Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка25/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

У НЕБІ НІМЕЧЧИНИ


1

Ми знали, що це буде наступ на Німеччину, на її територію. Вона називалася ворожим лігвом, стократ проклятою землею, бо гітлерівська армія принесла нашій мирній Батьківщині численні страждання, владу багнета, вогню і концтаборів. Кожний фронтовик, кого жорстока війна привела сюди, до Вісли, цього січневого похмурого ранку піднімався в атаку, виводив свій танк з укриття, нічого не чуючи через гуркіт артилерії, злітав у повітря, не бачачи землі через дим і туман, з єдиним кличем:

– Уперед, на Берлін!

Право проголосити цей історичний заклик і нести його вперед, на захід, з гуркотом моторів і канонадою радянський народ завоював великою кров'ю – кров'ю мільйонів своїх синів і дочок, героїчною тяжкою працею всіх дорослих і дітей, що стала безсмертним подвигом. Ми, ті, хто стояв сьогодні на рубежі грандіозного наступу, пишалися його високою честю. Слава полеглих у боях була з нами. Вона возвеличувала нас і зобов'язувала бути гідними великої місії нашого народу.

Чи не тому так добре пам'ятається все з тих днів і сьогодні, зринає в подробицях перед очима, коли назвеш місце і час?

Пізно ввечері одинадцятого січня в дивізію прибув офіцер зв'язку зі штабу корпусу й привіз наказ про наступ завтра вранці. Залишалися останні години тиші. Вона, як і раніше, надійно приховувала таємницю командування. Наші полки були готові до вильотів. Поблизу переднього краю, поряд зі штабом танкової армії вже другий день перебував з радіостанцією представник нашої дивізії Герой Радянського Союзу майор Вишневецький.

На світанку здригнулася земля. Гуркіт, раптом виникнувши, не вщухав, не зменшувався, а нагадував нескінченний обвал у горах або шторм моря. Наступові на позиції ворога передував безперервний вогневий шквал артилерії.

Десь перед дев'ятою годиною канонада почала віддалятися. Похмуре небо прояснювалося. Можна було випускати літаки на прикриття наших танків, що входили в прорив.

Першу четвірку має вести Жердєв. Він уміє добре орієнтуватися при низькій захмареності, маневрувати в зоні зенітного обстрілу.

Я був на аеродромі, коли хлопці вирушили до літаків. Останнім, наздоганяючи товаришів, ішов Жердєв. Провівши його поглядом, я подумав: «Скільки прекрасного в цій людині, перевіреній вогнем, випробуваннями! Безцінні такі льотчики! Як їх любитимуть і поважатимуть після війни!»

Через годину на аеродром повернулися тільки троє. Сухов виліз із літака й завмер на місці. Від фізичного і нервового напруження його очі були червоними. До нього підійшли льотчики. Він заговорив приглушеним голосом. З його рук раз по раз вислизав планшет, який він тримав перед собою.

– Там суцільний дим. Наші танки ми ледве виявили. Тільки пролетіли над ними – наскочили на суцільний заслін зенітного вогню. Згори нас притискували хмари. Маневрували, кидали машини з боку в бік, але Жердєва підбили. Він урізався в землю, наче снаряд. На території, зайнятій ворогом. Так усе несподівано сталося. По зенітках треба вдаряти.

Малими групами ми літали весь день. У перших наказах Верховного Головнокомандуючого про наступ на Віслі авіаз'єднання зовсім не згадувалося. Так, льотчики масово не відзначалися: ходили вони парами, четвірками, по одному, жертвуючи життям, здійснювали подвиги. Штурмовики пробивались крізь снігопади, винищувачі на малій висоті проносилися над дорогами, повертаючись з цінними даними розвідки.

Повінь наступу розлилася на великому просторі. Цей простір дали наземним військам нестримні лавини танків. На третій день штаби, полки, тили, резерви рушили вперед. Тепер наша взаємодія з танкістами залежала виключно від оперативного зв'язку, точної інформації, швидко ухвалених рішень.

Все знялося з місця. Усе в русі. Плече сусіда, рука підтримки мають відчуватися на ходу, в кожному кроці.

Йдучи слідом за штабом Рибалка, в дорозі загинув Вишневецький.

Я відправився «вілісом» по забитих, запруджених шляхах навздогін нашій радіостанції.

Чорна переорана земля, зрізані снарядами верхів'я дерев, трупи гітлерівців, вивернуті колоди... Залишки оборонних укріплень ворога. Танки гусеницями проклали тут перший слід, і він швидко перетворився у накатану дорогу.

Дорога ніде не буває такою рятівною, такою значною, як на полі бою. Досить звернути трохи вбік–підірвешся на міні чи звалишся у воронку. Тільки по ній, єдиній, я зможу наздогнати штабні машини Рибалка, що причаїлися десь під хатами, в лісі. Цей розумний, уславлений командарм аби де не зупиниться. Кажуть, він дуже дбає про маскування танків, а ще про те, щоб завжди була ретельна підготовка до бою.

Я нарешті догнав групу Рибалка, знайшов своїх зв'язківців.

У район майбутніх атак танкістів ідуть групами «петлякови», «ільюшини». Винищувачі, піднімаючись з аеродромів, відразу зв'язуються зі мною. Маю повідомити їм обстановку. Навести на ціль. Я чую голос Рєчкалова, Єрьоміна, Лук'янова, Труда, Вахненка, Боброва і згадую голос Клубова. Він ввижається мені в гудінні, в шумі навушників. Не вистачає Клубова. Там, де точилися гострі бої, він завжди був у самому пеклі.

Винищувачі 2-ї повітряної армії на напрямку рейду танкістів-рибалковців повністю оволоділи небом. «Мессершмітти» й «фокке-вульфи» літають тут дуже рідко.

Угледівши нас, миттю зникають. Нашим хлопцям доводиться довго «полювати», аби перехопити хоча б одного. Чи не розраховують німецькі генерали активізувати авіацію, коли ми віддалимось од своїх аеродромів? Цю хитрість ми передбачаємо, тому пошук і підготовка нових аеродромів на визволеній території – наше найперше завдання.

Увесь час я підтримую зв'язок з авангардом танкової армії. Оволодівши містом Кельце, танкісти повідомили, що на шляху до нього є аеродром. Я негайно передаю це в штаб корпусу і чекаю наказу про перебазування полків. Але, виявляється, чекаю марно. Штаб армії садить туди штурмовики і бомбардувальники. Значить, для нашої дивізії треба шукати нову площадку.

Танкісти й піхотинці не забарилися очистити від німців нові міста. Радом, Пшедбуж, Піотркув, Ченстохова. Цим перемогам салютує Москва. Столиця славить піхотинців, артилеристів, танкістів, льотчиків...

Під Ченстохову виїжджає наша аеродромна команда. Їй доведеться прощупати там кожний метр льотного поля міношукачами, засипати воронки, підготувати помешкання для пілотів і техніків. Це завдання інакше не назвеш, як бойовим. Аеродромники беруть у дорогу особисту зброю, запас патронів і гранат.

Ченстохова – гарне місто. Я бачу його на відстані. Високі будинки, рівні вулиці, стрілчасті костьоли. Але поблизу немає аеродрому. А тут, де ми зупинилися – одні бараки, колючий дріт, рови, могили. Це – величезний концтабір. Димом і тяжким духом віє од бараків смерті.

Хочеться відпочити від цього, оглянути місто, та нема коли. Полки приземлилися й одразу дістали завдання прикривати танки. Вони вже пробиваються до кордону Німеччини. Льотчики рвуться на завдання. Кожний хоче побачити землю ворога, проштурмувати колони тих, які тікають додому, швидше додому! Загарбники, що пролили стільки крові невинних людей, зазнають розплати й на своїй землі.

Я теж не можу затримуватися в Ченстохові. Проїжджаю його запорошеними, неочищеними від великого снігу вулицями, стежу за вікнами. З них, наче з очей людських, багато можна дізнатися. Дивлюся на людей. Вони стоять на тротуарах, вітають машини з бійцями. Я своїм «вілісом» уливаюся в потік, який прямує до Німеччини.

Ось державний кордон. На стовпі великий напис: «Дойчланд». Кожний, хто йде на захід, бачачи його, згадує на цьому рубежі війни весь свій тяжкий шлях, свої рани. Нехай радість близької перемоги додає йому сил.

Понад дорогою стоять високі вишки із щитами. Вони біжать усе далі й далі. Це лінія бездротового зв'язку.

Населені пункти далеко від дороги. Здається, вони ховаються від нас за пагорбами, у лісах. Хто вже побував у селах, розповідає, що населення залишило пусті будинки й пішло на захід. Тільки люди похилого віку насмілилися приймати «муки» від більшовиків.

Танкісти передали, що захопили аеродром. Я поспішаю туди. Аеродром непоганий. На ньому стоять німецькі літаки, ангари теж уціліли, треба тільки все розмінувати. Я став на краю льотного поля, дивлюся на застиглі кинуті «фокке-вульфи», на будівлі, й мені ввижається, що я зупинився десь далеко від своїх, зовсім один, і що зараз з'являться німецькі солдати, оточать мене. Раптом я запитую себе: «Чи правда, що я на німецькій землі? Чи вона це та земля, та країна, котра наводила жах на весь світ? Чи її це спустілі села, міста, поля, аеродроми? Чи її залишила армія, котра загрожувала світові підкоренням, своїм надлюдським пануванням?»

...Штаб армії Рибалка я наздогнав за Ельсом, у безлюдному німецькому селі. Тут виявилося, що в дорозі нашу радіостанцію випадково зачепила тридцятьчетвірка, і всі радіолампи виведено з ладу. Де, в кого шукати допомоги? Звичайно ж, у танкістів. Над нами пролітають «кобри», а їх ведучі марно кличуть свого «Тигра», щоб указав цілі. Я з радистом сиджу біля «розбитого корита».

Рано-вранці розшукав генерала Рибалка. Він був зайнятий ранковим туалетом – стояв перед великим овальним дзеркалом у просторій спальні й спокійнісінько голився бритвою. Побачивши в дзеркалі мене ще за дверима, він погукав:

– Заходь сюди, Покришкін!

Я представився.

– Та чого ти рапортуєш, хіба я не знаю тебе? У гості до мене чи у справі?

– У справі, товаришу генерал, сиджу ось без радіостанції.

– Що сталося?

– З танком поцілувалася на дорозі.

Рибалко підняв бритву над головою, розсміявся.

– У танків з машинами любов собача. Гризуться шофери з механіками-водіями страшенно.

– Цього разу просто випадок. Може, у вас є рація, поки мені доставлять?

– Рації окремо від танка немає.

– Погано.

– Чому ж погано? А я дам тобі на якийсь час танк з рацією. Сідай на моє місце, їдь куди треба й командуй своїми «яструбами». Підходить? – Він повернув до мене широке, засмагле на вітрі обличчя. Його поголена голова вилиску­вала.

– Велике спасибі за виручку.

Я готовий був іти, та генерал поставив мені кілька запитань і запросив на сніданок, коли налагоджу зв'язок з полками. Я подякував і пішов за ад'ютантом генерала.

Рація на танку була потужною. Увімкнув її, почув знайомі голоси в ефірі. Вибрався на висоту під деревом. Крізь амбразуру танка я бачив тільки землю.

– Літаки! – крикнув механік-водій.

- Де?


– Там! – він указав пальцем над собою.

Я висунувся з танкового люка, щоб побачити літаки. Мікрофон узяти з собою не міг – у нього був дуже короткий шнур. «Фокке-вульфи» йшли прямо на нас. Мені б передати про це нашим винищувачам, але для цього треба знову залазити в танк.

– Повторюй за мною, що говоритиму! – кричу водію. – Я «Тигр», наді мною «фоккери».

– Я «Тигр», наді мною «юнкери».

– Не «юнкери», а «фоккери»!

– Не «юнкери», а «фоккери»! – повторює водій.

Безнадійно махнувши рукою, подумав: «Ні, рація в танку не для мене. Треба негайно лагодити свою». «Фокке-вульфи» обстріляли нас, ніби підтверджуючи мій висновок; довелося ховатися.

У штабі Рибалка дізнаюся про важливу новину: танкова армія змінює напрямок – повертає на південь, у Сілезію, їй поставлено завдання раптовим ударом вигнати окупантів з промислового центру Сілезії – Катовіце, щоб не зруйнували промислові підприємства. Я попрощався з Рибалком. Він сів у машину, помахав мені рукою і вирушив у далекий бойовий рейд на південь.

Нашій дивізії наказали прикривати частини армії генерала Жадова, що просувалися далі на захід, до Одеру.

2

Ми з Василем, досвідченим шофером, який колись служив при штабі Красовського, поволі просувалися серед потоку машин.



У мене була карта з помітками тих місць, де за даними нашої розвідки мали бути аеродроми. Уже був час повертати на Крейцбург, тому я шукав очима розвилку польових .доріг. Нарешті попалося гладеньке, без єдиного сліду, і припорошене сніжком асфальтоване шосе у той бік, куди нам ;треба.

– Повертай, – сказав я шоферові.

Василь пригальмував, узяв праворуч, і тільки-но машина докотилася до незайманого снігу, зовсім зупинив її.

– Небезпечно, товаришу полковник.

– Поїхали!

Василь думав про міни, я – про аеродром.

Три полки моєї дивізії ще сиділи під Ченстоховою, а наземні війська на нашому напрямку вже підходили до Одеру. Плентатися в обозі наступу, який тепер ішов на всіх фронтах від Балтійського моря до Карпат і ніс нас усіх на захід, наче на крилах, для льотчиків було просто ганьбою. Вони рвалися в бій, а політ до переднього краю і назад відбирав майже весь час, для боїв залишалися лічені хвилини. Новий аеродром потрібен був як повітря.

Машина помчала далі. Василь, мов скам'янілий, дивився вперед. Дорога без слідів звивалася між невисоким чагарником, а потім раптом завела нас у густий старий ліс.

– Куди їдемо? – пробурмотів сам до себе Василь.

Я ще звірив місцевість по карті. Усе правильно – Крейцбург отут десь, поряд, за масивом лісу. Не доїжджаючи до міста, поблизу села – аеродром. Глушина, безлюддя на ворожій землі насторожували. Побачити хоча б одного нашого солдата! Нікого й ніде... Але десь там далі, у населеному пункті, мають бути люди. Там аеродром, котрий нам треба подивитися, поки наступить темрява.

– Німці!

Василь вигукнув це слово і збавив газ. Машина уповільнила біг, котилася за інерцією. Я дивився на німецьких солдатів, які стояли гуртом на дорозі. Вони були в шинелях, касках, з автоматами в руках. Якусь хвилину я бачив лише їх, і вони здалися мені стіною, об яку ми от-от мали розбитися, як об кам'яну скелю. Їх було десятка півтора, нас – двоє.

Машина котилася усе повільніше. Я не помічав цього. Раптом після несподіваного ошелешення гарячково запрацювала думка. Як бути? Якщо почнемо розвертатися, нас обстріляють, уб'ють на місці. їхати так, як їдемо? Не можна!

– Гони! Повний газ! – крикнув я.

Василь з інтонації мого голосу зрозумів, на що я зважився. Інтонація була такою, що заперечень і зволікань не допускала. Василь умів відчувати і обстановку, і свій обов'язок. Він зрозумів, що тепер важливо не дати помітити німцям нашу заминку.

Машина рвонула прямо на повному газу. Я подався трохи вперед і рукою потягся за пістолетом.

Гітлерівці розступилися. Ми проскочили. Чекаю автоматних черг у спину.

Вони, мабуть, були приголомшені тим, що ми мчали прямо на них. Забарилися. А цього часу нам і вистачило, щоб сховатися за поворотом. Яка причина стримала їх від стрільби? Насамперед, очевидно, несподіваність нашої появи.

Ми їхали довго не озираючись. Василь раз по раз витирав спітнілі руки. Не скоро я згадав про пістолет і вклав його у кобуру.

Ліс закінчився. Показалося село. На вулиці, у дворах – жодної живої душі. Димок над деревами одного двору примусив повірити, що тут є люди. Коли Василь повернув до воріт і ми разом направилися до будиночка, що стояв у глибині садиби, почули страшне ревіння, яке лунало звідусюди.

Худоба! Залишені в кожному дворі корови, телята, вівці ревли, мекали. Ці звуки посилювали враження безлюдності, й на душі ставало моторошно.

В будинку побачили старого, котрий сидів біля грубки. Коли ми ввійшли, він підвівся. Його хворобливі червоні очі сльозилися, а в руках він тримав по дровині. Господар дивився на нас нерухомо, завмерши від страху. В домі все говорило про те, що звідси мешканці його тікали в паніці.

– Добрий день! – сказав я гучніше, ніж треба: мені чомусь здавалося, що старий глухий.

Можливо, я посміхнувся від того, що в першому будинку німців, куди потрапив, зустрів самотнього, залишеного всіма старого, а готувався зустріти ворога. Старий і собі посміхнувся, закивав головою, ніби параліч, який давно його сковував, тепер відпустив. Руками, в яких продовжував тримати поліна, він заходився протирати сльозливі очі.

Я стояв перед ним і силився добути з пам'яті німецькі слова, які колись учив. Почувши рідну мову, старий просвітлів. Я безладно запитав про аеродром, про літаки.

– Флюгплац дорт – вигукнув старий і показав рукою за вікно.

Я зрадів. Отже, аеродром є. Я попросив старого поїхати з нами. Він кинув дровини, одягнув поношений плащ і пішов за мною до автомобіля. Ми поїхали в тому напрямку, куди він указував.

За ближнім лісом виявилося поле, серед якого стояло кілька «фоккерів». Ніякої бетонованої смуги тут не було. Але я був задоволений цим полем, припорошеним сніжком. Не знаю сам, чому я повірив, що тут немає мінних сюрпризів, і, незважаючи на бурчання Василя, ми об'їхали аеродром, оглянули його.

Відвезли старого додому й направилися на велику дорогу. Ми знову мали проїхати лісом те місце, де бачили німецьких солдатів. Обидва пам'ятали про це, але говорити про небезпеку було зайвим: і я, і шофер однаково розуміли, що означало для всієї дивізії наше негайне повернення.

Деякий час у дорозі я думав про старого німця, який показував аеродром. Чи не дуже довірливо поставився я до нього? Чи не повідомить він одразу на той бік, коли побачить наші літаки? Тут же відмахнувся від цих підозрінь. Його стареча фігура і скоцюрблені сині руки без рукавиць, його метушливе старання й самотність у безлюдному селі серед страшного ревіння худоби викликали в мене співчуття.

Кого він вважає винним за те, що бачить на власні очі навколо? Кого? Своїх синів, які покинули його тут? Синів... Якщо вони були, то, може, це вони вдавлені гусеницями танків у сніг, у землю тут, біля Одеру, чи під Сталінградом. Він повинен вважати винним за свою гірку самотність Гітлера, фашистів, які обманули весь німецький народ.

Ось і ліс. Василь жме на всю педаль, схилившись до баранки. Я теж дивлюся тільки вперед. Поворот. Десь уже близько те місце, де ми побачили солдатів. На снігу, як і раніше, один єдиний слід від нашої машини. Він вимальовується у світлі фар.

Василь не збавляє швидкості, розуміє мене з погляду. Наближаємося – в кюветі вантажна машина, далі – друга. Пробите кулями скло, вбиті.

Я не маю права зупинятися, оглядати, ще раз випробувати долю. Я повідомлю про це нашим у першому ж населеному пункті. А зараз давай швидкість, Василю! Така доля – трупами лежати на снігу – була уготована й нам. Слід інших обірвався тут. Нашому поки що немає кінця, він стелиться далі.

На нас чекають, Василю, десятки льотчиків. Нам треба квапитися воювати, добивати ворога.

Ми прибули в штаб серед ночі. Уранці вся дивізія перелетіла на нову базу. Опівдні я відправився на передній край. Коли у льотчиків є зручний аеродром, «Тигр» не може мовчати.

3

Генерал Жадов, прийнявши мене в своєму штабі, розташованому в будиночку над Одером, назвав найважливішою ділянкою позиції корпусу Родимцева. Це ім'я нагадало мені про битву на Волзі – там полки Родімцева нажили собі гучної слави. Льотчикам треба гідно підтримати цих піхотинців, які вже форсували Одер і билися за плацдарм.



Мій КП – біля земляної дамби. Машина під деревом, я знайшов зручне місце, звідки далеко видно. Внизу, на березі, солдати завантажують човни для переправи на той берег. Глянувши туди, я відразу забув про них – переді мною постало велике небо. Під хмарами й вище від них безперервно гудуть літаки. У моїх навушниках не змовкаючи кричать, кличуть, наказують, лаються. Ворожа авіація намагається перетворити Одер на рубіж вирішальної битви: на наш плацдарм ідуть «фокке-вульфи» з бомбами під крилами. У німців замало бомбардувальників. їх замінюють винищувачами-штурмовиками.

З нашого аеродрому піднялася група Цвєткова. Я зв'язався з нею на підході. Через кілька хвилин «кобри» прогули наді мною, я побачив їх у просвітку хмар. З землі раніше, ніж вони, помітив появу «фокке-вульфів». Указав Цвєткову курс на них. Наші блискавично виринули з-за хмар. Атакували одразу всією вісімкою.

Вибухають бомби, розтинають повітря кулеметні черги. Два «фокке-вульфи». вже загорілися, пішли до землі. Звичайно, ворог не має висоти, вона – за нашими пілотами. І кількісна перевага також наша: їх шість, наших – вісім. Гітлерівці тікають з поля бою, притискаючись до землі. Але й своя земля не врятовує.

Ось один кинувся навтікача чомусь не на захід, а в наш бік. Очевидно, розраховував таким чином чим швидше зникнути. Цвєтков навіть не помітив його. Я навів Цвєткова. Той відразу кинувся за «фоккером». Вони наближаються до мене. Видно, як Цвєтков прилаштовується для атаки. Черга. Снаряди вибухають на землі поряд. «Фоккер» летить прямо на мене. Цвєтков б'є по ньому й по мені. Я притискаюся до дамби, подаючи команду:

– Підійди ближче! – сердито кричу. – Хіба так...– Закінчувати фразу не треба було – «фокке-вульф» задимів і тут же плюхнувся на землю. Берегом ріки покотилося багатоголосе «Ура!». Я подивився за дамбу й завмер: там стояв величезний натовп піхотинців, які стежили за моїми діями. Тричі Герой на передньому краї – адже це видовище, і всі забули про переправу. А тут ще повітряний бій розпочався над ними. Я хотів було сказати їм, щоб розійшлися, оскільки ріка ще проглядалася ворогом, та солдати почали аплодувати.

І раптом – посвист снаряда, вибух. За ним – другий, третій. Ну, тепер усі – хто куди. Доаплодувалися... Отже, німці виявили скупчення живої сили. Я не зрушив з місця. Негаразд льотчикові, та ще Героєві, тікати від снарядів.

Через годину до мене прийшов зв'язковий від командира корпусу Бакланова. Цього молодого, вродливого, вже прославленого на війні генерала, в минулому відомого спортсме­на, я знав раніше, але зовсім не думав, що він десь тут, поряд зі мною. Навіщо знадобився йому?

Я знайшов його у напівзруйнованому домі. Бакланов зу­стрів мене дуже гостинно.

– Я запросив вас на обід, – сказав він, – але, на жаль, з вашої вини наш обід не відбудеться. Кілька хвилин тому в мій дім влучив снаряд. Він, як бачите, не пожалів ні будинку, ні кухні.

Розмовляючи про становище на плацдармі, ми обідали консервами. Штукатурка обсипалася після кожного вибуху.

Бакланов повідомив мене про успішне просування наших військ у районі Бреслау, про те, що туди спрямовується частина сил танкової армії Рибалка. «Якщо це так, – думав я,– дуже швидко перекинуть і нас туди. Плацдарм зможуть утримувати й без нас». Через кілька днів я повертався на аеродром, що поблизу Крейцбурга, пам'ятною лісовою дорогою. Рух машин, димок над будинками в селі, люди на вулицях. Перші ознаки життя зовсім змінили цей куточок.

У штабі розповіли про цікавий випадок, що стався з молодим льотчиком ескадрильї Вільямсона, Під час повітряного бою на північ од Бреслау один наш літак відбився від групи й заблудився. Ні компас, ні карта не могли підказати молодому винищувачеві правильного курсу. І він, побачивши рівне поле поблизу села, вирішив сідати на нього. Тільки-но приземлився, вимкнув мотор, як до нього від будинків побігли люди. Коли вони наблизилися, льотчик помітив, що це були дівчата. Всі вони щось кричали йому, махаючи руками. Але це його зовсім чомусь не тривожило. Він зачекав, доки одна із них не вилізла на крило літака.

– Де ж ти сів? – закричала мила дівчина російською мовою.

– А що таке? – запитав пілот.

– Та тут же німці, а не наші!

– А ти хто така будеш? – здивувався, ніби забувши, де він.

– І я, і мої подруги, – всі вони стояли захекані тут, – працюємо в поміщика. Нас привезли сюди насильно.

– А-а, он воно що – зрозумів нарешті льотчик. – Тоді скажи мені, дорогенька, як це село називається, і я полечу.

Дівчина відповіла, він неквапливо проклав на карті прочерком олівця маршрут, потиснув дівчині руку, помахав іншим і злетів.

Чи так усе відбувалося, чи оповідач трохи прикрасив цей епізод, не мало значення, головне було в тому, що переді мною стояв льотчик, який, сівши на території ворога, відновив орієнтир і повернувся додому.

Дивізія вже мала нове завдання – прикривати поле бою в районі дій армії генерала Коротєєва на захід од Бреслау. З одного позначення лінії фронту можна було зрозуміти, що нас посилають на відповідальну ділянку: на Дрезден націлювався гострий клин, який глибоко розколював позиції німців. На їхній землі бої точилися з лютою жорстокістю.

Коли я прибув до генерала Коротєєва, він підтвердив мої здогадки. Німецькі війська намагаються вибити нас із міста Герліца, зосереджують сили для контрнаступу, мета якого – оточити наше угруповання, що просунулося далеко вперед. Німецькі биті генерали, очевидно, згадали, що вони колись, на початку війни (це було так давно!), непогано вміли оточувати, брати в кліщі.

– Як у вас аеродром? – запитав генерал саме про те, що займало всі мої думки під час нашої розмови.

– Уранці ще нічого, а вдень розтає.

– Треба шукати бетоновану смугу, інакше ви нам не помічники.

– Правильно. Але де її взяти?

Передньому краєві тоді конче необхідне було прикриття наших винищувачів. Ворог уже змирився з нашою перевагою у повітрі і не намагався повернути її – у нього не було сил для великих боїв. Проте ворог не поступався рубежами на своїй землі без бою. До наших позицій увесь час ішли парами, четвірками, шістками «фоккери», завдаючи бомбових ударів по артилерії, окопах, обстрілюючи дороги з малої ви­соти. Ворог тривожив нас, на щось сподіваючись, можливо, на «чудо-зброю», яку обіцяв армії аж до свого самогубства Гітлер.

Перебуваючи на КП поблизу Герліца, я на собі відчув безперервне штурмування «фоккерів». Викликав туди з дивізії групу за групою. Льотчики готові були постійно знаходитись у повітрі, ніхто не щадив себе, не лічив своїх вильотів. Але в ці дні найбільшим ворогом стала лютнева відлига. Колеса шасі вгрузали в багнюці, літаки ламали «ноги», гвинти.

Спочатку ми надумали розширити вузеньку шосейну дорогу нашого аеродрому. Знімали плити з тротуарів, підбирали цеглу із зруйнованих будинків. На фронтовий недільник вийшли техніки, льотчики, всі підрозділи БАО. Та велика, трудомістка робота виявилася безплідною – смуга вийшла малопрактичною: літаки, вируливши з неї, тонули в грязюці.

А фронт чекав винищувачів... На нашому напрямку вільно розгулювали «фокке-вульфи» й «мессершмітти». Коли на передньому краї вибухали бомби, я чув од наземників лише докори. Повертаючись у дивізію широкою автострадою, я раптом вирішив, що можна саджати літаки прямо на неї. Чим частіше траплялися рівні відтинки доріг без мостів та інших перепон, тим більше я переконувався в реальності такого виходу.

Уночі відправив команду шукати зручний відрізок автостради. Тільки-но одержали від групи повідомлення, я відразу ж відправився зі своїм веденим на новий «аеродром».

Автострадою зрідка пробігають машини. Зрідка тому, що там десь, за Лігніцом, її обривають окопи переднього краю. Ми летимо над дорогою, шукаємо її перекритий відрізок, а його нема й нема. Нарешті віднаходимо прямо на асфальті знак посадки, поряд з яким проносяться автомобілі.

Що ж, треба вибирати момент і приземлятися. Пішов на посадку першим, Голубєв – за мною. Тільки-но знизився – назустріч машина. Довелося набирати висоту. Ще один захід – знову машина. Та ось нарешті вже ніщо не заважає. Аби тільки витримати напрямок. Смуга завширшки в дев'ять метрів, а літак має дванадцять. Хто б наважився сідати на такій? Узагалі, на фронті всякого бувало, але тут ішлося про використання дороги для щоденної роботи. Що вийде з цієї затії?

Відповідатимемо на це абсолютно конкретно – вправністю. Сяду я, сяде Голубєв – значить, сядуть інші.

Усе гаразд. Крила провисають над землею, над дрібними кущами. Колеса котяться по твердому, сухому асфальту. За мною вже сідає літак Голубєва.

Тепер можна пропустити машини. Їх водії завмерли від подиву. Оглядаємо з'їзди, місця стоянок. Команда вибрала відрізок дуже зручний – поряд ґрунтовий аеродром. Є службові споруди, лісок для стоянок і навіть більше десятка великих планерів, залишених німцями під час відступу.

Коли ми повернулися додому, я зібрав командирів, льотчиків.

– Аеродром є. Хто впевнений, що може сісти на автостраді, летіть за мною, – оголосив я.

Кілька чоловік відразу ж знітилося.

– Хто не наважується, для тих поряд є ґрунтова смуга. Перелетите слідом.

Більше ста машин сіло на дорогу. Жодної поламки. Три «кобри», льотчики яких не наважилися сідати на автостраду, загрузли майже там, де торкнулися колесами землі. Їм, поламаним, доведеться літати не скоро.

Трактори притягли сюди німецькі планери – ними вирішили перекрити автостраду.

Закінчується клопітний, напружений день. Літаки надійно замасковані в ліску, помешкання для льотчиків і техніків знайдені – там уже тепло й на всіх чекає вечеря. Завтра почнемо бойову роботу. Для того, щоб перемагати ворога в небі, дуже багато треба зробити для льотчика на землі.

Уранці, коли наші «кобри» ще стояли в сосняку, над аеродромом раптом з'явився «мессершмітт». Він не кружляв, ні до чого не приглядався – для нього було достатньо кількох планерів у кінці льотного поля, щоб упізнати свій аеродром, на якому колись базувався. У чиїх він руках тепер? Хіба радянські війська могли просунутися так далеко на захід од Бреслау!

Самітній винищувач у повітрі – це завжди віщувало щось недобре. Ми намагалися не сполохати його. Він сів.

Льотчика обеззброїли, як тільки той зіскочив на землю. Він, звичайно, заблукав і змушений був сісти на аеродром, який трапився йому. Розмовляти з ним немає кому і нема коли. Його відправили в штаб армії.

– А що з «мессером» робити? – запитав інженер.

– Огляньте його, заправте. Я ввечері випробую в повітрі. Зовсім нова модель.

Я б з охотою політав на ньому й зараз, але в ролі «Тигра» мав ще дуже багато роботи.

4

Перебазовуючись на автостраду, я міркував: якщо ми на такому аеродромі навіть поламаємо кілька літаків, наша близькість до фронту все одно перекриє це. Всі мої сподівання збулися. Поламки машин були одиничними, а участь нашої дивізії в бойових діях наземних військ поблизу Герліца, Гайнау, Загана мала надзвичайне значення. Незабаром у цьому районі всі аеродроми, крім Бріга й нашого стали непридатними для польотів. Німці, які користувались бетонними смугами на аеродромах за Одером, найчастіше зустрічалися в цей час з «аерокобрами». Коли я прибув на КП командуючого армією Коротєєва з приємною новиною про надійний аеродром, він сказав:



– Прикрийте нас із повітря, щоб не бомбили, а на землі вони не пройдуть.

Знову мікрофон у моїх руках. Ефір виповнений звуками бойового життя.

«Рама» зовсім необачливо повисла над містом Герліц, коригуючи вогонь артилерії. Я відразу побачив її. У ту ж хвилину почув голос Сухова:

– Іду на роботу, повідомте обстановку.

Мені було що повідомити. Сухов парою ішов значно вище від «рами». Якщо його не навести, він міг би довго кружляти, поки виявив би її.

Та ось наша пара вже стрімко падає з висоти. У нашій дивізії Сухова вважають майстром по «рамах». І цього разу він, звичайно, підтвердив своє звання. Та ось уже й наступила розв'язка. Атака знизу – і ворожий коригувальник, палаючи, падає.

Раптом у небі – чотири німецьких винищувачі. Супроводжують іще одну «раму». Моє повідомлення про них наздогнало нашу пару саме тоді, коли та набирала висоту.

– Вас зрозумів. «Фоккерів» бачу, – відповів Сухов.

Що він робитиме? Сухов і його ведений Кутищев були сміливими бійцями. Наказувати їм іти на ворога, якщо самі побачили його, було зайвим. Вони, звичайно, не допустять, щоб на голови радянських піхотинців посипалися бомби. Ось нехай тільки займуть вигідну бойову позицію.

Розворот. Блискавичне зниження. Знову атака на «раму» знизу. Влучний вогонь. Горить. «Фоккери» тільки тепер заметушилися. На виході з атаки Сухов підпалює ведучого. Кутищев – веденого. Два вцілілі літаки кинулися навтікача. Таке бачити дуже приємно: пара наших «зняла» за один бій чотири ворожі літаки.

Після цього бою Сухова німецькі літаки за появи наших патрулів одразу ж залишали поле бою. Усі надії ворог, очевидно, покладав на зенітки. Низькі хмари, які змушували нас ходити на малій висоті, були німцям на руку. Ми в ті дні втратили кілька літаків, підбитих зенітками.

Одного разу Сухов повернувся на свій аеродром на зрешеченій, обгорілій «кобрі». Я бачив, як літак над полем бою то спалахував, коли уповільнювалась швидкість, то відразу гас, коли вогняним змієм ішов в атаку на «фоккера». На виручку Сухову я викликав з полку підкріплення. Через кілька хвилин почув у навушниках завжди бадьорий, упевнений голос Графіна:

– «Тигр», я Граф. Іду на завдання.

Поява в повітрі цього відважного льотчика з його групою завжди вносила пожвавлення у настрій тих, хто вів бій, і відразу ж змінювала найскладнішу обстановку на нашу ко­ристь. Графін мав свій бойовий стиль, свій навальний вогневий «почерк». Його любили, з ним охоче йшли на завдання.

І цього разу «піковий туз» зі своїм напарником швидко розігнав «фоккерів», що насідали на Сухова. Наша група вже залишала поле прикриття, коли зенітний снаряд влучив у літак Графіна. Він упав за лінією фронту. Полк втратив ще одного льотчика, який так був потрібен йому, всьому колективові.

В один із таких днів, коли я був під Герліцом, надійшла звістка про загибель грізного пікірувальника генерала Полбіна. Він водив групу на оточений Бреслау, бив з пікірування по будинках-фортецях. Полбінці вміли посилати бомби точно у вказану піхотинцями ціль. Зенітний снаряд влучив у літак, і той почав похило падати. Полбін намагався перетягти за Одер. Треба було так небагато зусиль, так небагато... а їх не вистачило в пораненого героя. Літак упав просто у річку..

Як загинув Полбін, я почув і прочитав у книгах потім, через якийсь час. Подробиці лише домальовували подію. Тоді, на фронті, мене приголомшив сам факт: загинув Полбін. Він був одним із багатьох генералів-авіаторів, які, займаючи високе службове становище, зберігали прогресуючу молодість, захоплювалися улюбленою справою. Командирські обов'язки не позбавили його цих важливих якостей. Він літав, вдосконалював тактику, особистим прикладом надихав льотчиків на подвиги. Полбін, якого я добре знав у 2-й повітряній армії, був мені близьким за характером, за поглядами на бойову практику авіації. На зборах я завжди дослухався його висловлювань, приглядався до нього – зразкової людини і пілота.

Проїжджаючи того сумного дня по дорозі поблизу Бреслау, я бачив величезні хмари диму, які здіймались над цим злим, ненависним пеклом. Воно проковтнуло чудову людину. Сьогодні бомбардувальники звалили на нього тисячі бомб, відплачуючи за смерть улюбленого генерала. Нехай ворог запам'ятає цей день...

Бої за Герліц розгорялися з новою силою. Німці що б там не було хотіли відбити половину міста, зайнятого радянськими військами. Вони й справді навіть трохи потіснили наших. Мабуть, цей незначний успіх на землі надав німецькій авіації уже давно втраченої настирливості. Від її атак часто складалося враження безрозсудливої люті й приреченості.

Якось наша група прикривала наземні війська в районі Бунцлау. Їй стрілася група «фокке-вульфів». Першою атакою наші примусили німців тікати. Та ось один із них раптом зухвало пішов на зближення. Старший лейтенант Климов розвернувся йому назустріч.

Лобова атака, скільки я застосовував, скільки спостерігав її на землі, завжди закінчувалася тим, що пілоти, стріляючи, звертали один одному «з дороги», навіть на найнебезпечнішій відстані. Адже в такому поєдинку кожний прагнув збити свого супротивника, намагаючись зберегти себе.

А тут побачив, як два літаки, на повній швидкості йдучи один на одного в лобову атаку, зіткнулися. Наш – без одного крила, а німецький – без хвоста падали з висоти. Усі, хто спостерігав цей поєдинок, завмерли. Чекали появи парашутів, але їх не було. Два літаки впали на одному квадратному кілометрі землі, политої кров'ю в недавніх боях.

Поспішаю автомашиною до уламків, які ще димляться. Вони лежать на околиці Бунцлау, по обидва боки річки. Наш льотчик, мабуть знепритомнів під час удару, а німецького розсікло гвинтом. Кожен лежав біля своєї машини. Залізні хрести німецького аса облито кров'ю. Його тут і закопали. Климова ми повезли, щоб поховати на своїй землі.

Чисте небо розквітало весняною світлою синявою, віяв теплий вітерець, парувала земля. Ми клопоталися про похорон молодого, сильного повітряного бійця Климова.

...Радянські війська, здавши німцям здобуту половину Герліца, міцно закріпили свої рубежі, й наступило затишшя. «Тигр» мав право на деякий час замовкнути. Я повернувся до штабу.

За цей час аеродром значно поліпшили. Викладений цеглою проміжок між заасфальтованими смугами автостради зробив його майже зовсім зручним. Навколо стояли, окопавшись, батареї дрібнокаліберної зенітної артилерії.

Нерозв'язаною лишалася тільки проблема обмежувального загородження. Вона змушувала машини об'їжджати цю ділянку дороги. Грузовики, кінні обози мирилися з цим: зупинялися перед планерами і з'їжджали в багнюку. Але коли ішли танки... Одного разу якийсь механік-водій серед білого дня підім'яв гусеницями все наше загородження, потрощив планери і загримів по автостраді. У цей час сідав літак. Звернувши вбік, щоб не розбитися об танк, він підломив шасі, на щастя, не скапотував.

Тимчасове затишшя на фронті поволі проникає і в наше життя. Знову плануємо заняття, розбір повітряних боїв, навчальне бомбардування, стрільбу. Здається іноді, що стоїмо десь удома, а не поблизу Берліна. Живемо тими ж, що й раніше, клопотами. Готуємося до останнього удару з такою самою ретельністю, як і раніше.

Іноді льотчики ходять на «вільне полювання». Якось пішла на завдання пара сотого полку. Я бачив, як вона злетіла, запитав, хто полетів. Почувши відповідь, спокійно взявся за свої справи. Пару повів Бабак – буде все гаразд. Він тепер командує полком. Зрілий майстер повітряного бою, Герой Радянського Союзу Бабак літає часто, множить свої перемоги, й недавно командування відправило в Москву документи на присвоєння йому звання двічі Героя.

Коли мої літаки десь за лінією фронту, пам'ять сама відлічує час. Відчуваючи, що Бабак уже мав би повернутися, я захвилювався.

Аеродром прислухався, чекав. І ось – летять! Ні, не два. Один. Ведений! Бабака немає...

Він повторив помилку Дмитра Глинки – пішов на завдання з молодим, зовсім недосвідченим веденим. Втім, а як би досвідчений ведений зміг захистити ведучого, якщо по них стріляли десятки зеніток? Ніяк. Зате бувалий ведений хоч зумів би докладно розповісти, де спустився на парашуті його командир.

– Укажіть на карті, де приземлився Бабак.

– По нас так били! Я бачив тільки, як до нього з усіх боків кинулися німці.

Може, послати по маршруту Бабака пару літаків, пошукати за переднім краєм розбиту «кобру». Що з цього? Слідів людини з висоти не знайдеш. Чужа земля відразу стирає їх начисто.

От не стало серед нас і Бабака. Чи виживе він у тому пеклі, на території, яку в ці дні засипаємо щодня тисячами бомб і снарядів? Чи довго ще триватиме ця безпощадна війна?

Аеродром на автостраді виручив нас у найтяжчий час, але він також приніс нам чимало неприємностей. Активність наших винищувачів у дні боїв за Герліц змусила німецьке командування посилено розшукувати нашу, близьку до фронту, потаємну базу. Де сидять «кобри»? Це питання не давало спокою ворожим штабам, а вони не давали спокою нам.

У лютому, коли ще точилися бої і ми часто літали, біля нашого аеродрому схопили німця-десантника, який спустився на парашуті. Він мав установити, звідки злітають «кобри». Цього йому не вдалося зробити. На допиті він одразу розкрив усі карти. Потім над автострадою почали зрідка пролітати повітряні розвідники. Вони, звичайно, цікавилися і просуванням військ по дорозі, і, без сумніву, загадковим аеродромом. Без сумніву тому, що, як тільки одному з них удалося сфотографувати наш аеродром, зразу ж рясно на наші голови посипалися німецькі бомби.

Це був день напруженого навчання: посилаючи в повітря парами (молодого й досвідченого) льотчиків, ми опрацьовували прицільну стрільбу. Без упину гули в небі наші літаки, а зенітники тим часом спокійнісінько сиділи собі в землянках. А що робити, коли над батареями кружляють тільки наші? Раптом інші звуки вплелись у звичне гудіння.

Помітили – та пізно. По «мессеру» вистрілили тільки навздогін.

Сувору нотацію дістали зенітники від мене й від свого начальства, та цим справ ми не поправили. Десь у штабах німецького командування наш аеродром уже позначався як об'єкт для удару. Правда, знадобилося, очевидно, ще одне підтвердження: другого дня розвідник повторив знову проліт по вчорашньому маршруту. Зенітники цього разу постаралися, й додому він не повернувся. А проте його донесення вже діяли проти нас.

У повітрі перебувала пара Сухова. Літаки, розвернувшись далеко від аеродрому, наближалися до нашого полігону. Гуркіт моторів, спостереження за своїми відвернули нашу увагу, й «фокке-вульфи» стали для всіх великою несподіванкою. Вони скинули ротативні бомби, тобто цілі контейнери малесеньких бомбочок. Дехто з нас устиг заховатися в укритті, а кого тривога застала на льотному полі, той ліг просто на ньому. Побіг тільки Цвєтков. До щілини було близько. Та осколок влучив льотчикові у спину й скосив його. Шматочок металу обірвав життя ще одного нашого побратима.

Сухову треба було кілька хвилин, щоб набрати висоту. Він усе-таки встиг звалити одного «фоккера», який упав тут же, поблизу нашого аеродрому, разом з льотчиком. Однак втрата Цвєткова цим не компенсувалася. З того дня ми завели безперервне чергування винищувачів на своєму незвичайному аеродромі, який майже щоденно штурмували німці, залишаючи біля нього «фоккери».

От нам повідомили, що автострадою проходитиме Військо Польське – його свіжі частини виходили на бойові позиції.

Я наказав зняти застави й відкрити шлях машинам з піхотою, тягачам гармат і танкам, щоб позбавити їх незручностей об'їзду.

У нас на аеродромі в цей час знаходилась велика бригада кінохроніки. Вона приїхала відтворити фронтові будні нашої незвичайної бази. Коли Військо Польське вступило на аеродром, застрекотіли кінокамери, ми задивилися на довгу, нескінченну колону, на солдатів з орлами на шапах-вушанках. Приємні почуття викликала братня допомога Радянській Армії.

І раптом над нами «фокке-вульфи». Кінобригада, яка шукала справжньої війни, не ризикнула знімати її під вибухами бомб, а сховалася в щілинах. Колона зупинилася. Наші чергові винищувачі швидко злетіли в повітря. Поки вони набирали висоту, на землю, звичайно, впало кілька бомб, не завдавши шкоди, але «фоккерам» шлях для втечі було перекрито. У небі за хмарами зав'язався бій.

Уже колона продовжувала марш, а там, нагорі, не вщухали шум моторів, кулеметна стрілянина. Ми на землі чекали розв'язки. І ось бачимо – падає один палаючий літак, за ним другий.

– Хто з наших у повітрі? – запитую Боброва.

– Луканцев і Гольдберг.

– Що ж ви добираєте самих новачків для чергування? – не стримав я невдоволення. – Вони ж мало провели боїв!

– Для практики, – невпевнено виправдовувався Бобров.

Він теж думав зараз про це: ні за що втратили двох молодих льотчиків і дві машини. І кінооператори засумували: не зняли вони на землі палаючих «фоккерів».

Гуркіт моторів двох «аерокобр», які дружно виринули з-за хмар, відразу змінив наші думки і настрій. Луканцев і Гольдберг повернулися з польоту переможцями. Кінооператори помчали до місць падіння ворожих літаків. Солдати Війська Польського й наші авіатори на землі влаштували молодим винищувачам справжню овацію. Незабаром сюди ж, на аеродром, доставили одного німецького льотчика, якому вдалося приземлитися на парашуті. Він, уславлений ас, постав перед молодшим лейтенантом Гольдбергом, лякливо позираючи то ліворуч, то праворуч.

Цей бій, а за ним і інші, не менш успішні, відучили гітлерівців од нальотів на наш аеродром. Він став для них неприступним.

Наприкінці дня група наших літаків на чолі з майором Петровим прикривала передній крий. Поблизу фронту вона зіткнулася з небаченим явищем: винищувачі «фокке-вульфи» летіли верхи на німецьких бомбардувальниках. Що за трюки? Недовго роздумуючи, винищувачі почали випускати з «лап» підвішених «юнкерсів». На землі здійнялися величезні стовпи диму од вибухів.

Так он які то «юнкерси»! Їх начинили вибухівкою. Чи не це – та сама рятівна зброя Гітлера? Вона чи не вона, все одно її треба знищувати. Група Петрова примусила «фокке-вульфи» скинути літаючі бомби де попало. А призначались вони для колони Війська Польського. Та вона йшла відкрито, вдень, маючи надію на наше прикриття з повітря. Небо вже було відвойоване у ворога.

...Настала весна. Просохла земля. Поля Німеччини цієї весни оралися бомбами, снарядами, саперними лопатами, гусеницями танків, а не плугами, засівалися не зерном, а людськими трупами й осколками металу.

У березні наша дивізія залишила автостраду й повністю довірилась ґрунтовому аеродромові. Коли літак розбігався і злітав, залишаючи на землі сліди коліс, ми дивилися на затверділі відбитки і з сумом думали про тутешню весну без хлібороба в полі, про нашу далеку рідну землю, яку обробляли жінки, діти й старі. Думали про близький кінець війни.

Наприкінці березня повіяли теплі південні вітри, і небо стало чистим, високим, ласкаво-блакитним. У цей час в ньому особливо ясно позначалися весняні «ключі» американських бомбардувальників, які здійснювали човникові операції.

Злітаючи з аеродромів Італії або Франції з важким бомбовим вантажем, вони йшли на ціль–міста Німеччини, завдавали їм ударів і продовжували маршрут через Польщу на Україну. В Полтаві заправляли машини, відпочивали й поверталися на свої бази до Італії, Франції.

Таке бойове співробітництво у боротьбі проти гітлерівської Німеччини радувало нас, фронтовиків. Великі групи американських бомбардувальників у весняному небі, як і наших дальніх бомбардувальників, символізували єднання сил антигітлерівської коаліції.

Одного яскравого весняного дня ми зі свого аеродрому спостерігали армаду «Боїнгів-17», що пролітала над нами. Літаки йшли дружним, щільним строєм, виблискуючи в променях сонця. Раптом один із них почав відставати. Заради одного група в небі затримуватися не могла. Він ледве тягнувся, а ось уже й мотори задиміли. Від літака відокремились одна за одною цятки, забіліли куполи парашутів.

Необхідно було організувати допомогу льотчикам, які зазнали невдачі в повітрі. Поблизу нас дислокувалася дивізія, якою командував Горегляд. Я зв'язався зі своїм сусідом, і ми розіслали машини туди, де приземлилися американські льотчики. Їх було чоловік десять в екіпажі. Незабаром кількох привезли до штабу. Наші офіцери оточили їх увагою, створили необхідні умови. Американці швидко знайшли з нашими авіаторами спільну мову з допомогою жестів. А коли зібралися разом, крім одного, якого ніяк не вдавалося розшукати, серед них виявилися вихідці із західних областей України. Вони стали перекладачами. Думки й почуття одних були доступні іншим, почалися розмови на всі злободенні теми.

За обідом, який ми влаштували для друзів із-за океану, лунали промови й тости. Нове піднесення викликала поява останнього з членів екіпажу. Хтось із наших товаришів запропонував випити за здоров'я керівників урядів Америки, Великобританії і Радянського Союзу. Це палко підтримали всі.

Але тут же один із американських льотчиків засобами міміки виразно прокоментував цей тост. Він показав, як радянські авіатори з повітря б'ють гітлерівських агресорів, як американці бомбардують німецькі бази, потім приклав руку до щоки, схилив голову і заплющив очі: «А так воює Черчілль, дрімаючи». Всі дружно засміялись. Англійці й справді вилітали на ворожі об'єкти тільки вночі, щоб менше втрачати льотчиків.

Ми провели в дорогу екіпаж «літаючої фортеці», побажали йому щасливого повернення на свою базу.

Чудові теплі дні, які настали на початку квітня, квапили нас до дій – весна чекала кожного з нас удома, на Батьківщині. Народ прагнув перемоги, миру, жінки й діти – зустрічі зі своїми чоловіками і батьками, справжнього щастя. Ми жили передчуттям торжества, великої радості всього світу. Та це було ще десь там, за останніми боями, за останнім напруженням наших воїнів. Остаточний удар ще вимагав багато сил, волі, жертв.

Генеральний штаб розробив план наступу на Берлін. Для його розгляду та узгодження до Москви викликано командуючих фронтів і армій головного напрямку.

Степан Якимович Красовський подзвонив мені пізно вночі. Він запитав, чим я зайнятий, що планую на найближчі два-три дні. У голосі його вчувалися дружні, щирі нотки.

– А до столиці не хочеш? – раптом запитав командуючий.

– Хто відмовиться під такої приємності, товаришу генерал?

– Будеш при мені радником по винищувальній авіації. Завтра вранці чекаю у себе.

Нарада командуючих була розрахована на декілька днів, моя участь у ній обмежувалась однією бесідою. Увечері, повернувшись у номер готелю, ми з Красовським просиділи до півночі, розповідаючи один одному про себе, про свої сім'ї. Степан Якимович закінчив ту саму Качинську авіашколу, в якій навчався і я. У нас було багато спільних знайомих. Згадували товаришів, мріяли про післявоєнне життя. Коли я розповів Степанові Якимовичу про свою донечку, якої ще не бачив, якось сама собою виникла розмова про можливість злітати в Новосибірськ.

– За день дістанешся туди?

– На рейсових, на поштових, серед мішків, а дістануся, – сказав я.

– Одну добу вдома і день на зворотний шлях. Три дні

Укладешся?

– Так.

– Лети. Тільки цур – не підводити.



– Єсть, товаришу генерал! – виструнчився я перед ним

Схід сонця зустрів у небі. Вдома мене, звичайно, не чекали. Марії не було – пішла на пошту. Мати тримала на руках, вколисуючи, чиюсь дитину. Вона невимовно зраділа. Ми дивились одне на одного. Запитавши про Марію, я вже потім звернув увагу на малятко.

– А це чиє?

– Твоя дитина, синку, твоя Світланка.

Я взяв з рук матері тепле рожеве тільце, побачив оченята, маленькі пальчики й притиснув дитятко до грудей. Перехопило подих. Дзвінке сердечко, що народилося в нашій новій хаті, стукотіло поряд з моїм.

Заради хвилин оцих мене цілий день до нудоти кидало в літаках по безповітряних ямах. Заради хвилин оцих я готовий був пройти тисячі верст пішки. Кожна людина зазнає в житті таких почуттів, здається, тільки один раз.

У дверях постала Марія. Побачивши мене, не повірила своїм очам. Обличчя пополотніло, вона прихилилася до стінки.

– Я на один день. Підійди до нас, Маріє. Не гай хвилин, – сказав я і пішов їй назустріч з дитиною на руках. Мені теж не вірилося, що я вдома, що за вікнами рідний, передвесняний, але ще припорошений снігом Новосибірськ.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка