Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка21/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   27

ПОВЕРНЕННЯ


1

Дивізія, котра стояла колись у Молдавії, через три роки, подолавши тяжкі фронтові випробування, поверталася майже на ті самі аеродроми. Під крилами наших літаків знову розкинулися знайомі зелені кручі, смуги ланів, ґрунтові шляхи, густо посаджені містечка і села.

Не всім, хто відходив тут з боями на початку війни, пощастило побачити це знову, не кожному з нас випало йти на захід шляхами свого складного відступу. Повернення до залишених у суворі дні місць викликало особливу радість.

Я приземлив свій літак на зарослий буйною молодою травою аеродром, з якого було видно Дністер, зарулив на стоянку й відразу ж одчинив дверці кабіни. Пахло степом. Усе навколо нагадувало про травень сорок першого року. Десь поблизу, трохи на південь, за схилами, ховалися Бєльці.

До літака з тріском підкотив мотоцикл. Я дістав з-під сидіння кашкет, щоб бути в повній формі, й виліз на крило. Знайоме обличчя. Фігічев? Ну, звичайно ж, він, із своїми незмінними бакенбардами!

Валентин і Валя – ці імена жили в пам'яті, але я нічого не чув про них цілих півтора року.

Ми зустрілись як давні друзі.

– О, та ти вже двічі! Підполковник! До тебе страшно підступитися.

– А ти відразу все помічаєш?

– Я пожартував.

– Що тут робиш?

– Стою полком.

– Командир?

– Так.


– Із тобою, виходить, не кожний насмілиться стати поруч. Начальство!

Фігічев розповів про себе. Після курсів при академії в Москві його призначили командиром винищувального полку, і ось уже деякий час воює.

– Поїхали до мене на пельмені! – запропонував він, коли вже поговорили про найголовніше.

Мені хотілося побути з ним іще, довідатись про події на фронті, про поведінку ворога, нарешті, дізнатися, як вони живуть з Валею, але треба було займатися дивізією.

– Дай озирнутися навколо, пельмені зачекають.

– Гаразд, – погодився Фігічев, – увечері пришлю машину.

У штабі на мене справжньою лавиною обрушилися справи. Дзусов, не дочекавшись закінчення перебазування, вирушив до місця призначення.

Краєв, який повернувся із шістнадцятого полку, з'явився до мене разом з начальником політвідділу й доповів про трагічну подію. Капітан Олефіренко зірвався в штопор, пізно вистрибнув. Тіло Олефіренка вже поховали.

Мені треба було ретельно розпитати, як це трапилося, хто оглядав машину, чи з'ясовані причини катастрофи. Думав саме про це, але відразу не міг нічого вимовити. Образ Олефіренка поставав переді мною у всій повноті. Гіркоти втрати побратима захлипала інші думки.

Ми втратили чудового льотчика. Його славний стрімкий шлях обірвав безглуздий випадок.

– У чому ж справа? – нарешті запитав я Краєва, який дивився у вікно.

– У фюзеляжі літака опинився інструмент механіка. На віражі порушилась центровка.

Отже, без огляду машин, без необхідної підготовки розпочали польоти. Краєв чекає від мене оцінки цієї його роботи, але я мовчу. Скажу про це потім. Зараз дуже схвильований. Краєв начебто не розуміє мого стану. Здається, нарочито холодним, байдужим тоном він продовжує:

– Після похорону Олефіренка Клубов утнув номер: хильнувши з горя, п'яний підчас сварки вбив механіка з сусіднього полку.

Начальник політвідділу полковник Мачнєв кинув засмучено:

– У дивізії коїться щось неладне.

Інтонація голосу така ж безвихідна, як і в доповіді Краєва. У них вигляд розгублених людей. Це викликало в мені реакцію.

– Випустили в повітря літаки, навіть не прибравши з них інструмент. А після катастрофи залишили льотчиків без контролю – ось у чому причини цих неприємних подій! І тільки.

Краєв різко підвів голову – незгода зі мною кричала в його погляді, в позі, в губах, які здригалися, але він промовчав. А йому варто було б виправдуватися – адже це він керував дивізією за моєї відсутності.

– Сам розберуся в усьому, – сказав я, щоб підвести риску і перейти до інших питань. – Нам усім слід негайно наводити порядок.

Проглядав папери, давав розпорядження по штабу, а в думках раз по раз поставали Олефіренко, Клубов... Від них тягнеться нитка до Рєчкалова. Тепер він виконує обов'язки командира шістнадцятого полку. Це, звичайно, і його упущення. Ми, молоді командири, були недавно рядовими льотчиками, а нині у відповіді перед народом за все й за всіх – за бойову готовність підлеглих, за їх життя, побут, поведінку. Ми – їхні друзі, бійці, ті, хто йде поряд з ними в бій, водночас і їхні начальники! Від нас, тільки від нас, командирів і політпрацівників, залежать бойові успіхи з'єднання, моральний стан, дисципліна воїнів – усе, що становить складові елементи нашої сили в цей грізний час.

Чому ж, починаючи польоти, ні Рєчкалов, ні Краєв, ні комески не оглянули машин? Чому не наказали зробити це інженерові?.. Забуто тяжкий урок з Лукашевичем. Так, випадки з авіаційного життя треба пам'ятати. Карманов мав рацію. В одному суттєвому факті дуже багато дійової активної сили, потрібно тільки вміти видобувати її, ніколи не забуваючи про цей факт.

Увечері до будинку, де я зупинився на ночівлю, підкотила машина.

Фігічев зустрів мене як бажаного гостя. Стіл уже був накритий, але ми на якийсь час забули про нього. Згадували товаришів, свої невдачі, говорили про справи. Полк Фігічева вже кілька тижнів воює на цій ділянці фронту, і його командирові було що повідомити зі своїх спостережень.

– Ворог чинить великий опір, кидає в бій по двадцять винищувачів одразу.

– Як над Таманню, – сказав я.

– Точно! Ми на курсах вивчали ваші бої. Всі тактичні знахідки обговорювались, як належить. Але тут фашисти ще лютіші, ніж на Кубані. Ворота в Румунію!

Фігічев розповів про деякі повітряні бої, з чого можна було зробити певні висновки. Німці і тут застосовують масовані польоти бомбардувальників, посилають на прикриття великі групи винищувачів. Якщо ми будемо дробити наші сили, втрат не уникнути, користь від вильотів буде невеликою. Завтра я повинен відвідати командира корпусу генерала Утіна, до якого вливається дивізія. Цікаво, як у корпусі поставляться до цього?

До нас у кімнату ввійшла молода, ошатно зодягнена жінка. Фігічев познайомив мене з нею. Вона, привітно посміхаючись, назвала себе і, як господарка дому, присіла до столу. Коли жінка на хвилинку вийшла, я прямо запитав Валентина:

– Хто це?

Фігічев спритно відповів:

– Друкарка... Допомагає по господарству. Знаєш, у фронтових умовах дуже важко самому.

– Самому? А Валя? – не втримався я.

– Що ж Валя... Жінка з дитиною належить нам, мужчинам, тільки наполовину, якщо не менше. Ми, фронтовики, повинні дорожити кожним днем. Кінця війни ще не видно. Краще не будемо про це.

Увійшла «друкарка». З того, як вона розпоряджалась, я зрозумів, ким вона була для Фігічева. Хотілося, щоб з нами в цій кімнаті було тільки наше славне бойове минуле, лише ті, кого ми в тяжкі роки любили, – друзі, які полягли в боях, наші подруги. Тільки вони мали право бути присутніми тут, на цій зустрічі. «Друкарка» руйнувала її. Мені пригадалася землянка на аеродромі в Тузлах. Фігічев тоді перший зробив крок до Валі – ми всі незрушно стояли перед нею, зачаровані її поглядом, усмішкою, молодістю. Фігічев випередив нас усіх, йому дуже хотілося справити враження на дівчину. Ми вирішили, що потім він полюбить Валю. Але чому сталося те, що бачив зараз?

Я пішов додому рано, пославшись на справи. Їх у мене справді було дуже багато. Завтра – початок бойової роботи. Початок – після такої великої перерви.

Командир корпусу генерал Утін прийняв мене рано-вранці вдома. Цим висловлювалось певне ставлення до мене. А в більшій мірі – то була його впевненість у собі, в своїх поглядах на життя і становище на фронті. Утін добре знав ситуацію їм цій ділянці.

– Тепер відбувається, – сказав він, – поліпшення позицій на землі, розвідка сил, пошук слабких місць в обороні противника з участю авіації.

Командир корпусу легко користувався загальновійськовою термінологією, якої я майже не знав. У ті хвилини я розумів, що потрібно негайно вивчати всі види наземних військ.

Штаб корпусу і його деякі частини стояли біля самого Пруту, у безпосередній близькості до лінії фронту. Утін наказав завтра ж перебиратися сюди і моїй дивізії.

– Давай її поближче до нас, тут будемо наводити порядок, – спокійно сказав він, коли я повідомив про події в шістнадцятому полку.

Назад я летів над самою землею. Високо в ранковому небі група за групою йшли на південний захід наші літаки. Вище від них над щільними косяками штурмовиків і бомбардувальників ширяли винищувачі. Я бажав їм удачі і заздрив, думаючи про свій КП, про станцію наведення, про аеродроми, з яких ще сьогодні розпочнемо бойову роботу.

Командирські обов'язки не дозволяють мені часто літати. Вже тепер треба негайно відвідати полк Рєчкалова, звідти добратися на пункт радіонаведення. Як між цими справами урвати час, щоб повести ескадрилью на бойове завдання? Засиджуватися в штабі я ні в якому разі не збирався. Моя «сотка» стояла в полку, вона і товариші чекали мене.

По дорозі в шістнадцятий полк я все-таки завернув у дивізію. Тільки-но приземлився на площадці, побачив незнайомого офіцера, старшого лейтенанта юридичної служби. Він представився, потім запитав:

– Ви комдив?

Я відповів.

– Я прибув з розпорядженням прокурора повітряної армії арештувати Клубова.

– Як це? Він прекрасний льотчик, хоробро воює. Навіщо його арештовувати? – спробував я порушити офіційний тон. – Що його чекає?

– Суд, товаришу підполковник, штрафна рота. У донесенні вказано, що він убив людину. За це по голівці не гладять.

– У якому донесенні? – здивувався, бо ніяких паперів з цього питання не підписував.

– Штабу вашої дивізії.

Зрештою, все одно, хто доніс прокурору армії, – злочин є злочин, і про нього потрібно повідомляти слідчим органам. Старший лейтенант, який з'явився за Клубовим, діяв за законом. Що я міг сказати йому? Тільки попросити зачекати з арештом бойового пілота. Я розумів, що, коли Клубова пошлють у штрафну роту, він живим звідти не повернеться. У першій же атаці піде в саме пекло, як і в повітряних баталіях, – Клубов у бою себе не шкодує. А такого льотчика втрачати не можна.

Мені було тяжко думати про це не тільки тому, що йшлося про мого льотчика, мого товариша. Дивізія починала нову сторінку своєї славної історії, попереду нас чекали наступи, перемоги, а ми ось стоїмо з юристом серед зеленого поля, що виграє всіма барвами, й говоримо про розжалування, про позбавлення орденів, про арешт вірної Батьківщині, своєму обов'язку людини. Чомусь не вірилося, що Клубов міг учинити такий тяжкий злочин – убити товариша.

– Знаєте що, зачекаймо з арештом, – запропонував я і слідчому. – Беріть УТ-2, побувайте на місці, розслідуйте все. У всякій справі є пом'якшуючі провину обставини.

– На них спирається захист, а прокуратура...

– Заради такого льотчика варто розібратися докладніше.

– Гаразд, полечу.

– Я обов'язково буду там завтра.

Старший лейтенант полетів. А мені доконче треба було дістатися на пункт наведення, розміщений поблизу переднього краю.

2

Стежити за повітряним боєм із землі й активно втручати ся в його ведення – зовсім новий для мене обов'язок. Хто сам літає, той не може ставитись до цього абияк, – він одразу ж надзвичайно захоплюється. Такі бої, які розігрувалися тепер, спостерігати цікаво й корисно для посилення дієвості дивізії.



Ось приходить група з десяти літаків, ешелонованих по висоті. Дізнаюся, що це гвардійці шістнадцятого, ще до того, як в ефір летить: «Я Єрьомін. Іду на роботу». Так, це наш почерк. Дивлячись у небо й проводжаючи групу, повідомив ведучому, що в повітрі спокійно. Мені теж не раз доводилося приймати таку інформацію під час підходу до лінії фронту, і я зараз ясно уявляю, як Єрьомін, почувши мій голос, став ще пильніше вдивлятися в простір неба: якщо в цю хвилину ворога немає, його неодмінно треба чекати й своєчасно виявити. Я, здається, вдав, що сам сиджу в літаку на місці Єрьоміна, і вже звертаюся до всіх льотчиків, ніби до своїх ведених: «Будьте пильними. Бомбардувальники звичайно появляються з півдня. Ведіть спостереження!»

Вони з висоти раніше від мене побачили німецькі літаки. Армада велика – до 40 «юнкерсів». Ідуть малими групами по шість-вісім. Над ними дуже високо в'ються «мессершміти» і «фокке-вульфи». їх теж багато – зо два десятки. Швидко зближуються. Я стежу за нашими й за ворогом. Мікрофон тримаю перед собою напоготові.

Бій почався! У цей момент мої поради можуть тільки завадити Єрьоміну – він зосереджений, його нерви й думки напружені. Але діє він правильно, чітко: вся його група набирає висоту. Сковуюча четвірка вже напала на винищувачів прикриття, і ті полізли вгору. Ну, Єрьомін, атакуй «юнкерси»! – хочеться викрикнути цю фразу в ефір.

Перший зручний момент усе розв'язує. Але хіба справжній винищувач-командир упустить його? Нізащо! Єрьомін уже кинувся в атаку на ведучого групи «юнкерсів». Його траси не видно, її тільки чути. Ворожий літак не встиг ні відійти, ні спікірувати. Він вибухнув у повітрі, як колись «юнкерс», атакований мною над Великим Токмаком.

– Відмінно, Єрьомін! – цих слів не маю сил стримати. А тепер слід уважно стежити за боєм, який розчленувався на багато ланок. На пару Єрьоміна накинулась четвірка ворожих винищувачів. Треба попередити про небезпеку. І Єрьомін закрутив з ними «карусель» на віражах. Це – одна ланка. На верхотурі б'ється четвірка Старчикова, сміливо атакуючи на вертикалях «мессери». Виходячи з атаки, наші винищувачі обрушують вогонь на «юнкерси». Удари виходять блискавичними й безпомилковими.

Падають два «юнкерси», залишаючи димовий слід. Так, це Старчиков і Торбєєв зловчилися. Ось іще одна наша пара вривається в групу «юнкерсів». Я чую голос Старчикова, який стежить за цією веденою парою: «Бий, Онищенко! Бий, Нікітін!» Наказ виконується тут же, ще два «юнкерси» йдуть до землі.

А на висоті пара продовжує крутитися з «фоккерами». Я стежу в основному за нею. Дізнавшись від Єрьоміна, що це Івашко, я звертаюся до нього, підбадьорюю його. Бій іде енергійно. Великий клубок літаків, а в ньому – все в круговому русі.

До землі спрямовується палаючий винищувач. Я розглядаю його в бінокль. Чий він? Промайнули хрести... Ще один! Молодці хлопці! Ворог поквапливо виходить з бою. Тепер зручно ще раз атакувати його. Тоді ще дехто не дійде до свого аеродрому.

До лінії фронту вже підходить зміна Єрьоміну.

– «Тигр», я Клубов, я Клубов. Повідомте обстановку.

Клубові Його голос звучить у моїх навушниках так упевнено й сильно, що я забуваю про відстань. Мені здається, що він буквально поруч. У першу ж хвилину думаю про його душевний стан, про юриста, який, звичайно, нічого не сказав йому про ухвалу прокурора армії, і мені хочеться послати тепле слово. Він знає, що тепер «Тигр» – це я, а я знаю, що у звернення до «Тигра» він вкладає і звичайне клубовське «привіт», і «як справи?», і пояснення, що, мовляв, завинив, але подивіться, як битимусь.

Повідомляю йому обстановку, розуміючи, що група Клубова перебуває лише на підході до району патрулювання. Він не все бачить. Льотчикам можна порадити пройти далі в тил, тому що нові групи «юнкерсів» будуть тут через невеликі проміжки часу.

Клубов, набираючи висоту, повів вісімку за Прут. Ось вона вже зовсім розтанула в голубому небі. Мені лише зрідка чути фрази Клубова, звернені то до Трофимова, який іде парою вище, то до ведучого другої пари ударної групи Пєтухова: ведучий тримає свою вісімку в мобільній готовності. Поки немає за чим стежити, спускаюся на землю, закурюю. Згадка прізвища Пєтухова примушує думати про нього і про його друга Кирилова. Вони, як і Олефіренко, кинули тихе тилове життя і прийшли на фронт. Їм наказували повернутися назад, під Баку, але вони залишилися з нами, знаючи, що за це їх могли суворо покарати. Воюють мужньо, вміло, за стільки часу про них не було чути нічого поганого. Людина робить недобре, не так, як треба, частіше за тих умов, що чимось не відповідають її прагненням, дратують її. Якщо ж усе складається в житті так, як людині хочеться, якщо здійснюються її добрі наміри, вона звільняється від усяких поганих звичок, спонукань, стає кращою, чистішою, добрішою.

«А чим же тоді пояснити нетерпимий вчинок Клубова?» – раптом виникає запитання.

Міркувати нема коли. Голос Клубова, наполегливий і тривожний, уже кличе в атаку. Я поки що невиразно розрізняю на небосхилі багато, дуже багато літаків, що йдуть у напрямку Скулян. Там, пам'ятаю з карти, наші артбатареї безперервно обстрілюють ворожі позиції. Ми повинні прикривати їх з повітря.

Ю-88 ідуть ешелоновано, кількома групами. Клубов, маючи перевагу у висоті, стрімко нападає на «юнкерси» з тилу. Стрій першої групи порушено. Повторні атаки наших винищувачів закінчуються тим, що один «юнкере» загорівся. І другий ворожий літак – «фокке-вульф» – підбито, й він відходить убік – тікає на «свою» територію. Наш успіх, сміливі дії Клубова роблять сутичку жорстокою – ворожі винищувачі насідають, Клубов «стискається», все частіше чути черги.

– Карпов, бий! – кричить Клубов.

Я бачу, як наш круто підвертає, прицілюється в «мессера». Значить, це Карпов. Мені хочеться теж підбадьорити його, я підказую не квапитися, підійти ближче, бити впритул. Я нібито б'юся поряд з ними. Мені радісно дивитися, як уся група цупко тримається свого ведучого, навіть Трофимов на висоті не відривається далеко. Клубов усіх бачить, усім своєчасно подає команди. Його мужність, його кмітливість, його воля зв'язують усю групу в єдиний осередок. Він залишається вірним собі. І полк повинен залишитися без такого льотчика! Ех, Рєчкалов, Рєчкалов, як же ти не зміг уберегти такого бійця?

До землі йде «фоккер», атакований Карповим. Падає ще один, звідкись з висоти, – мабуть, зняв його звідти Трофимов... Добре б'ються гвардійці, відмінно взаємодіють. Ворожі бомбардувальники зовсім забули про Скуляни – бомби скинули де попало. У небі стає все менше й менше літаків. Наші теж ідуть додому. Можна подякувати їм за успішно проведений бій.

За дві години – два бої. Близько десятка німецьких літаків упало в районі Ясс, Вултур, Скулян. Господарі повітряного простору – наші винищувачі. Вони йдуть новими й новими групами. «Лавочкіни», «яки», «кобри»... Переді мною небо – як величезний екран, де розгортаються героїчні сцени, напружені події. Але фінал майже в усіх один – ворог зазнає втрат, він першим виходить з бою.

Залишаючи пункт наведення, думаю про те, що німецьке командування, зваживши на невдачі, діятиме ще сильнішими групами. Битва тут по-справжньому ще не закипіла. «Ворота в Румунію» ворог так просто не віддасть.

Рано-вранці я приїхав на аеродром, щоб вирушити в шістнадцятий. Тут, біля землянки, побачив командуючого повітряною армією генерала Горюнова, який щойно прилетів до нас. Він прибув сюди, щоб на місці познайомитися з командирами полків, льотним складом, зі мною. Довелося затриматись. У розмові про бойові справи, про людей я нагадав генералові про нашу зустріч у яру під Чернігівкою.

– У Чернігівці був, а розмови не пам'ятаю.

Я нагадав, що під'їжджав до штабу зі своїм «мігом» на причепі.

– Он воно як! То це був ти? «Міга» пам'ятаю, а тебе... Ти вже вибачай...– генерал доброзичливо всміхнувся.

Я доповів про вину Клубова. Краєв, який стояв поруч зі мною, весь час мовчав. Коли я сказав, що Клубов убив людину, він відійшов убік. Командуючий, який знав ім'я Клубова, наказав мені особисто розслідувати цей випадок і доповісти йому.

– Розгвинтилися від неробства. Ось почнете по-справжньому воювати...– Генерал не докінчив фрази, у якій було щось важливе, ще нікому не відоме.

Коли я провів Горюнова до літака, він дав зрозуміти, що бойова робота у найближчий час буде важкою, напруженою. На аеродромі побачив старшого лейтенанта з прокуратури, який ішов мені назустріч. Він усміхався.

– Чому ви радієте? – запитав я.

– Все в порядку, товаришу комдив.

– Як це розуміти? Адже людину вбито?

– Ніхто нікого не вбивав. Усе перебільшено.

Я попросив юриста показати мені механіка, якого вже поховали в донесенні прокуророві. Ось і він. Так, у перепалці з гарячкуватим Клубовим механік трохи постраждав.

– Я сам винен, товаришу комдив, – розкаювався механік. – Грубо відповів офіцерові, він скипів, а я не змовчав.

Ось вона, правда! Неприємність була, але з якою метою і хто її роздув так, що ось уже кілька днів тільки про це й чуєш?

Юрист усе ще всміхався, задоволений з того, що послухав мене. Тепер він повертатиметься додому один, без арештанта, а мене щось у цьому ділі і обурює, і тривожить.

Над аеродромом з'явилися літаки, які прийшли із завдання. Їх багато. Вони поспішають один поперед одного приземлитися, мабуть, бій тривав довго.

Хлопці йдуть від стоянок бадьорі, жваві, жестами підкріплюючи розмову про найважливіше, що відбувалося в повітрі.

Рєчкалов сів останнім. За всією формою, що рідко з ним траплялося, майже парадним кроком підходить, уперше доповідає мені, командирові дивізії, про бойовий виліт великої с групи. У цій підкресленій чіткості рапорту й дотриманні всіх вимог статуту не важко відчути бажання Рєчкалова пом'якшити свою провину і провину Клубова, який стояв за спинами товаришів. Усе так зрозуміло, однак тепер їх «справа» мене займає менше, ніж учора, і хочеться зовсім одмахнутися від неї, щоб вислухати розповідь про повітряний бій.

І для льотчиків набагато легше вести мову про бій з ворогом, ніж про неприємності полкового життя.

А виліт великої групи, очолюваної Рєчкаловим, удався на славу. В розповіді часто згадуються прізвища Федорова, Сухова і командира полку.

Бій почався сміливою атакою Рєчкалова на ведучого групи «юнкерсів» і тривав до можливого перебування в повітрі. Найвизначніше в ньому те, що майже всі ворожі літаки – три бомбардувальники і шість винищувачів – були збиті в момент виручки товариша.

Ворожі винищувачі люто нападали, з усіх сил намагалися не підпустити гвардійців до бомбардувальників, але самі потрапляли під вогонь наших дружних бійців. Шість «мессершміттів» впали в одному бою на румунську землю, впали в тому самому районі, де загинув наш комеск Атрашкевич, де колись підпалювали нас не гірше, ніж ми їх тепер.

Слухаючи розбір цього вильоту, молоді льотчики полку Лихачов, Іванов, Кирилов, Пєтухов раділи за свої перші перемоги. Ми, ветерани, раділи двічі – розплата за втрати літа сорок першого року в цих самих місцях возвеличувала наші успіхи.

Після ділових розмов я відійшов убік з Рєчкаловим, Клубовим і юристом. Вибачень і обіцянок слухати не хотів. Треба було домовитись, як загасити роздмуханий вогонь. Поклали всі надії на юриста, і він поїхав до прокурора армії.

Я вже з новою групою вилетів на завдання.

Через два дні старший лейтенант знову з'явився у штабі дивізії заклопотаний і схвильований.

– Прокурор не відмінив свого наказу про арешт Клубова, – повідомив він. – Давайте разом клопотати про пом'якшення вироку. Вам негайно треба їхати в Бєльці.

Ось і трапилася нагода побувати в Бєльцях.

3

Червневого ранку, коли прифронтове містечко тільки про­кидалося, я їхав його вулицями. Кожний уцілілий будинок, кожна руїна, кожне дерево нагадували мені про інший червень, про інше, не таке, як я бачив тепер, місто. Ось руїни канатного заводу, коробка млина – чорні стіни. І розквітлі газони, й обкопані дерева, і вже чисті, підметені тротуари. Життя відразу одсуває наслідки війни на другий план, бере своє.



Я, звичайно, передусім зазирнув у дім, де жив. Господар, мабуть, виїхав у Бухарест чи в Ясси: там його родичі, компаньйони у торговельних справах. А можливо, й залишився тут. Цікаво було б порозмовляти з ним. Він розбирався в подіях непогано, але власник сидів у ньому міцно; він дивився на світ тільки крізь свої магазини.

Хід з вулиці забито. У дворику брудно, пусто. Деякі вікна ще заставлені фанерою, закладені цеглою. Побачити б кого-небудь, розпитати... Стою посеред подвір'я, чекаючи кого-небудь із тих, кого знав перед війною.

Відчинилися двері сусіднього будинку. Вийшла молода жінка. Я попрямував до неї. Чим ближче підходжу, тим більше вона когось нагадує мені. Невже й справді знайома?

Привітався. По очах, по голосу впізнав: Флоріка! Не насмілююсь назвати її по імені. Розпитав про нашого господаря. Розстріляний, як і багато інших...

Одна ця відповідь зрівнює місто Бєльці з усіма іншими, які підпали під тимчасову гітлерівську окупацію. Цьому молодому радянському містечку випала однакова з усіма доля.

Розпитувати особливо нема про що. Дім, де ми жили, тепер тимчасово зайнятий військовою частиною.

Я згадав, що тут залишалися мої речі, невідправлений подарунок сестрі...

Стою перед Флорікою, забувши про шовк з набивними квітами, мені потрібно лише спитати її, як вона живе. Вона відповідає, зніяковіло дивлячись униз. У цей час знову відчиняються двері, й звідти вибігає малюк. Він тримається рученятами за стінку і спритно долає поріг. Ось він уже вчепився за сукенку Флоріки – вона гладить його по білявій голівці. Малюк подивився на мене, і я раптом упізнав по його очах, волоссю Миронова, Костю Миронова!..

– Ваш? – запитую.

– Мій.


У мене підкочується до горла клубок жалощів до цього чудового хлопчика, до Флоріки. Хочеться сказати матері, осиротілій дитині про Костю Миронова, де його поховано. Але навіщо? Флоріка і так, мабуть, відповідає всім цікавим, що її чоловік, батько сина, загинув на фронті. Це правда.

Я чекаю її питань, чекаю, щоб вона впізнала мене. Ні, вона й не приглядається до мене. У її душі всі військові, особливо з погонами авіаторів, викликають тільки журні переживання. Коли б він, той, хто цілував її, був живий, залишався вірним їй, він би вже дав про себе знати. А про нього нічого не чути. Вона вже звикла мовчати.

Я захотів було взяти малюка на руки, але він відсахнувся од мене, мов налякане звірятко. Так, він, мабуть, і не відає, як високо можуть підняти його чоловічі руки.

– До побачення.

– До побачення, – відповіла Флоріка, так і не впізнавши в мені того, кого не раз бачила разом із Костею.

Ось я і побував у містечку, від якого почався довгий шлях відступу. Тут мої друзі вперше почули вибух ворожої бомби.

Я йшов головною вулицею, бачив руїни і думав про те, що чужа, люта, ворожа воля вирвала в нас три роки життя, тисячі людей, зруйнувала міста. За що? Чому?

...Прокурор армії, прийнявши мене, у відповідь на моє прохання і пояснення показав розпорядження прокурора фронту: Клубова доставити, розжалувати, позбавити орденів і направити в штрафну роту для спокутування вини в бою.

Прямо звідси я полетів у штаб фронту. Тепер уже необхідно було не тільки добиватися пом'якшення вироку, а й негайно виправляти помилку. Клубов людини не вбив, це автори донесення, про яке я тепер уже частіше думав як про фальшивку, так жорстоко погрішили проти правди.

У штабі фронту було телеграфне розпорядження з Москви, яке визначало покарання Клубову. Але фронт був вирішальною інстанцією, і я доклав усіх зусиль, щоб переконати, схилити прокурора до перегляду справи, яка наростала, мов грудка снігу, пущена з гори.

– Будемо судити, – сказав прокурор.

– За що?


– За хуліганство.

– За це варто. Але ж не за вбивство!

– Якщо його не було, вигадувати не станемо.

Це вже інша розмова. Стихійний розвиток роздутої справи Клубова було припинено. Тепер можна чекати справедливого розгляду й належного покарання. Важливо не дати комусь (хто він?) погріти руки на події, на помилці людини. Якщо вже в Москві, в штабі ВПС, знають про вчинок Клубова, значить, цей хтось оперативно доповідав відразу в усі інстанції і з певною метою перебільшував характер події. З якою ж метою?..

Коли я повертався до штабу дивізії, сюди якраз передали повідомлення про те, що на нашій ділянці фронту війська ворога перейшли в контрнаступ.

Над переднім краєм у повітрі безперервно гули ворожі літаки. Генерал Утін, подзвонивши мені, наказав негайно вирушати на станцію наведення.

По дорозі на передній край я завернув на аеродроми полків. Треба ж було розповісти льотчикам про контрнаступ німців, а головне – поговорити з ними про те, як ми, гвардійці, будемо воювати в ці дні. Командирам полків я вже дав наказ – у кожному вильоті мати групи по дві-три вісімки. Але мені хотілося, щоб льотчики зрозуміли необхідність цього, не нарікали, якщо доведеться підніматися в повітря вдвічі частіше, ніж раніше.

Льотчики, звичайно, дружно підтримали мою пропозицію. Вони розуміли, що коли ворог кидає великі трупи, то й нам, щоб не зазнавати втрат, краще бити його великими групами – «кулаком».

Через годину я побачив наші три вісімки, які проносилися над переднім краєм. Так само, як на Кубані, вони ходили на зустрічних курсах, ешелонуючись по висоті. Небо аж до верхніх шарів проглядалося, «прочісувалось» літаками нашої дивізії.

Моя станція наведення, встановлена на пагорбі, добре замаскована.

З укриття, розміщеного поблизу батареї «катюш», мені видно, як діють наші війська, відбиваючи атаку німецьких танків, як у хмарах пилу й порохового диму підтягуються до переднього краю сили, видно, куди кладуть бомби наші «пешки», «ільюшини».

Бій набуває високої напруги. Я відчуваю його ритм, його найвищі ноти. На перемогу цих батарей, рот, дивізіонів працюють винищувачі, які то з'являються над нами, то зникають у пошуках ворожих літаків. Усвідомлення цього, картини справжньої наземної війни примушують мене швидше, ніж будь-коли раніше, зв'язуватися зі штабом дивізії і корпусу, домагатися від ведучих навальних атак.

Цей день, сповнений громом канонад, гуркотом літаків, висвистом бомб голосами – я до самого вечора не знімав навушників, ні на хвилину не залишав радіостанції, – страшним штормом прокотився по мені. На власні очі я бачив палаючі ворожі літаки, які падали від вогню наших винищувачів. Бої були запеклі, затяжні – майже кожна група через нестачу пального сідала на найближчих аеродромах. Заправившись, поповнивши боєкомплект, літаки піднімались у повітря продовжувати бойовище.

Увечері дивізія одержала нове завдання: завтра вранці блокувати німецькі аеродроми. Нам треба з'явитися над ними перед приходом наших штурмовиків і бомбардувальників – прийом відомий, випробуваний. Завдання надихає всіх: ніщо не приносить такого задоволення на війні, як відчуття сили, можливість відплатити ворогові за всі злодіяння.

Були утворені групи, порядок зльоту, намічено резерв для нарощування сил. Начальник політвідділу Мачнєв розпорядився вислати всіх політпрацівників на аеродроми, щоб ті на світанку були разом із льотчиками. Операція готувалася як рішучий наступ на авіацію німців.

Щоб піти на завдання з групою винищувачів, я пізно ввечері полетів у шістнадцятий полк. У гуртожитку чомусь ще не спали. Льотчики розповіли мені про суд над Клубовим, який щойно закінчився. Я став шукати очима винуватця загального збудження, але його не було серед льотчиків.

– Що ж йому присудили? – запитав я, не дочекавшись, поки Труд закінчить багатослівний, веселий вступ.

– Умовно, задля годиться.

– Ну, і як же він відбуватиме покарання?

– А він його вже майже відбув, – сказав Рєчкалов. – За один сьогоднішній бій можна списати умовний рік.

– Де ж Клубов?

– У штабі. Готується до вильоту – завтра поведе групу. Я подзвонив у штаб, наказав Олександрові негайно лягати спати.

На світанку загули мотори. Лише розвиднилося, як надійшов наказ злітати. Бомбардувальники взяли курс на ціль. Ми пішли слідом за ними, щоб на маршруті обігнати їх і першими з'явитися на аеродромі.

Літаків у небі багато. Куди не глянеш – наштовхнешся поглядом на нашого... Ідуть, ідуть на захід громити німецьку авіацію у її лігві. Стільки полків піднято в повітря з єдиною метою – розчавити ворожу авіацію на аеродромах!

Я дивлюся навкруги, відчуваю, як одчайдушно рветься вперед моя «сотка». Поглядаю на карту, знаходжу на ній аеродром, який блокує моя дивізія, і відчуваю гордість за неї, за нашу силу, за цей визначний політ. Був час, коли я літав на блокування цього ж аеродрому сам, один. А було й таке, що про блокування не могли й думати – не мали можливостей.

Був час, коли німецькі винищувачі примушували нас притискатися до стінок укриттів і чекати, доки закінчиться їх штурмування. Тепер ми йдемо цілою армадою на Роман, на Хуші, щоб палити, розстрілювати «мессершмітти», «фоккери», «юнкерси». Ні, тепер ми не дамо злетіти жодному ворожому винищувачу.

Ми проносимося над самими рядами німецьких літаків, стріляючи по них і по зенітках; вище від нас іде ще один ешелон. Не лякають і зенітки – їх набагато менше, ніж було на початку війни.

Насуваються «петлякови». Тепер ми можемо дати дорогу. Нехай гримлять удари розплати!

Коли повернулися на базу, виявилося, що все-таки декому з нас перепало від зеніток – два підбитих літаки сіли на іншому аеродромі. Зробивши розбір польоту й намітивши групи для наступних завдань, я вирушив машиною в населений пункт, де стояв штаб дивізії.

По дорозі зустрівся наш дивізійний автобус. Зупинилися.

– Куди їдете? – запитав тих, що сиділи в автобусі. Це були працівники політвідділу.

– На аеродром.

– Провадити роботу перед вильотом на блокування?

– Так точно.

– А чи не запізно?

По шоломофону, який був при мені, вони здогадалися, що політ уже відбувся. Принишкли.

Я порадив працівникам політвідділу на майбутнє раніше вставати, коли потрібно, а тепер продовжувати намічений шлях: роботи на аеродромі багато, битва нашої авіації з ворожою на цьому фронті тільки починається.

Автобус рушив далі.

На початку червня, наприкінці третього року війни, союзники нарешті висадили десант на півночі Франції.

Фронтовики сприйняли це повідомлення радісно, але без особливого піднесення. Ми, льотчики, чекали цієї активної підтримки від союзників набагато раніше. У дні відступу на Україні й на Північному Кавказі, коли баталії в повітрі часто закінчувалися не на нашу користь, я чув од товаришів, сам запитував: «Де ж другий фронт? Чому союзники не висаджуються на берегах Франції?» Ми думали про цю допомогу, часом утираючи свої заюшені кров'ю обличчя.

А тепер ми успішно били й виганяли окупантів з нашої землі, з інших захоплених ними держав і власними силами. Правда, ми сподівалися, що ворог негайно відтягне зі східного фронту частину військ і нам буде легше битися, менше втрачатимемо людей і техніки. Але цього не сталося. Бої з німецькою авіацією залишались такими ж напруженими, важкими.

У дні відкриття другого фронту нас радували дії полку «Нормандія – Німан», ділова, конкретна допомога французьких льотчиків. Факт воєнних дій армій союзників проти фашистської Німеччини надавав нам бадьорості, впевненості в швидкому повному розгромі агресора.

У червні – липні, коли загриміли канонади на заході, загрожуючи фашистській Німеччині, Червона Армія, дотримуючись союзницького обов'язку, здійснювала грандіозні наступальні операції на півночі країни, біля Петрозаводська і Виборга, розгромила групу армій «Центр» у Білорусії.

На ділянці фронту Ясси – Кишинів ворог продовжував утримувати позиції. Дивізія, яка діяла в напрямку Ясс, безперервно літала на прикриття наших військ, захищала їх від бомбардувань. Повітряні бої над Молдавією і Румунією в червні й на початку липня були багаті на подвиги льотчиків.

За сім днів від початку контрнаступу в цьому районі дивізія збила більше сотні німецьких літаків, втративши своїх п'ять. Особистий рахунок Клубова збільшився на дев'ять перемог. Примножили успіхи Дмитро і Борис Глинки, Рєчкалов, Трофимов, Старчиков, Сухов, Вахненко, Лихачов, Турченко, Вільямсон, Труд, Жердєв.

Втратили ми тут Пєтухова і Єршова...

Під час напружених боїв під Яссами в шістнадцятий полк прибув одного разу військтрибунал. Юристи повідомили, що цікавляться Клубовим. Усі захвилювалися: невже знову з ним щось не гаразд? Трибунальці запросили весь полк на засідання. Лише коли воно відкрилося, товариші Клубова полегшено зітхнули – з нього хочуть зняти судимість. І зняли її без усяких вагань – гвардії капітан Клубов спокутав вину подвигами. Механік, який був присутній тут, підійшов до нього, і вони міцно потиснули один одному руки.

Тепер же в мене відбулася серйозна розмова з Краєвим. Необхідність такого з'ясування наших взаємин назрівала давно, вона була просто потрібною. Я вже знав достовірно, що це Краєв послав одразу в усі вищі штаби перекручений виклад того, що трапилося в шістнадцятому полку, що він, де тільки міг, намагався створити про мене брехливе, неприємне враження.

Усе те, що доходило до мене про непринадну діяльність Краєва, я намагався всебічно перевіряти й дуже боявся поспішних висновків.

Скажу відверто, коли в мене виникало обурення з приводу його вчинків, його безініціативної роботи, я не відразу довіряв собі, боявся, аби не піддатися старим, уже забутим образам. Але факти знову й знову примушували мене повертатися до поведінки Краєва, до думки про те, що нам поруч більше бути не можна.

Одного разу начальник штабу полковник Абрамович, який дуже багато допомагав мені на перших порах на новій роботі, приніс адресовану особисто мені шифровку.

Я пробіг очима текст. Писали з Москви. Там стало відомо, ніби в дивізії багато порушень дисципліни, що я, командир, буцімто захищаю і виправдовую злочинців. Мені все стало зрозумілим: Краєв при підтримці декого хоче заплямувати всю дивізію, її бойові успіхи, мене. Тієї ж хвилини я відправив у Москву відповідь: «Вважаю інформацію неправильною, в дивізії ніяких порушень немає, порядок наведено, особовий склад веде посилену бойову роботу. З метою перевірки прошу прислати інспекцію».

Становище, коли за моєю спиною вигадуються наклепницькі доноси, коли немає дружної роботи командування, я ; далі терпіти не міг. У нас із Краєвим було зовсім різне ставлення до служби, до життя, до людей, хоча ми обидва були комуністами, радянськими офіцерами. Виховувати його, виправляти в мене не було, скажу відверто, бажання. Нехай і. працює з іншими начальниками.

Кілька днів по тому мене викликав до себе командир корпусу. В його кімнаті начальник штабу розгорнув на весь стіл велику карту. Палець Утіна зупинився біля кружечка , міста Броди.

– Перебазовуємося під Львів. Ваша дивізія, наш корпус включені до другої повітряної армії.

– На Перший Український фронт? – запитав я.

– На берлінський напрямок, товаришу комдив, – зраділо сказав генерал.

Ми втрьох перезирнулись. У словах генерала було щось велике, значне, про що, здається, ми всі вперше подумали тієї хвилини.

Зі Львова через Польщу, так само як і з Білорусії, для нашої армії відкривався шлях переслідування ворожих полчищ до Німеччини, до самого Берліна.

Хто з нас, фронтовиків, не уявляв крізь дим стрілянини й пожарищ той неосяжно радісний день, коли він переступить кордон фашистської Німеччини, коли його кулі, снаряди, бомби коситимуть ворога на його ж землі! Я теж мріяв про те, щоб взяти участь у наступі на головному напрямку.

– Коли перелітаємо? – запитав я, хвилюючись.

– Там днями почнеться діло, якщо не почалося сьогодні. Ми повинні бути під Бродами завтра.

Уточнивши місце першого базування, я вже зібрався було йти, як мене ще затримав генерал:

– Командуючий армією задовольнив ваше прохання. Краєв одержав призначення в інший корпус. Будете обходитися поки що самі.

– Гаразд, – сказав я від душі, відчуваючи, як з моїх плечей спадає тягар.

Краєва вдома я вже не застав. Не прийшов навіть попрощатися зі мною. Значить, од двох років нашої спільної служби в нього не залишилося про мене ніяких добрих згадок, тих добрих почуттів, які зв'язують людей на роки, на все життя. А мені все ж хотілося побачитися з ним, поговорити...

Уранці полки, злетівши, взяли курс на північ. Я летів у бойовому строю шістнадцятого полку. Під крилами стелилася українська земля, її поля, села, ліси, ріки. Був сонячний день. Блакитне небо у високих білих хмарах було спокійне. Ми летіли назустріч великим і рішучим подіям на землі й у повітрі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка