Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка23/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

ЗЕМЛЯ СИБІРСЬКА


1

На фронті все відчутніше позначалося затишшя. Ворог, не добившись успіху, змирився з тим становищем, яке продиктувала йому наша сила. Осінь уже нагадувала про себе. Вилітати доводилось усе рідше. Чим менше ставало бойової роботи, тим більше треба було завантажувати людей продуманим, цілеспрямованим навчанням.

Одного разу, прилетівши на аеродром, я побачив майже на всіх літаках величезні барвисті малюнки. На одному – піковий туз, на другому – чортик грає на гітарі... Льотчики, які зустріли мене, виключно молодь, гордо поглядали на свої витвори.

– Що за символи? – спитав я, не виявляючи до них будь-якого ставлення.

– Розпізнавальні знаки. Намалювали самі, товаришу гвардії полковник, – першим відгукнувся Графін, кремезний, широкоплечий лейтенант, який наслідував Фадєєва у мові, ході, манерах триматися.

– А номери навіщо?

Графін, якого всі звали просто Граф, запалився бажанням «просвітити» мене:

– Деяким цифрам у нас віри нема! Ось, наприклад, десятка – вона зовсім не живе. Штурман полку Петров – і той на десятці зазнав невдачі.

– Це ж як? Що трапилось?

– А те, що вже дома, на посадочній доріжці, набив собі гулю.

– Я щось не чув про це.

– Припарками лоб лікує, на люди не показується – саме тому й не чули. А підвела його клята десятка. Та ще як підвела! Після того, коли на його літаку написали ту цифру, гепнувся. Ось як!.. Хай ліпше будуть малюнки.

Вибухнув сміх – Графін відчував, коли саме підкинути вдале слівце, й умів, де треба, показати мімікою.

– А як у вас, товаришу лейтенант, із випивкою? Не захоплюєтесь? Малювали ж бо не інакше, як «під мухою»,– спитав я відверто. Графін розгубився.

– Вгадали, товаришу комдив, – одказав хтось із льотчиків. – Відзначали призначення Графіна комеском, ну, й захотілося втяти щось оригінальне.

Я хотів було наказати, щоб позмивали всі оті тузи, чортики, голуби, стріли, маючи на увазі, що яскраві плями на літаку дуже зручні для прицілювання, але потім вирішив: нехай попустують. Тим більше – на фронті поки що спокійно...

Дивізія готувалася до нового наступу. Всі наші думки були про Берлін – оплот фашизму. В листах до дружини, матері я говорив про зустріч у рідному Новосибірську після перемоги над ворогом.

І раптом... Це «раптом» завжди приносить нам несподіванки. Мене й моїх товаришів – Рєчкалова, Гуляєва, яким присвоїли в цей час звання двічі Героя, Федорова, Труда – їх нагородили першою Золотою Зіркою – викликали до Москви для вручення високих нагород.

До столиці ми прилетіли надвечір. Уранці мали з'явитися в Кремль. Не мали часу подбати про парадний одяг, змінити старенькі фронтові кашкети на нові. Часу не забракло тільки для хвилювань і роздумів.

Коли пройшли під кам'яними склепіннями Спаської вежі й побачили просторі майдани Кремля, пройнялися великою, невимовною гордістю за велич цього славетного історичного місця нашої Батьківщини. Здавалося, кожен твій крок тут чує вся країна, ти в ці хвилини на очах перед усім народом, звідси тебе бачать і Сибір, і Україна, і польське село Мокшишув.

Нагороди вручав Микола Михайлович Шверник. Його ласкавий погляд, добра усмішка, простота і статечність надавали особливої урочистості й зворушливості. Я прийняв з його рук Золоту Зірку і грамоту про присвоєння звання тричі Героя Радянського Союзу під номером один. Услід за цим мені подали нагороду нашої дивізії за відзнаку в останніх боях.

– Дев'ята гвардійська Маріупольсько-Сандомирська винищувальна дивізія нагороджується орденом Богдана Хмельницького, – почули я і мої товариші.

«Сандомирська...» Це почесне звання завойоване вже під моїм командуванням. Усвідомлення цього успіху викликало гордість за льотчиків, техніків, за весь особовий склад дивізії.

На Красній площі ми потрапили в полон до журналістів, фотокореспондентів, москвичів. Мені й моїм товаришам довго несила була пробитися крізь натовп. У номері готелю надривався невгамовний телефон.

У штабі ВПС, куди запросили на розмову, нас прийняв головний маршал авіації Новиков, генерали Шиманов, Нікітін, Туркель. На закінчення прийому головний маршал сказав, що дзвонив з Новосибірська секретар обкому партії М. В. Кулагін і просив на кілька днів відпустити мене у рідне місто. Я, затамувавши подих, чекав, що скаже Новиков далі.

– Земляків треба поважати. П'ять днів вам для поїздки в Сибір. П'ять і ні години більше. На вас чекає фронт.

Це була друга велика нагорода і для мене, і для Рєчкалова, йому надавалась можливість відвідати рідний Урал.

Ми вийшли на вулицю. Тепер п'ять діб одділяли нас від війни. П'ять діб життя вдома, у своїх містах, у колі рідних і близьких – це щастя випадало не всім, і тому воно таке дороге, велике.

Усього п'ять діб... Швидше б на літак!

Передпольотний день, по вінця виповнений зустрічами, закінчився для нас. пізно вночі. Москва вже спала, коли ми розмовляли з першим секретарем ЦК ВЛКСМ Михайловим про методи і форми комсомольської роботи у фронтових умовах, про виховання молодих льотчиків, про наші юнацькі роки.

Тут, у кабінеті секретаря, мені представили комсомольського журналіста, який уже був готовий до далекої подорожі в Новосибірськ разом зі мною.

– Юрій Жуков, – назвався він, поквапливо звільняючи правицю від важкого блокнота.

– Вважаймо це початком знайомства з вашими гвардійцями, – сказав Михайлов. – Потім він приїде до вас на фронт. Молоді треба розповідати про льотчиків Великої Вітчизняної війни.

Ми потиснули один одному руки й пішли, щоб рано-вранці зійтися на аеродромі. Лі-2 – літак командуючого авіацією – мабуть, ніколи ще не ніс на собі стільки журналістів, фоторепортерів, кінооператорів. Для мене це була поїздка додому, короткочасний відпочинок у колі своєї сім'ї, для Рєчкалова – те саме, а тим, хто супроводжував нас, – відповідальна робота й багато турбот.

Летіли навстріч сонцю. Воно швидше, ніж у спостереженні із землі, піднімалося над горизонтом, заливаючи світлом простори, що тут і там бралися жовтавими барвами осені.

Я летів назустріч юності, своєму дитинству.

2

...Усі дні, поки агітлітак-«юнкерс» стояв на плацу за містом, ми, хлопчаки, з ранку до темряви вешталися на аеродромі. Якось, повернувшись із такого чергування, я заявив удома, що хочу їхати вчитися на льотчика.



Було це за вечерею. Навколо столу сиділа вся наша велика сім'я. Батько щойно прийшов з роботи, весь у червоній цегляній пилюці, стомлений і, як траплялось, напідпитку. Напевне, тут, за столом, батька дуже дратували нестатки сім'ї. Дізнавшись про мій намір, він скипів:

– Он воно що! Так ти, льотчику, тому й школу пропускаєш?

Брати й сестричка засміялися з мого нового прізвиська. А мені було не до сміху – батько знімав з себе ремінь.

– Я покажу тобі льотчика!

Перше покарання за мрію нависало наді мною. Довелося шукати порятунку за спиною бабусі.

– Не чіпай, Іване! – випросталась бабуся перед батьком.

Ремінь полетів десь у куток, а вечеря скінчилася сімейною сваркою.

Цікаво, що бабуся зовсім по-іншому поставилась до моєї мрії. Вона любила нас, дітей, але найбільше мене – чи не тому, що, як усі твердили, я був схожий на свого діда. Дуже часто, коли я потрапляв бабусі на очі, вона, бувало, приголубить, пригорне мене, замріяно погладить по голівці й прокаже: «О, бідолашний ти мій...» У такі хвилини погляд бабусі спрямовувався кудись удалину, очі зволожувалися, ставали сумними. Мабуть, схожістю на діда я нагадував їй про тяжке життя, що випало на їхню долю, як і на долю всіх переселенців до Сибіру. «Яка то доля чекає на тебе? – німо питали її очі. – Хоча б не така нещасна й безталанна, як у твого діда».

Діда я не пам'ятав. Але про нього дуже багато розповідала бабуся. З її спогадів я знав усю історію його життя і злигоднів у пошуках щастя в невідомому суворому краї Сибіру.

Одного неврожайного року – а такі лиха часто охоплювали райони центральної Росії – дід з бабусею і дворічним сином, моїм батьком, та з іншими голодуючими вирушили в Сибір. Після довгих-предовгих митарств важкими курними шляхами дісталися річки Обі й селища з такою ж назвою і осіли тут на постійне проживання.

Селище на перетині великого водного шляху і залізничної магістралі швидко зростало, перетворювалось у містечко Новоніколаєвськ; із 1925 року – Новосибірськ. Виріс і мій батько. Разом з дідом став працювати каменярем. А з дідом незабаром скоїлась біда. Одного разу на будівництві треба було перенести великий гранітний камінь. У трьох робітників забракло сил навіть зрушити його з місця. Ну, а дід любив похизуватися перед слабосильними, як казала бабуся, «був таким силачем, прости йому, господи, що ніякої ваги в руках не чув». От дід і затіяв суперечку. Мовляв, чвертку горілки на стіл – і камінь буде перенесено. Зробить це він сам, без будь-чиєї допомоги.

Дід виграв, але це далося йому дорогою ціною: дістав грижу. З кожним днем почував себе гірше й гірше і незабаром уже зовсім не зміг працювати каменярем. Добре, що батько до цього часу обзавівся сім'єю, і старим було де голову прихилити. Але дід, по натурі енергійний, працелюбний, прагнучи хоч як-небудь допомагати сім'ї, найнявся сторожем до багатого купця. Усіляких гендлярів, промисловців, ділків на той час було вже немало в Новоніколаєвську. З усіх кінців Росії стікалися ці глитаї на багаті сибірські землі.

Купець, у магазині якого сторожував дід, виявився не кращим од інших здирників.

Наставало різдво. За домовленістю увечері, в перший день різдва, купець запросив діда до себе, щоб вручити річну платню й віддячити за вірну службу. Посадив за стіл, почастував горілкою. Поки дід допивав чарку, відбувся розрахунок, розрахунок сповна: син купця обухом сокири тарахнув діда по голові. Вважаючи, що з наймитом покінчено і його заробіток лишиться в кишені, батько з сином витягли «труп», прикопали його у гної, щоб уночі опустити в ополонку.

Але діда й цього разу виручила живучість: у теплому, перепрілому гною він отямився і закривавлений доплентав уночі додому...

Я запам'ятав цю розповідь бабусі на все життя. Коли ж, збувало, хтось із старожилів вихваляв колишні часи й легке життя, я згадував свого діда і криваву розправу над ним.

...Наступного року над нашим містом уже кружляли літаки. Вулицями ходили льотчики з яскравими нашивками крилець на рукавах. У перші дні їх цілим натовпом переслідували дітлахи, серед яких був, звичайно, і я. Тоді ж я почав не без гордості носити замість шапки куплений у магазині шолом. Наслідуючи дорослих, іноді забавлявся цигаркою. Моя вчителька, дізнавшись, що я хочу стати льотчиком, задумала скористатися з цього прагнення, щоб примусити облишити куріння. Повела мене до анатомічного музею і біля муляжу легенів сказала:

– Дивись, які легені у тих, хто курить. З такими льотчиком не бути.

Я відразу ж припинив недитячу забаву, а потім не зносив навіть запаху тютюнового диму. Шкільні друзі, дізнавшись про моє відвідування музею, про розмову з учителькою, наділили мене прізвиськом «Сашко-льотчик», яке так і прилипло до мене.

У той же час я став займатися фізкультурою. Хотів бути сильним, здоровим. Досягти цього, я знав, можна лише підняттям ваги. Роздобув гирі й під час ранкової зарядки у дворі піднімав їх.

Образ льотчика, неодмінно фізично міцного, загартованого, невідступно стояв переді мною, у всьому визначав мою поведінку.

1926 року, перед тим як мав піти в п'ятий клас, я і мій шістнадцятирічний брат Василь захворіли на скарлатину. Після сорокаденного балансування на краю смерті з лікарні вийшов тільки я.

Смерть брата, який уже допомагав нашій великій сім'ї, змусила мене залишити навчання і піти працювати. Послали мене учнем до мого дядька-покрівельника. Напівглухий од гуркоту заліза, невеликий на зріст, худорлявий, з корявими, чорними від оліфи й фарби пальцями, дядько Петро вважався найкращим покрівельником у місті. , Я швидко перейняв од нього нехитру науку, почав заробляти.

Дядько мене любив, але мені часто перепадало від нього «для порядку», як він казав.

З дахів будинків хороше видно було, як злітали й сідали літаки. Я так захоплювався цим видовиськом, що за­бував про роботу. Голос дядька не раз повертав мене «на землю»:

– Гляди-но, сам не злети з даху. Ану, берись за молоток!

Наступного літа я вже працював у «Сиббудтресті». Роботи вистачало – місто будувалося, треба було комусь крити дахи великих чотириповерхових будинків. Я часто працював понаднормово.

Буваючи в Новосибірську, я і тепер з гордістю дивлюся на будинки, в яких є і моя праця – праця покрівельника.

Того ж таки року, одного разу, проходячи центральною вулицею міста – Червоним проспектом, побачив на газетній вітрині об'яву про набір до льотної школи. Зупинився, прочитав – і від несподіванки завмер. Ще раз прочитав, а зрушити з місця не можу. «До школи приймаються особи, які закінчили семирічку...» Чудово! Але нижче «вимагають» спеціальність токаря, слюсаря або тесляра.

Засмучений, довго блукав вулицями. Виходить, з моєю спеціальністю в льотчики ніколи не потраплю. Прощавай, моя мріє!

Дряпаючись по дахах, щодня думав про ту об'яву, про свій омріяний намір. Як же бути? Щоб потрапити в учні токаря, слюсаря чи тесляра, потрібно стати на облік у біржі праці, яка була в місті головним розподілювачем робочої сили по підприємствах. А підприємств було на той час у Новосибірську – один єдиний завод «Труд» і залізничне депо. Безробітної молоді – тисячі! І все ж я, як тільки закінчився літній сезон, став на облік у біржі праці й почав щодня ходити в цю прокурену, завжди битком набиту кімнату відмічатися.

Батьки, яким більше не нагадував про свій намір стати льотчиком, у цей час умовляли мого другого дядька-бухгалтера влаштувати мене учнем рахівника. Така «інтелігентна» професія для багатьох була тоді вінцем мрій. А я визнавав лише те, що відкривало дорогу в авіацію.

Коли в сім'ї зайшла мова про рахівника, я категорично відмовився. Це призвело до нових суперечок.

Минав час. Знову влітку працював покрівельником, а взимку вчився у школі. Так 1928 року закінчив семирічку, а біржа праці нічим не допомогла мені.

Настав рік першої народногосподарської п'ятирічки. Новосибірську, невеличкому містечкові, яке неофіційно йменували столицею Сибіру, у плані першої п'ятирічки відводилось одне з провідних місць. Тут швидкими темпами будувалися заводи. За широкою Об'ю у степу, поряд з Кривощоковом, закладався великий завод «Сибкомбайн». Молодь радісно зітхнула – усім безробітним відкрилась дорога на новобудови. А біржі праці – атрибутові старого світу – настав кінець!

Робітники для нового велетня машинобудування готувалися у школах ФЗУ. Серед трьох тисяч перших «фабзайців» опинився і я.

Мене зарахували до слюсарного відділення.

Щоб не бути для сім'ї тягарем, я одного разу, зібравши свої нехитрі пожитки, залишив дім. Дім, у якому народився і виріс. Тут залишив дитинство і зробив рішучий крок у захоплюючі й тяжкі роки юнацтва. Виявилося, що того дня я залишив рідний дім назавжди.

Влаштувався жити в гуртожитку. Його чотириповерхове приміщення стояло на самому краю соцмістечка. Вийдеш з дверей – перед тобою степ, що сягав ген-ген за обрій. Подивишся праворуч – за рікою Об'ю синіє тайга.

Тяжкими були роки навчання у ФЗУ. Стипендія маленька, від батьків допомоги нема ніякої. Зима, сибірський мороз такий, що, здається, дзвенить повітря, а на ногах черевички, стоптані влітку.

Розпорядок дня в мене був дуже твердий. До четвертої дня – навчання у ФЗУ, ввечері – в машинобудівному інституті при заводі. У вільні години виконував комсомольське доручення: керував гуртком раціоналізаторів і винахідників. Це навантаження дали мені тому, що я подав кілька пропо­зицій щодо поліпшення виробничого процесу.

У нашій кімнаті жили шістнадцять чоловік, у сусідніх – не менше. Продукти одержували по картках, і харчів, звичайно, завжди не вистачало.

На першому поверсі під нами був хлібний ларьок, який знадливим запахом часто нагадував про себе. Як тільки до нього під'їжджала підвода, ми всією кімнатою з шумом мчали по сходах униз. Поспішали, щоб нас не випередив хтось. За розвантаження хліба нам завжди перепадала хлібина-дві.

За допомогою молотка, обмотаного оголеним дротом, кип'ятили чай і блаженно запивали свіжий хліб окропом без цукру й заварки.

Життя в колективі міцно здружувало, добре регулювало наші взаємини. З перших днів навчання у ФЗУ я потоваришував з Мишком Сихвортом, Костею Лобастовим, братами Бовстрочуками... Спокійний, вольовий і твердохарактерний Мишко багатьох стримував у хвилини нерозсудливих затій. Коли Сихворт втручався в суперечку, все швидко з'ясовувалося. Працював він з вогником, старанно, і ми наслідували його.

Наша група першою закінчила ФЗУ і була направлена на роботу в цех слюсарями.

Мишко Сихворт, Костя Лобастов і я жили в одній кімнаті, наші лещата в цеху були поряд, у вечірньому інституті ми теж умудрялися вміститися за однією партою. От лише спортом займалися нарізно. Я – легкою атлетикою, взимку – лижами й ковзанами. Мишко піднімав вагу, а Костя відгадував ребуси.

Одного разу я завів з друзями мову про авіацію.

– На чому ж ти літатимеш? На паперових зміях? – жартував Костя.

– На зміях? Приходьте взавтра, покажу на чому!

Саме в ті дні організувався планерний гурток. Бажаючих уже записалося багато, але я хотів, щоб першими увійшли до нього мої друзі.

Незабаром було призначене перше заняття в клубі Тсоавіахіму; Мишко і Костя теж прийшли туди й побачили новенький планер, що пах клеєм і свіжою фарбою.

Перейшовши на завод, я вже як старший у сім'ї допомагав батькові утримувати бабусю, матір, а також чотирьох братів і сестру, які навчалися в школі.

1932 року мене, Мишка Сихворта і Костю Лобастова призначили інструкторами ФЗУ. Тепер ми самі навчали хлопчиків і дівчаток.

Одного погожого травневого дня мене й моїх друзів викликали до комітету комсомолу.

– Розпишіться ось тут, – сказав комсорг школи ФЗУ і вручив нам червоні книжечки комсомольських путівок.

Приголомшений, я не вірив очам своїм: прямо вгорі було накреслено: «Молодь, на літаки!» Я мало не застрибав од радощів, але мене спинив Сихворт:

– Зачекай радіти. Спочатку пройди комісію.

Чи мені боятися медичної комісії? Невже я марно займався спортом?

До льотних шкіл відбір був дуже суворий, багатьом не пощастило. Не пройшов комісію Костя, знайшли відхилення від норми і в Мишка. Я один із нашої нерозлучної трійки одержав призначення до льотної школи.

Я вже бачив себе в літаку, моя давня мрія вела прямо до мети. Ніщо вже, здавалося, не могло зашкодити здійсненню мого прагнення, яким я жив довгі роки.

Наприкінці травня поїзд повіз мене на захід. Вагони прогуркотіли по мосту через Об. А там – степ і степ...

Згодом почалися ліси, гори. Я ще ніколи не бачив гір, і ці приземкуваті пасма здалися мені справді височезними.

...Ось вони, Уральські гори, під крилами нашого літака. Я вперше бачу їх з висоти, бачу всю панораму Уралу.

Літак знижувався. Я озирнувся й побачив Рєчкалова, який сидів позаду мене. Він показав мені у вікно, радісно всміхаючись:

– Моя рідна сторононька! – вигукнув так, що всі почули ці слова крізь гудіння моторів.

Під нами був Свердловськ. Гори, різноколірні розсипи будинків і будиночків, лабіринт провулків і доріг. Труби й дим заводів. Могутній арсенал країни – Урал ніби кликав нас до себе.

3

У Свердловську ми мали затриматися лише на кілька годин.



Що могли показати нам, фронтовикам, пізнього вечора керівники великого міста? Звичайно ж, завод, організувати зустріч з робітниками. Величезні цехи «Уралмашу», щирі розмови з творцями грізних танків найповніше представляли тоді Свердловськ, переконливо свідчили про єдність фронту і тилу.

У цеху відбувся мітинг. Трибуною для ораторів служив танк. Промови вливалися в шум машин. В очах людей відбивалися спалахи плавок, горіла ненависть до ворога. Наші привіти з фронту, наші запевнення розгромити загарбників на їхній території танули в оплесках робітників, що стояли біля трибуни й біля верстатів. Обличчя людей засвідчували втому, але в трудовому ритмі заводу ми вбачали поступ твердої волі народу, потік його величезної творчої енергії.

Свердловчани почастували нас вечерею, і ми вирушили на аеродром. Уранці літак продовжив рейс на схід.

Після тяжких випробувань, після далеких, пройдених з боями шляхів рідна земля ще дорожча. Вдивляючись у її обриси, знаходиш на ній красу, створену руками людськими, і з хвилюванням чекаєш, коли знову побачиш щось знайомо м дитинства.

Степ. Стрічкою в'ється залізниця. Рясніє, дробиться щось на небокраї. Це «щось» виявляється неймовірно великим, воно встає, насувається вшир. Невже Новосибірськ?

Я пам'ятав це місто значно меншим. Не бачив його цілих сім років. Востаннє приїздив сюди з Ленінграда на похорон батька.

Так, це Новосибірськ. Винищувачі, які зустріли для ескорту наш Лі-2, йдуть зовсім поряд. Вони принесли нам у небо привіт рідного міста.

Кореспонденти, мої супутники, готуються до приземлення. А я не можу відірватися од вікна. З висоти ніколи не бачив Новосибірська, але сотні разів проходив його з кінця в кінець пішки, знав його проспекти й вулички, діброви за Кам'янкою і степ за огорожею будови «Сибкомбайну». Однак зараз нічого не впізнаю. Аеродром чомусь опинився посеред міста, а він лежав за другою Єльцівкою. Що за нові заводи, нові житлові масиви?

Змовкли мотори. Гримить оркестр. Кілька кроків по трапу відділяють мене од матері, дружини, від моєї землі, а як важко їх пройти, коли звучить музика, коли тобі плещуть, коли серце сповнене великими людськими почуттями.

Здається, всіх обійшов, усім, хто був ближче, потиснув руки. Але он там, із-за спин дорослих, проштовхуються хлопчаки. Не можу пройти повз них, подався їм назустріч. Оченята палають. Чи не так і я в дитинстві прикипав поглядом до льотчика, одягненого в шкіряну тужурку, таку саму, як моя куртка? Чи не рветься в кого-небудь із них у ці хвилини серце в голубу височінь?

Тільки після мітингу нарешті опинився поруч з матір'ю і дружиною. Багато готувався їм сказати, але забракло слів. Радісно бачити їх, бути разом, думати про те, що попереду є кілька належних нам днів. У руках квіти, яскраво світить сонце теплого осіннього дня. Мабуть, цей стан душі, який був у мене, слід називати щастям. Марії, яка довго-предовго чекала цього дня, вже тяжко встигати йти за всіма, і я думаю про те, що дружині в такому стані особливо необхідна близькість чоловіка.

По дорозі додому, в машині, слухаючи розповідь матері про братів, я згадав Петра, але поки що змовчав про нього. Розпитував про те, як вона сама лагодила дах нашого старого будинку.

Не доїжджаючи до центру, машина раніше, ніж треба, звернула в провулок.

– Куди ми їдемо?

Тепер помічаю з усмішок, що від мене всі приховують якусь приємну таємницю. Відразу мені ніхто прямо не відповів

– Зараз дізнаєшся куди, потерпи трішки, – каже секретар обкому Михайло Васильович Кулагін.

Вулицю заповнив натовп. Ми зупинилися. І тут мене обрадували: міськвиконком переселив мою сім'ю в новий будинок. Я подякував товаришам за турботу, але будинку поки що не бачу: люди оточили, обступили його так щільно, що ніде ступити. І знову радісні обличчя, теплі вітання, квіти. Старожили-новосибірці й діти, діти... І тут сказати треба спасибі за увагу, за сердечність. Які добрі, які гарні люди живуть у моїй рідній стороні!..

У домі просторо, світло, затишно. На стінах фотографії, які пам'ятаю з дитинства. Мати зупинилася перед ними, подивилась на мене, схлипнула. Мабуть, згадала мене і всіх нас, братів, маленькими, згадала батька, тяжкі часи свого життя.

– Коли ви з'їдетесь усі?

– Мабуть, ніколи, мамо. Петра, вважай, уже немає.

– Нема?!

– Зустрів я одного на фронті. Разом із ним служив.

– Серце моє чуло, синку, що загинув. Прямий він був, не обходив труднощів. А на війні...

Марія показала свою кімнату. Фронтові фотографії нагадали нам інші дні. Нам би присісти біля вікна – мені так багато треба розповісти про наших спільних друзів, про дні, прожиті без неї, про свої почуття, але треби приймати гостем. Стіл уже накритий, а гості йдуть і йдуть...

За обідом Кулагін запитав мене:

– Який ухвалимо план роботи?

– Роботи? Не відпочинку?

– Ні. Чекають на заводах. Щоб об'їхати всі, нам потрібен місяць.

– Мені дали п'ять днів.

– Знаю. Чотири дні – людям, один – собі. Згоден?

– Якщо це необхідно, звичайно.

Заграла гармошка, з нею зазмагалась гітара. А ось заспівали сибіряки.

Рідна пісне, давно я не чув тебе такою, якою ти дзвениш-розливаєшся, окрилюєш душу, кличеш на простір тільки тут, у Сибіру! Чи є вище щастя для людини, яка після боїв, після тяжких випробувань та розлуки з рідними і близькими повертається у славі додому, зустрічає на собі ласкавий погляд матері, відчуває тепло руки коханої, бачить друзів юності, ровесників, товаришів і чує пісню, в якій зринає твоя рідна земля?!

...Зй, баргузин, пошевеливай вал,

Молодцу плыть недалечко...

4

Кожна людина певною мірою духовно єднається з іншими людьми, з колективом, якщо ті віддали їй частку своїх сил, свого досвіду і яким вона в свою чергу залишила щось від себе.



До заповітної крилатої мрії я ішов через новобудови й цехи «Сибкомбайну», через класи школи фабрично-заводського навчання. Крила льотчика підняли мене до високої слави, я повернувся до свого міста тричі Героєм, і перші слова подяки за те, що мене вчили, виховували, хотілося сказати своєму заводові. Я повинен поділити свою радість з усіма, хто працює біля верстатів на мене, на багатьох...

Відвідав місто, головні вулиці, новий театр, вокзал – усе тут вражало, але мене тягло на «Сибкомбайн». Там чекали. І я не менше рвався туди.

Під час розмови в заводоуправлінні директор сказав, що «Сибкомбайн» працює на перемогу. Коли я на фронті брав до рук снаряди, патрони, які виблискували чистою міддю, замислювався над тим, скільки їх витрачається щодня, як трудівники встигають забезпечувати ними кожний аеродром, кожний танк, кожного бійця?

Зараз переді мною був рідний завод. Він зумів з першого ж дня війни перебудуватися на воєнний лад. Навколо Новосибірська, на Заріччі, розкинулися десятки підприємств, покликаних до життя суворим часом, волею народу. Я бачив на власні очі героїчні звершення. Ось де беруть початок ріки нашої грізної сили. Ось де народжується наша перемога.

– З чого почнемо? – спитав директор.

– З фабзавучу, – відповів я, позирнувши на Бовстрочука, який стояв поруч зі мною.

Мій ровесник усміхнувся, в його погляді, в його обличчі відгукнулися юнацькі роки, незабутні своїми труднощами й успіхами.

Бовстрочук і Ломов від учора скрізь зі мною. Уже розповіли про свої пройдені шляхи, про те, як стали спеціалістами, де тепер знаходиться хто із наших друзів. Присутність Бовстрочука і Ломова, їхні розповіді остаточно повернули мене до тутешнього життя.

Вузенькі коридори, низькі кімнати класів. Невже вони були такими й тоді? Може, здалися мені саме такими після просторів неба? А приємно опинитися біля столу, де ти відповідав урок, де здавав першу відшліфовану деталь.

Учні щільно обступили, дивляться, чекають, що скажу. Я привітав їх. Побажав успіхів у навчанні. Хотілося повідати, як важко було колись міському юнакові поступити навіть у фабзавуч, як нелегко було нам учитися. Та по них бачу, що в нинішній воєнний час їм теж несолодко.

– Дайте-но мені напилок, друзі! Чи поміряюся тепер .умінням з вами?

– А чи не забув? – питає широкоплечий Ломов.

– Побачимо.

Фабзавучники тісняться, кожен шукане щілинку, щоб простежити за моєю роботою. І майстер – свого вчителя я, на жаль, не застав – косить вибагливим поглядом на мої руки: чи не зіпсую, мовляв, таку цінну заготовку? Довелося, звичайно, постаратися. Ну, приймайте деталь. І ось вона в руках майстра, по ній забігав кронциркуль. Під загальний сміх і схвалення оголошується оцінка.

Ні, не забуто науку, набуту в цих стінах. І мені надзвичайно дороге це визнання. Тепер я тут своя людина.

Учні показують свої роботи, розповідають про соціалістичне змагання, запрошують оглянути гуртожиток, їдальню. Дивлячись на молодь, згадую себе, Сихворта, Лобастова і, думаю про те, що через десяток років у кожного хлопця визначиться власний шлях і кожний піде далеко-далеко, за­лишивши ці кімнати, коридори, і вони колись теж здадуться їм тісними.

– До побачення, «фабзайці»!

Ми йдемо вздовж розкопаних котлованів, недобудованих стін – завод розростається. Та ось і величезні корпуси, яких за мене не було. Тут голос металу, механізмів, клекіт праці. Дим, спалахи, дзвін, шум, рухи... Але все відразу відступає, коли здіймається хвиля радісних вигуків тих, хто зібрався на зустріч. Люди створили цей завод-велетень, вони виплавляють метал для фронту, чекають від нашої армії остаточного розгрому ворога. Їх надихають наші перемоги в боях, мене захоплює їхня праця, потік зброї, що йде з мого рідного міста до берегів Вісли.

Робітники показують мені верстати, досконалі автомати, я потискую їм руки, помічаючи стомлені, бліді обличчя. Молода жінка дивиться на мене очима, повними сліз, а потім несподівано відводить погляд убік, нахиляється до верстата. Зробивши кілька кроків, я озирнувся. Жінка, схилившись, гірко плакала.

– Вчора отримала сповіщення про свого, – тихо каже механік цеху Бовстрочук.

Тилове місто відчуває війну і труднощами, і напруженням у праці, і жертвами. Фронт поглинає сили, матеріальні цінності, людські життя. Від цієї думки все, що бачу, здається мені іншим, безрадісним. Та люди своїм оптимізмом не дають упасти в розпач.

Переді мною нашвидкуруч написаний яскравий транспарант: «Працювати для перемоги так, як воює Покришкін!» Дівчата у червоних хусточках, дуже схожі на тих, які працювали тут колись, у роки першої п'ятирічки, підносять мені сибірські осінні квіти. Дівочі усмішки, очі сяють з радості життя. Мені хочеться затриматися біля їхніх "верстатів, розповісти про хлопців-льотчиків... Я не проти, щоб навіть назвати імена тих моїх друзів із шістнадцятого, яким часом так бракує листа з Батьківщини. Але попереду тисі ж самі обличчя – дівчата й хлопці, котрі чекають біля верстатів...

Наступного дня – інші заводи, нові зустрічі. В одному з цехів помітив дівчинку років дванадцяти, яка стояла перед купками невеличких деталей і втирала очі.

– Що сталося? – питаю.

Вона швидко оправилася від розгубленості, привела себе до ладу. Та відповіла так само крізь сльози:

– Старалася, старалася, а мене не визнали першою в змаганні.

– Чи варто так тужити?

– Я завжди займала перше місце, а зараз...

– Що ви робите? – запитав я.

Вона, маленька на зріст, вертка, зрадівши, швидко взяла кілька деталей, склала їх, і я побачив бронзовий краник.

– Притираю, щоб приставало щільно... Щоб не текло.

Утриматися від похвали її майстерності я не міг, не мав права. Адже ця, здавалося б, незначна робота її дитячих рук безпосередньо стосувалася бойової справи авіаторів і впливала на долю кожного льотчика. Хто-хто, а ми, пілоти, знаємо, чим загрожує літаку нехай найменша щілина в кранику бензопроводу.

Директор відзначив, що дівчинка – кращий спеціаліст на заводі у цій справі, і я від щирого серця подякував їй од імені льотчиків. Якщо вона страждає через те, що виявилась не першою в роботі, значить, хоче нашої швидкої перемоги.

Мітинги на заводах, зустрічі в школах, на підприємствах одбирали весь час. Нарешті треба відлітати на фронт. Обком партії «випросив» у маршала Новикова ще «один день для комсомолу». Під час мого перебування в Новосибірську молодь і комсомольці розгорнули збір коштів на подарунок гвардійцям-льотчикам. Дванадцять мільйонів карбованців зібрали мої земляки у фонд придбання літаків для льотчиків нашої дивізії.

Ось вона, юнь Новосибірська!.. Заповнивши величезну Совєтську площу, прийшла сюди, щоб передати палкий привіт воїнам фронту, сказати про свій бойовий подарунок. Запальні, промови, натхненні, обличчя, міцні потиски рук. Як мені все це вмістити в пам'яті, в серці? Адже й повинен усе донести до фронтовиків, повідати їм про любов народу до на­шої армії, про його трудові подвиги.

Вирує море голосів та оплесків. Я слухаю і в думках лину до своїх товаришів, на аеродром біля Вісли. Кипіння праці тисяч, їх ненависть до ворога, моральна єдність піднімають нас, ведуть у бій. Могутня сила, рівної якій немає в світі, перемагає найнебезпечнішого і найлютішого ворога – фашизм.

Я кажу про це у виступі, кажу про те, що готовий віддати життя, кров крапля за краплею, аби розквітало моє місто, щоб кожен юнак і кожна дівчина мого Новосибірська здійснили заповітні мрії і на віку не знали війни.

На мітингу обирається делегація молоді, яка вирушить разом зі мною до Москви для вручення подарованих літаків.

Рано-вранці у холодній імлі біля нашого Лі-2 знову бачу людей, які віддали мені шість днів. Вони бажають бойових успіхів на фронті, дружина і мати – найшвидшого повернення додому. Кінооператори затримують камери на нас із Марією, а нам тяжко, дуже тяжко розлучатися. Шість днів промайнули як один день. Ми не встигли навіть про все переговорити.

А мотори кличуть.

До побачення, рідний краю! До зустрічі, мої близькі!

На фронт!

По дорозі ми підібрали у Свердловську Рєчкалова, а в Москві одержали Ла-7. Облітавши над аеродромом нові винищувачі, вирушили до Мінська. За наступної посадки у Бресті виявилося, що в одній із машин розрегулювався карбюратор – дуже бив вогонь із вихлопних труб, утруднюючи політ. Ми квапилися, але це примусило нас затриматися на ніч. Так ми побували в місті, що лежало в руїнах.

Уранці взяли курс на фронт.

Здалеку впізнав Мокшишув. Приземлилися – зійшовся весь полк. Красиві потужні винищувачі викликали гордість – вони були кращими від «аерокобр» за льотно-тактичними даними й озброєнням.

Господар дому, побачивши мене, підвівся з призьби. Я думав, хоче сказати щось, тому навіть зупинився перед ним, а він, помітивши три зірки, випростався і по-польському віддав честь.

У кімнаті на столі лежала ціла пака нечитаних газет. Розглядаючи їх, натрапив на фото, під яким стояв підпис: «Подарунок майбутній дитині тричі Героя». Сибіряки підносили Марії дитячі сорочечки. Знову все ожило. Дні, проведені вдома, відлунилися тут, на польській землі. «Дитині тричі Героя...» Тепер дуже часто думатиму про своїх. Відстань майже не мала ніякого значення. Лише позавчора я був у глибокому Сибіру.

Сьогодні канонада переднього краю чується в моїй хаті перекатами пізнього грому.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка