Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка27/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

БІЛІ БЕРЕЗИ


1

І цього разу чудової травневої пори мені знову пощастило милуватися просторами нашої землі з підхмар'я. Давно моя душа тужила за рідною природою, за всім своїм. Хотілося подивитися на все зблизька, подихати повітрям нашої весни. Літак линув до столиці.

Москва травнева зустрічала нас прапорами, транспарантами Дня Перемоги, галасливим, повнокровним життям міста, радощами її трудівників. Вона зазнала на собі грізного подиху війни, чула завивання ворожих літаків і вибухи бомб, віддавала фронтові своїх синів і дочок, усі свої сили й розум. А приймала визнання й палку любов усіх народів світу, щиру повагу всіх держав.

Ми, фронтовики, поверталися до Москви, як повертаються сини з поля битви до своєї ласкавої і мудрої матері. Партія, уряд, столиця нашої Батьківщини вшановували героїв. На зустрічах і прийомах у Москві все говорило про велич подій наших днів, про могутність нашої армії і країни, про те, що наша перемога над фашистською Німеччиною, яка кинула смертельний виклик усьому прогресивному людству, виборена всіма радянськими народами, згуртованими ле­нінськими ідеями дружби й братерства.

Приймаючи подяки Батьківщини, ми в думках ділили їх з усіма, хто в це лихоліття стояв зі зброєю на рубежах Перемоги, хто за неї віддав життя.

У штабі ВПС мені сказали, що мене і ще кількох льотчиків з 2-ї повітряної армії включено до складу зведеного полку 1-го Українського фронту для участі в параді Перемоги. Дата параду ще не була оголошена, його учасники тільки-но почали з'їжджатися до Москви.

І мені знову хотілося скористатися такою «незначною» відстанню від столиці до Новосибірська, щоб відвідати сім'ю.

Мені дозволили виїхати з Москви на п'ять днів. Почувши про це, вперше за всі роки війни відчув себе вільним як ніколи, щасливим саме цією приналежністю сім'ї, самому собі. Накупивши всіляких подарунків, економлячи час, вирушив у Новосибірськ.

По дорозі, власне, в тому ж високому небі, дивлячись униз: на зелені простори, відчував бажання опинитися десь там, і у лісі, над рікою, поблукати по росяній траві, побути в глушині, у незайманій тиші, щоб знову все відчути, як відчував у дитинстві, як сприймав наодинці, блукаючи далеко в лісі. Відчуття тиші, цвітіння фарб, величі природи, її буйної сили, здавалося, звільнили мене від тягаря переживань війни.

Навіть один погляд з висоти на ці величні російські далі, які бурхливо ожили після зими під теплим травневим сонцем, виповнював душу новим щастям.

День був теплий, сонячний. Місто зеленіло. Ще здалеку я побачив, що в нашому домі навстіж розчинено всі вікна, і весна, сонце залили кімнати.

Як робили фронтовики, я приїхав додому без телеграм і попереджень. Так, щодня нас чекали батьки, діти. Мене ж – мати, дружина, сестра, брат справді чекали, а дочка... Світланці минав сьомий місяць, і вона, опинившись на руках у незнайомого чоловіка, стала пручатися, з усіх сил тяглася до матері. Та незабаром змирилася з новим присутнім у сім'ї.

Увечері зійшлися друзі, рідні. За вечерею секретар парткому Олексій Іванович Шибаєв запропонував завтра ж виїхати «на природу». Куди саме, на чому це не обговорювалося, бо не мало ніякого значення. Ідею схвалили – кращого відпочинку для себе я і не мислив. А коли вранці почув під вікнами гуркіт коліс по бруківці й гучний кучерський голос: «Тпр-ру, стояти!»,– відразу здогадався. Олексій Іванович надумав цілком відірвати мене на кілька днів од цивілізації та сучасного життя, яке не завжди буває добрим для нас.

Сірий кінь у яблуках, запряжений у бричку з дугою і дзвіночком, сидіння, застелене простим килимком, їздовий у своїй звичайності – як усе це не було схоже на те, чим я жив останні роки! Та воно й повертало мені дорогий світ дитинства, юність мою.

Марія із Світланою і я зайняли заднє сидіння. Олексій Іванович примостився біля їздового – і бричка заторохтіла вулицею, викликаючи з дворів собак і звертаючи на себе погляди всіх перехожих.

Виїхали за місто – відразу ж почався ліс. Дерева стуляли над нами віти, іноді було майже темно і зовсім прохолодно. Згодом проміння сонця золотавими лезами порозтина­ло зелений морок, і стало так хороше на душі. Марія, яка не бачила дрімучої тайги, щиро захоплювалася нею, а дочка злякано дивилась то на могутні стовбури, що пропливали поряд, то на нас.

– Куди задумав ось так трясти нас, Олексію Іванови­чу? – допитувався я.

– Не далеко й не близько, а верст за тридцять від міста.

– Нічого собі!

– Щоб відчув рідну природу, друже. Ось як побачиш усе, як зануришся в цю благодать, відразу весь накип війни наче рукою зніме. Тільки мати-природа, наша, рідна, це й може зробити. Більше ніхто.

– Правду кажеш! – вигукнув кучер, мудро погладивши солідні вуса.

Довелося терпіти й чекати, щоб дізнатися, який сюрприз приготували нам земляки за містом.

Скінчився ліс, дерева розбіглися в усі боки, і перед нами відкрилась велика галявина. На ній біліли молоденькі берези впереміжку з високими, старими – ясні-ясні, наче саме сонячне світло, мовби хмарки в небі або цвіт ромашки, їхнє недавно розвинуте листя, світло-зелене, якесь прозоре, ніжне, ще не зовсім закривало верхів'я, і білі віти одразу впадали у вічі. За березами високою похмурою стіною – модрини, сосни, ялини.

«Хто створив це чудо – сам ліс чи людина?» – подумав я.

– Ну, як місцина? – подивився на мене Олексій Іванович.

– Незвичайна! – захоплено відповіла за мене Марія.

Ми їхали між високих, майже на зріст людини, трав до якоїсь хатини. Поблизу неї вряд стояли вулики.

Вікна хатини – навстіж. Вона вся просвічувалася, виповнена цим сонячним зелено-блакитним днем.

– Тпру! Приїхали.

Зустрів нас дебелий дід з великою білою бородою – пасічник Костянтин Костянтинович Безсонов. Він провів усіх до хати, яка й усередині справляла враження обжитості, чистоти, простору, зрідненості з незайманою природою. В кімнатах все вимито, підлога вишарувана до жовтизни. Пахло сухим деревом, сонцем, довголіттям.

Старий показав нам заводську пасіку, підвівши до самих вуликів. Бджоли гули навкруг, літали над головами, вище і ген високо. Навіть щебетання пташок не заглушувало їхнього трудового співу. Потім запросив у хату на відпочи­нок, вказавши, де хто може розміститися. Показав бібліотеку, почастував медом.

Ми з Олексієм Івановичем відправились до лазні. Там уже все було готове: напалена піч, принесені вода й березові віники. Влаштувавши собі справжню парну, ми довго насолоджувалися нею. І справді, перегрітий сухою парою, посмужений віником, я нараз відчув те саме життя, яке знав раніше, ще до виїзду з міста, – справжнє сибірське, лісове, просторе, чисте і здорове. Відчуття начебто назовсім повернуло мене додому, відокремило від усіх напружень і тривог, що виповняли душу в роки війни.

Ми прийшли в дім пасічника, коли обід уже стояв на столі. Опісля допізна блукали лісом, іноді виходили на галявини з березами навколо, з квітами-вогниками серед високої буйної трави.

Тут була зовсім своя, ні на яку іншу не схожа, незаймана й могутня природа. Я повертався до неї – до квітів, до трав, до беріз.

Переночувавши, вранці знову ходили, дивилися, слухали.

Але настав час їхати.

Проводжаючи нас, старий узяв зі своєї бібліотеки книжку і, даючи мені, сказав:

– Я давно вже прочитав цю книгу і все взяв від неї для свого життя. Тепер нехай послужить вам. У ній розповідається про великих людей, які ніколи не відлучались од природи, любили просту працю.

Пообіцявши виконувати його мудрі поради, я подякував старому.

Знову попливли, насуваючись один на одного, стовбури беріз, замайоріли в очах квіти. Потім насунувся ліс, проковтнувши нас темними склепіннями, що лише зрідка пропускали до себе промені сонця.

За один день, проведений на пасіці, ми всі засмагли, обвітрились. Я був ніби обмитий росою.

А ще через день я вилетів до Москви, щоб знову надовго розлучитися з рідним містом і йти дорогою життя, яку мені вказували обов'язок, Батьківщина, партія.

2

Для мене, для кожного, хто прибув до Москви, щоб взяти участь в урочистому Параді Перемоги, ніч на 24 червня була короткою, як і фронтові ночі. Протягом кількох днів ми готувалися, щоб пройти Красною площею чіткими шеренгами; нас хвилювали почуття відповідальності, обов'язку, завтрашня велика урочистість. Але передовсім це була ніч спогадів. Осмислювалось найдорожче, незабутнє, що відклалось у пам'яті за роки війни, залягло в. душі разом із стражданнями й втратами. Тепер перші дні здобутого миру й тиші на землі і в небі, у променях всенародної радості, яку викликала Перемога, особисто пережите бачилось виразніше, ніж на фронті.



Завтра ми пронесемо знамена усіх фронтів, армій, дивізій, полків перед мавзолеєм В. І. Леніна, перед багатонаціональним народом країни. Учасники Параду, воїни, які з боями дійшли до Берліна, і ті, хто на останніх рубежах цієї війни гасив найменші вогнища опору противника, в коротку ніч перед тим, як взяти в руки прапори, освячені кров'ю і подвигами солдатів і офіцерів, згадували однополчан, своїх побратимів, друзів, котрі ціною життя проклали шлях до цього дня. Ми прийняли на себе їхні заслуги, любов і шану народу. Ми, живі, дихаємо на повні груди життєдайним повітрям весни сорок п'ятого, а на їхніх фронтових могилах, часто безіменних, кущиться молода трава.

Мені згадались перші дні Великої Вітчизняної... Все, чому навчалися ми ще вчора, що приймали за правило у володінні літаком та техніці пілотування, під час атаки ворожого літака, перевірилось потім у ношеному вихорі, в кожному конкретному бою – одне стверджувалось, інше відкидалось. Науку перемагати озброєного до зубів лютого ворога здо­бували подвигами, ціною втрат людей і території. Перші герої являли нам зразки самовідданості, майстерності. Вони наснажували молодих авіаторів і під час оборонних боїв, і в пізніших наступальних операціях.

Згадується Карманов, Миронов, Довбня, Морозов, Овчинников, Дяченко... Можна продовжувати перелік імен чудових льотчиків нашої дивізії, зокрема мого шістнадцятого полку, які в ті червневі, липневі довгі дні згорали разом із своїми крилатими машинами на молдавській землі й на Подністров'ї, але не поступались перед ворогом, б'ючись до останнього патрона й снаряда. Кожний з полеглих в жорстоких поєдинках залишав нам свою силу, яку ми брали з собою і йшли в нові бої. То були загартовані у полум'ї безстрашшя згустки досвіду, здобутого ціною життя. Наші нові успіхи звеличували славу тих, хто більше не зустріне сонце Перемоги.

І цієї ночі, перед знаменним святом, зринають у пам'яті імена звитяжців перших днів війни.

Два капітани Морозов і Карманов уславились уже 22 червня, коли гітлерівська авіація чорною хмарою сунула на Кишинів. Карманов, досвідчений винищувач, збив трьох «мессерів», обірвав їхні руйнівні рейди до радянських міст і сіл. В одному з боїв Карманов залишив свій палаючий літак, але його зрадив власний парашут: чи був перебитий якийсь тросик, чи щось інше сталося... Цей епізод посилив тоді нашу пильність під час вкладання парашутів, що прирівнювалось потім, протягом усієї війни, до вкладання патронів для кулеметів. Пам'ятаю, як однієї дощової ночі ми, молоді льотчики, допізна слухали оповіді Карманова про його випробувальні польоти в Москві. Цінні поради, як і рано посивілі скроні тридцятирічного авіатора, запам'ятовувалися надовго.

Один з перших таранів на початку війни належить Морозову. І він, герой, котрий проклав першу чорну смугу диму від «юнкерса» в чистому небі над Кишиневом, постав переді мною цієї ночі, тут, у Москві. Потім згадався Миронов. Повчальний епізод, що призвів до загибелі Кості, вкарбувався у свідомість десятків і сотень пілотів тих тяжких часів. Почувши якось, що плечові ремені в кабіні «міга», якими пристібається льотчик, іноді призводять до того, що він не встигає залишити палаючу машину, Миронов самочинно відрізав їх. Під час приземлення на нерівній місцевості літак скапотував, а відсутність ременів на його плечах кош­тувала моєму другові життя.

Як не згадати льотчика Олефіренка! Йому пощастило з тихохідного По-2 пересісти на штурмовик і потрапити у пекло війни. Попросився він у наш полк, і його направили до нашої ескадрильї. Він блискучо літав, збивав фашистських асів, діставав високі нагороди. Наприкінці війни я з болем у серці підписав «похоронку», надіслану його дружині й доньці: війна обпалила крила безстрашного сокола.

Клубов, Жердєв, Фадєєв, Лиховид... Не побачити їм завтрашньої прикрашеної кумачами й квітами столиці нашої Батьківщини, весняної землі, освітленої сонцем миру. Про цей день вони теж мріяли, його вони вистраждали й наблизили своїм життям. їх героїчні образи назавжди в наших серцях...

24 червня...

Похмурий ранок. Але майоріння червоних знамен, сяйво мундирів та орденів, виблискування шабель і міді оркестрів, музика й гудіння моторів розсунули небокрай, розфарбували радощами хмари. Ми не сприймали похмурості дня, його тісноти, бо відчували простір усієї Батьківщини, вітри й відлуння всіх бойовищ.

Парад Перемоги – парад військ діючої армії. Наша країна, наша армія ще не знали такої перемоги і ще ніколи не робили такого параду. У зведених полках фронтів ішли генерали й солдати, піхотинці й артилеристи, льотчики і моряки, відзначені Золотими Зірками та орденами. Вони несли знамена, овіяні славою битв, сяючі променями найбільшої перемоги, здобутої нашою армією в співдружності з союзниками над фашистською Німеччиною.

Я ніс прапор 1-го Українського фронту. Коли колони слухали промову маршала Г. К. Жукова, який приймав парад, коли проходили повз мавзолей В. І. Леніна і трибуни, вся моя увага зосереджувалася на думці, яку мені вселяли тренування, підготовка до проходження урочистим маршем, – аби не збитися з ноги, не порушити чіткої лінії ряду, не підвести товаришів у дотриманні інтервалу.

Я чув лише рівне карбування кроків, музику, лопотіння знамена, піднятого над головою. А коли ми пройшли повз трибуни і в мене взяли його з рук, запросивши стати поблизу Мавзолею, на трибунах для гостей, і дивитися парад, аж тоді я побачив усе, що тут відбувалося, почув його, сприйняв, обдумав.

Я бачив, як двісті солдатів підійшли до підніжжя Мавзолею і кинули під трибуну двісті знамен німецьких армій, з'єднань, полків – ганебних знамен агресії, розбою, насильства. Я бачив самохідні гармати, які гуркотіли повз мене, танки, тягачі, інші машини – нашу силу, створену руками народу. Я бачив поблизу себе представників армій багатьох капіталістичних країн, наших дружніх сусідів; дивився на вируючу Красну площу, на щільну стіну москвичів, запитуючи себе: «Чи не забуде світ, людство того, чого варта була йому ця перемога над гітлеризмом? Чи зроблять люди нашої планети залізний, твердий висновок з цієї трудної, нікому не потрібної війни? Чи не забудуть, скільки пролито крові, скільки могил розсіяно по землі від Волги до Берліна?..»

Не забудуть!..

Не повинні забути!..



Я чув урочисті марші і в уяві бачив білі берези рідного краю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка