Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка13/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   27

ТЯЖКЕ ЛІТО


1

Пілот, який непорушно сидів у передній кабіні, зиркнув на мене, і наш У-2 зразу пішов на зниження. За звичкою я глянув спершу на небо, потім на землю. Над нами було спокійно. Внизу, біля великого села, я побачив дуже багато літаків. Вдалині зблискувала річка, яка огинала село і льотне поле.

Я згадав не зовсім звичайну назву аеродрому – Слов'яносербськ – і приготувався до знайомого поштовху шасі об землю. Мені рідко тепер доводиться літати пасажиром.

В полку мене чекали бойові польоти і дещо нове в службовому житті. Я вже чув про те, що наша ескадрилья одержала передані з іншого полку літаки Як-1, що її командиром призначений учасник боїв на Халхин-Голі капітан Анатолій Комоса і що Никандрича перевели до іншої частини, а нам прислали нового начальника штабу. Головне ж – напружена обстановка на фронті. Події тут розгортаються із швидкістю великої степової пожежі.

Біля КП – вони тепер на кожному аеродромі містяться в бліндажах з перекриттям у кілька накатів – стоять усі льотчики. Здалеку я впізнаю Крюкова, Фігічева, Федорова, Труда, Рєчкалова, Іскріна, Науменка, Вербицького, Мочалова, Бережного... Міцні потиски рук, теплі слова, жарти, і вже ніби давним-давно я вдома.

Товариші оточили мене. З усіх боків посипалися запитання, репліки.

– Ну, що воно за птах, той «мессер»?

– Скільки «худий» бере з собою снарядів?

– Підрахуєш в бою, скільки випустить по тобі!

– Стріляє, сатана, добре.

– Все одно у нього є своя ахіллесова п'ята. Правда?

– Звичайно.

Бачу, розмова буде тривалою.

– Дозвольте мені, хлопці, піти й доповісти командиру. Потім усе розповім.

– Тільки не забудь, що ми зараз від'їжджаємо.

В землянці темно, світло каганця падає лише на тих, що Стоять біля самого столика. Командир полку, сидячи на табуретці, тримає трубку телефону, читає з аркуша бойове донесення за день. Після чергової довгої фрази помітив мене.

Я віддав честь. Він кивнув: «Почекай».

Підійшла Валя. її обличчя було чомусь надто блідим.

Вона привітно посміхнулась. Я подав їй руку. її очі намагались сказати мені щось чи то радісне, чи то тривожне.

Слухаючи донесення, я уявляв, що приніс для полку минулий день. Так, на цих рубежах війна знову починає здіймати дев'ятий вал.

Німці наводили переправу на Північному Дінці, як рік тому – на Пруті. Наші літаки вели розвідку, штурмували війська, що займали плацдарми на лівому березі. Але тут майже кожен виліт відбувався в співдружності з «ілами». Ці броньовані ширококрилі й горбаті машини займали добру половину аеродрому. З такими близькими й могутніми напарниками на штурмовку ходити цікавіше, ніж самим.

– Назовсім? – раптом почув я голос командира.

– Так, експерименти закінчено.

– Гаразд. Що ж тобі доручити, Покришкін? – Віктор Петрович дивився на мене уважно. – Командир у вашій ескадрильї вже є. Підеш до нього заступником?

– Мені все одно. Аби тільки воювати, – погодився я.

– За цим затримки не буде. Комоса дуже часто дає «осічку». Доведеться тобі водити ескадрилью.

Я пригадав, що на мене чекають льотчики.

– Дозвольте йти?

– Іди. Завтра зберемо людей. Розповіси про «мессершмітт».

– Єсть.


Мене підхопили міцні руки товаришів і витягли на кузов. А в дорозі до мене протиснувся Комоса.

– З тебе належить. Я в курсі справи.

– За що? А...– здогадався я.– За нову посаду?

– Отож. – Комоса засміявся дрібним вдоволеним смішком. Очі його світилися щирістю.

Минаючи білі українські хати, колгоспні ферми, я думав про те, що од нас залежить відстояти спокій і працю цього села, не дати бомбами зруйнувати те, що створено руками людей. Але ми, льотчики, вже знали, що катастрофа з оточенням під Харковом, втрата великої кількості живої сили і техніки оголили південно-західну ділянку фронту, і в цей прорив, наче у відчинені ворота, на схід ринули тисячі ворожих танків і машин. Як їх зупинити? Друге воєнне літо вимальовувалось знову важким для нашої армії і для тих населених пунктів, по яких пронесеться вихор війни.

Вранці, ще до одержання наказу на виліт, командир зібрав усі ескадрильї, запросив сідати і надав мені слово.

Зійшовся увесь полк – льотчики, штабісти, техніки. Вони самі розділилися на три групи, навколо своїх комесків.

Біля Фігічева було найбільше знайомих мені товаришів: ця ескадрилья все ще літає на стареньких «мігах», на яких ми починали війну.

В нашій ескадрильї, Комоси, були льотчики, що оволоділи «яком» після того, як ми так багато вчили їх з Крюковим під Ровеньками водити застарілий «ішак». Комоса був на вигляд втомлений і похмурий. Віктор Петрович, комісар і новий начальник штабу сиділи поперед усіх на лавці, яку винесли з бліндажа.

Рідний полк. Шістнадцятий гвардійський! Стоячи перед усіма, я тепер глибше відчув значення своїх польотів на літакові противника. Так, я знав щось таке, чого не знали інші. І я все розповів про «Мессершмітт-109», на що здатний він у повітряному бою, на яких маневрах його найкраще бити.

Не встиг я відповісти на всі запитання, як наказ штабу дивізії підняв усіх на ноги. Треба було супроводжувати давніх знайомих – групу Су-2. Ці бомбардувальники базуються в Краснодоні. Вони вже вилетіли і незабаром з'являться над нашим аеродромом.

– Хто поведе вашу групу? – звернувся до Комоси начальник штабу. – Ви самі?

Комоса кивнув на мене:

– Покришкін. Він з «мессершміттами» зараз на «ти».

– Я погано знаю цей район. Дозвольте мені провести цей виліт веденою парою.

Ми мовчки прямуємо до стоянки.

– Ось твій літак, – показав Комоса на «як» і так само повільно, без особливого ентузіазму пішов далі.

Біля літака мене зустрічає технік Чувашкін, який уже скучив за мною. Він чимось схвильований.

– Товаришу капітан, вашу машину не я обслуговую. Ви, мабуть, чомусь розсердились?

– А ви чули про це від мене?

– Ні. Тоді попросіть командира полку, щоб ваш літак передали мені.

– Будемо працювати разом.

– Дякую. Ми надто багато пережили, щоб усе забути. Я оглянув ваш «як». Усе гаразд.

Бачу – до літака біжать дві дівчини у військовому. Тягнуть парашут у чохлі.

– Що це, Чувашкін? – здивувався я.

– Ансамбль пісні і танцю, – широко всміхнувся він. – Укладальниці парашутів.

Дівчата в їдальні або в штабі – явище звичайне. Але на аеродромі біля літаків – це не на добро. Такі забобони давно побутують в авіації. А вони ось – веселі дівчата з посмішкою, немов бавлячись, подають мені на крило парашут. Я стримано глянув на них і щось прошипів їм услід.

Комоса чомусь ніяк не заведе мотор літака – мабуть, несправність. А бомбардувальники вже над нами. Чекати командира і його веденого більше не можна.

Злітаємо без них.

У повітрі нас шість замість восьми. Моя пара безпосередньо прикриває групу Су-2. Пара замість четвірки. Непередбачена затримка з вильотом змінює все те, про що було домовлено на землі. Радіозв'язку немає. Роль ведучого групи, яку я вимушено взяв на себе, зводиться до нуля. Як мені керувати тією четвіркою, що йде з великим перевищенням, під хмарами?

Стрічкою, кинутою на зелений степ, звивається Північний Донець. Десь далеко, майже над його берегом, виблискують якісь зовсім незвичайні білі гори. Над нами весняні, легенькі, з великими просвітами на голубому небі хмари.

В супровідному польоті ми, винищувачі, щось на зразок особистих охоронців. Але це визначення чисто зовнішнє. Насправді у кожного винищувача ця роль сповнена великого змісту. Ми летимо заради того, щоб Су-2 вдарили по цілі і неушкодженими повернулись додому. їхнє завдання стає нашим завданням.

Дев'ятка Су-2 щільною групою йде назустріч небезпеці. Екіпажі, звичайно, бачать, що над ними в'ється четвірка «яків». Мені зрозуміле їх ставлення до моєї пари: «Щось вас малувато». Я стараюсь частою зміною місця зі своїм напарником Бережним – «ножицями» – демонструвати «могутність». Будьте, мовляв, певні.

Білі гори Слов'янська наближаються. Погляд весь час наче прикутий до них. В кожному польоті віднині передусім шукатимеш очима цей орієнтир.

Дим розповзається над Північним Дінцем. Су-2 з ходу кидають бомби на переправи, на війська. Розвернувшись, вони прямують додому.

Перша ланка бомбардувальників швидко одривається від групи. Друга теж повертає назад. Переді мною вже не стрій ескадрилій, а те, що ми зневажливо називаємо «ковбаса». Спробуй прикрити їх, якщо вони так розтягнулись. Кожен з них один з-перед одного поспішає на свій аеродром.

А «мессершмітти» на висоті підстерігали бомбардувальників. У ці хвилини безтурботності вони звалились з-за хмар. Уже нарахував я вісім. Нас шість. Вони, звичайно, не будуть вступати в бій, їм це ні до чого. Бомбардувальники – ось їхня мета! Так. Відразу полізли на ланку Су-2 яка трохи відстала.

Ми з Бережним кинулись навперейми «мессершміттам», стріляючи впритул. Вони, вийшовши з атаки, шугонули до хмар. Один з димом потягся на захід, другий взявся супроводжувати підбитого нами літака.

Я провів «мессерів» на висоту з посмішкою – тепер їх лишилося шість і нас стільки. Адже там, під хмарами, наша четвірка: вона не пустить їх сюди, зв'яже боєм. Але, озирнувшись довкола, я ніде не побачив «яків». Де ж вони?

У важку хвилину мені не раз доводилось шукати тривожним поглядом товариша, як, може, іншому траплялося триматися в бою і мене. Але зникнення нашої четвірки з поля зору саме зараз, їхня втеча за хмари глибоко стривожили мене.

Бомбардувальники, помітивши небезпеку, розтяглися ще більше. «Мессершмітти» знову падають на них з висоти.

Ми кидаємось до одного Су-2, до другого, підставляючи свої машини під удар, стріляємо, аби тільки не дати «мессерам» прицільно обстрілювати наших. І атакуємо теж! Ось один з ворожих літаків пішов штопором на землю. «Мессершмітти» зразу ж кинулись геть. Напевне, жертвою став ведучий.

Ми з Бережним, шугаючи над бомбардувальниками, перелічуємо їх, не вірячи своїм очам. Всі цілі! Як нам пощастило захистити їх? І самим не віриться.

Су-2 всі повернулись додому.

Переправи були вже далеко позаду. Небо – в тихих хмарах та голубих просвітах. Земля – в травневій зелені. А я чим ближче до аеродрому, тим ставав сердитішим.

Ми вдвох захистили бомбардувальників, а в донесенні буде «шістка», яка «надійно прикривала групу».

Всього прощати не можна! Супроводження бомбардувальників теж вимагає твердих правил і законів. їх треба знати і дотримуватись. Без цього нас будуть бити, як куріпок...

Нові бої над білими горами вимагатимуть од нас інших подвигів і жертв. Ми повинні знаходити в собі ще більшу стійкість, ще вищу військову майстерність, ще твердішу дисципліну.

Четвірка уже вдома. Льотчики всі разом чекають нас двох. Наблизившись до них, я прямо питаю:

– Чого втекли за хмари?

Я водив групу, я відповідав за бомбардувальники, і я мав право так запитувати. Нерівний бій ще вирує в мені.

Старший четвірки озирнувся на своїх товаришів. Він, звичайно, хоче, щоб усі говорили однаково. Йому потрібна підтримка.

– Шукали там «мессершміттів».

– І знайшли?

– Щось не траплялося.

– А свої бомбардувальники по дорозі назад не бачили?

– Та ви ж були з ними.

– Так, ми були з ними. А де були ви вчотирьох?

Нас оточують інші льотчики. Підійшов Комоса. Я замовк. Але він ні пари з уст. І тоді я знову заговорив.

– Ми з Бережним не дали ворогу збити жодного літака. А чому не бачили нікого з вас у цій сутичці? Чи не тому, що за хмарами спокійніше? Я водитиму групи, – мені довелося звернутися з цими словами до рядових льотчиків і до комеска також. – Але надалі, коли хтось залишить своє місце в бойовому строю, сам розстріляю його. Відповідатиму, але розстріляю як зрадника.

Тільки ці слова, ці погрози могли виразити моє обурення, моє хвилювання, занепокоєність становищем в ескадрильї. Мені було ясно, що так, як ми тільки-но літали, більше літати не можна. Після всього не збираюсь гинути отак. Нам треба ще багато воювати.

Влітку 1941 року ми, необстріляні юнаки, перепиняли ворога на кордонах з більшою лютістю і згуртованістю, аніж дехто зустрічає його тут, далеко в глибині нашої Батьківщини.

Од цього місця, де ми стояли, тягнеться довгий ряд «ілів». Я глянув на них, і мені стало радісно на душі. Сказав, що на Пруті і на Дніпрі у нас не було стільки чудових штурмовиків. Нам треба гордитися тим, що поряд з нашими «яками» їх стоїть так багато на аеродромі. Ми постараємось не втратити в польотах жодного з них!

Льотчики розійшлись до своїх машин. Комоса сказав:

– Правильно! Дій! Я сьогодні себе дуже погано почуваю. Виразка мучить.

В цей день у перерві між вильотами у нас в ескадрильї відбулася ще одна розмова. Вже про бойові порядки супроводження.

Цей бойовий порядок виріс із нашого досвіду. Ім'я йому – «етажерка». Про нього я маю точну уяву. Внизу бомбардувальники або штурмовики. Це перша поличка. Потім група безпосереднього прикриття, яка іде вище, – це друга поличка. А ще вище – літаки, які мають сковувати ворожі групи. Головний принцип взаємодії між «поверхами» такий: ні за яких обставин не збільшувати встановлених відстаней.

В цьому вильоті ми супроводжували дві дев'ятки «ілів». Вони мали завдати удару по скупченню танків у лісі біля Ізюму. При підході до цілі група, яка мала сковувати ворога, пішла за хмари. Ми знову лишилися вдвох з Науменком безпосередньо біля наших підопічних.

Штурмовики вдало відбомбились і лягли на зворотний курс. Я полегшено зітхнув. Завдання успішно виконано. «Мессершмітти» нам не перешкодили.

Про вовка промовка, а ось і він. Шість «мессершміттів» «накинулись» на «іли». Йдучи їм навперейми, я вибрав для атаки ведучого. Що б там не було, а його треба збити. В цьому порятунок і для нас. Одначе ведучий вивернувся з-під моєї атаки. Ми з Науменком кидалися з одного флангу на інший, відганяючи атакуючих і водночас відбиваючись од тих, що насідали на нас. Мотор перегрівся, в кабіні стало нестерпно жарко. Гімнастерка мокра від поту. Перед очима мелькають літаки. Від нервової напруги та перевантаження на віражах на мить зникає світосприйняття. Здавалось, не буде кінця цій нерівній сутичці. Скільки проклять було висловлено на адресу четвірки «яків», які були десь за хмарами. Та ось випала зручна нагода. Пара «месерів» пішла в атаку на два «іли», які відстали. І тут ведучий потрапив мені в приціл. Я розстріляв його впритул. Інші «мессершмітти» відразу залишили нас. І на цей раз нам пощастило: всі штурмовики навіть без пробоїн повернулися додому.

Ось тепер на аеродромі відбулася бурхлива розмова з моїми колегами, які вже давно приземлилися. На щастя, остання така розмова.

Так нальотами на Ізюм, Сватове, Старобільськ наш полк разом з бомбардувальниками та «ілами» добре опрацював новий бойовий порядок – «етажерку».

Як не важко було тут битися в небі, але ми не втратили жодного свого «іла» чи Су-2.

В ці дні нашому полку на аеродромі в Слов'яносербську командуючий повітряною армією генерал Вершинін вручив гвардійський прапор. Ми, ставши на коліно, прийняли священну клятву гвардійців: битися за Батьківщину героїчно, до останнього подиху.

2

В нашому новому строю все осмислене, випробуване в ділі. Ми колективно відбивали напади «мессершміттів». Кожен суворо дотримувався свого місця і діяв за розробленим на землі планом. Та незабаром в одному з вильотів саме я відірвався од групи.



Тоді ми супроводжували вісімнадцять «ілів». Я ішов парою з Науменком у групі безпосереднього прикриття штурмовиків. Комоса зі своїм веденим знову не злетів. Нас лишилось двоє замість чотирьох.

На висоті четвірка «мігів», яку вів Фігічев, летіла з бомбами. Коли закінчили штурмовку «іли», Фігічев спустився зі свого верхнього «поверху», прицільно скидаючи бомби. «Мессершмітти» напали на нашу групу в ту мить, коли ми перебували в невигідному становищі: не мали висоти.

Науменко ринувся на пару «мессерів», які саме пікірували, а я кинувся на другу групу ворогів, що рвалися до «ілів». «Мессери» були зовсім близько і, ухиляючись од моєї атаки, полізли на висоту. Я вирішив переслідувати їх.

«Мессери» скористались улюбленим прийомом – тікали в бік сонця. Сліпуче проміння спершу не перешкоджало мені бачити сірі силуети, і я вперто летів за ними. Про землю, про групу, звичайно, забув. Науменко, я гадав, іде слідом за мною. Однак уже через кілька секунд зрозумів, що різко відстаю од ворогів, і тому мені треба виходити з «гірки». А фашистські винищувачі тим часом летіли далі в сліпучий простір. Я здивувався: ще ніколи ворожі літаки не зникали так швидко на моїх очах. Скоро здогадався, що маю справу з Ме-109ф, поліпшеною модифікацією винищувача.

Я глянув униз. Там нікого з наших не було. Вони, звичайно, полетіли додому. Науменко теж рушив за ними, пам'ятаючи про свій найперший обов'язок – прикриття «ілів». Отже, я лишився сам, а вище від мене, «на сонці» – пара грізних ворогів.

Усвідомивши своє становище, кладу машину на крило; вертаюсь на аеродром. Але не так просто було відірватись од Ме-109ф, які, наздоганяючи, нависали наді мною.

Допомоги чи несподіваної виручки мені чекати не було звідки. Надія тільки на себе. Коли так, то я повинен був показати ворогам, що втікати не збираюсь і готовий битися з ними. Я розвернув «як» їм назустріч. Лобової атаки «мессершмітти» не прийняли – це не для них. Вони знову різко пішли вгору і зависли наді мною, як піднятий меч. Перевага у висоті й швидкості була за ними.

Так повторювалось кілька разів. Піді мною земля, зайнята ворогом. Пального в баках літака в обріз: можна тільки долетіти додому. А противники явно не хочуть мене відпускати. Тільки бензин скінчиться, тільки я в чому прорахуюсь – вони розстріляють мене. Вихід може бути лише один – якась несподівана хитрість.

Ще нічого не придумавши, розвертаюсь, щоб іти на схід. Перегрітий старенький мотор парить жаром в обличчя.

«Мессершмітти» кинулись за мною, як дві стріли, пущені з туго натягнутої тятиви. Ось вони вже на дистанції вогню. Я різко переводжу літак у пікірування. Од стрімкого падіння «як» дрижить, у вухах біль. «Мессери» знову наздоганяють мене. Я вже відчуваю їх позад себе, за плечима. Знаю, що ведучий ось-ось стрілятиме по мені, що мій літак у прицілі, що за мить побачу трасу, почую вибухи снарядів.

І в ці секунди прийшло рішення.

Маневр, продуманий ще при польотах на «мессерах» у Новочеркаську. Якщо він підведе мене, я сам буду винен, сам розплачусь життям. Я зробив ще один «крючок» – різкий ривок угору, закручую спіраль. В очах стає темно од перевантаження. У верхній точці переводжу літак через крило на горизонтальний політ. І тут я побачив те, на що розраховував: «мессершмітт» виходить з «гірки» переді мною за якихось півсотні метрів і сам потрапляє в перехрестя мого прицілу. Довга траса, черга з гармати і кулеметів. «Мессершмітт» наче повис у моєму прицілі. А потім перекинувся і полетів штопором. Його ведений проскакує повз мене, мало не зачепившись.

Я погнався за ним, але він явно не хотів битися зі мною. Що ж, мене це цілком влаштовує.

Останній виток штопора – і вибух збитого Ме-109ф.

В ці хвилини прийшло до пам'яті, що друга пара Ме-109ф пішла за нашими штурмовиками. Значить, якщо Фігічев не розправився з ними, вони, повертаючись, потраплять мені назустріч. А в мене пальне от-от скінчиться. З набором висоти йду в просвіт за хмари.

Промайнули білі гори Слов'янська – значить, близько аеродром.

По літаку часто задріботіли кулі. Інстинктивним, майже мимовільним рухом ручки і рулів роблю «бочку» із зниженням. Цей маневр я також опрацьовував узимку. Як згадав його зараз? Чому саме він спав на думку, коли в спинку застукотіли кулі? Напевне, я довго чекав моменту, коли зможу його застосувати, і ця готовність весь час жила в мені.

Розрахунок такий: загальмувати літак, щоб уперед вирвались ті, що атакують.

Наді мною пропливають два «мессершмітти».

Тепер, біля землі, розмірковую про свою помилку. Чому я попався тим двом? Та тому, що на фоні білих хмар мій літак проектувався, як на екрані. Плюс безпечність. Перемога – це невсипуща пильність. Звідки приходить самозаспокоєння? Як його ліквідувати в собі?

Ось вона, нарешті, моя тиха стоянка. Знімаю шоломофон до речі, німецький, якого взяв з «мессершмітта», коли літав на ньому, і помічаю, що навушник пробитий кулею. Це вже не два сантиметри, а один, не більше... Я згадав, як у бою мене щось зачепило біля самого вуха.

Від літака видно, як наш новий начальник штабу, вибравшись на землянку, розглядає мене в бінокль. Він, напевне, бачить, як льотчики й техніки передають з рук у руки мій шоломофон, як обмацують пробоїни в кабіні і на крилах. Серед них Науменко і Фігічев. Я нічого не кажу їм – вони цілком доречно не залишили «ілів» заради мене. Не дорікають за мою гарячковість. По мені видно, що невдоволений собою, своїми стихійними діями.

Але від розпитувань нікуди не втечеш. Кожному цікаво знати, що сталося з товаришем у повітрі. Його щира розповідь про перипетії в чужому небі – це і навчання, і досвід. Довелось розказати.

– Виходить, ти наскочив на пару «мессершміттів», яку я відігнав од ланки Фігічева? Вона йшла за нами майже до самого аеродрому, – пояснив Науменко.

– Напевне, так, – погодився я.

– Крутонув, кажеш, «бочку» і дременув од них? Значить, недаремно ми з тобою відпрацьовували її. Знадобилось! – нагадав Іскрін про наші з ним експерименти.

– Знадобилось. Крутонув, не задумуючись. Через те і обійшлося тільки дюжиною пробоїн.

Треба йти на КП доповісти про політ і, між іншим, підказати, де впав перший на моєму рахунку «Мессершмітт-109ф».

А могло бути і навпаки, що льотчик з могутнього, оновленого фашистського винищувача в ці хвилини йшов би з таким рапортом до свого начальника. Могло бути. Та зараз він догоряє у нашому степу.

На КП після мого рапорту наказали негайно їхати до штабу дивізії. По дорозі туди я багато передумав. Навіщо викликають? Невідомість на фронті діє з якоюсь подвійною силою. Вона змушує перебирати в пам'яті всі свої вчинки, поглядати на себе збоку. А це заняття не безкорисне.

– Літав на «мессершміттах»?– запитав командир, коли я прибув до села, захованого в балці.

Не знав, що відповісти. Брехати не міг, а признаватись у таких гріхах теж не хотілось. Візьмуть та й знову пошлють на нові експерименти.

– Трохи літав, товаришу генерал.

– Тоді вирушай у Новочеркаськ і прижени його сюди. Я вважав, що історія з «мессершміттами» вже закінчена і забута.

– Дозвольте запитати, – звертаюсь до генерала, – надовго прив'яжете мене до нього?

– Наскільки звелять кінооператори. Це їм потрібен «мессершмітт». Повітряні бої хочуть відобразити для історії. Будеш з нашими літаками імітувати повітряний бій.

Я повернувся на аеродром. А звідти вже разом з Іскріним полетіли на УТ-2 в Новочеркаськ.

Знайомий мені «мессершмітт» так і стояв покинутим під накриттям. Я побачив його з висоти. Коли ми приземлились, Іскрін з другої кабіни пересів у першу. Вже підняв руку, щоб попрощатися зі мною і летіти в полк, коли раптом виявив неполадки в моторі. Я пішов у своїх справах. Він взявся усувати несправність.

Ідучи до «худого», я побачив на аеродромі машину, на фюзеляжі якої була намальована довга, зигзагоподібна червона стріла. Цей винищувач мені знайомий. Я бачив його ще минулого літа в полку Маркелова. Тепер я не міг пройти повз нього, затримався. Технік заклопотано оглядав цей літак, обмацував пробоїни на крилах і фюзеляжі.

– Як він потрапив сюди? – запитав я, знаючи, що полк Маркелова базується далі на північ.

Технік відповів, не відриваючись од свого заняття:

– Сам дивуюсь, товаришу капітан. І літакові, і льотчику.

– Чого ж дивуєшся?

– Після стількох влучень!..

– Що, льотчика поранено?

– Мало сказати поранено...

– Хто він?

– Якийсь Середа.

– Середа?

– Ви знайомі? Його тільки-но повезли в госпіталь.

– Хто приготує мені «мессершмітт» до польоту? – змінив я тему розмови.

– Коли вам дозволено забрати цю бутафорію, то зроблю я. З великою охотою. Мені здається, я вас бачив тут, товаришу капітан.

– Точніше – в кабіні цього «мессершмітта».

– Все зрозуміло. Ходімо.

Ми йшли поруч. Я сказав, що давно знайомий з капітаном Середою, що минулого року разом одержували перші ордени. Технік з тугою оповідав мені про те, що тільки-но чув про капітана Середу. Гарячий зустрічний вітер заглушав його слова. Мені треба було майже прихилятись до плеча супутника, щоб чути його. Доля льотчика і щось більше – обстановка на фронті – змушували мене слухати, хвилюватись.

Десь на північ од Міллерова Середа шукав наші танки, які втратили зв'язок із штабом. Таке було його бойове завдання. Ніхто нічого не знав про них після того, як вони лишились під Міллеровом без пального. Вважали, що танкісти окопались і вели бої наче артилеристи. Середа оглянув указаний район, а танків не виявив. Він уже вирішив летіти додому, як раптом побачив на дорозі невеличку колону солдатів. То були наші піхотинці, і йшли вони в напрямку Міллерова. Середа не міг повернутись додому, не добувши відомостей про танки, не виконавши наказу. І він, вибравши рівне поле, посадив свій винищувач поблизу колони. Зрадів, переконавшись, що солдати таки наші. Вони всі зупинились. Але чому ніхто не підходить? Чого вони без зброї?

Середа, не вимикаючи мотор, виліз із кабіни, зіскочив на землю. Поведінка наших солдатів видалась йому підозрілою, і він не зважився відходити од літака. Тільки почав кликати їх до себе. Один з них підійшов. Так, наш. Але чому без петлиць на гімнастерці, без пояса?

– Танків тут не бачили? – запитав Середа.

– Яких танків?

– Наших, звичайно.

– Ні, не бачив.

– Звідки йдете?

– Нас ведуть... у полон. Он за колоною сховалися німці.

– От, гадюка! – вигукнув Середа. – Чому ж мовчав досі?!

Поки він вскочив до кабіни, по ньому встигли випустити кілька черг німецькі автоматники, які супроводжували колону. Один з них підбіг дуже близько і розрядив свій автомат. Середа дав повний газ. Різко розвернув літак, повалив кількох фашистів крилом і струменем повітря. Розбігся і злетів. Але він уже був тяжко пораненим. Почав непритомніти. Напевне, через це залетів далеко на південь, до моря. Потім, у хвилини просвітління, взяв напрямок на Новочеркаськ. Тут і приземлився.

В санчастині, куди його привезли, Середа передусім попросив сповістити в полк про те, що бачив під Міллеровом. Там прорвано лінію фронту. Розповів і про свій політ. Звістка про нього блискавично розійшлася по аеродрому.

Тепер ця розповідь знайшла і мене. Слухаючи її, уявляв, що відбувалося під Міллеровом. Поведінка того солдата, який стояв перед літаком і це сказав відразу льотчику, щоб негайно злітав, обурила мене, як розлютила вона і Середу.

Невже той полонений вважав, що льотчик-винищувач теж хотів здатися ворогам?

Я зупинився біля «мессершмітта». Технік нашвидку оглянув літак.

– Женіть, капітане, куди вам потрібно, – сказав він, витираючи руки.

Я запустив мотор, випробував його і вирулив на старт. Злетів. Набрав висоту. Мотор раптом почав «барахлити». Через кілька секунд він зовсім ущух. З великим риском для себе дотяг до аеродрому. На посадці вітер дуже зносив мене. Щоб не наскочити на інші літаки, змушений був розвернутися. Одна «нога» шасі підломилася. Машину крутонуло на місці, і вона застигла, звалившись на крило.

В цьому становищі я відразу подумав не про «мессершмітта», а про наш УТ-2. Злетів він чи ні? Бачу, Іскрін ще стоїть на старті, мотор літака вже запущений. Я виліз із кабіни на крило і рукою помахав Іскріну, підкликаючи до себе.

Він підрулив до мене. Кинувши «мессершмітт», вскочив в УТ-2, і ми полетіли.

Я не переживав своєї невдачі, не шкодував, що кінооператори не залишать для історії розіграних над аеродромом повітряних «боїв», що останній «мессершмітт», який потрапив у наші руки, віднині став просто брухтом.

На другий день рано-вранці з групою «яків» я вилетів супроводжувати Су-2, які ішли в напрямку Міллерова бомбардувати німецькі війська.

Знайома ситуація: ми літали на захід, а з півночі, оточуючи нас, наступали німецькі частини.

Знову йшли на завдання без одного з нашої шістки – він не злетів. Мотор відмовив під час розбігу.

Набираючи висоту, я побачив «як», зупинений край льотного поля. Добре, що все обійшлось щасливо.

Моя група повернулась додому після тяжкого бою. Степові дороги курилися від суцільних колон німецьких військ.

Відчувалося, що тут знову ворог зосередив великі сили. Він рушив з танками в тил нашому фронту. В повітрі наша маленька група зустріла цілі ешелони німецьких лі­таків.

При підході до аеродрому побачив, що літак, який стояв на краю аеродрому, так там і лишився. Через нього якраз треба було заходити на посадку. Молодий льотчик, сержант Голубєв, планеруючи, осліплений сонцем, не розрахував посадки і зачепив гвинт несправного винищувача.

Я згори побачив жахливу картину: шматки літака, палаючи, котилися вперед. Певно, і пілот згоряв у рештках свого «яка».

Приземлившись, одразу спитав у техніка про Голубєва.

– Живий! – радісно відповів той.

– Правда? – не міг стримати подиву.

– Повезли до санчастини.

Із стоянки було видно, як на землянці у звичній позі стояв начальник штабу і розглядав у бінокль догораючий літак. Поруч з ним – майор Краєв, штурман полку. Він сьогодні заступає командира: Віктора Петровича викликали в штаб дивізії.

Я, обурений ще в повітрі, підійшов до КП.

– Чому ж не відтягли «як» з поля? – запитав, зупинившись біля землянки. Запитав, напевне, не янгольським тоном.

– Що? – враз обернувся Краєв; поїдає мене чорними очима. – Як ти смієш ставити такі запитання?

– Смію! – не поступився я.– При посадці сонце зовсім засліплювало. Тому й наскочив...

– Сонце сліпило, кажеш? От посидить на «губі», краще бачитиме.

– Та ви при розумі? – скипів я.– Людина чудом лишилась живою, а ви карати його? Це ж безглуздя! Когось іншого треба саджати на «губу» за нерозпорядливість.

Я пішов геть, схвильований несправедливістю.

Зустрів тих, хто супроводжував Голубєва до санчастини, і довідався: після перев'язки його справді відведено на гауптвахту.

Повернувшись до КП, став чекати прибуття командира полку.

Ось у небі показався У-2. Коли він приземлився, рушив назустріч Іванову. Розповів про пригоду, про те, як із сержантом повівся Краєв.

Віктор Петрович теж обурився.

– Майор Краєв! – гукнув він свого заступника.

– Слухаю, товаришу майор! – Краєв, вибігши із зем­лянки, позирав то на командира, то на мене.

– Де зараз Голубєв?

– На гауптвахті, – відповів Краєв, скоса зиркнувши на мене.

– Негайно розпорядіться, щоб його звільнили з-під арешту.

– Єсть!


Почувши це, я заспокоївся: верх узяла справедливість. Правда, подумав про свої подальші стосунки з Краєвим: «Перепадатиме мені за суперечку з начальством, за це заступництво».

3

Шалений вал війни знову докотився до нашого аеродрому. Він підхопив і нас на гребінь хвилі. Відносить усе далі на схід шляхами відступу.



Ми опинились на напрямку одного з головних ударів фашистської армії. Воюємо, втрачаючи людей і машини, воюємо, не одержуючи жодного нового літака.

Стоять найдовші дні і найкоротші ночі. Вдень на наших спинах не висихають гімнастерки. Вночі духота жаркого курного повітря і втома валять з ніг. Літо зі своїми чарами проходить повз нас.

Тепер ми знову часто вилітаємо на завдання з однієї бази, а приземляємось на іншій. Після Слов'яносербська «зачепились» на кілька днів на аеродромі Шмідт, а звідти перебазувались до Ростова.

Наш аеродром у Ростові розташований прямо біля заводу «Ростсельмаш». Випускає він нині, звичайно, не комбайни та інші сільськогосподарські машини. Дим його труб змішується з пилюкою, яку здіймають, злітаючи наші «яки». Але через кілька днів наш полк залишає й Ростов. Приземляємось у полі. Тут, на аеродромі, як на авіавиставці: Су-2, Іл-2, МіГ-3, Як-1, І-16. Більшість літаків несправна. Тіснота, спека. А в небі майже безперервно гудуть «юнкерси» та «мессершмітти» – вони проходять групами на Ростов, бомблять і обстрілюють усі переправи через Дон, де зібралися біженці й війська.

Тут нам затримуватись теж не можна – гітлерівці вже підійшли до Ростова. Звідси полк от-от перелітатиме далі на південь. Ескадрилья Фігічева вирушить до Ставрополя – здавати в ремонт непридатні літаки.

Малувато нас лишилося – всього вісім. Та ще стільки ж в ескадрильї Крюкова. Важко доведеться. На всьому Південному фронті сотня літаків. А німці тут мають близько тисячі.

Мене турбували молоді льотчики. Ми вчили їх правильно. Все, що знали, що вміли, передавали їм. Вони вже під Харковом показали себе непогано. З них мають вирости справжні повітряні бійці. Треба тільки берегти їх.

Мої роздуми були перервані наказом летіти на штурмовку ворожих військ, які переправлялись через Дон під Ростовом біля станиці Семикаракоровської. І ми негайно піднялися. Скоро зустріли групу бомбардувальників та «мессершміттів».

Розганяючи їх, витратили в бою всі боєприпаси і повернулись назад.

Другого дня наш полк перелетів подалі від Ростова.

Тут на аеродромі поряд з нами стояв полк, який недавно прибув з тилу. Він мав повний комплект літаків, але йому бракувало досвідчених льотчиків. Мені наказали вести на штурмовку групу молодих винищувачів.

Летіли на Манич, де в районі Веселого переправлялись німецькі війська. Мої підлеглі, незважаючи на попередження, весь час тиснулись до моєї машини і йшли в строю нерівно, невпевнено, всі трималися однієї висоти.

Як тільки ми після штурмовки відлетіли од Манича, я побачив, що за нами женеться четвірка «мессершміттів». Наказав групі розвернутись для бою і спрямував свій літак назустріч ворогам. Мої ж хлопці не пішли за мною, а, зімкнувши стрій, на повному газу полетіли назад.

Нелегко довелося мені битися в тісних «обіймах» «мессершміттів». Довго ганялись вони за мною. Я атакував їх, як міг, та, переконавшись, що нічого не вдію, повернув додому.

На аеродромі застав усю свою групу. З боку молодих льотчиків нашого полку такої організованої втечі я ніколи не спостерігав. Що ж цим далося взнаки – погане виховання чи те, що я для них чужий ведучий?

Зайшов до командира і сказав, що більше з його льотчиками в бій не піду.

Розмірковуючи про цей факт, я по-справжньому оцінив нашу роботу в полку по вихованню та введенню в бій молодих льотчиків. З нашими хлопцями можна йти на будь-яке завдання.

Минуло кілька днів, а про нашу «експедицію», яка полетіла на південь, не чути нічого. Віктор Петрович тривожився – все-таки там третина полку. Вирішив сам полетіти туди і довідатись, як проходить здача старих літаків.

Він вилетів увечері, а вранці нас повідомили, що майор Іванов лежить у госпіталі. Виявилось, що Віктор Петрович, запускаючи УТ-2, перебив собі руку. Отже, скоро не повернеться. Льотчиків дуже засмутила ця звістка.

Другого ранку, коли зібралися всі льотчики, до нас підійшли начальник штабу і майор Краєв. Начальник штабу розгорнув аркуш паперу і, мить помовчавши, якимось урочистим голосом зачитав наказ про призначення майора Краєва командиром нашого гвардійського винищувального полку.

Особисто для мене це було несподіванкою. Я знав «бойові» командирські здібності Краєва – їх знали всі. Тут явна невідповідність його нового становища і ділових яко­стей.

Краєв – ровесник Фігічева, Комоси, Крюкова. Літав він менше від будь-кого з них. І став командиром у дуже важкий для полку час. Здавалось, він усвідомлював ті труднощі, які чекали на нього, бо в цю хвилину стояв перед нами, задумливо схиливши голову. Перед ним було всього чоловік п'ятнадцять льотчиків.

Вислухавши наказ, ми чекали, що нам скаже новий командир. Він гостро, якось непримиренно глянув на мене.

– Так от, від сьогодні я ваш командир, – проказав, роблячи наголос на «я». Свою промову він так само немовби адресував мені. – Я наведу порядок. Виб'ю з вас івановські звички.

Ці слова особливо розсердили мене.

– Навіщо так говорити про Віктора Петровича? – не стримався я.– Він командував добре. З ним наш полк став гвардійським.

Краєв замовк. Потім, опам'ятавшись, сказав ще кілька слів уже іншим тоном.

Коли льотчики лишились самі; вони оточили мене.

– Навіщо зачіпаєш його?

– Тепер начувайся.

– Не терплю несправедливості.

– Звісно, нова мітла...

– Не в цьому справа, – заперечив я.– Коли він нападає на Іванова, то значить, осуджує й нас. А за що?

4

Кубань палала у вогні.



Скільки військ, танків, гармат і літаків кинув ворог того літа на кубанську землю, по якій слались дороги до Грозного, Майкопа, Баку, Сочі! Німці виставили тоді проти одного нашого танка дев'ять своїх, проти одного червонозоряного літака – десять з фашистською свастикою. Це страшна перевага. І в ті дні ми лічили, скільки «юнкерсів» чи «мессершміттів» летить проти нас лише для того, щоб зорієнтува­тись, як вести бій. Оборонялись у повітрі і на землі. Перелітаючи на новий аеродром, ледве відривались од переслідувачів. Здавалось, за кожним нашим боєздатним літаком було закріплено кілька ворожих, і вони полювали за ним усюди.

Наш полк перебазувався ще далі на південь, у район Кропоткіна. Звідси вже було видно синіючі гори. Здавалось, що ми опинились далеко від фронту. Може, хоч вночі матимемо спокій і відпочинок.

Але тільки сіли на аеродром і закотили літаки в капоніри, як у небі з'явилась дев'ятка «юнкерсів».

Ми знали, що десь недалеко стоїть полк винищувачів ППО. Можна було цілком покластися на «сусідів». Адже наші бензобаки напівпорожні, боєприпаси витрачено при штурмовці. Але чи годиться нам, гвардійцям, відсиджуватися, коли на місто летять ворожі бомбардувальники?

Поява «яків» для німців була несподіванкою. Ми розсіяли групу, змусили «юнкерсів» відбомбитися де попало. Напевне, раніше ворожі льотчики тут господарювали безкарно.

На аеродром поверталися з останніми краплями пального, вистрілявши всі патрони й снаряди. Раділи з того, що пополохали «юнкерсів». Командир полку, прибувши надвечір разом із штабом, схвалив наші самостійні дії.

Поки ми стояли довкола машин, на яких прибули техніки, показався дід-пастух з чередою. Він зупинився, з інтересом озираючи льотчиків-фронтовиків. Хтось із нас по-військовому суворо запитав, що потрібно. Старий заметушився, глянув на корів, але не пішов за ними. Дивився на всіх з хвилюванням, напевне, маючи намір щось сказати. Навіть зняв з голови великого солом'яного бриля, підставивши вітрові сиве волосся.

– Синочки, ви загородите небо од тих бусурманів? – нарешті вимовив він.

Тепер ми глянули на нього з цікавістю, підступили ближче.

– А що, діду, хіба вони часто сюди налітають?

– А то як же! Життя нема через них, окаянних. Кожного ранку кидають на місто бомби і палять.

– Кожного ранку? – перепитав я.

– Лігулярно, синочку, налітають.

Очі старого на запиленому худому зморшкуватому обличчі засвітилися надією, довір'ям. Коли б пастух був уважнішим, він легко визначив би з нашого вигляду, з одягу, кількості літаків, що стояли на аеродромі, як мало сил у нас для того, щоб «загородити небо». В ті хвилини перед сивим сутулуватим дідом, перед його благальним поглядом, який шукав у нас захисту, льотчики забули про втому.

– Добре, батьку, ми їх відучимо! – за всіх відповів Федоров.

– Та коли б уже, рідненькі. Провчіть їх. Такі вже нахабні, душогуби!..

Ще раз озирнувся, немов хотів упевнитися, чи справді ми стоїмо тут.

Майор Краєв вийшов з КП.

– Про що розмова? – запитав, виймаючи з кишені свій знаменитий, розцяцькований інкрустацією плексигласовий портсигар.

– Старий каже: на місто щоранку налітають «юнкерси»,– повідомив я.– От би злітати їм назустріч.

– Не наша то справа – перехоплювати «юнкерси». Для того існує полк ППО. Хай гадають, де і кого їм підстерігати. А для нас і на фронті досить роботи, – пробурмотів Краєв.

Усім нам ясно, що на новому місці треба починати саме з такого раптового перехоплення. Коли фашисти нападатимуть на місто, нам теж не буде спокою.

Всі мовчали. Розмова перейшла на інше...

Я вирішив залишити ескадрилью на аеродромі, щоб на .світанку не чекати машину, яка привезе нас пізніше, ніж треба. Перехопити «юнкерси», раптово напасти на них з усією люттю – од цієї ідеї я вже не міг відмовитись. Про наше прибуття в Кропоткін гітлерівські штаби ще не знають. А завтра, як тільки пролетить «рама», це стане відоме їм. Ми полягали в лісосмузі, наносивши з покосів сіна. Не було з нами тільки Іскріна. Він трохи затримався в селищі, а коли прийшов, не зміг відшукати нашу «казарму» і пригостився на ніч десь окремо.

Вдосвіта я розбудив усіх. Вирішили, що двоє оглядатимуть небо, а решта ще трохи подрімає біля машин.

Світало. Сон ламав, наче хвороба. В кабіні від задухи сидіти просто нестерпно. Я виліз із неї, не знімаючи парашут. приліг на крило.

– Летять! – закричав Чувашкін, першим побачивши ворожі літаки.

«Юнкерси» летіли з нашого тилу.

Вскочив до кабіни, вмить завів мотор і пішов на зліт.

За мною – Бережний, Науменко. Далі стартують Федоров, Вербицький.

Наші льотчики не шкодували себе, билися, незважаючи на перевагу ворога. На землі вибухали скинуті куди попало бомби. Запалало кілька фашистських машин. На нашому боці були раптовість і відвага. Ми не пустили ворога до міста, переслідували його, доки було чим стріляти.

Федоров зі своєю четвіркою перестрів другу групу фашистів, яка теж прямувала до міста.

Хоча на наше льотне поле і впало кілька ворожих бомб, шкоди вони не завдали ніякої: жодного літака тут не було, всі піднялися в повітря.

Ми сідали, лавіруючи поміж воронками. А настрій був просто чудовий: «юнкерсам» так і не вдалося прорватись до міста. Тепер ми були певні: розбійники не скоро поткнуться сюди.

Коли ми залишили літаки і зібралися біля КП, туди під'їхала «емка» Краєва. Незабаром підкотила ще одна легкова машина.

Виявилось, до нас прибули командир дивізії Шевченко і комісар Мачнєв. Комдив зразу висловив невдоволення тим, що наш полк не піднявся назустріч «юнкерсам». Він вважав, що з фашистами билися літаки полку ППО. Побачивши воронки на аеродромі, генерал узявся розпікати Краєва за те, що він навіть не захистив себе.

– Ви що, прилетіли сюди відсиджуватись? – суворо спитав командир.

Майор Краєв не знав, що відповісти. А ми всі в шоломофонах стояли і слухали цю розмову. Тут я і вирішив стиха доповісти командиру полку про бойовий виліт, про збиті німецькі літаки.

– Так це ж мої льотчики билися, товаришу генерал! Мої, а не полку ППО. Це вони злетіли, – заговорив зраділий Краєв.

Згодом на аеродром подзвонив командуючий армією генерал Вершинін.

Вислухавши командира полку, він наказав представити всіх нас до нагород.

Подія, за яку я чекав нагінки, набула свого справжнього значення. Лишалося тільки дізнатись, як поставилися вороги до нашого недружелюбного прийому. Для цього треба було діждатись наступного ранку.

В наступні дні ворожі літаки не показувались над Кропоткіном. Так на один тиждень ми забезпечили собі відносний спокій у цьому кубанському містечку.

А фронт на місці не стояв. Він посувався на південь, і скоро нам довелось шукати аеродром ще далі, на схід од Ставрополя. Льотчики вже не наважувались розлучатись із своїми техніками під час перельоту – адже машини, якими вони переїздили по фронтових дорогах, часто застрявали в путі. Ми садовили техніків у літаки за бронеспинку. Хоч вони й сиділи скоцюрблені, але перелітати так було краще, аніж трястися цілий день у грузовику. І льотчик, і технік ризикували життям, піднімаючись удвох. Коли при цьому нападали винищувачі, битися з ними ставало неможливо. Доводилось утікати.

Ось вона, ще одна станція на шляху нашого відступу – Петровське. Аеродром тягнеться прямо від полотна залізниці. На першому ж заході мені запам'ятовується біла акуратна будка стрілочника. Саме над нею доводиться планерувати, йдучи на посадку.

Літаємо на штурмовку ворожих військ у райони Сальська, Тихорєцької, переправи через Манич. Коли повертаємося на аеродром, в далечині бачимо високі гори Кавказького хребта.

Кавказ... Куди ж відступати далі?

Це змушує нас віддавати війні всі сили. Ніхто з нас не лічить, скільки разів вилітає протягом довгого дня. Турботи зводяться до того, щоб не втратити літак – другий зараз ніхто не дасть.

Льотчики моєї ескадрильї літають багато і дуже стомлюються. Зовсім юний, 18-річний уродженець Підмосков'я Островський, українці Бережний, Науменко, Вербицький, росіяни Федоров, Іскрін, Мочалов, Козлов... Гляну на будь-кого з них – і бачу благеньке, вигоріле на сонці обмунди­рування, худу костисту постать, почорніле обличчя.

Ні, їм усім, що вперше переживають відступ в глибину нашої території, тепер дістається ще більше, аніж нам на початку війни.

Особливо розчулює мене Островський. Він, нам усім відомо, відпросився з училища на фронт і прибув до нас запальним соколеням. З ворогом б'ється хоробро, завжди рветься в повітря. Але з якогось часу ходить дуже засмучений. Я спитав у товаришів, що коїться з нашим «сином полку», як називали його жартома. Мені відповіли: Островський уже кілька місяців пише листи до рідного села, визволеного під час Підмосковної битви, а звідти – ні слова.

Тепер усі ми чекаємо листів для Островського. Я розумію також стан льотчиків – українців і білорусів, які залишили дорогі серцю міста і села й поки що навіть не ждуть звідти ніяких звісток.

Коли ж дивлюсь на Сашка Мочалова, русявого дужого парубка, мені пригадується його однофамілець з нашого полку, який пропав безвісти ще на початку війни. Дивно: той теж був Сашко Мочалов. Я пам'ятаю його з першого дня прибуття до полку. Там він запрошував мене додому, познайомив з дружиною, дитиною. Ця близькість до його простої сім'ї по-братньому вплинула на наші взаємовідносини в дні війни, під час бойових польотів. А те, що сталося трохи згодом в одному з вильотів, змушує мене завжди вимовляти його прізвище з хвилюванням, з почуттям докору самому собі.

В тому вильоті ми з Мочаловим ішли групою на штурмовку за Дністер. Його «міг» пошкодили ворожі зенітні снаряди. Він розвернувся, поспішаючи додому. Та, не долетівши кілька кілометрів до ріки, пішов на посадку просто в полі, біля молдавського села. Все було зрозуміло – далі летіти не можна, мотор відмовив. Я простежив, як Мочалов, випустивши шасі, приземлився на пшеничному лані. Ось він виліз із кабіни, обійшов довкола літак, глянув угору, на мене. Я вирішив сісти поряд, щоб підібрати його. Знижуючись над полем, подумав, що висока пшениця колоссям заб'є радіатор – перегріється мотор, ми не злетимо. Треба знайти десь зручніше місце. Я зробив ще кілька кругів і відшукав таку галявину. Мочалов тим часом встиг вийти на шлях, який вів до села. Коли я знижувався, він махав мені обома руками, щоб я летів на схід і не сідав заради нього. Це змусило мене взяти під сумнів доцільність посадки. Ще кілька разів пройшов на бриючому над селом і, переконавшись в тому, що тут стоять наші, радянські війська, полетів додому.

Мочалов до частини не повернувся. Що з ним сталося? Де він зараз? І досі докоряю собі, що тоді не сів і не забрав його. Мочалови... Дивлюся на одного – пригадую іншого. Ще і ще осмислюю всю ситуацію. Роблю всілякі здогади. Відповіді на запитання немає...

В одному вильоті з аеродрому Петровське підбили машину Паскєєва. Він викинувся з палаючого «яка» і приземлився на парашуті. Ветерани полку пригадали, як цей льотчик боявся нальотів «юнкерсів» на аеродром у Бєльцях. Тоді він при появі німецьких літаків, забувши про все, біг у зарості до річки, залазив по шию в болотяну каламуть, сподіваючись таким чином врятуватися од біди. Льотчики довго сміялися з нього. Позбувся тієї хвороби Паскєєв.

Він поступово втягнувся у війну, провів не один повітряний бій, ходив на розвідку. Але за весь час боїв ні разу не потрапляв під вогонь «мессершміттів» чи зеніток.

І от Паскєєва привезла на аеродром колгоспна полуторка. Дізнавшись, хто лежить в кузові, ми зазирали до нього через борти. В обгорілому одязі, з опіками на обличчі, льотчик дивився на нас якимсь німим поглядом. Його зразу (повезли до госпіталю.

Як перенесе цю трагедію?

Провівши Паскєєва, ми знову готуємося до вильоту. Об'єкт штурмового удару той самий – ворожі колони на шляхах. Карт з планшетів не виймаємо, не розглядаємо маршруту. Весь край уже вивчений. Треба тільки заправити літак пальним, боєкомплектом, а самому напитися води. спрага мучить страшенно. Вода тут же, біля літака, в казанку техніка. Вона така тепла, як і повітря. На зубах тріщать піщинки. А курява огортає все навколо завісою. Коли піднімешся на тисячу метрів, лише тоді побачиш чисте, по-осінньому синє небо.

Голились льотчики тільки ввечері. Вважали, що чепуритися вранці – це не на добро. При світлі лампи чи каганця з гільзи людина зазирала в шматочок дзеркала, яке дивом збереглося, і шкребла своє худе обличчя.

Якось у хвилини вечірнього туалету я глянув на Мочалова, Островського, Козлова, Бережного і раптом подумав, що коли вони і далі працюватимуть з таким навантаженням, то скоро можуть загинути. Перевтома призводить до притуплення пильності, до втрати гостроти сприйняття. А де ж наші товариші, які повели літаки до майстерень? Чому вони не підмінять молодь, яка не знає відпочинку?

Командир полку, якому я виклав свій план, на диво швидко підтримав мене. Шукати ескадрилью Фігічева і групу Комоси він зразу ж доручив мені.

– Я попрошу в штабі дивізії У-2, а ви злітайте в Ставрополь.

Мені надавали десятки доручень: один просив передати привіт товаришу, другий – купити в Ставрополі мило, шкарпетки, рушник...

Біля КП на мене чекала Валя.

– Ви летите туди... До наших?.. – спитала схвильовано.

– Збираюсь. Але не знаю, чи знайду їх.

– Знайдете. Вчора приїздив технік. Вони були в Ставрополі.

– Вчора – це не сьогодні. Що переказати, Валюшо?

– Хай скоріше повертаються до полку.

– Це зрозуміло. А далі?

– Він навіть не взяв на зміну майки. Коли б ви прихопили вузлика... Я збігаю принесу.

– Та він же в тилу. Купить собі, Валюшо. Передати поцілунок? – Я намагався розважити її.

Через кілька хвилин на У-2 летів до Ставрополя.

5

Балками, горнучись до землі, щоб не потрапити на очі якійсь парі заблуканих «мессершміттів», ми з пілотом надвечір наблизились до Ставрополя. Обстановка, яку вгледіли на землі, насторожила нас.



Пролетіли над капонірами з гарматами, стволи яких чомусь були спрямовані в бік міста. Побачили окопи з солдатами. А далі за ними на полях і на дорогах – ані душі.

Пілот, який сидів у передній кабіні, здивовано озирався до мене.

Над Ставрополем стояли хмари диму. Ми обминули його з півдня і вийшли на аеродром. Тут було зовсім пусто. Угледіли лише один МіГ-3 якогось жовтого кольору, та недалеко від нього стояли згорілий винищувач і розбита автомашина.

Ми зробили коло, розглядаючи узлісся, але не побачили там жодної людини. В глибині лісу теж клубочився дим, час від часу щось вибухало. Напевне, горів склад. Сідати небезпечно, але і не дізнатись, куди полетіла звідси група Фігічева, теж не можна.

Даю команду йти на посадку.

Я задивився на ліс, а пілот, нервуючи, приземлився не дуже вдало. Він всього-на-всього «підвісив» У-2 і плюхнувся у високу траву. Щось хруснуло, машина перевалилась на праве крило.

Вискочивши з кабіни, ми кинулись до шасі. Все ясно: од невдалої посадки зрізало гвинт підкосу шасі.

– Що ми наробили? Як тепер злетимо?! – у відчаї вигукнув пілот.

Це треба було питати мені. Але я заспокоїв його:

– Не турбуйся. Зараз знайдемо техніка, все полагодить. А справді, як же нам злетіти? Можливо, в крайньому разі доведеться пересідати на покинутий жовтий «міг»?

Я пішов на розвідку. В лісі було тихо. Пасся худий кінь з мотузяною вуздечкою на голові. Вирішив об'їхати на ньому аеродром. Може, все-таки хтось тут затримався.

Вибухи не обіцяли нічого втішного. А один з них був такий сильний, що мене звалило зі шкапи. Тепер зрозумів: на аеродромі немає нікого. Коли не заведу той шпакльований «міг» або вдвох з пілотом не полагоджу У-2, доведеться драпати пішки. Місто аж ніяк не приваблювало пожежами.

Тільки-но приготувався запускати мотор «міга», як побачив, що до мене біжить пілот У-2 і збуджено махає руками.

– Треба тікати звідси. Я переконаний: у Ставрополі німці.

– Як же тікати?

– Ходімо, відремонтуємо У-2. Кидай цю «фанеру». Знайшли якісь ящики, підняли плечима крило літака, встановили опору. Зламаний гвинт замінили товстим дротом . і закрутили. Все це проробляли уже в сутінках.

– Крутони гвинт, – мовив пілот і поліз до кабіни.

Я незрушно стояв на землі. Думка про «міг» не полишала мене.

– Зараз підпалю його. А тоді й полетимо.

В руках у мене були сірники й пістолет. Треба прострелити бензобак, наповнений пальним, і кинути сірник. Всього одна хвилина. Напевне, з цим погодився і мій пілот, бо відпустив мене.

Коли я підбіг до «міга», мені стало жаль «розстрілювати» його, справного хоча б до такої міри, щоб злетіти на ньому і сісти десь на найближчому аеродромі.

У мене не піднялась рука. Ще раз перевірив воду, бензин, повітря для запуску, акумулятори – все є. Ні, цю машину я не підпалю.

Повернувся до У-2 і кажу пілоту:

– Буду запускати мотор. А злечу – зроблю над тобою коло. Як тільки помахаю крилами – піднімайся і ти.

Що було в душі у мого супутника в ті хвилини, не знаю. Але він погодився з цією умовою.

Поклав на сидіння «міга», яке не регулювалось, оберемок сіна й чохли і завів машину. Мотор працював ритмічно. Прогазував раз і ще раз на великих обертах і пішов на зліт.

Я вже в повітрі. Мені добре видно огорнутий димом Ставрополь. Наш У-2 майже не помічався на потемнілому полі аеродрому. «Міг» летів нормально, але його шасі не прибиралося. Виявляється, компресор не подає в балон повітря. Іти з випущеним шасі дуже ризиковано. Коли мотор перегріється і заклиниться, я в сутінках не зумію знайти зручне місце для посадки. Не зможу вистрибнути – нема парашута. Вирішив сісти і спалити літак.

Як тільки почав знижуватись, вибираючи місце для посадки, У-2 враз покотився і пішов на зліт. Мені лишилося одне – летіти на перегрітому моторі до свого далекого аеродрому. Тепер лише там, на добре знайомому льотному полі, можна більш-менш щасливо приземлитись.

Згадав будку стрілочника і уявив, на якій висоті в темряві мені треба триматися цього орієнтира, щоб вийти на «Т». Сердився на пілота, який не дочекався мого умовного знака. Згадавши Миронова, ще тугіше затяг плечові ремені: коли доведеться сідати в темряві, не викине з кабіни, що б там не було.

Понад залізницею вийшов на Петровське Воно вже ховалося в темряві, але білу будку я відшукав одразу. Заходжу на посадку – стартер дає зелену ракету, дозволяє сідати. Планерую. Проскочив будинок, ще трохи дотяг на газу. Ось тепер дали б ще одну ракету. Показали б мені «Т». Раптом злітає ракета, але червона. Сідати заборонено. А я вже не можу вивести машину з планерування. Жду, коли колеса торкнуться землі. Легкий удар – літак покотився. Однак червона ракета нагадує про небезпеку, яка таїться десь попереду. Я роблю повне гальмування. Літак кидає сюди-туди. Він навіть поривається стати на ніс, але все-таки котиться. У світлі фари бачу прямо перед собою винищувач. Гальмую ще. Зупиняюсь майже ніс до носа з якимось І-16. Що це таке? Чи наш аеродром? Коли я залишив його, тут не було жодного «ішака».

Тільки виліз з кабіни, до мене підбігли техніки. Бачу незнайомі, сердиті обличчя. Поспішаю запитати, звідки тут взялися І-16. Виявляється, доки я літав, на наш аеродром сів полк Маркелова, який сьогодні базувався поблизу Ставрополя. Ці льотчики привезли звістку про те, що місто ще вчора ввечері захопили німці. Мене з пілотом У-2 вважали полоненими.

Коли я зайшов у їдальню, до мене підбігли хлопці.

– На чому прилетів?

– На «мігу».

– На нашому?

– Ні.


– А де ж наші?

– Не знаю. Сам ледве вирвався звідти.

Я був дуже задоволений з того, що пригнав літак. Один МіГ-3 спалив під Чернігівкою своїми руками. Другий, такий самий, доставив у полк.

У-2 приземлився через годину.

Пілот розповів, що, очікуючи на мій сигнал, він побачив, як з лісу на аеродром вискочили німецькі мотоциклісти. Тому й злетів. Цим він попереджав мене, щоб я не здумав сідати.

Я переконався в правдивості його слів на другий день. Рано-вранці пішов на розвідку ворожих військ у районі Ставрополя.

Через два дні нашому полку довелося залишити Петровське. Перелетіли на аеродром Благодарне.

Там, у Благодарному, кінчалась залізнична колія. Далі на схід майже не було населених пунктів.

Кожен переліт у глибину нашої території лягає на душу тягарем. Проте повсякденні турботи й обов'язки відвертають од сумних роздумів. Ми впевнені, що і наш відступ пов'язаний з якимись важливими задумами. Переконані: поки ми б'ємося на спрацьованих, старих машинах, десь далеко в тилу навчаються авіаполки, їх озброюють новими літаками, формуються могутні повітряні сили.

Щоразу при перельоті на інший аеродром кожен льотчик має одну турботу – перегнати свій літак. А мені випадає турбота ще й про осиротілий. Перебазувавши «як», я повертаюсь на старе місце, щоб забрати жовтий «міг».

Чувашкін, який чекає тут, несхвально дивиться на мене. Він ночував біля цього літака і нічого ще не їв.

– Навіщо ви, товаришу капітан, приволокли цю халепу на свою і мою голову? – питає він.,

– А що, поганий літак?

– Та ні. Тільки як заведемо його?

– Так, як і всі.

– Його ж не зарядиш повітрям.

– Чому?

– Про це краще запитайте конструкторів. Балон – ось він перед нами, а повітря з нього не візьмеш: штуцер од «яка» не підходить.



– Значить, кожен конструктор вигадує якнайбільше такого, щоб його літак не був схожий на інші?

– Виходить, так.

Ми починаємо вовтузитись біля балона. Як його приєднати, щоб стисле повітря крутонуло мотор? Згадуючи недобрим словом конструкторів, довго пораємось. Нарешті запускаємо мотор. Чувашкін поспішає зайняти місце позад мене, за бронеспинкою. Ми дуже радіємо зі своєї маленької перемоги: «міг» буде переправлено ще на один аеродром. А все інше в ці хвилини нас зовсім не цікавить. Ми летимо!

Не залишимо літак на аеродромі, який скоро захоплять вороги! Його, зрештою, десь відремонтують, і він стане знову бойовою машиною.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка