Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка20/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   27

МОСКВА БЛИЗЬКО


1

До столиці я вирушив разом з Марією відразу ж після святкування Дня Червоної Армії. Його відзначали цього року широко й урочисто. Армія заслужила хвалу народну, їй віддавалось належне. Десятки тисяч воїнів уже були нагороджені орденами й медалями. На вечорах і зборах з шанобою згадували і тих, хто поліг у боях за честь і славу Нашої Вітчизни.

У наказі Верховного Головнокомандування перелічувалися визволені радянські міста, області – це переконливо свідчило про великий подвиг армії на фронтах і трудівників тилу. Радянські війська продовжували наступ на правому березі Дніпра, гнали ворога все далі від змученого Ленінграда, який пережив нечувану блокаду, почали визволяти Білорусію. Справжнім пророцтвом прозвучали того дня слова наказу: «Наближається час остаточної розплати за всі злочини, заподіяні гітлерівцями на радянській землі і в окупованих країнах Європи».

Червона Армія здобула світову славу рятівниці людства й цивілізації від кривавого фашизму. У вітальній телеграмі Ф. Рузвельт захоплювався її «великими, визначними перемогами». На ознаменування 26-ї річниці Червоної Армії в Лондоні, Мельбурні, Веллінгтоні відбулися масові мітинги, а в Алжирі – парад французьких, американських і англійських військ.

На півдні стояла нерівна, з частими відлигами зима. Пасажирський поїзд, у якому я і Марія вже так давно не їздили, мчав нас на північ. Лежали білі снігові поля, на вікнах вагонів мороз гаптував візерунки.

Станції, містечка, міста. їхні страшні руїни тепер ховалися під снігом. Їхні назви були накреслені просто на стінах руїн. Харків, Бєлгород, Обоянь, Курськ... Які битви відгриміли там!

Святкові лозунги, картини буденного трудового життя тилу веселили, переконували в тому, що люди вже зайняті зодчими справами.

Наближаючись до Москви, я згадав про своє торішнє відвідання столиці. Це було влітку. Нас – двох братів Глинків, Дмитра та Бориса, і мене – терміново викликали у штаб ВПС. Доставили нас туди на літаку. У фронтових гімнастерках, які бачили піт і пилюку, у старих кирзових чоботях, у злинялих, не раз м'ятих під сидінням кашкетах, ми, залишивши кубанський аеродром, через кілька годин опинилися серед вируючого людського потоку. Така переміна: станичний аеродром – і раптом Москва. Міський шум, багатолюддя здивували нас, як справжніх провінціалів. Ми йшли, розглядаючи все, радіючи мирному, звичайному життю. Але наша радість виявилася недовгочасною: ми не помітили майора і не привітали його. Нас затримали.

– Порушуєте устав! Набридло нагадувати таким, як ви, – почав майор, хоча ми й вибачились перед ним.

Розповівши про цей випадок Марії, я кивнув на її солдатську шинель:

– Тобі доведеться більше козиряти, ніж мені.

– По Москві я згодна ходити парадним кроком, не опускаючи руку від шапки. Аби побувати в ній, – відповіла жартома Марія. – Я ще не бачила її!

Тоді нас викликали в Москву для вручення американської нагороди – медалей «За бойові заслуги». Одержавши їх, ми на другий день повернулися на Кубань, у Поповицьку.

Чого ж викликали в столицю тепер?

Я був увесь у припущеннях і здогадах. Переживав уже за двох. Поруч була дружина. Ось що означає на війні бути зв'язаним сім'єю. Заклопотаний я, стурбована Марія...

У відділі кадрів штабу ВПС усе з'ясувалося: мені запропонували посаду начальника відділу бойової підготовки винищувальної авіації Військово-Повітряних Сил. Така несподіванка, такий високий пост!

Почувши це, я розгубився. Начальник відділу кадрів Орєхов, який багато років займав цю посаду, – він колись направляв мене, авіатехніка, на навчання в академію, – зумів моє хвилювання, не квапив з відповіддю.

– Подумайте. Я замовлю вам перепустку на завтра.

Пішов до готелю. Треба було обдумати все самому, порадитися з Марією. Але якщо казати правду, то я вже знав про себе, що скажу завтра. На цю посаду мені йти не хотілося. Штабна робота позбавляла небезпек, які щогодини супроводжують бойові польоти, хоча й забезпечувала просування по службових східцях. Але я думав про рідний полк, про його ветеранів, своїх давніх і нових друзів. Що скажуть, коли дізнаються, що я, навчившись воювати, ще задовго до кінця війни пішов з неї? «У тилу, звичайно, спокійніше, ніж на фронті», – подумають вони.

Ні, я не міг допустити, щоб мої бойові побратими мали привід так говорити про мене. Я не мислив свого життя поза полком, без бойових польотів. Воювати, дійти до самого Берліна – ось що було моїм жагучим бажанням.

Коли я поділився думками з Марією, вона в усьому погодилася зі мною. її теж тягло на фронт.

На ранок прийшов до начальника відділу кадрів з відповіддю. Моя відмова глибоко здивувала його.

– Як це – «не хочу»? Ваш досвід потрібен іншим! Вам присвоять генеральське звання!..

Треба було шукати новий хід.

– Досвід у мене справді є, але почуваю, що з такою великою посадою не впораюся.

– Допоможуть. Ніхто не народжувався генералом.

Тут довелося говорити прямо:

– До кінця війни з фронту не піду!

Начальник відділу кадрів мовчки відсунув убік мою особову справу.

Другого дня він представив мене головкому авіації Новикову. І перед ним я мотивував свою відмову тими самими бажаннями й прагненнями. Головком погодився відпустити мене назад у полк. Несила було приховати перед ним радість. Подумки я вже летів до своєї Чернігівки. Але головний маршал дав мені одне завдання.

– Поїдьте на авіазаводи, ознайомтесь із новими винищувачами, – сказав він. – Наші літаки кращі від «аерокобр». Дамо вам Як-3 або Ла-5. Це чудові машини!

Таке доручення було до душі. Наш полк давно мріє перейти на вітчизняні винищувачі. До того ж, я ще не бував на авіазаводі, не бачив, як народжуються літаки – найзрозуміліший і найбільш милий мені витвір думки і рук людських.

Увечері пішли з Марією до Великого театру. Статечна публіка, інтер'єр театру, яскрава декораціями вистава... О, це було зовсім не схоже на фронтову обстановку. Нам з Марією у цьому середовищі легко уявлялося цивільне життя. До нього у ці дні було зовсім близько, тільки простягни руку – й дістанеш. Але чомусь не виникало питання – залишатися в Москві чи ні.

В антракті я полишив Марію в фойє і пішов до кімнати для курців. Коли повернувся на те місце, де вона мала чекати мене, її там не знайшов. Марія, виявилось, сиділа в партері чимось дуже засмучена.

Вона не крилась зі своєю гризотою. її діймало те, що в театр вона прийшла солдатом, у важких кирзових чоботях. А тут усе пробуджувало відчуття красивого, і зовсім ні до чого були наші фронтові поняття й умовності. Я зрозумів Марію.

Вранці, перед тим як мав відправитися на центральний аеродром, де чекали польоти, ми заглянули до універмагу. Там охоче погодились допомогти Марії «перетворитися» з фронтовички в москвичку – дістати все необхідне з жіночого вбрання і взуття. Я залишив Марію біля прилавків.

На аеродромі мене зустрів відомий у країні льотчик-випробувач генерал Федрові. Він повів мене до стоянок нових машин і показав винищувач Як-3. Я оглянув його, потім сів до кабіни, запустив мотор і здійнявся в повітря.

Машина швидко набрала висоту. Виконавши на ній кілька складних фігур вищого пілотажу, я відчув, що маю справу з хорошою новинкою, вартою наших ВПС. Але разом з тим я виявив у ній ряд істотних конструктивних недоладностей.

Приземлившись, поділився своїми враженнями й думками про нову машину з Федрові.

– Цілком згоден з вами, – сказав генерал. – Вам, фронтовикам, краще, ніж нам, видно достоїнства і вади літаків. Політайте ще завтра, тоді представлю вас конструктору.

– Яковлєву?

– Так.


Це була приємна несподіванка. Повертаючись до готелю, увесь час обмірковував, що скажу прославленому творцеві радянських винищувачів про його Як-3. Зрозумів, що повинен перевірити деякі свої висновки, хоч дещо для мене вже було зовсім ясне. Наприклад, що Як-3 мусить мати потужніше озброєння: запропонований конструктором для серійного «виробництва літак мав лише одну гармату. Таке доповнення зробило б новий винищувач справжньою грозою «мессершміттів». Розташування приладів у кабіні літака теж було не зовсім зручне.

Дома на мене чекав сюрприз: Марія, в усьому новому, рада, сяюча, одне слово, така, якою ще ніколи не бачив, – у туфлях на високих підборах, у модному костюмі, стояла посеред кімнати, засвідчуючи свою метаморфозу. Після моїх схвальних слів Марія охочіше, ніж досі, погодилась піти в театр, і ми негайно відправились на спектакль. Прагнули побувати скрізь, надолужити втрачене.

Пізно поверталися до готелю, повільно простували нічними вулицями, насолоджуючись тишею. Ось воно – щастя життя, щастя любові, близькості двох, особливо дороге тим, на кого чекали фронт, бої, невідомість.

Після нових польотів на Як-3 мене нарешті повели до авіаконструктора.

Перед палаючим каміном сиділа людина і кочережкою перегортала жевріючі вуглини. Федрові доповів про мене, льотчика-фронтовика, про мої польоти і зауваження.

Яковлєв слухав, безперестанно дивлячись на вогонь. Він був чимось дуже заклопотаний. Очевидно, виявлені недоробки в перших «яках» ще не дозволяли. запустити нові винищувачі в серійне виробництво і швидше дати їх фронту.

Розмова так і не відбулася.

Ми залишили Яковлєва у спокої.

Увесь день я і Марія готувалися до від'їзду. А ввечері раптом хтось постукав у двері. Я відгукнувся.

До кімнати увійшов незнайомий генерал. Він подав руку і назвав себе:

– Лавочкін.

Я був вражений візитом такого гостя.

– Вирішив потурбувати, – сідаючи, заговорив він. – Я працюю над літаком, який мусить бути сильнішим за Ла-5. Був би вдячний, коли б окинули його пильним оком фронтовика.

Бесіда потекла вільно, по-дружньому. Конструктор довго розпитував мене про повітряні бої, про льотчиків, яких знав із газет, розповідав про свої творчі задуми й плани.

Залишаючи нашу кімнату, він запросив мене на завод, де готувалась до випробувань машина Ла-7.

У цеху, куди я прийшов уранці, вже знали, що до них прийде льотчик-фронтовик. Мене зустріли робітники, майстри. Дивився на їхні радісні обличчя, на мозолясті руки, які полишили на часинку діло, відповідав на запитання, і мені хотілося ще й ще бути серед них. Під величезним дахом стояли напівзібрані й уже готові літаки, скрізь – деталі. У відносній тиші, в робочому ритмі відчувалася трудова напруга того виробництва, де створюються точні машини, де необхідна повна зосередженість у роботі. Тут усе свідчило-говорило про велику працю людей, про єдине прагнення – дати льотчикам хороші сучасні машини для остаточного розгрому ворога.

– Що ви встановлюєте на новому літаку – гармати чи кулемети? – поцікавився я, коли ми затрималися на площадці монтажу озброєння.

– Навіщо кулемети? Вони по нас палитимуть снарядами, а ви щоб відповідали кулями? Це не діло. Відплата має бути гідною! – весело відповів мені сивий майстер, погладжуючи вуса. – Правильно?

– Дуже правильно!

– Сам подивися, що робимо, і товаришам на фронті розкажи, – припросив майстер до літака.

Справді, оце так винищувач! Дюралюмінієвий корпус, гармати, які стріляють через гвинт, бронеспинка, непробивне скло, протекторні бензобаки...– все сучасне й досконале. Такі приблизно літаки вже були на фронті, але те, що монтувалося тут нині, що завтра випустить цей завод, – радісно хвилювало мене. Це ж чудова техніка!

Згадалися «чайки», «міги», «ішаки», на яких ми воювали в перші дні війни, подумав про тих хоробрих, що мужньо йшли під вогонь гармат броньованих «мессершміттів». Побачили б отакі наші літаки Миронов, Соколов, Овсянкін, Дяченко...

Від імені полку я подякував робітникам за їхню самовіддану працю, за все, що вони роблять для перемоги. Наша авіація в тяжких умовах воєнного часу зросла набагато більше, ніж у мирні роки, коли так щедро роздавалися похва­ли на її адресу за могутність і досконалість.

Відвідини заводу й конструкторського бюро Лавочкіна утвердили в мені думку – негайно повертатися на фронт. Адже тепер для нас, льотчиків, створювалось усе для найскорішого розгрому хваленої авіації Геринга.

Лавочкін не міг запропонувати мені готової, всебічно випробуваної машини для того, щоб піднятися в повітря. Прощаючись, він пообіцяв повідомити на фронт, коли будуть випущені перші Ла-7: я хотів узяти їх кілька у свій полк і випробувати в бою.

В готелі на мене чекала приємна звістка – зі штабу ВПС повідомили, що мені присвоїли звання підполковника і головний маршал авіації запрошує ще на одну бесіду. ' Я прийшов до нього у призначений час. Він теж був у нових погонах – вище військове звання командира-авіатора йому присвоїли напередодні свята нашої славної армії.

– Значить, не хочеш залишатись у Москві? – запитав Новиков після взаємних привітань і поздоровлень.

– Ні, товаришу головний маршал.

– Тоді що ж, їдь на фронт. Відпускаємо, щоб там подумав про нашу пропозицію.

Усмішка Новикова говорила, що він дає це напуття так, між іншим, знаючи, що на фронті я думатиму не про посаду в штабі, а про бої.

Вночі останнім, уже порожнім трамваєм ми з Марією добралися до Курського вокзалу.

У вагоні поїзда, який мчав на південь, я довго не міг заснути. Віддаляючись од Москви, думав про її бурхливе, багатогранне життя, її велику історичну ролі, у подіях воєнного часу, про її людей. Заводи, штаби, театри, інститути, керівні організації – все тут працювало на перемогу, все дихало фронтом. Але війна, якою я жив з першого дня, була далеко , звідси.

Коли ще буду в Москві? Мало кому з фронтовиків удається побувати тепер у столиці, яка вже стала глибоким тилом... «На фронт, на фронт...» – відстукували колеса. До рідного полку, до друзів, у нові польоти!

2

В таврійських степах у березні настала справжня весна. Чернігівкою ні пройти, ні проїхати – багнище... Тумани й низькі хмари притиснули літаки до землі. Але мої однополчани і в таких умовах майже щодня викраювали в негоди часинку просвітку для тренувальних польотів.



Я застав їх за звичайними полковими турботами. Клубов, Рєчкалов, Федоров, Труд, Лук'янов, Жердєв тренували молодь, яка поповнила наші лави. Серед нових льотчиків було двоє, які допомагали групі переганяти з Кавказу до Чернігівки одержані там літаки.

– Чому вони й досі тут? – запитав я Рєчкалова.

– Відмовились повертатися в тил.

– Як це так?

– А так, за велінням серця. Вони льотчики і хочуть воювати.

– Але їх викличе командування полку. Та ще й може покарати.

– Уже вимагали, щоб повернулись.

– І що ж ви відповіли?

– Поки що відмовчуємося. Хлопці хороші, літають справно, рвуться в бій.

«Ну що ж,– подумав я,– будемо відстоювати. Хто проситься на фронт, у бій з ворогом, того треба підтримувати».

Ми готувалися до перельоту на передові аеродроми, вивчали обстановку на фронті. Доки ми «загоряли» в Чернігівці, наземні війська, наступаючи на півдні країни, вийшли майже на ті самі рубежі, де починалася війна влітку 1941 року. У зведеннях Радінформбюро тепер згадувались плацдарми на правому березі Дністра, ясський напрямок. Ветерани полку палали бажанням якомога швидше приземлитися на знайомих аеродромах, де ми стояли три роки тому, і в боях над Дністром, над близькими нам містами відомстити ворогові сповна за трагічні дні незабутнього червня.

Ми вже знали – переліт намічено на першу половину квітня, і всі жили майбутніми боями, переслідуванням ворога до самого його лігва.

Раптом мене знову терміново викликали до головного маршала авіації.

Я полетів туди на бойовому літаку зі своїм веденим Голубєвим.

Першу посадку зробили на аеродромі одного із степових українських міст. Наші «аерокобри» звернули на себе увагу. Нас зустріли льотчики, командири. Ми познайомилися з багатьма товаришами по зброї, з якими потім довелося воювати на маршрутах до Берліна, закінчувати велику війну.

Командир корпусу генерал Олександр Утін і командир полку Анатолій Кожевников допомогли нам влаштуватися, щоб пересидіти негоду, а мені – ще й побувати у знайомому місті. Я обійшов усі вулиці, провідав квартиру, де вперше зустрівся з Мироновим і Панкратовим. Так, у ці дні наша армія визволяла краї, де були могили наших побратимів. Місто пам'яталося мені акуратне, чисте, із свіжопобіленими хатинами на околиці й невисокими будинками в центрі. Тепер воно справляло тяжке, гнітюче враження. І передусім руїнами заводу, вокзалу, військових казарм.

«Багато, дуже багато треба докласти праці, щоб відбудувати все!» – думав про себе і йшов по вулиці далі, сподіваючись побачити що-небудь уціліле.

Коли я прилетів на місце виклику й розшукав штаб, там було не до мене. Того дня був тяжко поранений командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії Ватутін. Не зразу я дізнався, що саме ця подія всіх тривожила, смутила і кожного з штабістів кудись гнала. До кого я не звертався з розпитуванням, коротко відповідали:

– Влаштовуйтесь ночувати.

– Нащо мене викликали?

– Не знаємо. Скажуть.

Мене теж проймала тривога. Другого дня мене прийняв головком.

– Призначаємо тебе командиром авіаполку Резерву головного командування.

«На цей раз, мабуть, не викручусь, – подумалось. – Як же бути?»

– Дуже не хотілося б залишати свій полк, товаришу головний маршал, – знову нагадав про свою прив'язаність.

– Це я знаю і розумію.

– Тоді дозвольте взяти з собою в цей полк хоча б кілька льотчиків, з якими разом воював досі, – наважився я попросити.

– Ні, не можу.

– Моїх вихованців, товаришів. Це була б опора на новому місці.

– Дозволяю взяти лише веденого.

– Його замало для того, щоб відразу по-нашому, по-гвардійському повести бої. Прошу відпустити мене до свого полку.

Маршал безнадійно махнув рукою. Я повернувся кругом З прикладеною до шапки рукою.«Викрутився і на цей раз!» – дзвеніло від радощів у голові.

Голубєв, який очікував мене на аеродромі, кинувся назустріч:

– Летимо додому?

– Так.

– Прекрасно!



У Чернігівці на мене чекала телеграма: «Терміново забирайте літаки. Лавочкін».

І знову поїзд відлічує кілометри.

За вікнами пропливають російські поля, овіяні подихами весни, знову облягають голову подорожні роздуми про те, які великі зміни відбулися на фронтах, якою невпізнанною стала наша авіація. Роздуми про майбутні повітряні бої, про друзів.

Поруч зі мною сидить Георгій Голубєв. Він десятий, а може, й двадцятий льотчик, з якими доводилось мені ходити в тривожне небо війни. Цей Голубєв, власне, вже другий. Його попередник загинув на Кубані. Ми з веденим завжди першими атакували ворожі бомбардувальники, наражались на повну небезпеку, на зенітний вогонь, який ділили між собою порівну. А що вберігає мене від куль і снарядів?

Що? Доля? Випадковість?..

Скільки ж випадковостей відпущено для одного?

Не варто ставити перед собою такі запитання. Відповідей на них немає. Доцільніше поміркувати, яким маршрутом летіти з Москви до Чернігівки.

Так, це степове селище виявилося на перехресті великих шляхів. До нього переганяють літаки з Кавказу. На цьому маршруті розбився на посадці наш льотчик Лавицький. Перегони літаків – не таке вже й легке діло. І мені з Голубєвим доведеться переправляти нові машини в Чернігівку... Хлопці, звичайно, відразу ж примчать услід за нами, аби тільки дали літаки.

Щоб одержати Ла-5, нам дали наряд на завод, розташований недалеко від міста. Туди я відправився на літаку-зв'язковому з пілотом, який обслуговував Лавочкіна, а Голубєв поїхав поїздом. Ми летіли над лісом, нас страшенно кидало в повітрі. Потім внизу показалася річка. Я попросив у пілота ручку управління і сам повів машину. Кинув літак униз, майже до самої води. Летіли на рівні крутих високих берегів. На фронті так часто ходять «кукурудзники», маскуючись від «мессершмітта». З півгодини я вів літак, проносячись під дротами телефонних ліній і підстрибуючи вгору там, де берег ріки був надзвичайно крутий. Дрімучі ліси стінами стояли по обидва боки, і я почував себе ніби вдома, в Сибіру.

Потім знову передав кермо пілотові. Він повів наш УТ-2 по-моєму: над самою рікою. Я помітив на полі лося, і хоча ми проскочили вперед, не міг одірвати від нього погляду. Давно не бачив такого гарного витвору природи.

І раптом – якийсь спалах попереду літака. Що це? Виявляється, ми врізались в електродроти, мотаємо їх, тягнемо за собою, а вони весь час іскрять.

Швидкість падає. Я шарпонув за «ліхтар», сам не знаю для чого – очевидно, дбаючи про те, щоб на землі можна було вилізти з кабіни.

От-от упадемо. Повітряний гвинт ще обертається, але пілот уже, мабуть, змирився з безнадійною думкою. І в ці секунди в мені спалахнуло бажання боротися з катастрофою. Я схопився за ручку й різким розворотом кинув машину до берега. Літак ще підкорявся. Берег, земля – ось уже. Вперся руками в дошку з приладами. Так я робив, коли машина падала на ліс у Молдавії.

Тієї миті не пам'ятав про те, що колись робив, а думав лише, що падаємо не в воду, а на землю.

Удар, тріск. Літак розвалився. Я вистрибнув з кабіни. Пілот був у крові. Я поспішив до дороги, розшукав людей, машину. Ми завезли пілота в госпіталь. Тут йому зробили перев'язку й дозволили у моєму супроводі добратися до міста, де жила його сім'я.

Поки їхали до нього додому, я весь час думав про нашу пригоду. Чому вона сталася? Я згадав останню неприємну розмову з комдивом Дзусовим. Він лаяв мене не за те, що я дозволив собі трюки над селом, а за те, що робив їх на очах молодих пілотів... Осі. і зараз я почував себе винним у тому, що показав наперед недосвідченому пілотові, як літаю.

Не всім доступне таке володіння машиною, яке є в мене, і не маю права хизуватися своєю віртуозністю перед усіма. Не маю права – і все! Від загибелі ми були на волосинці. І де могли загинути – у якійсь річці! З прикрощами думалось про це.

Доставив пілота додому. Мене не відпустили, запропонували переночувати. Не погодитись забракло слів. Увечері на квартиру прийшли сусіди провідати потерпілого. Серед них була жінка середніх років, досить приємна, інтелігентна. Подаючи руку, вона промовила:

– Нестерова.

Я ледь стримався, щоб не спитати відразу, чи не родичка вона відомого Нестерова. Але, здається, я дивився на неї з таким подивом, що вона відповіла сама:

– Дочка льотчика Нестерова. Ходімо до нас, я познайомлю вас зі своєю мамою.

Так складаються обставини, своєрідний зв'язок життів. Випадково, після гнітючих неприємностей я потрапив у дім, де жила сім'я першого російського винищувача, майстра повітряного бою, автора першого у світі тарану. Довго розповідали мені тут про Нестерова, показували рідкісні фотографії. Одну подарували на згадку. На ній був зображений Нестеров зі своїм механіком біля літака.

Вранці я зустрів біля прохідної заводу Голубєва. Ми одержали тут новенькі Ла-5 і відправилися на них до Москви. Там ми мали розв'язати справу про наряд на машини Ла-7 для всього полку.

Літаки Ла-5 були чудові. У авіатора є особливе чуття, яким він сприймає машину, її потужну силу, покірливість, усю її рукотворну гармонійно довершену сутність. Я поглядав на гашетки гармат, на прилади й радів. Якщо Ла-7, обіцяні нам на весь полк, кращі за цей, то чого ще нам, льотчикам, бажати?

Ми летіли над підмосковними лісами й галявинами. Мабуть, саме тоді, коли обидва відчували велике задоволення, коли обидва думали про наші чудові літаки, ми наближалися один до одного і йшли крило в крило.

У штабі ВПС, куди ми прийшли за нарядом, мене зустріли з неприхованим здивуванням:

– Ти живий? – втупився в мене штабіст.

Я посміхнувся.

– Тут не до сміху, – роз'яснив він. – Тебе вже поховали. Повідомили, що Покришкін розбився.

– Звідки повідомили? З авіазаводу?

– Ні, зарубіжне радіо передало. Люди вже займаються з'ясуванням обставин катастрофи.

Моєю персоною, виявляється, цікавились зарубіжні кореспонденти. Так от хто поширив фальшиві чутки! На них можна було махнути рукою, але вони все-таки дуже наполохали штабістів. Мені наказали негайно припинити клопотання про відправлення винищувачів для полку й сьогодні ж вилітати на одержаних «лавочкіних» на фронт.

Мене й Голубєва налякав несподіваний поворот справи: якщо в штабі так серйозно розглядають пригоду з УТ-2, то ще, чого доброго, можуть затримати для всіляких пояснень і уточнень. Відмовивши собі навіть в обіді, дісталися аеродрому й відразу ж злетіли на виблискуючих дюралем тупоносих красенях.

Найближчий пункт для поповнення пальним – Харків. Там нас хотіли затримати з вильотом через погану погоду. Але ми ризикнули і пішли далі, притиснуті хмарами до самої землі. Відновили орієнтири над Пологами. Звідси до Чернігівки рукою подати. Хотілося швидше бути вдома. Може, там теж вважають нас загиблими, переживають... Потрібно негайно спростувати ці фальшиві чутки.

Ми пролетіли над самими деревами й дахами Чернігівки і сіли на аеродромі. Від землянки КП назустріч нам біг начстрой полку Павленко.

– Вам телеграма, товаришу підполковник, – зраділо доповів він, подаючи папір.

Я не квапився читати її.

– Вас призначають комдивом.

Я прочитав телеграму. Так, у ній ішлося про це. Голубєв і Павленко дивилися на мене, ніби чекали, що я скажу. А що я мав казати? Замислився. Відмовитись і цього разу? Стану командиром дивізії – рідко доведеться літати в бій. 'А мені хотілося збивати й збивати тих, з ким ще не зведено рахунки.

Я подивився на телеграму. її підписав головний маршал авіації Новиков. Ні, це вже не пропозиція, а наказ. Накази ж віддаються для того, щоб їх виконували.

Полковник Дзусов мав розлучитися з нашою гвардійською Маріупольською дивізією. Він пройшов з нею великий шлях боїв, важких випробувань, славних перемог. Його призначили командиром корпусу, який діяв на Білоруському фронті, підвищивши в званні. Але колектив, якому було віддано так багато сил, був дорожчим над усе.

Дзусов, зустрівши мене в штабі, довго говорив про прихильність до людей, про свої перші кроки роботи на цій посаді, давав мені дружні, товариські поради.

До кабінету ввійшов начальник штабу підполковник Абрамович. Він, усміхаючись, представився двом своїм командирам, потім, розгорнувши карту, показав прифронтові пункти, на аеродроми яких має перебазуватися дивізія.

– Ну, потягнеш відразу справу з перебазуванням? – подивився мені у вічі повновидий вольовий осетин.

– Якщо потрібно – справимось, – відповів я.– А хто в мене заступник?

– Заступник? – перепитав Дзусов і чомусь посміхнувся. – Твій давній супутник Краєв.

Це мене не порадувало.

Дзусов, ніби зрозумівши, над чим я замислився, сказав, звертаючись до начальника штабу:

– Дивізію я здам після перебазування, на фронті.

Мій командир дбав про мене – лише так я сприйняв його бажання допомогти організовано, швидко перекинути полки з тилу на вже далекий од нас фронт.

– Єсть! – відповів я, ще почуваючи себе перед Дзусовим підлеглим.

Удома, в Чернігівці, мені треба було передусім розв'язати особисте: як бути з Марією? Возити за собою на фронті дружину, робити те, за що сам осуджував інших, – цього допустити не міг. Деякі кроки по розв'язанню цієї проблеми я робив ще раніше – налагодилося листування Марії з моїми рідними, – вона готувалася до розлуки з фронтом, зі мною, до життя в глибокому тилу.

Марія правильно зрозуміла мене, коли я приніс їй документи про демобілізацію з армії, проїзний квиток до Новосибірська.

Воєнний час зобов'язував влаштовувати такі від'їзди швидко, майже блискавично. Всіма думками я вже був у новій, невідомій мені роботі на фронті. А турботи про дружину, яка готувалася стати матір'ю, перекладав на рідну матір, на далекий рідний дім.

Того ж вечора на вокзалі у Верхньому Токмаку посадив Марію на поїзд. Поки він не відправився, я стояв перед вікном вагона, дивився на дружину і думав про те, як зміниться моє життя, уявляв Марію там, у будиночку над Кам'янкою, де зростав.

Поїзд рушив.

Коли ж зустрінемося знову?..

3

Командуючий нашою повітряною армією генерал Судець вислухав доповідь Дзусова про стан дивізії, яку він мав здати, а потім звернувся до мене з діловими, конкретними запитаннями. Він добре знав наші полки, льотчиків, сам називав багато імен. Ясно уявляв бойові можливості гвардійської дивізії і турбувався, щоб правильно розмістили її на аеродромах.



Було затверджено план перельоту, і ми залишили штаб армії. Тепер я з усією силою відчув велику відповідальність. Три полки потрібно було швидко перекинути їх із-за Дніпра до Дністра, на рубежі майбутніх бойовищ. Це потребувало розрахунку, послідовності, цілого ряду передбачень, чіткого керівництва.

Ескадрильї мали подолати заданий маршрут з посадкою біля Херсона, на тому ж самому аеродромі, де ми приземлялись, відступаючи на схід. А батальйонам аеродромного обслуговування, технічному складові, штабам належало добиратись поїздами. Наказ про переліт був відданий зі штабу армії, коли ми з Дзусовим ще були там, і я, прибувши з Херсона, застав уже там всі наші полки.

Сотні літаків нашої дивізії та інших частин різних видів і найменувань щільно, майже крило в крило, стояли тут навколо смуги зльоту. Побачивши цю картину, я згадав, що було тут восени 1941 року. Тепер усе дихало силою, могутністю, красою. Десятки винищувачів, бомбардувальників, штурмовиків чекали наказу вилетіти в бій, на ворога. Тільки "Херсон дивився на нас здалеку спаленими руїнами. Його заводи, висаджені в повітря, лежали чорним сплюндрованим громаддям.

Серед льотчиків мого рідного полку – всі вони зібралися в одному місці біля машин і з нетерпінням чекали дозволу піднятися в повітря, вирушити на фронт – був один новачок. Він стояв якось відокремлено, ніби чужий для всіх. Я рушив до нього. Він, зрадівши, кинувся назустріч. Ми міцно потиснули один одному руки. Нас оточили льотчики.

– Ну, познайомилися з поповненням? – спитав їх.

Хлопці з деяким подивом дивилися на мене: молодий льотчик, як видно, щойно прибув на фронт, а я поводився з ним, як з ветераном. Потрібно було розповісти льотчикам про те, що старший лейтенант Вахненко є справді ветераном нашого полку. Він служив авіатехніком, обслуговував мій літак, випив усю гіркоту перших днів війни і ще на її початку пішов у льотну школу.

Я змовчав про те, як Вахненко просився на навчання, як обіцяв повернутися в рідний полк. А ще про те, як розшукав мене в Москві. Тоді виявилося, що він уже побував на фронті й після поранення лікувався в госпіталі.

Скільки не просився він і після закінчення училища, і під час лікування, щоб йому дозволили повернутися у свій, тепер гвардійський полк, нічого не добився. Моє клопотання за нього в Москві допомогло йому повернутися в рідну бойову сім'ю.

Просто, по-дружньому посвятили ми молодого льотчика в гвардійці, а він розповів усім, хто прийшов до нас пізніше, про незабутні подвиги Соколова, Овсянкіна, Дяченка...

На аеродром у Херсон надійшла радіограма: наказ про перебазування дивізії в раніше вказані пункти відмінити. Нам летіти під Ясси. Всім була зрозуміла природність таких несподіваних змін, але для мене вона означала раптові ускладнення: частина особового складу вже була десь далеко в дорозі. Дивізія одержала нове призначення. її перебазування потрібно було починати спочатку. На аеродромі, де ми зараз стояли, я помітив кілька транспортних літаків Лі-2. По номерах неважко було здогадатися, що вони прибули з Москви й, очевидно, туди ж мали направитися. «А що, коли використати їх для перекидання техніків на нове місце нашого призна­чення? – подумав я.– Ми б виграли багато часу!» Екіпажі Лі-2 поставили тільки одну умову: забезпечити машини пальним. Це ми швидко влаштували, й транспортні літаки повезли наших техніків, наші штаби на Прут. Вирушаючи в дорогу, «один із льотчиків екіпажу сказав:

– У Москву ми встигнемо, до неї звідси зовсім близько.

Так, в останні кілька місяців мені довелося немало часу провести в столиці, і там я теж завжди відчував, що до будь-якої ділянки фронту від Москви дуже близько. Це справді так, якщо всі шляхи, наземні й повітряні, що ведуть на захід, уже стали вільними, повністю належали нам; якщо всі вітри були тепер для нас попутними; якщо всі дороги вели тільки до перемоги.

Маршрут нашої дивізії від Дніпра теж виводив нас на переможні маршрути до Берліна.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка