Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка17/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   27

СИЛИ МОЛОДІ


1

Протягом місяця перебування на фронті наші ескадрильї втратили кілька пілотів і десяток літаків.

Десь у середині травня командир доручив мені летіти до найближчого запасного полку під Ставрополь – за поповненням. Я з задоволенням узявся за цю справу.

Ставропольська ділянка пам'яталася мені як історія з підбиранням МіГ-3 (ту «зебру» я все-таки довів до Махачкали, і її поставили в стрій). Тепер мені хотілося побувати в місті, подивитись на нього, дібрати в полк молодих льотчиків.

От я прибув у штаб запасного полку.

– Завтра вранці познайомишся з льотчиками. їх у нас багато, – сказав начальник штабу, повертаючи мені відрядження.

«Їх у нас багато...» Це чудово! Значить, можна буде дібрати людей, гідних гвардії.

Вранці я побачив у дворі, під деревами, довгу шеренгу військових. Зовсім молоді і бувалі, різні за званнями, декотрі з медалями, орденами.

Льотчики уважно розглядали мене, посланця фронтового полку, знаючи, з якою метою прибув до них. Усім хотілося попасти в число відібраних.

Я йшов повз стрій, вдивляючись у авіаторів, і за зовнішніми ознаками – по зросту, виправці, погляду – оцінював, кого слід узяти з собою. Очевидно, ті, хто чимось впадав у вічі, нагадували мені Дяченка, Миронова, Нікітіна, Науменка, Овсянкіна, Фадєєва, юнака Островського... Хотілося взяти бійців, вартих цих славних імен.

У самому кінці шеренги навстріч мені вийшов зі строю льотчик у новенькому простому солдатському обмундируванні з кубиками лейтенанта. Але одяг і звання я, здається, помітив потім, перше, що побачив, – його обличчя. Воно, спотворене рубцями, шрамами, спайками, оранжевістю недавно залікованого тяжкого опіку, надто вразило мене. Очі дивилися з-під обгорілих, кривавих повік, губи мали неприродний колір. Переді мною був образ самої війни, її трагічних наслідків, що дісталися цій людині.

Я скам'янів перед лейтенантом. На фронті справді боявся тільки одного цього – стати калікою. Загроза смерті, очевидна загибель від кулі, снаряда – все було нічим, порівняно з втратою людської подоби. Ми недаремно співали всі з однаковим почуттям: «Если смерти – то мгновенной, если раны – небольшой». І ось переді мною найжахливіша трагедія молодої людини.

– Товаришу капітан, візьміть мене, – промовив лейтенант. Я побачив, як зволожились очі його. – Мені треба воювати, а я відсиджуюся тут.

Здається, я не відразу заговорив до нього.

– На якій машині літав? – спитав, надіючись, що лейтенант виявиться не винищувачем.

– На горбатих. Штурмував. Підпалили «худі»,– відповів той, з надією вглядаючись у моє обличчя.

– Нам потрібні винищувачі, – сказав я, вдоволений, що є привід відмовити, і десь у глибині душі жаліючи його.

– Я швидко перевчусь, – він ухопив мене за руку, боячись, щоб не залишив його і не пройшов далі. – Ви не знаєте, скільки в мені зараз сили, ненависті до ворога, бажання битися. Я оволодію винищувачем. Мені треба сповна відплатити за те, що зробили зі мною.

По його щоках текли сльози.

– Добре, записую ваше прізвище, – відповів я і пішов далі.

Потім занотовував ще деякі прізвища, бесідував з тими, кого добирав, розпитував, де воювали, як потрапили до запасного полку. Слухав, дивився на багатьох, а весь час думав про лейтенанта, відчував його погляд на собі. «Ні, не можна брати в полк такого... Не можна»,– міркував.

Дуже тяжко вплине його вигляд на молодих льотчиків. Та й не тільки на молодих. У бою треба йти на вогонь гармат, кулеметів, на таран. Якщо перед тобою стоятиме це обличчя, хто не подумає у найтяжчу хвилину, що й із ним може статися те саме?.. Це жахливо... Ні, не можу я приїхати в полк з отаким льотчиком. Краще я нікого не візьму! Лейтенантові легше буде пережити.

День хилився до вечора. Я пообіцяв доповісти про всіх своєму командирові, мені оформили документи. Тепер коли б швидше дістатися аеродрому. У штабі мені відмовили дати машину. Я висловив невдоволення: якщо мене не підвезуть, змушений буду коротати ще одну ніч у запасному.

До кімнати ввійшов повний, високого зросту підполковник. Уважно подивився на мене.

– Ти знову зчиняєш бучу? – підступив до мене. – Що, знову хочеш потрапити на «губу»?

Я впізнав його. Це – Губанов, командир запасного полку, який стояв минулої осені під Баку. Значить, це той самий полк, до якого відчисляли й мене.

– Ніякої бучі я не зчиняю, товаришу підполковник. Мені потрібна машина, щоб доїхати до аеродрому, інакше не встигну сьогодні вилетіти. Я ж сюди прибув не для прогулянки.

– Підеш пішки. І чим швидше, тим краще для тебе!

Губанов казав іще щось, але я не дослухався, бо в мені все кипіло. Навіщо він нагадав про ті дні, коли наді мною нависла загроза розправи? Можливо, його злять мої нові ордени? Чого така неповага до мене? У такий час, коли ми мусимо бути здруженими, чуйними... Невже цих типів не очищає від нікчемних почуттів і таке чистилище, як війна?

Очевидно, перепалка в штабі надала мені сил. До заходу сонця дістався аеродрому і встиг вилетіти.

Вдома доповів про все, що перешкодило відібрати льотчиків. Краєв і Погрібний погодилися з моєю думкою. А через кілька днів до нашого полку прибула велика група льотчиків, переданих нам із сусідньої частини, яка відходила в тил на переформування.

У той день, повернувшись із завдання, я побачив біля КП Дзусова. Його зовсім недавно призначили командиром нашої дивізії підвищили у званні. Високий, плечистий, у ладному, майже парадному, обмундируванні, при всіх орденах, він уперше прилетів у наш полк після призначення. Стояв біля землянки, привітно вітаючись з усіма. Був у піднесеному, доброму настрої.

– Покришкін, прибуло поповнення. Будеш учити молодих за своєю системою, сказав він, кивнувши на льотчиків, які стояли осібно. - Ваші льотчики – вам і карти в руки. У твоїй землянці уже готовий клас.

– У мене є карти, товаришу комдив, – відповів я жартома, показуючи на планшет. – Треба літати і воювати.

– Встигнеш і навоюватися. Попереду он ще скільки землі нашої під німцем... Будеш і літати, і вчити молодь.

– Єсть!


– Ходімо, познайомлю тебе з хлопцями.

2

Коли ми наблизились до них, я насамперед побачив льотчика зі слідами опіків на обличчі. Це був, звичайно, не той штурмовик. Полум'я торкнулося лише його щік, не захищених шоломом. Він теж був лейтенантом, відрізнявся не тільки шрамами, а й зростом. Дзусов зупинився перед ним, запитав, хто він.



– Лейтенант Клубов, – розважно, якось похмуро представився той.

– Де горів?

– Під Моздоком, товаришу полковник.

– Знайомі краї. На яких літав? – веселіше спитав осе­тин.

– На «чайках».

– У нас не «чайки». Бачив?

– Бачив. Оволодіємо, товаришу полковник, – впевнено мовив Клубов.

Пройшли далі.

– Лейтенант Трофимов, – поважно козирнув малий на зріст, худенький льотчик з виразними голубими очима.

– Воював?

– Три збитих, товаришу полковник...

– Солдат Сухов, – озвався сусід Трофимова, як тільки затрималися перед ним.

– Як це так – солдат? Навіщо мені солдати?

– Я льотчик, товаришу полковник. Після авіашколи воював у кавалерії, так і лишився солдатом.

– Незрозуміло. Перевірте, в чому справа, – звернувся до мене комдив.

– Єсть перевірити!

Я поспішно оглянув доладну, струнку постать Сухова. Він був у вигорілій на сонці гімнастерці, в обмотках і черевиках. Його чорні веселі очі дивилися з дружньою, затаєною усмішкою, немовби казали: «Перевіряйте. У мене все гаразд. Вже не один перевіряв. Багатьом розповідав свою історію, розповім і вам». Я мимоволі усміхнувся, зустрівшись з його веселими добрими очима.

«Значить, солдат Сухов... Ну що ж, ми всі солдати», – хотілося сказати йому, але комдив ішов далі.

Голубєв, Жердєв, Чистов, Карпов, Кетов, Берьозкін... Останнім у ряду виявився найменший худорлявий юнак, який чимось нагадував мені мого названого сина Островського.

– Чого такий худий? – спитав я.

– В школі годували погано, а літали багато, – відповів молодший лейтенант. У його очах відбилося зніяковіння, а губи винувато усміхнулись.

Мені не сподобався цей юнак нерішучістю. «Слабенький хлопчина», – подумав без будь-якої симпатії.

Прямо від них я пішов до своєї «кобри» і полетів на завдання. Коли повернувся на аеродром, мене відразу потягло до новоприбулих. З ними саме розмовляв замполіт Погрібний. Я підступив до молодого кленка – люди сиділи в затінку, на траві, під лісосмугою – і, прихилившись плечем, заслухався. Погрібний розповідав про бойовий шлях нашого полку, називав імена, говорив про подвиги льотчиків, видатні бої; торкнувся наших тактичних новинок. Це захопило новачків.

Я слухав замполіта з інтересом, він умів усе нам відоме об'єднати однією думкою: ось наше недавнє минуле, а ви, молоді, повинні продовжити історію полку не гірше, а ще краще від тих, хто вже віддав йому, всій Батьківщині багато сил, хто поліг у боях.

У мені наростало бажання швидше зблизитися з цими людьми, передати їм усе, що знав, що вмів. Нам було ясно, що довго на Кубані не затримаємось. Літо покличе полк до великих битв на Україні, з цими льотчиками йтимемо на захід. Треба негайно готувати їх до серйозних випробувань.

Того ж дня я майже з усіма молодими побував на учбовому літаку в повітрі. Там, у зоні, переконався, що Клубова, Трифонова, Голубєва, Сухова, Жердєва, Кетова можна швидко підготувати і випускати на бойові завдання. А В’ячеслава Берьозкіна, очевидно, доведеться відправити назад, до запасного полку. Такого льотчика, у якого не відпрацьована координація рухів в управлінні машиною, у фронтових умовах навчати дуже важко.

Заняття з молодими проходили напружено – в групових польотах над аеродромом, у вивченні «секретів» нашої полкової «школи» бойового мистецтва. У ті дні, якось під час перерви, Сухов розповів, як він, льотчик, залишився без військового звання.

– Давай, Костюм зі всіма подробицями. Про верблюдів, про фотографії...– порадив йому Клубов, сміючись.

– Ви вже чули? – поцікавився я.

– Десятки разів, – відповів Жердєв. – У резерві, коли не було чого робити, всі приставали до нього: то як ти був стрільцем-радистом на верблюді?

Сухов, усміхаючись, виждав, поки всі замовкли.

– Нічого особливого, чого вони регочуть, не знаю, – почав він. – Я мирного часу був фотографом, працював, значить, по цій спеціальності і навчався в аероклубі. Вступив до училища на Кубані. Закінчив, склав заліки, документи послали на присвоєння звання, а тут саме фашист пре на Ростов. Ждемо звання, а тим часом фріци вже й Дон форсували і подалися в степи. В чому була причина, що затримка з тими званнями сталася, – може, десь пошта згоріла або хто-небудь наплутав десь, а тільки події на фронті розгорталися швидше, ніж канцелярії справлялися. Немає звання – ідіть у піхоту. І послали наш курсантський батальйон у саме пекло. А там випало стати в кавалерії кулеметником. Позиції зайняли на землях Калмикії. Коней перебили. От хтось візьми та й подай ідею пересісти на верблюдів. Сіли ми на верблюдів, кулемети примостили на їхніх горбах і – вперед, на ворога! З верблюда видно далеко, а його не зразу примітиш... Потім прийшов наказ усіх льотчиків направити в авіачастини. І ось вам солдат-льотчик! Доки звикли до мене, не одному начальникові розказував свою історію.

– А як ти переплутав фотокартки – похорон з весіллям, і тебе донські козаки мало не побили? – нагадав хтось із слухачів.

– То іншим разом, – відмахнувся Сухов. Оповідав чомусь без запалу і барв.

Після кількох польотів Клубов, Жердєв, Трофимов уже бездоганно володіли «аерокоброю». З ними першими я почав проводити навчальні повітряні бої. Познайомившись із Георгієм Голубєвим, теж сибіряком, я взяв його собі в на­парники.

Щодня багато часу ми проводили за навчанням у полковій землянці. На стінах були розвішені схеми, плакати з зображенням літаків; на столі лежали макети «юнкерсів», «мессершміттів», «фокке-вульфів» тощо. На заняттях я наголошував на кмітливості, блискавичній реакції, як знаходити правильне рішення у певній складній ситуації. Ми не завчали напам'ять параграфів посібників, а розігрували десятки варіантів бою, маневрів за різних співвідношень сил, відпрацьовували дії льотчиків за будь-яких обставин.

«Ваші дії?» – таке запитання зненацька заставало льотчика в перших-ліпших умовах, які складалися в ході «розгортання» бою. Дуже корисним, здавалося мені, в наших теоретичних тренуваннях було те, що льотчик в одну мить мав осягнути зв'язок між частинами події, передбачити її логічний розвиток.

«...На нас летить дев'ятка «юнкерсів». Ви – ведучий пари винищувачів. Ваші дії?»

Льотчик відповідав, як мав намір організувати атаку.

«Поєдинок почався. Та ось із-за хмар звалюється шістка «мессерів». Ваші дії?»

Як правило, ми аналізували бої, учасниками яких були наші льотчики. В тих аналізах віднаходили вдалі ходи і помилки, вишукували можливі варіанти продовження сутички.

Нашу землянку в Поповицькій називали «академією», «класом», «авіашколою». У ній справді було все для практичних занять.

Клубов, Трофимов, Сухов, Жердєв, Кетов уже були підготовлені до бойових вильотів. Берьозкін відстає од них. З ним треба було відпрацьовувати всі елементи польоту з особливою уважністю, затрачаючи багато часу. Ніхто за таку роботу братися не хотів, а мене на всіх не вистачало.

Берьозкін засмутився. Він очікував, що його ось-ось відкомандирують назад, до резервного полку. Якось він підійшов до мене і, ледве не плачучи, попросив:

– Товаришу капітан, дозвольте мені літати.

Я не знав, що відповісти. Жаль вбивати хлопця поганою думкою про нього. Я пообіцяв зайнятися ним, але бої знову забрали весь час. З цим же одного разу звернувся до мене й комсорг полку Коротков. Він заявив, що говорить зі мною за дорученням комсомольської організації, що про комсомольця Берьозкіна за його настійним домаганням йшла мова на бюро, на зборах; Берьозкін заявив, що як комсомолець не має права тинятися без діла по аеродрому в той час, коли інші б'ються з ворогом.

Розмова з Коротковим змусила мене змінити своє ставлення до Берьозкіна. Я став більше приглядатися до нього. Молодий льотчик рвався в бій, відчував у собі силу, знав, на що здатний. Але йому треба було допомогти, під­тримати.

Доля Слави Берьозкіна, розумів я, цілком залежала від цієї підтримки: не відмовимося ми потренувати його, підтягнемо до рівня льотчиків нашого полку, підготуємо до боїв – значить, залишиться він у нас; не захочемо – його відправлять у резерв. А з резерву ще кудись пошлють, потім де-небудь, не перевіривши, кинуть у саме пекло війни... Послати його в бій з групою без попередньої підготовки –' цього в мене не було й на думці. Найбільше я боявся піддати молодого льотчика в першому бою смертельній не?; безпеці, загрозі загибелі. Якщо він виходив з такого випробування, його потім дуже гнітив інстинкт самозбереження. Часом цей інстинкт так сковував, що в найкритичніший момент льотчик не міг виявити відваги і гинув там, де можна було легко вийти з небезпечного становища.

– З завтрашнього дня почнемо тренування, – сказав я комсоргові й Берьозкіну.

Славині очі засвітилися радістю.

Та наступного дня і майже весь тиждень я не зміг літати з Берьозкіним. У першому ж бойовому вильоті з молодими, в тяжкій сутичці з «мессершміттами» Клубов – моя надія! – що був обпечений вогнем, зі своїм веденим Жердєвим відірвалися од групи і не повернулись на аеродром. Тільки увечері ми дізналися, що вони все-таки, збивши одного фашиста, приземлилися у Краснодарі. Мене дуже засмутило, що вони не потрапили додому, і я став тренувати молодих у відпрацюванні взаємодії. Треба було навчити новачків неухильному дотриманню головного закону злітаності: не відриватися! Порушення цього правила вже обі­йшлося нам не одним життям.

3

Прийшов, нарешті, лист від Марії. Довгожданий, сповнений тривоги, він не кликав мене на зустріч, нічого не вимагав. Марія просто повідомляла, що жива й здорова, багато думає про мене і дуже переживає, коли чує по радіо, читає в газетах про бої нашої авіадивізії. Лист, почуття, висловлені в ньому, ще дуже зблизили нас. Користуючись затишшям на фронті, я зважився просити дозволу провідати її.



З листом пішов до Краєва.

– Дозвольте, товаришу командир, всього на один день злітати до Марії. Вона десь поблизу Міллерова.

– Та сама білява?

– Та сама, – відповів я.

– Ой ця мені любов! – продекламував Краєв і, виступивши з-за столу, пройшовся по кімнаті. Потім зупинився переді мною. – Гаразд. Лети.

– Дозвольте взяти УТ-2, – зважився я на ще одне, наперед обдумане прохання.

– Бери УТ-2, бери... Пропав Покришкін, – зареготав Краєв, плеснувши мене по плечу. – Післязавтра бути в полку. Чуєш?

– Єсть, товаришу майор! – чітко відкозиряв я Краєву зі щирою повагою за виявлену на цей раз чуйність до мене.

Через годину вже линув у повітрі.

Від Поповицької до Міллерова було дві години лету над весняними полями, хуторами, станицями.

У листі не можна було точно назвати місце, де базувалася частина, в якій служила Марія. «Таїсія живе під Міллеровом...» Таїсія – подруга Марії. Я зрозумів замасковану таємницю цих слів, і тепер, підлітаючи до Міллерова, надивлявся перший-ліпший аеродром. Виявив його без труднощів: над ним майже безперервно кружляли літаки.

Приземлившись, підрулив до стоянки, де стояла автомашина-стартер. Від знайомих мені полуторок з пристроєм для обертання мотора хоч я вже й відвик, та вони ще були невід'ємним атрибутом цього аеродрому. Саме в шофера і міг я точно дізнатися, де стоїть потрібний мені батальйон аеродромного обслуговування.

Не встиг наблизитися до полуторки, як почув зненацька:

– Капітан Покришкін! Здравія бажаю!

Шофер, вусань, немолода вже людина, якого я пам'ятав ще по аеродрому біля Каспійського моря, карбуючи крок, ішов мені назустріч.

Я привітався, радіючи з того, що сів саме там, де треба, і що першим потрапив на очі саме цей шофер.

Була в мене одна прихована думка: прилечу, сяду на аеродромі, побачу кого-небудь із солдатів БАО і відразу розпитаю, як поводиться медсестра Марія. Тільки почую од людей, що забула мене, тієї ж миті – в літак і гайда в повітря! Так, був такий план... І ось тепер, поки шофер старанно допомагав мені поставити УТ-2 на вказане місце, сердечно, як старого знайомого, розпитував мене про життя-буття, про війну «там», на нашому фронті, я вибирав зручний момент для обдуманого запитання. Шофер примовк, стоїть поряд. Ну, одважуся ж.

– А ви знаєте медсестру Марію?

Шофер спочатку розгубився, потім, зміркувавши, про кого йдеться, розлився такими дифірамбами на її честь, що я ледве встигав усе запам'ятовувати.

– Та ви ж до неї! Так-так, ви до неї прилетіли. Ото буде для неї радість. Яка радість!.. У батальйоні її вважають вашою нареченою.

– Ну, заводьте свою машину, підвезіть у станицю, – попросив шофера.

– Зараз. Це ми швиденько.

Зворушило мене його щире розуміння мого стану – адже я прилетів у гості до дівчини з одного фронту на інший, ми давно не бачились. Звичайне, людське і в суворі воєнні дні завжди займало своє місце в наших душах, хвилювало.

Шофер пригальмував біля однієї з хат:

– Оце тут санчастина, товаришу капітан.

Я подякував за добру послугу і вистрибнув з кабіни. У вікнах хати замаячили обличчя. Ось уже повибігали на подвір'я дівчата в білому.

Де ж вона?

Он!


З усіх боків посипались привітання, розпити про однополчан, про Кубань.

Дівчата всім гуртом провели мене до хати, де квартирували. Почалися клопоти про обід. Марії належало вперше приймати і вгощати мене.

– Чим же тебе годувати? – запитувала вона під регіт подруг розгубленим голосом.

– Що зумієш, те і зготуй. Подивимось, яка ти хазяйка.

І знову сміялися.

За день, який ми провели разом, було сходжено багато стежок навколо станиці, багато що пригадано, згадали близьких нам людей.

Першого, звичайно, – Вадима. Коли я сказав, що він загинув, Марія довго не могла говорити. Перед нами ожили всі вечори, які ми провели втрьох, залунали всі жарти й дотепи Вадима. Пригадували їх, переказували... Марія розповіла: якось Вадим посеред дня прибіг до неї в санчастину, коли там стояла черга на перев'язку та на інші процедури. Він проштовхався до столу й раптом при людях як гримне не своїм голосом: «Я прийшов довідатися, чи ти дуже любиш Сашка, чи ні?!»

Ми журно посміялися і над собою, і над Вадимовими прийомами. Оцінки своїх і чужих вчинків у мене з Марією майже завжди збігалися. Очевидно, ця спільність і єднала нас. Ми однаково вгадували щирість і фальш у поведінці інших, любили чесність, прямоту. В моїх очах Марія відразу стала на голову вищою від інших дівчат ще тоді, коли, дізнавшись усе про мене, про незлагоди в моїй службі, поставилася до них саме так, як і я ставився до них. Вона зрозуміла мене, повірила в мою правоту, але зажадала відмовитися від деяких небажаних холостяцьких звичок. Я реагував на її зауваження по-різному: то поступаючись, то опираючись.

Погостювавши цілий день, я лагодився увечері відлітати. Марія взялася проводжати мене на аеродром. Я не погодився. Вона здивувалась. Пояснювати свої мотиви я не міг: усі льотчики на фронті вважали, що жінка біля літака – не на добро. Марія цього, очевидно, не знала, але наполягати на своєму перестала. Я попрощався з нею в станиці й пішов.

Та виявилося, що нема чим заправити мій УТ-2: для нього був необхідний особливий бензин. Коли на сусідньому аеродромі справився з ділом і піднявся в повітря, стало очевидним, що летіти у свій полк уже пізно.

Довелося знову сідати біля знайомої станиці й стукати у вікно до Марії.

Рано-вранці я полетів на Кубань.

Той самий маршрут, ті ж степи і станиці. Але і земля, і життя моє, і майбутнє розстелялися переді мною сьогодні в новому світлі. Здавалось, я більше простору охоплював зором. Усе стало ріднішим, ближчим, дорожчим. Моїм почуттям немов додалося сил. Мрія про майбутнє набула конкретності. У звичайні думки, які супроводили мене в повітрі, нема-нема, та й загляне щось таке ніжне, ліричне. Голос Марії вчувався мені в рокоті мотора.

Швидше б покінчити з війною!..

На нашому аеродромі майже не було літаків. Таке останнім часом траплялось дуже рідко.

Тільки підрулив до стоянки, технік Чувашкін від моєї машини помчав мені назустріч.

Чому так поспішав?

Віддихуючись, він ще на відстані щось прокричав.

Я подивився в небо – там було спокійно.

– Чули?.. Сьогодні...

Завжди зовні байдужий, навіть повільний, Чувашкін тепер своєю бентежністю викликав сміх.

– Поздоровляю, товаришу капітан!.. Сьогодні по радіо... Вам Героя Радянського Союзу!

У мене здригнулося серце. Невже? Я підбігцем рушив йому назустріч.

– Ще кому?

Чувашкін обома руками схопив мою руку, я обняв його за плечі.

– Вітаю! Як це хороше, капітане!; – схвильовано сказав Чувашкін.

– Ще кому?

– Крюкову, Борису Глинці, Рєчкалову, Фадєєву. З інших полків...

Імена льотчиків, руки техніка... Вони нагадували мені про бої, роки, дороги війни... Шкода, Вадим не дожив до цього радісного дня.

Ми йшли по м'якій молодій траві. У небі наростав гуркіт. Він був незвично потужним. Зупинилися. Просто через наш аеродром зі сходу на захід ішли кількома ешелонами, в групах дев'яток, одна за одною, цілою армадою славні «петлякови». Дзвінким ревінням повнився увесь небозвід.

– Наступають, – сказав Чувашкін.

– Правда?

– За два дні, капітане, стільки подій! Сьогодні наші наступають. А вчора вони, гади... Така неприємність у полку.

– Що трапилось?

– Налетіли «фоккери» й обстріляли стоянки. Поранили пілота, вбили інженера. Ніби знали, що вас немає вдома.

– При чім тут я!

– Побоялися б. Усі ж кажуть, коли ви ведете групу, вони галас здіймають в ефірі: «Ахтунг, ахтунг! Покришкін у повітрі!»

– Досить розхвалювати мене, – перепинив захопленого техніка. – Кого ж убили?

– Урванцева. Куля влучила прямо в скроню. З пілотів якогось молодого поранило. Ногу ампутували.

Ось так і сприймай життя: свою радість разом з горем усіх. Діли свою радість на всіх, бери на себе частину гнітючої туги втрат.

Прізвища «молодого» Чувашкін не міг назвати. Це підказувало мені, що він не з тих, хто вже був на очах, мав свою машину. Невже Берьозкін?..

Коли ми наближались до землянки КП, звідти вийшло кілька чоловік. Ждали мене з привітними усмішками на обличчях. Першого я впізнав Погрібного.

Він розгладив бороду, підніс над собою обидві руки. Обіч нього стояли Берьозкін, Коротков. За ними показалася толова Краєва. «Так, пілоти всі на роботі», – подумалось мені, і я, підійшовши до гурту, гаряче обійняв Погрібного.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка