь вільний час. Дехто, бажаючи запалити себе на поєдинок зі мною, робив ставку на вечірні сто грамів. Та я категорично відмовлявся од таких призів, бо тоді став би п'яницею.

Знову прибуло десять молодих, на вигляд тендітних, навіть інтелігентних льотчиків. їх треба комусь учити. Мене викликав Віктор Петрович, і я зразу здогадався, що він говоритиме. Складає цілу програму. Командиром групи призначено капітана Павла Крюкова. Я буду його заступником.

З Крюковим ми знайомі з самого початку війни.

Він пройшов крізь битви на Халхин-Голі, носив на гімнастерці вже потемнілий орден Червоного Прапора. Я поважав цього льотчика за його заслуги, за манеру поводження.

Нам дають десяток стареньких І-16 і перевозять на аеродром з бетонним покриттям.

Льотчики, які успішно закінчили училище, тепер повинні вчитись воювати. Наші І-16 підремонтовані, сяк-так склеєні з запасних та вцілілих деталей. Їх передавали полку з ремонтних заводів через те, що у наших ескадрильях більше збереглося літаків старих типів. Ті полки, які майже всі машини втратили в боях, одержують нові літаки, їх переозброюють сучасними винищувачами Як-1.

Наш полк, тепер уже 16-й гвардійський, все ще воює застарілою зброєю.

Серед новачків відзначаються завзятістю Іскрін, Вербицький, Науменко, Мочалов, Бережний... Їм подобається фронтове навчання. Після занять у землянці, біля дошки з макетами літаків ми мало не кожен день складаємо іспити в бойових польотах, виповнюючи повітря ревінням моторів. Нашій учбовій ескадрильї цілком передовірили штурмовку ворожих ешелонів, станцій. І-16 бере реактивні снаряди – ці маленькі повітряні «катюші». І тоді «старий» стає грозою фашистських залізничних ешелонів.

У ці дні в нас виник новий метод штурмовки. Звичайно, винищувачі обстрілювали ціль з крутого пікірування, яке починалося з великої висоти. Тепер ми літаємо під низьким хмарним небом, часто в завірюху, коли землю можна розгледіти тільки з малої відстані. Такі умови змусили нас спробувати обстрілювати об'єкти з похилого пікірування, при якому поволі, втрачається незначна висота. Виходило непогано. Виявляється, при такому пікіруванні на машини, паровози у льотчика є більше часу для обстрілу, ніж при стрімкому падінні з висоти і до того ж з малої відстані.

Спосіб штурмовки з перемінним профілем пікірування всі засвоїли швидко. Ескадрилья прийняла його на озброєння. Іноді, коли можна було штурмувати з нормальної висоти все одно пікірували круто до землі, а потім з меншим кутом били по цілях, проскакуючи над палаючими машинами, мало не чіпляючись за них гвинтом.

Якось до нашої ескадрильї прибув комдив з інспектором Сорокіним. Їхня поява на аеродромі нагадала мені про невдале приземлення комдива в Астраханці. На цей раз вони сіли щасливо. Зате їхнє прибуття принесло нам багато неприємностей.

Я провадив заняття. На дошці було накреслено схеми пікірування.

Комдив, як завжди, суворо і причіпливо оглянув мої креслення, вислухав молодих льотчиків.

– Неправильно! Все невірно! – гримнув він. – Це чиїсь вигадки. Де інструкція?

– Нема інструкцій, товаришу генерал, – доповів Крюков, позираючи на мене.

Ми дійсно не мали ніяких посібників, бо в той час їх взагалі не було в полку. В навчанні керувалися своїми знаннями та фронтовим досвідом.

– Сорокін, поясніть їм правильні положення.

Інспектор почав повторювати відомі нам істини, доповнюючи їх прикладами з практики війни. Слухаючи його, я пригадав, коли інспектор записував од нас десь у Молдавії і ці епізоди, і наші власні висновки. Але сьогодні йшлося про зовсім нове, тільки недавно знайдене і освоєне. Чому ж комдив не може цього зрозуміти? Чого інспектор не зва­житься заступитися за Крюкова, за мене?

– Треба вчити згідно з настановою! – наказав комдив. І під кінець цієї зустрічі оголосив Крюкову і мені догану за незнання тактики.

Ми, проковтнувши гіркі пілюлі, швидко забули про все, бо правда була на нашому боці. Прийоми, про які ми говорили в землянці, перевірені не параграфами наказів, а випробувані ворожим зенітним вогнем, у штурмовках. Їх затверджували не чиїсь підписи, а наші перемоги.

З молодими я літав дуже часто. Штурмували ми станції, ешелони. Я спеціалізувався на паровозах. Хлопців було найважче привчити в таких польотах триматись розосереджено. Ледве побачать «мессершмітти», так і тягнуться один до одного, а всі разом – до мене. Так і пильнуй, щоб не зіткнутись.

Повертаючись на аеродром, я завжди приземлявся останнім. Поки хлопці один за одним здійснювали цей заключний етап польоту, я встигав розважити душу кількома фігурами вищого пілотажу. Зараз я саме опрацьовував один прийом, який винайшов сам. Поштовхом до його винаходу став такий звичайний випадок.

Одного разу на аеродромі раптом появились зовсім невідомі нам літаки-винищувачі з нашими пізнавальними знаками. Вони літали четвірками і, знижуючись на великій швидкості, розходились парами в різні боки.

– Цирк! – вигукнув хтось із тих, що спостерігали цю ефектну картину.

Справа знайома: льотчики одержали нові літаки і пробували справити на нас, прикованих до «мігів» та І-16, гарне враження. Спостерігаючи за цими «віялами», я несподівано побачив, як один з ведучих пари на «гірці» крутонув якусь незграбну «бочку». Літак при цьому втратив висоту, та ще й з деяким зносом.

Ведений, який летів за своїм командиром і немовби атакував його, через те, що передній зробив неправильну «бочку», відразу ж проскочив над ведучим, вирвався вперед. Тепер командир пішов немовби під мотор свого веденого, опинився нижче і позад нього.

Побачивши все це, я подумав: «Адже так можна виходити з-під атаки ворога!»

На другий день, повертаючись із штурмовки, я, як домовився раніше з Іскріним, над нашим аеродромом пішов на висоту. «Атакуй!» – звелів своєму веденому погойдуванням крил. Він атакував. Іскрін був уже на дистанції відкриття вогню. Я роблю уповільнену «бочку», втрачаючи висоту й швидкість. Іскрін проноситься наді мною. Я вже під ним. Тільки трішки задер ніс свого літака і вже зміг стріляти по ньому. Виходить непогано.

Тепер кожного дня я опрацьовую цей прийом. Будуть ще повітряні бої, знадобиться і ця знахідка. Треба тільки все врахувати, щоб вона не підвела мене. Тут найважливіше – відчуття дистанції до ворога, а те відчуття треба розвивати поступово, тренуванням і боями.

4

Зима. Короткі морозні, похмурі дні. За ніч встигаєш зігрітись, вранці знову тебе бере в обійми холод. Кабіна І-16 не опалюється. Готуючи літак, технік і механік обмітають його, щоб ніде не зосталося снігу. Та коли злетиш у повітря і в кабіні утвориться завихрення, звідкись з'являється сніг. В одному з польотів я не звернув уваги на те, що моє обличчя трохи припорошило сніжком. Та згодом, випадково глянувши в скло приладу, побачив, що мої щоки зовсім білі. Почав відтирати їх, але було вже пізно. До вечора обморожене обличчя і шия порозпухали. І друзі назвали мене Мустафою. Я соромився навіть ходити в їдальню. Почав лікуватись, змазував шкіру гусячим жиром.



В ці дні, коли я ходив з почорнілими щоками, на аеродромі приземлився якийсь літак. Він підрулив до нашої землянки, і ми здалеку побачили льотчика з дивним струпуватим обличчям і великою чорною бородою.

Коли мотор затих і пілот підвівся з сидіння, я забув про його лице в струпах та велику купецьку бороду. Як цей чолов'яга міг вміститися в кабіні І-16, та ще в хутряному льотному комбінезоні? Він був величезний на зріст, могут­ній у плечах. Справжній богатир! Ставши на крило, глянув на всіх, привітно підняв довгу руку, широко посміхнувся:

– Привіт героїчному воїнству!

І, скочивши на землю, рушив до нас.

– Сержант Фадєєв, – простяг мені руку. Я назвав себе.

– А-а, Покришкін!.. Газети читаємо.

Я також відразу згадав ім'я Фадєєва. В моїй пам'яті воно жило з фронтовими історіями, схожими на легенди. Фадєєв пояснив, як він опинився на аеродромі.

– Бились. Пального не вистачило. Показуйте, де можна повідомити в полк. Чого будуть пропадати дві порції вечері.

Чому дві порції?

Ми йшли на КП. Манера поводження, голос, жести Фадєєва гармоніювали з його богатирською зовнішністю. Все в ньому приваблювало, обіцяло щось незвичайне.

Доки Фадєєв терзав великими руками телефонний апарат, гримів могутнім басом, викликаючи полк, я з цікавістю дивився на нього. Згадував те, що чув про цього льотчика раніше.

Я знав, що Вадим Фадєєв служить в одному з полків нашої дивізії. Розповідали, що він ще на території Молдавії з групою винищувачів знищив колону румунських кавалеристів, яка прямувала на фронт. Фадєєв першим кинувся на вершників і спустився так низько, що коні, почувши над собою ревище мотора і стрілянину, зшаленіли – перестали коритися вершникам і дико помчали степом, як у первісних табунах. Вся колона розсіялась по полю. Вистрілявши патрони, Фадєєв наздоганяв кавалеристів і рубав їх гвинтом літака. Розійшлась серед льотчиків і зовсім свіжа історія, яка сталася з Фадєєвим під Таганрогом. Після штурмовки він на пошкодженому літаку приземлився у «нейтральній» зоні, між нашими і ворожими окопами. Гітлерівці зразу ж застрочили з кулеметів. Але Фадєєву вдалося добігти до наших траншей. Піхотинці відкрили по фашистах стрілянину. Коли Фадєєв побачив, скільки там солдатів, він раптом вирвав гвинтівку з рук одного бійця, скинув реглан і, видершись на бруствер, могутнім басом заволав:

– Вперед, за Батьківщину!

Його почули і побачили воїни кількох підрозділів. Льотчик, немов заворожений, біг з високо піднятою гвинтівкою на гітлерівські позиції. І ось з усіх ходів сполучення, з вогневих точок піднялись бійці і рушили за ним. Це була справжня атака. Фашисти не чекали її. Вони так і не встигли відкрити організований вогонь. Наші піхотинці з ходу вдерлися в їхні бойові порядки. Почалась рукопашна сутичка. Німці кинулись тікати. Наші солдати переслідували їх і зайняли панівну висоту. Коли через деякий час до бійців прибув командир дивізії, героя штурму там уже не було: порався біля свого літака. Тут і розшукав його комдив. Він гаряче обняв льотчика, сказав, що його дивізії доконче потрібно було вибратись із долини на цей кряж, і запевнив, що представить Фадєєва до нагороди. Сержант на все відповів так:

– От коли б хтось здогадався і подбав про два смачні обіди для мене.

Сьогодні я повірив у все те, що розповідали про Фадєєва. Ми зайшли до їдальні. Сержант роздягнувся, і я побачив на його гімнастерці новенький орден Червоного Прапора.

Офіціантці Фадєєв сказав:

– Мені, будь ласка, дві порції.

Дівчина дивилася на незнайомця нерозуміюче. Тоді він вийняв з кишені папірець і поклав перед нею. Я прочитав уголос: «Сержанту Вадиму Фадєєву у всіх БАО відпускати страви по дві порції. С. Красовський». Командуючого повітряною армією, який підписав це розпорядження, ми добре знали.

Сержант став нашим хорошим другом. Сідаючи у літак, він гукнув з крила:

– До побачення, друзі!

Такого б льотчика в наш полк!..

Декілька днів наша молодіжна ескадрилья стояла у Краснодоні. Це місто для нас було тоді звичайнісіньким. Ми вечорами ходили його затемненими вулицями і по завішених вікнах безпомилково визначали, де зібралась молодь на танці. Іноді заходили туди повеселитися, згадати довоєнне життя.

Можливо, в ті дні я зустрічав десь на вулиці чи в клубі і майбутніх героїв «Молодої гвардії». Війна пізніше уславила їхні імена. А в моєму житті тодішній Краснодон лишився в пам'яті однією видатною подією. Тут, на аеродромі, біля машин, комуністи приймали мене в партію. Через кілька днів там же, в капонірі, біля свого бойового літака, я одержав квиток. Комісар полку Михайло Якимович Погрібний, секретар партбюро Павло Крюков потиснули мені руку, поздоровивши з високим званням комуніста. А я запевнив їх, що виправдаю це звання в боях з ворогом.

5

На свою головну базу наша ескадрилья прилетіла, коли в повітрі вже запахло ранньою південною весною. Танув сніг, темніли бугри, дороги. Як весняна вода в ставках і балках, набирала сили наша повітряна армія. В полк влилася ціла група молодих льотчиків, підготовлених до боїв, повертались на фронт бувалі, досвідчені льотчики, які підлікувались у госпіталях, – Комоса, Федоров, Рєчкалов, лишались незмінними тільки наші старенькі, латані й ремонтовані літаки. І-16, озброєні реактивними снарядами, після одного бою видались нам усе ще надійними і грізними винищувачами. Якось група наших МіГ-3 полетіла на штурмовку , разом з шістьома І-16 сусіднього полку. Коли ми вже скинули бомби і відстрілялись, на нас раптово напали дванадцять італійських винищувачів «маккі». Вони йшли розгорнутим фронтом. Першою кинулася в лобову атаку проти них ескадрилья І-16. Ми, перебуваючи трохи далі, набирали висоту, готуючись атакувати ворожі винищувачі зразу після першого нападу нашого авангарду. «Маккі» перед цією небезпекою збилися ще щільніше і йшли крило в крило. Відстань дедалі меншала. Я чекав, коли вони полізуть угору або звернуть убік. Коли ж до «маккі» лишилася відстань, що дорівнювала пострілу реактивного снаряда, один наш винищувач враз випустив залпом усі шість снарядів. Креслячи вогневі лінії, «ереси» досягли цілі і зразу підбили п'ять ворожих літаків.



Це сталося у всіх на очах. П'ять «маккі», наразившись на реактивні снаряди, спалахнули. Падаючи на землю, вони лишали позад себе хвости диму. Вцілілі кинулись навтіки.

Більш вдалого залпу «ересів» я не бачив за всю війну.

Німецька авіація в цю зиму підновила техніку. На нашому фронті замість «хейнкеля» над переднім краєм появилась «рама» – «Фокке-Вульф-189». Цей розвідник дуже швидко став ненависним усім нашим літакам. «Рама» довго висіла над артпозиціями, окопами, коректувала вогонь артилерії.

Обстріл ворожою артилерією, бомбардування «юнкерсів», тяжкі втрати, всі труднощі бою на землі піхотинці часто пов'язували з появою в небі «рами». Цей двофюзеляжний літак був провісником нальотів авіації противника, і тому, якщо його збивав наш винищувач, усі аплодували. А льотчик, від вогню якого падав на землю «Фокке-Вульф-189», святкував неабияку перемогу.

Через ненависну «раму» цієї весни загинув чудовий пілот-винищувач Данило Нікітін.

Вперше наскочив на неї, вертаючись з одиночного польоту за лінію фронту. «Фоккер» висів над нашим переднім краєм. Нікітін з ходу атакував розвідника, але його кулеметна черга, як часто бувало й з іншими, не досягла цілі, бо «рама» спритно зманеврувала. Нікітіна засмутив промах, і він уже збирався повторити атаку, як на нього з висоти звалилась пара «мессерів». Прорватися до «рами» стало безнадійно. Нікітін ухилився од вогневих трас і після короткого бою повернувся на свій аеродром.

До речі, в ті дні я з Нікітіним літав по черзі на одному «мігу». Ми давали передишку машині тільки на декілька хвилин, поки технік оглядав, поки заправляли її пальним, поповнювали боєприпасами.

Залишивши кабіну після невдалого польоту, Нікітін розповів мені про зустріч з «рамою». Льотчик вилаявся, що з ним траплялося рідко: він умів стримувати спалах неприязні чи навіть обурення. Мовчазність, зібраність, акуратність у поводженні і догляді за собою гармоніювали з його вродою, душевною рівновагою.

Все, що відбувається з льотчиком у повітрі, далеко від аеродрому, назавжди залишиться таємницею, якщо він не розкриє її комусь іншому. Тільки очі винищувача, повні жаху чи захоплення, радості або муки, відбивали світ тих бойових дій.

По очах Нікітіна я зрозумів, що з ним трапилося щось неприємне. Він і сам це підтвердив одразу.

– Був поряд, проскочив над нею. Жаль, що не рубонув гвинтом по кілю! Не збив. Ганьба!

Другого дня зранку Нікітін вирушив на розвідку, а я, взявши УТ-2, полетів на сусідній аеродром, де стояли наші майстерні: треба було випробувати відремонтований «міг» і перегнати його в полк.

Виконавши завдання, я заспішив додому. Не хотілося, щоб наш з Нікітіним літак простоював на аеродромі. І все-таки трохи не вклався у строк. По дорозі назад підраховував, скільки простоїть наш «міг». І звичайно, дуже здивувався, коли згодом побачив, що наша стоянка порожня.

– Ще не повернувся, – доповів технік.

«Десь сів, – подумав я.– Такий не викинеться з літака».

До вечора чекали, дзвонили, розшукували. Після вечері ми знову зійшлись усі разом. Нікітін завжди був з нами, а тому без нього якось усе довкола стало похмурим, нецікавим. Андрій Труд, друг Нікітіна зі школи, схилившись над стареньким патефоном, прокручував одну й ту ж пластинку. Співак з почуттям вимовляє слова: «Тебя здесь нет...» Ми знаємо, що вони адресовані дівчині, жінці, за якою сумує закоханий, але смисл цієї пісні зараз сприймався по-іншому. Наш полк півроку провоював без втрат, ми звикли один до одного, зжилися однією сім'єю.

Не можу більше слухати цього співака. Підійшов до Труда.

– Досить. – Я зупинив патефон.

Грюкнули двері в коридор.

Хто це? Чи не він?

Входить зв'язковий.

– Дзвонили із штабу дивізії. Літак упав на передньому краї. Льотчик не вистрибнув.

Нікітіна нема. На нас, здається, дивляться сірі очі, так схожі на очі його матері. В планшеті льотчик завжди носив її велику фотокартку.

Вранці з полку поїхали на передній край. Командир батальйону крізь амбразуру землянки показав авіаторам місце, схоже на воронку, де вгруз у болото наш літак. Розповів про повітряний бій, який вів цей винищувач з чотирма «мессершміттами».

Почалося з того, що наш одинокий «міг», немов сокіл, стрімко впав із захмареної висоти на «раму», яка знову висіла над нашим переднім краєм. «Фоккер», одразу ж загорівшись, упав на землю. Після цього ворожі винищувачі четвіркою накинулись на Нікітіна. «Міг» бився з ними відчайдушно. Одного «мессера» Нікітін підпалив, другого таранив. Сам з напіввідбитим крилом упав неподалік, на заболочених луках.

Команда нашого полку спробувала вночі пройти до воронки. Так, тут були уламки крил, хвостового оперення «міга» Нікітіна. Мотор і кабіна вгрузли на кілька метрів. Бовтаючись в грязюці, техніки намагались підкопатись, щоб дістати тіло загиблого. Вода не давала працювати. І її не можна було відкачати, – друзі і товариші не пожаліли б для цього сил. Але коли вночі хтось спробував присвітити ліхтариком, вибираючись з багнюки, по них тієї ж миті почали стріляти ворожі міномети. Всім стало зрозуміло, що в своїй героїчній смерті Нікітін сам себе поховав на цьому болотистому лузі, поблизу села Мамаїв Курган, на березі річки Міус. З ним зосталася і фотокартка його матері. Він, здається, був єдиним сином.

Через кілька днів полк з усіма почестями поховав Лукашевича.

Як відомо, ми уже відмовились од «ліхтаря» кабіни МіГ-3, бо він на великій швидкості не відкривався і не давав можливості льотчику викинутися з машини. Лукашевич вирушив одержувати тільки-но відремонтований літак. У майстерні цей «ліхтар» встановили на місце.

Льотчик піднявся в повітря, тут раптом заклинило керування машини, і вона каменем почала падати до землі. Льотчик пробував залишити, кабіну і не зміг. Він загинув під уламками неслухняної машини в кабіні з непіддатливим «ліхтарем». На землі в фюзеляжі літака під тягою знайшли забутий слюсарем мідний молоток, який і став причиною загибелі льотчика.

Лукашевич, Нікітін – в цих іменах для мене втілювалися всі місяці війни. Коли не бачиш поруч друзів, разом з якими стільки разів бився з ворогом, ти видаєшся собі слабкішим, ніж був раніше.

В ці похмурі, туманні дні мене викликали до штабу дивізії. Заступник командира в розмові зі мною повідомив, що в розташуванні наших військ недавно приземлився на «Мессершмітті-109» льотчик-хорват.

– Підеш у спецгрупу, Покришкін. Треба політати на цій машині, вивчити її. Не заперечуєш?

Я відповів, не вагаючись:

– Піду.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка