Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка2/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

БОМБИ ЗУПИНЯЮТЬ ЧАС


1

Останню трійку «мігів» ми пригнали до Маяків у середу ввечері. Були вдоволені тим, що виконали завдання і повернулися нарешті до навчань. Нашій ланці, яка так добре освоїла бриючий політ, треба було одстріляти на «мігу» повітряні й наземні цілі, кожному зокрема провести кілька боїв з таким досвідченим «противником», як Віктор Петрович Іванов. Ми розуміли, що тільки в тренуванні, в напруженому навчальному поєдинку (а не у вільному польоті) елементи вищого пілотажу відпрацьовуються до граничної ясності, а навички набувають потрібної сталості.

Я радів завершенню перегонів ще й тому, що в ці дні наша ескадрилья, перевчена на нові машини, в Бєльцях стала на бойове чергування. Миронов, Фігічев і решта моїх товаришів сиділи в бойовій готовності у кабінах «мігів» і стерегли недоторканність нашого неба.

Враження од польоту «Юнкерса-88» над нашою територією кликало і мене в Бєльці. Але не все склалося так, як хотілось.

Вислухавши мій рапорт про закінчення перегону літаків та про бажання повернутися до Бєльців, Віктор Петрович мовив своє звичне «добре» і відразу ж додав:

– Виконаєте ще одне завдання. А потім займетесь собою. Ми вважали, що вже повернемось до ескадрильї. А те «потім займетесь собою» означало, що нам знову треба кудись летіти.

Командир полку справді глянув у небо, яке затягувалось сірими хмарами, і сказав спроквола:

– Дощ мені не подобається. Потрималась би ще погода днів зо два. Треба перегнати трійку «мігів» на курси комесків.

– Дощова погода нас не лякає, – сказав я за всіх. – Накажете – і ми сьогодні полетимо туди.

– Сьогодні відпочивайте. Справа не така проста, як вам здається. Треба спершу сісти в Григоріополі, там прихопити ще два літаки і тоді вже п'ятіркою летіти далі.

В Григоріополі у нас були друзі, з якими хотілося побачитись, І ми з ентузіазмом поставилися до цього приємного доручення.

– Якщо навіть хмари опустяться нижче, все одно проскочимо, товаришу майор, – запевнив Дяченко, поглядом шукаючи у нас підтримки. – Притиснемося до землі і пролетимо.

– Притискатися ви вмієте, знаю, – жартома підморгнув йому Віктор Петрович. – Але якщо дуже напосядуть хмари, то не ризикуйте. Повертайтесь сюди.

В Маяках ми дізнались про важливу подію, що сталася напередодні. Ланка Фігічева вдалася до перехвату німецького повітряного розвідника, який вторгся на нашу територію. «Міги», злетівши із своєї площадки біля Пруту, попереджувальним вогнем зажадали, щоб «Юнкерс-88» ішов за ними на посадку. Ворог розвернувся і почав тікати. Наші винищувачі переслідували його, захопившись, залетіли на кілька кілометрів у повітряний простір Румунії. Не встигли наші пілоти приземлитися на своєму аеродромі, як здійнявся дипломатичний скандал. Про порушення кордону «мігами» відразу дізналися в Москві, а звідти подзвонили до штабу дивізії і в полк.

Льотчики схвильовано обговорювали цю подію.

– Треба було пропустити нахабу далі, хоча б до нас. Ми з ним не дипломатничали б.

– Стривай, не гарячкуй. Навіть за те, що тільки налякали, Фігічеву може влетіти.

– За що?


– За порушення кордону.

– Рубонув би, та й усе. Інший не поліз би.

– Можливо, вони цього тільки й чекають. З провокацій, брате, почався напад Гітлера на Польщу.

Всі змовкли. Було над чим замислитися. Та нові турботи розвіяли невеселі думки. Нам трьом треба було готуватися до польоту.

2

В Григоріополі, власне, за кілька кілометрів од нього, стояв винищувальний полк, який лишив свій аеродром у Кишиневі з тієї ж причини, що й ми в Бєльцях, – там споруджували льотне поле.



Льотчики і техніки жили в густо розставлених наметах – ціле полотняне селище. Штаб полку містився в такому, як і в нас, фанерному ящику з-під нового «міга».

Поки ми, лишивши свої літаки на стоянках, дійшли до штабу, на лінійці перед палатками нам зустрілося багато знайомих льотчиків. Ми знали їх по Кишиневу, куди часто їздили на збір. З деякими я вчився на курсах командирів ланок. Кишинівський полк брав участь у боях на Карельському перешийку, і у багатьох льотчиків на грудях сяяли нагороди. Я заздрив тим, хто вже бився з ворогом. Шкодував, що наша ескадрилья взимку 1940 року так і не встигла вирушити на фінський фронт, хоч літаки вже стояли навантажені на залізничні платформи, а нам, льотчикам, у хвилини роздумів не раз уявлялося, як ми летимо над снігами, окопами, дзотами...

В штабі полку дізналися, що пара «мігів» стоїть цілком готова до перегону, але вилітати не дозволили. Погода зовсім зіпсувалася.

Начальник штабу пожартував:

– Пропишемо вас у своєму полотняному селищі.

– І надовго? – невдоволено перепитав Дяченко.

– Строк невизначений. Це залежить од неба...

Три дні, які довелося нам просидіти під намоклою парусиною, що шурхотіла від дрібного дощу, і справді видалися нам надто довгими. Ми читали, спали, розповідали один одному про себе, про свої краї і визирали з намету: чи не випогоджується.

Ох, оці важкі, низькі, повзучі по горбах, рвані, як лахміття, хмари! Де вони тільки взялися? Скільки їх нагромадилося там, на заході? Чого це так зіпсувалась погода? Що так збурило її?

Дивишся на ці хмари, і душу гнітять неясні, похмурі передчуття.

В перші дні ми перезнайомилися з усіма льотчиками. Серед них мою увагу привернув один лейтенант. Він був зовсім молодий, але його волосся, акуратно зачесане, блищало сріблом сивини. Хотілося почути, яке горе лишило слід на його голові. Та в перший день не пощастило з ним зблизитися.

Другого вечора льотчики, сидячи в їдальні, довго ще вели нескінченні розмови про літаки та різні випадки в авіації. Я пристав до гурту, в якому був і сивий лейтенант. Душею цього товариства був найстаріший з них, міцної будови, вродливий льотчик, дуже цікавий оповідач. Я знав його, з ним якось ми зустрічалися у Кишиневі. Карманов. Так, це він раніше служив льотчиком-випробувачем у Москві, в чомусь провинився, і його послали в наш полк на виправлення, тут він був командиром ескадрильї. Карманов беріг авторитет: чудово літав, ладив з людьми. Але до оповідей його треба було заохотити – уважно слухати, підтакувати.

Цього разу Карманов переповідав відому в нашій дивізії історію, яка прийшла сюди з неба республіканської Іспанії. Я теж чув про неї, але на той час уже наполовину забув. Карманов нагадав її знову.

– Плечові прив'язні ремені теж можуть підвести льотчика.

– Ніколи не подумав би. Щось не віриться, – зразу обізвався сивий лейтенант.

– «Не віриться»! Це сталося з людиною, яку я добре знаю. Було таке, розумієш, – пробурчав Карманов. – Дівчино, чайку!

Сивий лейтенант помовчав, доки офіціантка розставляла посуд і два великі мідні чайники.

– У нас на фінській усяке бувало, а такого не чув.

– Ти не чув, а мені за таким ось столом у їдальні розповідав про свою біду льотчик. Він в Іспанії воював. Літак загорівся, треба стрибати, але не вдається: лямка парашута зачепилася за плечовий ремінь. Секунди вирішують усе, сам знаєш, а цю прокляту шнурівку ні перервати, ні зубами пе­рекусити. Зрозумів ситуацію?

– Та це ж один випадок.

– Такий випадок може до могили призвести. У машин, як і в людей, є свої апендикси. І їх треба вирізати й викидати.

– Це плечові ремені – апендикси? – здивувався хтось.

– На підставі одного випадку не можна робити висновок, – заявив сивий лейтенант.

– Повчальний випадок буває один на тисячу вильотів, – вів своє Карманов.

– Якби кожен невдалий випадок докладно описували, від того величезна користь була б.

– Чого ж ви чай не п'єте? – Дівчина дивилася на всіх з ласкавим докором.

– Чай не вино, багато не вип'єш, – встаючи з-за столу, відповів Карманов, невдоволений тим, що його перебили.

За ним підвелися всі. Я глянув на стіл Дяченка і Довбні – їх уже не було.

Карманов вийшов з намету і повернув праворуч.

Мені було по дорозі з лейтенантом. Ми йшли мовчки.

На вулиці темно, свіжо, майже холодно, вітер пронизує до кісток. Намети вже завмерли.

– Чудовий льотчик, але любить базікати, – тихо мовив лейтенант. – Ремені – апендикс. Це несерйозно. Хтось наслухається такого і відріже.

– Ця казочка обійшла всі полки, – не втримався я.– В моїй ланці один льотчик почув про неї і до мене: «Відріжу, викину цей апендикс».

– Так і сказав?

– Я не вигадую. Навіщо, заявляю, тобі відрізувати? Ти такий щуплий, в разі потреби – вислизнеш із них. Або тебе самого викине...

– Не дозволив?

– Звичайно, ні.

– І правильно. Слово – це сила. І з ним треба дуже розумно обходитись. Наслухаєшся деяких наставників і сам думати розучишся.

Я сподівався, що лейтенант розповість про себе, про свої пригоди, а він несподівано запитав:

– Як МіГ-3? У нас не всі ще бували в його кабіні.

– Важкий. Три з половиною тонни! На зльоті – це вантаж. Довго біжить, поволі набирає висоту. А розженеш – тоді йде добре. Озброєння солідне, пального багато. Загалом непогана машина, – стримано відгукнувся я про новий винищувач.

– Пального багато – це добре. Менше буде вимушених посадок. Зі мною в Карелії через неї таке трапилось... Ти в крайньому наметі? – запитав він, зупиняючись.

– Так.

– Заходь завтра до мене, – сказав лейтенант і попрощався зі мною.



Вдень льотчики навчалися. Ми сиділи в своїй мокрій полотняній фортеці. Коли надто набридав монотонний шум дощу, йшли до штабу постояти хоча б на порозі «ящика», почути прогноз погоди. Там я розговорився з одним командиром і наче між іншим спитав, чи не знає він історії, яка сталася з сивим лейтенантом на фінському фронті.

Він сказав:

– Цього, друже, не переповісти. Воно з людиною буває раз і не повторюється.

Вечір був такий, як і вчора. Ті ж обличчя ті ж бесіди, які виникали без особливих причин і так само згасали.

Я ловив кожне слово сивого лейтенанта і капітана Морозова, по-доброму заздрячи, дивився на їхні ордени, а мене мучила лейтенантова таємниця.

З ним вийшов знову з-під великого освітленого навісу. Шелестіло листя дерев. Десь удалині на лівому березі Дністра, на бессарабському боці, виблискували вогники.

Я навмисне повернувся до вчорашньої теми – про вимушену посадку. Та лейтенант, ніби не чуючи мене, заговорив про інше:

– Я перед фінською слухав, уважно слухав лекції та бесіди про війну, про особисту поведінку воїна в умовах фронту. Аж ось і війна. Один політ, другий. Ведемо повітряні бої, штурмуємо укріплення фінів. Я немало допікав їм кулеметним вогнем і бомбами. Але і їхній зенітний снаряд влучив у мій літак... Коли летиш на завдання і успішно виконуєш його, то все здається ясним, зрозумілим. А якщо твій літак втрачає висоту, ледве чахкає, тоді ніхто нічого не підкаже. Радишся тільки з тим, що є в твоїй пам'яті, що відклалося в розумі. Так під час свого нещастя і я радився сам із собою. Радився... По-перше, не пам'ятав на маршруті ніяких опорних орієнтирів. Та які там орієнтири – довкола озера, ліс. Тягну додому, не знаючи, де знаходжусь, – над своєю чи над ворожою територією. А розмірковувати нема коли: от-от ударюся об землю. Помітив біле поле – то було замерзле озеро – і сів на ньому. Літак майже весь поринув у сніг. Я виліз на крило, озираюся довкола, а матуся-природа нічого не каже. Мовчить... Незабаром почув стрілянину, потім угледів людей у білих маскхалатах – бігли до мене на лижах. Білі маскхалати, люди на лижах – звичайно, маннергеймівці. Що робити льотчику за таких умов? Відповідь готова: у полон не здаватися! Я вихопив пістолет, зарядив і притулив ствол до скроні. Натискаю на спусковий гачок, наперед попрощавшись із життям. Мляво клацнув бойок – змащення, застигле на морозі, набагато сповільнило спуск затвора, – а мені те «цок» здалося потужним вибухом. Нібито мертвий, але чому стою і бачу це холодне, чуже, непотрібне мені біле поле, бачу автоматників у білих маскхалатах на лижах? Вороги! Перезарядив пістолет, ще раз підніс ствол до скроні. Щойно сталь торкнулася тіла, клацнуло знову – і знову осічка. Тоді я сам не свій, безтямний, по суті, вбитий, упав обличчям у сніг... Мене підняли на ноги наші бійці. Виходить, на щастя, приземлився серед своїх. Дивовижна історія, хіба неправда? Хіба з такої не слід зробити теоретичний висновок?..

Того вечора я довго не міг заснути. Крутився, перевертав, підбивав подушку. Дяченко і Довбня спитали, чому не сплю. Я розповів їм лейтенантову історію.

...В суботу летіти теж не дозволили.

– В понеділок зовсім розпогодиться, і аеродром прийме вас. Тоді й полетите, – розраджував нас начальник штабу.

– Та ми скоро завиємо знічев'я, товаришу майор, – відверто мовив Дяченко. – Хоч підвезіть нас машиною до Григоріополя, відпочинемо там.

– Ну, щоб не завили, беріть машину. їдьте.

За півгодини ми були у Григоріополі. В тісній, набитій людьми їдальні знайшлося місце і для нас. Дяченко зовсім змінився. Щоки розпашіли, як у дитини, голубі очі весело сяяли. Льотчик так і сипав жартами. Високий, білявий степовик, міцний і навдивовижу легкий у ході, він любив дружню компанію. Роздобув і вино, і закуску. Всім хотілося посидіти, поговорити, як ніколи раніше. Адже в понеділок летимо. Просвіти в небі і в житті все-таки настають.

Машина привезла нас у табір .пізненько. Ми ще довго не могли заснути. То той, то інший розповідав про себе, про своє життя, про рідний край.

Засинали, не знаючи, що час миру вже обмежений кимсь з точністю до секунди.

На світанку тривожно забили в рейку.

3

Перша думка була така: навчальна тривога. Не дають нам поспати ні в своєму, ні в чужому полку. Повз наш намет швидко пробігають люди. Тупіт ніг, короткі фрази, збуджені голоси:



– Підйом! Тривога!

Схопились і ми, прикомандировані. Дяченко не зразу знайшов своє взуття. Ми з Довбнею зачекали на нього, щоб разом іти до штабу.

Заревів один мотор, другий... Безперервно гуде рейка.

Нас, «чужих» льотчиків, наполеглива тривога теж хвилює. Але ми добре знаємо, чим вона починається і чим кінчається. З гулу машин встановлюємо, що на аеродромі розосереджують літаки. Це непогано для тренування. Місця на розосередження у них, як і в нас, вистачає. Льотне поле змикається з кукурудзяним ланом.

Ні, сьогодні якась серйозна тривога. Біля «ящика» штабу стовпилися льотчики в повному бойовому спорядженні. Вони похмурі, мовчазні.

Ну, звичайно, тривога в неділю – це зіпсований день. Але чому такі напружені обличчя? Чого так гнівно палахкотять очі?

Я проштовхався до дверей. Хочу доповісти про прибуття своєї ланки.

Дяченко просовує голову вслід за мною:

– Чого не даєте поспати прикомандированим?

– Поспати?! – різке, як постріл, запитання. – Повітряний напад! Напевне, війна!

«Війна?» – кожен з нас перепитує сам себе. Один – ще не довіряючи тому, хто вимовив це слово, інший – не вірячи своїм вухам, а третій – так, машинально. З цим словом зараз пов'язувалося все: і палаючий обрій, і потужний гул, і пересування літаків, і «Юнкерс-88» над Бєльцями, і щоденні повідомлення з-за кордону, і навіть особисті передчуття.

Так, війна. Ще увечері був мир, а зараз – війна. І відразу вчорашній день, всі дні нашого звичайного життя, мирні, прості турботи, молоді мрії, житейські плани раптом одійшли далеко-далеко. Перед нами постало щось неясне і зловісне.

Але що нам трьом зараз робити? Чого ми тут, коли потрібні там, у Бєльцях, де стоїть лише кілька літаків?

З такими думками я знову протовпився до начальника штабу.

– Дозвольте нам вирушити до свого полку.

– Летіть.

– Дайте нам техніків, щоб підготували машини.

– Не бачите, всі зайняті. Війна!..

Десь на північний захід од аеродрому наростає ревіння моторів. Всі ми повернули голови туди. На фоні багряного небосхилу з'явилися темні силуети літаків. їх багато. Видно, бомбардувальники й винищувачі. Чиї вони?..

На злітній доріжці розбігається кілька наших винищувачів, вони летять назустріч. Бомбардувальники почали розвертатися в напрямку нашого аеродрому. Тепер я побачив їх ясніше. У них ромбовидні крила, як і в того розвідника.

Так, це війна...

Ми побігли до своїх машин, не зводячи очей з ворожої групи. Різка черга кулемета в небі сколихнула тишу. За ним озвалися й інші, ще і ще. Літаки закружляли, віддаляючись на захід.

Повітряний бій! Якби були напоготові озброєння і літак, я негайно піднявся б угору. Думаю, що знову спізнюся помірятися силою з якимось фашистом. Наші льотчики вже воюють, а я?

Як колишній авіатехнік, я швидко заходився оглядати літаки. Дяченко і Довбня приволокли балони із стисненим повітрям – для запуску.

І ось ми злетіли. Небо, здається, понижчало. Промацуємо його настороженими поглядами.

В Маяках на аеродромі тихо, спокійно. Літаки розосереджені, замасковані в кукурудзі. Льотне поле зовсім вільне, і ми втрьох робимо посадку разом. Зарулюємо в гущавину. Дяченко і Довбня зупиняють свої машини поряд з моєю.

– Забули, що війна? Вишиковуєтесь, як на параді.

Вони запускають мотори і відкочують далі. Залишивши їх біля літаків, я сам поспішив до штабу.

В «ящику» повно народу. Доповідаю начальнику штабу Матвєєву:

– Припинили виконувати завдання. Повернулися до полку.

Дивлюся, де ж наш командир? Не видно.

– Дозвольте вирушити до своєї ескадрильї в Бєльці.

– Почекай! Ти будеш потрібен.

Чую переговори Матвєєва по телефону. Вони прояснюють всю обстановку. Виявляється, що Іванов вимушено приземлився в полі. Вчора командир дивізії наказав йому і комеску Атрашкевичу негайно виїхати і розібратися, чому Фігічев порушив кордон, переслідуючи німецького розвідника. Іванов вилетів туди до самого кордону на УТВ-4. Атрашкевич поїхав автомобілем. Одного командира ланки, Кузьму Селіверстова, викликали до Кишинева, в штаб дивізії, для нотації за якусь провину. Половини особового складу нашої ескадрильї немає на аеродромі. А тут – війна.

Матвєєв дзвонить до Бєльців. Він слухає і повторює все уголос, щоб не пропустити жодного слова. Ми теж чуємо це повідомлення. Рано-вранці німецькі бомбардувальники, прикриті «мессершміттами», налетіли на аеродром і завдали йому тяжкого удару, підпалили бензосховище. Наші винищувачі вступили у повітряний бій. В цій першій сутичці загинув Овчинников. Миронов збив розвідника «Хейнкеля-126».

Льотчики, як почули це, передавали далі: «Загинув Овчинников».

Я бував у Овчинникова вдома, не раз бачив його дитину, дружину. До тривоги і збудження, до ненависті, яка сповнила душу, долучилося нове почуття – біль втрати близької людини, товариша. Але мені відразу хочеться дізнатися, як він загинув, за яких обставин. Здавалося, що куля ворога, яка забрала одне життя, летить далі, шукає інше, і треба знати, як захиститися від неї і, навпаки, як обхитрити аса і знищити своєю зброєю.

Я знову протовплююсь до Матвєєва.

– Дозвольте моїй ланці вирушити на допомогу товаришам.

– Я сказав: почекайте! Тільки-но туди полетіла друга ескадрилья. А що вона зробить там без пального?

Начальник штабу розгублено перебіг поглядом по наших обличчях, ми позадкували до порога.

Швиденько поспішаю до своїх ведених. Вони лишилися там готувати озброєння літаків і чекають наказу, щоб іти в бій.

Побачивши мене, біжать назустріч.

– Летимо? – запитує Дяченко.

– Ні.

– Що чути про Бєльці? – Довбня схвильовано дивиться мені у вічі. Там, у далекому тепер для нас містечку, його сім'я.



– Б'ються. Загинув Овчинников.

Пауза.


– Як загинув?

Я чую те ж запитання, яке виникло і в мене. У всіх загострений інтерес до трагічних подробиць.

Як загинув? Чому? Ми ж готувалися тільки перемагати! Почувши про нашу першу втрату, ми, кожен по-своєму, думаємо про те, що війна буде жорстокою, кривавою, що можна злетіти зараз у повітря і не повернутися назад, не побачити більше ні свого аеродрому, ні цього чудового соняч­ного ранку.

– Покришкін, до штабу! – кричить телефоніст од апарата, встановленого поблизу наших літаків.

– Єсть!

Біжу, поглядаючи в небо. Сонце встає над горизонтом. Під ногами розкішна трава...



Біля «ящика» натовп. Я проштовхуюсь крізь нього.

– Діставай карту.

Матвєєв кидає цей наказ і продовжує займатися своїми справами.

Ось, думаю, полетимо зараз і ми.

– Бачиш оцей гайок на карті? – вказує пальцем Матвєєв на зелений кружечок серед чистого поля.

– Бачу.


– Сідай на У-2 і лети. Там сидить Іванов.

Треба було сказати «єсть», але я не можу вимовити того слова. Значить, Іванов звідти полетить на У-2, а я залишусь, бо його машина без пального. Скільки доведеться там сидіти?

Матвєєв розуміє моє збентеження:

– Бензовоз уже в дорозі, скоро буде там. Повертаюся до літаків. Дяченко і Довбня схоплюються на ноги.

– Летимо?

Я махнув рукою і пішов повз наші «міги» до принишклого у кукурудзі У-2.

4

Мені легше було розшукати на великому просторі маленький гайок і самотній літак біля нього, посадити на незнайомому полі свій У-2, аніж розповідати Віктору Петровичу про Бєльці, про загибель Овчинникова. З того, як командир піднявся на крило і спритно стрибнув у кабіну, з його настанов, де мені чекати і де потім зручніше злетіти, я зрозумів, скільки спокою і волі було зараз у ньому.



Невдовзі прибув бензозаправник, і я піднявся в повітря. Втретє за першу половину цього дня пролітаю над шляхами, полями України. Але я поривався, звичайно, до іншого завдання, бойового.

До Віктора Петровича я зайшов з усвідомленням того, що вже щось, хай навіть невеличке, зробив для полку і зараз маю право на бойовий виліт.

– Дуже вчасно! Добре! – сказав Іванов. – Давай свою ланку.

Через десять хвилин ми летіли на розвідку, за Прут, в небо Румунії, за яке вчора так перепало Валентину Фігічеву.

Потрібно було оглянути аеродром в Яссах і в Романі. Місто Ясси розташоване на самому кордоні з Радянським Союзом. Тож пролетіти над ним, прошмигнути на малій висоті було звичайною справою. Роман стоїть трохи далі від Пруту. Це тилове місто, і дістатися до нього набагато важче.

Політ захоплював, насторожував і разом з тим здавався зовсім нецікавим через те, що Іванов попередив: «У бій не встрявайте. Встановіть, скільки літаків і яких на довколишніх аеродромах, і негайно повертайтеся».

На аеродромі в Яссах не було жодного літака. Це трохи спантеличило. В чому річ? Чому тихо на льотному полі? Невже через те, що поряд кордон? Іншого пояснення не було. Значить, треба будь-що уважно обстежити Роман. Без ніяких даних додому повертатися не можна.

Дорогами на схід ідуть колони військ – піхота, моторизовані частини, артилерія. їх багато, дуже багато. Пролітаємо над ними. Солдати розбігаються, налякані, падають в кювети, ховаються в кущі.

Все запам'ятати не встигаю. Сподіваюся, що мої ведені теж дещо згадають. Тяжке, гнітюче враження од цього видовища: завтра всі ці війська будуть на нашій землі. Але головний об'єкт розвідки – Роман, аеродром. Ми йдемо прямо на нього. Вдалині вже видно обриси міста.

Летимо, маневруючи, на вогняні заслони. Над містом пропливає хмарка, застилає землю, майже нічого не видно. Але що це? Суцільний розлив якогось сяйва. Вода? Скло? Ні, літаки. Великий аеродром, забитий машинами. Вони вишикувані рядами в різних напрямках, виблискують на сонці. Зовсім не замасковані.

Забуто про зенітки і про небезпеку взагалі. Це пізніше прийде координація уваги, спрямована на різні об'єкти. А зараз тільки ось це: глянути на аеродром ще раз, хоч приблизно підрахувати, скільки тут машин.

Літаків не менше двохсот – бомбардувальники, винищувачі... Ось один, другий запускають мотори: видно, як завертілися пропелери.

Знову ті самі дороги, ті ж колони військ. Прут, Дністер... Ось і наші Маяки. Заходимо на посадку так само дружно, ланкою. Душу сповнює почуття вдоволення од виконаного завдання, особливо ж від того, що пролетіли над ворожим гніздищем, над його військами.

Під'їздить «емка». Виявляється, за мною. Дяченко і Довбня лишаються біля машин. Я йду доповідати.

Перемовилися кількома словами про все побачене. Картина стала ще повнішою.

– Вдарити б відразу по такій авіавиставці, – каже Дяченко.

– І вдарять. Для цього ми й літали, – запевняю його. Я зняв шолом і тримаю відкритими дверці «емки». Надворі червнева спека.

5

Знову вартуємо біля літаків. їх на аеродромі небагато – десятків зо два машин, готових у першу-ліпшу хвилину злетіти в повітря, зустріти ворога, прикрити свої бомбардувальники чи захистити наші Маяки од нападу.



З Бєльців передали, що німецькі бомбардувальники там уже в трьох місцях скинули бомби одну побіля одної і що аеродром виведено з ладу.

Аеродрому в Бєльцях нема. А він увійшов у життя льотчиків нашого полку, як входять школа, своя вулиця.

З штабу передали по телефону: «Готовність номер один». Ще згодом: «У напрямку нашого аеродрому ідуть три дев'ятки ворожих бомбардувальників». Таке уточнення добре орієнтує. Я займаю місце в кабіні «міга», руки звично готують усе для запуску мотора. Погляд на горизонт і на К.П. Минає хвилина, п'ять, десять. Я в думці атакував уже не одного бомбардувальника, і вони падають, палаючи, на землю.

– Товаришу командир, летять!

Я, здається, на секунду перестав спостерігати і пропустив мить, коли з боку сонця замерехтіла темна купка літаків. Трохи почекав – вималювалися виразно.

Бомбардувальники!

Запускаю мотор, вирулюю з кукурудзяного поля. За мною рушили з місця інші. Озираюсь на всі боки, дивлюся на КП. Чому ж немає ракет?

Ось і вони, нарешті! Три червоні ракети, одна за одною.

Поки я сидів у літаку, а потім вирулював, мені виразніше уявлялося все те, що могло відбутися на землі. Коли червоні ракети описали дугу, немов позначивши ворота для зльоту, – всі думки зринули разом з літаком.

Бомбардувальники ключем проходять трохи далі од аеродрому. Сонце, яке б'є мені просто в очі, робить їх темними. Здалеку видно тільки плями маскувального камуфляжу під колір льотного поля.

Літаки дивовижні, незнайомі ні за якими описами, типу легких бомбардувальників. Один мотор, кабіна пілота і штурмана-стрільця сумісна. Я швидко зближаюся з крайнім і, не озираючись на нашу групу, збираюсь обстріляти його короткою чергою. Прицілився точно і тільки натиснув на гашетку, ще не випустивши бомбардувальника зі схрещення ліній у прицілі, – відчув, що влучив у нього. Струмінь повітря од його мотора перевернув мене. Я веду літак управо, вгору. Вже над бомбардувальником – який жах! – помі­чаю на його крилах червоні зірки.

Наші! Я обстріляв свого!

Повис над групою, дивлюсь, не знаючи, що робити далі. Бомбардувальник, обстріляний мною, починає відставати, димить. Лечу кілька секунд, немовби прив'язаний до нього.

Всі мої почуття і думки там, з екіпажем, який зараз вирішує, що робити.

В цей час щільною групою підходять наші винищувачі, які піднялися за мною. Ведучий підбирається до крайнього бомбардувальника з іншого флангу, щоб атакувати.

«Покивають усіх», – промайнула думка. І я, що перший напни на своїх, сповнився відчаєм. Кидаюся з літаком прямо між винищувачем і вже обраною ще однією жертвою. Хитаю крилами, кричу всім своїм єством: «Наші!»

Радіообладнання на наших МіГ-3 не було, і навіть для такого випадку один універсальний засіб зв'язку – погойдування крилами.

Мало не зіткнувшись зі мною, винищувач одійшов. Але за ним летять інші. Вони побачили, як підбитий мною бомбардувальник пішов із зниженням на посадку без шасі і, звичайно ж, як і я, теж насідають на своїх. Тепер мені треба вступати-в бій із своїми винищувачами. Я кружляю перед ними, даю застережливі черги з кулеметів. На одних це діє, на інших – ні, і вони все-таки встигають стрельнути, хоча й вище обраної цілі.

Тим часом наші бомбардувальники вже підходили до григоріопольського аеродрому. Тут, побачили ми, їх чекали ще дві великі групи СБ і «чайок», і вони, з'єднавшись, взяли курс на захід.

На наших очах у перший же день війни здійснювалась, і досить добре, взаємодія родів авіації, про яку ми стільки років говорили на заняттях.

Чіткий стрій бомбардувальників, правильне розташування групи прикриття радувало нас, викликало почуття гордості за свою силу.

На захід насувалися великою армадою наші літаки. А мені, одному серед кількох десятків льотчиків, які перебували зараз у повітрі, не було місця ні в їх строю, ні на землі.

Мої однополчани, добре, налякавши друзів у повітрі і на землі (григоріопольці потім розповідали, що кулі од цієї безглуздої стрілянини потрапляли навіть на їхній аеродром), не маючи завдання супроводжувати їх, повертались додому. У мене не вистачало духу зразу ж після такої провини постати перед Віктором Петровичем, перед льотчиками. Адже бомбардувальник приземлився десь у полі...

Велика група наших літаків, що йшла на захід, ще не зникла з поля зору, і я вирішив іти з нею. Догнати їх було не важко: мій літак розвиває більшу швидкість. В групі винищувачів я побачив машину, у якої одне крило зелене, а друге – біле. Згадав, що перед відправкою на фінський фронт в полк присилали білі крила. Значить, якогось літака сьогодні вже ремонтували на тій базі.

Плентатись винищувачу за бомбардувальниками – надто нудна справа. Вони, звичайно ж, ідуть на Роман. Де ж іще в цьому напрямку є більш гідна такої групи ціль? Коли так, то чому б мені, не маючи місця в строю, не нагрянути на Роман зараз, не підійти туди раніше інших! Кружляти над аеродромом, не даючи злетіти винищувачам. Хоча б на кілька хвилин затримати зліт ворожих машин, щоб допомогти завдати удару з найбільшою ефективністю.

І ось я знову над Романом. Сам. Тут спокійно, як і раніше. Правда, стріляють зенітки, мені назустріч тягнуться траси вогню. Трохи знижуюсь, а потім – угору, розвертаюся і дивлюсь, чи не злітають «мессершмітти». Ось підрулили два винищувачі до старту. Заходжу в атаку. У мене запас швидкості, і я пікірую. Та «мессери» добре знають, що на зльоті я неодмінно знищу одного з них, і тому завмирають на місці. Ждуть, щоб я пролетів над ними, опинився попереду. Мої черги, напевно, не досягають цілі. В усякому разі, я не міг ніяк пересвідчитись, що влучив у винищувачі.

Минають хвилини, а наших бомбардувальників над аеродромом нема. Я літаю туди і сюди, поміж трас, думаю про своїх, а вони не з'являються. Невже бомблять переправу?

Лечу до Пруту. Так і є: попереду встає висока стіна чорного диму, пилюги, полум'я.

Наздогнав цю групу, впізнаю наші літаки, винищувач з білим крилом. На душі полегшало від того, що побачив своїх, що моє перебування над Романом допомогло відбомбитись нашим льотчикам.

Бомбардувальники розділилися, вісім з них повернули вліво, в напрямку мого аеродрому. Я йду неподалік, знов і знов перелічую їх. Вісім. Так, це та дев'ятка. Один уже десь на землі. Що з ним?

Я про це дізнаюсь лише через два роки, власне, уже на Кавказі, коли знову зустрінуся з цими льотчиками на їхньому аеродромі. Вони розкажуть мені про перший політ своєї ескадрильї, яка стояла зовсім поряд з нами в Котовську, про винищувача, який напав на них першим, про екіпаж, доля якого виявилась такою трагічною.

В ці хвилини я нічого того не знав, просто шкодував за тим, що сталося.

Вісім бомбардувальників і я один, трохи збоку, летіли в променях сонця, яке спускалося за обрій.

6

Нагінка за провинність була пом'якшена складною фронтовою обстановкою. В інший час на багатьох обговореннях та зборах, в колективах і особистих бесідах згадували б подробиці, наслідки та винуватців тієї неприємної події.



Стоячи на розораній, злегка вкоченій колесами шасі землі серед столоченого і ще не зрізаного кукурудзиння, ми, познімавши пілотки, вшанували мовчанням пам'ять наших товаришів, що полягли в перший день війни за честь нашої Батьківщини – льотчика Овчинникова і техніка нашої ескадрильї Комаєва. Один з літаком упав на аеродром, збитий у повітрі німецьким винищувачем. Другого на смерть повалив осколок ворожої бомби.

Сумними були і слова комісара, і наше мовчання, і наші обличчя. Але сум змінився турботою, неспокоєм за день майбутній, за нашу боротьбу і гартування. В ці хвилини дивовижно точними були фрази командирів і льотчиків, які пояснювали причини нашої пригоди.

– Чому нам, винищувачам, ні разу не показали Су-2, на яких ми сьогодні напали як на чужих?

– Це справа державна... Нові літаки тримали в таємниці!

– Нічого собі «в таємниці». Су-2 стоять в Котовську, у нас під носом, і їх кожен день бачили всі базарні баби.

– Командуванню ніколи було возитися з нами – воно розслідувало провину Фігічева!

– Всі висловилися? – Віктор Петрович підняв руку, щоб утихомирити льотчиків, і заговорив сам. Він завжди володів умінням об'єктивно міркувати про факти, нікому не прощав провини. Дісталося начальнику штабу за сигнал на зліт по тривозі. Командир полку примусив і мене не раз червоніти перед друзями. Покартавши нас, Іванов привернув увагу до інших подій того дня.

Лейтенант Миронов збив у районі Бєльців німецький розвідник «Хейнкель-126». Капітан Атрашкевич – командира німецької авіагрупи, прославленого аса з залізним хрестом. Капітан Морозов над Кишиневом таранив німецького винищувача. А капітан Карманов прошив кулями аж три ворожих літаки під час нальоту їх на Кишинів.

Перепоною ворогу, живою стіною виразно вставала в диму і вогні наша армія.

З такими думками і настроями від'їхали на вечерю та короткий відпочинок. Але навіть сутінки не вберегли степової тиші, нашого відносного заспокоєння.

– Літаки!

Вони летіли з заходу прямо на наш аеродром. В їхньому строю не було чіткості, яка свідчила б про боєздатність, – ішли розтягнутими трійками.

– Наші!

– Певно, залишили Бєльці.



Перший літак приземлився з ходу. Я бачив, як відразу ж, притиснувши до себе планшет, до нього побіг Довбня.

Льотчики йшли від своїх машин до КП групками і поодинці, їх швидко оточували, крокували поряд, коротко розпитували. Але ті, що прилетіли з пекла, не були багатослівними. Обмундирування у плямах масла та кіптяви. Дехто перебинтований. Голоси охриплі, погляди суворі. Вони по-справж­ньому воювали сьогодні і вже були воїнами, пропахлими пороховим димом і потом.

Та ось іще хтось летить. Зовсім низько. Ні, це не бриючий політ. Це посадка без пального. Гвинт уже зупинився. До нас долинули звуки різкого шелесту. Тієї ж миті туди помчала санітарна машина.

Атрашкевич намалював картину подій у Бєльцях:

– Прилетіли «юнкерси», скинули бомби. Зеніток у нас було мало. Бензосховище підпалили з першого заходу, і воно вибухнуло, запалало. Ми піднялися в повітря, зав'язали бій. Відбили напад... Та ось через кілька годин прийшла ще одна група бомберів. На цей раз вони, вдарили по місту. Ми захищали його. Будинки там горять і зараз, димом окутані всі квартали. Прибігли дружини командирів: «Куди нам діватися?» Які були машини, віддали, щоб евакуювати дітей і жінок. Чекали нових нападів. Прилетіли «юнкерси» втретє...

– Паскєєв, а ти чого, як хлющ, мокрий? – звернув хтось увагу на льотчика, що був промоклий з ніг до голови, в заболочених чоботях.

Той мовчав і йшов похнюплений.

Назаров, командир ескадрильї, до якої входив Паскєєв, посміхнувся:

– Ну, кажи, чого насупився? Чи тобі здається, що й зараз сидиш по вуха в болоті? От сфотографувати б тебе, як ти тікав у очерети. Картина!

Кожен потроху додавав до сказаного Назаровим, і все ставало ясно: Паскєєв, побачивши ворожі бомбардувальники, дременув до річки, заліз по шию в болото і сидів там, поки й закінчилася тривога. Льотчика ледве витягли звідти. Його била лихоманка. Він і зараз викликав своїм виглядом бажання посміятися з нього. Не витримав третього нальоту. Здали нерви.

– Як загинув Овчинников? – запитав я Атрашкевича.

– На наших очах. Впав на аеродром разом з літаком

– Підпалили в бою?

– Так. Підстерегли його на плавних віражах. Крутив завчену карусель, а до нього прилаштувались два «мессери» і обстріляли.

Повз нас проїхала санітарна машина. Льотчик Овсянкін з перебинтованим лобом визирнув з неї, гукнув невесело:

– Привіт доблесному тилу!

О, раз жартує, значить, з ним усе гаразд. Але щодо «тилу» ми ще поговоримо.

– Щось не видно Миронова.

Атрашкевич зупинився:

– Ще не сідав? Він летів разом з нами.

Прислухались. У небі вечірня тиша.

Од КП кликали нас скоріше йти до машини, щоб їхати в село на вечерю. Підходили, влазили в кузов, ставали, тримаючись один за одного. Це звичайне, буденне в нашому житті здавалося зараз дорогим, добутим сьогодні в сутичках і тяжких польотах. Ішла війна, але все було як і вчора – полуторка, плече друга, мирна вечеря.

Атрашкевич, побачивши, що я стою осторонь, заклично гукнув:

– Їдьмо!


– Я почекаю. Може, прилетить Миронов.

Машина від'їхала. Принишкле небо щось наче таїло в своєму мовчанні.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка