Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка19/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   27

ЖИТТЯ З НАМИ


1

Польоти, бої, заняття, штабні клопоти... І поряд – завжди просте звичайне життя.

Десь далеко, у Новосибірську, були рідні, світ юності. Вісточка з дому повертала в ті краї, до будиночка над Кам'янкою. Короткий, скупий аркушик навертав до роздумів і спогадів.

Мені листи приходили рідко, але вони допомагали уявити, як живуть земляки. А жилося там усім несолодко. Виснажлива праця для фронту, нестатки й тривоги, вболівання за тих, що десь «там»... Чи живі вони? Як їм там під вогнем, на фронті? Це читалося в рядках і між рядками. Про все запитували й ми, відсилаючи додому свої трикутнички.

Я знав, як тепер тяжко моїй матері. Вона залишалася сама з найменшим сином-школярем. Я переказував їм усі свої гроші, та вони все одно жили надголодь.

Узимку минулого року померла бабуся. Тепер, уже дорослий, я розумів, якою чудовою людиною була вона. Завжди спокійна, сильна, вона тримала весь наш дім у розумній строгості. Ми, хлопчаки, поважали її, слухали. Я, неабиякий бешкетник, вдома боявся тільки бабусі. І зараз вона живе в моїй пам'яті як тип справжньої російської жінки-селянки, яку так добре описали класики російської літератури.

Беручись за лист до матері, я останнім часом нічого не запитував у неї про мого брата, який пропав безвісти. Я вже чув про Петю більше, ніж знали вдома, і тепер кожного разу вагався: розповісти матері про почуте чи ні? Ждати все-таки легше, ніж думати, що сина вже немає. Сам я був переконаний, що нашого Петі, сильного, задерикуватого, вже немає серед живих.

Ще в Краснодарі, в кулуарах суду над зрадниками народу, я мав розмову з одним військовим, що прояснила мені ситуацію, в якій опинився брат, і що призвела його до загибелі. Про цю розмову я не писав нашій родині.

У перерві між судовими засіданнями до мене підійшов незнайомий сержант і спитав:

– Ви Покришкін?

– Так.

– У вас був брат Петро?



«Був» для мене пролунало насторожено-дивно. Я відповів. Тоді сержант розповів про себе і про Петра. Вони служили кадрову разом і перед початком війни стояли на фінському кордоні. (Туди я часто посилав Петрові гроші «на цигарки»).

– Ворожі війська відрізали нашу розбиту частину і притисли до Ладозького озера. Боєприпаси вийшли. Ми змушені були, відступаючи, топити наші гармати, – хвилюючись, малював картину сержант. – Зробили плоти й переправлялися вночі через бурхливе озеро. Під прикриттям темряви ще можна було надіятися на врятування від німецької авіації й переплисти до своїх. Петро дібрав невеличку групу бійців і залишився для прикриття нашого відходу. Прощаючись із нами, він сказав: «У нас є гранати і трохи патронів, будемо пробиватися через ліси». Коли ми відпливли, довго чулися стрілянина й вибухи гранат. Тяжка доля дісталася йому. Нічого не чули про нього?

– Нічого.

– Значить, там наклав головою. Вночі пальба в лісі стояла сильна. Так, Петро Покришкін очима зовсім схожий на вас. А я почув: «Герой Радянського Союзу Покришкін» і подумав: «Невже він, Петро?» Я його характер трохи знав. Такий, звичайно, рушив з гранатами...

Попрощавшись із сержантом, я пішов на засідання. Слухаючи далі показання підсудних, я сам для себе визначив основну підлу рису в поведінці зрадників Батьківщини – тваринний жах перед ворогом, перед найменшою небезпекою. З цього слизького страху, як із моху в лісі, виповзала гадюча голова зради. Ті, хто пробивався лісами з ліченими гранатами, ненавидячи всією душею завойовників, – скільки в них мужності, вірності своїм матерям, братам, сестрам! І які бридкі пристосуванці, що продавали душі ради того, аби вижити...

Про все мені хотілося написати в Новосибірськ ще там, на Кубані, але я й тоді, і тепер замовчував бесіду з сержантом. Може, все-таки трапиться нагода побувати вдома, тоді й розкажу...

Коли уявляв поїздку п Новосибірськ, мимоволі поглядав на свої дві Золоті Зірки.

Фронтовики про відзнаки говорили рідко, але відчували їх на грудях завжди. Роздуми про нагороди приходили, коли залишався кожен на самоті. Вони були чимось дорогим, священним, живим. У мріях про повернення додому нагороди Батьківщини немовби осявали кожному шлях, приносили радість.

Дві Золоті Зірки, якими було відзначено мої подвиги, – другою нагородили в кінці серпня 1943 року – часто змушували мене пригадувати своє життя і осмислювати його. Коли мені вручали другу Зірку, я чомусь у ті хвилини згадав Степана Супруна, його слова, сказані про мене тоді, за кілька років до війни, у Хості. Супрун вірив, що я стану пілотом, що є в моєму характері багато якостей, необхідних саме винищувачу.

Степан Супрун не побачив на своїх грудях другої Золотої Зірки – був нагороджений нею посмертно.

Людині радісно усвідомлювати, що справдилася її мрія – заповітна, єдина. Я став льотчиком-асом, десятим у країні двічі Героєм. При цій думці в пам'яті оживали найтяжчі дні в житті, коли зважувалося все: піду я далі обраним шляхом, подолавши перепони, чи за браком сил зверну з нього.

Священним для мене завжди були обов'язок перед Батьківщиною, висока честь громадянина, чисте сумління. Я ніколи не ухилявся від труднощів, які випадали мені на шляху, не хитрував перед совістю, перед товаришами. В бою ніколи не жив однією метою: побільше збити ворожих літаків особисто, щоб відзначитися самому. Намагався якнайкраще виконати завдання і завдати якомога відчутніших втрат противнику всіма силами, якими командував під час бою. Наскочивши і розсіявши першу групу німецьких бомбардувальників, я мав можливість переслідувати одиночок і збивати їх. Так можна було самому знищувати по два-три літаки в кожному вильоті – мене, ведучого, прикривали ведений і майже вся група. Та коли переді мною з'являлася друга група бомбардувальників і вона несла бомби, я вривався в їх стрій, порушував його, щоб не дати бомбити прицільно. Ті, хто йшов за мною, обстрілювали, збивали ворогів. Першою була думка про перемогу колективу, про славу полку, ескадрильї.

Високі нагороди завжди нагадували мені про те, що вони так само належать і моїм бойовим побратимам. Без них, без їхньої підтримки й захисту, без їхніх подвигів я не зробив би й половини того, що встиг. Так, я ризикував у бою, однак майже щоразу мій ризик, моя перемога спирались на міцну взаємодію, на виручку, на відвагу інших.

Перед Золотими Зірками, як перед своїм минулим і сьогоднішнім, я повинен був зізнатися, що іноді був надто різкий у поводженні зі старшими й не завжди розумів їх. А визнання моїх заслуг перед Батьківщиною теж змусило людей, які не розуміли й недооцінювали мене, змінити і їхні погляди. Це стосувалося насамперед Краєва. Ми, працюючи разом, не згадували про наші попередні сутички, немовби їх і не було. Та примирення тут бути не могло.

І час підтвердив це.

Багато думок і почуттів займала тепер Марія. Вона служила на іншому фронті і в листах то натяками, то всілякими умовностями вказувала місця, де базувалась її частина. Знаючи це, я мав можливість зрідка бачитися з нею. Ще коли стояли на Міусі, я одного разу на своєму бойовому літаку завернув на аеродром, де стояла потрібна мені санчастина. Місцеві зенітники не впізнали своєї «кобри» й відкрили по мені стрілянину. Довелося сідати на сусідньому аеродромі, переконатися, чи справді я у «своїх», а потім підкрадатися й. до неприступних зенітників...

У моїх «зальотних» відвідинах не було нічого такого, що ганьбило б дівчину. Справжні почуття, відверті взаємини. Але люди по-різному оцінювали наші зустрічі. Всілякі наговори, натяки затьмарювали те чисте, що було в нашій дружбі.

Це особливо переживала Марія. В останній приїзд до неї ми домовились, що в першому ж великому місті, в якому зійдуться наші дороги, розпишемося.

Де ж воно, те місто, до якого приведуть нас дві різні, що звиваються за примхами фронтової долі, неспинні дороги? Чи не перервуться вони десь у вогні війни?

Чим вище зростала моя слава – тепер про авіаторів часто писали газети, – тим важче Марії було залишатися далеко від мене. Вона тривожилась за мою долю, прагнула бути поруч зі мною, бодай ближче до мене, хоча й не вимагала, щоб забрав її до себе. Ми не бажали, щоб хто-небудь збоку сприйняв нашу дружбу за фронтову інтрижку, тимчасову розвагу. Ми боялися цього! Наша морально висока дружба була для нас продовженням того звичайного життя, яке було в наших душах, поглядах, у надіях і мріях тут, на фронті, і разом з тим ця дружба клала початок нашому новому, особистому життю, без якого люди і в дні війни не могли обходитись.

Про Марію я писав своїй матері.

Війна вимагала нашої неподільної відданості бойовій службі. Обов'язок перед Батьківщиною – насамперед, а наше бажання бути разом, думки про особисте щастя відступали на другий план. Ми повинні були підкоритися цьому.

До кінця жовтня радянські війська очистили Таврію від німецьких окупантів і наполегливо стукали в браму Криму: кавалерійський корпус Кириченка, який ми так і продовжували прикривати, у взаємодії з іншими частинами вийшов до Перекопу. Німцям вдалося тут завдати кіннотникам декілька контрударів і затримати їх. Але частини армії генерала Крейзера зламали ворожий опір і, форсувавши Сиваш, захопили великий плацдарм на півночі Криму.

Наш полк залишив район Каховки й перебазувався ближче до місць боїв. Кіннотники, піхотинці, льотчики нинішньої осені йшли шляхами легендарних кінних армій – славної гвардії часів громадянської війни.

Холодний листопадовий вітер шумом лозняку на піщаних кучугурах наспівував пісню про Каховку давніх років, про дівчину в сірій шинелі. Солдати Великої Вітчизняної війни, як тоді червоноармійці, по груди в солоній, пекуче холодній воді Сиваша переносили на собі ящики з патронами і снарядами. По них стріляла ворожа артилерія. «Юнкерси» з похмурого неба намагалися перетнути їм шлях важкими фугасами. Ми, льотчики, проймаючись бойовою славою цієї землі, злітали група за групою на перехват розбійникам.

Відразу після перебазування в наш полк прибув командуючий повітряною армією генерал Т. Т. Хрюкін. Я зустрів відомого генерала-льотчика, на грудях якого золотилась Зірка Героя, представив йому особовий склад. Командуючий познайомився з льотчиками, поінформував про бойову обстановку на фронті, поставив перед нами завдання: прикрити З повітря Сиваш.

– Жодна ворожа бомба не повинна впасти на наших піхотинців! – суворим поглядом оббігаючи стрій, сказав генерал. – Добре уявіть собі їхнє становище. Проти них німці, солона вода, кулі й снаряди. Давайте ж захистимо їх хоча б від бомб. Наша авіація має достатньо сил і можливостей для цього, а вам належить докласти всього свого вміння воювати.

Льотчики дружно відповіли генералові, що завдання ясне.

Мені, виконуючому обов'язки командира полку, були зрозумілі відповідальність і складність завдання. Розв'язати його тільки методом патрулювання неможливо. Для цього мало сил полку. Я попросив командуючого виділити в моє розпорядження радіолокатор і потужну радіостанцію. Генерал пообіцяв, що все це вже завтра буде в нас на аеродромі.

Потім я звернув увагу генерала на те, як льотчики взуті. Стоптані чоботи на всіх справляли неприємне враження.

– Чому ж не заміните? – спитав генерал.

– Не дають. Кажуть, строк не вийшов.

– Строк? – здивувався командуючий. – Хіба ж льотчики винні, що весь місяць така багнюка?

– Та й ми це кажемо, але інтенданти не хочуть брати нічого до уваги.

– Чоботи будуть!

...Прикрити Сиваш так, щоб жодна бомба не впала на позиції піхотинців, – було першим спеціальним завданням полку. Мені належало розробити його в деталях, а також розв'язати всі проблеми, які постали перед нами в цих умовах. Як упоратися з завданням командуючого? Я наказав посадити біля самого Сиваша, в Дружелюбівці, одну ескадрилью. Чергова ланка могла звідти вилітати на побачених – як тільки на горизонті з'являтимуться німецькі бомбардувальники. Локатор установили на аеродромі, він пречудово виявляв групи ворожих літаків. Ці групи позначались на планшеті нашого КП задовго до підльоту до лінії фронту.

Злетіла в небо ракета, й ескадрилья, яка чергувала, за кілька хвилин уже вирушила до Сиваша. А тим часом за командою, переданою по телефону, здіймалась у повітря ескадрилья з площадки в Дружелюбівці. Стежачи за розвитком ситуації за допомогою локатора, я, знаходячись на землі, по радіо керував боєм, який відбувався далеко звідси.

Тогочасна висока техніка надійно служила майстрам-винищувачам. На площадці біля Сиваша нашою ескадрильєю командував ветеран війни Аркадій Федоров; з основного аеродрому групи водили Рєчкалов, Єрьомін – випробувані, загартовані повітряні бійці й командири. Льотчики ескадрильї Федорова використовували навіть вечірні сутінки, щоб вискочити зі своєї площадки й перехопити ворожі бомбар­дувальники, не дати їм дійти до цілі. Ми відмовились від безперервного патрулювання од світанку до темноти. Зате в потрібний момент перебували над Сивашем великими групами, й успіх на полі бою завжди був за нами. На переправи бомби більше не падали. Частіше падали в Сиваш «юнкерси».

Низькі осінні хмари над Сивашем не перешкоджали німецьким літакам підтримувати зв'язок з Кримом, а для нас із Голубєвим – «полювати» на них. Тільки насувалися хмари, ми раділи: у такий день я з веденим міг надовго залишити полк. За цієї погоди, передбачали ми, над морем вільно розгулювали німецькі літаки. Маючи підвісні бачки, можна було на наших «кобрах» шукати гітлерівця далеко від берега.

Летимо. Внизу сіра, намокла земля, спорожнілі, розквашені шляхи, немовби збезлюднілі села.

Чаплинка, Колончак, Скадовськ, Тендерівська коса з білими пісками.

І ось під нами, зовсім близько, бурхливе, з пінявими загривками хвиль, таке ж сіре, як і навислі над ним хмари, вічно живе море.

На бриючій висоті, над самою водою, нам треба летіти довго, забувши про землю. Тільки десь там, над морем, ми зможемо випадково натрапити на ворожий літак, а для цього треба походити немало часу, довірившись машині, собі, дикій стихії води і хмарам, які притискають до самих хвиль. Нам тільки б побачити ворожий літак. Де проходить один, там курсують десятки. Маршрут між Кримом і Одесою обов'язково існує! По суші зв'язку між ними вже немає.

Я привчив себе до моря ще на Кубані, потім літав біля Таганрога, Осипенко, Маріуполя. Але, глянувши на море тепер, я думав про його глибину, про те, що недалекий звідси берег на випадок чого нам нічим не допоможе. Спокій підтримує в мені рівне гудіння мотора, застиглі стрілки приладів. Але сказати «привчив себе» – дуже категорично. Щоразу, коли дивився за борт і бачив темне штормове море, я на якусь мить виключався від сприйняття звуків мотора – мене всього поглинала страшна стихія води. Зусиллям волі позбавлявся вражень од неї, повертався до надійного пристанища кабіни, до стрілок приладів. Проте в перші секунди мені здавалося, що й мотор гуде не так, як раніше, і стрілки погрозливо хиляться до критичної межі... Лише через деякий час я знову проймався врівноваженою роботою мотора. Кілька слів, звернених до Голубєва, його відповідь повертали відчуття звичайності нашого польоту.

Ми зайшли далеко в глиб акваторії моря. Берег давно зник з поля зору. Тут, де передбачався маршрут, який ми розшукували, почали бродити зигзагами: хвилини польоту в напрямку Туреччини, потім назад.

І раптом... Я помітив великий тримоторний «Юнкерс-52». Він ішов трохи вище, під самими хмарами, ми – збоку, притискаючись до води, щоб він не побачив нас.

Я підкрався дуже близько – ворог ніяк не реагував на це. Кому в голову збреде, що за такої негоди в небі можуть бути винищувачі?! Перша черга знизила «юнкере» до води. Друга підпалила його. Ось він торкається колесами води. А ось і шубовснув у хвилі. Вибух – і по воді розлилося полум'я.

Пролетівши кілька хвилин, натрапили ще на одного «юнкерса». Тільки я подумав про розворот, як удалині, на горизонті, побачив велику групу літаків. Що робити? Часу мали в обріз і могли зайнятися тільки одинаком, який ішов у Крим. Так тому й бути. Не варто полохати групу. Нічого не встигнемо зробити: не можна ж зразу виказувати нашу засідку. Ті, що впадуть у море, не повідомляють про появу «мисливців», а ті, що долетять до берега, наполохають усіх. Знову атака під «живіт». Тоненька цівка диму потяглася від крила. Я впритул підскочив під літак, роблячи розворот, поглянув через плече – ще одну пожежу сколихнули хвилі...

Вдома ми проявили плівку фотокулеметів. Льотчики з цікавістю розглядали на ній відображення «Юнкерсів-52». Я доповів у штаб дивізії про трасу Крим – Одеса.

Рєчкалов, почувши про наше успішне «полювання», звернувся до мене:

– Позич бачки.

– А твої де?

– Та ну тебе, це ж стара пісня, – образився Рєчкалов. – Сам знаєш – викинув, як і всі.

– Може згадати свіжіше. Ти що казав тоді у землянці?

– Пам'ять у тебе зла!

– Ні, не зла, а сувора, Гришо! Я знав, що бачки нам іще знадобляться.

Сказав йому, що зроблю ще декілька вильотів, визначу точно маршрут, аж тоді випущу інших. Рєчкалов відійшов. На КП вбіг один із техніків.

– Товаришу командир, чоботи прибули. Вже роздають кому попало.

– Як так?

– Штаб дивізії розпорядився – в першу чергу своїм зв'язковим, писарям, друкарці.

Коли я прибіг на склад, новенькі кирзові чоботи вже ішли по руках штабістів.

– Кладіть назад, на машину! – довелося наказати. – Спершу взуємо тих, хто місить багнюку на аеродромі. У приміщенні посидите і в старих.

Нові чоботи одержали льотчики, техніки, механіки.

Коли все взуття роздали, я вилетів із Голубєвим у море. На цей раз на тому ж самому місці ми знищили ще один німецький літак. Так, траса перельотів справді знаходилась тут.

Повертаючись додому, будував великі плани: знайдемо площадку біля самого моря, посадимо на неї ланку і «лускатимемо» Ю-52.

На аеродромі мене чекали: дзвонив по телефону командир дивізії, наказав негайно зв'язатися з ним.

– Чому вилітав без дозволу? – спитав Дзусов, коли я назвався.

– Воювати нікому не заборонено, товаришу командир дивізії.

– А тобі забороняю літати на море.

– Як так забороняєте?

– А ось так. Нехай літають інші.

– Там, на морі, цілими зграями ходять німецькі літаки.

– Все одно. Одна куля влучить і... У нас двічі Героїв небагато.

– Вона скрізь може бути, ця куля.

– Не сперечайся. Командуючий армією заборонив – за тебе у разі чого й мені шию намилять.

– Ну, мені, як розумієте, коли щось трапиться, буде байдуже...

– А мені не байдуже. Ще начальник штабу доповідав, що партизаниш.

Я зрозумів – ішлося про чоботи.

– Я просив для полку, хлопці ж роззуті, а їх почали розподіляти штабістам.

– Он воно що. Тоді правильно зробив. Завтра о десятій бути в мене.

– Єсть!

2

У заповіднику полк займав дивом уцілілі невеликі будиночки, де жили всі льотчики й техніки. Затримуючись на аеродромі, я пізненько приходив до гуртожитку.



Сьогодні тут якесь пожвавлення, всі в зборі. Льотчики сидять довкола одного ліжка й весело розмовляють. З усіх виділяється голос Сухова, який раз по раз заглушують вибухи дружного сміху. З кількох слів зрозумів, про що розповідав Сухов, – його історію знайомства із заповідником «Асканія-Нова» вже знав увесь полк.

Я затримався у передпокої, повільно роздягаючись, щоб послухати про смішну пригоду, яка могла стати плачевною.

– Ну, погомоніли ми трохи з дівчатами, та й треба йти додому – у їхньому госпіталі теж порядок. Саме наближалася година відбою.

– Скажи – вам дали відбій, та й тільки.

– Так, але тому, що ми з Жердєвим прийшли до них для хоробрості напідпитку.

– А хто із вас був ведучим, а хто веденим? – обізвався чийсь голос, якого я не впізнав.

– Ну от, бредемо, плюхкаючись по калюжах. А надворі туман, морок і темінь. Йдемо, йдемо і раптом наштовхуємося на якусь дротяну сітку. Що за мана? На нашому шляху її не повинно бути! Ну, все одно обходити не будемо. І стали долати перепону звичайнісіньким способом: полізли через дротяну стіну – і край. Перелізши через огорожу і сплигнувши на землю, йду далі... Коли раптом – чиїсь великі жовті очі горять, наче в сови, а над ними – величезні роги. Я мимоволі точуся назад, до огорожі, а очі й роги – за мною. Ось уже й сітка. Я вчепився руками за неї і тільки підтягнувся, а дивний цап рогами як піддасть мені!.. Наче якась нечиста сила підкинула. Отак і опинивсь я на другому боці. Аж тоді згадав про Жердєва. «Костя, тут бізони – раптом закричав він. Чую, і він дереться по сітці. Я кинувся на підмогу. Але Жердєва теж наче вітром підкинуло, він плюхнувся на землю поряд зі мною. Так, обійшлося все, можна сказати, благополучно. Почали обтрушуватися від грязюки і лаятись, а потім звернули трохи вбік і обійшли вольєри заповідника. Знайшовши потрібну стежку, рушили далі. Приходимо додому. Ой-йой-йой!.. У Жердєва ззаду роздерте новеньке галіфе, у мене точно такий же розпорах – тільки спереду. Жердєв втратив годинника, а я – картуза... Одне слово, у нас був такий вигляд, що на аеродром не з'являйся. Довелося просити дівчат, щоб позашивали наші штани...

– Гарні кавалери, – знову почув я той самий голос і сміх.

«Берьозкін! – подумав. – Його голос».

– Так, дорого обійшлося нам це побачення. Уранці ми пішли до тих вольєрів, у котрі потрапили вночі. Золотого годинника Жердєва зубробізон втоптав у землю – ледве дістали його звідти крючком. На дроті висіли клапті з нашого одягу. Так що ти, Славо, передусім запам'ятовуй тут стежки.

– З Берьозкіна не дам зробити такого волоцюгу, якими є ви, – втрутився я.

– Поки підкріплюсь – безумовно, товаришу командир. – Славко, все такий же блідий і сухорлявий, бадьоро доповів про своє прибуття в полк для дальшого проходження служби.

Він тут же став розповідати всім, не приховуючи гордості за свій вчинок, як він на комісії вертів рукою, котра погано згиналася в суглобі, як підплигував, хоча в нього іскри з очей сипалися, – треба ж було довести лікарям, що здатний для польотів на винищувачі.

Неважко було помітити, з якою доброю заздрістю Берьозкін дивився на Клубова, Трофимова, Сухова, на всіх, хто прибув у наш полк разом із ним, – в кожного уже на грудях було по одному-два ордени, а його старенька гімнастерка знову нагадувала нам про новобранця. Берьозкін сказав мені, що йому надали місяць відпустки для підкріплення здоров'я в домашніх умовах, але він має бажання знову приступити до служби.

– Хочеш літати? – спитав я.

– Так! – твердо відповів він.

– Це добре.

Уранці погода була теж непридатна для польотів. Ми з Голубєвим злітали на море, так ні на кого й не натрапивши. Треба було обов'язково відвідати цей район пізніше. Німці, звичайно, могли змінити маршрут, але й там ми їх все одно дістанемо. З думкою про ще один виліт на море я пішов у штаб дивізії.

Там уже зранку панувала піднесена, святкова атмосфера. Офіцери швидко бігали, чітко козиряли, усміхалися. Біля ґанку стояв вантажний автомобіль з яскравими кумачевими полотнищами на бортах. Черговий, побачивши мене, зразу ж провів до комдива. Крізь двері з його кабінету чулися голоси, сміх.

Я зупинився, здивовано глянув на чергового.

– Заходь, там гості, – стиха сказав він.

Через увесь кабінет комдива стояв великий стіл, заставлений яблуками, виноградом, пляшками. Серед незнайомих облич жінок і чоловіків, зодягнених у цивільне, я ледь розгледів Дзусова і начальника політвідділу Мачнєва.

Виявляється, прибули наші шефи-маріупольці. У боях за визволення їхнього міста відзначилась наша дивізія, і їй присвоїли звання «Маріупольська».

Сідаючи серед гостей, я згадав про політ на море. «Пити не буду!» – затявся про себе. Після взаємних розпитів про фронт і тил справа дійшла до тосту. Мені налили склянку горілки.

– Не можу. Ще летітиму на завдання.

На мене насіли з усіх боків.

– Командир дивізії відмінить завдання.

– Заради зустрічі випийте.

– Не відпустимо!

– Ми були про льотчиків кращої думки.

Комдив підморгнув мені: «Випий».


  • Якщо відпустите після першого тосту, тоді вип'ю.

Закусив, попрощався. Запросив шефів у полк – от тоді хлопці погуляють! І пішов до літака.

Там на мене чекав Рєчкалов – я обіцяв злітати з ним за маршрутом, до якого він так поривався.

Полетіли. Сіра каламуть висіла над нами, така ж сама стелилася внизу. Якби не білі загривки хвиль, то не відрізнив би моря від неба. Рєчкалов ішов, щільно притискаю­чись до мене.

Німецьких літаків над морем не виявили. Взяли курс на Одесу. На зворотному шляху мали намір проштурмувати добре знайому нам дорогу вздовж берега. Так, тут було чим зайнятися. На Миколаїв спрямовувався суцільний потік машин.

Летимо з заходу на схід. Ось бензовози. Я прицілююсь, Натискаю гашетку – черга креслить трасу. Мимо! Що за халепа?! Бензин пречудово горить. Ось і легковий автомобіль. Теж ціль непогана. Ще черга – мимо! Що зі мною?

Я ніколи не сідав захмелілим у літак і ось тепер переконуюся, що може зробити чарка. Вона внесла розлад у найтоншу психічну роботу організму – я, очевидно, помилково визначив відстань, неточно взяв випередження. Зрозумівши хибу, моментально збираю і напружую всю свою увагу. Знову ціль переді мною. Вогонь! Бензовоз спалахнув!..

Вискакуємо до лиману. Попереду, в легкуватій імлі, човни. Треба бити по них! А якщо це рибальські? Промайнули не стріляючи. Рибалки саме витягали сіті. Вони кидали їх до ніг і махали нам руками. Як добре, що ми не обстріляли! Скільки б лиха принесли цим людям...

На ранок Рєчкалов відправився парою на відкриту мною трасу. Там, під Одесою, він підловив літаючий човен «Савойю» і збив його.

А наступного дня я взяв на прикриття військ нашого єдиного тепер «новачка» Берьозкіна. У нашому вильоті в його літаку і забарахлив мотор, і пілот змушений був повернутися на аеродром. В другому вильоті Берьозкін збив першого «юнкерса». Увечері він докладно розповідав хлопцям, як зайшов, як прицілився у бомбардувальника. В голосі дзвеніла справжня бойова гордість. Слухаючи Берьозкіна, я радів, що на нього не вплинуло поранення, невдача в поєдинку з «Фокке-Вульфом-189». Він залишився таким же сором'язливим, скромним, а. в душі – бойовою, мужньою людиною.

Погана погода південної зими зробила «вільне полювання» чи не єдиною формою бойової роботи авіації.

Штаб армії зібрав конференцію «повітряних мисливців», щоб мистецтво хитрощів і спритності одних стало надбанням усіх.

З нашого полку на конференцію вилетіли ми з Голубєвим. Командуючий армією доручив проводити її генералові Савицькому. Прибувши у вказане село, я представився Савицькому, якого не бачив після зустрічі на Кубані. Він, усе такий же рухливий, молодий, підтягнутий, при новеньких орденах, радісно поздоровив мене з другою Золотою Зіркою. Удвох ми намітили план роботи конференції. Всіх учасників розділили на дві секції: «мисливців» за повітряними цілями і за наземними об'єктами. Керівництво першою взяв на себе генерал, другу доручив очолювати мені.

У виступах на конференції розповідалось дуже багато цікавого, важливого, повчального для всіх авіаторів. Крім того, що присутні почули розповіді досвідчених, бувалих людей, тут був підготовлений матеріал для брошури чи бюлетеня, який відіслали в штаб ВПС, у Москву. На жаль, ми так і не побачили його надрукованим, хоч на той час він мав би позитивне значення. А все-таки ця конференція назавжди залишилася в пам'яті зустрічами з уславленими льотчиками нашої повітряної армії, безпосереднім обміном досвідом, звичайними бесідами про тяжкі шляхи і випробування.

Коли бував у повітрі, над лінією фронту, я раніше не раз чув прізвище ведучого групи Лавриненкова. Він служив у іншому полку і часто підміняв нас на прикритті військ.

Ім'я льотчика, яке часто чується в ефірі, міцно врізається в пам'ять – воно наче саме по собі живе в ній і вимагає нових і нових подробиць про себе. Пізніше до нас у полк дійшла майже легендарна історія цього пілота. Конференція, село запам'яталися мені ще й тому, що тут я познайомився з Володимиром Лавриненковим. Легенда ожила для мене в його правдивій розповіді.

Ми обідали, вечеряли всі за одним столом, ділові бесіди змінювалися спогадами. Там я побачив цього скромного, мовчазного капітана, який тримався позаду інших, хоч ім'я його в ті дні було дуже популярним серед авіаторів. Славу він здобув не тільки у повітряних боях, яких він провів десятки, а й героїчним вчинком, що мав у його житті неабияке значення. Правда, якби Лавриненков до цього не провів стільки боїв і якби після цього вчинку не показав себе як справжній радянський льотчик-патріот, то ми б, звичайно, не захоплювались ним сьогодні.

Лавриненков теж постраждав від німецької «рами». Він атакував ворожого повітряного розвідника-коригувальника над річкою Міус – там же, де постраждав од такого ж ФВ-189 Берьозкін, коли, атакуючи, зіткнувся з ним. «Рама» звалилася на землю, а за нею спустився й Лавриненков. Під час відкриття парашута відірвало з кобурою пістолет. На окупованій території його схопили солдати, як то кажуть, «за ноги». При ньому не було ні орденів, ні документів – тільки в кишеньці гімнастерки останній лист з дому.

– Лавриненкоф? Це прізвище нам відоме, – зрадів німецький офіцер, який вів допит.

Капітан, звичайно, відмовлявся від свого прізвища. Але у німецьких розвідників знайшовся альбом фотографій льотчиків, серед яких легко можна було впізнати характерне бровасте обличчя Лавриненкова. Відмовлятися далі було неможливо. Тоді на льотчика накинулись із допитами: про дислокацію, про бойові машини наших полків. Розповідати про все чи ні – цілком залежало від Лавриненкова, його ідейної стійкості. Він мовчав. Його били, мучили, а він мовчав.

У звичайній хаті донецького села застосовували методи гестапівських катівень. Але вони не зломили стійкості льотчика-комуніста. Німцям не залишалося нічого іншого, як відправити Лавриненкова в глибокий тил. Може, там розв'яжуть його такий конче потрібний язик жахи концтаборів і тонкощі тортур. Далі облесливо поводячись із Лавриненковим і ще одним полоненим льотчиком-штурмовиком, гітлерівці відправили цих бранців у тил не етапним порядком, не в товарняку, а в купе пасажирського вагона, в компанії з німецькими офіцерами, які їхали у відпустку додому.

Лавриненков і його товариш твердо вирішили тікати, тільки тікати. Удача чи загибель – все одно! Потрібен був лише момент. Його можна було вибрати саме вночі.

Ось настала ніч, коли поїзд підходив до Фастова. Конвоїри, поставивши на коліна й відкривши ущерть набитий пляшками і консервами чемодан, захопились їжею та питвом. Автомати відкладено вбік. Лавриненков і штурмовик, затамувавши подих, зробили вигляд, що сплять. Штурмовик увесь час тримався напоготові, щоб за першим же рухом Лавриненкова кинутися разом із ним.

Бенкетувальники вже будучи напідпитку, засперечалися. Обидва нахилились над чемоданом, щось переховуючи і вкладаючи.

Ось вона, жадана хвилина. Лавриненков знизу грюкнув по чемодану. Все, що було в ньому, полетіло на конвоїрів. Кидки у двері й стрибки у темінь. Крики в купе. Удари об землю, перекидання. Постріли, спалахи вогню, посвист куль. Поїзд зникає...

У селі втікачі обміняли все, що було в них і на них, на звичайний одяг і подалися на схід. Не скоро льотчики, неголені, в лахмітті, потрапили в одне з місцевих партизанських з'єднань і стали його бійцями.

Пройшов певний час, і народні месники перепровадили їх літаком за лінію фронту. Тут почалася тривала, болісна перевірка запідозрених у такій легкій втечі з полону. Ця перевірка, можливо, затяглася б надовго, якби наша армія не визволила Донбас і те село, в хаті якого німецькі контррозвідники допитували Лавриненкова. Старі дід і баба, що тулилися в комірчині хати, все чули, що відбувалося за стіною. Вони з захопленням згадували молодого, бровастого льотчика, котрий «мовчав, як камінь». До цих показань приєднались і свідчення партизанського командування, чиє з'єднання вийшло назустріч нашим частинам. Відтак ім'я Лавриненкова і його подвиг стали відомими всій країні.

Я слухав тоді цю розповідь, дивився на мовчазного, спокійного капітана, воля і зібраність якого відбивалися в його широких бровах, у твердому погляді, і думав про інших льотчиків, наших однополчан, чия доля губилася десь там, за лінією фронту. Як вони поводяться? Що роблять для того, щоб наблизити перемогу над ворогом? Для того, щоб повернутися в рідну сім'ю? Важко відповісти. Мабуть, на Шляху наступу ми натрапимо ще не на одну таку хату, галявину, дорогу, не на один гітлерівський концтабір, які засвідчать вірність людей з блакитними петлицями й погонами своєму високому обов'язку, нашій Вітчизні, партії. Я дивився на Лавриненкова і думав: «Якщо мені випаде така доля, як йому, я б хотів, як і він, так володіти собою, бути таким же без­межно рішучим і хоробрим».

Перед самим Новим роком у наш полк надійшов наказ: перебазуватися в Чернігівку – на відпочинок, поповнення особового складу й матеріальної частини.

Чернігівка! Я пам'ятав це довге селище, що звивалося по балці, його яри, де скупчувалися наші розрізнені підрозділи під час відступу, його лісові смуги в степу, які допомагали нам під вогнем ворога вийти з оточення.

Чернігівка, звичайно, не місто Чернігів... Але яка то нам різниця. Так, у Чернігівці ми повинні зустрітися з Марією.

У Чернігівці.

Вона запам'яталася нам обом назавжди.

3

Почалися збори до перебазування. Коли вже було подано команду на переліт і одна ескадрилья піднялася в повітря, подзвонили зі штабу дивізії: мені терміново наказували з'явитися до командуючого армією.



Такі виклики, негайні, термінові, які передавалися без найменшого натяку на те, що за цим криється, завжди змушували хвилюватися, перебирати в пам'яті всі події полкового й свого особистого життя. «Мабуть, нагінка за переправу», – думав я, як завжди вибравши найгірше. Трохи раніше німецькі бомбардувальники розбили одну з переправ. Відбулося це ввечері. Наш локатор засік наближення групи літаків, я дав команду на виліт із заповідника, а також із Дружелюбівки, але моє розпорядження відмінив Краєв, який саме прибув у полк після лікування. Мотив: пізня година, будуть аварії під час посадки. Я наполягав. Краєв категорично заборонив. Розлютившись, я вийшов з КП. Переправа постраждала. Я ще тоді вирішив, що за це комусь добряче перепаде. Тепер, напевно, дійшла черга до цієї справи...

Командарм Хрюкін зустрів мене привітно, тому я зразу й забув про переправу. Він повів мову про «мисливські» польоти над морем.

– Не збивають чомусь інші полки. В чому справа?

– І не зіб'ють нічого, – відповів я.

– Чому?

– Бо летять над морем і на берег поглядають. Треба підшукати площадку на узбережжі й ходити подалі. Німці після втрат заходять далеко в море.



– Це правда, – погодився генерал. – їдь у полк Морозова, допоможи їм налагодити переймання. Німці весь час літають у Крим і з Криму.

– А я гадав, товаришу генерал, що цю роботу ви доручите якійсь нашій ескадрильї. Я підключився б до неї.

– Ні-ні, Покришкін, ваш полк іде на відпочинок.

– Тоді дозвольте мені взяти з собою свого веденого. Може, доведеться зробити кілька показових польотів.

– Ет, знову ти за своє! – насторожився командуючий. – Я заборонив, а ти хочеш летіти? Не хитруй, будь ласка. Відправляйся в полк Морозова один, на По-2. Ти, як бачу, великий хитрун.

Так, командуючий розгадав мій не такий уже й мудрий хід: мені й справді дуже хотілося «пополювати» над морем і, доки полк відпочиватиме, поганяти «юнкерси», збільшити особистий рахунок.

Настоювати на своєму перед генералом я вбачав недоцільним. Але про одну важливу справу не міг не попросити.

– Товаришу командуючий, дозвольте забрати в Чернігівку на час відпочинку дружину. Вона під Павлоградом служить, у БАО медсестрою.

Генерал пильно подивився мені в обличчя:

– Дружину?

– Поки що не розписались, товаришу генерал. Майбутню дружину – Тон моєї відповіді, погляд, мабуть, запевнили генерала у моєму серйозному намірі.

– Треба злітати туди?

– Так, товаришу генерал.

– Добре. Дам свій літак. Дорога неблизька. Ще заморозиш кохану. – Він ласкаво, по-дружньому усміхнувся.

Я відправився на аеродром задоволений, та що казати, щасливий від такого сердечного ставлення командуючого до мого прохання.

Полк Морозова стояв десь у районі Чаплинки. Я вдивлявся у рівний, забілений легким грудневим сніжком степ і під монотонне рокотання мотора думав про зустріч з Морозовим.

Я добре пам'ятав його по Кишиневу. Це він у перший же день війни збив німецький літак над Кишиневом, а інший таранив і благополучно приземлився на парашуті. Зараз, майже після двох важких воєнних років, ім'я Морозова викликало в пам'яті інші імена, оживляло враження від бесід у Григоріополі... Знайомства, зустрічі, дружба наче зупиняють швидкоплинний час і залишають його у наших спогадах. Якщо людина варта цього, вона довго живе у твоїй пам'яті разом з вікопомним грізним часом.

У полку Морозова народ бойовий, усі винищувачі досвідчені. Проте ескадрилья Алелюхіна, яка сіла на вибраний для «полювання» майданчик, діяла не зовсім добре. Зараз її підміняла ескадрилья Лавриненкова, і мені дуже хотілося все розповісти, щоб він успішно організував «полювання».

З Морозовим ми зустрілись вечором у добре натопленій землянці, над якою мела ріденька південна хуртовина і знайомо висвистував за вікном зрадливий приморський вітер. Ми, звичайно, довго, допізна згадували сонячний зелений Кишинів, палаткове містечко під Григоріополем і наших спільних бойових друзів. Я про них нічого не знав. Морозов пройшов з ними багато доріг, називав, хто і де зараз служить, кого і на яких рубежах битви поховано.

Живими залишилось дуже мало льотчиків нашого полку, сказав він, їх більше загинуло в боях за Сталінград.

– Ми одержали там «харикейни». Бачив це барахло? – спитав мене Морозов.

– У повітрі. А літати на них не призвів бог.

– Скажи спасибі своєму богові! – засміявся майор. – А нас він покарав. Як застарілі, англійці зняли їх з озброєння і передали нам. Вони прибули до нас, пофарбовані під пісок пустелі, в сіро-жовтий колір. Швидкості майже ніякої, Зброя слабка, тому й палили їх у повітрі, як метеликів. Багатьох життів коштувала ця подачка Черчілля.

– У вас був такий молодий і вже зовсім посивілий лейтенант, – пригадав я одного із тих, з ким бачився останнього вечора перед недільним днем, коли на світанку пролунала бойова тривога.

– Так, був. Теж загинув на Волзі, – відповів Морозов, так і не назвавши ні імені, ні прізвища полеглого.

Мене огорнув смуток. Була людина, розумна, хоробра, яка багато пережила, посивіла ще юною від випробувань, що випали на її долю. її розповіді про себе, її образ назавжди збереглися в моїй пам'яті. «Посивілий лейтенант» – звучить незвично. Таке ймення могло народитися тільки в ті часи – в роки страшної війни. Тяжко подумати – сивина в двадцять п'ять років.

На другий день Морозов випровадив мене в зворотну путь, після того як я в бесідах з товаришами залишив на цьому степовому аеродромі, випрасуваному вітрами, все, що знав, що міг віддати льотчикам з нашого досвіду «вільного полювання». Те, що ми, два ветерани Великої Вітчизняної, зійшлися на третьому році війни в степу під Херсоном і згадали всіх своїх друзів, найінтимніше, поділилися фронтовим життям, поглядами на події, на нашу рідну справу – авіацію, мало для обох велике значення. Здавалось, зійшлися ми вдвох на високому гірському перевалі, озирнулись на пройдений важкий шлях і сміливо спрямували погляд на­встріч новим завданням, крутим і нелегким шляхам.

Повернувся у заповідник. Там, на аеродромі, стояв мій єдиний літак. За кілька хвилин я вилетів. Проносячись над вольєрами, в яких по молодому сніжку паслись чудом уцілілі мешканці заповідника, взяв курс на Чернігівку.

По небу проносилися, розповзаючись, низькі зимові хмари. Іноді мій літак вривався в неприємну, темну завісу. Біла земля в проталинах, нечітких обрисах місцевості й прикмет була з висоти маловиразною. Я, поглядаючи на компас, вірив, що знайду свою Чернігівку, яка розтяглася на десяток кілометрів уздовж балки, впізнаю її і в такий, здавалося, найпохмуріший день.

4

Учора були вильоти, бої. Під крилами гомоніло бурхливе море. Сьогодні – навкруги тихе степове село, спокій звичайного трудового життя. Півні сповіщають про світанок. Дитячі голоси й сліди на сніжку навертають спомини про дитинство, школу.



Переночувавши, ми рано-вранці виїхали на аеродром, який розмістився на західній околиці. У перший же день обладнали кімнати для занять, кожний приводив себе в порядок, і всі разом готувались до зустрічі Нового року: ми прибули в Чернігівку в ніч на 31 грудня.

Я зняв квартиру в центрі села, поряд із церквою, яка ветхим виглядом навіювала чеховську тугу. Але це не перешкодило моїм друзям зібратись у мене і в невимушеній обстановці провести старий і зустріти Новий рік. На холостяцькій вечері веселощів було мало. Ми знали – найближчими днями багато хто з нас залишить Чернігівку. Замполіт ІІогрібний вибував у Москву на навчання, нікому не хотілось розлучатися з хорошою людиною, прекрасним політпрацівником. Клубов, Сухов, Жердєв, Олефіренко вилітали за новими бойовими машинами, а я – в особистих справах під Дніпропетровськ.

Пісні над селом, зоряне небо, вкрадливі вогники у вікнах засвідчували вічність життя, те, що воно, а не війна, покликане бути господарем на землі. В цю ніч мене все спонукало що думок про Марію, про те, як збудеться намічене, заповітне.

Командуючий армією надіслав у моє розпорядження обіцяний утеплений літак. Я роздобув у полку для свого пасажира хутряний комбінезон: надворі тиснув мороз, а дорога випадала чималенька.

Товариші зібралися в аеродромній землянці провести мене в не зовсім звичайний політ. Жартують, кидають напутні слова, просто вимагають:

– Сам не повертайся.

– А особливо без «московської».

– І де там така розкіш?..

– У Дніпропетровськ заглянь. З порожніми руками в село не пустимо.

– Поглядай у бік Дніпра – це найголовніше. Недалеко від нього пролітатимеш, а за рікою – німці.

– Такий «швидкохід», як у тебе, «мессерам» легка здобич.

– Ну, досить каркати...

Коли я після двогодинної дороги знайшов у такому майже, як і Чернігівка, селі хату, в якій розмістилася санчастина, Марія, побачивши мене, зав'юженого, вигукнула:

– Чого ти?.. У такий холод!

– За тобою, – відповів я.

Я мав право вимовити ці слова, а вона почути їх. На обличчі Марії, в її очах відбилась розгубленість. Ми починали в житті щось нове, наше, дане раз і назавжди. У дні війни це було чимось більшим, ніж просто любов і звичайне здруження. Суворий час, бої щадили нас, а ми, розлучені фронтами, щадили, берегли наше почуття. Тепер ми мали право на своє, нехай нетривале, спільне життя – обом було зрозуміло, що Марія весь час коло мене бути не зможе.

Оформлення документів про переведення Марії зайняло цілий день. Уранці все було готове до вильоту, але вночі розгулялась хурделиця. На аеродромі відірвало з «якоря» і пошкодило наш літак. Був потрібен ремонт. Ми затримались іще на цілу добу. На вечорі в клубі частини, яка стояла тут, танцювали. Дівчата, подруги Марії, підходячи до нас, пошепки говорили їй якісь особливі, сповнені щирості й хвилювання слова.

На другий день ми приземлились у Чернігівці. Хлопці оточили нас.

– Ми здалеку вгадали, що це весільний літак.

З аеродрому всією компанією поїхали до моєї хати. Господарка, яку попередили друзі, приготувала нам весільний стіл.

Залишивши надію на велике місто, у сільській Раді Чернігівки зареєстрували шлюб.

Почався час навчальних польотів над засніженими селами і степом, час копіткого навчання в землянках, на аеродромі. Ми всі з головою занурились у пройдені битви, вивчали їх, аналізували, готувались до вильоту на фронт.

Звичка до постійного ризику і тут, далеко від бойової обстановки, іноді наштовхувала на небезпечні польоти. Але за нами пильно стежив Дзусов і охолоджував ці пориви суворими доганами.

В одному з польотів я задумав ще раз опрацювати стрільбу по землі в перевернутому положенні. На бриючому поблизу аеродрому я робив «гірку» і, перевернувши літак, стріляв по купках соломи, що стирчали з-під снігу. Виходив з «атаки» над самою землею.

Щойно приземлився, повідомляють, що мене терміново викликає до себе комдив.

Дзусов зустрів мене на ґанку штабу. Я доповів йому про прибуття.

Він мовчки довго дивився на мене вивчаючим поглядом.

– Я вважав тебе розумною, серйозною людиною, а ти, виявляється, великий дурень. Нащо виробляєш оті фокуси?

– Це не фокус, а тактичний прийом, – не стримався я.– Можете не турбуватись, я з цим справлюся.

– Я не сумніваюся, що справишся. Але молоді льотчики з тебе очей не зводять. Вони спробують переймати все, наслідуватимуть тебе. Ти справишся, а вони ні. Ось у чім справа. Тобі хочеться, щоб вони порозбивалися?

– Цього не врахував, – відповів я, відчуваючи під поглядом комдива ніяковість і сором за несерйозність.

– Якщо зрозумів, іди.

– Більше не буде цього! – запевнив я, відчуваючи полегшення на душі і проймаючись глибокою повагою до Дзусова.

Незабаром вдруге викликає Дзусов. Це здивувало мене. вірилося, що знову з приводу мого польоту. Я знайшов комдива у штабі. Заклопотаний справами, відповів на привітання, якось по-особливому тепло потиснув мені руку й сказав, дивлячись у вічі.

Відвоювався, Олександре Івановичу. Тебе викликає Москва. Бери повний розрахунок, особову справу, виписуй проїзні документи і відправляйся в штаб ВПС. Висунення. Вітаю.

Я ніяк не реагував на його слова. Полк, думки про переліт на фронт увесь час займали мене, я жив ними по-справжньому, ніщо інше не могло їх ось так відразу відсунути і другий план. Мовчки відповів на потиск руки, думаючи про Клубова, Сухова, Трофимова, про Марію... – Відбути сьогодні, – ще почув я від Дзусова. – Дзвонили, просили, щоб чимшвидше.

Я вийшов на вулицю. Залишити полк, піти з фронту?.. Мені було жарко, хоча надворі тріщав мороз.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка