Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка18/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   27

ЗНАЙОМІ МАРШРУТИ


1

До побачення, Кубань!

Ці слова пролунали в небі над уже заколоскованими нивами, над рікою, затіненою вербами, над станицями й містами чудового краю нашої Вітчизни, який пережив коротку, але тяжку, спустошливу окупацію гітлерівців.

Кубань... Вона вже трудилася для фронту, для перемоги. Наш полк у числі інших частин залишив її, щоб улитися в сили розгорнутих фронтів. Невеликий плацдарм на Таманському півострові, який ще утримували німці, був оточений надійним кільцем нашої оборони і вже не потребував підмоги повітряних армій.

Полк перелітав у район Донбасу. Літня спека, грози, високе попелясте небо, курні шляхи, задуха південних ночей, добре знайомий маршрут – усе нагадувало ветеранам нашого полку про торішнє літо. Думалось про напружені дні, заповнені боями, виснажливою втомою, димом і непоборним жаданням тиші, відпочинку і прагнення усієї душі – спинити ворога.

Сьогодні ми летіли на іншу ділянку фронту, щоб громити, гнати німецьких загарбників на захід. Ми відчували в собі силу, впевненість, ждали рішучих боїв, переможних наступів наших армій. Оцінюючи ситуацію, запитували себе: чи не спорсне туго стиснута пружина? Ворога вже відкинуто далеко, але він ще сильний, а його резерви величезні. Чи не прорвуться де-небудь ворожі танкові армії і не примусять нас знову відходити, залишаючи міста і села?

Що таїла в собі тиша на передньому краї Південного фронту? Тиша, яка вчувалася у щоденних зведеннях Радінформбюро: «Істотних змін не відбулося».

Так, ми відчували це затишшя. Коли вели бої на Кубані, розуміли, що то були сутички місцевого значення, хоча й дуже тяжкі. Ждали великих подій, наступу наших військ. Нам хотілося бути учасниками саме великих операцій.

Усе, що чекало нас попереду, було поки невизначеним, хоча й малювалось у світлих барвах тому, що на Кубані ми перемогли.

Небо Кубані... Останні травневі бої з німецькою авіацією остаточно утвердили наше панування в повітрі. Наш полк увесь час літав на прикриття наземних військ.

Тут, у районі наступу, зосереджувалось одночасно по кілька сотень наших і німецьких літаків. Полонені гітлерівські льотчики засвідчили, що сюди в кінці травня були перекинуті свіжі відбірні частини з-під Харкова. На Кубані їх добряче-таки потріпали. В одному бою, який тривав близько години, – він розчленився на дрібні, наростаючи, охоплюючи величезний простір, – було збито сорок два ворожих літаки. Частини генерала Савицького і наша дивізія в ці дні розсіювали, немало знищуючи, майже кожну групу німецьких бомбардувальників, які йшли до переднього краю. До речі, ворожий «як» був збитий ще напередодні цього наступу. Одного дня були заборонені вильоти всім нашим «якам», і чужак опинився в небі один.

У боях над Таманським півостровом пройшли перші випробування наші молоді льотчики – вони довели, що гвардійський стиль роботи винищувача їм цілком до душі. Основні неприємності й тривоги введення їх у бій уже були позаду. В травні ми провели тяжкий поєдинок з «мессершміттами». Трофимов тоді відкрив особистий рахунок у нашому полку. Трофимов і Кетов, Клубов і Сухов, Жердєв і Голубєв склали тут екзамен на зрілість.

Одного разу під час бою Сухов включив висотний коректор мотора замість форсажу. Мотор дуже задимів. Я спитав пілота по радіо, в чому справа, та він не зміг відповісти. Тільки на землі виявили його помилку.

– Треба бути спокійнішим у повітрі, – сказав я.

– Розумію і знаю, товаришу капітан, – відповів він. – Але саме це нелегко дається.

Під час розмови до нас підійшов Клубов.

– Здорово у вас вийшло, – сказав він.

– Що маєш на увазі? – запитав я.

– Атака «мессера» на спині.

– Моя атака? Щось не пам'ятаю цього. Розстріляв, і все, а як...

– Це було видовисько, капітане. Літак догори колесами і палить з усіх точок. Чудове влучення.

У ці дні напружених боїв наш Іскрін, гармоніст і веселун, друг співучого Андрія Труда, вистрибнув з парашутом із палаючого літака, вдарився об кіль і розтрощив кістку ноги. Відтепер йому не літати. Ще одного свого ветерана втратив полк.

До побачення, кубанська земле!.. Вона вже була десь за голубим обрієм, а думки все ще линули до неї, до друзів, які назавжди залишились у її могилах, на дні морському... Поглядаючи на бойовий порядок групи, я радів з того, що молода зміна достойно несе нашу еста­фету, береже стиль, примножує наш досвід. Наші бої, наші могили на Кубані допомогли тим, хто потім бився з ворогом у небі над Курською дугою. Ми це розуміли, коли з тривогою слухали радіо і читали зведення про нечувану битву. Вистоявши на Кубані, ми твердо вірили, що ворог під Курськом не пройде!

Кубань... Тут я весь час воював на літаку під номером 13, збив понад два десятки ворожих машин. Коли прийшли нові «аерокобри», я замінив свою на одну з них, з потужнішим озброєнням. Мою передали Степанову. Він не побажав літати на «тринадцятці», і йому домалювали нуль. У першому ж бою його збили. На моїй новій теж був тризначний номер. У цей час мені наказали в повітрі не називати себе на прізвище, бо німецькі винищувачі вже полювали за мною. Спробувавши представлятися номером свого літака, я ледве не вивернув собі язика. Хлопці сміялися з цієї тарабарщини прямо в повітрі. «Намалюйте число 100, – попросив я.– «Сотка», я «сотка». Коротко і зручно. Правда ж?» Відтоді до кінця війни я літав на «аерокобрі» під номером 100.

До побачення, Кубань!..

Якось на початку липня мене підкликав до себе Погрібний.

– Є для тебе одне громадське доручення, Олександре.

– Знову тренувати молодих?

– Ні, капітане. Завтра тобі треба бути в Краснодарі. Там починається судовий процес над зрадниками Батьківщини. Послухаєш, потім розповіси, що там почуєш.

– Ви б за мене краще розповіли.

– Тобі, льотчику, Герою, належить бути од воїнів. З Москви, кажуть, Олексій Толстой уже прибув туди.

– Письменник? – спитав я, хоч розумів, що йдеться саме про нього.

– Письменник.

Де вже там відмовлятися. На другий день я охоче полетів на По-2 до Краснодара.

Будинок, у якому відбувалися судові засідання, я визначив здалеку: його оточував тисячний натовп. Ледве пробився крізь нього, щоб потрапити в приміщення.

Опинився в кімнаті, де збиралася колегія, представники громадськості. Засідання ще не почалось. Знайомлячись із присутніми, шукав очима Олексія Толстого. Його романи я читав, «Петро Перший» викликав захоплення не тільки як художній твір, у якому зображено видатного діяча в історії Росії, але і як свідчення великої дослідницької праці. Скільки вивчено документів, матеріалів, щоб розповісти про давні часи!

У тісному колі цивільних я побачив рослу повну людину в сірому костюмі, з похилими плечима, сутулувату, з посивілим волоссям.

– Знайомтесь, – промовив хтось, звертаючись до Толстого. – Льотчик-герой з нашого фронту.

Письменник повернувся до мене, не змінивши серйозного, навіть похмурого виразу обличчя. Подав руку. Я назвав своє прізвище. Толстой кивнув головою і продовжив перервану розмову. Я стояв, слухав, дивився на Толстого, проймаючись до нього глибокою повагою.

Незабаром усіх запросили до залу засідань.

Кілька годин слухали обвинувальний висновок у справі воєнних злочинців, зрадників Батьківщини, які діяли в Краснодарі під час окупації. Тут я вперше збагнув усю складність подій, які відбувалися на окупованій території, всю глибину падіння окремих людей, що продалися ворогові, почув, які тяжкі злочини коїли гітлерівські офіцери й солдати на нашій землі. Концтабори, машини-душогубки, траншеї, заповнені розстріляними стариками, жінками, дітьми, – про це говорили посивілі матері, скалічені діти.

Від страшних подробиць по спині пробігали мурашки. До болю стискалися зуби. Хотілося прямо звідси йти в бій.

Серед підсудних впізнав учителя танців, який працював у гарнізонному Будинку офіцерів, навчав молодих військових, у тому числі й мене. Під час переліку імен закатованих я почув прізвище знайомого Краснодарського лікаря, з дочкою якого бував на танцях.

Факти, подані комісією по розслідуванню злочинів ворогів нашого народу, були незаперечні, від них ще віяло чадом, духом катівень гестапо. Вирок суду про страту недолюдків зустріли бурхливими оплесками і ті, хто був в залі, і там, за відкритими вікнами, на вулиці.

Після закінчення роботи суду нам, запрошеним на процес, влаштували в цьому ж будинку обід. Ми всі зайшли до тісної кімнатки. Тут знову звернув увагу на Олексія Толстого. Він стояв похмурий, пригнічений. Коли сідали до столу, я раптом почув:

– Льотчику, давай ось тут, поруч, – підкликав мене до себе Толстой.

За обідом зав'язалась розмова. Я задав йому шаблонне, але, на мій погляд, закономірне запитання: чому літератори так мало пишуть про авіацію? На той час дійсно про льотчиків-фронтовиків у літературі майже нічого значного не було, а вже відомі тоді фронтові твори найчастіше зображували танкістів, піхотинців.

– Правильно, – погодився Толстой з моїм твердженням. – Але так сталося, певно, не тому, що наша авіація не заслужила нарисів, повістей, романів. Вони ще будуть. Просто письменники мало знають авіацію. Я вважаю, що кожний повітряний бій винищувачів – це неповторний твір воєнного мистецтва. Хто з нас, письменників, достатньо глибоко розуміється на цьому? Ніхто – Олексій Толстой щодалі гарячіше проникався темою нашої бесіди. – Ось я читав у газеті про те, що льотчик під час бою несподівано зробив якийсь маневр, здається, переворот, і це відразу змінило ситуацію. А що таке цей переворот? Письменникові треба хоча б уявити його. Адже кожний такий специфічний термін – це злиток досвіду, думки, енергії, закладених у ньому. Якщо я не розумію терміну, значить, не відчуваю того, що відбулося в якусь мить. Так?

Підтверджую, що це справді так.

– Я збираюся сам писати про авіаторів, але мені треба спершу вивчити вашу справу, тоді братися за перо.

Олексій Толстой запропонував випити за льотчиків, і всі наповнили келихи.

Повертаючись додому, я міркував над тим, що чув і переживав на процесі, пригадував усе, що сказав у нашій бесіді Толстой. Так, якщо письменник не береться за тему, яку він не знає, вважаючи, що її спершу треба глибоко вивчити, то це свідчить про його талановитість, про серйозне ставлення до своєї праці і праці інших.

Кубань... Ти будеш пам'ятатися мені все життя і зустріччю з великим російським письменником, який відвідав тебе у тяжкі часи.

До побачення, Кубань!

На горизонті показалися знайомі прикмети шахтарського краю. Терикони, терикони...

Приземлились. Залишивши літак, я попрямував на командний пункт: за дорученням Краєва, який затримався в Поповицькій, мені належало простежити за розташуванням полку на новому місці.

Дув гарячий, рвучкий вітер. Наші прибували поескадрильно, акуратно приземлялись і підрулювали до стоянок. Та ось один «промазав»: на пробігу протягнув далі, ніж треба. Ось чому, подумалося, начальник штабу іноді піднімається на землянку з біноклем оглядати аеродром, наче поле бою.

Біля КП – льотчики, готові йти на завдання. Але завдань немає. Наша дивізія тепер на особливому рахунку – резерв головного командування. А резерв кидати в діло не поспішають: Так, часи перемінились.

Приземлився наш УТ-2, і майже всі повалили до нього. В багажнику цього літака знаходились Кобрик і такса Кітті-Хаук. Вирослі собаченята, які стали спільною розвагою, перевозилися таким чином уперше, і ця подія викликала цікавість.

Натовп оточив літак. Відкрили багажник. З нього, хижо блиснувши очима, з лютим вищиром вистрибнув Кобрик. Хтось хотів полащити пса, але він шмигнув поміж ніг людей і помчав у поле. Його кликали, хтось намагався перейняти. Кобрик ошаліло гнав далі, поки не зник.

Ми спостерігали за дивною поведінкою вівчарки, а такса всілась біля літака і, виваливши язик, чекала, що їй запропонують іще. Флегматик Кітті-Хаук залишався вірним собі.

Справжньої, великої бойової роботи, про яку ми всі мріяли, тут поки що не було. Прорив німецької оборони біля Матвієвого Кургана заглух. Ворожі танки й авіація вчинили нашим військам шалений опір. Наступ не вдався. На фронті знову до пори, до часу все затихло.

Наш полк перебазувався в донську станицю, ближче до фронту. І це місце я добре знав. Навіть надто добре! Рік тому генерал Науменко присилав мене сюди, щоб попередити зенітників про польоти наших «мессершміттів». Я розшукав штаб, виклав попередження. Командир, вислухавши мене, підозріло оглянув мої документи і покликав вартового: «Затримуємо вас до з'ясування». Під охороною я просидів півдня, доки сюди не прилетіли наші «мессершмітти» і пілоти не виручили мене. Зенітники все-таки вогонь по них не відкрили.

На прикриття переднього краю тепер частіше від інших водить групу з колишньої моєї ескадрильї Олександр Клубов. Веденими ходять Олефіренко і Берьозкін. Щоразу, коли вони повертаються з чергового завдання, запитую Клубова, як поводилися молоді бійці. «Відмінно, – відпо­відає Клубов, – але нам не пощастило. Ворог уник зустрічі».

З новою силою спалахнула битва на курській землі. Там після тяжких оборонних боїв розпочався наш наступ. На карті в штабі полку аж донині позначалося стрілками, як німці вклинювалися в наші позиції. Тепер же стріли, немовби могутні клини, розколюють ворожу оборону.

Усі наші надії однині – під Курськом. Повертаючись із польотів, біжимо на КП довідатись про становище «там». Напруга тяжких боїв у районах Орла і Харкова кликала нас туди. Газети повідомляли про те, що там, у повітряних боях, наша авіація щодня знищує десятки ворожих літаків. От де б нам, гвардійцям, розгорнутися! Правда, там льотчики успішно справлялися зі своїм завданням і без нас.

Наступ блискавично розвивався. Посвітлішало небо, відлягло від душі. Радість плине по всій нашій землі. Тепер ясно, що ворог назавжди втратив свої тимчасові пере­ваги, а наша перемога – незабаром.

Курська дуга розгиналась – Радянська Армія визволяла місто за містом. Німці стали перекидати війська з Донбасу під Харків. Ми ждали, що наш Південний фронт, очолюваний генерал-полковником Толбухіним, теж ось-ось перейде до активних бойових дій.

Ми в ці дні літали на залізничні вузли Харцизька, Ясинуватої, Макіївки. Ешелони, навантажені танками й машинами, були хорошими цілями. Німецькі винищувачі чинили нашим штурмовикам і бомбардувальникам упертий опір.

Ходили на завдання з бомбардувальниками: вони – на станції, а ми – на аеродроми, де базувалися винищувачі. Усією групою, стріляючи, проносились над стоянками. «Мессершмітти» були заховані в капонірах. Ми кружляли над завмерлим аеродромом, над «королями повітря», які позалазили до щілин, і стежили на відстані за «ільюшиними» і «пешками», що вільно працювали над цілями.

Південний фронт раптово прорвав оборону. Наші рушили вперед, обходячи Таганрог.

Застогнали, загули, задиміли пожежами спечені південноукраїнські степи. Міста і села ожили, зітхнули, зустрічаючи рідних синів-визволителів. Лава нашої сили хлинула могутнім валом на захід.

Ворог відступав. На землі кожний рубіж брався з боєм. У повітрі розгорялись короткі, але жорстокі сутички з противником. Вперед, до західних кордонів Вітчизни! – цей лозунг був у всіх на устах.

Нашому полку поставлено особливе завдання забезпечувати прикриття кавалерійського корпусу генерала Кириченка.

Наш підшефний кавалерійський корпус зі всіма наданими йому засобами – танками, артилерією, мінометами – вводився у прорив у вже утвореному клині. Німецькі війська намагалися в районі Амвросіївки взяти в кліщі підрозділи прориву, оточити їх. Ворог кинув проти радянських ударних сил багато бомбардувальників, винищувачів. Але цього разу в нього виявилася «кишка тонка». Наша авіація прикрила піхотинців і кіннотників з повітря.

Нас, льотчиків, як і воїнів наземних військ, у ці дні нестримно вело вперед велике братерське почуття патріотизму – швидше розпочати визволення півдня України, славного Донбасу. Безкрайні простори, родючі чорноземні степи стелилися перед нами. Той, кому доводилося відступати понад морем у 1941-му, пам'ятав осінні колгоспні поля, сади, села, їх багатство, їх сумний вигляд, пам'ятав тугу розлуки зі своїми синами в очах матерів. Тепер, влітку 1943 року, війська Південного фронту, як і війська Воронезького й Степового фронтів, відбивши великий наступ ворога під Бєлгородом, у своєму могутньому пориві пішли на захід, у похід за визволення братньої України.

Льотчики покликані були оволодіти просторами неба, вигнати з нього чорне вороже вороння, повернути українському народові його «ясні зорі», про які він так ніжно співав у піснях.

У бій за Україну йшли сини й дочки всієї багатонаціональної сім'ї радянських народів. Тепер, на рубежах землі російської та української, ми згадували імена льот­чиків, чиї могили залишились біля Дністра, Дніпра, Бугу... Сьогодні в бій за донецькі міста летіли сибіряки, українці, дончани, кавказці...

Ми пішли на прикриття наших військ у район Амвросіївки шісткою. Було дуже рано. Передній край позначався спалахами артилерійських пострілів. Наша станція наведення ще мовчала – очевидно, там не ждали нас у такий час. А ми недосипали, як кажуть, бо знали повадку німецьких бомбардувальників – з'являтися над переднім краєм на світанку. Ранковий бомбовий удар по наших кіннотниках міг поламати всі їхні плани.

Наша група летіла на висоті чотирьох тисяч метрів. Така висота давала нам уже випробувані переваги. Але вранці не так легко розгледіти бомбардувальники – вони зливалися з похмурою місцевістю. Виручила мене кубанська школа – пильно придивляючись, я шукав відблиск ранкового сонця на широких крилах «юнкерсів». І побачив. У повітрі бомбардувальники, очевидно, десь недалеко є і «мессершмітти». Для відвернення уваги останніх виділяємо пару Труда. Попереджаю його і кидаю в ефір звичне: «Атакуємо! За мною!» Чим далі від наших військ ми нападаємо на «юнкерси», тим краще для кіннотників.

Бомбардувальники, виявляється, теж помітили нас – стали в оборонне кільце. Тільки таким чином розраховували забезпечити себе від наших ударів. Четвіркою пікіруємо на їхню «карусель».

Висота і швидкість для винищувача в момент атаки – не завжди перевага. Моя машина йшла вниз на такій швидкості, що я не зміг підвернути її для прицілювання по «юнкерсу» і проскочив повз нього. Довелося різко виводити літак з пікірування і на «гірці» гасити його розгін. Мій ведений Голубєв мусив слідкувати за мною. Я бачив його, коли він зринув, повторюючи мій маневр. Але цієї ж хвилини перевів літак в атаку. «Юнкере» у прицілі. Черга по його спині. Він перевернувся, показав мені «черево». Не можна впустити такий момент. Кулемети й гармата знову загримотіли, плюючись вогнем. «Юнкерс» загорівся і вивалився з кола.

– «Сотка», бий бомберів! Наші на підході, – раптом передали зі станції наведення.

Тільки я вивів машину з атаки – тут же помітив якісь літаки, що йшли з висоти до мене.

«Добре. Ось вона, підмога»,– зрадів я. Але густий слід диму, який слався за четвіркою невідомих літаків, підказав мені, що то були «мессершмітти». Треба негайно захищатися! Розвернувся на них у лобову атаку. Обстріляв їх, вони мене. Зайшов у хвіст. Дивлюся вниз – там «юнкерси», а серед них метаються двоє наших – Сухов і Жердєв. Ну, добре, що хоча двоє вертяться там: усе-таки не дадуть скинути бомби.

Вийшовши з атаки, я опинився один вище всіх. А де ж мій напарник Голубєв?

Де обіцяне підкріплення?

Нарешті! Вісімка «яків» бере від нас естафету бою. Нехай переслідує «юнкерси». Ми зробили все, що змогли. Після нас на землі здійнялися чотири вогнища.

У навушниках чую голос Жердєва:

– Іду на Куйбишеве.

Мені самому теж нічого іншого не залишається, як тільки триматися цього ж курсу.

На аеродром повернулись п'ятіркою. Мене дуже засмутила відсутність веденого. Де ж він? Невже й з Голубєвим щось сталося і я втратив його? Головне в тому, що я не помітив, коли підбили.

Стоїмо біля машин, пригадуємо все, що відбувалося в повітрі. Сухов стверджує: Голубєв на виході з атаки вискочив вище мене. Було це, говорить він, на «гірці». На мене ж немовби йшли «мессершмітти», які пікірували з висоти, я, розлючений безуспішною атакою, чомусь нічого цього не бачив.

Голубєв нібито підставив свій літак, щоб зірвати атаку «мессерів». Сухов твердить, що бачив це виразно. Голубєв учинив як солдат – затулив своїми грудьми командира.

Труду випав бій на висоті, він нас не бачив і лише підтвердив, що, після того як вони збили одного «мессера», другий кинувся до землі за своїм падаючим.

Що ж сталося з Голубєвим насправді? Хіба він не повернеться, цей славний сміливець-сибіряк?

Між вильотами відпочивати нема коли. Треба поговорити з пілотами, особливо з молодими, допомогти їм розібратися в своїх діях, у всьому тільки що проведеному повітряному бою.

На землі почув і про перші поєдинки з ворогом Олефіренка й Берьозкіна. Про них говорили льотчики, повернувшись із завдання; в такі хвилини я завжди старався бути на стоянках, чути льотчиків, коли діляться враженням, кажуть один одному, а іноді й самим собі найістотнішу правду.

Ось закінчила посадку група Рєчкалова – він тепер став на моє місце командиром ескадрильї. Я пішов назустріч. Олефіренко виліз із кабіни і, похмурий, насуплений, стоїть сам. Я зупинився біля нього. Починаю обговорення вильоту й передусім того, що було «не так». Олефіренко мовчить. Я стежу тільки за ним: видно, він у якомусь розпачі.

– Як справи у нашого кубанського козака? – Це прізвисько збереглося за Олефіренком ще з Кубані, й він гордився ним.

Олефіренко ніби тільки зараз помітив, що перед ним зібралась уся група. Очі спалахнули, рука смикнулася до шоломофона. Розгнівано здер його з голови й сердито кинув на землю.

– Нікчемний з мене винищувач, товаришу майор. Слабак, слабак я, і більше ніхто.

Вітер куйовдив волосся на його голові, сонце засліплювало очі. Він стояв зсутулений, знічений невдачею.

– Що сталося? Розкажіть же! – прошу всіх.

– У тому й справа, що немає чого розказувати, – озивається Олефіренко. – Підкрався до «фоккера», стріляв-стріляв, а він вухом не веде – летить собі далі.

– І спасибі не каже! – зауважив Рєчкалов. Хлопці засміялися.

– Не збив, значить? – запитую.

– Ні.


– А чому не збив, так і не розумієш?

– Розумію.

– Чого ж?

– Та того, що не влучив.

– Отож -бо, й воно. А чому не влучив?

Олефіренко знову хилить голову, мовчить.

Льотчики моєї ескадрильї звикли до таких розборів прямо біля машин, мотори яких ще дихають теплом. Пілоти знають, що в цих бесідах, коли ми, розмовляючи, просушуємо мокрі підшоломники, витираємо спітнілі голови, прокашлюємось від хрипоти, все буде сказано щиро й до діла. І зараз вони ждуть від мене розпитів, оцінок їхніх дій, вчинків і висновків.

– На якій відстані відкрив вогонь?

– Метрів з двохсот-трьохсот, як і належить.

– Як і належить?

Хлопці посміхаються.

Довелося шукати рівну місцинку на землі, брати паличку й креслити цілу схему. Креслити й ділитися вистражданими в боях думками. Я теж допускав колись помилки Олефіренка, хоч у діях керувався, як і він, настановами, відкривав вогонь на дистанціях, вказаних у певних параграфах інструкції.

– Подивися, друже, на те, що малюю. Бачиш, яким снопиком розходяться кулі, випущені з кулеметів? Правда, вилетівши зі стволів, вони спочатку летять одна за одною, потім поступово розсіюються, а за триста метрів тільки деякі з них влучають у ціль... До того ж і ті, що дістались цілі, уже не спроможні завдати істотної шкоди. А ти підійди ближче та вшквар з дистанції метрів у сто, тоді не впадатимеш у відчай і не битимеш шоломофоном об землю. У тому й відвага, щоб підійти на малу відстань, – адже для того, щоб зблизитися з ворожим літаком на сто метрів, винищувачу потрібно дуже багато чого. Передусім – самовладання, витримки. Саме в ці секунди, коли нависаєш над ворогом, необхідні залізна воля, розрахунок, майстерне керування літаком... Зрозуміло, Олефіренко?

– Зрозуміло, товаришу майор!

– Отак і дій, друже.

По ньому було видно, що в ці хвилини він справді осягнув думками щось дуже важливе. Він зв'язав мої поради з враженнями од своїх дій у бою. Ці істини я теж опановував у досвіді, нерідко скрегочучи зубами від невдач.

– Не гарячкуй. Попереду боїв ще багато, встигнеш надолужити прогаяне, – кажу Олефіренку. Він іде поруч зі мною.

Приємно, що розуміє поради, проймається ними, вболіває за своє вдосконалення, страждає за тонкощами мистецтва винищувача. Без цього йому, звичайно, не стати справжнім асом. А він хоче бути саме відмінним повітряним бійцем. Заради цього залишив свою тиху службу, спокійні польоти на По-2, пішов з посади командира ескадрильї на рядового пілота. В нього на Кубані сім'я, батьки. Хоче повернутися до них зі славою бойового льотчика!

В обід з пари Цвєткова – Берьозкіна, яка вилетіла на розвідку, повернувся на аеродром тільки командир ланки Цвєтков. Слави Берьозкіна не було. Поспішаю назустріч Цвєткову.

– Що трапилось?

Командир ланки детально розповідає про пригоду з молодим льотчиком. Слухаю і переживаю цю оповідь так само, як переживав історію з Островським. Уже встиг звикнути до юнака, старанність якого викликає в мене і посмішку, і співчуття.

Наша пара зустріла «раму» – того самого злощасного «Фокке-Вульфа-189», через якого загинув Даня Нікітін, та й не тільки він. «Раму» прикривали чотири Ме-109. Цвєтков зав'язав бій з винищувачами, а Берьозкіну випало атакувати розвідника-коригувальника. Молодий льотчик кілька разів обстріляв його, але безуспішно: «рама» круто виверталась, виходила з-під трас. Тоді Берьозкін пішов на таран. На великій швидкості вдарив її літаком, розвалив у повітрі. Сам вистрибнув з парашутом. Вітер переніс його через передній край, врятувавши від полону.

Ескадрилья, та й увесь полк, дуже переживали втрату молодого льотчика. Всім було ясно, що Берьозкін пішов на таран без потреби, згарячу, від сліпої люті, не змігши збити «раму» вогнем. Берьозкіну, звичайно, підказало такий вихід з поєдинку його сумління: він літав веденим, жодного ворожого літака ще не збив, а той, що попався йому, вивертаючись, утікав. Він не міг стерпіти цього. З Берьозкіним, якщо він залишиться живим і повернеться в полк, теж треба буде порозмовляти про витримку, про необхідність навіть у найбільш напружені хвилини поєдинку тверезо мислити, все зважувати.

Надвечір нам повідомили з штабу наземних військ, що льотчика лейтенанта Берьозкіна підібрали на передньому краї пораненого й відправили до госпіталю.

Почувши це, я заспокоївся, але мене не залишала думка про те, що зарано випустив Берьозкіна на бойове завдання. Коли б не сталося з ним того, що траплялося з іншими: після першої ж невдачі вони втрачали кращі бойові якості.

Але чи можна вважати, що Берьозкін зазнав невдачі? Як він розцінює пригоду з ним самим?

У цей день великого наступу наші війська просунулися далеко вперед. Кіннотники вже вийшли в тил ворога і взяли напрямок на Будьонівку й Маріуполь.

У штабі дивізії село Обрив уже було визначене як нова база нашого полку. Капітан Л. І. Павленко, начстрой штабу, на розвішеній у землянці оперативній карті широко обвів Будьонівку. Хтось спитав його, навіщо він це зробив. Павленко пояснив захоплено й багатослівно:

– Так це ж перше українське село, до якого ми завтра чи позавтра вступимо! Там я на коліна стану і вклонюся рідній землі. Звідти буде вже видно Київ. їй-богу ж, правда!

Хлопці, які слухали цю промову, усміхались і розуміли хвилювання друзів-українців. У дні відступу, під час битви на Дону, на Кубані ніхто з них не хандрив, не розкисав у нитті за батьківщиною – їм рідною матір'ю була вся наша радянська земля. Але радість повернення до своїх міст і сіл, до рідних з дитинства осель плескалася з кожного серця через край.

До вечора ми ще кілька разів ходили на прикриття наших військ. З висоти відкривалася чудова картина: наші танки, самохідні гармати, наші піхотинці, кавалеристи розлилися по дорогах і полях Приазов'я. Район наступу ширився.

3

Надвечір, повертаючись із чергового вильоту, я з висоти побачив біля КП багато людей. У душі щось підказало: очевидно, з'явився хтось із пропалих. Сам чи привезли?



Від стоянок усі тяглися до землянки. Когось оточили.

На відстані не розгледиш. Наче зрозумівши моє хвилювання, Голубєв вийшов з гурту мені назустріч. Він, піднявши обидві руки, усміхався яскравою білозубою усмішкою, наче прагнув засвідчити, що живий і здоровий. А за ним я побачив Берьозкіна, перев'язаного бинтами.

Дорогі обличчя, радісні очі. Я потис міцні руки Голубєва, обійняв за плечі Берьозкіна: однією рукою він спирався на костур, друга була забинтована і підв'язана.

Сухов виступив до мене з гурту, гаряче заговорив, поблискуючи чорними швидкими очима:

– Все було так, товаришу майор, як я казав. Справді, ви тоді захопилися «юнкерсом» і не бачили, що сталося.

Голубєв, високий, стрункий, горбоносий, з усмішкою дивився на Сухова. Йому не терпілося самому розповісти, як усе трапилося, але Сухов відчував себе в ці хвилини переможцем: він справді тільки один бачив літак Голубєва в ту мить, коли пілот підставив його під вогонь «мессершмітта», який стріляв по мені.

– Це був єдиний вихід, – сказав Голубєв. – Траса «мессера» тяглася до вас, товаришу командир. Добре, що я вискочив вище. Будь я нижче...

За такі вчинки на фронті воїнів нагороджували, про них багато писали, говорили. У дні бурхливих подій, коли відбувався подвиг за подвигом, коли льотчики рахували збиті ворожі літаки, а не власні рани, коли кожний винищувач нашого полку щоденно виявляв мужність, винахідливість, вірність обов'язку, добрий вчинок відзначався найчастіше всього тостом під час вечері. Хоч наш командир не збирав нас на вечерю, всіх разом, як свого часу робив Іванов, та подвиг в ім'я товариства, в ім'я життя свого друга сам скликав усіх до одного столу, де народжувались прості, сповнені сердечності слова.

Ось вони – Рєчкалов, Клубов, Труд, Табаченко, Сухов, Жердєв, Кетов, Олефіренко, Трофимов, Берьозкін... Бойова сім'я, яка виростила мене і в якій я сам виховав багатьох. Мій літак і тепер стояв там, де й раніше, у моїй колишній ескадрильї. За стіл я сідав завжди зі своїми бойовими друзями. Сьогодні, коли наш Південний фронт повалив ненависну стіну німецької оборони на Міусі й відкрив ворота для походу на захід південними степами України, коли ми виходили на знайомі маршрути, які коштували нам багато життів, дружній стіл, радість усіх, подвиг Голубєва, рани Берьозкіна, наш майбутній переліт на берег Азовського моря, яке ми спостерігали тільки з повітря, – все це відбивалося в душі кожного світлом нашої дружби, нашої сили, нашої високої мети.

За вечерею Берьозкін сидів край столу. Він якось тривожно поглядав на кожного, хто проходив повз нього, боячись, щоб не зачепили йому ногу. Був блідий і надто виснажений. Тепер він розповів, як його обстріляли на передньому краї наші солдати, тому що приземлявся майже поряд із льотчиками «рами», як потім наші підібрали його і відвезли в санчастину.

Стежачи за поведінкою Берьозкіна, я зрозумів, що в повітрі з ним сталося щось далеко складніше, ніж те, про що всі говорили. Таран – це подвиг високого духу, вияв беззавітної відданості Батьківщині, і разом з тим сьогодні льотчики не вважали його зброєю. До тарану слід було вдаватися в крайньому, якомусь безвихідному становищі, коли тільки жертва свого літака і себе могла принести необхідну, обов'язкову в даній ситуації перемогу над ворожим літаком. Берьозкін мав можливість повторювати заходи на «раму» й стріляти по ній, доки не збив би її.

– Скажи, чому пішов на таран? – запитав я Берьозкіна.

– Та не хотів я таранити. Зіткнувся, – почервонівши, відповів той.

Всі засміялися.

Малий, забинтований, він якимись надзвичайними внутрішніми зусиллями зберігав мужній вигляд, навіть гордість за пригоду.

– Зіткнувся? Як же це так?

– Так вийшло, товаришу командир. Жаль, що втратив літак.

– Літак буде. Скажи спасибі випадку, що сам живим лишився.

Він зітхнув.

– Ну, розповідай, як було.

– Я перевалив «кобру» на крило, імітуючи падіння на «раму». Думав, що вона відразу сахнеться вбік, а я тут її прошию чергою. Але стрілець з «рами» полоснув по мені. Може, я розгубився, побачивши струмінь вогню, може, поранення так вплинуло на мене... Не розрахував відстані. Я вдарився об «раму». Почувся тріск, літак трясонуло. Він уже падав. Я вистрибнув... Шкода, ось чоботи прострелили. Тільки вчора взяв. Уперше за всю війну, а то ходив у черевиках і обмотках... Кістку пошкодило, та вона зростеться. При санчастині в полку перебуду.

– Ні, Берьозкін, треба лікуватися серйозно. Хочеш, щоб кістка зрослася як слід, щоб знову зміг тримати в руках штурвал, – треба не ховати рани, а йти до лікарів. Завтра ж літаком відправимо до госпіталю.

– А в полк мене потім приймете? Я прийду тільки до вас, товаришу майор.

– Наперед загадувати не будемо. Може, й зі мною щось трапиться. Війна! Правда ж?

– Правда.

– Вилікуєшся, чоботи одержиш, тоді все й ухвалимо. Ходімо відпочивати, – покликав я товаришів.

Уранці Берьозкіна відвезли на літаку до госпіталю. Ескадрильї готувалися до перельоту на Україну.

4

Ми приземлилися край села, хати якого відбивалися білими стінами в морській тихій заводі, саме напередодні нового навчального року. Про наближення першого вересня ми, звичайно, не пам'ятали – про це нагадала нам вивіска над дверима місцевої школи, яка блищала свіжою фарбою. У шкільному приміщенні нам улаштували гуртожиток. Діти збіглися з усього села й обліпили вікна, зазираючи до своїх класів.



Льотчики заговорили про них.

– І додумався хтось – поселити нас у школі. Діти ж сподівалися почути завтра дзвоник.

– А ми давайте не засиджуватися тут!

– Правильно. В ім'я справи народної освіти треба сьогодні повоювати як належить.

– Та ж аеродроми визволяємо не ми.

– Кавалерія з піхотою просуваються, будь певен. Забезпеч їм прикриття!

Здається, не аж он який мотив, та й він вплинув на нашу бойову активність. Усім хотілося якомога скоріше віддати дітям сільську школу, залишити поганенький польовий аеродром і приземлитися в добре знайомому нам Володарському або ще десь. На Україні ми прекрасно знали всі південні аеродроми і площадки.

Літали в ці дні багато, билися вперто й успішно. Наше навчання на Кубані, наш гвардійський бойовий стиль тепер приносив плоди. Ті, хто ще недавно називалися молодими – Клубов, Трофимов, Сухов, Лук'янов, Жердєв, водили великі групи, чудово справлялися зі своїми завданнями за будь-яких умов.

Особливо ж відзначався серед усіх Олександр Клубов. Він став справжнім героєм у боях за визволення української землі від фашистських загарбників. Це був талановитий льотчик-винищувач. Він завжди вмів нав'язувати ворогові свою волю. На землі він був якоюсь надто спокійною, майже флегматичною людиною. У польотах просто-таки перевтілювався: його маневри були енергійними, різкими, точними. В бою він увесь немов палав завзяттям. У Клубові жила справжня душа винищувача. Він шукав ворогів, шукав бою. І разом з тим це був пілот тверезого ризику. З кожним боєм, який провадив Клубов, зростала наша повага до цієї тихої, мовчазної, вольової і вмілої людини. Клубов на наших очах вдосконалював свою майстерність.

Один з найкрасивіших боїв ми провели з ним у небі над рубежами наших військ по річці Міус.

Він прикривав у тому вильоті мою ударну групу. Німців було багато: сорок бомбардувальників і дванадцять винищувачів.

Знаючи загальну повітряну обстановку в цьому районі, ми ще на землі розробили план бою. Завдання Клубова полягало в тому, щоб зв'язати німецькі винищувачі, відвернути їхню увагу. Він це зробив. У той час, коли моя четвірка атакувала бомбардувальники, четвірка Клубова відбила дві контратаки «мессершміттів», відтягла їх убік і завдала їм чимало втрат. Насідаючи на «юнкерси», я був твердо впевнений, що Клубов не допустить до моєї ланки німецьких винищувачів.

Четвірка Клубова збила три німецькі літаки і забезпечила мені волю дій.

З такими льотчиками без вагань ідеш у бій. Саме тому їх не тільки поважаєш, але й любиш, як дорогих і близьких людей.

Дуже часто буває так, що під час поєдинку з ворогом у небі життя льотчика буквально висить на волосинці. І справді, у ці хвилини з найбільшою силою виявляються його якості бійця. Клубов умів виходити переможцем у найкритичніші моменти. Він був сміливий, винахідливий, але не безшабашний. Його розважність, спокій, холоднокровність допомагали йому в потрібну мить іти на такий ризик, на який не кожен був здатний.

Одного разу Клубов пішов у розвідку перед самим вечором. У польоті він чомусь затримався. Ми, перебуваючи на аеродромі, уже визначили час, коли розвідник мав появитися на горизонті.

Хвилювання наростало. Я запитав Клубова по радіо, де він і що з ним. Тут же почув коротку відповідь: «Б'юсь». І замовк.

Я сам не любив у повітрі багатослівних пояснень, але За таким лаконізмом, відчувалося, приховувалось щось недобре. Тривога гнітила нас усе дужче й дужче. Та у глибині душі я вірив, що Клубов неодмінно вийде переможцем і повернеться додому.

Аж ось і він!

Його машина летіла дуже дивно. З нею робилося щось загадкове: вона то раптом різко клювала «носом», і тоді, здавалось, от-от полетить каменем униз, то зовсім несподівано вирівнювалась і навіть злегка набирала висоту. Так повторювалось кілька разів.

Ми зрозуміли, що в літаку Клубова виведено з ладу пристрої керування і пілот тримає машину на самому моторі.

Я наказав Клубову по радіо, щоб він залишив літак. Але, очевидно, рації на його «кобрі» теж дісталося, вона не працювала, і льотчик ніяких наказів, порад не чув. Клубов ішов на посадку. Було страшно дивитись, як, уже планеруючи, літак раптом «клюнув». Ось-ось уріжеться в землю!.. Ні, Клубов різкою подачею газу рвонув машину вгору. Тієї ж миті прикрив газ, «кобра» осіла, й пілот приземлив її на «живіт».

Усі, хто стежив за ним, полегшено зітхнули. Не один із нас вважав, що Клубову не вдасться уникнути смертельного удару. Ми прибігли до «кобри», непорушної, приплюснутої до землі. Літак був продірявлений, мов решето.

Клубов видерся з кабіни, зістрибнув із крила і, зсунувши на потилицю шолом, мовчки, не кваплячись, обійшов машину. Похитавши головою, тихо мовив:

– Як вона билася!

Присівши навпочіпки, став креслити на піску схему сутички. Ми не додивлялися до того, що він малював, та вже й погано видно було.

Клубов парою бився з шістьма «мессершміттами» над ворожою територією. Двох він збив, але ж і йому пересікли тягу керування. Після цього ще треба було й огризатися і боротися з «клюванням» машини. Він уже хотів було стрибати з парашутом, та машина якось ніби сама вийшла з піке. І Клубов напівживу привів її на аеродром. Розповівши про це, встав, розкрив планшет і, вже зовсім спокійний, яким був завжди, доповів про спостереження під час розвідки.

На Тамані ще стояли німці, вчепившись за останні метри переораної бомбами й снарядами кубанської землі, а наші моряки вже висаджувались десантом на захід од Маріуполя. Люди на великих баржах, завантажених гарматами, кулеметами, ящиками, випливали у відкрите море серед білого дня. Маленькі катери повільно тягли громіздкі транспорти. Єдиним захистом для них були ми, винищувачі.

Нашому полку доручили прикривати ці десантні транспорти. Ми здіймались і йшли назустріч баржам. Відшукували їх серед водяного простору. Четвірка літаків то зринала високо вгору, щоб далі бачити, то знижувалася. Коли баржі супроводжував я, часто пікірував майже до самої води і йшов якийсь час над баржами, залитими сонцем.

Якщо в моїй групі летів Жердєв, я уважно стежив за його поведінкою. Безмежно хоробрий у бою над сушею, у польоті над морем він раз у раз виявляв боязливість. У його зверненнях по радіо вчувалися схвильованість і невпевненість. Сміятися над слабкістю друга не можна, але я не міг стриматися, коли він, бачачи, як я пікірую до барж, умовляв:

– Не знижуйтеся, товаришу командир!

– У повітрі спокійно, не хвилюйся, – відповідав я.

– Спокійно, звичайно. Але ж під нами море...

І Жердєв один залишався на висоті. Я тримався над баржами й думав про те, як і де вціліли ці старі, незграбні посудини, думав про відвагу моряків, про те, що життя сотень людей, покликаних на подвиг, які сиділи там, під палючим сонцем, зараз цілком залежить від наших дій. Одна бомба ворога впала б сюди – й кінець... Але німцям сьогодні не до десантників. Їхні літаки вже зовсім не появляються в цьому кінці Азовського моря. Скрутно ворогові, скрутно!

Вилітаючи на штурмування доріг на захід від Маріуполя, ми бачимо, що ворожі машини, тягачі, піхота йдуть не на фронт, а від нього. Приємна картина! Це вже паніка, страх перед нашою силою женуть їх. Ми прагнемо якомога більше знищити машин, бензоцистерн, повозок, гармат на дорогах – вони ж бо відступають до якогось рубежу, а там знову стануть проти нас.

Вильоти на штурмування тепер приносили нам справжнє бойове задоволення. Ми, злетівши, йшли далеко в море і появлялися над колонами з тилу і заходу. Ворожі солдати вважали нас за своїх. А тут і починалося. Підпалена цистерна з бензином перекривала шлях, а юрмище гітлерівців і техніку ми поливали кулями. Дим, полум'я, пилюка, вибухи. Ситуації знайомі, але їхній зміст зовсім протилежний. Вбивці дітей, жінок, старих людей, розстріляних біля переправ, на степових українських шляхах, нині діставали належну відплату.

Повертаючись із завдання, ми часто заставали наказ про новий виліт із наступною посадкою на іншому аеродромі. Війська нестримно просувалися вперед, а ми перебазовувалися за ними кидками з одного аеродрому на новий, визволений.

Уже залишили сільську школу – нехай діти стають її господарями.

Наша база – Володарське. Ще до того я пролітав над цим похмурим, немов присипаним сажею, містом. З висоти ця чорнота була якоюсь незрозумілою: у місті не диміла жодна заводська труба. На землі ми побачили ще вразливішу картину: немов землетрусом зненацька зсунуло під містом ґрунт, і його будинки повалилися, доменні печі похилились, поникли, як поранені гіганти, перекриття над великими, довгими цехами осіли. Тут фашисти по-справжньому виконували обіцянку – залишати після себе пустелю, мертвий простір.

Про спустошені, зруйновані наші міста ми чули не раз, але, коли входили до них, там уже налагоджувалось життя. А тут застали свіжу картину наслідків окупації. Все побачили на власні очі: спалене, зруйноване, чорне місто, ешелони з невільниками...

Одного разу наші літаки виявили на схід від Маріуполя довгий товарний поїзд. Ведучий групи Іван Бабак, раніше ніж обстріляти його, оглянув вагони. Коли він знизився, то побачив, що з усіх вікон йому махали руками. Не важко було здогадатися, що це був за ешелон. Бабак зайшов для атаки і точними влученнями вивів з ладу паровоз. Поїзд зупинився. Сотні дівчат і хлопців вистрибували на землю і хустками, картузами вітали червонозоряний літак, дякували за визволення. Через кілька днів після визволення цієї місцевості у полк прийшов лист, у якому висловлювалася подяка Бабаку за врятування наших людей від фашистської каторги.

Ми оселилися на околиці міста, в уцілілих будинках. Увечері першого ж дня зав'язалась розмова з місцевими людьми про їхнє життя-буття під владою окупантів, про німецьких льотчиків, які тиждень тому ходили по цих вуличках, були господарями цього аеродрому.

Хазяйка будинку, де зупинилися ми з Голубєвим, готуючи нам постіль, розповідала:

– З нашого аеродрому німці всю весну літали на Кубань. Спершу їх було багато; всі – нахабні, бундючні, потім чомусь притихли, а згодом зовсім носи похнюпили. Уранці, перед виїздом на аеродром, молились, просили, щоб смерть їх проминула. Ввечері не всі поверталися додому. Вцілілі напивались до нестями, бешкетували, а вранці знову молились...

Від цієї жінки почули ми і про подвиг відомого сталевара Макара Мазая. Він відмовився плавити метал ворогам, і його розстріляли. Ми довго обмірковували мужність Мазая. Справжня радянська людина. Він одразу визначив непримиренне ставлення до окупантів. Свої руки, мистецтво сталевара не віддав на служіння загарбникам.

Ми вже літали за Осипенко на штурмування військ, які відступали. Прикривали також у морі баржі, котрі тепер тримали курс до осипенківських причалів. Там теж мав висадитися десант, щоб «осідлати» дороги. Німецька авіація, яка базувалася десь аж за Дніпром, стала чинити опір.

Група наших винищувачів, очолених Клубовим, перестріла «юнкерси» і провела блискучий бій. Клубов повторив той самий прийом, яким користувався я на Кубані: він повів у швидкісну атаку свою групу проти трьох ешелонів німецьких бомбардувальників і розстріляв три «юнкерси» за один захід. Його напарники Жердєв і Сухов повторили урок командира. Шістьох «юнкерсів» недорахувалися на цей раз німці. Вони згоріли в полях, на північ од Осипенко.

Протягом усіх днів я літав на бойові завдання і командував полком. Відсутність Краєва (він прихворів) не відбилася на оперативній роботі полку. Ми успішно справлялися зі своїми завданнями. Турбот, звичайно, було багато. Я старався розв'язувати їх разом з Погрібним, зі штабом.

Тільки приземлилися на аеродромі поблизу міста, до мене підійшов інженер-капітан Жмудь. Після того як ми з ним переробили майже на всіх літаках систему гашеток, у нас склалися хороші взаємини.

– В особистій справі до вас, товаришу майор, – сумно мовив інженер.

Мене здивував цей тон.

Інженер мовчав. Здавалось, йому важко було промовити рішуче слово.

– Я передчуваю, – згодом продовжив він, – що краще мені б цього не просити у вас.

Я не розумів його, насторожено чекав відвертості.

– Учора наші визволили Ногайськ, а там залишались мої батьки, дружина, діти.

Тепер усе ясно: інженер боявся страшної правди. Йому легше було ждати, сподіватися на добре. А зараз поїде, дізнається... У Таганрозі, Маріуполі, Осипенко німці порозстрілювали всіх євреїв.

Ногайськ стоїть на тій же великій дорозі, мабуть, і його не проминула лиха доля.

– Що ж, капітане, коли що сталося, того вже нічим не поправиш. Бери машину, їдь.

Він, не піднімаючи голови, мовчки-похнюплено вийшов з кімнати.

Ця розмова нагадала мені про тих льотчиків нашого полку, які були збиті над окупованою територією. Подумалось: треба буде обов'язково розпитати про них у тих селах, на які вони падали, – може, про що-небудь дізнаємося. У полк же писатимуть дружини, батьки...

Обов'язки командира полку примушувати ширше дивитись на життя, грунтовніше розбиратися в поточних справах, глибше відчувати прагнення людей. Однак ці різноманітні турботи, яких я не знав раніше, не були важкими для мене – розв'язував їх з душею, з усвідомленням відповідальності командира за кожне своє слово і кожний вчинок.

На аеродром приїхав генерал Фалалєєв – заступник головкома авіації. У штабі зчинилась біганина, сполох. Ідучи йому назустріч, я в пам'яті перебрав, хто й де з льотчиків зараз, яку провадить роботу. «Генералові, звичайно, знадобиться багато даних», – подумав. А цифри ніяк не трималися в моїй голові.

Фалалєєв виявився зовсім не прискіпливим. Розпитав, хто зараз у повітрі, який стан полку, і заговорив про справи. Він прибув, виходить, щоб поставити перед нами нові завдання; настав час почати оперативну повітряну розвідку районів Мелітополя, Перекопу, Криму... Це відкривало перед нами величезний простір, повертало до незабутніх міст і доріг степової Таврії, Подніпров'я.

Складалося все якнайкраще; саме тільки в нашому полку, а точніше, в моїй колишній ескадрильї, при моїй машині і машині Голубєва, збереглися підвісні бачки для пального, за допомогою яких можна було набагато збільшити тривалість польоту. І ось тепер ми маємо можливість виконати спеціальне завдання командування фронту, завдання, яке не під силу жодному винищувачу з нашої повітряної армії.

Генерал, вислухавши, як збираємося летіти на Крим, залишився дуже вдоволеним нашою готовністю вести далеку розвідку, поїхав з надією уже завтра мати необхідні дані.

Того ж дня у полк повернувся Краєв. Я доповів йому про бойову роботу ескадрилій і вилетів на розвідку.

5

Радянські війська виходили на рубіж ріки Молочної.



Ворог гарячково готував тут лінію оборони. Оперативна повітряна розвідка повинна була встановити, чи підтягує німецьке командування сили з Криму на Молочну, а також де по той бік Молочної розташовані аеродроми ворожої авіації.

Завдання було ясне, а маршрут польоту тим більше – два роки тому я обкружляв ці місця, і не тільки в повітрі, на крилах, а й на вантажній автомашині, до якої було причеплено «міг». Тут, довкола Мелітополя, я добре знав усі дороги й населені пункти.

Південні степи, простори Азовського моря, лимани, береги Криму з висоти відкрилися перед моїм зором знайомими обрисами. Пролетівши над Кримом, ми з напарником взяли курс на Мелітополь – основний вузол німецької оборони. На шляхах виявили колони військ, які йшли на північ, – так, німці підтягали сюди війська. Висновок напрошувався сам собою – на Молочній будуть великі бої.

Запас пального дозволяв нам пройти ще далі на захід, пошукати аеродром. Щоб не бути легкою здобиччю німецьких винищувачів, довелося набирати висоту. Стало важче читати землю, але ми незабаром виявили декілька польових площадок, на яких стояли літаки. Лягли на зворотний курс.

Скоріше додому!

Наше донесення, перелік пунктів, розташованих далеко від переднього краю, були оцінені належним чином.

– Зараз же пошліть ще одну пару, – наказали зі штабу дивізії. – Тримайте дороги з Криму під постійним наглядом.

На цей раз мав летіти хтось інший, позичивши в мене й Голубєва запасні бачки.

Краєв викликав на КП Рєчкалова:

– Є в твоїй машині підвісні бачки? – спитав він.

– Немає.

– А де ж вони?

– Покинув у Поповицькій так само, як інші.

– Тоді бери в Покришкіна. Підете на розвідку в Крим.

Присівши в куточку за дверима, я писав донесення.

– Через бачки Покришкіна доводиться летіти в саме пекло. Навіщо він тягає їх за собою? – відверто висловився цій друг.

Я підвівся й підійшов до столу командира:

– Гаразд. Я ще раз сходжу на розвідку з Голубєвим. Але ти, – це адресувалося Рєчкалову, – запам'ятай, друже. З цими бачками я ще буду перехоплювати «юнкерси» далеко над морем і збиватиму, там, де захочу. Ти ще проситимеш їх у мене.

Рєчкалов оторопів. Щось усе-таки пробурмотів у виправдання й замовк. Я уточнив завдання і пішов до свого ще не прочахлого літака. Мені услід сказали, що по нашому маршруті за нами відправляються бомбардувальники із завданням ударити по розшуканих у попередньому польоті аеродромах. Це надихало мене і Голубєва на ще один двогодинний політ.

Увечері я побачив інженера Жмудя. Він стояв, оточений однополчанами, і розповідав їм про свою поїздку до Ногайська. Голос його звучав приглушено, очі були червоні, увесь він змінився на обличчі, за один день постарів на кілька років.

– І дітей постріляли?! – почув я чийсь вигук. Стало тихо, всі, затамувавши подих, чекали відповіді.

– І дітей...

– Кати!

– Хто ж залишився з родичів? Знову притихли.



– Всі в одній ямі.

Інженер заплакав. Гнітюча тиша, здавалось, тиснула на плечі. Ми стояли скам'янілі, немовби дивилися в могилу, завалену закривавленими дитячими тілами.

Враження від оповіді інженера Жмудя про Ногайськ нагадало мені про недавню трагічну картину. Після перельоту на аеродром, розміщений поблизу моря, один літак на зарулюванні під лісовою посадкою провалився колесами в яму. Коли його стали витягувати, побачили ледве присипані землею трупи. Для з'ясування викликали місцевих жителів. Перші, хто побачив цю могилу, передали сусідам, і незабаром зібрався великий натовп. У широкій траншеї було закопано кілька сотень розстріляних старих людей, жінок і дітей. Дехто впізнав своїх близьких. Там були українці, росіяни, євреї, греки, цигани, татари... Кулі, відлиті на заводах Круппа, позбавили життя всіх, поставлених в одну смертну шеренгу. Плач і тужіння попливли над полем.

Тих, хто загинув од рук людоїдів-есесівців, поховали всіх в одній братській могилі. Салют з бойової зброї прогримів над свіжою могилою, над обеліском з червоною зіркою. Гаряче, нестихаюче почуття ненависті до ворога залишилось у наших серцях. Сьогодні розповідь інженера про жертви Ногайська знову нагадала нам про помсту. Руїни й могили на українській землі загартували нашу ненависть до гітлерівських вандалів, примножили наші бойові сили.

Я підступив до осиротілого інженера, який так і стояв серед товаришів з похиленою головою.

– Не плач. Сльозами горю не зарадиш. Будемо їх бити ще лютіше, ще дужче. Обіцяю тобі завтра ж за твою родину знищити кілька німецьких літаків.

Інженер підвів голову, зі сльозами в очах подивився мені в обличчя, простяг руку. Руку, яка так вправно налагоджувала наші кулемети, гармати, навігаційні прилади. Я потис її.

На другий день визначились нові постійні маршрути польотів. Кавалеристи корпусу Кириченка, просуваючись, наштовхнулися на північ від Великого Токмака на оборонні лінії ворога й затримались. Ворожа авіація подалася туди великими ешелонами бомбардувальників. Станція наведення командного пункту дивізії при штабі Кириченка стала викликати групу за групою наші винищувачі для прикриття наземних військ.

Перші сутички в цьому районі показали, що німці обрали річку Молочну не тільки за рубіж оборони на землі, а й у повітрі.

Вранці я полетів у парі з Голубєвим на «вільне полювання». На зворотному маршруті, коли ми вже витратили майже весь боєкомплект, штурмуючи ворожі машини на до­рогах, почули голос «Тигра» – командного пункту дивізії:

– На північ од Великого Токмака – бомбери. Атакуйте!

З першого заходу я підпалив одного «юнкерса». На нас тут же насіла шістка «мессерів». Скуті боєм, ми не змогли перешкодити бомбардуванню.

Злі, невдоволені собою, повернулись на аеродром.

Прикинувши за часом, коли можуть ще появитись бомбардувальники над переднім краєм, я десь опівдні повів на Великий Токмак свою випробувану четвірку. Зі мною Голубєв, у другій парі – Жердєв і Сухов. Це була наша постійна злітана ланка.

Коли ми вранці з Голубєвим зустріли «юнкерси», я відразу звернув увагу на те, звідки вони йшли до Великого Токмака – з північного заходу, з аеродромів, розміщених десь там, за Дніпром. Якщо так, міркував, то «юнкерси» знову йтимуть по тому ж маршруту. Отже, нам треба бути десь трохи на захід, ближче до Дніпра, щоб перехопити їх на підході до цілі.

На великій висоті ми вийшли до лінії фронту й зі зниженням на швидкості направилися до Нікополя. Такий план я обрав сам, на свій страх і риск. Якраз учора командир дивізії Дзусов був у полку і добряче-таки пробирав нас за те, що погано прикриваємо наших кіннотників.

– Прикриваємо як слід, товаришу командир, – намагався я відстояти честь полку.

– Де ходите – не знаю, вас не видно й не чути, – обурювався Дзусов. – Крутите «карусель» з «мессершміттами», а «юнкерси» що хочуть, те й роблять над нашими позиціями.

– Якщо будемо гудіти над кавалеристами, то навіть власними тілами не зупинимо бомб, які вже падатимуть. Треба бомберів ловити на підході, як на Кубані, й посилати нас не парами, не четвірками, а великими групами.

І справді, на Кубані ми добре призвичаїлися зустрічати німецькі повітряні ешелони на підступах до фронту, а тепер дехто знову повертається до старого.

Доки ми летіли до Дніпра, я пригадав розмову з командиром дивізії і важкі часи сорок першого року. Тоді ми теж літали на прикриття наших військ парами. Відчайдушні, нерівні зіткнення з «мессершміттами» рідко тоді закінчувались на нашу користь. Тепер ми зовсім не ті... То чому ж не ввести бої якнайефективніше?

«Юнкерси» підтвердили мої розрахунки, появившись од Нікополя, як ми й сподівалися. Правда, залізли вони надто високо, значно вище від нас, – вочевидь, задля того, щоб уникнути зустрічі. Йшли без прикриття, мабуть, надіючись на групу очистки, яка мала бути над лінією фронту.

На підході до Великого Токмака ми піднялися вище від «юнкерсів» і швидко наближались до них. Я кинув у ефір:

– Зімкнутись! Б'ю ведучого.

Назустріч нам ішла щільна армада. В останні секунди, перед самим відкриттям вогню, мені здалося, що на їхніх крилах не хрести, а зірки. Я крикнув:

– Наші! Не стріляти!

І «юнкерси» з пожовклими від сонця хрестами на крилах промайнули під нами. Помилка надмірної перестороги викликала злість і на ворога, і на себе.

Через спину різко розвернувся і відразу опинився в строю бомбардувальників. У прицілі розпластався ведучий. Коротка черга.

В одну мить переді мною виник величезний вогняний клубок. Вибух проковтнув літак. Стіна вогню насувалась на мене. Частина «юнкерса» – одне крило з мотором, пропелер якого ще вертівся, – пронеслася повз мене.

Мій літак вскочив у полум'я. Я не встиг обминути його, не зміркувавши, що робити. Літак сильно струсонуло. Почув удар, і полум'я залишилось позаду. Зліва і справа біля мене – бомбардувальники. Один загорівся від палаючого сусіда.

У прицілі – правий крайній. Черга... Чорний дим вихопився з правого крила. «Юнкере» круто розвернувся і з пікіруванням почав утікати. Направляю машину навздогін йому. Друга черга по лівому мотору настигла ворога.

Я рвонув машину вгору. Вище від мене падав «юнкерс», підпалений парою Жердєва. Висіли парашутисти.

«Островський! – продзвеніло в моїй пам'яті. – До цих пір я жодного разу не стріляв по тих, що рятувалися на парашуті, й іншим не наказував. А тепер – досить...»

Ми вийшли з бою на останніх грамах пального. Сіли на аеродромі, який трапився.

Увечері повернулися додому. На стоянці мене зустрів інженер-капітан Жмудь.

– Я хвилювався за вас, товаришу майор, – сказав він, допомагаючи мені вивільнитися з лямок парашута. – При всіх таке пообіцяли, а раптом щось...

– Нічого, капітане, не трапилось. Просто буває тяжко виконати товариську клятву. Кулемети й пушка діяли відмінно. Обіцяних три «юнкерси» збив.

Оглядаючи «кобру», ми виявили на капоті, на крилах бризки мастила, кіптяву і пробоїни від осколків. Це дісталося моїй машині від «юнкерса».

6

Настала українська осінь. Коли здіймаєшся над землею, бачиш під собою жовті скошені й незорані ниви. А вдалині, над Дніпром, обрій затягнуло хмарищами пилюки й диму. Там горить Запоріжжя. Уже багато днів над ним стоїть чорна хмара.



Наш полк перебазувався подалі на північ. Тишу села, спокій дорогих хвилин відпочинку нам раз у раз доводилося змінювати на польоти з гуркотом моторів, на видовиська і напруги бою, на тривоги поєдинків та переживання від утрат друзів. Але й тут мирну сільську обстановку порушували ворожі літаки. Вони проходили над аеродромом переважно вночі, великими групами, зникаючи десь у напрямку Донбасу.

Особливо діймали нас, авіаторів, щоденні методичні польоти далеких повітряних розвідників. У той же самий час двомоторний німецький розвідник на великій висоті, що його ледве можна було бачити простим оком, уранці заповнював небозвід виючим, нерівним гудінням. Шлях розвідника пролягав через наш аеродром.

Коли він з'являвся в небі, на аеродромі все повинно було на кілька хвилин завмерти. Механіки, зброярі, льотчики нашвидку підправляли маскування машин. Нам здавалося, що наш аеродром усе ще не виявлений, але кожний політ авіарозвідника змушував думати про неминучий бомбовий удар «юнкерсів». Гудіння чужого літака в небі завжди сприймалось як гіркий докір нам, винищувачам. Вильоти з появою ворожого літака успіху не приносили.

Надокучило мені слухати завивання «юнкерса». Почав примічати, коли саме розвідник проходив над нами. З німецьким педантизмом протягом кількох днів літак виходив на завдання в один і той же час.

Спостереження привели мене до певних висновків. Те, що я вирішив негайно влаштувати засаду в небі на зухвалого розвідника, було тільки частиною великого, задуму. Виявляється, німці дуже люблять повторення того самого прийому і методу. Значить, нам треба уважніше вивчати ворога й використовувати його шаблон у тактиці для наших несподіваних контрдій.

Першим кроком у цьому напрямку буде, звичайно, перехоплення розвідників. Потім треба підсилювати наші групи прикриття саме в той час, коли сподіваємося на зустріч з бомбардувальниками. Не прасувати безперервно повітря, а зустрічати ворога могутнім ударом.

Порадившись із Голубєвим, ми вирішили не гаючись підловити німецького розвідника. І добре було б – аби над нашим аеродромом.

Ясного дня, у той час, коли розвідник мав появитися в небі, ми здійнялися в повітря. Набравши висоту, стали ходити над лінією фронту в зоні його звичайного маршруту.

Розвідник летів на висоті сім тисяч метрів, ми були тільки на висоті п'яти тисяч. Щоб обманути його, стали набирати висоту, віддаляючись на захід. Коли розвідник уже бачився на небосхилі малесенькою цяткою, коли ми впевнились, що ворог не бачить нас, тоді розвернулись на схід і подалися за ним. Наздогнали саме над нашим аеродромом.

Німці, помітивши позад себе винищувачі, тільки тепер розгадали нашу хитрість. Вони тут же повернули на захід. Та було вже пізно. Внизу, під нами, весь наш полк чекав розв'язки.

Атака! Вогонь!

«Юнкерс» спалахнув, але, знижуючись, майже падаючи, тягнув до лінії фронту. Моя друга черга розвалила його.

Більше над нами в цьому краї німецький розвідник не завивав.

У жовтні бої розгорілися з новою силою. Фронтом став Мелітополь, степи на північ і на південь, особливо – біля Великого Токмака. Наш полк перебазовувався кілька разів – то взаємодіяв з військами, які штурмували Мелітополь, то, як і досі, літав на прикриття бойових позицій наших старих друзів-кіннотників, що вклинилися в оборону ворога в напрямку станції Пришиб. Рєчкалов і Клубов водили групи штурмувати німецькі війська, билися з винищувачами, а я з Голубєвим часто літав на «вільне полювання» за німецькими «мисливцями».

Під час перебазування на один із польових аеродромів Краєв полетів на УТ-2, взявши з собою інженера Копилова. Ескадрильї пішли слідом за ним трохи пізніше. Коли ми появились над аеродромом, то побачили розбитий УТ-2 на краю льотного поля. Приземлившись, я вскочив у кабіну вантажного автомобіля і погнав туди.

Літак УТ-2 лежав на спині, оточений техніками й льотчиками. Копилов стояв серед них живий-неушкоджений. Командира полку уже відправили до госпіталю з легким пораненням.

– Бачу, тобі й на цей раз пощастило, – не зміг промовчати я.

– Так, але, мабуть, востаннє. Більше в літак не сяду, – серйозно відповів інженер.

Копилова вже якось витягали з-під уламків «міга», що зазнав катастрофи. Тоді загинув наш молодий льотчик Супрун. Зараз Копилов, як і раніше, відбувся подряпинами. З напруженою, робленою посмішкою на обличчі він розповідав, як Краєв зачепився колесами за землю і як шкеребетнувся УТ-2.

Я слухав і думав про Краєва. Не літаючи на бойові завдання, він зовсім розучився відчувати машину, її положення відносно землі. Отже, він уже, по суті, не льотчик. Справи нашого полку він зважував і оцінював як людина, що не знає війни, її страшного вогню, небезпек і бойових труднощів. А колись, кажуть, він добре літав, непогано воював. Потім став лише командувати... І ось – втрата елементарних навиків і такий сумний фінал.

Не встигли ми вислухати Копилова, як до нас під'їхав Ібрагім Дзусов. Я доповів йому про обставини пригоди.

– Ну, як, не сердишся за минулу круту розмову про прикриття? – уважно дивлячись на мене крізь окуляри, спитав він.

– На начальство, товаришу командир дивізії, ображатися не можна.

– Це правильно. Я теж такої думки, – засміявся Дзусов і тут же посерйознішав. – Кавалеристи дякують вам за успішні бої. Молодці. Добре почухрали «юнкерси»! Значить, Краєв у госпіталі. Це надовго. Приймай полк і командуй.

Льотчики, почувши цей наказ комдива, залишили стоянки і зібралися біля землянки. У міцних потисках рук, простих словах, у повних доброго, щирого почуття поглядах вони висловлювали вдоволення, бажання в усьому підтримувати мене. Дивлячись на них, я в ці хвилини особливо усвідомлював свою відповідальність на новій, хоч і тимчасовій, посаді. Головне, міркував; у мене був для цього досвід, жадоба бою з ворогом; я розумів кожного, хто жив і літав зі мною поряд.

– Що ж, повоюємо, друзі? – спитав, аби підсумувати все, що було сказано.

– Повоюємо, товаришу командир полку.

«Товаришу командир полку...» Я згадав, що треба негайно відправити групу на бойове завдання в район Мелітополя. На нашому напрямку, який вважався другорядним на Південному фронті, в ці дні війська прорвали оборону німців, і наступ швидко розвивався. До Мелітополя перекидались наші головні сили, щоб пробитися в Таврію і в Крим.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка