Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка26/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

УДАРИВ ОСТАННІЙ БІЙ


1

Я бачив багато міст, крізь які пройшла війна. На їхніх вулицях зазнавав такого відчуття, ніби крокував зовсім не своєю землею, проходив містами не нашого часу. їхній погляд воскрешав у пам'яті враження тих років, коли фашистські літаки й артилерія руйнували столиці, культурні та промислові центри Абіссінії (так тоді називали Ефіопію) та Іспанії. Через кілька років я побачив із повітря руїни Краснодара, Ростова, Маріуполя, Києва, Курська, Тернополя. Чорні стіни без дахів наводили жах. Зруйновані квартали з висоти справляли враження цвинтаря.

Перед самим берлінським наступом я знову пролетів від Новосибірська до фронту. Піднявшись з московського аеродрому, я ще раз осягнув поле великої війни. Смоленськ, Мінськ... Ось показалася Варшава. Столицю Польщі важко було назвати містом. її ніби не було. Суцільне похмуре нагромадження руїн і обгорілих коробок. Я тоді подумав: сторіччями народ створював, прикрашав, упорядковував свою столицю, зосереджував у ній скарбниці своєї культури, науки, архітектури. Вандали двадцятого віку прийшли й усе спалили, зруйнували. Хіба такі страхіття забуваються?

Буде велика битва.

Приземлився на якомусь аеродромі, заставленому штурмовиками. Тут усе вже було напоготові. Треба негайно діставатися до своїх. Винищувачі мають складні завдання – гітлерівці збираються пустити в діло секретні реактивні винищувачі. Як ми з ними впораємося, невідомо.

Йду до штабу, щоб зв'язатися зі своєю дивізією. Він .займав крайні кімнати довгого барака, в якому жили льотчики. Перед входом у приміщення на ґанку побачив солдата, мабуть, вартового, який сидів на перекладинці, поставивши біля себе гвинтівку, й награвав на маленькому, яскраво розфарбованому акордеоні. Помітивши мене, солдат швидко відклав інструмент, схопив гвинтівку й віддав честь. Таке миттєве перетворення музиканта в солдата примусило всміхнутися.

Я зайшов у коридор. Тут робилося щось неймовірне. Увесь барак був виповнений музикою: у кожній кімнаті грали. Різні мелодії, пісні, примітивне порипування, вищання усе змішалось. Я повернув у перші двері. Офіцер з чорною пов'язкою на рукаві, очевидно, черговий по штабу, сидів на табуретці біля телефону й, схиливши голову до величезного акордеона, зосереджено добирав «Крутится, вертится шар голубой...» Мене не помічав, доки я не звернувся до нього. Окинувши поглядом кімнату, я побачив тут кілька акордеонів у футлярах: вони лежали під столами, на шафі, на сейфі.

Черговий, вибачившись, указав мені на телефон і пішов кликати начальника штабу. Через кілька хвилин той увійшов до кімнати... теж з акордеоном. Знявши руку з клавішів, він представився мені, по-дружньому усміхаючись.

– Вибачте, товаришу гвардії полковник. Важко знімати, ремені надто короткі.

У широко відчинені двері вливалась какофонія лунких звуків.

– Що це у вас – олімпіада? – запитав я.

– Майже. Розумієте, на горищі барака хлопці виявили склад акордеонів. Ми не відбираємо їх до початку операції. Нехай народ пограє.

– Правильно, – підтвердив я: обличчя майора було так одухотворене музикою, що не сказати цього було просто незручно.

Я знав: через день-другий на цій землі заграє інша музика.

2

Дивізія перелітала до фронту, на піщаний, добре вкочений котками аеродром біля Загана. Звідси розпочне стрімкий кидок до південно-західних околиць Берліна 3-я гвардійська танкова армія Рибалка, а ми будемо її щитом з повітря.



Разом з нами сіли полбінці. Коли наші льотчики згадували Полбіна, вони й тепер скрушно змовкали.

На аеродромі немає капонірів, ніякого маскування. Людям уже зрозуміло, що від нашого могутнього удару ворожа оборона розвалиться. Та кожен пам'ятає і розуміє, що бої будуть криваві, з жертвами. Декому ще доведеться загинути на самому порозі перемоги.

У всіх на виду невиразне, тривожне очікування чогось невідомого. Німці вже застосували проти піхоти й танків фаустпатрони. Десь узялися чутки про реактивні літаки, про якусь зброю неймовірно руйнівної сили. Спарка літаків – «фоккер» і «юнкерс», коли один з них начинений вибухівкою, – теж насторожує. На дорозі до Загана дехто з наших товаришів бачив незвичайні воронки від вибухів «юнкерсів». Дерева в лісі повалено так, наче там падав Тунгуський метеорит.

Але вгамовуються всі тривоги, світлішає в кожного на душі, коли подумаєш про те, яку міць ми виставили перед похмурим Берліном. Вона все змете на своєму шляху до перемоги. Ми розіб'ємо ворога з усіма його хитрощами й підлотами.

Ось вона, ця сила, вже загриміла, заклекотіла. Треба запам'ятати цей день. Вдивлятимусь у його риси з самого ранку.

Після артилерійського обстрілу укріпленої лінії оборони ворога на Нейсе пройшли літаки й зробили димовий заслін. Сапери наводять переправу. До берега вирушили танки. Тепер піднялися в повітря винищувачі.

Наші війська навально рушили вперед. Три рубежі ворожої оборони взято з ходу. Проти авіації ощетинились недобитки колись могутніх повітряних сил, полки ППО, а також уся наявна зенітна артилерія ворога.

Наші льотчики злетіли в небо остаточного рішучого бою з незмінним кличем «За Батьківщину!»

Для кожного з нас не було тепер вищої слави, ніж зсадити ворога на землю в його ж небі, над його столицею і домом. Він дуже багато насіяв вітру, то нехай жне бурю у своїй країні.

Зранку видалась нельотна погода. Але всі полки мали завдання патрулювати над переправами на Шпреє, на північ од Котбуса. Першою піднялася група Сухова. З ним пішли Голубєв, Кутищев, Кудінов, Бондаренко, Душанін, Берьозкін, Руденко. Бойовий порядок – наш, гвардійський, випробуваний в битвах над Кубанню й на Україні – четвірка ударна і четвірка, що прикриває.

У повітрі група зв'язалася з «Тигром». Але зі станції наведення того ранку важкувато було стежити за небом: дим од палаючого лісу щільною завісою лежав прямо на землі. Та льотчики самі швидко виявили ворога: чотири «фокке-вульфи» несли бомби до переправ.

«Фокке-вульфи» з бомбами... Значить, у гітлерівців уже не вистачає бомбардувальників, кінчаються запаси пального, вони чинять опір рештками сил.

Прикрита четвіркою Бондаренка ударна група йде в атаку. Збивають по літаку Сухов, Голубєв. Друга ворожа пара тікає на висоту. Там теж немає місця – Бондаренко розстрілює ведучого, він каменем надає вниз.

Це був початок великої сутички. Сюди вже підоспіли шістка «фокке-вульфів» і пара «мессершміттів» – противник дістав підкріплення. Ці літаки завчасно виявила станція наведення, попередила ведучого, і бій спалахнув з новою силою. Помітивши на висоті четвірку Бондаренка, туди полізли «мессери». Так, колись вони вміли відвертати увагу, вміли натиском позбавляти наших прикриваючих головної переваги – висоти. Але коли це було? Дуже давно!

Дружно накинулися па «мессершміттів» наші винищувачі, й ті пірнули вниз, як у каламутну воду. Бій перейняли на себе «фокке-вульфи». Атаки, виходи з переворотом, лобові зустрічі. Іноді ворогові вдається прив'язатися до нашого. Але кожної неприємної хвилини хто-небудь виручає товариша, й знову на землю падає літак, виблискуючи на яскравому сонці біло-чорними хрестами, жовтими консолями.

Я пильно стежив за боєм. Коли спалахував черговий літак, то вже забував про тих, які йшли один одному навстріч. Чий горить? Невже цього разу наш? Ні, наші увесь час немовби нерозривно зв'язані ланцюгом в одне ціле.

Сім стовпів чорного диму потягнулися в небо від літаків, які впали на землю. Два ворожі винищувачі, палаючи, тікають у свій тил. Мені все це добре видно. Від душі радію за Сухова, Голубєва, Бондаренка: вони, збільшуючи свої перемоги в останні дні війни, сьогодні ставали Героями Радянського Союзу.

Як зросли наші льотчики, як відшліфувалася їх майстерність, пильність, влучність, викристалізувалися бойові якості!

Характери, грані душі позначилися ясніше, зміцніли у випробуваннях. І все це тому, що не забувалися уроки. І в поразках, і в перемогах завжди нагромаджувався, зерном до зерна, досвід. Спостерігаючи такий бій, мені рішуче захотілося в небо. Пафос наступу кликав.

Мікрофон станції наведення передаю своєму заступникові, який недавно прибув у дивізію. Треба політати, підшукати нове місце для полків, адже танкові клини вже глибоко врізались у простір противника.

Перебазувалися. Тут повітряні бої почастішали. Нікітін, переслідуючи «фоккера», розстріляв його саме тоді, коли той на «гірці» зовсім видихся у швидкості. Німецький літак падав на наш. Лише різкий ривок убік врятував Нікітіна від загибелі. Трофимов повернувся додому на зрешеченому винищувачі; зенітки не давали передихнути. Та хлопці наші вишукували ворожі літаки в повітрі; битися, битися – було їхнім кличем.

Я повів групу на прикриття наземних військ. Весняні поля, суха бура земля, біленькі, охайні села й містечка. Все оповите димом, усе мертво, нерухомо. Війна справляє свято на своїх просторах. Німеччина сумує; прикро бачити понурі, порожні будиночки, дороги, які пожвавлюються тільки вибухами бомб і снарядів, жевріючими вогнищами машин, танків.

Ну, де ж ви, зухвалі, нахабні гітлерівські молодчики – «боги» повітря? Щось не видно вас. А, он показалася четвірка. Треба її поколошкати. Ми хотіли перехопити, але «фоккери», помітивши нашу вісімку, відразу ж утекли.

Я повернувся на аеродром, так і не збивши ворога. Тільки-но зарулив на стоянку – раптом прямо на нас з висоти почав з посвистом пікірувати якийсь двомоторний літак. Що за дивина? Неймовірна швидкість, невідомий профіль... Однак розглядати його не було коли – він уже стріляв. Я кинувся до свого літака. Чужий вийшов з пікірування над самими стоянками, на мою машину впало кілька гільз од його снарядів.

Так, це якась німецька новинка. О, та це ж той самий реактивний, про який ми вже знали з альбомів! Досить було глянути на зображення – й одразу все стало зрозумілим.

Наш радіолокатор визначив, що Ме-262 прийшов з боку Праги. Отже, треба безперервно й пильно контролювати цей напрямок.

Про те, що він з'являється вдруге, мене повідомили своєчасно. Пара наших, ведена Табаченком, кинулась на перехоплення реактивного. Та де там!.. Швидкість – понад 800 кілометрів на годину! Якщо таких літаків у гітлерівців багато, вони принесуть нам серйозні ускладнення.

Але наші танки уже під Берліном. Штаб армії Рибалка пропонує нам щойно захоплений аеродром. Я наказав Василеві спорядити машину для тривалої поїздки. Поїхати зі мною виявив бажання начальник особливого відділу. Ми домовилися, що вирушимо через півгодини. І я пішов ще раз переговорити зі штабом армії: щоб закріпили захоплений аеродром за нашою дивізією. Авіаз'єднання 1-го Українського і 1-го Білоруського фронтів прагнули у ці дні зайняти аеродроми поблизу самого Берліна.

Заскочив до свого штабу на хвилинку, швидко переговорив. Мене трохи затримали якісь важливі папери. Коли звільнився і вже направлявся до машини, що стояла біля воріт, назустріч мені появився мій заступник: він щойно повернувся зі станції наведення. Це було дуже до речі. Я виклав по пунктах, що йому треба робити, коли мене не буде, й подав на прощання руку.

– Дозвольте поїхати мені, товаришу комдив, – раптом запропонував заступник. – Самі ж знаєте, з полками я ще як слід не ознайомлений. Давайте я замість вас займуся аеродромом.

Чим викликалося те прагнення мого заступника - хто зна... Йому було важкувато командувати полками, поки що погано знав людей. А може, хотів підмінити мене в небезпеці. У ті хвилини я саме так і думав, як він говорив. Потім, коли заступник разом з начальником особливого відділу поїхав, я згадав про те, що він був неголений, стомлений. Невже турбувався тільки про мене?

Два дні ми чекали повідомлень. Третього дня я вилетів з Голубєвим на «наш» аеродром. Була ясна погода. Заходячи на посадку, ми вдалині бачили щось велике, сіре. То був Берлін. А це його протиповітряна база. Тут стояли сотні цілих, застиглих «фокке-вульфів». Приземлилися поряд з ними першими з наших авіаторів. Команда БАО вже привела до ладу льотне поле, чекала на полки.

Прорулюючи повз звичайні літаки, я помітив кілька нових, двомоторних, таких же, які обстрілювали нас поблизу Котбуса. Хотілося відразу ж оглянути їх.

До мене підійшов солдат, указуючи місце стоянки. Я від-рулив убік. За мною сідав Голубєв. Вимкнувши мотор, покликав солдата.

– Десь тут наш майор з машиною, не бачив?

– Бачив, товаришу гвардії полковник, – відповів солдат і опустив очі. – Підірвалися на міні.

– Де?! – вигукнув я.

– На аеродромі. Тільки-но під'їхали й звернули з дороги, зразу ж і підірвалися. Вчора поховали.

Ніби полум'я від вибуху хльоснуло мені в обличчя. Я не міг вимовити й слова, зробити кроку. Знову мимо мене зовсім поряд промайнула смерть. Вона, закладена в цю підлу землю, була відведена для мене. Адже я б з'їхав з дороги в тому ж самому місці, і тільки в тому. Майор прикрив мене собою уже тоді, коли я всіма думками був у дорозі.

Я зняв шоломофон. Голубєв теж. Ми дивилися на обрій, де здіймалося щось похмуре, чорне, як породження мороку й ночі. Навіщо йому, цьому місту, яке коптить небо, ще й оці смерті? Для чого? Адже за кожного нашого полеглого воїна сьогодні й вони розплачуються.

Було нестерпно тяжко на душі Але привид Берліна кликав у бій. Ми дійшли до тебе, чудовисько! Ти вже відчуваєш нашу могутню ходу. Це від неї здригається під тобою земля, осипається твоя позолота, падають на камінь і розбиваються вщент орли, які спиралися кігтями на свастику.

Через кілька годин приземлилися полки. Я взяв групу й полетів на Берлін. Серце моє палало невгамовною жагою помсти. Над похмурим містом у ці весняні дні хмари змішувалися з димом і, здавалося, від ваги застигали на місці. Ми знали, що радянські війська вже билися на його вулицях, з боєм брали кожний будинок. Спалахи пострілів різнокаліберних гармат, вибухи снарядів, бомб тут і там позначали в цьому денному напівмороку лінію фронту!

Яке жахливе й радісне видовище! Ось вона – столиця кровожерної країни, доведеної її правителями до занепаду. Мені, людині, що любить життя, красу природи, поселень, витвору рук людських, хочеться зустріти тут ворожий літак, загнати його, палаючого, у ці чітко окреслені квартали. Так, цього прагне моя душа, я повинен тут, у Берліні, помститися фашистським воякам за свого брата, за своїх друзів, за хлопчика з розпореним животом, якого я побачив у селі Мала Токмачка...

Німецьких літаків у повітрі немає. Але я знаю, що вони мають бути. Вони обов'язково будуть. Треба набрати висоту й чекати. На захід од Берліна ще є великі діючі аеродроми, і звідти часто прилітають винищувачі. Наші хлопці зустрічалися з ними, збивали їх.

Я бачу, як нижче від нас ідуть і йдуть група за групою наші бомбардувальники. Вони, пропливаючи під нами, вибирають цілі і скидають на них смертоносний вантаж. Нам видно, як вибухи піднімають будинки, розламуючи їх, як падають на землю й одна на одну стіни. Це триває кілька секунд, потім усе поринає в пил і дим.

Берлін, за вказівкою якого руйнувалися міста й цілі держави, тепер сам корчиться в муках. Корчиться, та поки що не здається. Свідомо затягує капітуляцію – хоче відтягти час розплати.

Винищувачів ворога все ще немає. Не підходять і наші. Настала пауза. Ми пішли в хмари. Через кілька хвилин знизилися й знову побачили тільки наші Пе-2. Ось тепер, можливо, прилетять «фоккери» – вони завжди пристроювались у хвіст нашим на відході від цілі. Якщо вони є в повітрі, то й зараз не зрадять своїй звичці – злодійської тактики в них аж надто багато.

Зачекавши трохи, спускаюся з висоти, наближаюся до бомбардувальників. Ні, не видно ні «мессерів», ні «фоккерів», їх тепер не заманиш і таким «пирогом», як неприкриті «петлякови». Шкода, що не пощастило зустрітися.

Тільки-но я пристроївся до бомбардувальників – раптом вище від них із-за хмар вивалилася шістка «фоккерів». Ось вона, бойова везучість! Негайно, набираючи висоту, розвертаюся, кличу всю групу в бій. Та німецькі пілоти аж ніяк не аси: вони тут же пірнають у хмари, кидаючись навтікача.

Увесь час, поки йшли додому, я лаяв себе за те, що рано наблизився до своїх. Треба було трохи затриматися на відстані від них, і ми б показали останнім німецьким розбійникам, як нерозумно користуватися тими ж самими прийомами над Кубанню і над Берліном.

Наступного дня за себе й за нас над Берліном збив кількох «фоккерів» Берьозкін. Небо над столицею Німеччини вже було поділене авіацією двох фронтів: ми володарюємо над південною половиною, «білоруси» – над північною. Наші польоти на Берлін вже носять майже екскурсійний характер. Зате вистачало справ на землі.

Оточені поблизу Котбуса німецькі війська великими озброєними загонами намагалися пробитися на захід через наш аеродром. Ми тримали тут цілодобову оборону. В один із таких днів командир корпусу наказав мені терміново з'явитися в штаб дивізії, який усе ще був на тому самому місці, поблизу Котбуса. Коли я прилетів туди, було поставлене завдання – знищити угруповання німецьких військ, оточених у лісах.

Тут знадобилися всі наші полки. Першу групу на ліс повів я сам. Його просіки заповнено тисячами солдатів, захаращено гарматами, обозами. Знижуючись над ними, ми спробували відгадати їхні наміри: чи не думають вони часом здаватися. Нас зустріли вогнем «ерліконів». Отже, треба штурмувати.

Якщо ця маса прорветься до доріг, вона вбиватиме наших людей, знищуватиме машини. Ми обсипали просіки й увесь ліс кулями, снарядами. Чим більше ми попрацюємо тут, тим легше буде втримати оборону біля автостради.

Коли повернулися додому, технік, оглянувши мій літак, запитав:

– Звідки взялися ялинові глиці в коку гвинта, під голівками заклепок?

Я згадав, як ходив на бриючому під час штурмування, й сам собі дивувався. Якби спустився трохи нижче, там би й лишився, серед дерев.

Біля Ютербога розгорілася справжня битва льотчиків і техніків з німецькими військами. Командир полку Бобров виділив частину особового складу для наземної оборони, озброїв їх, як піхотинців, а частину льотчиків посадив на літаки й послав з бомбами на ворожі колони.

Усі захищали свій аеродром, по-справжньому взаємодіючи, як воїни різних родів військ.

Біля Котбуса і Ютербога в боях з оточенцями наша дивізія і я особисто востаннє зустрічалися з небезпекою, з війною. Тут, наприкінці квітня, востаннє стріляв по мені ворог, а я стріляв по ньому.

Теплий, сонячний Першотравень прийшов до нас у Берлін, на Ельбу. Того дня воїни Радянської Армії, які ще билися з залишками гарнізону столиці Німеччини, підняли червоний прапор над рейхстагом. З наших аеродромів ранком того дня злетіло дуже мало літаків: у небі панувала тиша. Тільки 1-й гвардійський винищувальний полк, у якому колись служили спершу Нестеров, а потім Чкалов, того травневого ранку підняв у повітря групу літаків і послав її у напрямку Берліна.

Бойові літаки цього разу йшли звичайним маршрутом не з бомбами, не з наміром шукати ворога й битися з ним. Один з літаків ніс величезне червоне полотнище з написом «Перемога!»

Наше, авіаторське, символічне знамено перемоги! Зробивши коло над Берліном, льотчики спустили знамено, й воно, розпроставшись, почало плавно спадати вниз. Його помітили піхотинці, танкісти, артилеристи... Аплодували йому наче бойовому рапортові авіаторів про свою остаточну перемогу над військово-повітряними силами фашистської Німеччини.

Це був бойовий звіт авіаторів перед Батьківщиною. Другого травня берлінський гарнізон капітулював. Наша дивізія, як і решта авіаз'єднань 2-ї повітряної армії, дістала наказ перелетіти в район Дрездена. Там тривав наш наступ, там ще точилася війна.

3

Війська 1-го Українського фронту, пройшовши нелегкий шлях наступу на Берлін, прогримівши танками по його вулицях, мали негайно залишити місто. Ще вчора потік його машин, обозів, піших колон вливався в уцілілі квартали Потсдама і Тельтова. Сюди підтягувалися тили, частини, які відстали. До Берліна поспішали просто подивитися, а сьогодні жива ріка за волею наказу повернула назад. У цій поквапливості перебазування військ відчувалося щось тривожне. Широка, двостороння автострада Берлін – Дрезден не змогла вмістити військ, які ринули на південь, і нескінченної плетениці різноплеменного люду, який вирвався на волю з катівень Берліна та його околиць. Плентались виснажені в'язні таборів, їх обганяли машини. У небі безперервно проносилися літаки.



2-а повітряна армія перебазувалась на аеродроми, розташовані біля самого передгір'я Судетів. Наша дивізія приземлилася поблизу невеликого містечка під Дрезденом. Штаб, льотчики, всі офіцери розквартирувалися в охайних особняках чистенького містечка. З вікон мансард було видно синіючі вдалині гірські пасма.

Мали завдання прикривати танкові корпуси армії Рибалка і нашої піхоти, які почали похід за визволення Праги. Багатотисячні угруповання «Центр» і «Австрія» продовжували утримувати велику територію Чехословаччини, загрожуючи змести повсталих у Празі, які просили допомоги. Наші полкові радисти відразу після приземлення в Гроссенхайні почули заклик празьких патріотів, які підняли повстання в ніч з четвертого на п'яте травня. Танкісти й пілоти рвалися на виручку повсталих.

Кілька днів вели бойову роботу, однак доводилося значно частіше лічити залишені німцями літаки на аеродромах, аніж збиті в повітрі. Наші війська швидко просувалися на південь. Вони з ходу взяли Дрезден і рушили далі. Танкісти поспішали до Праги.

Восьмого увечері в мене на квартирі стихійно зібралися майже всі мої бойові побратими. Випили по чарці, згадали гіркі часи. Андрій Труд співав під гітару, ним десь роздобуту, нашу відому полкову пісеньку «Яструбки». Ми всі підхоплювали приспів, з фронтовим ентузіазмом вимовляли слова «Завтра вранці знову в бій», але почували, що ніяких боїв у повітрі завтра вже не буде.

Розійшлись опівночі. Я ліг і дуже швидко заснув. Крізь сон почув постріли. Не встаючи, намагався зрозуміти, що б вони могли означати. Стрілянина з кожною хвилиною наростала. І зовсім поряд з моїм домом, і десь далі. Що це? – запитував себе, одягаючись у темряві. Невже знову якась блукаюча група, виходячи з оточення, наразилася на наш гарнізон?

Не може бути. А що, коли все пов'язано з тутешнім заводиком? Я заборонив пускати до нього людей, а дехто з власників, можливо, пробує силою вивезти своє майно – ось і перестрілка.

Незрозуміле завжди насторожує, примушує хтозна-що думати. Я з острахом дивився на відчинені навстіж вікна – не залетіли б сюди сліпі кулі. Невелике щастя потрапити під них, коли не сьогодні-завтра настане мир.

Чую – вже стріляють з кулеметів, установлених на літаках. Вже «дудукнула» гармата! Десь, по в нашому містечку, відгукнулася інша.

Справжній бій... Мабуть, великі сили виходять з оточення. Можливо, тут висадиться десант. Ось тобі й капітуляція. Я підійшов до телефону. Підняв трубку.

– Товаришу комдив, війна скінчилася! – вигукнув чийсь молодий бадьорий голос. – Мир, товаришу полковник! Мир! Мир! Ви чуєте?

– Так, – відповів я, відчуваючи, як моє тіло, моя свідомість почали звільнятися від чогось незримо тяжкого, що постійно висіло на мені всі довгі роки війни.

Поклав трубку, зітхнув і опустився на стілець. Розумів, що дізнався про те, про що думав наодинці, про що всі ми говорили, а все-таки сила слів «кінець війні, мир» була такою могутньою, вплив їх серед стрілянини, яка лунала за вікнами, десь зовсім близько й далеко, здавалося на всій землі, був таким великим, що важко не те що передати, а й навіть збагнути.

У пам'яті зринули чотири роки війни, більше шестисот переможних і тяжких бойових вильотів. Усе позаду.

Так чому я сиджу сам-один у темряві?! Кинувся до вмикача, засвітив лампу й виглянув у вікно. Все небо, увесь простір були розписані трасами куль, черг, освітлювальними ракетами. Стрілянина з усіх видів зброї наростала. Ця стрільба жагуче сприймалася тишею.

Дзвонив телефон. Вітали з шістнадцятого. Трубку передавали з рук до рук. Чув голоси Трофимова, Сухова, Берьозкіна, Труда, Бондаренка, Вахненка, вітав їх. Потім дзвонили Абрамович, Мачнєв, Бобров, Вільямсон... Я добився телефоном до Утіна, до Красовського, вітав їх. Стрільба не вщухала. Виходжу на вулицю. Зустрічаю своїх, чужих людей, тисну їм руки. Незабаром майже всі льотчики, працівники політвідділу, штабісти зійшлись у мій дім. Радість виповняла наші серця, її треба було поділити з найдорожчими тобі людьми. Поставили, що було, на стіл. Перші слова мовили про славу партії, Батьківщини, далі – про друзів, які не дожили до цього дня, яких не було з нами.

Ніч, осяяна салютами, непомітно перейшла в день. У великий День Перемоги.

...Дев'ятого травня і наступних кілька днів льотчики нашої дивізії ще виконували завдання командування, патрулюючи в небі над Прагою. Одного разу Голубєв побачив у повітрі німецький літак «Дорньє-217», який ішов із заходу на схід. Переслідуючи його, Голубєв дав кілька попереджувальних черг – ворог летів далі, відмовившись іти на посадку. Тоді Голубєв підпалив його, і той упав десь у горах.

Це був останній ворожий літак, збитий нашою дивізією. Відтак усі до єдиного снаряди й патрони кожного літака було взято на облік. Вони перестали служити війні, а стали засобом оберігання миру.

У середині травня штаб нашої дивізії переїхав у місто Різу на Ельбі. Усе життя наше тут у ці дні ще віддзеркалювало яскраве світло салютів, непогасне сяйво перемоги. На аеродромах чергували лише кілька льотчиків і техніків – решта відпочивала, їздила дивитися Прагу, Дрезден, Берлін. Прага зустрічала нас, як рідних синів. На вулицях навколо нас збиралися натовпи, дівчата дарували нам квіти й усмішки, господарі ресторанів частували кращими наїдками і винами, рішуче відмовляючись од грошей. У Дрездені ми побачили страшні руїни, під якими були поховані живцем тисячі жителів. Нам розповідали про те, як американські льотчики зруйнували це красиве місто вже за кілька днів до настання миру. Ми слухали й питали: навіщо це було зроблено?

У Берліні проїхали вулицями, побували в рейхстазі, побачили черги голодних людей біля радянських пунктів роздачі їжі, оглянули пам'ятники, розбитий собор, парки і, не знайшовши, де б можна було присісти пообідати своїми запасами, подалися з міста на природу.

Десь за Потсдамом зупинили машину й розташувалися на траві потрапезувати. Тільки-но повідкривали консерви, нарізали хліба, як з кущів висунулося кілька білявих дитячих голівок. Їх обличчя, вираз очей самі говорили про те, що діти дивилися на нас і на їжу нашу не з цікавості. Хтось із наших пожартував, назвавши їх маленькими фріцами, а хтось хотів навіть сполохати, але його спинили.

– На дітях злості зганяти не будемо. .

– Правильно.

– Ці не підуть зі зброєю. Вони більше від будь-кого затямили, що таке війна.

Відчуваючи на собі погляди голодних дітей, ніхто не міг доторкнутися до їжі. Ми покликали, хлопчики довірливо підійшли. У простягнуті руки й подоли сорочечок поклали хліб, консерви.

За обідом тривала розмова про дітей, про тих, хто зробив їх такими нещасними.

...Одного радісного післявоєнного дня, коли ми стояли в Різі, якось, підходячи до штабу, я побачив двох військових у формі американських льотчиків. Наблизившись, в одному з них одразу впізнав свого друга юності – уральця Пильщикова.

– Костю! – кинувся я до нього.

– Сашко! Ти впізнав мене?

Він відрекомендував свого товариша, а той, вдоволений тим, що Костя зустрів, кого шукав, тут же залишив нас.

Поки побували в штабі та добиралися до мене додому, Костя розповів про те, як його збили у Східній Пруссії, як пережив майже рік полону, як бранців визволили й утримували в Лейпцигу американці, як обмундирували їх і збиралися вивезти на Захід, але він утік з-під варти зі своїм товаришем, як розшукав мене...

Я слухав Пильщикова, дивився на його струнку, невисоку фігуру, худе, змарніле обличчя, на чужий одяг, а в мене перед очима стояв перший мій друг по військовому училищу курсант Костя...

Це було тринадцять років тому. Я приїхав у Перм з путівкою комітету комсомолу вчитися на льотчика. Мені, як і іншим юнакам, що мріяли про крила, страшенно не пощастило: у пермській школі тієї осені чомусь закрили льотне відділення й залишили тільки авіатехнічне. От і маєш! Замість пілотів будемо техніками. Ми вступили, а нас поставили перед фактом. Більшість сприйняла цю зміну мовчки, а частина з нас почала строчити рапорти: ми ж приїхали вчитися на пілотів!

Серед наполегливих був уралець, а значить, майже мій земляк, Костя Пильщиков. У гуртожитку наші ліжка стояли поряд. Після одержання рапортів кожного з нас викликав до себе начальник школи. Він пояснював, умовляв, і група наполегливих усе-таки помітно рідшала. Коли нас залишилося дуже мало, начальник школи просто дав нам за настирливість по кілька нарядів позачергово, і ми тимчасово змирилися зі своїм становищем.

Костя сказав, що він усе одно літатиме. Мені це дуже імпонувало. І міцно здружило спільне прагнення. Ми стали в школі ентузіастами планерного гуртка. Майже щонеділі тягали старенькі планери по полю, аби хоч раз піднятися на них у повітря, а в будні ремонтували їх.

З Костею завжди ходили наче зв'язані. Траплялося, один із нас утне що-небудь, то завжди вважали, що винні обидва. Особливо це вкорінилося після одного досить смішного випадку.

Першої ж зими нашого життя в школі я і Костя відзначилися в бігу на лижах і були включені до команди Уральського військового округу на всеармійські змагання. Одного разу після п'ятдесятикілометрового кидка з повною викладкою і стрільбою з бойової зброї ми стомлені повернулися до казарми, зняли гімнастерки й почали чистити гвинтівки. Під час цієї роботи страшенно заважали рукава нижніх сорочок, які нам після лазні видали не за зростом. Засукані рукава весь час сповзали.

Костя, протираючи клаптем ганчірки затвор, щосили кляв скупого старшину, який видав нам дуже мало обтирального матеріалу.

– Слухай-но, Костю, в мене ідея. Давай ножиці. Зараз ми дуже просто розв'яжемо обидві проблеми.

Ножиці швидко знайшлися, і наші тортури скінчилися. Однак операція не пройшла непоміченою. Увечері, як тільки ми лягли, нас терміново підняв черговий і послав до старшини.

– Знімайте гімнастерки! – наказав старшина. Він грізно витріщився на наші рукава:

– За пошкодження казенного майна за наказом комроти – по три доби арешту!

Сказавши «Єсть!», ми відправились на гауптвахту.

У грудні 1933 року ми разом з Пильщиковим закінчили школу, одержали звання молодших авіатехніків, а через місяць нас, тих, хто відзначився у навчанні, послали в Ленінград на курси старших техніків. Тут ми теж зайняли ліжка поряд і в планерному гуртку теж не пропускали жодного заняття, хоча для цього треба було діставатися аж до Фінської затоки.

Пізніше ми палко підтримали ідею побудови авієтки – мініатюрного моноплана з мотоциклетним мотором, і, коли б вона не розбилась у першій же пробіжці по кризі, можливо, котрийсь із нас випробував би її і в польоті.

Востаннє ми бачилися з Костею у 1934 році, коли роз'їжджались у льотні частини за призначенням. Потім, через кілька років, я дізнався, що Пильщиков став льотчиком, а на фронтах війни вже командував авіаполком.

Костю Пильщиков, друже золотих юних літ, сміливіше входь до моєї кімнати в будинку над Ельбою! Як ти міг навіть подумати, що я тебе не впізнаю, а тим більше не побажаю признати в чужій військовій формі? Знімай її, Костю, одягай мою гімнастерку, галіфе, адже тобі навіть зірок на погонах майже не треба зменшувати, – був підполковником, коли тебе підбили в повітряному бою.

Усе знайшлося в мене для друга: і одягнути його, і нагодувати, а особливо багато в нас було спільних спогадів. Ожили незабутні дні, сповнені наполегливої допитливості, молодечих витівок, запальної праці в ім'я заповітної мрії.

Костя погостював у мене лише день. Він квапився додому, на Батьківщину – там про його долю нічого не знали. Я допоміг йому дістатися до міста, в якому він міг сісти на поїзд.

Розповіді Пильщикова про табірне життя в полоні, про тяжкий шлях під охороною новоявлених конвоїрів знову примусили мене думати про Бабака, про його долю. Де він може бути? Якщо живий, то як його розшукати? І він теж, мабуть, після визволення блукає десь дорогами в пошуках своїх однополчан.

По шляхах Німеччини в цей час колонами йшло багато колишніх військовополонених, цивільного люду, визволених із західних зон. Я і раніше не пропускав жодної з них, щоб не запитати, чи немає серед них льотчиків. Одного разу мені переказали в Різу, що якийсь чоловік, котрий ішов у колоні визволених військовополонених, гукнув льотчикам, які їхали назустріч: «Скажіть Покришкіну, Бабак у Чехословаччині».

Голос льотчика, що долинув до мене через треті уста, не втратив трагічності вислову. Я запросив Трофимова, Сухова, і ми в неділю машиною поїхали на розшуки.

У Чехословаччині об'їхали кілька таборів, розпитували про льотчика. Подекуди нам зовсім не хотіли відповідати на запитання, інші начальники конвоїв, глянувши на мої погони й зірки, щиро зізнавалися, що такого – капітана, Героя Ра­дянського Союзу – серед своїх не мають. Надвечір підскочив ще до одного пересильного пункту. Вартовий, який охороняв ворота в'їзду, не пропустив нас.

Ми викликали начальника.

– Льотчики є,– зверхньо повідомив він. – Один із них остогид мені домаганнями. Видає себе за Героя. Бачили ми таких!..

– Запросіть його до нас, – сказав я.

Начальник провів нас у свою «резиденцію», а сам відправився у потрібний сектор барака.

Бабак постав перед нами на порозі – обірваний, з чорними струпами від опіків на обличчі, худий, виснажений. Побачивши нас, він кинувся назустріч, але начальник конвою перегородив дорогу.

– Громадянине, назад! – закричав він.

Бабак зупинився. В його очах зблиснули сльози. Ми підійшли до Бабака, оточили його. Начальник принишк, зіщулився.

– Ми забираємо капітана Івана Бабака в свою авіачастину, – сказав я.– Мені невідомо, де ви були під час війни, по вас не видно, щоб воювали з гвинтівкою в руках чи йшли в атаку в танку, а він збив у повітрі понад тридцять літаків. Він заслужив любов усього народу.

Ми забрали Бабака. По дорозі він розповів, що з ним сталося тоді в повітрі. Він намагався перетягти за лінію фронту на палаючому літаку. Полум'я обпікало обличчя, тіло, сліпило. Льотчик зрозумів, що сісти не зможе, й вистрибнув з парашутом, будучи впевненим, що перебуває на нашій стороні. Але на землі його відразу схопили німецькі солдати. Його, обпаленого, кинули в табір. Лікувався, чим було, з допомогою полонених.

Ми слухали Івана і разом з ним раділи, що він з нами, що мчимо швидким комфортабельним «хорхом», а навколо нас зеленіють поля, цвітуть дерева, все дихає весною, життям.

Ми пам'ятали, що на Бабака було надіслано представлення на двічі Героя Радянського Союзу, і вважали, що його доля тепер складеться щасливо: йому присвоять це високе заслужене звання, а всі лиха й гіркоти треба потроху забувати... Перед нами тільки відкривався величезний простір життя і праці. Адже ми зовсім молоді!

У Москві почалися прийоми, свята, підготовка до параду Перемоги. Від усіх фронтів до столиці викликано людей. Я залишив своїх друзів у місті на Ельбі, щоб нескоро зустрітися з ними. До повернення тепер не квапила війна, не підганяли наступи. Життя, таке дороге, таке неосяжно прекрасне, вирване нами з кривавих рук загарбників, кликало нас до горіння, до справ, до радості.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка