Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка22/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

КОРДОН ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОЗАДУ


1

До Берліна було ще далеко, але нам, льотчикам, він здавався близьким: ми знали, скільки треба разів змінити аеродроми і в планшетах карти, щоб з'явитися в небі над ним.

Тут, де приземлився полк і розмістився штаб дивізії, ми справді почували себе набагато ближче до Берліна, ніж у Молдавії. Справа була не тільки у відстані. Сили, зосереджені тут, переконливо говорили про своє призначення. Коли мене викликав до себе командуючий армією генерал Красовський, я зустрів там багато командирів авіаційних корпусів і дивізій – відомих, досвідчених, бойових генералів, серед яких я мав вигляд хлопчиська.

Красовський, Рязанов, Полбін, Каманін, Галунов, Архангельський, Нанейшвілі, Вітрук, Утін... Такого сузір'я генеральських зірок мені ще ніколи не доводилося бачити. За кожним із них стояла сила.

Бомбардувальники Полбіна...Цей генерал сам водить армади «петлякових», по його безпосередній команді вони скидають на ворожі позиції сотні бомб. Він вніс багато нового в тактику бомбардувальної авіації. Штурмовики Рязанова, Вітрука, Каманіна билися під Бєлгородом, за визволення Києва, Правобережної України.

Яка могутня ударна сила в їхніх руках! Я з захопленням дивився на високого, худорлявого Рязанова, міцно збитого, кремезного Вітрука, приземкуватого Каманіна. Пам'ятаю, Каманін разом з іншими учасниками челюскінської епопеї приїздив у наше училище, ми слухали його розповідь і мріяли про подвиги. Кілька корпусів винищувальної авіації на одному фронті – чи це не свідчення нашого змужніння, переваги нашої авіації над люфтваффе агресивної Німеччини!

Виблискуючи голеною головою, добрий і водночас суворий командуючий армією інформував командирів про становище на 1-му Українському фронті, в загальних рисах поставив перед кожним з'єднанням завдання. Нашому корпусу доручено прикривати танкові армії.

Голос Красовського звучав переконливо. У всьому відчувалося, що має відбутися великий наступ: Радянська Армія повинна визволити останні метри української землі, вийти на західні кордони СРСР і почати розгром окупантів у Польщі. Розмах бойових дій передбачався величезний. Зрозумівши це, я почав тривожитися, аби не підвести командування, а ви­правдати покладені на дивізію надії.

До початку наступу моїй дивізії наказали перелетіти на польовий аеродром під Бродами. Я знайшов на карті вказа­ний пункт: він був розташований у кількох кілометрах від переднього краю. Ніби підтверджуючи це, зі штабу корпусу передали уточнення – перелітати парами, на найменшій ви­соті, у сутінках; якщо ворог виявить нас на аеродромі, накриє артилерією.

Таких суворих умов нам ще ніколи не ставили. Я згадав Синжерею. Там ми сиділи подалі від фронту. Артилерійський обстріл аеродрому може винести з ладу всю дивізію.

Увечері, з сутінками, я полетів на аеродром, оглянув підходи до нього, маскувальні засоби. Другого дня запросив до себе командирів полків – Бориса Глинку, Лук'янова, Крюкова, дав належні інструкції. Коли ледь стемніло, почався переліт. На новому аеродромі кожну хвилину з ходу приземляла ся пара.

Вранці зі свого льотного поля ми без біноклів спостерігали за переднім краєм. Наступного вечора закінчили переліт. Усю ніч люди майже не спали, готувалися. На світанку біля бойових машин відбулися мітинги.

Битва почалася на наших очах. Сотнями пішли бомбардувальники. Ми зі свого аеродрому бачили, як ринулися вперед з укриттів наші танки, як, долаючи всілякі наземні перешкоди, прорвали ворожу оборону.

Тепер настала наша черга. Ворог кинув у бій авіацію – ми полетіли назустріч «юнкерсам» і «мессершміттам».

Я пішов на завдання з дванадцятьма «аерокобрами» шістнадцятого полку. Більше сорока «юнкерсів» і «хейнкелів» під прикриттям «фокке-вульфів» летіло до фронту. Хмарність не дозволяла нам маневрувати по висоті, й ми змушені були атакувати з ходу. «Юнкерси», побачивши нас, стали в коло самооборони. Слабину цього порядку я і мої колеги добре знали: вриваючись у центр кола, ми атакували бомбардувальники. Вийшовши з атаки, кожний із нас розвертався і повторював напад.

Пішли до землі перші збиті «юнкерси». Я тільки розстріляв другого, атакованого мною бомбардувальника, як праворуч, над крилом – вогненна траса. Пішов напівпереворотом.

Траса обірвалася. Згори пронеслися Сухов і Жердєв. Молодці! Це вони виручили мене. Продовжую атаку й збиваю «Хейнкель-129». А на тій самій висоті, прямо в лоб, суне другий. Пам'ятаю, що він броньований, а його снаряди довгі й гострі, як голки, – протитанкові. А мені ще ледь-ледь протягти, і я зіб'ю ще одного «юнкерса». Та «хейнкель» ось-ось відкриє вогонь і рознесе мою «кобру». Я випустив чергу, рвонув машину вгору. Чую вибухи. «Хейнкель» промайнув піді мною. Влучив по мені? Мій літак іде нормально. До мене наближається «п'ятдесятка» Голубєва.

– Подивись, чи немає пробоїн у моїй машині?

Голубєв наблизився. Погойдав крилами: немає.

Які ж звуки я чув? Що трапилося? Мабуть, у момент напруження я забув зняти палець з гашетки. Приціл, ворог поглинали всю увагу, і лише коли «хейнкель» був уже піді мною, я почув свою стрільбу. Так, коли наближаєшся до ворога, бачиш його, виявляється, вся енергія спрямовується тільки в зір...

Радянські війська обминули Броди, пішли на захід. Танки вже виходили на кордон. Наша дивізія билася в повітрі над Равою-Руською, над польськими селищами Любленець, Цешанув, Синява. Перші німецькі літаки впали на польську землю від влучних атак Клубова, Вільямсона, Лиховида.

Блискучий бій провела тут група Крюкова і Боброва. Зустрівши далеко на підході групу «Хейнкелів-111» – вони йшли без прикриття, очевидно, в німців уже не вистачало винищувачів для супроводження, – одним дружним ударом згори група відразу збила кілька бомбардувальників. Тих, що тікали, розсіювалися, винищувачі переслідували, добивали, доки були патрони. Більше десятка «хейнкелів» довго догоряло на полях поблизу того місця, де колись уперше в світі таранним ударом Нестеров збив ворожий літак.

У бою над радянським прикордонням блиснув відвагою Слава Берьозкін. Одного разу він рано-вранці полетів у парі на розвідку. «Фокке-вульфи» вже були в повітрі, випередивши свої бомбардувальники. Вони нав'язали бій нашій парі. Ведучий Івашко став атакувати. Вогонь, вихід на висоту. В цей час на нього напали інші. Берьозкін не зміг перетяти їм шлях до свого ведучого. Снаряди вибухнули в літаку Івашка. Він відвалив і пішов у напрямку свого аеродрому. Берьозкін кликав Івашка по радіо, але той не відповідав.

«Фоккери» кинулися навздогін. Берьозкін рвонувся захищати свого товариша й командира. «Фоккери» насіли на нього ще лютіше. Тепер Берьозкіну треба було оборонятися і захищати Івашка. Щоб відвернути увагу «фокке-вульфів» од літака Івашка, Берьозкін пішов назустріч німецькій парі. Вони проскочили повз нього. Берьозкін майстерно розвернувся й атакував веденого. Вогонь молодого льотчика був точний, навальний – «фокке-вульф» загорівся. Інші накинулися на Берьозкіна. Івашко вже зник – це була перемога. Берьозкін спікірував до землі й одірвався від переслідувачів. Вони гналися за ним. Уже внизу, над самою землею, Берьозкіну підвернувся другий «фокке-вульф», і він розстріляв його. Ще переслідування, але наш винищувач летів додому, а чужі – все далі й далі від свого аеродрому. Вони повернули назад.

Берьозкін не дотягнув до своєї бази: в цьому поєдинку він утратив і орієнтування, і лік часу. Приземлився в полі, серед хлібів.

Коли він дістався до свого аеродрому, тут на нього чекали дві радості: по-перше, живий і неушкоджений Івашко, а по-друге, сам командуючий армією генерал Пухов надіслав у полк добре слово про перемогу хороброго винищувача. Ввечері перед усім полком я прикріпив на груди Берьозкіну другий орден – орден Слави.

На станції наведення я стежив за діями кожної групи, знав результати усіх боїв. Коли бій розчленився, коли «мисливці» віддалялися в глиб розташування ворога, я з нетерпінням чекав, чи всі повернуться додому, чи перетягнуті, мере і передній край.

Одного разу бачу – загорілася «кобра», Хто це? Що робитиме пілот? Намагався зв'язатися з ним по радіо. Не відповів. Значить, справи погані. Стежу, чекаю, що буде далі. Хвіст диму розростається, швидкість падіння машини збільшується. «Ну, стрибай же, стрибай!» – кричу я, кричать льотчику всі, хто бачить це лихо. З літака відокремилась цятка, згодом розкрився парашут. Все відбувається над полем бою. Тепер чекаєш, куди понесе вітер.

Незабаром я встановив, що збитим виявився Борис Глинка. Будь-яку втрату переживаєш, а таку ще більше. Як міг зазнати невдачі такий майстер? Лечу в полк розібратися, дошукатись причин. Учора мені повідомили, що не повернувся із завдання ще один наш винищувач – старший лейтенант Дев'ятаєв. Тільки детальний аналіз невдач озброює людей умінням перемагати.

Поки я прибув у полк, там стало відомо, що Глинку підібрали наші піхотинці й відправили в госпіталь. «Кобра» не терпить тих, хто її кидає, – майже кожного вона калічить своїм стабілізатором. Глинці теж перепало. У розмові з'ясувалося, що Борис узяв веденим молодого льотчика-стажера, а бій видався важкий. У самій гущі, в клубку, ведений відірвався. Під час аналізу мені довелося повторювати прописні істини: чим легше даються перемоги над ворогом, тим суворіше треба дотримуватися порядку на землі й у повітрі. Від Самозаспокоєння до поразки – один крок. Чому Глинка, командир полку, пішов у такий напружений бій незлітаною парою? Відповідь одна: його полонила самовпевненість.

Борис Глинка підлікується, повернеться в полк. А ось Дев'ятаєв... Він вистрибнув з парашутом над ворожою територією. День-два почекали, подзвонили в штаби – ніде нічого не чути. Що ж, скоро ми й не почуємо про нього. Його проковтнула страшна ніч, полон, неволя. Не він перший, не він останній. Одним, підбитим над ворожою територією, вдалося тікати відразу – як Лавриненкову, наприклад. Інші пройдуть табори, камери в'язниць, тортури допитів, і хто виживе, той повернеться до рідного полку, а хто й загине...

Що чекає Дев'ятаєва? Де він тепер?

Я замислився над долею цього льотчика, повертаючись у штаб дивізії. Нам уже надійшов наказ перебазуватися в район Рави-Руської. Це, мабуть, буде останній аеродром на нашій землі. Де ж приземлився Дев'ятаєв? Навіть якщо його не схоплять, важко йому буде дістатися до фронту – в лісах західних областей України блукають зграї бандерівців.

У ті дні можна було передбачити багато шляхів, які вже приводили льотчиків, що потрапляли до рук фашистських вояк, на Батьківщину. Я знав ці шляхи. Але Дев'ятаєв знайшов зовсім інший шлях – теж героїчний подвиг. Він здійснив його в тилу ворога. Цей подвиг не відразу було визнано й належно оцінено, але він не залишився забутим. Через багато років після перемоги слава знайшла Дев'ятаєва і повернула його історії Великої Вітчизняної війни, історії свого рідного полку, нашої дивізії. Тепер ми знаємо подробиці його важкого повернення на Батьківщину.

Дев'ятаєва схопили гітлерівці, як тільки він приземлився. Почалися допити, катування. Льотчик мужньо зніс усі муки, не видав ніякої таємниці. Протокол його допиту, захоплений разом з іншими трофейними паперами, теж був знайдений через багато років. Він став чудовим матеріалом до його біографії.

Дев'ятаєва кинули у концтабір Клейнкенінгсберг. Тут він задумав тікати. Поділився таємницею з товаришами, ті приєдналися до нього. Взялися робити підкоп з барака. Важка робота забирала останні сили, виснажувала. Але коли хід був уже готовий, якийсь зрадник видав їх. Тяжкий моральний удар, муки катувань.

Наприкінці вересня 1944 року Дев'ятаєва і всіх співучасників утечі, побитих, голодних, босих і брудних, в одному ганчір'ї, пригнали у табір Заксенхаузен. Над бараками здіймалась і диміла труба крематорію. Її чорний дим цілий день ховав од людей сонце. Дев'ятаєв уник спалення в печі лише завдяки допомозі таких самих, як він. Йому вдалося обміняти бирку з номером і взяти прізвище померлого полоненого.

Уже не Дев'ятаєвим він потрапив на німецький воєнний аеродром на острові в Балтійському морі. Працюючи біля стоянок літаків заступом, льотчик нічим не виказував, хто він. Калатало серце, перехоплювало подих, коли він порався біля «хейнкеля» і позирав на кабіну. Тепер Дев'ятаєв знову повернувся до мрії про втечу. Для її здійснення потрібні були товариші, і він знайшов їх. Одного разу, вбивши вартового, десять радянських військовополонених забралися в літак «Хейнкель-111». Життя всіх тепер було в руках Дев'ятаєва. Чи зуміє він запустити мотор незнайомого літака й злетіти? Чи зможе прорватися крізь вогонь, відкритий по ньому?

Дивний був екіпаж «Хейнкеля-111», який приземлився 8 лютого 1945 року на радянській землі. Десять чоловік у смугастому одязі, зарослі бородами, з бирками на грудях вийшли з літака, який плюхнувся «животом» на мерзлу землю. Один із них був льотчик Дев'ятаєв.

Розслідування обставин утечі цієї групи надовго поховало в паперах самовідданий вчинок радянських людей і передусім їх натхненника.

Лише коли було сказано правдиве слово про подвиг, Дев'ятаєв, моторист судна, що плавало по Волзі, прибув у Москву, щоб зустрітися із своїми друзями, згадати разом з ними подробиці їхнього перельоту.

У ті дні, через багато років, я побачив колишнього свого льотчика, про якого багато думав на фронті, мислено йшов з ним тяжкими стежками ворожого полону. Ми з Дев'ятаєвим на карті розшукали той населений пункт Львівської області, з якого він вилетів на бойове завдання, пригадали повітряний бій. Він розповів, як крадькома, працюючи на аеродромі, зазирав у кабіну «хейнкеля», як розібрався в його приладах за кілька хвилин, як тяжко було злетіти з невеликої площадки...

Герой Радянського Союзу Дев'ятаєв вписав себе в історію нашої дивізії оцим сміливим маршрутом і поставив своє ім'я в один ряд із тими, хто славно воював у ті роки.

Та все це відбулося потім. А поки що ми втратили ще одного хороброго льотчика, повідомили його рідним про те, що він «не повернувся з бойового завдання».

На зміну йому прийшли відразу троє – Довбня, Карпович, Баришев. Довбня був збитий над Молдавією в сорок першому році, і його, як і Баришева, визволили наші війська в одному з таборів для військовополонених. Карпович прилетів з Москви. Він закінчив курси начальників штабів і за цей час пристосувався малорухомою рукою управляти літаком. Усі троє такими різними шляхами повернулися до рідного полку, а тепер рвалися літати. Тільки літати, ходити в бій! Вони не могли відсиджуватися десь у штабах, тилових частинах. Підтренували їх і знову прийняли в бойовий колектив льотчиків. Правда, за Карповича довелося лаятися з тими, хто був проти, щоб він літав.

Це варто було робити в ім'я перемоги. Цього вимагало життя. Особливо я усвідомлював становище Довбні. Ми були тепер дуже несхожими. Між нами така велика різниця в пройденому шляху, заслугах, званні.

2

Танкові армії Катукова й Рибалка, які прикривав наш корпус, вийшли на Сан. Ми перелітали на аеродром біля Рави-Руської. Пізно ввечері я приїхав у відведений для мене дім місцевого жителя. Господар зустрів мене у дворі й, дізнавшись по одягу, що я льотчик, сказав:



– Здрастуйте, товаришу льотник. Тридцять років тому в нас були на постої руські льотники. Німця воювали вони й тоді. Нестеров літав над нашою Равою-Руською, а над Жовквою таранив ворога.

Я не все розбирав у його мові. Часте згадування «льотник Нестеров» ясно дало зрозуміти, що селянин зберігав у пам'яті важливі події з історії нашої вітчизняної авіації. Ми продовжували бесіду в моїй кімнаті, біля географічної карти. Я показав йому місто, повідомив, що недавно був там, на батьківщині Нестерова, що бачив дружину й дочку прославленого пілота. Старий докладно й красномовно намалював переді мною картину повітряного бою тих далеких років, момент відважного «наскоку» одного «яроплана» на інший.

У мене залишилося від цієї бесіди світле враження: українці свято берегли в пам'яті подвиг російського льотчика.

Не встигли ми обжитись у Раві-Руській – перелетіли на аеродром біля Любечува. Придатна для зльоту смуга тут вузька, машини сідають між двома рядами стоянок. Перше приземлення стало одночасно й тренуванням: треба відразу ж іти на бойове завдання. Інших аеродромів нам не обіцяють – на польській території не всі льотні площі відомі, а тим більше вивчені й підготовлені.

Літаки всіх полків група за групою ідуть прикривати танки – їхній наступ продовжується.

Їдучи машиною з штабу на аеродром, натрапляю на велике скопище підвід. Колона зовсім схожа на ту, що доводилося бачити біля Дніпра в сорок першому році. «Мабуть, селяни тікають з прифронтової смуги»,– подумав я. Жінки, діти, старі сидять зверху на домашньому скарбі. До возів прив'язані корови, вівці.

Зупинив машину. Селяни від усіх підвід посходились до мене. З їхніх малозрозумілих висловлювань усе-таки окреслюється трагічна ситуація. Вони – поляки. Їх вигнали з рідного села бандерівці. Зараз вони повернулись і стоять, не наважуючись наблизитися до своїх осель. Табір на колесах у цей час для них надійніший від власних хат. Слухаючи їх, мимоволі зв'язуєш в одне ціле все, що вже відоме про діяльність злісних банд, які порушують спокій, труд, життя людей на визволеній від фашистів території. У дорозі з підозрою поглядаю на зустрічних перехожих, вдивляюсь у гаї. Думається: це фашизм діями цих покидьків, бандерівців, вніс розлад між простих людей українських і польських сіл.

У першу ж ніч наш аеродром обстріляли бандерівці. Не поранили нікого, нічого не пошкодили, але кілька пострілів з лісу примусили всіх не спати цілу ніч. Довелось підкопувати землю під колесами шасі літаків, щоб поставити їх по горизонту і мати можливість вести вогонь із кулеметів по ворожому лісу. В кабінах чергували техніки, механіки і час від часу обстрілювали ліс.

Слухаючи серед ночі періодичну стрілянину, я згадав про підводи, жінок, дітей. Так, велику війну завжди супроводжує і бандитизм. Бандерівщина – явище місцеве, нікчемне, але воно тероризує нас. Можливо, в його завдання саме і входить це – не дати нам відпочити вночі, виснажувати нас.

Тільки заснув – телефонний дзвінок. Відкрив очі – і ні­чого не бачу, в кімнаті завішені вікна. В трубці – голос начальника штабу Абрамовича:

– Вибачте, що розбудив. Подивіться у вікно. Відсунув ковдру, визирнув. Напроти, за полем, горить село, куди направились поляки, яких ми зустріли вдень. Підняли до зброї роту зв'язку й охорони, відправили на машинах. Незабаром почалася несамовита стрілянина. Затихло все і тільки на ранок.

Уранці я об'їхав село. Фронт звідси вже далеко, а тут картина страшної трагедії: спалені хати, обгорілі трупи; Назустріч біжить хлопчик. Заплаканий, тре кулачками обличчя. В очах страх і відчай. Польські слова не зрозумілі мені, а хочеться все почути від нього, цього свідка розправи бандитів над ні в чому не винними людьми. Хлопчик сховався в саду, а коли повернувся до хати, побачив убитих батьків. Він вказує рукою, куди тікали бандерівці, коли на них натиснули наші солдати. Темний ліс ховає сліди погромників...

З аеродрому, розташованого поблизу лісу, безперервно йдуть бойові вильоти. Літаки, стрімко злітаючи над землею, беруть курс на захід. Напрямок руху наших груп визначено залізною армадою танків, що клином врізалися в оборону ворога. Вістря цього клину, накресленого на штабних картах, уже сягає синьої смуги Вісли. Коли дивишся на це, вражає уяву: як швидко змінилась обстановка на фронті! Львів, за визволення якого почалась оця битва, вже залишено далеко позаду. Нам не довелося навіть пролітати над ним, ми були значно далі на північ. Хто побував у місті, розповідав нам про його красиві споруди, про його площі, парки. Манило до себе древнє західноукраїнське місто, треба було б з'їздити туди, подивитись на нього...

Але битва кликала вперед, далі на захід. Ось ми вже й на польській території, за кордоном. Пролітаючи над незнайомою землею, пильно вдивляєшся в її прикмети, обриси місцевості. Тут усе чомусь насторожує. Тепер льотчики дуже остерігаються вимушених посадок і на визволеній від гітлерівців території. Ніхто не знає, чим його зустріне ліс, як поставляться до нього в селі. Таке становище панувало недовго, поки саме життя не змінило його. Воно розкрило невідоме, визначились наші взаємини з місцевим польським населенням.

Випадок, який трапився з льотчиком сусіднього винищувального з'єднання, описаний в армійській газеті «Крылья победы», став відомий кожному нашому авіаторові. Польська земля зразу стала ближчою всім, ріднішою.

Андрій Качковський повертався з бойового завдання на підбитому літаку й думав тільки про те, як би перетягти за Сан. Там, недалеко за рікою, як він пам'ятав по карті, була наша, радянська земля, а тут, по цей бік ріки, – польська. Він не боявся цих сіл з довгими солом'яними стріхами, не остерігався людей, які збирали хліб на вузеньких нивках, – просто ніхто з льотчиків там серед них один не бував, і тому так хотілося перетягти через Сан.

Коли Качковський опам'ятався після удару об землю, він передусім подумав про те, що ріка позаду нього, пригадав, як крила торкалися гілок лози, що росла вздовж берега.

До літака збіглися люди в білих полотняних штанях і сорочках, у солом'яних брилях, з косами й граблями в руках. Він дивився на всіх з кабіни й не знав, що робити. Потім хтось гукнув його незнайомою мовою. Качковський зрозумів, що приземлився на польській землі. Сидів, роздумуючи, як бути далі. А люди, побачивши, що льотчик отямився, повилазили на крила, відчинили кабіну й, ласкаво всміхаючись до пілота, взяли його попід руки, допомогли підвестися.

Цілою юрбою повели до села, влаштували на квартиру, запропонували змінити білизну, верхній одяг, пригостили і вклали в постіль відпочити. Біля його літака поставили озброєну мисливськими рушницями варту. Вранці він побачив біля себе чистий, випрасуваний одяг, а у дворі – цілий натовп цікавих дітей!

Вдень у полі, біля винищувача, сів По-2. Це з полку прилетіли за Качковським. Усе село проводжало двох радянських авіаторів – вони були для них першими посланцями нашого народу. Поляки поставилися до них з особливою гостинністю і радістю. Кабіну По-2 завалили яблуками, закидали квітами.

Розповідь льотчика у полку, нарис у газеті про це блискавично поширилися серед авіаторів. Усім стало ясно, що ми вступили на братню землю, відкриту для походу нашої армії на захід, до лігва фашистського звіра.

У перших числах серпня радянські наземні війська з ходу форсували Віслу, зайняли плацдарм на її західному березі й закріпилися там. Наша дивізія перемістилася за Сан, а через декілька днів штаб і два полки перебазувались на аеродром, розміщений у кількох кілометрах од Вісли. Штаб на тривалий час розквартирувався в Мокшишуві.

Це польське село назавжди запам'яталося мені й моїм друзям радісними, незабутніми подіями нашого фронтового життя і тяжкими втратами нашої бойової сім'ї.

3

Наступ радянських військ, який можна було порівняти тільки з могутнім потоком повені, сповільнився. Зовсім недавно, у липні, війська нашого фронту стояли перед Львовом, а на початку серпня ми літали на прикриття переправ через Віслу. Танки сталевими плечами розсували тіснуватий сандомирський плацдарм за Віслою.



У ці дні я з ранку до вечора перебував на КП разом із командиром корпусу штурмовиків Рязановим. Ворожої авіації в повітрі стало менше. Наші винищувачі, перелетівши за Віслу, більше вдивляються в землю, ніж у простори неба: треба було серйозно допомагати піхотинцям у відбитті контрнаступу гітлерівців. Ворог був добре-таки наляканий – від Вісли до самої Німеччини не було великих водних перепон, а він розумів, що віщував йому сандомирський плацдарм.

Біля нашого бліндажа безперервно б'ють гармати. Провівши групи на ціль, я спостерігаю за артилеристами, які мечуться в диму і пилу. «Богові війни» вистачає роботи. Перед траншеями горять, підпалені гарматами і літаками, німецькі танки, бронетранспортери.

Рязанов раз по раз викликає групи штурмовиків, а я – винищувачів для прикриття поля бою. Наприкінці патрулювання наші «кобри», знижуючись, поливають свинцем ряди ворожої піхоти.

– Робіть ще один захід! – наказує Рязанов штурмовикам, помітивши не знищені вогневі точки.

Увечері, повернувшись до штабу, просиджую кілька годин над паперами, в бесідах з Мачнєвим, Абрамовичем, своїм заступником Гореглядом. Треба осмислити події дня, розв'язати назрілі питання.

Коли забуваєш про те, що ти в хаті поляка, все здається звичайним, коли ж відволікаєшся від фронтових турбот, думаєш, що тебе оточує «закордон», що недалеко звідси замок графа Тарновського, жіночий монастир, а на вуличках вивіски над приватними крамничками, перукарнями, що серед тополь і в'язів високо в небо підніс хрест старий костьол.

На квартирі помічаєш ті самі прикмети іншого світу. В моїй кімнаті різьблене дерев'яне ліжко, пофарбовані довгі лави. На стінах херувими й паперові троянди. Поміж них я прикріпив силуети різних ворожих літаків, по яких тренуюсь у прицілюванні. Це саме роблять і пілоти моєї бойової вісімки, які часто заходять до мене.

Наш господар (зі мною жив Горегляд) допізна сидить на ґанку. Коли ми проходимо повз нього, він мовчки проводжає нас вивчаючим поглядом. Ад'ютант уже дещо вивідав про нього і розповів мені. Поляк воював на фронті, був у полоні, відморозив пальці ніг. Ходити йому важко. Його стан зрозумілий. Бувалий солдат приглядається до нас. Буржуазна пропаганда поширювала про радянських людей усілякі небилиці, залякувала народ...

У селах поряд з Мокшишувом розмістилися танкова частина, госпіталь. Льотчики тягнуться до місцевих жителів: там бувають танці, багато дівчат. Молоді хлопці, помічаю, під вечір ошатно вдягаються, на обличчях – свято. Так, в сьому нашому житті тут, у Мокшишуві, над Віслою відчувається подих свята, яке наближається. Це передчуття оволоділо всіма.

Вдома, у кімнаті, ще раз перебираю в думках події дня. Звільняючись від піднесеного настрою, думаю про тих наших льотчиків, хто цього тихого місячного вечора лежить десь на госпітальному ліжку. Раптом спало на думку, що про один наш літак більше тижня нічого невідомо. Ще коли вилітали з аеродрому поблизу Рави-Руської, одна підбита «кобра» сіла в полі, на північний захід од Львова. Приземляючись, літак підломив «ногу». Дізнавшись про це, ми послали туди штурмана ескадрильї Лиховида, техніка й механіка, щоб організували евакуацію машини. Минув тиждень, а від команди немає ніяких вістей.

Подзвонив Абрамовичу. Він теж дуже схвильований безвістю, але нічого нового сказати не може. Тільки нагадав, що кілька днів тому туди послано посилений загін з п'ятнадцяти чоловік.

– Треба усіх повернути додому до вісімнадцятого, – сказав я.

– Будемо сподіватися, що повернуться, – відповів Абрамович. – Справжнє свято – коли всі в зборі.

І він, виявляється, думає про свято. Так, адже через тиждень – День авіації!

Уранці – ті самі клопоти. Виїхав на передній край. Льотчики вже від зорі біля машин. Сандомирський плацдарм перетворився тепер на головне поле битви на цій ділянці, а наш аеродром – поблизу. Разом із піхотинцями й артилеристами ми відстоювали цю «малу землю» – крайній західний рубіж нашого фронту.

День авіації наближався. Він викликав у нас святковий настрій. Льотчики чекали від нього чогось особливо радісного. Військово-повітряні сили піднесли славу нашої могутньої, найпередовішої в світі авіації. Усі знали, що до цього дня командування приурочувало нагородження, присвоєння воїнських звань.

Доходили чутки про можливе присвоєння мені звання тричі Героя Радянського Союзу. Мені було віддано належне в нагородах і службовому підвищенні. По кількості збитих літаків я утримував рекорд не тільки серед льотчиків Радянського Союзу, а й усіх авіаторів країн антигітлерівської коаліції. З сімдесяти одного збитого мною літака п'ятдесят дев'ять були зараховані. У липні, місяць тому, «Известия» повідомили про те, що американські газети «Нью-Йорк геральд трібюн», «Нью-Йорк таймс» та інші опублікували про мене статті, назвавши мене «найкращим льотчиком у нинішній війні».

Вісімнадцяте серпня ми відзначили урочистим шикуванням з оголошенням наказів по дивізії – декого з солдатів і молодших командирів нагороджено медалями, відзначено присвоєнням військових звань, подяками. Одні льотчики йшли на завдання, інші, які залишалися, тренувались над аеродромом.

Головні святкові розваги відкладалися на вечір, коли всі – з дороги і з поля бою – повернуться додому. Після святкової вечері хлопці пішли на танці, казарми спустіли. У селі дзвеніли пісні, музика, а в будинках – жодного вогника. В повітрі зрідка пролітали ворожі розвідники. Десь далеко спалахували зірниці – чи то вибухали скинуті бомби, чи то стріляли артилерійські батареї.

Я з Гореглядом пройшов повз старого солдата-ординарця, що сидів на призьбі. Він повідомив, що начальник штабу просив негайно подзвонити. Невже щось із Москви?

Абрамович говорить про одержані з армії накази, про нагородження льотчиків дивізії, перелічує прізвища. Кожне з них викликає в мене приємні спогади і задоволення. Обличчя виринають в уяві в найрізноманітніших ситуаціях боїв і щоденного життя, кожне світиться яскравим променем радості – світлом милої Батьківщини, її дорогої нагороди.

За вікном чути гармошку.

– Так, – продовжує Абрамович діловим тоном, – приїхала команда з вимушеної.

– Що там? Де Лиховид?

– Сумні вісті.

Начальник штабу докладно переповідає доповідь командира загону.

Коли наші під'їхали до лісового села, де приземлився літак, їх обстріляли з горищ. Солдати відповіли вогнем і вступили в село. Тут дізналися, де знаходиться потерпілий аварію літак, і вирушили туди. Знайшли «аерокобру», яка застряла в болоті, а неподалік, на пагорбі, – залишки вогнища. Серед полін у попелі лежали два обгорілі трупи. По них ледь упізнали штурмана Лиховида і техніка. Третього, механіка, не знайшли.

З донесення неважко було здогадатися про кривавий почерк бандерівців.

Поклавши трубку, я подивився на Горегляда й ординарця. Вони ставили на стіл, застелений газетами, пляшки, склянки, закуску. Я згадав, що ми збиралися запросити на вечерю начальника штабу.

В котрий уже раз під час війни звістка про загибель друзів приходить до нас саме тієї хвилини, коли навколо по-особливому відчуваємо радість життя. У такі моменти смерть друга, воїна гнітить нестерпно.

Ми нашвидкуруч перекусили й полягали спати. Погасивши світло, я в думках довго не міг відірватися од страшного видіння: як на вогні горять люди. Полум'я охоплює тіла.

Хто вони, ті, що відновили засоби інквізиції в наш час?!

Тільки заснув, а можливо, мені так здалося, – почув наполегливий стукіт у вікно.

– Хто там?

– Зі штабу. Офіцер зв'язку.

– Що трапилося?

– Вам телеграма, товаришу полковник. Я підняв ковдру, яка затуляла вікно.

– З Москви, товаришу полковник.

Закалатало серце. Одягаюсь у темряві, забувши про лампу. Увійшов ординарець, запалив світло.

– Телеграма з Москви, – повторює він.

Мені приємно ще раз почути: «З Москви». Отже, щось надзвичайно важливе, що стосується тільки мене.

Офіцер зв'язку став на порозі, випростався, тримає в руці папірець. З його сяючого обличчя, з радісного погляду, з того, як він завмер, ніби не наважуючись розкрити мою таємницю, я здогадуюсь.

Так. Це воно.

– Дозвольте вас поздоровити, товаришу гвардії полковник. Ви – тричі Герой Радянського Союзу!

З ліжка схоплюється Горегляд, у кімнату вбігає шофер. Дзвонить телефон.

– Вирушаємо до вас, – говорить Абрамович, потім ще чийсь голос.

Люди заповнюють кімнату. їхня радість підносить мене вгору. Звідти видно так далеко, там дихається дуже легко.

Ми сидимо в тісному колі біля столу, розмовляємо. Дзвонить телефон, звідкись здалеку звучать теплі, збуджені слова. Вони виповнюють кімнату, всіх нас почуттям сердечності.

Здається, прискорився прихід ранку. У двір повалили льотчики. Мої бойові друзі. Обійми, потиски рук. Кожному хочеться сказати особливо теплі слова, але не кожен знаходить їх. Та навіщо ті слова, якщо самі друзі поруч. А з нами всі спогади про бої над Молдавією, Україною, Кубанню, над Кримом, над Чорним морем... Скільки виміряно небесних просторів, скільки випущено по ворогові трас, скільки пройдено доріг! Якщо дружбу завойовано в небі війни, вона проста й небагатослівна. Вона вся висловлена в погляді, в потиску міцної, надійної руки.

Рєчкалов, Труд, Клубов, Трофимов, Федоров, Сухов, Берьозкін, Вахненко. їх багато. Це їхня відвага, їхня вірність товариству й обов'язку збільшували мою відвагу і силу. Вони, сподвижники-льотчики, поруч зі мною, і я зазнаю великої радості. Я подумав про те, яке щастя відчули б ми всі, коли б зараз серед нас були Миронов, Соколов, Атрашкевич, Нікітін, Фадєєв, Олефіренко...

Як високо оцінила Батьківщина мої заслуги! Я. усвідомлюючи велич цієї нагороди, почував себе в боргу перед Вітчизною.

А ще цього ранку мені хотілося побачити Новосибірськ, стати на рідну сибірську землю.

Та день кликав до буденних фронтових справ. Наземні війська поволі, але все далі й далі розширювали сандомирський плацдарм. Він набирав могутньої сили, що згодом мала грянути новими наступами. І ми літали, літали.

З нашим домом у Мокшишуві розпрощався Горегляд – його висунули на посаду командира дивізії, а до мене призначили Пала Палича – ветерана війни Крюкова. Від нього полк прийняв Бобров. Такі переміщення, коли гарні люди йдуть угору, завжди радують.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка