Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка14/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27

КРАЙ ВІЙНИ


1

Дні стояли жаркі, але літо вже минало. Ми, фронтовики, відступаючи кубанською землею, майже не сприймали ознак часу і місцевості. Бачили, здавалось, тільки гори. Після перебазування з Благодарного зовсім наблизились до них. Там, де скелі й ущелини, ніде буде ні посадити літак, ні злетіти.

Куди ж далі?

Відповіді не було. Ми її ні від кого не чекали. Рештками своєї ескадрильї щоденно супроводжували бомбардувальники. Ті скидали важкі фугаски на ворожі колони, які сунули в напрямку Грозного. Працювали ми з бомберами дружно, хоча іноді й сперечалися, коли помічали недосконалість у їхніх діях.

В один з таких днів я з шістьома «яками» супроводжував групу Пе-2. Вони йшли бомбардувати фашистські війська на дорогах біля Ставрополя. У вказаному пункті ведучий групи Пе-2 виявив незначне скупчення ворожих машин і скинув туди всі бомби. За ним зробили це й інші.

Спостерігаючи все, я не розумів, навіщо вони кидають бомби на цю невеличку колону, коли за кілька кілометрів, далі на шляху аж чорно од суцільної лавини танків і машин. Ось воно – сліпе виконання наказу. А де ініціатива? Де орієнтація на місцевості?

Лише один з усієї групи бомбардувальник, побачивши, що внизу ціль незначна, повів свій літак далі. Всі відбомбились, розвернулись і лягли на зворотний курс. А цей сміливець пішов уперед. Я зрозумів його намір і полетів услід. Одинокий Пе-2 сяяв у променях надвечірнього сонця. Ми всією групою залишили решту бомбардувальників, що попрямували додому, і стали на прикриття одного, який дійсно був гідний того, щоб за нього в разі потреби винищувачі пішли на смерть.

Пе-2, не звертаючи уваги на зенітний обстріл, точно пішов на ціль. Спікірувавши, скинув бомби в гущу танків. Його удар викликав страшну пожежу. Ми відчули в ці хвилини незнане піднесення, бойову радість.

Один льотчик завдав ворогу більшої шкоди, ніж уся група.

Назад ми летіли за ним немовби в урочистому ескорті.

Коли повертались додому, з патрубків машини мого веденого – Науменка – почали вихоплюватися довгі язики полум'я. Явище було зрозумілим, але в повітрі ліквідувати несправність не можна. І я вирішив сісти на першому-ліпшому льотному полі.

Під нами – аеродром винищувачів, і ми пішли на посадку. Приземлились. Відрулили вбік од злітної смуги і взялися за ремонт. Тільки підняли капот і розклали інструменти, як до нас підкотила легкова машина. З неї вийшов молоденький, підтягнутий лейтенант.

– Я ад'ютант командира полку Дзусова. Командир наказав негайно розосередити машини.

– Ми через кілька хвилин злетимо.

– Комполку наказав...

– Зрозуміло, лейтенанте. Наказувати ми всі вміємо.

І ад'ютант поїхав. Ми «залізли» в мотор. Через кілька хвилин знову їде «емка».

– Командир полку Дзусов наказав зараз же розрулити машини. Якщо ваш літак несправний, ми відтягнемо його на буксирі.

– Закривай капот, Науменко. Я полечу на твоєму літаку, а ти сідай на мій.

Злетіли знову – тягнеться хвіст полум'я, загрожує дістати стабілізатор. Засліплює очі. Вести літак важко, а сідати ще важче.

На другий день, повернувшись із штурмовки, я побачив на нашому аеродромі багато чужих літаків. Посеред поля стояло два з поламаними шасі.

– Чиї це? – запитую у Чувашкіна.

– У нас сів полк Дзусова.

– Нічого собі акуратність, – сказав Науменко.

– Побачити б зараз ад'ютанта та його командира.

– Навіщо вони нам? Кінець усім турботам! – Чувашкін вимовив останню фразу надзвичайно весело і бадьоро.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Полк вирушає на відпочинок. Ми вже передаємо літаки полку Дзусова.

Це повідомлення просто вразило несподіваністю. На душі стало радісно. На якийсь час з плечей знято тяжку ношу війни. І якось незвично чути: «Вирушаємо на відпочинок». Завтра вже не полетиш туди, де стріляють зенітки і полюють на тебе «мессершмітти». Перший за весь час війни день без раннього виїзду на аеродром, без очікування: куди тебе зараз пошлють?

Хороше стояти на землі, дивитись вдалечінь, дихати сте­повим повітрям, всією душею відчувати тишу. Але і сумно десь у глибині серця од того, що завтра ти не будеш у бою, не стрілятимеш по ворогу, який загнав тебе сюди, в чорні степи. Значить, вже інші, а не ти, зупинять ці ворожі полчища.

Здавалося, тебе відривають од чогось звичного і потрібного.

Біля землянки КП багатолюдно: збираються льотчики з усіх стоянок. Жарти, сміх, розмови. Ось підкликають і нас. О, та це ж зовсім незвичний бенкет. За давнім запорозьким звичаєм полк відзначає приємну подію. На горбу стоїть бочка, з неї наточують у відра кавказьке вино.

Авіатехнік Лоєнко, який десь роздобув це вино, сам черпає його, щедро наповнює посуд, який йому підставляють, примовляє для кожного влучне жартівливе слово – як відомий дяк Гаврило у фільмі «Богдан Хмельницький».

Трохи далі сидять льотчики полку Дзусова і з заздрістю позирають на нас.

Раптом лунає команда шикуватись. Перед нами постали Краєв і Дзусов. Зачитують наказ про передачу літаків. Наш командир пояснює: для того, щоб перегнати літаки під Майкоп, треба виділити кількох льотчиків.

– А їх там не затримають? – запитує хтось із наших.

Дзусов відповідає не зразу. Ця пауза зрозуміла: в ній криється хитрість. Напевне, Краєв не проти того, щоб до полку Дзусова разом з літаками передати і кількох наших бойових товаришів.

– Машини переженемо ми, комески, – заявляю я, зміркувавши, що старших льотчиків, які вже мають гвардійське звання, в тому полку не зможуть затримати.

– Комески нам не потрібні. Своїх вистачає.

Я чекав, що скаже наш командир. Та він мовчав. Невже не розумів, що Дзусов не відпустить наших молодих винищувачів? Чи йому це байдуже? Мабуть, так. Він же з нами в бій не ходив.

Знову в моїй душі скипає хвиля обурення. Дивує ця байдужість командира до майбуття нашого полку. Адже нам уже з завтрашнього дня треба готуватись до вильоту на фронт. І ми повинні берегти кожного льотчика для наступних боїв.

Козлов, Бережний, Степанов, Вербицький, Науменко... їх уже десятки – молодих, надійних хлопців, загартованих в огні.

Ні, віддавати своїх вихованців не будемо.

– Ми з командирами ланок переженемо літаки куди треба, – кажу я, відчуваючи схвалення товаришів.

Дзусов явно невдоволений. Його плани зірвалися. Гострі очі кавказця дивляться на мене сердито.

– Обійдемося без ваших послуг. Самі переженемо машини.

Дзусов обертається і прямує до своїх льотчиків, які чули всю цю розмову.

До мене підходить Краєв:

– Ви, капітане, неправильно поводитесь.

– Чому? Хіба вам не ясно, що льотчиків до нас не відпустять?

– Я не маю наміру пояснювати, що мені ясно, а що ні!

Начальник штабу з техніками закінчили передачу літаків.

На машини вже вантажать ящики з штабними паперами. Метушня від'їзду охоплює всіх, вносить пожвавлення в наше одноманітне життя.

До мене підбігає Чувашкін:

– Капітане, біда.

– В чому справа?

– Ваш «міг» не беруть. Він, мовляв, ніде не оформлений.

– Що ж робити?

– Майор наказав переганяти далі, поки не здамо десь у майстерню.

Значить, клопіт з «мігом» ще не скінчився. Ми вже знаємо, що будемо перебазовуватися в район Махачкали. Десь у тих краях перебуває друга частина нашого полку. Там розшукаємо майстерню – тільки тоді позбудемось безпритульного «міга».

На моїй карті гори, гори і лише одна рівнина – долина Тереку. Доведеться летіти над цією місцевістю на старій несправній машині. Та ще й з Чувашкіним позад себе. Технік погоджується на це, щоб допомагати мені на тих аеродромах, це будемо приземлятись.

Надвечір Лоєнко частував вином льотчиків і техніків з інших полків, які стояли на нашому аеродромі. Бочку було осушено, і її вирішили спустити з горба, на якому, немов скіфи на кургані, співали й танцювали веселі авіатори.

Перший відпочинок з початку війни!

За сигналом начштабу всі почали вибиратись на машини, які були навантажені майном.

Колона рушила. Попереду – довгий шлях по гірських дорогах до Каспійського моря.

Ми з Чувашкіним злетіли на «зебрі», як прозвали свій «міг», і взяли курс до першого на цьому маршруті аеродрому – Совєтського.

Селище в долині Кури я побачив уже в сутінках. Взагалі мені таланило на темряву. Скільки разів вона наздоганяла мене на повітряних трасах! Але чим важче було читати землю, орієнтуватись на місцевості в темряві, тим уважнішим я ставав. Настання ночі ще ні разу не змусило мене ночувати на чужому аеродромі.

В Совєтському знайшлося місце для мого літака, хоча аеродром був заставлений «ішаками», «ілами», «яками».

Тільки я виліз з «міга», побачив знайомий номер на літаку. Невже мій «як»?

Чувашкін визначив: так, наша машина.

Виявляється, полк Дзусова, прийнявши наші літаки, перелетів саме сюди, а не в Майкоп.

Тільки я зіскочив з «міга» і пішов по полю, як назустріч майор Дзусов з якимись командирами.

– А, це ти, – окинув мене поглядом. – Як тут опинився?

– Прилетів.

– На особистому «мігу» чи що?

– Так.


– Ти бач! Ну, спритний!..

Трохи стривожений, думаю, що чекає нас, льотчиків, у Махачкалі, як поставляться до нас, фронтовиків, у глибокому тилу. Розумію, що туди, в ці маленькі гірські селища та містечка, вже набилося стільки армійського люду, що важко розмістити всіх, надати їм те, чого вони, зморені, виснажені в боях, потребують. Розумієш це, і стає жаль розлучатися із звичним фронтовим життям.

Вранці до Совєтського прибули грузовики нашого полку. Стомлені переїздом, .запорошені хлопці кинулись до гірського потічка. Розбрелися по берегу.

Тут я побачив майора Краєва. Він, умившись, старанно обтирався рушником. Розмовляв із штабниками і вдавав, що не помічає мене. Не важко було зрозуміти причину такого ставлення до мене: мій новий командир не забув нічого сказаного мною. Я вже зустрічав таких людей у житті, котрі люблять тільки похвалу.

– Куди мені летіти далі, товаришу майор? – запитав я, коли Краєв акуратно розвісив рушничок на кущі. – Літак може підвести.

– Ти вже тут?

– Я на «мігу». Хіба забули?

– Про тебе забудеш. Давай добирайся до Тулатова. Там, здається, сидить Фігічев.

– Єсть, летіти в Тулатово!

Я повернувся до літака. Чувашкін длубався в моторі.

– Дрейфуємо далі, – сказав я своєму технікові.

Він не звернув уваги на мої слова. Коли вивільнив руки, обернувся до мене:

– Ще один переліт, капітане, і ви прямо з фюзеляжу понесете мене в домовину. Задушуся в цій собачій будці.

– Хіба в кузові на ящиках їхати приємніше? Тоді давай я полечу сам.

– Коли ви, капітане, збираєтесь на цій «зебрі» ще довго мандрувати над горами, я не ручусь і за ваше життя.

– В Тулатово здамо її.

– Ну, на один переліт я погоджуся.

Гори тут надто високі, і доводиться летіти поміж скелями, над Тереком. Тільки внизу якесь селище. Думаю про Чувашкіна, який сидить скарлючений за моєю спиною. Уявляю, як йому жарко, тісно, як мліють у нього ноги, – їх не можна ні випростати, ні покласти зручніше.

Внизу якийсь аеродром. «Сяду тут. Бідний Чувашкін, як він зрадіє, діставши відпочинок на половині маршруту. Ні, не буду сідати. Краще йому враз усе перетерпіти. Дістанемось до Тулатова. Не буду більше мучити його і себе, – вирішую я, пробираючись між стрімкими скелями. – Якщо тут відмовить мотор, наші рештки не скоро знайдуть».

На посадку в Тулатово іду з ходу. Літак, торкнувшись землі, котиться нестримно. Гальма зовсім не діють: у балонах нема повітря. «Зебра» пробігає повз уламки якогось «міга». Коли наша ескадрилья тут, значить, розбився хтось із товаришів.

– Чий літак? – запитую техніка, який стояв біля купи брухту.

– Супрунів, – відповідає він неохоче.

– Супрун загинув?

Технік мовчки розглядає закривавлений планшет.

Знову рана на душі. Я літав з Супруном на завдання під Мелітополем. Він збив п'ять німецьких літаків, був досвідченим винищувачем. Звичайно, його міг підвести тільки мотор.

Виявляється, Фігічев зі своєю ескадрильєю вилетів звідси на Махачкалу. Там нарешті пообіцяли прийняти їхні літаки. Сьогодні туди мали перелетіти інші льотчики. Вони готові були піднятися в повітря вслід за Супруном. Тепер його друзі затримались тут.

Мене з Чувашкіним оточили льотчики й техніки з групи Комоси. Ми мовчки тиснемо один одному руки.

– Де Супрунова могила? – запитую я.

– Він ще в морзі. Сьогодні будемо ховати.

– Треба почекати, поки прибуде весь полк.

– Комісар ескадрильї вирішив ховати сьогодні.

– Передайте йому, що машини прибудуть вночі.

Товариші розповідають, як загинув Супрун. Зношений «міг» зрадив його. На зльоті відмовив мотор. За спиною у Супруна сидів інженер Копилов. Льотчик розбився на смерть. Інженер відбувся лише подряпинами.

Чувашкін, слухаючи це, дивився на мене.

– Покришкін, а де ти «зебру» роздобув? – запитує Комоса.

– В Ставрополі. Хтось покинув...

– Та це ж той літак, який ми бачили. Точно! Якийсь випробувач гнав його в майстерню. Залишив машину на аеродромі і пішов до міста.

– Загулявся і забув, напевне...

– Де там забув! Драпонув пішки.

Тепер ясно, через кого ми з Чувашкіним мучились. Пізно ввечері всі зібралися в їдальні. Я підійшов до столу, де сиділи наші пригнічені льотчики.

– Ну, чого похнюпилися? – запитав, підсівши до них.

– Знаєш, Супруна без нас поховали.

– Не зачекали, поки приїдуть усі?!

– Спитай он його, – кивнув Голубєв на комісара ескадрильї, який сидів за окремим столиком. – Відвіз на кладовище з мотористами – і все.

Ці слова підкидають мене з місця. Я шукаю очима комісара. Знаю, що він приятель Краєва, але не можу стриматись.

Тут, у горах Кавказу, враження од вчинку комісара збільшує пригнічене почуття відступу, що вже завів нас майже до південних кордонів країни. За труднощів прифронтового життя це враження розростається в щось нестерпне, тяжке.

– Чому не зачекали, доки прибуде полк? Хто вам дав право так поводитися з прахом нашого бойового друга?

– Не ваше діло! Як вважав за потрібне, так і зробив.

– От і погано, що таким безсердечним, випадковим людям надають владу. Супрун заслужив, щоб його поховали з усіма почестями. Він збив п'ять ворожих літаків. А ви знищили хоч один? Ви льотчик, але нічого не зробили для бойової слави полку.

– Припиніть розмови! Наказую замовкнути!

– Комісар. Хіба ви комісар? Та ви знаєте, хто такий комісар? – в душі моїй кипіло, я не міг зупинитися. – Почитайте газети. Справжні комісари йдуть поперед усіх в атаку, скрізь і завжди турбуються про підлеглих. А ви... Ви боягуз! Може, забули, як над Ізюмом покинули мою пару?..

Не знаю, чим скінчилася б наша розмова, якби комісар ескадрильї не вибіг з їдальні, кинувши їжу.

– Не гарячкуй, Сашко, – Комоса схопив мене за руку. Смикнув, щоб я сів. – Марно затіяв це. Наживеш собі ворога.

2

На аеродромі у Махачкалі хтось із прибулих сюди раніше сказав мені, що тут, в містечку, живе наш колишній льотчик Карпович. Я зрадів цьому і пішов шукати його. В невеличкій кімнатці, яку Карпович наймав на одній з прибережних вуличок, застав майже всіх льотчиків свого полку. Ще з вулиці почув знайомі голоси Фігічева, Рєчкалова, Труда, які долітали з відкритого вікна.



Мене зустріли майже на «ура». Я був першим посланцем з тієї частини полку, яка ще десь просувалася на машинах в напрямку Махачкали.

Зупинившись у дверях, пошукав очима господаря дому. Карпович, все такий же стрункий, у військовій формі, піднявся з-за столу. Тепер я побачив, що його рука в лікті не згиналася.

Мене зворушив вигляд льотчика, який ще недавно шугав за хмарами, збивав «мессершмітти», «юнкерси» ворога. Протовпився до нього. Карпович був блідий, худий. Поряд – його дружина.

Така зустріч не могла обійтися без тосту за дружбу, але стіл господаря, зважив я, не тріщав од наїдків та напоїв.

Господарі вибачливо поглядали на мене, а вся наша полкова капела дала зрозуміти, що вона нічим не може зарадити.

У мене були гроші. Я запропонував Карповичу піти в місто і щось дістати. Кімната сповнилась вигуками схвалення. Андрій Труд почав співати. Карпович розчулено потиснув мою руку. Разом вийшли на вулицю.

– Ну, як живеться в глухому тилу?

– Який це тил, Сашко! Тут зараз саме край війни. Не передній, звичайно. Ось уже місяць, як стікається сюди фронтовий народ.

– Стікається і не витікає?

– Одні осідають тут, інші рухаються уздовж моря на Баку. А звідти через Махачкалу безперервно йдуть на фронт. Неясно лише, куди ж далі будемо відступати.

– Так, до Волги, до Каспію підбирається ворог.

Якийсь час ішли мовчки. Питання лишилося без відповіді.

– Поки моя рука не зажила, мені платять, перебиваюсь. А коли спишуть, все одно чоботи чистити не буду.

– Однією рукою багато не начистиш...

– Яз армії нікуди не піду. Вилікуюсь і поїду до Генерального штабу. На товарняку доберуся, якщо грошей на квиток не стане.

– Правильно. Знаєш, я вже бачив десь у штабі, на фронті, однорукого. Розпоряджався справно.

– Мені ще воювати треба, Сашко. По суті, я тільки став льотчиком.

– Тоді просися в академію. А там буде видно.

Карпович усе більше розкривав свої переживання.

– Десь же є наша справжня сила. Я вважаю, що пружина поки що тільки стискується.

Мені сподобалась його впевненість.

– А як почне розтискатися, ух!..

– Я теж вірю в це, Сашко. До Ірану в усякому разі відходити не будемо.

Роздобувши дещо на обід, ми повернулися додому.

Недовго я просидів з товаришами у Карповича; вирішив походити по березі моря, помріяти.

В думках повернувся до свого минулого. Все пам'ятне від того першого зльоту на крилах мрій у Новосибірську до сьогоднішнього дня прийшло до мене на берег цього незнайомого бурхливого моря.

Чому все ожило в пам'яті? Чи тому, що я дивився на свої стоптані, старі чоботи? Чи тому, що цей берег здавався мені рубежем, за яким далі нема життя, нема Батьківщини? Чи тому, що я, як уже бувало у тяжкі хвилини, раптом тре­петно відчув на грудях орден Леніна?

Куди ще далі відступатиме наша армія? Як влаштує своє життя Карпович? Коли одержить літаки наш полк? Що там у моєму рідному Новосибірську?

В думках шукав чогось сильного, надійного, що дало б мені опору, розвіяло б хмари, які нависли над країною, гні­тили мою душу. Я вдивлявся у простір і уявляв неозору далечінь Батьківщини, відчував її силу і знову повертався до самого себе.

В думках сперечався з Краєвим, з комісаром нашої ескадрильї, з Комосою. Для відсічі ворогові, для його розгрому, мені здавалося, від них, від усіх нас можна вимагати більших зусиль, повнішої відданості.

На квартирі уже всім було відомо, що завтра вранці полк залишає Махачкалу.

Карпович, який сподівався на те, що ми надовго лишимося тут, розгублено дивився на нас.

– Куди ж їдете?

– а південь. За літаками, – відповів Федоров. Спали в кімнаті на підлозі.

Рано-вранці під вікном загуділа машина. Карпович дивився на нас очима, повними тривоги.

– Коли залишать в армії, буду розшукувати вас. – .Він вимовив ці слова якимсь тремтливим голосом.

– А де шукатимеш? – спитав Рєчкалов.

– Сподіваюсь, десь на Україні, в Молдавії.

– О, це ти довго збираєшся лікуватись.

– Готуй харчі на дорогу, скоро знадобляться.

З кабіни визирнув комісар полку Погрібний:

– Поїхали, хлопці. До побачення, товаришу лейтенант!

Повз нас пропливали ще сонні низенькі будиночки.

3

За Дербентом наш комісар запропонував придбати яблук. Льотчики підтримали це, і в кузов було покладено кілька мішків фруктів. Іскрін зі своєю гармошкою забрався якнайвище, на якийсь ящик. Ми всілися біля нього, й стара тритонка рушила.



На одному з гірських спусків щось у машині заскреготіло. Я сидів біля кабіни. Нахилившись до віконця, побачив, як водій намагається ввімкнути нижчу передачу, щоб мотором пригальмувати машину. Та це йому не вдавалось.

Гальма зовсім не діяли. Скреготіння не припинялось. Машина мчала дедалі швидше.

Дорога круто спадала вниз. Водій метушився, не знаходячи виходу із становища. Погрібний з тривогою поглянув на нас. Всі чекали, що буде далі. Комісар, напевне, ще надіявся на шофера. Я відчув, що треба рятуватися самим.

– Вистрибуйте! – крикнув і першим, не вагаючись, кинувся за борт машини.

На ногах, звичайно, не втримався. Кілька разів перевернувшись на кам'янистій обочині, підхопився. Льотчики один за одним теж повистрибували з машини. Комісар, стоячи на правій підніжці, зачекав, поки всі залишили кузов.

А тоді водночас із водієм кинувся на землю. Через якусь мить машина з усього розгону загуркотіла в провалля.

Хто з нас був спроможний звестись на ноги, підбіг до лежачих. Я допоміг встати Федорову. До нас поспішав, шкандибаючи, Іскрін. Інші побігли до комісара. Хоч були заклопотані своїми травмами, всі чули, як падала у безодню з усім нашим скарбом машина. Десь там, у проваллі, по всьому озвалася наша ескадрильна гармошка. Хоч було нам боляче, всі засміялися. Наша гармошка востаннє розвеселила нас.

А взагалі, нам не до сміху, особливо комісару, Федорову й Шульзі. У них переломи кісток.

Стоїмо над ними, очікуємо на попутні машини. А їх нема й нема.

Та ось показався легковий автомобіль. Ми перепинили його. Місцеві керівні товариші зважили на наше прохання – повезли до госпіталю Погрібного, Федорова, Шульгу, решту нас, потерпілих, підібрала інша машина.

Госпіталь у першому попутному містечку був розташований в будинку, що стояв серед саду. Ми понесли своїх товаришів широкими сходами на другий поверх. Зачекали, доки постраждалих оглянули, надали їм першу медичну допомогу, прийняли на лікування. Попрощавшись, залишили палату.

У вестибулі госпіталю, на виході, я раптом побачив знайому людину. Борода, статура нагадували Вадима. Чоловік, нахилившись, чистив чоботи. Невже він?

– Фадєєв! – обізвався я.

– Покришкін! – Він випростався на весь богатирський зріст.

– Чого тут?

Вадим тримав у руках смужку оксамиту, яку носили з собою тільки великі чепуруни. Від мого погляду на його руки він знітився.

– Та ось, збираюся на танцюльки, – засміявся він, переборюючи збентеження. – А взагалі я тут після поранення.

Товариші очікували мене, але дуже не хотілось одразу розлучатися з Вадимом.

– То, виходить, уже вилікувався, коли бігаєш до дівчат.

– Звичайної Не сьогодні-завтра випишуть. Тоді – на Баку.

– Що там робитимеш?

– О, тепер там усі ті, хто лишився без крил.

– Ми теж туди прямуємо. Значить, зустрінемось.

– Зустрінемось. – Він впевнено глянув на мене.

– А знаєш що? Прибудеш туди – приставай до нас. Разом перевчимося на нові літаки, разом будемо воювати.

– Охоче, друже! Де вас шукати?

– Питай у авіаторів просто – шістнадцятий гвардійський. От-от прибуде штаб нашого полку. Я відрекомендую тебе командиру. Тільки чи сподобаєшся йому...

– Я не дівка, щоб подобатись. Коли гвардії потрібні льотчики, не підведу. От і всі мої умови.

Вадим гримів басом, немов справді вже розмовляв з командиром полку, переконуючи його у своїй надійності. Характерним рухом сильної, впевненої людини він розправив під ременем коверкотову гімнастерку, розпростав могутні плечі.

На вулиці ми побачили машини нашого полку. Вони тільки-но зупинилися тут. Краєв саме вислуховував розповідь Іскріна про катастрофу.

– Товаришу гвардії майор, – звернувся я до Краєва. – Ось «завербував» у полк льотчика.

Фадєєв, стоячи поруч зі мною, усміхався всім широким бородатим обличчям. Потім ступив крок уперед і врочисто відрекомендувався. Краєв подав йому руку.

Від потиску Фадєєва майор зразу висмикнув її.

– Нічого собі силонька!

Фадєєв засміявся:

– Я сподівався, що гвардійці більш терплячі... Пробачте, товаришу гвардії майор.

– Звідки ти такий узявся?

– 3 Волги.

– Винищувач?

– Звичайно!

Льотчики з цікавістю розглядали Фадєєва, на грудях якого красувався орден Червоного Прапора.

– А бороду навіщо носиш? Холодно? – спитав Фігічев.

– Щоб дивувати всіх.

Льотчики засміялись. Фадєєв був у центрі уваги.

– Сашко, – звернувся він до мене, – ти не поясниш товаришам, чого я завів бороду? Бо сам, їй-богу, не можу...

Переночувавши, вранці вирушили на машинах до Баку. З нами поїхав і Вадим Фадєєв.

4

Ми розташувалися в невеличкому містечку поблизу Баку, здається, надовго. Містечко було забите полками, які чекали на літаки. З нашим прибуттям черга подовшала.



Льотчики й техніки, звиклі на фронті до бурхливого, напруженого життя, від непевного становища і неробства занудьгували.

У час обіду, вечері кожен намагався першим прорватися до їдальні, щоб не пектися на сонці і не стояти в черзі біля столів.

З цього приводу часто виникали конфлікти, особливо бурхливі, коли хтось надто перебирав місцевих вин. Одного разу зовсім випадково встряв у перепалку за столом і я. За вечерею до мене і товаришів, які сиділи поруч, пристали троє підпилих авіаторів. Я дав одкоша. За те опинився на гауптвахті.

З цього відразу скористались Краєв і виконуючий обов'язки комісара полку комісар нашої ескадрильї. Повернувшись у свій підрозділ, я дізнався, що мене знято з посади командира ескадрильї і виведено з полкового штату.

Далі в ліс – більше дров.

– Вас, товаришу капітан, вчора на партбюро виключили з партії, – по секрету повідомляє начстрой капітан Л. І. Павленко.

Я, скам'янілий, не міг вимовити слова. З самого початку війни чесно воював, збивав фашистів, не мав ніяких стягнень. І от на тобі...

– Це ще не все, – продовжував Павленко. – Вашу справу передали до ревтрибуналу. Ось, почитайте характеристику, яку підписав Краєв.

Він витяг із шухляди кілька аркушів копійованого машинопису і подав мені.

– Можете взяти з собою. Вам же доведеться захищатись.

Я читав характеристику, і все кипіло в мені, забивало дух. Хотілося відразу піти до командира і за все виказати йому. Стримався.

Залишившись наодинці, намагався всебічно обміркувати, що сталося зі мною. Дошукувався надто тяжкої, кримінальної вини перед командуванням, перед товаришами, і не знаходив її. Дуже шкодував, що зараз не на фронті, що не маю можливості сісти в літак і кинутися у бій. Здавалося, тільки небезпека спроможна була заглушити прикрість від скоєного, погасити обурення, викликане суб'єктивізмом Краєва та іже з ним.

Хто б заступився за мене? Комісара полку Погрібного та комполку Іванова поблизу нема, у госпіталі. Отже, я полишений сам на сам з тяжкими ускладненнями в житті.

За наказом майора Краєва мене не допускали до навчань. У гуртожитку я теж почував себе зайвим. А кинути свій полк і йти в резерв – це було понад сили. Тому кожного наступного дня, ще з ранку, беручи альбом, зошит і олівець, я йшов на море.

Цілими днями обмірковував свої повітряні бої, досвід свого полку. Мій зошит і альбом поповнювалися новими висновками і схемами. Я вірив: усе знадобиться коли не мені, то іншим нашим льотчикам.

А хмари тим часом наді мною згущалися.

Друзі-льотчики надвечір знаходили мене в «морській фортеці» і розповідали про новини, які стосувалися моєї справи. А вони щодалі ставали гіршими. Командування полку послало в Москву клопотання про відкликання документів, поданих на присвоєння мені звання Героя Радянського Союзу.

Там же, на березі, Фадєєв якось запитав:

– Ти, Сашко, не ображаєшся на мене?

– За що?


– Та вийшла недоладність. Ти рекомендував мене в полк. А тепер я командую твоєю ескадрильєю.

– Ти в цій справі – п'яте колесо до воза, – засміявся я.

– Ні, не кажи, лико з ликом в'яжеться, – намагався Фадєєв з душевної щирості стулити те, що справді не трималося купи.

Я виказав Фадєєву своє задоволення тим, що саме йому передали ескадрилью, що йому стали підлягати наші чудові хлопці. Я передав Вадиму всі схеми, записи, повідав йому свої роздуми щодо тактики винищувачів. Основні мої висновки були такі: щоб перемагати в повітряних боях противника, треба мати перевагу у висоті, швидкості і в огні. Наші нові швидкісні літаки цілком дозволяли нам, льотчикам, мати ці переваги, але необхідно було докорінно міняти тактику ведення всіх видів бойової роботи винищувальної авіації. Треба зрікатися старих, прописних прийомів і застосовувати нові, почасти вже вироблені бойовою практикою, шукати більш досконалі. Ми повинні протиставити сучасній тактиці німецької винищувальної авіації нашу, радянську переможну тактику. Мені дуже хотілося повоювати з ворогом саме так, як я уявляв собі, як розробляв схеми боїв.

– Ну, та ми будемо битись так, як ти хочеш. Разом, в одній ескадрильї.

– Боюсь, що ні.

– Ти щось намислив? – Фадєєв підступив до мене.

Я не міг подивитися йому у вічі. Встав і пішов понад морем.

Пізніше, заспокоєний, згадуючи те, що в ті дні надумав, я зрозумів, що піддався почуттям безнадії. Адже я, хоч мене й виключено з партії, душею і духом лишався комуністом. А самогубство – шлях слабодухих, безідейних людей. Треба довести, що я не злочинець, потрібно боротись і перемогти. Вмирати – але тільки в бою. От би вирватись на фронт, у перший-ліпший полк, коли тут немає мені місця.

Того дня я прийшов до казарми з твердим наміром відправити листа до Маркелова, полк якого стояв десь під Грозним.

Незабаром зустрів на аеродромі одного тамтешнього льотчика, котрий прибув до нас за літаком. З ним і передав того листа.

Через кілька днів прийшла відповідь-згода. Але вирватись на фронт було не так просто. Заведена справа розбухала, нависала наді мною невблаганним мечем. Слідчі вже займалися допитами «свідків», дошукуючись у моїй фронтовій біографії фактів боягузтва. Їм потрібні були тільки такі «матеріали», щоб «підшити» відповідну статтю. Цього вимагали папери, надіслані туди Краєвим.

Вихід був єдиний – самовільна втеча на фронт. Одначе я не мав ніяких документів. А без них на довгому шляху до Грозного міг легко потрапити в дезертири.

Коли якось увечері я відчинив двері гуртожитку, до мене кинулись майже всі льотчики нашої ескадрильї.

– Сашко, Погрібний тут.

– Де він?

Я ладен був відразу ж бігти до нього.

– Його привезли сьогодні з госпіталю. Десь лежить на квартирі.

Вранці я розшукав будинок, у якому зупинився комісар.

– А, Покришкін. Заходь, заходь, – радо зустрів мене Погрібний, підводячись на ліктях з постелі.

З усього видно було: комісар не все знав про мою справу. Він, ще блідий, бадьоро заговорив про те, як його тягло до полку, що не міг більше валятися в госпіталі.

– Ну, розповідай, що тут сталося? – мовив, поклавши голову на високу подушку.

Про людину складаєш найповнішу думку тоді, коли маєш в чомусь дуже важливому звернутися до неї. В такі хвилини згадуєш тільки добрі риси її вдачі. До цього хорошого, властивого людині-товаришеві, і звертаєшся в біді. Я розповів комісару, що сталося, подав йому копію характеристики, підписаної Краєвим.

Погрібний, прочитавши, довго лежав мовчки – руки за голову на високій подушці.

Я чекав.

– Так, Покришкін, справа складна. Як же допомогти?

Я признався, в чому вважаю себе винним. Але ж покарання за провину – одна справа, а помста, розправа, яку готували наді мною, – зовсім інша.

– Я трохи знаю тебе, – усміхнувся Погрібний. – Правильно, не можна перекреслювати в людині все, якщо навіть в чомусь помилилася вона. А в нас є майстри на це. Ледь хто спіткнеться – топчи його в грязюку. А то, дивись, ще випрямиться і стане вищим від нього. Скільки в тебе бойових вильотів?

– Понад чотириста.

– А збив скільки?

– Двадцять три.

– Цього, звичайно, не перекреслиш.

Комісар підвівся на лікті. Докоряв мені за гарячковість, жалкував, що справа зайшла так далеко. Потім розпитав про товаришів, про навчання.

Мені здалося, що ми сидимо під крилом літака, розмовляємо під час комісарових відвідин ескадрильї.

– Живи життям полку. Я сьогодні ж напишу тобі характеристику і передам до штабу. Сьогодні. – Він міцно потис мені руку, привітно глянув у вічі.

Я йшов від комісара з почуттям упевненості в своєму завтрашньому. Тепер лишалося тільки чекати. За мене вже діяла сила, ім'я якій – сама правда.

Якось посильний штабу розшукав мене на березі моря, де я варив юшку з риби.

– Вас викликає командир полку, – сказав він.

«Ну що ж,– подумав я.– Зараз відправлять до Баку». Коли прийшов до штабу, Краєв зустрів мене з робленою посмішкою на обличчі.

– Байдикуєш... Дзвонив із штабу армії генерал Науменко, – процідив він крізь зуби. – Їдь завтра на аеродром до сусідів. Там треба розповісти льотчикам про «мессершмітт».

– Єсть!

Вранці я був у штабі сусіднього полку. Там мене зустріла людина, одна з тих, з якими в мене стався конфлікт у їдальні.



– Підполковник Тараненко, – подав руку командир полку і привітно глянув у вічі.

– Капітан Покришкін, – відповів я.

Він запросив сісти. Поговорили про тему мого заняття і пішли в клас.

Дві години жив я боями, польотами. Розповідав усе, що знав про «Мессершмітт-109», який ще хазяйнував у нашому небі.

Потім мені ставили запитання. Відповіді на них зайняли більше часу, ніж уся лекція.

Після цього мені показали на аеродромі нові літаки. Хотілося сісти в один з них, покинути все, що накрутилося навколо нікчемного непорозуміння, і полинути на фронт.

Після занять командир полку запросив мене до себе додому. Тут, за обіднім столом, побачив я і знайомого майора – комісара полку, який також був учасником нашої спірки. Вони розхвалювали мене і між іншим запитали, як живеться в полку. Здавалося, обидва вдають, ніби не пам'ятають нашого інциденту. І я вирішив розповісти про свої прикрощі. Вони були обурливо вражені таким поворотом справи. Підполковник пообіцяв написати доброзичливе пояснення з цього приводу.

Дні йшли. В моєму становищі поки що нічого не змінювалось.

Полк одержав наказ перебазуватись у район Махачкали, де мав одержати нові літаки і розпочати переучування на них. Довідавшись про це, я звернувся до командира за дозволом їхати з усіма. Майор Краєв звелів лишатися тут до розгляду справи ревтрибуналом.

– А характеристику комісара ви надіслали в ревтрибунал? – запитав я.

– Так, не турбуйся.

– Ні, не відправили, – мовив я впевнено.

– Виходить, ти знаєш більше від мене? – єхидно уколов Краєв. – Кажу, що відправили.

– Давайте перевіримо, товаришу майор, – запропонував я.– Вона лежить тут, у штабі. Ви повинні розуміти, яка вона важлива для мене.

– Давай перевіримо.

Ми зайшли до сусідньої кімнати, де сидів капітан Павленко.

– Покришкіну не віриться, що ми відправили характеристику, яку написав комісар. Скажи йому...

Своїм тоном Краєв давав зрозуміти Павленку, як треба відповідати.

Павленко глянув мені в очі. Тільки вчора він повідомив мене, що характеристика лежить у його паперах. «Що він скаже зараз? – подумав я з хвилюванням. – Невже перекинеться на бік командира?»

– Ні, не відправили, товаришу майор, – відповів Павленко.

– Як це? Що ти мелеш?

– Я кажу правду. Ви ж самі звеліли не відправляти. Я зверхньо глянув на Краєва і, не сказавши ні слова, вийшов.

Уже за дверима почув, як той розпікав Павленка, погрожуючи відправити його на гауптвахту.

Полк виїздив уночі. Всі автомашини були повантажені на платформи. Льотчики й техніки розмістились у пасажирських вагонах. Я теж прибув на станцію. Залишатись у запасному полку аж ніяк не можна. Якщо дійде до суду, на захист мене стануть товариші. А тут, у Баку, я для всіх чужий. Треба їхати.

Влаштувавшись з водієм у кабіні машини, яка стояла на платформі, почув гудок паровоза. Безмежно зрадів, що залишаю це місто з усіма бідами, які воно принесло мені. Ми просувалися ближче до фронту. Швидше, швидше б...

5

В Ізбербаші, під час розвантаження ешелону, я намагався не потрапляти на очі начальству. Потім тримався подалі од будинку, відведеного під штаб полку.



Та коли я став потрібним, знайшли дуже швидко. Розшукав мене на березі моря мій колишній ведений Науменко.

– Товаришу капітан, вам наказано негайно з'явитись до командира дивізії, – повідомив він, радісно усміхаючись.

Я вислухав його і почав збиратися, не поспішаючи: побоювався, щоб не відправили назад, у Баку.

По дорозі Науменко розповів мені, хто і чому послав його за мною.

Коли Краєв представляв особовий склад командиру дивізії полковнику Волкову, той раптом запитав:

– А у вас був льотчик Покришкін. Де він?

– Був, товаришу полковник, – відповів Краєв. – Та я лишив його в Баку. Він перебуває під слідством. Покришкіна судитимуть.

– За що?


– За хуліганство. І взагалі...

– Ну, кажіть... У чім річ!

Краєв мовчав.

– А я знаю його по фронту як чудового винищувача.

– Перебільшують...

– Ні, заслуг Покришкіна не перебільшують, товаришу майор! – рішуче втрутився комісар дивізії. І, звертаючись до комдива, повів далі: – У тих звинуваченнях, які Краєв підтримує, треба по-людськи розібратись.

– Покришкін приїхав з нами. Його можна покликати, – обізвався хтось з льотчиків.

– Негайно викличте Покришкіна до мене, – сказав комдив.

Сповістивши це, Науменко весело підштовхнув мене плечем:

– Давай, капітане, доповідай усе, як було. Твоя візьме, безумовно!

Комдив і начальник політвідділу, вислухавши мене, перезирнулись між собою. Запропонували, щоб я негайно виклав усе на папері.

Увечері мене покликали до штабу полку. Там були всі члени бюро парторганізації і комісар дивізії. Деякі з моїх товаришів, які два місяці тому голосували на засіданні бюро за виключення з партії, сьогодні розпиналися у виступах за мене. Я розумів їх, але виправдати безпринципність не міг. Радісно було, що вся ця історія так щасливо закінчилась.

Мене відновили в партії.

Другого дня командир полку запросив мене до себе для бесіди.

– Думаю призначити тебе моїм заступником.

– На заступника, товаришу командир, підберіть когось із більшими заслугами, – ухилився я від прямої відмови. Заступництво у того, хто залишив у моїй душі більше рубців, аніж війна на тілі, нічого доброго не зичило. – Якщо можна, дайте мені ескадрилью.

Так я вернувся до рідного полку. Прийняв ескадрилью Фігічева, якого призначили заступником командира полку.

Льотчики, з якими я ходив у бій, яких навчав, зустріли моє поновлення в полку з великим задоволенням. Особливо був радий Фадєєв – з ним у нас склалися дружні стосунки.

Життя знову пропонувало мені все, чого я прагнув, що любив, чого бажав.

Кожного дня зранку літаємо. Ми з Фадєєвим тренуємо льотчиків своїх ескадрилій за моєю методикою. Найбільшу увагу приділяємо складному пілотажеві в зоні, відпрацьовуємо вертикальні маневри, польоти в ущелинах гір, над морем.

Зовсім мало часу лишаю на веселощі, які дарують нам місцевий клуб і танцювальний майданчик. Льотчики докоряють мені за те. Кажуть, що я, знудившись за роботою, надолужую згаяне і не даю їм відпочивати.

А з підготовкою треба поспішати. Німецькі армії вперто рвуться крізь палаючий Сталінград до Волги і через гори Кавказу – до Чорного моря. Ворога треба спинити, зломити.

У ці дні, дні напружених навчань, радіо принесло довгождану звістку: союзні армії відкрили другий фронт. Але радість була недовгою. Висадка союзників у пісках Африки не зменшила кількості ворожих дивізій на нашому фронті. Африка була далеко, дуже далеко від Німеччини. Фашистські дивізії, які так глибоко проникли на нашу територію, і ворожі літаки, що шугають у небі, доведеться знищувати тільки нашим військам. Відпочивати і розважатись ніколи.

Для нашого полку поблизу Махачкали підготували аеродром. Коли він став до ладу, штаб переїхав у невелике рибальське селище на березі Каспійського моря. Надійшла і нам, льотчикам, команда переїздити туди. Якось надвечір шість наших учбових «яків» прогриміли на бриючому над покрівлями рибацьких хатинок і приземлились неподалік них, за річкою.

Ми оглянули селище Манас, проїхавши крізь нього на грузовику. Коли піднялися на один з горбів, воно все було перед нами як на долоні. Над низькими бараками височів лише один цегляний будинок, оточений деревами. Там, на подвір'ї, походжали дівчата в білих халатах.

Ми, звичайно, швидко дізнались, що в тому будинку містилася санчастина. Там лікувався Комоса. Одного вечора вирішили, не відкладаючи на потім, провідати хворого. Зі мною охоче подалися туди Труд і Бережний.

Наблизившись до будинку, ми побачили за віконницями ясне світло. Пройшли напівтемним коридорчиком, ось двері і раптом... Таким вражаючим, таким приємним, що в одну мить заповнює душу, буває лише чудове зображення на картині, яке враз побачиш.

Чиста кімнатка, столик. На ньому – гасова лампа, у її світлі – дівчина в білому. її очі спрямовані на мене. Вся вона наче зібралася оборонятись од нас, як від нічних розбійників.

– Добрий вечір, – привітався я і зупинився як укопаний.

Ми представились.

Дівчина відповіла на привітання, не відриваючи рук од книжки, назвалася Марією.

Андрій Труд вихопився перед мене.

– Капітан Комоса лежить у вас?

– Так.


– Дозвольте провідати його, – знову обізвався я.

– А чому так пізно?

Тепер враження від її образу доповнювалось звучанням голосу. Поети могли б назвати почуття, яке прокинулося в моїй душі до цієї дівчини, любов'ю з першого погляду. А мені просто хотілося бути поряд з цією стрункою дівчиною, яка так насторожено дивилась на мене.

– Комоса – наш товариш. Ми хочемо його зараз побачити, – наполягав я.

– Ну, будь ласка, пройдіть. Другі двері з вулиці. Тільки ненадовго.

Труд і Бережний пішли до палати. А я стояв, мабуть, смішний і незрозумілий у своїх намірах.

– Що ви читаєте?

Між іншим, книжка лежала так, що я міг бачити назву.

– Ви, здається, прийшли провідати хворого?

– Я передумав.

Дівчина засміялась. Усмішка змінила її, сувору й неприступну, на ніжну, звабливу. Вона змусила мене стояти біля неї і чекати невідомо чого. Ще запитав її про щось, викликав на розмову, яка, звичайно, буває в таких випадках.

Вже треба йти до Комоси, йти звідси, від цього столика, а мене ніби щось прив'язало, прикувало до місця. Я вже давно не чув голосу дівчини, зверненого до мене, не від­чував на собі уважного погляду, хоч і потаємного, вкрадливого, але такого, який чогось чекає од мене.

– Я бачу, вас треба провести до хворого. Напевне, самі дороги не знайдете, Ходімо.

Коли ми з хлопцями поверталися од Комоси, я ще навідався до столика медсестри. Ех, коли б могла вона залишити цю кімнату з гасовою лампою. Яка чудова погода надворі! Походили б разом біля моря, під місяцем і зорями. Ні, вона, звичайно, нікуди не піде, але треба хоч домовитись про завтрашній вечір, про танці. Адже чекати, сподіватись на зустріч з такою дівчиною – це майже бути з нею. А ще краще – це взяти з собою її книжку. Тоді ми неодмінно зустрінемось.

– «Отверженные»,– прочитав на обкладинці. – Дайте мені почитати.

– Не можу. Книжка не моя.

– Скажіть, коли вам її повернути, – спитав, забираючи з столу книжку.

– Повернете власниці, нашій медсестрі Вірі.

– Ні, я хочу принести тільки вам...

Отже, віднині я був не сам. Зі мною – вона, її ім'я.

Я думав про Марію вранці, коли ми проїздили на машині селищем. Відчував на собі її погляд, коли піднявся в повітря.

Дні пішли швидше, життя набуло нового змісту. Повернення в полк, погляд дівочих очей, які шукали мене в натовпі біля танцмайданчика, які, здавалося, проводжали мене в кожен політ, оновили мене.

Кожного дня, виконуючи учбові завдання в зоні, я пікірував точно на санчастину. Коли там, у кімнатах, лунав гуркіт мотора, я вже набирав висоту. В ці хвилини відчував, що Марія бачить мій літак. Три підряд виконані «бочки» мали повідати їй: думаю тільки про неї.

У ті виповнені радістю дні мене якось зненацька викликали до штабу. Краєв і тепер був зі мною підкреслено офіційний. Сказав, що завтра мені треба бути у командуючого армією генерала Науменка. І сам виклик, і прізвище генерала, і обстановка на фронті змусили замислитись над наказом. Ще недавно я ладен був залишити свій полк і летіти на фронт. А зараз кожна переміна в моєму становищі сприймалась по-іншому. Невже заберуть з полку? Невже полечу до штабу і не повернусь у Манас? Невже не побачу більше своїх друзів, Марію?

Увечері, як завжди, зустрівся з нею. Коли настав час розлучатись, я сказав:

– Завтра відлітаю.

– Куди?

– Можливо, назавжди.



Марія дивилась мені в очі. Чекала, що скажу далі.

– Можливо, ніколи більше не побачимось. Ось візьми книжку. Не випадає нам щастя бути разом.

Я в ці хвилини думав про війну, про бої, більше ні про що. Марія – про нас, про нашу дружбу. В очах заблищали сльози, вона стисла мою руку. Я пригорнув її і вперше в житті побачив, як дівчина плаче за мною!

На. другий день уже далеко від Манаса стояв перед командуючим армією генералом Науменком. Він докладно розпитав про мою «справу», вислухав пояснення, а потім повідомив, чого викликав. Мені пропонували посаду заступника командира полку, який літав на літаках ЛаГГ-3. Я не терпів цієї машини, що формою нагадувала карася. Попросив генерала дати мені час для обміркування пропозиції.

– До полку не повертайся. Ввечері чекаю відповіді, – сказав командуючий і розпорядився доставити мене на аеродром, де стояли... нові літаки Ла-5.

Розрахунок генерала був тонкий. Побачивши машини, я не міг відірвати од них погляду. Ходив по стоянках, милувався винищувачами, які вилискували свіжою фарбою, сідав у кабіну, вмикав радіо і думав Про те, як можна льотчику по-справжньому битися з ворогом там, у повітряному бою.

До вечора блукав по аеродрому, обмірковував, що сказати командуючому. В думках розмовляв сам із собою, з Вадимом, з Валентином, зі своїми вихованцями, з «прийомним сином» Островським. Йому недавно прийшла відповідь з Підмосков'я. Я бачив, як цей юнак стояв під деревом і плакав. Взяв у нього листа і довідався, що його маму, батька, братів, сестер розстріляли фашисти. Не знав, звідки в мене взялося таке «доросле» рішення. Я сказав Колі: «Вважай мене своїм батьком. Ніде і нікому не дам тебе скривдити».

Всі вони, мої друзі, моя Марія, кликали мене назад до свого полку. З ним у мене так багато спільного, незабутнього!

Пізно ввечері я вилетів на своєму літаку з аеродрому, пробігши повз пузаті ЛаГГ-3. Потім пролетів над чорними хмарами диму, які огортали Грозний, і вже в темряві пронісся над манаськими рибацькими хатинами. Відпросився-таки у командуючого армією додому, до свого полку.

Знову пішли буденні, напружені дні навчання.

Вступала в права пізня південна осінь. Привітне море стало похмурим, суворим, над ним низько пропливали хмари. Дощ і мряка загнали нас до бараків. Там, сидячи за столами, продовжували заняття, до яких, правду сказати, у льотчиків усе більше підупадав інтерес.

У ці дні до Манаса надійшла радісна звістка. Валентина Фігічева увінчано орденом Леніна і Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. До цього звання нас із ним представляли разом. Я щиро радів, що Героєм став мій друг. Ми не встигли як слід відзначити цю подію в житті полку, як Фігічев вибув до Москви навчатись у Військово-повітряній академії. Валя поїхала зі своїм чоловіком. Я проводжав їх, вірячи, що ми ще зустрінемось.

Якось нас, льотчиків і техніків, негайно скликали до штабу. Підходячи до штабної хатини, почули позивні сигнали московської радіостанції. Уповільнюючи ходу, прислухалися, зупинились перед репродуктором, суворі й зосереджені. Всі знали: передадуть щось важливе.

– Напевне, союзники відкрили другий фронт у Європі, – сказав хтось.

– Ого, жди. Вони ще не один місяць ганятимуться за Роммелем по африканських пустелях.

– Другий фронт уже давно відкритий. Це – наш тил.

Голос Левітана обірвав розмови. Урочисто, з піднесенням диктор повідомляв нам, усьому селищу, всьому світу: під Сталінградом оточено і розгромлено німецькі війська.

З радощів хотілось і співати, і плакати. Люди обіймалися, тиснули руки, ляскали одне одного по плечах.

Почалося те, чого чекали ми ціле літо і всю осінь!

Диктор повторив повідомлення, ми заніміло прослухали його вдруге – сповнились свіжою силою і почуттям гордості за свою Батьківщину.

– Товариші, відкриваю мітинг з нагоди перемоги наших військ під Сталінградом, – оголосив Погрібний. – Хто просить слова?

Відразу знялося кілька рук. Кожен хотів висловити біль гірких днів відступу, радість перемоги, сказати про своє прагнення скоріше бути на фронті, краще підготуватись до боїв.

Наше маленьке селище, як і вся країна, і весь світ, жили в ці дні подіями на Волзі. З цього дня час просто рвонувся вперед. Він окрилив нас сподіваннями близької, неодмінно повної перемоги над гітлерівською Німеччиною. Дні немовби посвітлішали.

Якраз перед Новим, 1943 роком Марія сказала мені, що вранці її медсанбат виїздить на фронт.

Коли я прийшов на подвір'я санчастини, грузовики батальйону, доверху навантажені майном, вже рушили з місця.

Серед бійців у шинелях і шапках здаля побачив Марію. Помахав їй рукою. Вона – мені. Коли машини зникли вдалині, я зійшов на пагорб і довго дивився вслід колоні. Шлях слався на північ, у напрямку Волги – району великих наступальних дій Червоної Армії.

Де і коли ми зустрінемося? Цього обоє не відали. Знали тільки, що нас уже ніщо не розлучить – ні відстань, ні час, ні війна,

Я повернувся в опустілий для мене Манас. Штормове море погрожувало затопити його. Довго слухав, як билися об берег могутні хвилі.

Через кілька днів і наш полк залишив Манас, просте рибацьке селище, яке подарувало мені стільки хорошого. Звідси і нашому полку пролягав шлях на фронт.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка