Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка16/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   27

НАД «ГОЛУБОЮ ЛІНІЄЮ»


1

На фронтах від Баренцового моря до Азовського панував відносний спокій. Весна роз'юшила дороги, поставила на них нездоланні водні перепони.

До середини квітня лише на полях Таманського пів­острова просохли, позначилися шляхи.

На аеродромі нам сказали про наступ, коли вже було чути артилерійську канонаду. Мета удару – оволодіти вузловим пунктом ворожої оборони – станицею Кримською. Наш полк мав забезпечувати безперервне патрулювання в районі прориву.

На аеродромі – невщухаючий гул: до Кримської вирушають четвірки, шістки нашого й сусідніх полків.

Краєв включив мене до групи, яка повинна була змінити тих, хто знаходився у повітрі. З розкритим планшетом він стояв у оточенні льотчиків і щось відмічав олівцем у списку.

– Науменко, ви поведете четвірку.

– Єсть! – відповідає той.

Я подивився на Науменка. Хочеться підказати йому, щоб просив групу побільшу. Ми з Науменком багато разів літали разом ще у сорок другому році. Він знає, що означає складна обстановка в повітрі. Науменко дивиться на командира полку, здається, чекає, що той назве ведучого ще однієї групи, котра піде з ним.

– Покришкін, ведіть четвірку. Ведучий другої пари – Крюков.

Науменко зраділо повертається до мене, я бачу задоволене обличчя.

– Єсть! – відповідаю командирові.

– Злетите через півгодини після Науменка, – сухо продовжує Краєв. – Для нарощування сил.

– Якого нарощування? – раптом виривається в мене. – Поки прилечу на поле бою, четвірку Науменка з'їдять. Потрібно йти відразу вісімкою.

– Ви зрозуміли завдання? – цідить крізь зуби Краєв і вперто дивиться мені у вічі. Його очі наливаються непроникною злою чорнотою, а губи стискаються, немов стри­мують чергу вбивчих слів. – Виконуйте!

– Єсть, товаришу командир.

Льотчики розходяться. Краєв якийсь час не помічає, що стоїть один, залишений усіма. Я підходжу до свого літака, пригнічений тим, що тільки-но відбулося. Подивився в бік КП – а Краєв усе там же. Мені потрібно, щоб він скоріше зайшов до землянки, де звичайно просиджує цілими днями. Якщо не бачитиме, коли саме злетів Науменко, я зможу піднятися в повітря раніше. Важко доведеться Науменкові з його маленькою групкою.

Розігнались, зринули і розтанули в голубому небі чотири літаки. Я сидів у кабіні, дивився на західний небокрай, одлічуючи про себе хвилини. Треба здійматися і моїй четвірці. Відчуваю цю необхідність, бо виразно уявляю, що зараз робиться у небі над Кримською. Так уявляти характер повітряного бою може лише той, хто сам бере в ньому участь, хто виносить щоденні живі враження битви. А що може знати про війну Краєв? Адже він, командуючи полком, не буває разом з льотчиками в небі. Але він наказує, посилає людей у вогонь.

Я думаю про це, сидячи в кабіні літака. Опам'ятавшись від роздумів, глянув навіть на годинник, підняв над собою руку. Це знак, що запускаю мотор. Мені здалося, що я вже запізнююсь. У повітрі звернув увагу на час – усе-таки вилетіли хвилин на п'ятнадцять раніше. Дуже добре.

У моїх навушниках туркоче голос Науменка:

– Атакую... Не розтягатися! Над нами вісім «мессерів»!

Я повідомив по радіо на командний пункт, що йду «на роботу». «Тигр» відповів: у повітрі ворог, і кликав чим швидше бути над Кримською.

На зеленому фоні землі силуети Ю-88 стали помітними тільки зблизька. Німецькі бомби вже сипалися вниз. Я повів свою четвірку в атаку на дев'ятки, які ставали на бойовий курс. Ворожі стрільці озвалися трасами. Приладнавшись до групи, б'ю по «юнкерсу». Він починає диміти.

– Позаду «месс»! – тривожно вигукує мій ведений Федоров.

Озираюсь – чотири «мессершмітти» нависли над нами. Але я не можу змусити себе залишити обрану ціль – адже «юнкерс» ось-ось спалахне. Через мене потяглися траси. Ривком виводжу літак з атаки і кидаюсь на «мессершміттів», бо за Федорова вчепились аж чотири.

Наша пара і четвірка ворожих винищувачів закружляли клубком. Ми намагалися не стільки атакувати, як проникнути до бомбардувальників. Нам перешкоджали. Прикрити наші війська, по суті, не вдавалося. Тут уже треба піклуватися про те, щоб не збили тебе і товаришів.

На аеродромі до моєї машини підходять льотчики. Коли після такого бою бачиш усіх своїх поряд, радієш такому фіналові, як радів би великій перемозі. Однак у глибині душі – гнітюче невдоволення. Прямуємо на КП, проходимо повз стоянку ланки Науменка. Чому тут замість чотирьох лише три літаки?

– Де Науменко?

– Збили...

Хочеться якнайшвидше дійти до КП. Пекучі, сповнені обурення слова рвуться назовні. Більше не можу мовчати! Хіба так треба тепер воювати?

Біля КП стоїть якийсь прибулий вищий командир. Упізнаю генерала Науменка, біля нього – Краєв. Ставши перед ними, я попросив дозволу звернутися до командира полку, доповів про завершений виліт. Сказав про те, що робила моя четвірка, про інше змовчав. Що говорити, коли генерал сам знає, як тяжко доводиться малим групам під час масованих ворожих нальотів. Очевидно, ця наша тактика чимось обумовлена. Можливо, так треба: якщо в нас менше літаків, ніж у німців, то, значить, слід безперервним патрулюванням над переднім краєм хоч би трохи сковувати дії ворога в повітрі.

Ставши осторонь, думав про ці невеселі справи, про втрату льотчика. Не помітив, коли до мене підійшов генерал однофамілець мого товариша, який тільки-но не повернувся з завдання.

– Покришкін, чому такий насуплений?

Генерал, мабуть, пам'ятав мене з того часу, коли ми займалися освоєнням «мессершміттів», а ще – коли викликав до штабу армії і пропонував перейти до іншого полку на посаду заступника командира. Мене зворушив прояв його уваги.

Я козирнув, потім відповів саме те, що міг у ці хвилини відповісти своєму командиру і просто людині.

– Так воювати далі неможливо, товаришу генерал!

– Чим невдоволений?

– А тим, що ми й досі намагаємося бити ворога розчепіреними пальцями. Це ж не сорок перший рік, товаришу генерал, а сорок третій! Позаду Сталінград!

– Як же треба бити ворога, по-твоєму?

– Кулаком! Тільки кулаком і під саму щелепу. Хіба в нас тепер бракує сил, щоб ходити на переймання «юнкерсів» великими групами і нападати на них десь там, над «їхньою» територією? Чому ж ми, як ті джмелі, дзижчимо над полем бою четвірками?

– Не гарячкуй, розкажи спокійно і ґрунтовно що сталося. – Генерал зробив крок від людей, які обступили нас, запрошуючи відійти набік.

Ми походжали поблизу стоянок літаків, я відкривав свою душу. Йшлося про останні втрати, про нашу тактику, про розумний розрахунок. Факти були явні: німці приходять на передній край групами до двадцяти винищувачів перед появою бомбардувальників. І така ж сама група винищувачів супроводжує армаду «юнкерсів». А що ми протиставляємо їм? Нарощування бою четвірок четвірками. Навіть смішно порівнювати! Смішно і сумно. Якщо бачимо, скільки авіації кинув на цю ділянку ворог, значить, треба не дати йому тут жодного дня, в жодному вильоті жити ілюзіями про свою кількісну перевагу. В жодному вильоті! Для цього ми повинні посилати в бій тільки великі групи.

Не знаю, що думав у ті хвилини генерал про мене, як оцінював мої критичні зауваження відносно Нашої тактики, але сама розмова була знаменною. Мої думки, висловлені в ній, мабуть, не були для генерала чимось новим – вони могли тільки в якійсь мірі доповнити його висновки і міркування щодо цього питання. Генерал увесь час мовчав. Про що він потім розмовляв із Краєвим, теж невідомо.

Уранці, посилаючи мою групу першою на бойову роботу, все такою ж малочисельною, всього-на-всього четвіркою, Краєв сказав голосно, щоб почули всі присутні на КП:

– Бути весь час над Кримською! Жодна бомба не повинна впасти на голови наших. Зрозуміло?

Ми відповіли в один голос: «Зрозуміло». По дорозі до машин я сказав ведучому другої пари Рєчкалову:

– Будемо зустрічати бомберів не над Кримською, а далі – над морем.

Рєчкалов здивовано глянув на мене, знизав плечима, але промовчав. Він добре розумів, що значить вести бій у глибині ворожої території, та ще й над морем. Та він добре знав і те, що тільки там можна нападати на противника зненацька і таким чином досягати успіху.

2

Ми побачили їх на фоні білих хмар. Вони, звичайно, йшли на Кримську – там наші війська вже вклинилися в оборону німців. По самих крапках я визначив, що це були Ю-87. Товариші без особливої радості доповіли мені, що бачать попереду багато «лапотників».



Тепер наш успіх цілком залежав від кількості «мессершміттів», які прикривали цю велику групу, а також нашого вміння. Нам винятково пощастило – «юнкерси» йшли зовсім без прикриття. Винищувачі, мабуть, шукають нас над лінією фронту, щоб там зав'язати бій і відвернути нашу увагу. Так наші вчорашні прорахунки сьогодні ставали нашим козирем. Зараз ми постараємося відплатити за смерть Науменка!

«Юнкерси» не помічали нас – почували себе тут, у своєму тилу, в цілковитій безпеці. Нащо їм озиратися ще на далеких підступах до цілі? Я подав команду атакувати і перевів машину в пікірування. Зближуючись з «юнкерсами», які йшли дев'ятками, я обрав такий кут, щоб міг, проскаку­ючи над ними, обстріляти декількох. Цю атаку я виробив у кількох попередніх боях. І ось вона знадобилась мені й тут.

Натиснув на гашетку – блиснула кулеметна траса. Просто на трасу налазить «юнкере», уже неспроможний змінити напрямок свого лету. Кулі впиваються в нього. Посилаю кілька снарядів. Мусив би натиснути гашетку гармати раніше, але забув зробити це в запалі. Та для «юнкерса» вистачило кулеметної черги – він зразу перевалився і далі покреслив димом шлях до землі. Я спостеріг це за якусь долю секунди, бо на мене насувався інший. Йому теж мав виділити таку саму порцію вбивчого свинцю. Знову поспішив стьобнути кулями, а снарядів лише кілька розірвалось, у фюзеляжі. «Юнкерс» загорівся. У прицілі ще один. Цей промелькнув. Його щастя. А за ним ідуть ще, ще. Захоплення, жадоба нищити ворога переповнюють серце. Я стріляю, стріляю. Падає третій... Фіксую це миттєвим поглядом, кинутим назад, і продовжую політ над ланцюгом літаків, які вишикувалися для того, щоб методично, акуратно сипати смертоносні бомби на кубанську землю, на наші війська.

Та що я бачу? Стрій ламається! «Юнкерси», не доходячи до цілі, скидають бомби, розвертаються і шугають униз, щоб стати непомітними на місцевості й чим швидше втекти. Приклад палаючих на землі не надихає їх на стійкість. їх майже півсотні, а розгубилися перед нашою четвіркою. А ми тим часом діяли. Рєчкалов розстрілював тих, що проскочили піді мною. На землі кількість вогнищ збільшувалась. Перспектива для тих, що були на підході, мало цікава. Тепер, коли «юнкерси» дали втікача, значить, треба переслідувати і нищити їх. Але в повітрі десь же мають бути «мессершмітти». Вони ось-ось з'являться тут, їх уже досі викликали сюди від переднього краю, де вони підстерігали нас.

їх було набагато більше, ніж нас. Парами вони напали одночасно на всіх зліва і справа. Та Рєчкалов побачив їх на відстані і встиг набрати висоту – це його обов'язок: іти над моєю парою. Він блискавично відбив напад «мессерів» на мій літак, порушив увесь їх план – з першої атаки позбивати нас. Рєчкалов уміє добре взаємодіяти, і нам не страшні розлючені ворожі винищувачі. Ми сміливо йдемо на лобову, робимо круті «гірки» й відходимо на схід, на свою територію. Десь там, над переднім краєм, напевне, кружляють «лагги», і вони допоможуть нам, виручать...

Так і сталося.

На аеродромі я передусім покликав до свого літака інженера по електрообладнанню капітана Жмудя. Напружений бій, від якого все ще мерехтіло в очах, наштовхнув мене на одну істотну ідею, і треба було негайно ж обмір­кувати її із спеціалістами. Повертаючись додому, я завважив собі, що везу назад, з бою, багато нерозтрачених снарядів. Чому не випустив їх по ворогові? Мабуть, тому, що під час атак натискав спочатку на гашетку кулеметів, а потім звертався до гармати і робив це рідко. Така послідовність складалася якось сама по собі, і вона цілком закономірна. Але все-таки гарматою слід було б користуватися значно частіше. Обминав же я гарматну гашетку тільки тому, що вона розміщена нарізно од кулеметної; Ясно, що їх треба об’єднати в одну, тоді б я посилав у ціль снаряди і кулі разом, суцільним снопом вогню. Від таких трас «юнкерси», зокрема й сьогодні, падали б униз «охочіше».

Інженер, вислухавши мої конструктивні побажання об'єднати все озброєння в одну гашетку, сказав:

– Це можна. Конструкція дозволяє. Але треба попросити дозволу в командира.

– Ви зробіть, я випробую в ділі, тоді й доповімо.

– Гаразд. Так буде краще, – погодився інженер.

У наступному вильоті ми також провели бій з «юнкерсами». Від моєї незвичайної черги ворожий бомбардувальник майже розвалився в повітрі. Однополчани, які спостерігали це в бою, на землі почали допитуватись, куди я цілив, з якої дистанції стріляв...

Я відкрив перед ними свій секрет. Другого дня капітан Жмудь рано-вранці розшукав мене біля літака і заговорив стривожено:

– Що ти наробив, Покришкін?

– Що таке?

Ми ж умовилися поки що мовчати, а мене вже всі просять переладнати вогонь, як у тебе:

– Якщо просять, значить, треба зробити. Командиру говорили про це?

– Коли потрібно для бою, інженери можуть такі питання розв'язувати й самі.

Капітан Жмудь був людиною самостійною і рішучою.

На жаль, у найближчі дні вдосконалена вогнева потужність наших літаків не знадобилась – хмари заступили небо, пішов затяжний весняний дощ. Очевидно, погода перешкодила і розгортанню нашого наступу. Бої припинилися. Кримська лишилася в руках ворога;

Обговорюючи підсумки напруженої, хоч і не зовсім успішної, бойової роботи в районі Кримської, льотчики нашого полку в один голос заявили, що малі групи в боях над Таманським півостровом, куди ворог стягнув великі сили аві­ації, не досягають бажаного ефекту, що треба завдавати ударів по бомбардувальниках відчутніших, дужчих, перехоплюючи армади ще на підході до лінії фронту.

Командування нашого фронту й повітряної армії оперативно відгукувалося на запити дня, швидко зважувало обстановку, правильно визначало, де і скільки треба застосувати бойових сил, аби виграти битву. Так, у сорок третьому році Батьківщина мала в своєму розпорядженні достатні резерви, які можна було надавати фронтам. Ось чому після невдалої спроби прорвати німецьку оборону на Таманському півострові буквально через два-три дні ми дізналися, що на нашу ділянку фронту прибувають два, великих з'єднання винищувачів.

Два з'єднання! Сотні літаків!.. Радісно було чути це, а ще приємніше було бачити новенькі, швидкісні «яки», що з'явилися в дружному строю над нашим аеродромом.

У ті дні, коли до нас прибуло підкріплення, в повітрі над лінією фронту панувала тиша. Наш полк стали посилати на супроводжування катерів, які ходили від Єйська до північного узбережжя Азовського моря на розвідку. Катери відходили на завдання вночі, до ранку вони справлялися зі своїм ділом, здіймаючи великий переполох у тилу ворога. Нам належало прикривати їхнє повернення на базу. Плавали ці малі судна повільно, а ми крутилися над ними, аби не відірватися. Польоти здавалися дуже тривалими й нецікавими. Лише один із них, до аеродрому, зайнятого окупантами, запам'ятався мені незвичайними подіями.

Визначивши вісімку для супроводження катерів, Краєв сказав мені як ведучому:

– Зазирніть на ось цей аеродром. Там мають стояти два «яки». їх треба спалити за всяку ціну. Нехай одна четвірка придушує зенітний вогонь, а друга розстрілює...

– Єсть знищити «яки»! – відповів я, очікуючи від командира ще яких-небудь подробиць, уже захоплений таким завданням. Краєв нічого більше не сказав.

«Яки» на захопленому аеродромі... Як вони туди потрапили? Це займало мої думки під час польоту.

Наша група вискочила на аеродром. Я вдивлявся в капоніри. У всі закутки льотного поля. Де ж «яки»? Та тут взагалі ніяких літаків немає. Що за таємнича загадка?

Вдома, коли я доповів Краєву про наслідки вильоту, він розпачливо сказав:

– Встигли сховати, чорти. Тепер дивіться – на тих «яках» скоро появлятимуться в повітрі фашисти.

Мені особливо зрозумілою була ситуація, яка склалася: сам літав на «мессершміттах». Ворог, звичайно, зірки зафарбовуватиме не стане. Залишалось нез'ясованим лише од­не: яким чином потрапили два «яки» до ворожих рук?

Про це ми дізналися в перший же вечір, як тільки зустрілися в їдальні з новими льотчиками. Виявилось, що вони прибули на Кубань з Далекого Сходу, і, коли перелітали сюди на маршруті до Ростова, одна з груп проминула це місто, закрите хмарами. Але, побачивши під собою аеродром, «яки» почали сідати. По землі вже котилися два винищувачі, лише тоді лідер групи виявив німецькі машини, солдатів. Посадку припинили. Ті, хто приземлився, теж зрозуміли, що помилились. Один з них злетів, другий не встиг... Значить, до рук ворога потрапив лише один. Як тяжко було льотчикові проводжати поглядом свого друга, котрий здіймався в небо!..

Чи ж появиться «як» на нашому фронті?..

Одного разу я побачив біля КП незнайомого високого, стрункого льотчика, зодягнутого в шоломофон, шкірянку, з планшетом через плече. Він когось очікував проходжаючись. По обмундируванню я здогадався, що то був хтось із начальства, і прошмигнув повз невідомого до землянки. Виходячи з КП, я наткнувся на нього, і раптом помітив на його галіфе лампаси генерала. Віддавши честь, попрямував далі. Та генерал затримав мене. На його обличчі заграла добра посмішка.

– Покришкін?

– Так точно, товаришу генерал.

– Ну, як воюється? – спитав він, подаючи руку.

З якихось прикмет я зрозумів, що генерал щойно повернувся з бойового вильоту, який пройшов не зовсім вдало. «Хтось із тих, що прибули на фронт», – подумав я і тут же почув прізвище генерала:

– Савицький.

Ось який він, командир нового корпусу винищувачів! Його вигляд, привітність справляли хороше враження. Генерал, очевидно, прагнув налагодити особистий контакт з бувалими льотчиками. Він почав розпитувати детально, ґрунтовно про поведінку ворога, про нашу тактику, про бої моєї ескадрильї. До нас підійшли інші льотчики. Розмова швидко перетворилась у колективну бесіду. Замерехтіли руки, якими зображувались заходи на атаку, віражі, перевороти. Генерал уважно слухав нас. Він тонко розумівся на нашій спільній бойовій справі.

– Це дуже важливо! – раз у раз вигукував він і звертався до своїх льотчиків: – Запам'ятовуйте, товариші.

Прощаючись з нами, сказав:

– Ми обов'язково влаштуємо в себе конференцію з тактики сучасного повітряного бою і запросимо вас, гвардійців, поділитися досвідом. Не заперечуєте?

Ми, звичайно, охоче погодилися. Хороше, пам'ятне враження виніс я од цієї розмови з льотчиком-генералом. Таким повинен бути командир! – думалось. Цей знає, що таке повітряний бій, завжди до кінця розбереться в назрілих тактичних проблемах. Вони йому не дадуть спокійно заснути і вночі...

У ті дні Савицький не зміг скликати льотчиків для колективного вивчення нашого бойового досвіду. Німецьке командування, немов у відплату за відбиті в нього укріплення на підступах до Кримської, розпочало наступ на нашу Малу землю.

3

На картах Мала земля заштриховувалася червоним олівцем. З висоти польоту вона не виділялася ніякими прикметами. Та ми, льотчики, знали цей куточок прибережного піску, гальки і глини, густо политий кров'ю радянських і воїнів. Дорогою ціною там висадився десант під командуванням капітана Куникова і героїчними зусиллями втримував завойовані рубежі.



Пролітаючи ген збоку над Цемеською бухтою, ми з висоти намагалися розгледіти укріплення, бойові позиції наших мужніх десантників і ворога. Звичайно, побачити там нічого не вдавалося, ніби взагалі на Малій землі не було жодної живої душі. Сьогодні ми прямо до Цемеської бухти супроводжуємо бомбардувальників. Вони несуть туди нищівний бомбовий вантаж – значить, каша там заварилася серйозна.

Над Малою землею розгорілися великі бої в повітрі.

Рано-вранці полетіли супроводжувати двома четвірками Пе-2. Ведучі – я і Дмитро Глинка. «Пешки» йшли двома групами з деякими інтервалами, щоб вільніше діяти над ціллю. Вони мали покласти бомби в балку, біля Мисхако.

Я стежив за своєю групою Пе-2, оглядав величний простір моря і вишукував селище, балку (як їх примітити?), відзначені на моїй карті. Там, у балці, зосереджені ворожі війська.

«Мессершмітти» зустріли нас ще на підході до бухти. Глинка зав'язав бій. Можливо, цього не варто було робити саме так – він зовсім залишив підопічну групу. Адже тут повинні були бути наші винищувачі «очистки». «Мессерів» треба було тільки налякати.

Міркуючи над цим, я лечу й дивлюсь, як бомбардувальники прямо з ходу посилають на землю бомби. Зелена балка к стала враз чорною. «Пешки» йдуть у море. Там вони будуть повертати на схід.

Ось тепер мені треба не відводити од них очей: на розвороті найчастіше їх і підстерігають ворожі «мисливці» – тих, що відстають.

Оббігаю поглядом «пешки», дивлюсь у височінь, на дальній берег, де чітко позначається Анапа. Що там? Над аеродромом устає пилюка. Зрозуміло: здіймаються німецькі винищувачі. Хіба цього не помічають «пешки», що так далеко заходять на захід, у море? Хіба можна так повільно розвертатися?

А час, здається, зовсім зупинився.

Назустріч іде кілька груп німецьких бомбардувальників. На тій самій висоті, що й ми. Вони, піднявшись десь у Криму, поспішають на підтримку піхоти. Чи витримає удар такої хмари Мала земля? Чи перестрінуть її там наші винищувачі? Ми ланкою накидаємося на них, прошиваємо чергами кожного, хто потрапляє в приціл. Наші «пешки», перемішуючись із «юнкерсами», проскакують крізь групи німецьких бомбардувальників і теж стріляють. Кожен передусім турбується, звичайно, про те, щоб не зіткнутися. Кілька хвилин наші й німецькі літаки були в одному клубкові.

Розминулись, розійшлись... Я перераховую своїх. Усі! От би так і долетіти до аеродрому. Та лише тепер починалися справжні випробування.

На розвороті відстали два бомбардувальники. Я теж мушу притримати свій літак, щоб захистити їх, якщо на них нападуть. «Фоккери» ждали цього моменту – відразу накинулись на тих, що відстали. Я помітив їх, коли вони підкрались до «пешок» знизу.

Різко перевів літак з перевороту в пікірування і вийшов одному в хвіст, а на другого почав заходити мій ведений. Чужинці, звичайно, вже засліплені жадобою знищення відсталих. Тепер – хто кого швидше: ми їх чи вони нас. Мене надійно прикривають хлопці, я не озираюсь, та, по суті, мені зараз байдуже, що відбувається за моєю спиною. Гітлерівець лізе наосліп, він, здається, ладен пожертвувати собою, аби тільки розстріляти нашого бомбардувальника. Це викликає в мені жагучу лють, прагнення встигнути.

«Фоккер» уже стріляє...

Від одного натиску мого пальця бризнули вогнем кулемети й гармата. Так, мої снаряди влучили в нього точніше, ніж його в «пешку». Він одразу перевернувся і осів. Я стежу за «пешкою» – як вона поводиться. Поки що йде рівно. Мимохіть зауважив: не з моєї дев'ятки. її мусив захищати Глинка. Сердите слово на його адресу зривається з язика. Чому Глинка так віддалився? Бачу, як падає «мій» «фоккер».

Його крила ледь одсвічують у ранкових променях. Чи вискочить пілот? Ні, вже пізно. Літак падає в море. На воді розходяться кола, а з того місця, де тільки-но вдарився літак, здіймається дим.

Наш бомбардувальник міг повторити його шлях. Добре, що ми підоспіли.

Усе гаразд. Вже ми над сушею, тут «пешки» почувають себе як удома. Зовсім поряд, від самого моря до великої висоти, в небі кружляють у каруселі десятки літаків. Вони хвилями прибувають з обох боків. Немов їх сюди притягує могутній магніт і крутить у дивовижному вихорі.

Лягли на зворотний курс. Мала земля вже далеченько, але треба бути пильним. Хоча в повітрі й велика група «яків» і «фоккерам» не до нас, проте їхні «мисливці» часто заходять у наш тил.

На аеродромі ми круто посперечалися з Дмитром. Довелося і йому, хорошому льотчикові, нагадати, що як би там не було, а бомбардувальники залишати не можна.

У кінці дня, зібравши льотчиків, Краєв розповів про те, що йому повідомили зі штабу дивізії. Щойно передали з Мисхако, що там знову зосереджуються ворожі війська. Нам треба летіти на прикриття Пе-2. Тішить, радує такий оперативний зв'язок з Малою землею. Щойно повернулися авіарозвідники, і вже ми та бомбардувальники одержуємо конкретне завдання: штурмувати скупчення ворога. Командування не скупиться на літаки – в нашій групі знову йдуть дві дев'ятки «пешок» і четвірка нас, для супроводження.

На маршруті ще над визволеною територією я помітив: мій ведений Островський чомусь потроху відстає. Запитав його, яка причина. Відповів, що «барахлить» мотор. Так, мотори «кобр» іноді зраджують. Якщо своєчасно не припинити політ, бувають випадки – заклинюються, а закінчується все пожежею. Юнак Островський, який рідко літав на завдання, бо молодий, не захотів повертатися додому і після мого наказу. Він далі, так само відстаючи, волікся слідом за мною. Розумів, що без нього для прикриття залишаться лише троє.

Ми вже підходили до лінії фронту, до Кримської, коли літак Островського задимів ще дужче, і я категорично наказав пілотові вертати на аеродром. Стало ясно, що з таким літаком не годиться переходити лінію фронту, йти в море, хоч мені було шкода Островського – він так рвався в політ!

Над Цемеською бухтою і зараз, у надвечір'ї, не затихали бої. В повітрі, вище нас, ходили «яки» і «кобри». На тій самій висоті, що й ми, бачили і зустрічали на паралельних курсах великі групи наших бомбардувальників, штурмовиків. Такої кількості наших літаків одночасно в небі я ще ніколи не спостерігав. Наша купка стиснулася щільніше й продовжувала шлях до цілі. Я перестав думати про Островського; за моїми розрахунками він уже мав бути вдома.

«Мессершмітти» намагались перешкодити нашим бомбардувальникам вийти на балку, але ми відбили їх. Скинувши вантаж, «пешки» знову вийшли на море, щоб розвернутися. І знову на них в ту ж мить напали з висоти ворожі винищувачі. Крюков відбив напад, я перехопив пару, яка проривалася до тих, що відстали. Атакуючи і вихоплюючи машину з-під трас «мессершміттів», тут, у бою, я чомусь згадав про Островського. Він намагався йти з групою, щоб поділити з нами всю небезпеку, всю напругу цього польоту. Тільки після того, як я кілька разів повторив наказ, він повернувся. Добре, що не зважився йти далі...

Ось один підкрадається до мене. Я побачив його так зблизька, що виразно розпізнав під крилами гармати. «Так, це Ме-109 Г-2!»,– промайнула думка, і я різко кинув свій літак під трасу. «Мессершмітт» промчався наді мною... Моя черга була влучнішою.

Ми йшли додому. Перед очима в пам'яті оживали тяжкі моменти бою, і я вкотре подумав про Островського. Як добре, що він повернувся. У наступний виліт візьму його обов'язково. Адже він веде особистий рахунок помсти ворогові. «Моя біографія не дозволяє мені сидіти на аеродромі»,– говорив він не раз, просячись у бій.

На стоянці я не побачив літака Островського. Техніки, у яких поспитав про нього, нічого не чули, не знали. Я кинувся до телефону.

«Будь моїм названим сином»,– так сказав я Островському майже рік тому, коли він отримав листа з Підмосков'я. У листі повідомлялося про розстріл батьків і рідних Островського за участь у партизанському русі. Зараз я переживав відсутність юнака як близької, рідної людини. Зараз мене хвилювала невідомість. Я вже докоряв собі, що не примусив Островського повернутися відразу, коли побачив хвіст диму. Десь у глибині душі радів з того, що Островський, стільки переживши, ніколи не проявляв і тіні страху перед ворогом, перед небезпекою.

Телефони мовчали. Думки про юнака, чиє життя, особисте горе, бажання відзначитися в бою я добре розумів, не дали мені заснути цієї ночі. Рано-вранці я був на аеродромі. Уже не дзвонив – очікував дзвінків.

Ідо нас подзвонили. Глухий голос, здавалось, з неймовірної далини, повідомив: льотчика 16-го гвардійського полку поховано в кубанській станиці. Його літак наздогнали німецькі «мисливці» й підпалили. Пілот вдався до парашута... «Мессери» прострілили парашут при спуску.

Значить, розстріляли в момент рятування, беззбройного... Мені не раз доводилося бачити німецького льотчика, який спускався на парашуті. Зовсім зблизька. Варто було тільки довернути машину, випустивши по ньому чергу. Але ніколи рука моя не поворухнулася. Міркував так: ми воюємо з льотчиками, які скеровують проти нас озброєні літаки. Тільки так. Не з тими, хто спускається на землю за допомогою парашута. Нехай той, повз кого я пролетів поряд, запам'ятає цю мить навіки. Такого погляду дотримувався я з першого дня війни. А вони...

«Тепер нікому не буде пощади!» – сказав я сам собі. Того ж дня Паскєєв під час повітряного бою над Малою землею залишив свого веденого, і це призвело до загибелі і льотчика Вербицького. На наших очах Вербицький пішов в атаку, сподіваючись, що за ним іде Паскєєв, а той шмигонув униз. «Мессери» підпалили літак Вербицького. Ми здаля побачили, як він падав у море, як розходилися кола на глибокій воді, як приводнився парашутист, у якого не було ніяких рятівних засобів. Злість на Паскєєва, злість на власне безсилля допомогти Вербицькому краяли наші серця.

На аеродромі, залишивши літак, я, ведучий групи, відразу пішов до Паскєєва.

Він стояв біля своєї машини, схилившись на крило. Обличчя було бліде.

– Чому залишив Вербицького?

Рука потяглась до кобури пістолета. Думка пронизала мозок. «Розквитатися з ним за всіх!» Про це я подумав було ще в повітрі.

Хлопці, побачивши мій рух, підскочили, схопили за руки.

Усім гуртом повалили на КП, до Краєва.

– Одні гинуть, товаришу майор, самовіддано виконуючи обов'язок, а інші сіють згубу серед нас боягузтвом. До яких пір це триватиме?

Я не думав у ті хвилини про дотримання субординації – вимагав справжньої військової дисципліни й порядку.

У той же день на Паскєєва передали справу до військового трибуналу.

4

Затишшя на фронті повернуло нас до буденних полкових турбот. Живучи війною, ми за правилами мирного часу готувались до нових боїв, навчалися. В такі дні з особливим болем раз у раз згадувалося, що поряд немає і того, й іншого з друзів, очікувались листи, з тугою сприймалася пісня дівчат, які вечорами поверталися з поля.



Станиця стояла в розквітлих садах, залита повінню ароматів. Поглянеш довкола – і сама надходить дума про те, що немає серед нас Вербицького, Мочалова (він теж загинув над морем), Островського... Тоді напосідає туга за Марією... Чому вона не пише? От би дізнатися про неї! Попереду ж бої, бої...

Всі думки знову зосереджуються на завтрашніх зустрічах з ворогом, на дорогах, які належить пройти в битвах, і життя – справжнє, мирне, сонячне – уявляється далеким-далеким, десь там, за важкими перевалами війни, під незбагненно радісним, чистим небом повної перемоги.

Увесь час віддаємо навчанню, аналізу боїв, а у вільні хвилини – за шаховою дошкою, на волейбольному майданчику. Раптовість паузи, що настала, безперервні поповнення, сама весна підказували, що на Таманському півострові незабаром розіграються великі події. Це відчувалося навіть у повітрі.

В один із таких днів другої половини квітня з штабу повітряної армії прийшло несподіване: Крюкову, Дмитру Глинці і мені наказувалося прибути до командуючого.

До Краснодара, власне, до одного з приміських селищ, де містився штаб, ми прилетіли на своїх бойових машинах – тільки так і можна було терміново дістатися туди. На аеродромі в станиці ми застали кілька запилених «лаггів» і «яків», на яких прилетіли товариші з інших полків.

Площадка була для нас незнайома, обмежених розмірів, мені припало сідати на нерівному, з засохлими коліями ґрунті. Літак на пробігові трясло, я пригальмував, колесо потрапило в глибоку виїмку, й «нога» підломилася. Машину занесло, розвернуло, поклало на крило.

Серед тих, хто примчав мені на допомогу, був і командир ескадрильї зв'язку старший лейтенант Олефіренко. По тому, як він представився, я зрозумів, що кликали нас у справах важливих.

Я попросив Олефіренка повідомити в мій полк, щоб за мною вислали По-2.

– Не турбуйтесь, товаришу капітан. У нас є літаки, ми відвеземо своїм.

Старший лейтенант, видно, був доброю людиною. Ми йшли з ним разом, розмовляли про се, про те. Командир ескадрильї «кукурудзяників» не приховував невдоволення своїми обов'язками льотчика «небесного тихоходу». Він розповів, що в минулому був інструктором аероклубу, багатьом дав путівку до великої авіації, а сам лишився на місці. Коли ми наблизились до машини, яка очікувала нас, старший лейтенант зовсім відкрив свої осмислені плани.

– Попросіть, капітане, за мене нашого командуючого. Нехай відпустять мене до вашого фронтового полку.

– На винищувача?

– Так. Машини я знаю, перевчуся швидко.

Ми їхали на «вілісі» по тих місцях, де я провів колись з друзями не один паркий літній день. Сюди, на Краснодарський пляж, ми приїздили пострибати з десятиметрової вишки у воду, пограти в футбол. Околиця міста й тепер була привабливою: велично плинула широка ріка, на її берегах зеленіли верби, стелилися луки.

Крюков, Дмитро Глинка, Семенишин, сидячи в машині, жартували. Снували здогадки, куди й для чого нас везуть з таким комфортом. Я слухав їх і думав про Олефіренка.

Було ясно, що він усією душею прагнув перейти зі своєї ескадрильї в полк винищувачів. Очевидно, він уже просив когось допомогти йому в цьому, і сталася невдача. Ось як іноді доводиться людині прокладати собі обраний шлях. Мені згадався Вахненко. Він десь навчається. Чи повернеться до свого полку? А хіба я не зазнав цього? Тільки хто, здавалося, був спроможний допомогти мені, тому й відкривався. Кілька років пройшло, поки домігся свого. Не всім стелиться рівненька та гладенька доріжка в життя. Просить, вимагає лише той, кого змушують до цього стремління, воля.

Не забути б поклопотатися за Олефіренка перед командуючим.

У штабі нас передусім почастували ситним, смачним сніданком. До столу подали повний чайник червоного вина.

– Ніхто не засікає, скільки п'ємо? – насторожено озирнувся Глинка, вдруге беручись за чайник.

– Та ніби ніхто.

– Давайте ще наллємо. Таке трапляється рідко.

– За вино доведеться розплачуватися – зауважив. Крюков. – Грошей у нас вистачить?

– Мабуть, не грошима.

– А чим же?

– Нашим бойовим досвідом. Штабіст сказав, що запросили нас до командуючого на якусь нараду.

– Значить, усе спишеться, – розсміявся Глинка.

– При умові, якщо проголосимо змістовні промови.

– У нас є кому виступати, – кивнув у мій бік Крюков.

– Кожний говоритиме за себе, – відмахнувся я.

– Ні, ми обираємо тебе від нашої дивізії, – майже офіційно промовив Крюков. – А якщо буде потреба, дамо на підмогу Семенишина. За всіх і доповісте. Все-таки гвардія! Наливай, Дмитре, вип'ємо – нам не виступати.

Справжнє свято: на столі вино, закуски, польотів сьогодні не передбачається, а начальство наче забуло про нас. Напівжартома спорожнили чайник. Тим часом обміркували, про що будемо говорити на нараді. Треба було поставити перед командуванням ряд істотних проблем – адже це вперше за роки війни запросили нас, льотчиків, до високого штабу, власне, до командуючого, на ділову фронтову розмову про насущні проблеми нашого бойового життя, про наш досвід.

Я, наприклад, уже давно чекав такої серйозної розмови. Мене турбувало те, що про наш досвід знали тільки ми самі, а про найцікавіші тактичні знахідки в інших полках ми чули дуже мало.

Нас покликали до командуючого. Вершинін – високий, стрункий, з утомленим обличчям – прийняв нас привітно: він, вийшовши з-за столу, кожному потиснув руку. Ми повсідалися на стільцях, дивані. Стіл, застелений зеленим сукном, нагадував мирні, довоєнні часи.

Я ще раз поглянув на Вершиніна. Торік він вручив нашому полку гвардійський прапор. Його ім'я ще тоді було популярне серед льотчиків. Генерал помітно посивів. Це впадало в очі і багато про що говорило.

– Давайте, товариші, порадимося, як нам, авіаторам, ще успішніше бити ворога в повітрі, – почав говорити Вершинін.

Він детально охарактеризував обстановку на фронті, повітряні сили ворога і наші, торкнувся назрілих актуальних проблем бойової практики бомбардувальної, штурмової, винищувальної радянської авіації. Наше найближче завдання, яке поставило перед усією авіацією Головне командування, сказав Вершинін, полягає в тому, щоб уже тут, на Кубані, завоювати незаперечне панування в повітрі, стати справжніми господарями свого неба.

Слухаючи його, я осягав ті закономірності, якими визначається характер бойової роботи нашої авіації в ці дні – кількісний склад груп, розрахунки часу на патрулювання, тактика бою. Усе це, виявляється, обумовлювалось не примхами й смаками таких людей, як наш командир полку, – хоча багато що залежить і від них, – а від факторів більшого плану. Так, нас, винищувачів, тепер будуть посилати на патрулювання великими групами, тому що бомбардувальники і штурмовики теж діятимуть масовано. Та й кількість винищувачів на нашому фронті тепер дозволяє командуванню тримати певну частину літаків над переднім краєм і одночасно посилати окремі групи на перехоплення ворожих бомбардувальників ще на підході до лінії фронту. Наша тактика відповідно вплине, змінить тактику противника. Ми відчуваємо це щодалі дужче й дужче. Раніше ворог нав'язував нам роль пристосуванця до нього. Тепер «юнкерси» часто не доходять до цілі й кидають бомби куди попало, бо наші винищувачі загрозливо протидіють їм. Настав час, сказав генерал, і в нас є для цього достатньо сил, щоб небо зробити повністю нашим.

Почувши це, я ледве стримався, щоб не вигукнути: «Правильно!» Ми, винищувачі, самі бачимо можливості для цього, самі гостро усвідомлюємо необхідність таких рішучих дій. А коли генерал повів мову про висоту, про використання її як вирішального фактора переваги в повітряному бою, я остаточно визначив для себе, про що говоритиму на цій нараді, – про давно виношені висновки, про свої тактичні роздуми.

Саме тут, у присутності командуючого, треба було сказати про наболілі для всіх нас, винищувачів, проблеми, часто обговорювані в нашому середовищі. Таких питань було чимало, і я, вставши з місця, навіть трохи розгубився від думок, що нахлинули. Розхвилювався. Мені було ясно: сказане тут не пройде повз увагу.

Я висловив незгоду з наказом, який зобов'язував винищувачів патрулювати над нашими військами неодмінно на визначеній швидкості. Вона була малою, сковувала нас, не давала можливості провадити бій на вертикальних маневрах. Природа такого патрулювання абсолютно суперечить так­тиці сучасного повітряного бою. Отже, виходить, треба вишукувати нове розв'язання цієї задачі. І я виклав свій погляд на це, підкріплюючи його досвідом нашого полку. Ще треба було сказати, що нам чомусь не зараховують збитих німецьких літаків, які падають по той бік лінії фронту, на окупованій території. Такий наказ утворив замкнене коло: час диктує потреби вести бій у глибині оборони ворога, а перемоги винищувачів за лінією фронту не беруться до уваги, і льотчик намагається триматися своєї території.

Генерал Вершинін записував пропозиції та побажання тих, хто виступав. Нарада закінчилась у другій половині дня. Ми залишали станицю, сповнені передчуттів великих приємних подій на нашому фронті, упевнені в тому, що віднині більше цінуватиметься досвід льотчиків, їхні практичні висновки, а також, що деякі накази, які стосуються нашої роботи, будуть ґрунтовно переглянуті.

Прощаючись із генералом, я згадав про клопотання Олефіренка.

– Олефіренко? – здивувався генерал. – Який же з нього винищувач?

– Візьму в свою ескадрилью, товаришу генерал, перевчимо, – запевнив я. – Якщо рветься всією душею, значить, буде винищувачем.

– Я не заперечую, – погодився командуючий. – Але дивись, капітане, не поспішай випускати в бій, доки не підготуєш.

Олефіренко очікував мене біля аеродромної землянки. Я підійшов до нього. Бачу, жде, що скажу йому. Напружено мовчить. По моїх очах упізнав, що маю якусь новину.

– Готуйтеся, старший лейтенанте, здавати ескадрилью.

– Правда?

– Командуючий відпускає вас.

Очі Олефіренка загорілись, обличчя засяяло радістю.

До нашого полку Олефіренко доставив мене на своєму По-2. Сидячи в кабіні позад нього, я думав про чудову якість людини долати всі перешкоди на шляху до обраної мети, про стосунки між людьми в нашій, радянській армії. На душі було світло.

5

Прийшли газети з першотравневими закликами. Наближалося велике свято. Воно нагадувало про суворі часи, вимагало славних звершень. Затишшя на фронті вже стало надокучати. Сама весна, яка змінювала все довкола, немовби наполягала на наступі, вже визрілому в наших силах.



«Голуба лінія» німецької оборони, яка зазнала на собі кількох ударів наших військ, пролягала майже по тих самих річечках, озерах, населених пунктах, як і в дні нашого прибуття на Кубань. Станиця Кримська, над якою ми часто пролітали, здавалось, благала нас принести їй весну-свободу. Нам, льотчикам, не терпілося. Хотілось якомога швидше покінчити з ворогом на Тамані і, приєднавшись до інших фронтів, вийти на головний напрямок боротьби.

Після наради в штабі армії до нашого полку зачастили кореспонденти. Вони просили ділитися думками про особливості бойової роботи винищувачів, порівнювати, зіставляти епізоди, тактичні прийоми. Такі бесіди, а потім і матеріали в газетах, викликали в льотчиків професійний інтерес.

Одного разу я детально виклав кореспондентові свої погляди на тактику сучасного повітряного бою, розповів про недавні поєдинки з ворожими винищувачами на Кубані Невдовзі в «Красной звезде» було опубліковано велику статтю, в якій автор дуже точно виклав формулу нашого соколиного удару: висота – швидкість – маневр – вогонь. Цей вираз згодом став крилатим.

У полк стали надходити брошури, листівки, плакати, в яких розповідалося про майстрів повітряного бою. Досвід кращих льотчиків усіх фронтів був з нами, так само як і наш десь брали на озброєння.

Першотравень стояв на порозі. Наш замполіт і парторг уже намітили масові заходи на святкові дні. Дехто мав виїхати з доповідями до близьких станиць. Проте значно актуальніші події змінили все. 28 квітня, надвечір, мене викликали до штабу й наказали негайно вилітати зі своєю ескадрильєю на аеродром до бомбардувальників.

– Працюватимете разом із ними:

Я подався збирати льотчиків. За мною невідступно біг мій вірний друг – собаченя з породи вівчарок, подароване одним із місцевих станичників. Назвали ми песика колективно вигаданим ім'ям – Кобрик. Незважаючи на те, що він увесь час був серед людей, знав тільки мене. І ось мені належало залишити його в Поповицькій. Кобрик, мабуть, відчув це по моїх поспішних кроках і збудженості, бо не відставав, а навіть вибігав наперед, задираючи до мене мордочку. Та було не до нього. Ми розходилися до літаків по тривозі. Кобрик прибіг за мною до машини, терся біля ніг. Лиш коли я зіскочив на крило, він раптом відстрибнув од літака, який височів над ним. Я завів мотор, потім підрулив до старту, поглянув на песика. Він усівся точно там, де стояв мій літак. Я довго бачив його на тому місці.

На базу «петлякових» ми прийшли перед заходом сонця. Тут, на аеродромі, панував повний спокій. Чіткі ряди «пешок» шикувалися вздовж смуги зльоту. Напевне, цей парад і тиша підштовхнули мене продемонструвати перед бомбардувальниками переваги винищувачів. Я розпорядився, щоб група приземлялась, а сам, набираючи висоту, захотів прогриміти на граничній швидкості над землянкою КП.

Стрімко знижуюсь. Усе лине мені назустріч. Переводжу машину на горизонтальний політ. І саме в цю мить подумав, що малої висоти для справжнього ефекту все-таки недостатньо, і тут же, ледве не черкаючись об землю, перевернув «кобру» догори колесами.

В такому положенні прошумів над аеродромом. Коли вирівняв машину, почув запах чогось горілого. Що таке? До кабіни поліз смердючий дим. Горіла електропроводка. Як бути? Зрізав коло на розвороті, пішов на посадку. Підбігли люди, взялися гасити літак.

Урочистий ранок великого наступу був для мене зіпсований – довелося супроводжувати дві дев'ятки бомбардувальників утрьох. Я взяв літак свого веденого. Моє смішне становище красномовно нагадувало всім екіпажам про учорашній трюк. Рєчкалов своєю парою мусив сковувати стрічні «мессершмітти», а при ускладненнях – іти мені на підмогу.

Бомбардувальники мали завдання: вдарити по німецьких штабах. Наші розвідники тривалий час вистежували їх, і тепер слово було за авіацією.

Штаби, як відомо, розташовуються на чималій віддалі од лінії фронту. Я креслив у повітрі зигзаги і з надією поглядав на пару Рєчкалова.

Ось «петлякови» стали на бойовий курс. Бомби, нарешті, посипались. Рєчкалов зумів зв'язати боєм ворожу четвірку. Я позирав, остерігаючись: хоч би не підійшло їхнє підкріплення. Ні, в небі нікого не було.

Бомбардувальники йшли додому, прямо на сонце. Воно, величезне, червоне, щойно піднялося з-за обрію. На нього можна вільно дивитися, але не слід задивлятися. Ми йшли над окупованою територією. Я озирався навколо. Зненацька помітив якогось самітного літака. Він швидко наближався до «петлякових». Мені неважко було впізнати в ньому «яка». У перші хвилини пройнявся до нього співчуттям: бідолаха чапає одинаком, як і я, – очевидно, відбився од своїх або втратив друга. Але «як» тут же змусив мене насторожитись – він не приєднався до мене, а прошмигнув прямо до бомбардувальників. Що за тип? Я пішов йому напереріз. Він не змінив курсу. Коли ми були на однаковій відстані від останнього «петлякова», «як» випустив по ньому кулеметну чергу і зринув угору.

«Ворожий! – обпекла мене здогадка. – Той самий, захоплений...»

Я вже не міг перехопити його.

– Рєчкалов, збий «яка»! Збий його! – крикнув я в мікрофон.

Для Рєчкалова це було такою несподіванкою, що він не зреагував на мої слова. «Як» зник. Обстріляний «петляков», трохи відставши, прямував за групою.

Це був другий «укус». Кілька днів тому «як» уже з'являвся в повітрі. Ми билися тоді з «мессерами», які прикривали групу «юнкерсів». Кружляли під самими хмарами. До мене тільки-но наблизився Труд, який відставав од четвірки Фадєєва. І раптом – якийсь одинак.

– «Як», я свій, я свій, – захапався представитись йому. Він ліз на мене. Я підвернув машину, щоб показати її у плані – з зірками. І це не вплинуло на нього. Тоді я різко смикнув убік – «як» проскочив повз мене, а з нього посипалися гільзи. Стріляв по мені!

І тоді я не мав сумніву, що нападав той, якого ми повинні були знищити на німецькому аеродромі...

На аеродромі з'ясувалось, що «як» усе-таки поранив повітряного стрільця з екіпажу атакованого бомбардувальника. Хто ж і коли спалить цей небезпечний літак? ,

Ми повернулися додому. Всі наші «кобри» були на завданнях, у небі. Йшла безперервна бойова робота. Доповівши Краєву про літак, що потребував ремонту і залишився на аеродромі бомбардувальників, про напад «яка», я попросив дозволу вирушити на завдання на його машині.

– Бери, провітри її, – відповів він, не підозрюючи, яким знущанням над самим собою прозвучав цей жарт.

...Наші бомбардувальники і штурмовики масованими ешелонованими ударами подавили вогонь артилерії ворога, а піхота, танки відтиснули його назад. Винищувачі з першого дня операції заволоділи небом.

Шалька терезів повільно, але напевне почала хилитися в наш бік. Бажана бойова перевага давалася взнаки в кожному вильоті, в кожному поєдинку. Гітлерівці стали користуватися своїм улюбленим прийомом – засадами на тих, хто відставав од груп. Так вони підстерегли Островського, ледве не збили над самим аеродромом Фадєєва, послали в глибінь моря Вербицького.

Перед наступом на Кримську ми виставили проти цього контрдії, посилаючи пару винищувачів на максимальній висоті з кисневим обладнанням, аби знімали «мисливців». І наші снайпери не раз ловили розбійників.

Однак боротьба за володарювання в повітрі найповніше в ці дні виявилася у великих і жорстоких битвах. Вони починалися зранку й закінчувалися увечері, наростаючи, наче хвилі під невпинним потужним вітром, поширюючись у просторах неба до небувалих розмірів. Ми поступово завойовували небо.

Летимо вісімкою прикривати наземні війська. Маршрут, осмислений над картами, пролягає далеко по території ворога.

Ми йшли до моря. Воно іскрилося, рябіло, мінилося Таким я бачив його багато разів. Але нині серед іскріння води щось було чуже, невластиве йому. Я помітив відбитки сонячних променів од літаків.

– Праворуч ворог. Розворот на нього!

Подалися назустріч «юнкерсам». їх було три групи, у кожній – по три дев'ятки. Вони йшли на Кримську. Прикривали їх вісім винищувачів. Нас – стільки ж. Але перед нами складне завдання: не лише розігнати «мессершмітти», а й не допустити «юнкерси» до переднього краю. Не дати бомбардувати наших! Варіант дій для зустрічі з такою армадою у нас був відпрацьований на землі. У повітрі ж, коли насувалося майже 90 ворожих літаків, у цьому варіанті багато що змінилося.

– Федоров, четвіркою скувати винищувачів! Рєчкалов, підтягнись ближче до мене, атакуємо в лоб, послідовно всі групи. Потім розворот уліво, атака навздогін.

Федоров одразу відвалив четвіркою і, знижуючись, пішов на «мессери». Насамперед мав за мету відсікти винищувачі од бомбардувальників. Федоров – мужній, досвідчений боєць. Він знає, що скувати – це нав'язати свою волю, а для цього треба йти на риск, першому кинути виклик, який іноді призводить до тяжких ускладнень.

Я бачу, як Федоров своєю четвіркою примушує вісімку «мессерів» повертати на захід.

Ловлю в перехрестя прицілу ведучого першої групи. Він лідер і я лідер. Зброя всіх бомбардувальників стріляє по мені, я цілюсь. Моя траса от-от прошиє ворога. Він сам налазить на неї. «Юнкере» весь у розривах. Я різко кидаю машину вгору, аби не зіткнутися з уламками літака, через плече дивлюся вниз: там насуваються ще дві групи. Зустрінемось і з ними.

За мною ідуть мої товариші. Вони роблять те саме. Свинцева злива скроплює всю першу групу.

Через крило звалюю літак у піке. Переді мною вже не ті три дев'ятки, котрі кілька хвилин тому йшли в чіткому, мовби намальованому, строю. Зараз схема перекосилася, має проломи. Я не кличу товаришів іти в атаку. Не варто відволікати їх зайвими словами. їм усе ясно. Цілей вистачає.

Ми знову проскакуємо крізь вогонь десятків турельних кулеметів, які палять у нас. Треба ризикнути, кидатися на вогонь і – бити!

Прицільні черги. Вихід з піке, набирання висоти і – знову атака. Ми ждемо того моменту, коли зламається стрій і добре організована армада перетвориться на табун. Це зроблять паніка, страх.

Кримська ще далеко, ми маємо змогу повторювати наші атаки. Необхідно бити по ведучій групі, щоб вона показала приклад панічної втечі.

Ось і вона, паніка! Бомби посипались куди попало, «юнкерси» рятуються кожний, як може. Приємне враження.

Навалюємося на другу групу. Картина повторюється.

Третя виявилась іще менш стійкою. Забувши про арійську пиху, гітлерівці чудово демонструють паніку.

Понад 80 «юнкерсів», що летіли, мов на параді, утворили дикий табун. А коли вороги заклопотані лише тим, як врятувати власну шкуру, значить, рухає ними не дух перемоги.

Затамовується подих від такого видовиська: гітлерівські молодчики вправно, наче циркачі, перевертають літаки на крило і, звільняючись від бомб, пруть до землі. Я вибираю, за яким би кинутися, щоб показати приклад усій групі. Але в ці хвилини чую голос станції наведення:

– Покришкін, Покришкін, я «Тигр». Над нами німці. Атакуйте!

Ми були в тилу ворога. «Над нами» – це значить над переднім краєм. Треба негайно летіти туди.

Залишаємо «юнкерси». Уповільнюючи лет, збираю вісімку в бойовий порядок. Ідемо на схід. А на землі, від самої Керченської протоки до середини Таманського півострова – високі чорні стовпи диму. То догоряють, немовби сигнальні вогнища, позначаючи наш бойовий політ, збиті «юнкерси». Хороші, приємні сигнали!

У небі над Кримською ходили дванадцять «мессершміттів». Ця група, звичайно, заявилася сюди, щоб перед приходом бомбардувальників скувати дії наших винищувачів. Сміх та й годі. Ми вже розсіяли ту армаду, яку вони очікують. Набравши висоту, моя вісімка з боку сонця блискавично напала на «мессерів». Удар був несподіваний.

Пальне кінчається. У повітрі – жодного літака. Та ось на небосхилі, трохи на захід од нас, показуються дві групи «юнкерсів», прикритих винищувачами. Перша думка була про те, що ми повинні не допустити їх до наших наземних військ, потім – про лічені хвилини польотного часу, про мізерні боєзапаси. Повернули туди, зайняли зручну позицію. Не маємо права йти звідси, якщо тут ворог.

Уперед! В атаку!

Я ніколи не кидав цього кличу, він сам звучав у душі кожного льотчика – перед нами був ворог. Я напав на ведучого першої групи бомбардувальників, вистачило патронів і снарядів збити його. Контейнери зовсім спорожніли. А друга група підходить усе ближче. Вона, розлючена поведінкою першої, яка розсипала бомби неприцільно, вперто йде своїм курсом.

Що робити? В нас нема жодного патрона.

Зімкнутися! Імітувати таран!

На цей раз потрібні були наказ, заклик, живе слово. Льотчики зрозуміли мій задум, хоча психічну атаку групи ми ще ніколи не застосовували. У цій ситуації вона була єдиною зброєю, її підказала мені і всім льотчикам сама обстановка.

«Кобри» проскочили поміж «юнкерсами». Кожний з льотчиків-німців похапливо поскидав бомби й пірнув униз.

Ми побачили наших винищувачів, які йшли на зміну. Пального – на денці. Якщо його не вистачить, то додому доведеться тягти, як жартують в авіації, «на самолюбстві». А самолюбство у нас є: провели три успішні бої, нікого не втративши зі своїх.

...П'ятого травня наші війська оволоділи станицею Кримською.

«Голуба лінія» глибоко ешелонованої оборони ворога віднині перестала бути непереборною. Над Таманським півостровом червонозоряні машини стали повновладними господарями неба.

Для бомбових ударів наше командування відтепер висилає армади «петлякових», «ільюшиних», а для прикриття наших військ – великі групи винищувачів. Гітлерівцям рідко коли вдається прориватись у район боїв наземних військ – ми зустрічаємо їх на далеких підступах до нашого переднього краю оборони.

6

Теплого травневого ранку біля КП зібрався увесь полк. Замполіт Погрібний, котрий носив, як і Фадєєв, розкішну фронтову бороду, повів мову про перемогу військ фронту, про подвиги наших льотчиків. Затамувавши подих, ми чекали, що він скаже про Вадима. Вчора пізно ввечері повернулися люди, які їздили туди, де впав його літак. З уривків оповідань уже була відновлена вся картина бою, в якому брав участь Фадєєв, зв'язані в ціле подробиці останніх хвилин його польоту. Ми знали, що плавні, очеретяні зарослі, болото, над яким Фадєєв волікся на підбитій машині, взяли , з собою таємницю його загибелі.



Погрібний перелічив імена героїв битви за визволення Кримської. Голос його звучав дзвінко, сильно і раптом надломився. Замполіт змовк, похилив голову. Ми зрозуміли, чиє ім'я він був неспроможний вимовити.

Фадєєв був людиною великої душі, невичерпного оптимізму, несхитної віри в перемогу нашого народу над фашистською Німеччиною. Я слухав Погрібного, який закликав нас помститися за Фадєєва в наступних боях.

Вадим живий стояв переді мною. Богатир, щедро наділений добротою, щирістю, душевною чистотою, юнацькою невичерпною веселістю, вигадкою, енергією. За своє недовге перебування в полку в кожного з нас він залишив глибоке враження. Без Фадєєва немовби не стало вагомої частини того великого, чим жили ми разом із ним.

З Вадимом я не лише щодня вилітав з одного аеродрому, жив в одному гуртожитку, зустрічався за одним столом, вів разом бої. Я міцно дружив з ним.

Вадим ще там, у Манасі, вмів жартами, викликом на відверту розмову швидко усувати непорозуміння, що виникали у моїх стосунках з Марією. Він якось затягнув нас до місцевого фотографа, посадив перед об'єктивом і сказав:

– Зніми їх, будь ласка. Та швидше, поки не роздумали. Вони, розумієш... Ну, одне слово, вони повинні бути на­завжди разом. Знімай скоренько!

Фадєєв дуже тонко вгадував настрій, душевний стан товариша і знаходив для нього не набридливе, добре, впливове слово.

Коли я почув, що Фадєєва не знайшли там, де він упав, що сталося це в районі плавнів, як було з Нікітіним, мені стало ще дорожчим усе, що ми пережили з ним удвох. Адже звикнувши аналізувати свої вчинки, тоді і потім, ще багато разів, я думав про поведінку Фадєєва в польотах і на землі, дошукувався причин, які призвели його до заги­белі. Адже все з чогось починається і до чогось призводить.

Фадєєв був командиром ескадрильї, як і я, ми посідали в полку однакове становище. Але я був старший від нього роками, більше літав, більше збив, на сувору війну дивився серйозніше, ніж він, – цьому навчив мене досвід. Як друг я намагався вказувати Вадимові на його помилки, поправляти його. Так було, зокрема, після трюків над аеродромом.

Вадим, вислухавши мене; Пообіцяв більше не робити цього. Часто в наших розмовах йшлося про дуже важливе – про нові прийоми в повітряному бою, про надмірну самовпевненість, про недооцінку ворога, про життя. Але інколи Вадим через молодість не дослухався моїх порад, а покладався на свою могутню волзьку натуру.

Групу, в якій востаннє летів Фадєєв, очолював я. Тоді ми йшли на лінію фронту шісткою: була низька хмарність – до моєї добре злагодженої ланки підключили пару Фадєєва. Як завжди, ми взяли курс у тил ворога, щоб там підловлювати бомбардувальники. На підході до річки Кубані Вадим із своїм веденим почав відхилятися од моєї четвірки. На команди наблизитися до нас він відповідав згодою, але й далі тримався осібно, відходив убік. Він, досвідчений льотчик, звичайно, не повинен був відриватися від усієї групи. Можливо, Вадим, командир ескадрильї, поставлений на якийсь час у підлеглість такому ж, як сам, намагався показати, що зуміє діяти й без моїх вказівок, цілком самостійно. Над станицею Варениківською ми натрапили на групу Ю-87. Прикриваючись хмарами, вони підкрадалися до лінії фронту. Вчотирьох зав'язали бій. Вадим же, йдучи на чималій відстані, вийшов на Кримську, де кружляла група «мессершміттів». Дуже тяжким був бій Вадима і Труда з дванадцятьма винищувачами ворога. Саме тоді літак Вадима було підбито. Андрій Труд, скутий цілою зграєю «мессерів», не зміг йому допомогти. Ми билися з бомбардувальниками й винищувачами далеко на захід і теж не мали змоги виручити. Та, власне, й не знали, в якій ситуації опинився Вадим. Його покалічений літак з насолодою переслідували й добивали розбійники.

Через деякий час до нас прилаштувався його ведений Андрій Труд – сам один.

У цьому сумному поєдинку були виявлені і героїзм, і все та ж недооцінка сил ворога, переоцінка своїх сил і зневага до реальної небезпеки.

Мої роздуми, якими я ні з ким не ділився, бо не хотів кинути щонайменшу тінь на світлий образ Вадима, ще міцніше впевнили мене в непохитних висновках про поведінку льотчика на землі і в повітрі. Порушиш їх – розплата прийде неминуче.

У ці дні, коли я пригнічений ходив по землі, до мене раптом підійшов незнайомий льотчик і доповів про те, що з'явився в моє розпорядження. Мене здивувало, що він звертався власне до мене. Ага, ось воно що: адже мене сьогодні тимчасово призначено помічником командира полку по тактиці й повітряній стрільбі. А переді мною стояв Олефіренко.

– Відпустили?

– Відпустили, товаришу капітан.

– Що ж, будемо починати з. азів?

–-Так, з польотів по колу, – посміхнувся Олефіренко, ніяковіючи.

Він, немолодий уже льотчик, дійсно мусив починати нове професійне життя з азів школи винищувача.

– З житлом уладнали?

– Все гаразд. Дякую.

– Коли ж почнемо?

– Хоч і зараз, капітане.

– Ходімо до машини.

Енергійний, сповнений бажання якомога швидше ринутись разом з нами в бій, Олефіренко займав місце полеглого побратима і вносив у наше життя щось нове.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка