Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка24/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

ЗАТИШШЯ ПЕРЕД БУРЕЮ


1

Залізний вузол фронтів усе тугіше стискувався навколо фашистської Німеччини. З півночі наші війська підступили до Пруссії, з півдня – насувалися через Угорщину, Чехословаччину. Плече в плече з нашою армією ставали озброєні народні сили Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії. Поряд з нами воював корпус генерала Свободи. Осінь сорок четвер­того року вже писала вирок тим, хто розв'язав війну й приніс стільки горя світові.

На нашому фронті трималося стійке затишшя. Винищувачі зрідка вилітали на прикриття передових позицій. Але чим далі на захід просувалися війська сусідніх фронтів, тим більше відчувалася необхідність наступу з сандомирського плацдарму.

Увесь жовтень – сонячний і теплий – на аеродромах не вщухав гуркіт тренувальних польотів. «Аерокобри» тепер усе частіше відпочивали. «Лавочкіни» не охолоджувалися з ранку до вечора. Перенавчання на нові літаки стало нашим найпершим бойовим завданням. Ла-7 на весь полк ще не на­дійшли, на них чекали. Та навіть якщо їх і не буде найближчим часом і нам доведеться продовжувати війну на «кобрах», тренування на вітчизняних винищувачах не завадить. До остаточної битви треба готуватись якнайстаранніше.

Після кожної перерви в бойових діях перед черговим наступом у мене завжди було таке відчуття, ніби вперше включався у війну. Час наступу, кліматичні умови, своєрідна наземна обстановка вимагала особливої, ретельної підготовки до кожної операції. Пізно восени й узимку в цих краях багато днів похмурих, з туманами, раптовими хуртовинами, тому наші льотчики знову взялися освоювати досвід польотів за несприятливої погоди, повітряних боїв під хмарами, «вільного полювання». Молоді пілоти слухали розповіді бувалих, з ветеранами заняття провадив я сам.

Досвід дивізії знадобився для всієї повітряної армії – газета «Крылья победы» розпочала обговорення нашої «бойової школи». До нас знову зачастили кореспонденти, письменники, кінооператори. Статті наших воїнів про взаємодію в парі, про перехоплення, атаку, розвідку винищувачів друкувалися також у інших газетах. Доводилося й мені сидіти вечорами за столом, щоб поділитися своїми думками про патрулювання при багатошаровій захмареності, про бій на малих висотах.

Усе цінне, здобуте в боях раніше, треба передати всім. Участь у тактичних конференціях, теоретичних дискусіях, виступи в газетах, тренувальні польоти – все тепер вважається обов'язковим, потрібним для перемоги. Дрібниць немає, є різнобічне, цілеспрямоване життя в умовах фронту. Діяльність, зусилля кожного працювали на перемогу.

У ці дні багато було роботи політпрацівникам, партійним і комсомольським організаціям. Похід за кордон, у чужі країни вимагав постійного партійного впливу на виховання людей, зміцнення воїнської дисципліни, високого розуміння всіма почесного обов'язку воїна нашої країни. І тамтешнє життя, зарубіжна дійсність давали нашим політпрацівникам переконливі факти, матеріал для бесід, лекцій, екскурсій. Одного з цих днів політвідділ організував поїздку льотчиків і техніків для огляду німецького концтабору в Майданеку. Коли автомашини з людьми повернулися додому, прямо на аеродромі виник мітинг. Тут оратори не виступали із заздалегідь написаними промовами – слова лилися від щирих сердець. Авіатори сповна вперше побачили на свої очі «новий порядок», який насаджувався фашизмом у Європі. Попіл спалених, трупи закопаних напівживими в ямах, склади мільйонів пар взуття дітей і дорослих, тих, кого закатовано в таборах, збурювали ще більшу ненависть у душі, кликали до зброї, до повного знищення коричневої чуми.

В англійській пресі в цей час публікувалися, – а наші газети коментували їх, викриваючи шкідливу суть, – заклики жалісливих леді до всепрощення гітлерівських катів. Льотчики, які відвідали концтабір у Майданеку, відповіли англійським буржуа готовністю сповна розквитатися з фашистськими інквізиторами.

Одного разу, повернувшись із полку, застав у себе кореспондента Юрія Жукова. Він приїхав до нас, щоб познайомитися з льотчиками і продовжувати роботу над книгою. Ми довго розмовляли. У журналіста був серйозний задум, він готувався віддати роки цій роботі, щоб відтворити фронтове життя авіаторів. Йому необхідні були безпосередні контакти з льотчиками, наші поради. Ми разом приїхали на аеродром шістнадцятого полку, я представив кореспондентові Клубова.

Про Клубова я багато розповідав журналістові в Москві, в літаку по дорозі до Новосибірська. Саме про таких льотчиків, думав я, треба писати книги. Він добре воював, командував ескадрильєю. До кінця жовтня на його рахунку було тридцять дев'ять німецьких літаків, збитих у повітрі. Командування на тоді вже представило його до звання двічі Героя.

Через годину ми з Клубовим були на полігоні поблизу аеродрому. Тут винищувачі пікірували, націлювалися і стріляли по мішені – квадрату, посипаному білим піском. Коли в небі затихало, ми перевіряли влучення, відмічали, чиї вони. Клубов радів: льотчики стріляли відмінно.

Увечері в тому ж приміщенні, де жили льотчики, демонструвався довоєнний фільм «У старому Чикаго». Сюди прийшли глядачі із госпіталю, з сусідніх частин. Кінопересувка немилосердно тарахкотіла. Люди стояли, сиділи просто на підлозі. Зі стін на них похмуро дивилися портрети польських графів. У не засклені ще вікна задував прохолодний вітер. Потім грав духовий оркестр, який привела сюди із сусіднього села комсомольський працівник політвідділу Ірина Дрягіна – популярна серед молоді дивізії своїми невичерпними затіями.

Гулко бив барабан, різко брали високі ноти труби. Та саме для танців і треба було такої музики. Кружляли майже всі, хто вмістився у залі напівзруйнованого панського будинку. Тут колись гриміли мазурки, тепер танцювались вальси, фокстроти...

– Давай сербіяночку! – зажадав Андрій Труд.

Коли в цей хвацький танок пустилося багато хлопців і дівчат, коли барабан уже не в силі був заглушити тупотіння ніг, дзенькіт орденів і медалей, радісних вигуків, я раптом помітив Клубова. Він стояв осторонь, притулившись до стіни. Його обпалене обличчя при тьмяному світлі було сумним.

Про що він думав? Я ніколи не бачив його таким – відірваним од усіх, таким зосередженим на чомусь своєму, замкненим у собі. Невже людина здатна передчувати нещастя?

Чому я того вечора не підійшов до нього, не заговорив з ним, не розвіяв його думок, не розігнав недобрих передчуттів?

Удома знову згадав Клубова. Намагався уявити його після війни, в сім'ї, з діточками, дружиною.

За щастя, за мирне життя Клубов заплатив тяжкими випробуваннями. Хлопці розповідали, як тяжко він зносив поранення. Обпалене обличчя все було забинтоване. Льотчика годували самі друзі – заливали йому в рот крізь прорізаний бинт лише рідку їжу.

Через дев'ятнадцять років з книги Юрія Жукова «Один «миг» из тысяч» я довідався про те, що говорив йому Олександр Клубов своєї передостанньої ночі. Його висловлювання нагадували сповідь людини перед товаришами, перед Батьківщиною. «Нашому народові не треба писати з нас, льотчиків, ікони. Ти так про нас розкажи, щоб будь-який школяр прочитав і подумав: «Так, тяжке це діло, але якщо взятися з душею...»

Коли б його не підвела машина, він закінчив би війну разом з усіма однополчанами. Але Клубов загинув. Безглуздо й дуже трагічно. У літаку, на якому він тренувався, відмовила гідросистема. Я бачив, як Клубов уперше пішов на посадку й не сів. Мабуть, тому, що не випустилися закрилки, які зменшують швидкість, він проскочив знак «Т». Коли зайшов на друге коло, я вже не міг займатися чимось іншим, а стежив за ним. Я саме перебував у штабі корпусу, обговорював оперативні питання. Але над дахом якось тривожно загув «лавочкін», що набирав висоту. Через декілька хвилин він знову пішов на посадку. І цього разу він трохи перетягнув, але колеса шасі все ж ухопилися за землю й покотилися. Я, побачивши це, полегшено зітхнув і навіть подумав, що марно хвилювався. Коли з літаком у повітрі не все гаразд, тоді на землі здається, що ти сам летиш у ньому.

– Він скапотував! – вигукнув водій.

Коли ми під'їхали до місця катастрофи, Клубов лежав під літаком. Ми витягли його звідти. Він ще дихав. Лікар, який приїхав, не зміг його врятувати. Пілотові підкорялося все величезне небо, а торфове болітце, в яке закотився літак, принесло загибель.

Полк сумував. Уся дивізія оплакувала Клубова. Він лежав у труні, встановленій перед Лі-2, на якому мали перевозити його до Львова. Всі техніки, льотчики зійшлися сюди, щоб провести Клубова в останній політ. Над нами з гуркотом проносилися винищувачі, стріляючи в повітря довгими чер­гами з гармат і кулеметів. Здавалося, пілоти хотіли розшматувати кулями і снарядами смерть, що вперше відвідала полк після того, як він зупинився в селі біля лісу.

Але смерть уже зробила своє – забрала життя хороброї, чистої, могутньої людини. Вона відступала перед Клубовим, тікала, коли він піднімався в небо для бою, і підстерегла, коли дістався землі.

Ми, його друзі, говорили, не соромлячись чоловічих сліз, говорили про безсмертя хоробрих і чесних воїнів. Трофимов, Труд, Іванов – ведений Клубова, який захищав його десятки разів від атак противника у повітрі, піднялися в літак разом з іншими, щоб провести тіло героя на рідну радянську землю.

Через кілька днів після загибелі Клубова, якраз перед Жовтневими святами, радіо передало Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження його другою медаллю Золота Зірка. Він був відзначений цим високим званням як живий, хоча його вже не було в наших лавах. Ми і потім зав­жди уявляли собі Клубова тільки живим, таким, що стоїть пліч-о-пліч з нами.

Дні не зменшували почуття великої втрати. В моєму житті Клубов займав так багато місця, я так його любив, що ніхто з найкращих друзів не міг замінити, дати моїй душі те, що давав він, – безмежно відданий Батьківщині, авіації, дружбі, товаришам; розумний і прямий у думках, запальний у суперечках і майстерний у небезпечній справі війни. Сум в'їдався ще глибше.

Жовтневі свята, які пройшли в наших частинах з таким же піднесенням, як і по всій країні, теж не раз нагадували нам про те, що серед нас немає Клубова. У святкові дні одного разу до нас завітали цілою компанією танкісти, що стояли поряд у селі. Вони пам'ятали Клубова по його повітряних боях під Львовом – він не раз очищав там небо від німець­ких бомбардувальників.

– Що ж ви не берегли такого сокола?! – запитали танкісти льотчиків.

– Ми берегли. А от машина не пощадила.

Танкісти не могли заспокоїтися, дізнавшись, як загинув їхній улюбленець.

2

Відразу ж після свят генерал Красовський скликав на армійський збір командирів авіаз'єднань. Я зустрів тут уже знайомих воєначальників.



Заняття почалися з програвання умовної воєнної операції. За величезним столом з рельєфною картою стояли командири корпусів і дивізій. Відповідно до обстановки на землі перед нами ставилися завдання по взаємодії з танками, артилерією, піхотою. Краще від усіх такі завдання розв'язував генерал Полбін. Він почував себе на цьому навчальному полі бою так само впевнено, як і над полем бою у літаку: легко схоплював вузлові ситуації наземного наступу, швидко від­шукував місце «удару» з повітря.

Командири оперували великими силами авіації, і всім , було зрозуміло, що в нас, як і в наземників, вистачить бойової .сили, щоб завтра ж протаранити оборону німців на Віслі. Командування дбало про те, щоб ретельною підготовкою до операції зменшити наші втрати в людях і в техніці. Радянський народ до цього часу вже віддав багато життів, щоб вийти на сьогоднішні рубежі війни.

Слухаючи досвідчених командирів, я знову доходив висновку, що після закінчення війни в мене єдиний шлях – академія. Сучасний авіаційний воєначальник має бути озброєний глибокими загальновійськовими знаннями.

На зборі під час перерви мені подали телеграму. Я мигцем глянув на текст і, кваплячись до класу, сунув її до кишені. Мене вітали новосибірці зі святом, яке минуло. Таких телеграм було в ті дні багато. Про звістку з дому я згадав знову, коли сів за стіл, щоб слухати лекцію. Витягнув телеграму, прочитав: «Вітаємо. Дочка. Дружина почуває себе добре». Дочка? Чому ж я вперше прочитав це слово як «точка»? Від незвички? Мабуть. Так у мене вже є дочка! Я вже батько...

Нове, незнайоме почуття теплом відізвалося в грудях, виповнило душу. Я, здається, звернув на себе увагу сусідів. Горегляд подивився на мене, потім на телеграму в моїх руках. Ще хтось прочитав її. По класу пішов шепіт.

Генерал Утін, який читав лекцію, замовк, а потім запитав:

– Що сталося? Що за шум?

Підвівся Горегляд:

– Вибачте, товаришу генерал. Тут новина. У Покришкіна дочка...

Дружні оплески, вітання були явно поза програмою занять. Коли урок закінчився і настав час обіду, всі оточили мене. Нічого не скажеш – із молодого батька належало...

За столом було названо й усіма схвалено ім'я дочці – Світлана. Першим його вимовив Утін, і його назвали «хрещеним батьком», або «кумом»,– хто як хотів, так і йменував.

Моя радість батька стала радістю всіх. Почуття турботи про сім'ї, наша любов до дітей, до рідного дому самі ввійшли в сувору розмову про таран ворожої оборони, бомбові удари, бої.

Опинившись наодинці, я кілька разів перечитував телеграму, знаходив у її тексті важливі подробиці, прихований зміст. Мені уявлялися донечка, дружина, весь наш дім, виповнений чимось новим для нього. Думав про життя після війни.

А поки що треба було їхати на полігон, де провадився заключний етап збору – польоти, для прицільного кидання бомб, штурмування, стрільби по мішенях. Командири з'єднань мали самі показати, як вони володіють зброєю, визначити для себе завдання в особистому вдосконаленні.

Ліс. Галявини. Червоні прапорці, які позначають межі небезпечної зони. Вишка для спостережень. Телефони... Полігон обладнаний прекрасно. Генерали різних рангів, полковники, підполковники, люди похилого віку й зовсім молоді і тут – на спостережних підмостках, і там – на аеродромі, звідки злітають для виконання учбових завдань. Правда, тих, хто спостерігає, значно більше, ніж тих, хто вирішив сісти в бойовий літак. Деякі генерали вже зовсім одвикли від штурвалу, інші просто не наважуються вступати в змагання.

Першим піднявся у повітря Полбін. Він командир і кращий бомбардувальник свого з'єднання. Про польоти, про скидання бомб з пікірування він говорить із захопленням, з професійним вогником. При самій лише згадці про це він молодшає, пожвавлюється. Літаючи ведучим, великих груп, Полбін дійшов висновку, що «пешки» в роботі над ціллю можуть застосовувати зовсім нові прийоми: замість того щоб викидати бомби всі одразу, вони можуть стати в коло, як роблять «іли», і бити по об'єктах ворога прицільно кожною бомбою. Потім цей прийом назвали «вертушкою», яку добре запам'ятали гітлерівці.

Ось і тепер Полбін «пішов» на полігон на літаку такою впевненою, молодою «ходою», що серед тих, хто спостерігав, одразу почулися схвальні слова на його адресу.

Захід на ціль, глибоке пікірування. Вибух. Літак здійнявся, промайнув над нами, погойдавши крилами. Спостерігачі передали, що ціль вибито на «відмінно». Полбіна, який незабаром з'явився, всі вітали з успіхом.

Ось відправились «на роботу» штурмовики. Їм багато справ – мішень одна в одну. По них треба ударити бомбою, реактивними снарядами, з гармат і кулеметів. Рязанов і Каманін пишаються майстерністю колег – вони своє, як кажуть, відлітали.

Настала наша черга – винищувачі швидко злетіли в і повітря. Їм було поставлено своєрідне завдання – серед чагарнику стояли діжки, набиті поклею, облиті бензином. Доброму стрільцеві не треба чекати повідомлень з полігону. Про його влучення в ціль відразу ж повідомить переможне полум'я. Але діжка на землі – ціль надзвичайно маленька. Спробуй-но влучити в неї з винищувача, який круто падає вниз.

Відстрілявся один, другий, третій, а діжки стояли цілісінькі. Настав час летіти мені. Моє завдання несподівано ускладнилося – усі винищувачі «промазали». Треба ж рятувати нашу репутацію. Це хвилювало. А хвилювання завжди заважає справі. У такі моменти я намагався переключитися в думках на абстрактні теми, бачити в уяві щось миле, гарне і водночас не відволікатися він основного.

І тепер, сідаючи в літак, я зовсім перестав думати про те, що хтось не влучив, що мені обов'язково необхідно підпали­ти ці «вперті» діжки. Я згадав про телеграму з дому, подумав про малесеньку донечку. Так, вона буде називатися чудовим російським ім'ям – Світлана. Літак уже відірвався од землі; вона відразу ж поволі попливла назад. Назустріч рухався рудою плямою дубняк.

...Коли ж закінчиться війна? Якою побачу свою дочку? Коли ми з Марією візьмемо її за рученята і поведемо по зеленій м'якій траві? Якою густою, високою буває трава на тайгових галявинах! Скільки вогників пломеніє на них весною!

Раптом відкрився полігон. Я шукаю ціль. Спочатку треба, звичайно, пройти так, щоб придивитися, прицілитися. Я спікірував, перевалив ніс машини і крізь прозоре коло пропелера побачив точку. Вона швидко наближалася, збільшувалася. Що ж, можна стріляти. Там, на підмостках, генерали чекають моїх черг, чекають влучення в ціль. Я відчув у ці секунди, що обов'язково підпалю діжки, бо сприймав їх зараз як справжні цілі, які треба, що б там не було, знешкодити. Не для ефекту, не для репутації винищувачів. Кулі відливаються не для того!

Пікірую по-своєму, змінним профілем. Діжка в прицілі. Атака ніколи не була для мене чимось неусвідомленим, вихором напруження і хвилювання, я володів багатьма способами атак і кожний з них застосовував відповідно до обстановки.

Ця, яку демонстрував тепер уже цілком спокійно, була багато разів випробувана під час знищення паровозів, машин на дорогах.

Черга – на землі спалахнуло полум'я. Новий захід, друга атака й черга – другий спалах.

Тепер можна промайнути над глядачами зовсім низько, щоб усі відчули, що таке винищувач.

Хороше на душі, коли після польоту станеш на землю, зробивши щось доконче необхідне за себе, а тим більше за інших.

Командири-винищувачі тиснули мені руку; бомбардувальники по-братньому раділи; ті, хто не змагався, дивувалися й навіть, захоплюючись, питали:

– Ну як ти так точно?

– А дуже просто. Треба побільше літати, частіше стріляти – і тільки.

3

Почалася західноєвропейська, дуже волога, незатишна зима. Вона застала нас у тому ж селі, до якого перелетіли жаркого літа. Здається, ніде ми так довго не засиджува­лися на одному місці, як тут, обложені холодною осінньою сльотою. Затишшя на фронті, нерухомість пригнічували; ба­жання йти вперед, битися виповнювало душі. Коли линули дощі й залягли важкі тумани, ми чекали наступу з похолоданням, з першим морозцем. Але грудень не виправдав наших сподівань – сніжинки, пролітаючи в повітрі, танули, не торкаючись землі. Тепер усім стало зрозуміло, що бойові дії розпочнуться тут незалежно від погоди, до чого, власне, ми себе наполегливо й готували. Наш виступ, очевидно, обумовлювався іншими, важливішими обставинами. Поки вони не назріли, доводилось миритися з обридлою тишею глухого села, з чеканням виклику чергової пари на розвідку, заняттями в духоті аеродромних землянок.



Пара літаків, піднявшись із аеродрому, раптово зникла за верхів'ями дерев. Ходили на малій висоті, «прив'язуючись» до доріг. Орієнтири від Мокшишува до Вісли, потім до лінії фронту над плацдармом добре знали всі льотчики. Німці на землі часто застосовували контратаки на невеликих ділянках – туди вирушали штурмовики, а ми іноді прикривали їх малими групами. Ходили «на полювання» за «рамами», обстрілювали ворожі ешелони, паровози. В одному з таких польотів ледве не загинув наш Графін. Він бив по паровозу з дуже малої висоти. Вибух котла був миттєвий. Уламки металу досягли літака, пошкодили крила. «Аерокобра» ледве-ледве дотягла до аеродрому.

Зрозумівши, що наступ на нашому фронті, який стояв на головному напрямку, залежав від подій на всьому театрі війни, ми уважно стежили за ним. На початку грудня Радянський Союз уклав договір про союз і взаємодопомогу з Францією. Вказувалося, що цей договір мав служити «кінцевій перемозі» над гітлерівською Німеччиною. «Дуже добре. Виходить, скоро підемо вперед», – міркували фронтовики.

А затишшя тривало. На півдні 2-й і 3-й Українські фронти, визволивши Белград, оточували Будапешт, просувалися до Австрії – ще однієї держави – союзниці Німеччини в цій війні.

У другій половині грудня газети повідомили про великий наступ німців у Арденнах. Їхні перші контрудари на позиції союзників, які недавно відкрили другий фронт, примусили американців і англійців відкочуватися на захід.

Тепер ми жадібно вслухалися в останні вісті. Чи зупинять американські й англійські війська німецькі дивізії, які рвуться до Льєжа й Антверпена? Якщо ні – другий фронт буде фактично ліквідовано, і німці кинуть проти нас нові сили. А радіо передавало: за вісім днів німці просунулися на 90–100 кілометрів. «Чи не повториться Дюнкерк?» – запитували ми, чекаючи спільного наступу на фашистську Німеччину.

У Будапешті гітлерівці розстріляли радянських парламентерів, не побажавши вести переговори про капітуляцію оточеного гарнізону. Отже, там розігруються великі бої за оволодіння містом. Затримка з просуванням військ в Австрію, очевидно, затримає і наш наступ. Тутешня зима теж не зовсім сприяє цьому – снігопади, сльота, тумани виключають участь авіації. Доведеться нам ще чимало чекати.

Новий рік ми відсвяткували в Мокшишуві. Польська ялинка нічим не відрізнялася від нашої сибірської. Один тост повторювався скрізь: за Новий рік – рік перемоги над гітлерівською Німеччиною. В телеграмі з Новосибірська, надісланій мені, вже стояло ім'я дружини і доні.

Просування німецьких військ у глибину Бельгії посилювало напруження. Про невдачі союзників на заході заговорили преса, радіо. У цей день (шостого січня), як стало нам відомо потім, прем'єр-міністр Англії У. Черчілль стривожено писав Й. В. Сталіну про «тяжкі бої» на заході, запитував, коли союзники можуть розраховувати «на великий російський наступ на фронті Вісли чи де-небудь в іншому місці».

У відповіді Черчіллю йшлося про те, що в цьому наступі «надзвичайно важливо використати нашу перевагу проти німців у артилерії і авіації», але для цього необхідна «ясна погода для авіації, та щоб не було низьких туманів, які заважають артилерії вести прицільний вогонь». Однак, беручи до уваги становище союзницьких військ на західному фронті, Верховне Головнокомандування мало намір негайно закінчити підготовку й, незважаючи на погоду, почати широкий наступ.

Сьомого січня ми пообіцяли нашим союзникам допомогу, а восьмого авіаполки, які стояли біля Вісли, вже дістали наказ перелетіти на сандомирський плацдарм, до самого фронту.

За два дні тут усе прийшло в рух. Уночі ми жили турботами дня – переїжджали за Віслу, розробляли завдання, вивчали район наступу.

Разом зі своїм штабом я переїхав уночі по мосту через Віслу. Темрява гуркотіла, дороги були забиті – до переднього краю йшли танки, машини з боєприпасами, обози. Бо­лото, ями, вибоїни, тріск, лайки, повільне просування, білий сніжок на танкових баштах, лафетах гармат, спинах солда­тів, коротке мигання фар, густіша темінь... І в кожному, хто рухався в цьому безконечному потокові, жила спільна мета: за Віслу І ніщо не здатне було зупинити цю живу ріку, яка злилася з ніччю.

Завдання моєї дивізії – прикривати танкову армію Рибалка. Це надто загальне завдання потрібно було конкретно розробити разом з оперативним відділом штабу танкової армії. Щоб зустрітися з танкістами, я вирішив проїхати машиною вздовж переднього краю тієї ділянки, де 3-я гвардійська танкова армія мала проривати ворожу оборону.

«Віліс» підкидає по встеленій колодами дорозі, він весь забризканий. У мене вже все болить усередині від тряски. Але до вказаного пункту ще далеко. Знову впираюся ногами, притискаюся до спинки, це трохи пом'якшує набридливе гуцикання.

Проїжджаємо біля самих вогневих позицій артилерійських батарей. їх видовище примушує забути про все. Гармата біля гармати просто на рівнині. Сніжок ледь припорошив їх, оце й усе маскування. Великі міномети стирчать стволами, наче кілля тину. А ось «катюші» – стоять у ряд, націлені на захід. Усе в повній готовності, всього доволі, все справляє враження могутності.

Я поспішаю до своїх танкістів. Здається, ось-ось пролунає команда й почнеться бій, а я залишуся ні при чому, збоку. Треба квапитися – на аеродромах чекають моїх уточнень штаби полків, льотчики.

В'їжджаю в лісок – ні проїхати, ні протиснутися. Танки, танки, танки. Хлопці гріються біля вогнищ. Така ж картина, яку я спостерігав з повітря восени 1942 року під Ростовом Куди не кинеш погляд –- техніка, озброєння. Землі не видно. І раптом питаєш себе: чому так безтурботно скупчилися танкісти, стоїть на відкритому місці артилерія? Та тому, очевидно, що тепер у всіх є повне довір'я до неба. Воно стало надійним дахом. Коли б над нами не було хмар, німецька авіація все одно не проникла б сюди, їй уже не бачити цих артпозицій, цього лісу, забитого машинами.

У землянці штабу армії Рибалка тепло, галасливо. Вітання коротке – ми вже взаємодіяли на полі бою, бачилися на землі.

Розкладені, відкриті для мене величезні карти. Я подивився на довгі, потужно витягнуті стріли, і мене охопив подив: ось вона, велика військова таємниця. Перед нами – поле наступної битви, яка вже існує в умах, планах, у розстановці сил, у зарядах бомб, снарядів, мін, що ждуть напоготові. Один сигнал відразу приведе все в рух.

Мені, мабуть, несила було приховати замішання перед цією картою. У нас, авіаторів, на них позначається лише передній край наш, ворожа оборона та маршрути польоту червонозоряних винищувачів.

Мені розповіли, де, в якому місці танки вводитимуться у прорив після артпідготовки, яке ставиться їм перше завдання, друге, третє. Усе позначено на карті, прив'язано до місцевості.

– Яка ваша думка? – запитав начальник штабу армії, звертаючись до мене й відірвавшись од карти.

– Моя думка? Все чудово, здорово, але дивізія, очевидно, зможе прикрити танки лише на головному напрямку удару. Адже розгалужень, як гілок на дереві.

Мені дуже ретельно пояснюють напрямок удару головного угруповання танків, указують день і години, коли воно має досягти певних рубежів.

Ми, льотчики, ще ніколи так не узгоджували своїх дій з танкістами. Тепер потрібно довести цей план у загальних рисах до кожного командира ескадрильї, до кожного льотчика. Вони повинні уявити собі ці потужні вигнуті стріли на картах, їм треба уявити їх на землі, побачити з повітря під час польотів.

Переночувавши, я залишаю танкістів, щоб незабаром зустрітися з ними в інших умовах. «Віліс» знову торохкоче вимощеним тряским шляхом. Назустріч ідуть і йдуть колони машин, і нам часто доводиться звертати й очікувати.

Коли, нарешті, добрався до своїх, - на аеродром, і вийшов з машини, мені здалося, що потрапив у зовсім інший світ.

У нас – тиша. Поволі кружляють сніжинки й падають на крила літаків.

Я відчуваю цю тишу і, як ніхто інший, знаю, яка вона оманлива! Скільки пороху, сили моторів ховається за нею. Скоро її висадять у повітря, розірвуть в одну мить, – і насамперед у стані ворога, який причаївся.

Тиша перед бурею.

Бурею, на яку ми з нетерпінням чекали.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка