Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка15/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27

ФОРМУЛА ГРОЗИ


1

Нова «аерокобра» з моєї волі слухняно лізе вгору. В кабіні пахне фарбою. Внизу весняна зелена земля ще глибше занурюється в голубий серпанок.

Попереду – останні гори. Десь за ними – кубанська рівнина.

Ми летимо На фронт. Уже далеко позаду, біля Баку, наш колишній аеродром, а разом з ним і півроку тилового життя.

«На фронті» – це був наш бойовий лозунг. Він живив уяву, думку, вимагав знову й знову готуватися до нових випробувань.

Коли б кепська погода не затримала нас у Кутаїсі, ми б уже сьогодні билися з «мессершміттами». Майже біля самого фронту довелося два дні чекати просвітку на обрії. Коли ж у твоїх руках бойова зброя, а рідну землю топче ворог, думаєш тільки про розплату.

Під крилами попливли вкриті снігом верховини. їхній вигляд нагадував мені про інші гори, про інші недавні пе­рельоти.

...Наш полк, завершивши переучування на «аерокобрах», протягом деякого часу ждав нових літаків. їх мали доставити для нас із Тегерана спеціальні льотчики-перегонники. Та чомусь машини не прибували. Нарешті хтось вирішив, що ми самі зможемо одержати літаки за кордоном.

До Ірану ми вилетіли на транспортному Лі-2. Гірський кряж Ельбурс, який пролягав між долиною Кури і персидськими степами, ми подолали на великій висоті і там, за перевалом, незабаром побачили місто з білими палацами і мечетями.

У небі над Тегераном, поки літак робив звичайне перед посадкою коло, ми розглядали чуже східне місто.

Винищувачі стояли на аеродромі щільними довгими рядами. Нам не терпілось негайно вертатися додому. Та наш час тут не дуже щадили: хоч і знали, що прибуде група льотчиків за «кобрами», а чомусь не підібрали лідера, який мав провести нас на зворотному маршруті через гори.

Надходив вечір. Нам запропонували переночувати в одному з тегеранських готелів. Ми, звичайно, охоче погодились. Автобус доставив нас до міста.

Так ми вперше опинилися в небаченому досі, чужому світі.

Поряд з розкішними віллами в ока впадали халупи бідноти, обіч широких вулиць лежали вузькі брудні завулки. Дивно і моторошно було зустрічати жінок у паранджі. Поїздка до Тегерана і відверті, дружні розмови з американськими льотчиками за вечерею в ресторані були нам непоганим відшкодуванням за втрачені півдоби. Загальне враження від перебування в Тегерані дуже зіпсувало несподіване видовисько: на наших очах англійський офіцер надавав ляпасів солдатові-негру.

Вранці ми повернулися на аеродром. Коли гуртом направлялись до своїх літаків, Вадим Фадєєв раптом зупинився і, оббігши поглядом далину, продекламував гучним басом:

Мне пора обратно ехать в Русь.

Персия! Тебя ли покидаю?

Навсегда ль с тобою расстаюсь?

Из любви к родимому мне краю

Мне пора обратно ехать в Русь.

Відомі єсенінські рядки точно передавали наш настрій.

За два дні наша група знову прибула до Тегерана. І цього разу на аеродромі лідера не було. Льотчикам знову запропонували ночівлю в місті і тут же подали автобус. Мої товариші кинулися займати місця.

Я не зайшов до автобуса. Мій ведений, дивлячись на мене, залишився поруч зі мною.

Коли ми сьогодні прибули сюди, я підвернув ногу. Тепер відчував, як вона щохвилини розпухала, як гарячіше ставало у правому чоботі.

«А що, як завтра мені зовсім не дозволять сісти в машину й залишать тут на лікування?»

З великими зусиллями домігся дозволу на самостійний переліт – парою через гори.

Надовго запам'ятались мені сяючі під сонцем верховини перевалу, глибокі, темні ущелини, громаддя хмар. Згадався той переліт і зараз – це він надав мені впевненості очолити тепер велику групу, бути її лідером у доланні Кавказьких гір.

...За останніми горбами показався великий розлив Кубані. Мені не раз доводилося бачити з повітря кубанську повінь, але такої не пам'ятав. Затоплено заплави, річечки, лимани, озера – прослався безмежний водяний простір; здавалося, Азовське море, вийшовши з берегів, підступило до самого Краснодара.

За цією повінню, трохи на північ, у небо вилися високі стовпища диму – на Тамані точилися запеклі бої.

Майже вся Кубань, загарбана влітку 1942 року, цю весну зустрічала вільно. Фашистським військам вдалося затриматися тільки на маленькому шматочку землі – Таманському півострові.

Ми, льотчики, добре знали, що Краснодарський аеродром, на якому базуватимемося, націлений якраз на Тамань, і наш полк підсідає сюди для рішучих дій. Про повітряні бої над Кубанню, в яких брали участь з обох боків сотні літаків одночасно, вже писали газети. Ворог намагається наглухо закрити для наших бомбардувальників небо над своїми позиціями, притиснутими до моря – всі розрахунки на оборону він будує виключно на пануванні в повітрі. Радянське командування вчасно розгадало плани ворожих штабів. Через це ми і прилетіли в Краснодар.

Під крилами – чорні коробки будинків, затоплені білим цвітом сади.

Тут, у дорогому мені Краснодарі, почалась моя служба в авіації. Тут я, авіатехнік, уперше своїми руками підготував колись машину до бойового польоту і, ставши перед пілотом, доповів про її готовність.

Отже, я знову вийшов на вже ходжену колись стежку, але постав на ній в інший час, іншою людиною.

На землі ми збагнули, чому літаки так щільно, один біля одного, стоять на льотній бетонованій смузі, – чорнозем такий грузький, що по ньому ні пройти, ні проїхати.

Наші ескадрильї, злетівши з деяким інтервалом, прибували сюди кожна окремо. Мої льотчики, залишивши машини, сходяться на КП – ждемо, коли з'являться в небі товариші.

Ось приземлилась ескадрилья капітана Тетеріна. Пора вже бути й групі, яку вів штурман полку Крюков. До неї входить і ескадрилья Фадєєва, а що Вадима нема серед нас, відчувають усі.

Де ж вони? Невже щось трапилось на маршруті?

Ми бачимо, як нервує Краєв. Погрібний, погомонівши з льотчиками, попрямував до барака, в якому розміщують людей нашого полку.

Всі повалили туди.

Уздовж приміщення – двоярусні нари. Льотчики тих полків, які сіли раніше, вже зайняли низ, а нам дістається верх. Іскрін поплескав круглий чорний матрац, туго набитий соломою, немов спину коня, і говорить:

– На такого високого скакуна не кожний вистрибне. Андрій Труд сумнівається в міцності тоненьких стояків:

– Клянусь, не витримають Фадєєва.

Вибравши влучну хвилинку, прошу в командира БАО "машину з'їздити до міста. Не терпиться пройтись знайомими вулицями.

– Що там робити в Краснодарі? Все спалене! – відказує він.

– Якась перукарня, може, все-таки вціліла.

Всідаємося на газик, їдемо.

Коло мого життя замикається через вісім років.

2

Повернення до знайомого зруйнованого міста – сумна мандрівка. Руїни, обпалені, зчорнілі дерева, які вже ніколи не зашумлять листям, ніяк не поєднуються в моєму сприйнятті з тим, що береже пам'ять од милих мирних літ. Залиті сонцем, сяючі вікнами веселі вулиці... Яскравий людський потік... Гомін життя... Де все це?



Ось і великий будинок, «стоквартирка», в якому я прожив майже три роки. Його коробку я розпізнав ще в повітрі. Тепер можна зупинитися перед ним як перед прахом друга. Повисли марші сходів. Он стіна моєї колишньої кімнати. Ні, половина стіни...

Пройшли далі. Я пояснював хлопцям, де були до війни кінотеатр, Будинок офіцерів, аероклуб. Вони поділяли мої переживання, засмучено зітхали, дивлячись на руїни. Але, звичайно, не відчували всього того, чого зазнавав сам екскурсовод.

Обвуглені, чорні двері парадного входу в будинок аероклубу нагадали мені багато про що.

...Зустріч із Степаном Супруном у Хості, наші бесіди зміцнили мій незмінний намір стати льотчиком. Я повернувся тоді до Краснодара аж узимку. Надворі стояла сльота, і доводилось лише мріяти про сибірські сніги та морози. Тут тільки зрідка землю притрушувало сніжком, і тоді я поспіхом ставав на лижі.

Тієї зими я прийшов до Краснодарського аероклубу, щоб продовжувати вдосконалення в планеризмі. Сподівався почути цікаві бесіди з інструкторами, льотчиками, а мене самого відразу зробили викладачем. І я майже щовечора поспішав до цього великого, залитого світлом будинку і провадив заняття з юнаками й дівчатами: допомагав їм опановувати мотор літака. Доручення комсомольської організації, яке так збігалося з моїми намірами і захопленнями, відбирало багато часу, але я ставився до нього сумлінно.

Гурток при аероклубі не мав свого планера. Поглинуті обраною справою, ми хотіли самі, власними силами, зробити його. Нам здавалося тоді все можливим, і ми взялися за Діло. Довелося бути і конструктором, і будівником. Вечорами працювали в столярнях, у кімнаті аероклубу – і так усю зиму й весну. Літо промайнуло в таборах. Восени закінчили пла­нер, але наступила зима, і знову всі заняття були перенесені до класів. Навесні, як тільки підсохло, на перший же погожий день призначили випробування нашого витвору. Та якраз перед визначеним днем мені довелося виїхати у відрядження до Ростова. Повернувшись додому, я не застав ніякого планера, а разом з ним і льотчика-планериста: розбились. Причиною цього був не самодіяльно виготовлений планер, а недосвідченість випробувача. Під час заходу на посадку він забув скинути буксирний трос і зачепився ним за електродроти високої напруги.

З Краснодара я послав кілька рапортів на ім'я наркома оборони і командуючого ВПС РСЧА, в яких просив направити мене в льотну школу. На мої просьби не надходило ніяких відповідей – може, тому, що вони були надокучливими, а може, тому, що їх не було як задовольнити. Та зовсім несподівано я отримав виклик на складання екзаменів до Військово-повітряної академії ім. М. Є. Жуковського. Я мріяв про льотну школу, хотів стати просто винищувачем, мені ж виявили дуже високу честь – інженерно-технічне відділення академії. Однак це не втішало мене. Що робити? Прямо відмовитися од виклику не мав права. Вступити до академії – означало ще далі відійти від своєї давньої мрії.

Екзамени я складав, скажу відверто, без особливого ентузіазму, але гордість не дозволяла одержувати погані оцінки. Усе йшло до того, що не повернуся до своєї частини, а значить, і до занять в аероклубі.

Я зайшов до відділу кадрів ВПС і став ще раз просити направити мене в льотну школу. На мою невимовну радість, тут сказали, що є наказ наркома оборони, на підставі якого дозволяється посилати кращих техніків на перенавчання, але тут же зауважили:

– Тебе викликали в академію – і, будь ласка, навчайся там;

Тепер лише оцінки на екзаменах визначали мою долю: бути чи не бути мені льотчиком. А залишалося скласти німецьку мову й фізику. По них я одержав «незадовільно», але мене зарахували – при умові, що складу екзамени у першому семестрі. Я рішуче відмовився від «скидки», і це немало здивувало членів приймальної комісії. Порадившись між собою, вони відпустили мене в полк.

Повернувшись у станицю, де до пізньої осені перебувала наша частина в таборах, я заїхав до Краснодара, в аероклуб. Цього літа тут уже готували льотчиків-спортсменів. Я не ввійшов, а вбіг до заповітного будинку. Адже якщо мені вдасться пройти курс навчання на льотчика в аероклубі, значить, до осяйної мети – бути винищувачем – залишиться зовсім мало.

Начальник аероклубу, до якого я, задиханий, звернувся, відповів, що в листопаді, через два місяці, буде перший випуск льотчиків-спортсменів, але мене не зможуть зарахувати в цю групу. Я спробував упрошувати: почну, мовляв, у цьому році, а закінчу в наступному. Начальник не погодився на це. Тоді я зважився на погрозу: «Якщо не зарахуєте мене зараз, я перестану читати лекції для курсантів. Назавжди піду звідси!» Це зламало впертість начальника.

Того ж вечора я виїхав до станиці, оформив належну мені місячну відпустку і знову подався до Краснодара. Поклав собі віддати всі сили, щоб за місяць наздогнати у знаннях курсантів.

Аероклуб, аеродром, робота над книгою, заняття біля літака. Ці дні напруженого навчання, хвилювань, сподівань, остаточних випробувань назавжди залишились у пам'яті.

Настав довгожданий час. Це було третього вересня 1938 року. Я сів у кабіну літака не для того, щоб, випробувавши мотор, поступитися місцем пілотові, а щоб самому бачити, як махне інструктор рукою: «Злітай».

Завдання виконано точно, як вимагалося чудовою книгою Пестова «Політ на У-2».

Після дев'ятого провізного польоту лишився в кабіні У-2, не розстібаючи ременів. Підійшов начальник льотної частини аероклубу.

– Дозволяю зробити коло над аеродромом, – розпорядився він.

Я запустив мотор.

Ось він – перший самостійний політ! На цьому звичному простенькому маршруті – «коробочці» – я зазнав найглибшої радості.

Того дня я став пілотом.

У кінці вересня, склавши заліки з пілотажу, – це був місяць напруженої роботи в аероклубі, на аеродромі і вдома, де я влаштував справжній клас для тренажу, – я одержав посвідчення льотчика-спортсмена. А через два місяці з атестатом Краснодарського аероклубу, перед руїною якого я зараз стояв, вирушив до Качинської авіашколи...

Мої супутники, вже добре втомлені, прямували за мною.

– А як би все-таки розшукати перукарню? – нагадав один із них.

Ми саме підходили до неї. її приміщення якимось дивом уціліло.

Біля крісла я побачив майстра, до котрого колись завжди звертався за послугами. Він працював нині сам, і до нього була чимала черга. Не міг я піти, не порозмовлявши з єдиною знайомою людиною, яку зустрів у місті.

Нарешті стою перед ним.

– Прошу, – пропонує він сідати.

Не впізнав, значить. Я сів, запитав, чи залишався він у місті. Ось тепер його погляд затримався на мені.

Такі зустрічі дорогі для людей. Майстер сплакнув. Він теж згадав гомінкі вулиці Краснодара, аероклуб, військових льотчиків. Розповів нам, як раптово був окупований Краснодар, яку жорстоку розправу чинили гітлерівці над населенням.

Звичайно, я і мої колеги в цій перукарні були прекрасно підстрижені й поголені – так, немовби на весілля.

Перукар трохи провів нас по вулиці, сказавши на прощання:

– Сподіваюсь побачити вас усіх у моєму кріслі після перемоги над ворогом.

Його побажання пролунало не банально, а тепло, зворушливо.

На аеродромі ми застали ту ж саму тривожну ситуацію. Ескадрилья не прибула.

А між тим Краєв для чогось зібрав біля КП всіх льотчиків. Ми встигли на цей збір. Командир мовчки пройшов повз стрій, потім почав пояснювати, як завтра будемо вивчати район наступних бойових дій. Увесь полк, за винятком однієї ескадрильї, вранці облетить передній край фронту. Поведе нас хтось із командирів сусіднього полку, а може, й сам Дзусов.

Слухаючи Краєва, я уявив собі велику групу літаків, мовби натовп екскурсантів, яким показують визначні красоти міста або експонати музею. Хотілось заперечити. Правильніше було б політати четвірками або шістками. Якщо ворог нападе, такі групи будуть більш маневреними, більш здатними відбивати атаки. Навчений гірким досвідом, я на цей раз стримався. Командир полку знову може сприйняти моє зауваження по-своєму.

Ввечері повідомили зі штабу дивізії, що ескадрилья на чолі з Крюковим сидить на іншому аеродромі. Ведучий групи прийняв розлив Кубані за море, гадав, що збився з маршруту, і тому взяв набагато праворуч. Дійсно, помилитися було неважко. На виручку в далеку дорогу вирушають бензовози, бо там ніхто стільки наших літаків не заправить.

Після вечері, сміючись і жартуючи, видираємося на постелі. Раптом – тріск, гуркіт. Майже увесь другий ярус провалився. Знову регіт, дотепи на адресу БАО. Добре, що ніхто не постраждав.

Перший ярус потіснився, і наше знайомство з льотчиками, які вже побували в боях над «Голубою лінією» – так гітлерівці називали свій тутешній передній край, стало буквально близьким.

Повніше прояснилась обстановка на нашому фронті. Хтось із сусіднього полку кілька днів тому збив знаменитого німецького аса, який приземлився на парашуті. Від нього стало відомо, що фашистське командування перекинуло сюди бойові авіачастини з-під Харкова і навіть з ленінградського напрямку. Інші «спущені на землю» сповістили, що недавно воювали в Африці. Ворог діяв тут масовими нальотами бомбардувальників із щільним прикриттям винищувачів.

Наші льотчики зіткнулися з такими винищувачами, про існування яких вони раніше тільки чули. Розповіли нам, наприклад, про Ме-109 Г-2, Ме-109 Г-4. Хлопці наголосили, що ці винищувачі мають сильне озброєння і потужні мотори – на пікіруванні за такими і не думай гнатися: все одно втече. Появилися тут і зовсім нові машини, типу наших штурмовиків – двомоторний Хе-129. Ескадри, прислані сюди, мали імена уславлених в німецькій авіації льотчиків – «Удет», «Мельдерс»...

Так у нас склалася майже повна уява про те, яким твердим є цей горішок – ворожий плацдарм на Кубані, і що обіцяють нам прийдешні дні повітряних боїв.

3

Уже було визначено, хто за ким іде в групі, лідер з полку Дзусова очікував, коли ми разом, з ним направимося до машин, як раптом зі штабу дивізії передали, що над станицею Кримською точиться повітряний бій. Потрібна негайна підтримка.



Згадка про Кримську схвилювала мене.

...Наша авіачастина щоліта виїздила до цієї мальовничої станиці в табір. Одного разу, приїхавши сюди в справах, я почув, що тут є планерний гурток. Гурток має планер, недавно придбаний і ще навіть не зібраний. Мені дуже хотілося оглянути новий апарат, а товариші охоче показали свій скарб, попросили мене допомогти скласти і випробувати планер. Я погодився.

Ось ми вивезли ящики за станицю, на толоку, склали там апарат і витягли його на пагорб, щоб звідти легше було відірватися од землі. Я зайняв місце в кабіні, вантажне авто натягло буксир. Планер злинув над полем. Я зробив кілька розворотів, перевірив, як орудує керування. Настав час іти на посадку. Але вільної площі не виявилось. Планер не ждав. Я ще трохи протяг і бухнувся прямо в чиюсь картоплю.

Доки вивільнявся з прив'язних ременів і вилазив з кабіни, до місця приземлення планера збіглися всі місцеві діти. Вони, звичайно, не зважали на межі, на грядки, і тому слідком за ними від кожної хати мчали, сварячись, господині.

Події останніх днів дали зрозуміти, що нам треба негайно вибиратися зі своїми польотами десь у поле. Ми розібрали планер і одвезли його подалі од станиці. Там знову склали і отаборились на широкій ниві конюшини. Я вдруге сів у кабіну. Злетів. Чітко бачив ряди соняшнику, кукурудзи, як яскраво палав у балках польовий мак. Усе таке чудове!

Раптом виявляю, що планер не підкоряється мені: очевидно, в поспіху хтось неправильно з'єднав тяги. Як не намагався посадити його, він гепнувся на землю. Мене виволокли з-під уламків. Коли опритомнів, побачив схилених наді мною гуртківців і якогось літнього чоловіка. Дядько сумно хитав головою. Йому, очевидно, було жаль мене. Я не міг стати на ушкоджену ногу. А той чоловік примчав сюди на машині для того, щоб нас прогнати звідси, вилаяти за витолочену радгоспівську конюшину. Однак йому довелося навіть дати нам свою машину, щоб одвезти мене в полк.

Планер незабаром відремонтували. Його крила пронесли не одного юнака й дівчину над полями довкола тієї станиці, не в одному серці розбудили жадобу висоти й польоту...

«...Над Кримською точиться бій...» – Ці слова лунали для мене теперішнім і минулим.

Краєв звернувся до мене:

– Капітане, полетите назустріч «юнкерсам».

– Єсть!

– Справитесь? – Командир, звичайно, мав на увазі передусім орієнтування на ще не освоєній місцевості.



Я відповів командирові, що його наказ буде виконано, а перед собою в ці хвилини бачив завдання далеко більше, ширше, важливіше, ніж пунктуальне виконання наказу.

Півроку я не був у фронтовому небі. Проминули місяці безнастанного навчання, глибоких роздумів. За цей час Я остаточно відмовився від багатьох застарілих тактичних прийомів у діях пари і групи; всю бойову роботу винищувача чітко поділив на певні види, визначені самою війною, для кожного з них була віднайдена сучасна, з урахуванням усього бойового досвіду, тактика.

Мої нотатки, розпочаті в Маяках, схеми на аркушах паперу і на піску морського берега, заняття в землянках і тренувальні польоти над аеродромом, мої невдачі й перемоги, весь колективний бойовий досвід нашого полку, наша воля до перемоги – усе тепер викристалізовувалося в новій тактиці, душею якої була до кінця визріла жадоба бити ворога без промаху.

Таке завдання можна було ставити перед собою і перед усіма льотчиками ескадрильї завдяки тому, що ми пересіли на сучасні, досконалі швидкісні літаки, якими були «кобри» і Ла-5, Як-1 та Як-9, що надійшли на озброєння. Майже всі льотчики прибули на фронт з великим досвідом за плечима. Батьківщина вже дала нам стільки бойової техніки, що чисельна перевага ворога на багатьох ділянках фронтів звелася нанівець. Дух повної перемоги нашого народу над гітлеризмом надихав і нас, льотчиків, на дерзновенні, новаторські дії в боях.

Нас піднялося шестеро. Відразу налагодили зв'язок із «Тигром»– командним пунктом дивізії. Комдив генерал Борман був на самому передньому краї і, зрозуміло, викликав нас для прикриття наземних військ. Група йшла туди слідом за шісткою сусіднього полку, яка злетіла з аеродрому трохи раніше.

Комдив повідомив обстановку:

– У повітрі спокійно. Будьте уважними. «Юнкерси» не забаряться.

Для моєї групи район прикриття був строго визначений – передній край біля станиці Кримської. Раніше ми, прилетівши до району, який прикривали, замикали коло, ходили так на малій швидкості, оглядаючись назад. «Мессери», звичайно, звалювались згори і сковували всю групу боєм. За таких умов вони завжди мали перевагу в швидкості – цебто вирішальну перевагу в бою.

Аналізуючи десятки повітряних поєдинків, а надто – послідовність і взаємозв'язок елементів бою на вертикалях, я мислено розчленовував саме поняття швидкості. Якщо вона є найголовнішим фактором у перемозі, то з чого ж вона складається сама? Як досягти необхідної швидкості – цієї акумульованої бойової сили винищувача, яку можна використати в першому-ліпшому несподіваному маневрі, в раптовому нападі, у нищівному вогні?

На ці питання я докопався відповіді для себе в дні переучування на «кобрі». Мої висновки, осмислені спільно зі всіма льотчиками, вже були прийняті на озброєння нашого полку.

Від наших «ножиць», які ми застосовували, патрулюючи над Каховкою і пізніше, настав час відмовитись. Адже треба було не просто «ходити» над районом, не баражувати, прикриваючи «собою» небо від «юнкерсів», підставляючи себе під траси «мессерів», а самим нападати на ворога, атакувати його літаки, бити зненацька, грізно, разюче, як б'є блискавка. Цьому завданню мали бути підпорядковані всі елементи польоту.

У першому ж вильоті на Кубані я застосовував усе, що виносив у душі за багато днів і ночей роздумів. Стрій нашої групи не був схожий на жоден із тих, якими користувались ми досі. Це була «етажерка» пар, витягнута в бік сонця, з перевищенням однієї пари над іншою на двісті – триста метрів.

Ішли ми на висоті чотирьох тисяч метрів і тримали курс не точно на Кримську, а навмисне відхиляючись від неї трохи на південь, до моря. От ми заглибились на територію, окуповану гітлерівцями, і притримуємось переднього краю. У нас був такий запас висоти, такий величезний простір огляду, що ніякі несподіванки нас не могли застати зненацька. По-перше, тому що ми прекрасно бачили один одного і кожний з нас стежив за товаришем, а не за собою, – саме це було найважливішим у нашій домовленості. А по-друге, ми, поінформовані «Тигром», знали, що ворожі літаки зустрінемо тільки над Кримською. Над Кримською! – на цьому зосереджували всю увагу.

А готували себе до цієї зустрічі зовсім не так, як раніше. Прикинувши відстань од Новоросійська, над яким ми летіли зараз, до Кримської, я визначив, що саме тепер треба почати блискавичне зниження, аби через кілька хвилин, саме в момент найвищої швидкості і на заданій висоті, появитися над Кримською. Так ми свою висоту перетворимо на додаткову швидкість. А швидкість нам забезпечувала потрібну раптовість, маневреність, нищівний вогневий удар і знов-таки висоту під час виходу з атаки.

Висота – швидкість – маневр – вогонь! Ось формула грози, формула перемоги.

На час того вильоту я, звичайно, ще не знайшов чіткого виразу у словах нашої тактичної формули, але в діях вона вже повністю склалась.

Саме так, як передбачали, блискавично «прочесали» шісткою повітряний простір і точно над Кримською побачили літаки... Це були наші «лагги» з групи, яка вилетіла перед нами. Прогуркотівши над ними (вони крутили застарілу «карусель»), я подумав: з'явись тут пара «мессерів», отак, як з'явились ми, вони могли б легко розправитися з «лаггами».

Наша шістка знову стала набирати висоту. Внизу нам не було чого робити. Адже ми виконували завдання по прикриттю наземних військ. Обов'язково мали пробути в заданому районі одну годину двадцять хвилин. То полого знижуючись із висоти, то набираючи її після прольоту над районом патрулювання – рух маятника, ми досягаємо польоту на великій швидкості. Наші колеги, які тут кружляють, взаємно прикриваючи «хвости», цього, звичайно, не мають. Як далеко їм до блискавичних ударів!

Коли ми набрали пристойну висоту, я подав команду:

– Розворот на сто вісімдесят!..

Вдруге йдемо зі зниженням на Кримську. Всього п'ять хвилин не було нашої групи в даному районі. Але в яку ситуацію ми потрапили тут! Над Кримською літало більше десятка «мессерів». Вони пікірували на четвірку «лаггів», що продовжували кружляти на малих швидкостях. Тепер остаточне слово було за нами. Я кинувся в атаку на ведучого ворожої групи, бо мав запас швидкості. За нами була безперечна перевага – висота.

Ні, недаремно ми пріли над своїми схемами й розрахунками, не марно опрацьовували нові тактичні прийоми. Ворожий винищувач – ведучий групи – був розстріляний зненацька. Він спалахнув, немов од удару грози. Я на такій швидкості зблизився й атакував його, що ледве не зіткнувся з ним: димом від нього овіяло мій літак. Кількасот метрів мій винищувач ішов угору довільно, доки я опритомнів, утративши світосприйняття в момент перевантаження на виводі машини.

Георгій Рєчкалов, ведучий найвищої пари, теж атакував «мессершмітта» і збив його першими ж чергами гармати й кулеметів.

Коли ми знову набрали висоту, побачили під собою несподівану картину: німецькі винищувачі, за одну мить втративши двох із групи, вже залишали, втікаючи, цей район. Сюди вони прийшли, очевидно, щоб очистити небо від наших винищувачів перед приходом «юнкерсів», а довелося самим поступитися місцем. «Лагги», яким без нас було б несолодко в такому становищі, безумовно, надійно захищали наземників. Наша шістка, готова знову кинутися з висоти на будь-якого ворога, захопила простір, стала його володарем і впевнено чекала на німецькі бомбовози.

Мабуть, наші атаки і наш відхід на сонце так ошелешили ворожих наземних радіонавідників, що вони завернули бомбардувальники назад чи перенацілили їх. Одне слово, «юнкерси» досі завжди обов'язково появлялись слідом за «мессерами», а тепер їх не було.

Ми патрулювали протягом заданого часу, то знижуючись, то зникаючи у висоті. Не дочекавшись «юнкерсів», повернулися на аеродром. Я був задоволений діями всієї групи, кожним льотчиком зокрема, а особливо тим, що вони дотримувалися всіх, визначених на землі, дистанцій, чітко виконували маневри, всі добре показали новий стиль бойової роботи.

Як тільки ми приземлились, до наших літаків підійшли сусіди – ті, що були атаковані «мессершміттами», – висловити своє захоплення нашими атаками.

– Ви здорово їх! В одну мить усіх як вітром здуло, – сказав льотчик «лагга», на обличчі якого ще витали ознаки тривоги. – Якби не ви... Дірок, гадюка, встиг наробити в моїй машині.

– Не ходіть, як куріпки, немічною зграйкою! – сказав Рєчкалов, витираючи спітнілий лоб.

– Так, хлопці, ваша тактика вже пережила себе. – Я намірився повести серйозну розмову з сусідами, коли раптом побачив Вадима Фадєєва, що йшов од свого літака.

Йому, очевидно, розповіли «лаггівці» про наш успішний швидкоплинний бій. Я прочитав це на його радісному обличчі. Вадим обійняв мене за плечі.

– Ми плаваємо по морях і болотах, а ти, чортяка, кришиш фріців. Що, діяв по-новому, по-нашому?

– Так, Вадиме.

– Поздоровляю! Хто по-старому воює, той самі дірки привозить. – Фадєєв, сміючись, поплескав по спині льотчика «лагга», який опинився в центрі і все з тією ж тривогою в очах позирав на всіх.

Підійшов Крюков.

– Добре почали! – сказав Павло Павлович, потискуючи всім руки. – Комдив передав, що він задоволений вашою роботою.

Таким був початок.

4

Успішний виліт моєї шістки врятував ескадрилью від «академічного» провозу над районом бойових дій, затіяного Краєвим. Так ми й не побачили урочистого моменту, коли дві ескадрильї великою армадою, однією юрмою мали податися під хмари до переднього краю. Ми тепер ждали повернення товаришів на землі.



Ось уже показалися в небі наші «кобри». Перші з тих, хто приземлився, на запитання: «Як там справи?» – відповіли неохоче, коротко:

– Одного втратили.

Пізніше стали відомі подробиці того польоту. Група йшла під самими хмарами, «мессершмітти» зненацька вишугнули з-за них, підбили одну «кобру» і зникли. Льотчик вистрибнув з парашутом. Машину втрачено ні за що. Ця пригода ще раз переконала всіх у тому, що треба рішуче відмовитись од застарілих методів ведення бою. Район можна було освоїти зовсім по-іншому – малими, вправними у маневрі групами.

Гуркіт моторів, вогняні розчерки ракет, накази начальників змушують поспішати, підстьобують.

Ми знову летимо шісткою на прикриття наземних військ.

Побачене під Кримською – перші «мессершмітти» з'явилися на великій висоті лише двома парами, потім удар «мисливців» з-за хмар, – підказало новий стрій моїй шістці. Я з Голубєвим іду вище над четвіркою Паскєєва. Ударна група має зав'язати бій, а ми розправлятимемося з тими, які відіб'ються од строю або полізуть на висоту, готуючись до атаки.

Довіряючи Паскєєву ударну четвірку, я хотів переконатися, як він покаже себе в ділі, як воюватиме після тривалої перерви. Останній його виліт улітку минулого року за­кінчився для нього поразкою. Як він поведеться зараз при зустрічі з «мессершміттами», «фоккерами»?

Висота п'ять тисяч метрів. У просвіти між хмарами видно блакитну землю. Озираюся навкруги. В небі тиша і спокій. Зрозуміло, це ненадовго. Ось-ось звідкись покажуться ворожі літаки.

Так і є. Нижче від нас, далеко попереду, темною купою йдуть у щільному строю бомбардувальники. Група велика, з півсотні літаків. Де ж винищувачі? Невже запізнилися? Це на них не схоже. Так, винищувачі тільки здіймаються з аеродрому Анапи, збиваючи куряву. Розрахунок точний: до переднього краю вони прийдуть вчасно. Разом із «юнкерсами».

Там, поза цим рухом у повітрі, лежало неозоре синє море, що зливалося з небом. Хотілося ще хоча б разок поглянути в ніжну, спокійну далечінь, але тривога примушувала зосередитися на групі бомбардувальників, яка розросталась на очах.

Повідомив «Тигру» про наближення «юнкерсів», наказав Паскєєву приготуватися до атаки і знов оглянувся довкола. Присутність «мессерів» я швидше вгадав, ніж побачив. Вони були далеко, але вже можна було визначити їх стрій. Пара «мисливців» йшла точно на тій висоті, на якій були ми. З ними першими нам доведеться схрестити траси.

– Голубєв, іду в атаку, прикрий!

Ці слова говориш скоріше для того, щоб підвести якусь умовну риску під тим, що діялося досі, і сказати, що починається повітряний бій.

Пара «мессерів» полізла вище. Нам теж треба набирати висоту. Між хмарами мені видно четвірку Паскєєва. За нею необхідно стежити не тільки з тих міркувань, які я висловив раніше. Його четвірка – це наша опора!

В момент зближення з «мисливцями», які, маневруючи, ухилялися від бою, я помітив, що основна група «мессершміттів», яка злетіла з аеродрому Анапи, вже йшла попереду бомбардувальників. Винищувачі цілою десяткою насувались на нашу четвірку. Паскєєву необхідно було атакувати в лоб, щоб розігнати їх і самому прорватися до бомбардувальників. Він, ведучи групу, йшов попереду. Я добре бачив його і ждав од нього рішучих дій.

Хвилина, коли мала блиснути траса його літака, наближалась, але він чомусь не стріляв.

– Паскєєв, атакуй! Атакуй! – не стримав я себе.

Здається, саме в ці секунди, коли я послав по радіо слова наказу, Паскєєв різко перевернув машину і пішов униз. Смуга густого чорного диму від мотора літака так виразно позначає пройдений шлях лише тоді, коли пілот включає форсаж.

Що він робить? Що думає? Та він просто ухилився від поєдинку! На кого ж залишив трьох молодих льотчиків? Я, забувши про ворожих «мисливців», увесь був там, унизу, серед своїх, залишених напризволяще в тяжку хвилину.

Літак Паскєєва зник в імлі. Я кинувся до нашої трійки. Погарячкував – невдало вибрав момент для відриву од висотної ворожої пари. Та про це шкодуватиму потім. Зараз мені потрібно каменем упасти вниз, до розгубленої ударної групи. Ось уже одного з них атакує пара «мессерів». Я мчусь їй напереріз. Пізно. Літак Козлова, веденого Паскєєва, вже падає до землі, втративши керування.

Коли пара молодих льотчиків, яка залишилась од четвірки, пристроїлась до мене, і я, розвертаючись, відбивав атаки «мессерів», з тривогою подумав про свого веденого Голубєва. Де він? Чому його немає з нами? Коли відстав? А тим часом до переднього краю наближалась ціла армада ворожих бомбардувальників. Десятки тонн руйнівних бомб несли вони під чорними крилами. Перетнути шлях «юнкерсам» у нас немає сил. Єдине, на що ми здатні, – це врізатися в гущу дев'яток, порушити їх стрій і змусити скидати бомби зараз же, неприцільно, без пікірування.

І я повів трійку в атаку. Молоді льотчики сміливо пішли за мною. Дужий вогонь наших гармат і кулеметів іскристими нитками потягся до «юнкерсів». Залишались лічені метри – ми йшли, не звертаючи. Бомбардувальники почали відвалювати в різні боки. Перехиляючись, не дійшовши до цілі, стали скидати фугаски на землю. Стрільці палили по нас із кулеметів. Проте ця серйозна перешкода не лякала, адже ми вже відчували перемогу, бо досягли головного. Проскочивши одну групу «юнкерсів», ввірвалися в другу, потім у третю. «Мессери» не встигали і не могли завадити нам робити своє. Коли проскочили крізь увесь стрій і опинилися проти більш як десяти ворожих винищувачів, зав'язався повітряний бій. Довелося захищатися, аби не дати збити себе. Незабаром у небі з'явилася нова група наших і виручила нас. Удома, на аеродромі, я передусім запитав, чи повернулися Голубєв і Паскєєв. Голубєва немає. Паскєєв благополучно приземлився.

– Як його машина? – поцікавився я в техніка.

– Мотор заклинило, – відповів той.

Звичайно, тривалим форсажуванням можна вивести мотор з ладу. Невже Паскєєв міг вдатися до цього? На це відповісти не можна. Один факт не дає права звинуватити людину в боягузтві.

Двох товаришів, дві нові машини втратили ми сьогодні. , І тільки через те, що Паскєєв похитнувся у найвідповідальнішу мить. Яка вона важлива і вирішальна та мить!

Ми втрьох ішли від стоянок до КП і побачили його. Він стояв один, очікуючи нас. Винувато посміхався, блідий, розгублено водив очима. Про щось запитував. Я не міг затриматися, не сприймав його слів. Гнів уже заглушив у мені найменшу повагу до нього. Звичайним тоном я не зміг би розмовляти з ним, а гримнути, вбити його страшним звинуваченням у підлості, в нікчемності – на це не зважився. З якогось часу я навчився стримуватися там, де треба.

Командир полку, вислухавши мій рапорт про виліт, гіркі втрати, мої передбачення щодо поведінки Паскєєва, сказав:

– Гаразд, розберемося. Готуй групу для нового вильоту.

Тяжке враження від втрат затьмарило всі радощі першого успіху ескадрильї. Та життя не дає заглиблюватись у переживання невдач – воно вимагає від нас тільки мужності, тільки бойової активності.

Я знову в кабіні літака. Включивши приймач, чую збуджений голос Фадєєва. Десь там далеко триває запеклий, тяжкий повітряний бій – сюди, на поле нашого аеродрому, зі словами Фадєєва виплескується його гаряче полум'я. Тривога за долю друзів, які в ці хвилини кидались у смертельні сутички, кликала на висоту.

5

У той день, ще кілька разів вилітаючи на прикриття наших військ, полк надвечір одержав наказ – перебазуватися в район станиці Поповицька. Це нікого не здивувало: Краснодарський аеродром був заставлений літаками, а весна робила своє – швидко підсушувала кубанську землю.



Збори, метушня переїзду нагадали мені про інші перебазування–сорок першого і сорок другого років. Між тими і цим не було нічого схожого. Тепер ми вперше переїздили з одного аеродрому на другий не тому, що змушені були віддавати свою базу ворогу. Ні, ми з певним наміром міняли бойову позицію заради тактичної вигоди, зручностей для роботи і життя.

Споряджаючи чемодан, я натрапив на річ, яка змусила мене поринути в спогади.

...Це було напередодні Нового року! Якраз перед розлукою з Марією поїхав я до Баку. Такі мандрівки в ті дні випадали нам рідко і через те ставали цілою подією у житті. Командир дозволив мені з'їздити до міста придбати дещо для себе. Я прибув до Баку вранці, весь день ходив по магазинах, оглядав місто. Купив собі галіфе, білизну і, сам не відаю чому, набрав матерії на дівочу сукню. Упоравшись з усім, побачив, що до поїзда ще є час, і зі своїми згортками пішов до театру послухати «Кармен». Ще підлітком я слухав цю оперу в Новосибірську у виконанні самодіяльних співаків і співачок. У ті роки мене приваблювали насамперед тореадори. Тепер чарувала Кармен, і я глибоко переживав драматичні сцени.

Стоячи нині над чемоданом, я пригадав день, проведений у Баку, красуню Кармен і думав, думав про ту, для кого було придбано тканину на сукню.

Де ті краї, в яких ми зустрілися з Марією і сказали одне одному незабутні слова? Дуже далеко звідси. Я часто згадував, думав про неї. І їй, як і сестрі, не вручив дарунка. Я надіявся розшукати Марію і домогтися, щоб її перевели служити до нас. Якось у ті дні, коли ми по дорозі на фронт затрималися на певний час поблизу Баку, перенавчаючись на «кобри», один з інженерів нашого полку виїздив до Махачкали. Довідавшись про те, я умовляв його: «Якщо десь там раптом зустрінеш, забери її з батальйону і привези сюди. Як тільки зможеш це зробити, так і зроби!» Той посміявся наді мною і поїхав. Звичайно, Марії в Махачкалі не було й близько – в цей час перебувала на фронті. Я зрозумів тоді: призначений для неї дарунок надовго залишиться при мені.

Сьогодні, готуючись до перельоту, я з якоюсь глибокою тугою подумав про Марію. Минуло майже чотири місяці, як наші фронтові дороги розійшлися. Час змінив моє життя, я знову воював, мав нові перемоги над ворогом і нові прикрощі. А де вона? Як ідеться їй? Чому не написала й досі жодного рядочка? Невже все, що наторохтіли їй у вуха про мої неприємності, взяло гору над тими добрими почуттями, з якими не крились ми одне перед одним? Так, усе може бути. Адже там, де вона служить, теж є молоді льотчики, і вони відвідують своїх товаришів у санчастині так само, як це робили ми, і вони знайомляться з нею, як познайо­мився я...

Думки про Марію, про її ставлення до мене не полишали мене й під час перельоту. На новому аеродромі базувався невідомо який батальйон. Чого не трапляється на війні! А що, коли авіачастина, в якій служила Марія, пострибавши по аеродромах Сальських степів, повернулася сюди, на Кубань?

Станиця Поповицька, де ми приземлилися, вся тонула в розквітлих садах. її біленькі хатки змушували щоразу згадувати українські села, через які ми відходили влітку сорок першого.

Перший день на новому місці випав похмурий, з дощичком. Як тільки хмари піднялися вище, прийшов наказ вилітати на патрулювання.

Добираючи групу, я тепер турбувався не лише про її склад, а й про ведучих, про розстановку льотчиків у під­групах. Хто і де буде йти, як зіграє свою роль від початку до закінчення вильоту – ось що головне.

Летимо шісткою. Пару над нами веде Рєчкалов. Він відзначається тим, що швидко схоплює ідею кожного бою. Рєчкалов завжди доводить до кінця сутичку, настійно добивається перемоги.

Уже в повітрі, на маршруті, чую по радіо:

– Я «Тигр», я «Тигр». У напрямку Краснодара йде три дев'ятки «юнкерсів». Прикрий місто.

Я відповів командиру дивізії, що наказ отримано, і негайно змінив курс.

Ще не долетівши до Краснодара, нижче нас побачив ві­сім «мессершміттів». Значить, бомбардувальники десь на підході, треба прогнати звідси винищувачів. З-під самих хмар спікірував на обраного «мессера». У мене була пере­вага у висоті, атака вдалася раптовою. Спалахнувши, ворог пішов до землі. Рєчкалов, напавши так само зненацька, теж збив одного. Ворожа група розсипалась і, притискуючись до землі, кинулася врозтіч.

Паніка, як відомо, завжди значно послаблює сили. Ми стали переслідувати. Навіть мій ведений, новачок, з яким я сьогодні летів уперше, цупко насів на одного.

– Атакую, атакую, прикрийте, прикрийте! – закричав він по радіо.

В голосі я відчув і гарячковість, і неймовірний бойовий азарт, і похапливість. Зрозумів стан молодого льотчика, який вперше брав участь у бою. Він один із тих, кого ми навчали майже півроку в тилу, кому багато разів говорили про витримку під час зустрічі з ворогом. Тепер він палав бажанням збити чужинця, виконати обов'язок, показати, на що здатний. Саме при такому великому бажанні й старанні молодий льотчик здебільшого промахується, робить елемен­тарні помилки. Необхідно було уважно простежити за ним, підтримати його бойове поривання.

– Прикриваю, атакуй! – відповів я і пішов за ним. Мій ведений уже діставав «мессера» трасами вогню.

– Спокійно, не поспішай стріляти. Підійди ближче, – підказав я.

Це були секунди високої напруги волі, психіки, думки, бойового азарту. Мої слова нагадали юнакові про те, що поруч товариші, але треба добре прицілюватись. І справді, молодий льотчик повів машину на зближення спокійніше. Наступна траса була точна, вбивча. «Мессершмітт» загорівся.

Тут я згадав про головне – прикриття Краснодара. Туди поривалися ворожі бомбардувальники. Коротка команда – і розвертаємось на Краснодар.

Спершу летів під враженням щойно проведеного блискавичного бою. Він приніс нам радість успіху, а ворогові – загибель. Ведений уже точно тримався свого місця, рівно, впевнено вів літак. «Молодець!» – сказав я новачкові по радіо.

Очевидно, одна група «юнкерсів» встигла до міста раніше від нас – на околиці вставав стовп диму. В небі – наші друзі-винищувачі, які базувалися в Краснодарі. Трохи зачекавши, я з групою пішов у напрямку Кримської.

Де ж інші дев'ятки «юнкерсів»? Видно, їх перехопили наші Краснодарські винищувачі. Отже, «очистка» неба так і не вдалася «мессерам».

До нашої шістки пристав якийсь одинак-винищувач. Придивився до нього – та це ж «кітті-хаук» з полку Дзусова. Мабуть, нелегкою була сутичка з ворогом, коли відколовся од своїх. Але додому не поспішає – якщо мотор тягне і діє зброя, він повинен битися.

Притискаючись до пружка хмар, пускаючи дим форсованих моторів, нас наздоганяє група «мессершміттів».

Ми різко розвернулися назустріч. Я атакував ведучого знизу, в живіт машини, і вона, втративши швидкість і загорівшись, пішла до землі. Решта сполохано кинулась урозтіч, ховаючись у хмари.

Ми знову беремо курс на Кримську. Ще одна група «мессершміттів» преться на нас. Зближення блискавичне. Щось дуже багато їх сьогодні, цих «мессерів», більше, ніж хочеться. Схоже, таки серйозно хочуть розправитися з нами.

Напруження в повітрі зростає щомиті. Нам треба ще бути над переднім краєм. Адже коли наші винищувачі в повітрі, то й піхотинці почувають себе впевненіше – «юнкерси» тоді не прорвуться до них. Обов'язково треба протриматись іще з півгодини. А «мессершмітти» нахабнішають, налазять. Один з них атакував «кітті-хаука».

Повертаю літак і прилаштовуюсь у хвіст «мессера». Ловлю його в приціл. Бачу – там, за ним, зовсім близько, прямо в полі обстрілу, вимальовується наш. Якщо по ворогу випущу чергу з гармати, то дістану й свого. Стріляю Тільки з кулемета. «Мессершмітт» упіймав мою чергу, конвульсивно перекрутився. «Кітті-хаук» ледве не завадив, мені збити «мессера», який усе-таки встиг стрельнути сто ньому.

У цей же час праворуч женеться в атаку ще один «мессершмітт». Різко, з зариванням розвертаю машину, і перехрестя прицілу стає точно перед його жовтим коком. Траса кресонула над мотором.

Що таке? Чому не влучив? «Мессершмітт» уже проскочив. Одкинувшись на бронеспинку, зважую, що сталося. Все робив як слід, а не влучив. Мабуть, у момент перевантаження втратив відчуття відстані, і через те перехрестя обмануло.

На роздуми – дві-три секунди. Моя друга черга все-таки прошила мотор і кабіну «худого». Думка фіксує: «Четвертий!», а погляд проводжає його до землі.

Бій так само раптово скінчився, як і почався. У повітрі настала дивовижна тиша. Час нашого патрулювання вичерпано, можна йти додому.

Коли ми приземлилися, штаб полку прийняв радіограму від командуючого повітряними силами фронту генерала Вершиніна. Він бачив наші дії над переднім краєм і оголосив подяку мені й групі за успішний бій. Кубанська земля сьогодні прийняла від мене уламки чотирьох ворожих літаків.

Слідом за нами повернулась у полк четвірка, яку водив Крюков. Його теж наздогнала радіограма з подякою Вершиніна за три збиті літаки. Крюкова і мене командуючий авіацією фронту представив до Нагороди бойовими орденами.

Не знаю, як сприйняв це Краєв. Лише кілька днів як ми на фронті, а йому вже треба підписувати нагородні документи. Мабуть, не поквапиться з цією роботою. Та мене цілком задовольняють самі перемоги, яких ніхто не відбере. Малим числом ми громили сьогодні великі сили ворога. А що буде, коли пошлють у бій усіх молодих льотчиків, коли ми одночасно піднімемо всі ескадрильї! Ось тоді побачимо, якої заспівають «мессери» і «фоккери»!

6

Доки ми були в польоті, фронтове життя наготовило новину. До Вадима Фадєєва приїхала його молода дружина – побралися саме перед тим, як ми вилітали на фронт. Вона, провівши його, залишилась у Баку. А це нагрянула. Коли ми поверталися з аеродрому до станиці, Фадєєв упізнав її здалеку. Гостя стояла біля хвіртки.



Ще на ходу Вадим вистрибує з полуторки. Ми їдемо далі, до гуртожитку.

Я помахав їм рукою, вони відповіли. Якийсь час, стоячи в кузові, думав про Вадима. Він відзначився і тут, у боях над Таманню, ще раз утвердив за собою славу хороброго, вправ­ного винищувача. В полку любили Фадєєва за простоту, за веселу вдачу, за відвагу в боях. Я радів з успіхів свого друга, щодня радів, що не помилився в ньому. Правда, іноді, коли ми ходили на завдання в одній групі, Вадим давав приводи для серйозних розмов між нами. Його «вибрики» в повітрі призводили до порушень наших тактичних задумів і дій. Його нестримна бурхлива натура подеколи призводила до таких прикрих ситуацій у повітрі, що мені доводилось кидатися на виручку Вадимові.

Одного разу ми поверталися з вильоту, і фокуси Вадима ледь не призвели його до загибелі.

Літаки один за одним уже заходили на посадку. Фадєєв пронісся на своєму над самим верхів'ям дерев, справивши, звичайно, ефектне враження на всю станицю, і, крутнувши кілька «бочок», полинув на висоту. Ті з нас, хто вже приземлився, спостерігали за цирковими номерами Вадима, розуміючи, кому вони адресуються, хто ще, крім нас, льотчиків, стежить за ним. Не з'явись на цей час у небі німецькі винищувачі-«мисливці», форс Вадимів закінчився б для нього добрячою нагінкою командира. Та коли на «кобру», як сніг на голову, з-за хмар зненацька звалилася четвірка «мессершміттів», ми занепокоїлись не на жарт; та ж Вадим у самозамилуванні нічогісінько не бачить довкола, а фашисти вже от-от стрілятимуть по ньому.

Федоров кинувся до свого літака, включив рацію, щоб попередити Фадєєва про небезпеку. Чи встигне? Ми на землі завмерли: Вадим загине! Але, мабуть, саме чуття сказало йому про навислу загрозу озирнувся в ту мить, коли в повітрі вже писалась пунктиром кулеметна траса ворожого літака. Фадєєв рвонув машину вбік, потім спікірував до самої землі.

Так він урятувався.

Коли ми з Вадимом залишилися самі, я по-товариськи порадив відмовитись од хвацьких, легковажних замашок. Він хотів було усе звести на жарт. Але нашу розмову чув Погрібний і підтримав мене:

– Правильно тобі кажуть, Фадєєв. Добре подумай над своєю поведінкою в повітрі. Подумай, Вадиме.

Фадєєв залишився, а ми з Погрібним пішли на КП.

– Допоможи йому. Він краще тебе розуміє, – продовжував розмову замполіт, коли ми відійшли. – Льотчик він хороший.

– А мені боязко за нього. Хвацькість завжди кінчається кепсько, – сказав я прямо.

З цього випадку зробили висновки для всього полку. Віднині в час повернення групи із завдання, у повітрі лишалась пара, що мала завдання прикривати аеродром доти, доки сідатимуть інші. А на землі один з льотчиків сидів у кабіні до тих пір, поки не приземлялась уся група.

Як колись під Зерноградом, довелося знову повторювати льотчикам відому істину: коли ти в літаку – весь час шукай ворога. Весь час, доки не залишиш кабіну!..

Попутною машиною діставшись у Поповицьку, Козлов розповів, що сталося з ним у повітрі, не змовчавши про те, як дивно поводився у вирішальний момент Паскєєв. Мені стало зрозуміло, що Паскєєву більше довіряти не можна. А командир полку все ще «розбирався» у цій справі.

Кілька успішних боїв остаточно переконали льотчиків нашого полку в правильності нових тактичних прийомів. Та в нас ще не вистачало сил: у кожному польоті ми наштовхувались на кількісну перевагу ворожої авіації. До того ж, наше командування поки що дотримувалось думки, що краще весь час кружляти над переднім краєм кількома літаками, ніж зрідка посилати туди великі групи.

Літаючи на прикриття наших військ, ми помічали, що до фронту підтягувались наша артилерія, піхота.

Готувався наступ. Швидше б він розпочався.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка