Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації



Сторінка3/27
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

ПЕРШІ ВИПРОБУВАННЯ


1

Ледь засіріло, а полуторка везе вже нас на аеродром. Всі напівсонні, ніби сковані мовчанням. Та думки долають дрімоту і втому, відновлюють враження вчорашнього дня.

Хтось переповідає, що чув по радіо про становище на фронтах. Все, що відбувається на інших напрямках, сприймається тільки через картини війни на нашій дільниці. Радіо говорить про те, що частини Червоної Армії відкинули ворога на його вихідні позиції. Коли б це було в нас!

Полуторка розвозить усіх до літаків. Зіскочивши на землю, я бачу в кабіні мого «міга» авіатехніка. Він випробовує мотор. Потужне ревіння і випущена в повітря траса (раніше так, у простір, стріляти було заборонено) остаточно повертають після сну до обстановки війни, бойової готовності.

Технік вилазить з кабіни, доповідає, що літак цілком справний. Я думаю про те, що він ще раніше за мене прибув на аеродром, та й учора ми залишали його тут. Вказує мені на чохол від мотора під крилом:

– Приляжте, товаришу командир. Подрімайте. «Товаришу командир...» – відгукується у мене. Але я прилягти відмовився. Ходжу біля літака. Технік якось по-своєму нагадав мені про те, що на мене покладено відповідальність за інших.

Ревуть мотори. Коротко, уривчасто стріляють у небо кулемети, прокреслюючи траси.

Зовсім розвиднилося. Частіше позираємо на горизонт і в бік КП полку – чи не їде «емка»?

З'явилася полуторка. Офіціантки в помітних здалеку яскравих косинках дають інший напрямок думкам: що везуть на сніданок?

Ще не допили каву, яку наливали нам у чашки, зачерпуючи її з великого бідона, – комеск оголошує завдання: мені летіти з Семеновим на розвідку, продивитися Прут, чи є там переправи.

Цікавлюсь, чому зі мною не посилають Дяченка або Довбню, моїх ведених. Атрашкевич, вкладаючи карту в планшет, відповідає так, щоб інші не чули:

– Семенов учора все ж таки бився. Німці навіть видали йому про це посвідку і печатку поставили.

Лейтенант Семенов, з яким я ще ні разу не літав, підвів обличчя. На його підборідді я бачу велику червону подряпину – наче доторкнулися розпеченим залізом.

– Кулею зачепило, – уточнює комеск.

– Краще б він німця пропечатав, – зауважую я.

– Стріляв і Семенов. Хто зна, може, у нього вийшло вдаліше.

...Висота 1000 – 1500 метрів. Вдруге йду в бойову розвідку і відмічаю, що ця висота обумовлюється кількома моментами: видимістю, можливістю вести бій, маневром у зоні обстрілу зеніток. Якщо йти нижче – менший район огляду. На випадок нападу ворожих винищувачів – нема запасу висоти. Під час польоту про це, звичайно, не розмірковуєш так ґрунтовно, не зважуєш усі моменти, як фармацевт дози ліків. Думка діє, як інтуїція.

Наближаємося до Пруту. Тут невисока суцільна хмарність, але ми лишаємося трохи збоку. Нам і звідси, з нашої території, добре видно ріку. Унгени, Ясси в диму. На Пруті в цьому районі ніяких ознак переправи. Після вчорашнього удару наших бомбардувальників противник не так швидко отямиться.

Летимо точно на північ. Голова, звичайно, як на шарнірах: хто лінується озиратися, той дорого за те розплачується. Бачу, позаду нас три «мессершмітти». Йдуть на одній висоті з нами. О, ще два трохи вище. Треба відразу вирішувати, що робити. Ще не знаю, чи бачить їх. Семенов, а йому потрібно їх бачити. Погойдую крилами літака, показую, звідки з'явилися ворожі винищувачі.

Я вже відчуваю, що він чекає на моє рішення, жде моїх дій. Ми одного звання, одного віку, зовсім рівні перед небезпекою, але я – ведучий, «товариш командир». І перш ніж вдаватися до чогось, зреагувати на загрозу, яка нависає над нами, доводиться все зважувати, обдумувати.

Озираюсь – «мессери» наздоганяють. Далі так летіти не можна. Зіб'ють! Розвертаюсь їм назустріч. Семенов іде за мною. Ті двоє, що над нами, заходять збоку, теж для атаки. «П'ять», – дзвенить в голові. Але я бачу зараз тільки першого з ближчої трійки. Він, як і я, ведучий, летить мені назустріч. Щось люте, нестримне пробудилося в душі, коли я побачив чужий літак з прозорим кругом пропелера.

Переводжу гвинт на легкий крок, даю повний газ, і мій літак із страшенним ревом, як машина на землі, поривається вперед. Я відчуваю це збільшення швидкості, і вона надає мені непохитної рішучості. Одну мить подумав про Семенова: «Коли б не відстав!»

Ось він, «мессер», розростається на моїх очах од великої швидкості зближення. Стріляю я, стріляє й він. Траси – моя чиста, сяюча, його вогнева, з димком – перехрещуються над нами і тануть у повітрі. Ми обидва зрозуміли в цю мить, що лобова атака – лише зав'язка бою, що ми нічого не могли заподіяти один одному, але, пролетівши так близько, з поєдинку вже ніхто з нас не вийде.

Застосовую свій найбільш улюблений прийом – круто, майже вертикально веду літак угору. Думаю про те, що два вороги ще десь вище нас. А Семенов? Де Семенов? Його вже не видно. Я лежу на спині, літак іде носом угору. Огляд у мене обмежений. Не тільки Семенова, навіть противника не бачу... Але швидкість уже падає, і я перевалюю машину на праве крило. Про це, про праве крило, я подумав, як тільки взяв «гірку». «Мессершмітти», з якими ми розійшлися у лобовій атаці, за моїм передбаченням, мали розвернутися вліво. Так, тільки вліво, бо ми теж, кружляючи над своїм аеродромом, майже завжди розверталися ліворуч. Вирівнюю літак горизонтально і бачу: німці ліворуч од мене. За ведучим впритул ідуть його ведені, але всі вони нижче від мене. Моя крута «гірка», од якої я на якусь частку секунди навіть знепритомнів, нібито провалився у небуття, і розворот вправо – це моя бойова перевага. Зараз вони втрьох ждуть моєї атаки, мого смертельного удару. Мене підганяє і надихає висота, а ненависть кидає на фашистів. Прицілююся в заднього. Ось він уже на дистанції обстрілу, треба тільки трішки взяти упередження. В цю мить бачу, як повз фюзеляж мого літака метнулася вогнева траса. Озирнувся... Два «мессери», ті, що були вище від мене, зараз на одній зі мною висоті і теж беруть поправку прицілу наперед.

Я бачу, як поблискує гвинт. Жовтий кок «мессершмітта» вже недалеко. Це нагадує піднятий над головою меч.

Знову тягну машину на різку вертикаль. Тільки таким маневром можна вивести МіГ-3 – пам'ятаю твердо і чітко! – з-під обстрілу і зберегти свою перевагу. Знову темніє в очах, мене вдавлює в сидіння, але це цілком природно. Майже кожного льотного дня тренував я себе на перевантаженнях, хоча мені й перепадало за це од Жизневського. А старші льотчики, які бували в боях, казали: «Чим частіше зазнаватимеш перевантаження в учбових польотах, тим краще загартуєш себе для боїв». Так, коване залізо не тільки набуває бажаної форми, але й твердішає...

Коли отямлююсь, обіймаю поглядом дошку приладів. Швидкість. Доводжу машину майже до тої грані, коли вона може звалитись у штопор. Різким рухом перекидаю її на крило. «Ось тепер давайте битися!» – хочеться крикнути на весь голос.

Семенов не повторив моїх фігур пілотажу ні першого, ні другого разу, відірвався, зоставшись десь унизу. І дивно: його машина чомусь летить перевернута на спину, а од неї відскакують клубки сизого диму. Мені добре видно їх на хмурому фоні землі. Слідом за цим я побачив на невеликій відстані «мессершмітта». І мене осяяв здогад: підбили і атакують знову.

Треба виручати товариша!.. Мій «міг» – метеор вагою в три з половиною тонни – падає з висоти. Спрямовую падіння на «мессершмітт», який підкрадається до Семенова. Ті двоє, що проскочили повз мене, напевне, сприйняли моє пікірування за втечу. Та я за ними вже не стежив.

Виходячи з піке, зробив несподівано глибоку просадку. Хотів обстріляти того «мессера» ззаду, а опинився нижче від нього. Тим несподіванішою виявилася для нього моя атака. Дав чергу, і «мессершмітт» підскочив. Після другої черги задимів, від нього бризнуло вогнем. Потім, перевалюючись, пішов прямо під мене.

Я вперше бачу, як падає охоплений полум'ям літак. Літак, збитий моєю зброєю. Ні, я не міг зразу відірвати од нього погляду. «Мессершмітта» мені було видно якраз між крилом і мотором моєї машини. Навіть трохи нахилив її, щоб простежити, як вибухне той на землі. Цієї миті не думав ні про небезпеку, ні про Семенова, який під час моєї атаки знову зник з поля зору.

Спершу почув коротке і сухе, як тріск дошки, влучання куль, а потім – розриви снарядів. В ту ж мить мій літак крутнуло навколо осі так, що я опинився головою вниз. Перевертаю машину і бачу, що повз мене проскакує «мессер», а другий заходить для атаки.

Ось де ті два, яких я залишив.

Оглянувся – пошкодження неймовірні. В правому крилі на місці зірки – великий отвір. Він зменшує підйомну силу літака, якого так і тягне набік. Другий снаряд влучив у центроплан.

А де ж Семенов? Тепер мені потрібна підтримка. Та, думаючи про це, я не вважав своє становище безнадійним. По-перше, мені можна ухилитися од того літака, який заходить для атаки: машина ще підкоряється мені. По-друге, бій відбувається над нашою територією, і я зумію якось вийти з бою. А по-третє... Недарма ж мені хотілося зіткнутися з ними, нахабними ворогами моєї Батьківщини.

Повертаю свій неслухняний літак, іду назустріч «мессеру». Думаю, що нижчі два, побачивши, як палав третій, трохи протверезились і пішли геть, а з цими двома я ще позмагаюсь. І пального мені вистачить, і боєкомплект не витрачено... Знову закружляли. Я думаю про Семенова – чи встиг він зникнути, якщо його підбили? Мені дуже заважають пробоїни в крилі: тільки розженуся – машина перевертається на спину.

Так, мені треба першому виходити з бою. Глибоке пікірування до бриючого польоту, просідання, довільний крен, такий, що мало не зачепився крилом за землю. І ось я лечу над самим верхів'ям дерев. Як тільки побачу десь димок, повертаю туди – чи не літак Семенова там догоряє?

Літак пробіг по землі і зупинився.

На стоянці вимикаю мотор і деякий час сиджу в кабіні непорушно. Тиша. Вийти з літака немає сил. Перед очима перебігають окремі моменти бою, його несподівані повороти. Круги гвинтів, жовті коки, палаючий «мессер», запаморочливий переворот мого «міга» і підбитий літак Семенова.

Тяжко мені усвідомлювати, що втратив товариша.

Піднімаю голову і бачу: до мого літака біжить Семенов. Б'ю по замку, як при аварійному викиданні, і плечові ремені спадають. Вискакую з кабіни.

– Як ти тут опинився? – запитує мене Семенов, ладен взяти мене на руки. – Я ж бачив, як ти падав на землю.

– Мене їм не вдалося збити. Ось тільки дірок наробили в літаку. Мені здалося, що тебе підпалили.

– Зовсім ні.

– А дим? Чому ж димів літак? Ти не полегшував гвинта?

– Так.


– Отож... Це й збило мене з пантелику. Чому ж подався додому?

– Мотор забарахлив. Сам бачив. До того ж, вирішив, що ти вже відлітався. А одному що там робити. Я доповів, що ти впав у районі Унген.

– Ходімо. Треба доповісти, що завдання не виконано.

– А збитий «мессершмітт»?

– Цим виправдуватись не будемо.

Історія з лейтенантом Семеновим, яка і допомогла мені запам'ятати цей бойовий виліт, кілька днів не йшла з голови. Я придивлявся до цього льотчика. Невже він тоді злякався? Невже міг залишити мене самого після того, як я мало не поплатився життям, захищаючи його від вірної загибелі? Потім я зустріну інших льотчиків в інших боях, які змусять запам'ятати епізоди перших днів війни. А все-таки вчинок Семенова хвилював мене довго, так довго, доки його трагічна доля не підказала мені, як правильно поставитися до неї і до самого Семенова, що залишив у душі пам'ять про перших легіонерів, з яких мало хто дожив до наших днів.

Командир полку, вислухавши наш рапорт, мовчав, потираючи лоб пальцями. Оперативник, який сидів біля нього, не зробив жодного запису в журналі розвідки.

– Значить, ти зрозумів, що можна колошматити їх, жовтолобих? – Іванов енергійно підвівся. – Це добре. Але розвідку все-таки треба здійснити. Сідайте на інші літаки і летіть. Оглянете переправи. Але тримайтеся, як ті діти, що переходять вулицю.

Переправи, переправи... Скільки їх навели німці за одну ніч! Скільки ворожого війська перейшло ними і розтеклося по нашій землі!..

Тяжко бачити все це з бриючого польоту. А ще тяжче розповідати про це в штабі полку.

2

Гірку долю підготувало німецьке командування румунському місту Ясси. Сюди було стягнуто багато військ, щоб ударити через Прут на Кишинів і далі, на Одесу. Наше командування своєчасно визначило роль цієї опорної бази німецьких завойовників і обрушило на неї удар. До речі, не раз і мені доводилося літати в ці дні на Ясси і скидати бомби.



І ось знову летимо на Ясси. Чи то нам пізно повідомили, що маємо супроводжувати СБ, чи то ми загаялися з вильотом, але факт, що нам довелося наздоганяти бомбардуваль­ники. Ми з'явилися в районі прикриття, коли ті літаки вже пішли, висловлюючись офіційною військовою мовою, на обробку цілі.

Обробка цілі... Велике місто, яке кілька днів тому й на відстані сяяло білими будинками, зараз палало.

Ми, винищувачі, кружляли вище «каруселі» бомбардувальників і були над розривами зенітних снарядів. Ворожі винищувачі поки що не показувались, але ми знали, що вони обов'язково прилетять сюди. Минає кілька, хвилин нашого спокійного патрулювання. Палаючим смолоскипом, перевертаючись, падає вниз наш бомбардувальник.

Думаю про екіпаж, який півгодини тому так само, як і я, сів у машину і сподівався повернутися додому.

Я погойдав крилами: веду за собою Дяченка і Довбню. Знижуємось метрів на шістсот. Нам добре видно, звідки б'ють зенітки, – спалахи вогню піднімаються над батареями. Пікіруємо на них, обстрілюємо з кулеметів.

З люттю, до болю в пальцях тисну на гашетку. Хочеться самою машиною ламати ці зенітні стволи, які встали лісом навколо румунського міста.

Бомбардувальники, помітивши, що вогонь зеніток стих, повторюють заходи на ціль. Але німецькі винищувачі, які все-таки звідкись стежили за нами, спустилися із своїх висотних «площадок». Вони вихоплюються з диму, прориваються до бомбардувальників. Розраховуючи, що ми не бачимо їх, перший же «мессер», який вискочив з-за димової завіси, натрапив прямо на Дяченка. «Міг» тільки трішки підняв свого носа, і вогняна траса прошила «мессеру» підставлене черево.

Ще кілька атак на батарею, на вогневі точки зеніток – і ми набираємо висоту, прикриваючи бомбардувальники, які повертаються додому. Я був радий за Дяченка, який збив першого «мессершмітта». В ці дні то був важливий рубіж у житті винищувачів. Льотчик набував впевненості і ще глибше вірив у свою машину, в зброю, наочно переконувався в тому, що «мессершмітти», «юнкерси» горять од наших куль і снарядів.

Коли ми повернулись на аеродром, технік Вахненко, як завжди, почав оглядати мій літак.

Я ходив за ним слідом, придивляючись, чи нема пробоїн.

Нема. І дуже добре. Я вже хотів іти, коли технік гукнув:

– А літак ваш серйозно пошкоджено, товаришу командир.

– Де?

– Великий осколок потрапив прямо в сопло і застряв там. Пощастило і вам, і літакові. А про Миронова ви не чули?



– Що?

Технік нахилився до інструментів.

– Ну, кажи, що там?

– Помер у лікарні.

– Кость? Од чого?!

– Та все ті ремені, товаришу командир.

– Та ти що?

– Приїхали з похорону товариші. Сідав він у полі, потрапив у канаву і скапотував. Ременів у нього не було, відрізав тоді в Бєльцях... От і викинуло його. Переламав хребет.

Кость, Кость... В полку він був для мене найкращим другом.

...Коли вперше я представлявся командиру полку і начальнику штабу, вони порадили мені стати на квартиру в Новомиколаївці, в будинку, де жили два льотчики-холостяки. Я розшукав той дім. Господиня не заперечувала проти третього постояльця.

– Як вони захочуть, – кивнула на двері, за якими чулася весела розмова.

Я постукав. Голоси змовкли. Стукаю ще раз.

– Увійдіть.

Заходжу. Посеред кімнати стіл, навколо нього – самі чоловіки. Двоє в майках. Інші – в льотній формі. На столі закуска.

Я сказав, хто порадив мені зайти сюди.

– Значить, льотчик? – перепитує мене один, вищий на зріст, у майці, пильно дивлячись на мої петлиці та кубики авіатехніка.

– Льотчик.

– Льотчик? – запитує і другий юнак у майці, низенький. В хаті натоплено. Подушки на простих ліжках збиті й накладені майже до стелі, над фотокартками в рамках – українські рушники.

Високий дістав з-під столу пляшку, склянку, потім простяг мені руку:

– Панкратов. Роздягайся. Нижчий теж відрекомендувався:

– Костя Миронов... Замерзати на вулиці не будеш. Подушка знайдеться.

Мені відразу налили повну склянку. Всі дивились на мене вичікуючи. Я зрозумів: вивіряють, чи годен їм у товариші.

Доведеться витримати цей іспит. Набравши в легені повітря, випив.

– Закуси швиденько, – мовив співчутливо Миронов, зрозумівши, що досвіду у мене в цій справі нема.

Поки ми вечеряли, за моєю спиною вже поставили третє ліжко.

Рано-вранці я підхопився на зарядку. Панкратов пробурчав:

– Дисциплінку демонструєш, чи що?

– Ні, давня звичка, – відповів я, одягаючись.

– А-а... Ну, давай-давай, – мовив льотчик, укриваючись з головою.

Миронов встав разом зі мною. Коли грудневий льодок затріщав під ногами, я помітив, що за мною біжить ще хтось.

З того дня Костя Миронов, тендітний, щупленький, почав ходити разом зі мною на зарядку і навіть відвідував заняття гімнастичної секції...

Зосталися спогади і свіжа могила біля села.

Того ж дня я полетів до Григоріополя у справах. На стоянці зустрів знайомого сивого лейтенанта. Він розповів мені про таран Морозова, про три збиті Кармановим «мессери», про свої перші перемоги.

– Багатьох асів ми вже знищили. Не на тих напали. Це їм не прогулянка по Європі! – Голос лейтенанта звучав переконливо і мужньо. – Жаль тільки Карманова.

– А що з ним?

– Загорівся його літак, і він вистрибнув. Але парашут не розкрився. Тросик перебило осколком чи кулею.

– Трагічний випадок.

– Так. І він коштував людині життя.

Я розповів лейтенанту про загибель Миронова, яка сталася через відсутність плечових ременів. Пригадали нашу нічну бесіду. Але тих, що загинули, ми не осуджували. Досвід, який так дорого коштував їм, відкладається в пам'яті. Я попрощався з лейтенантом і вилетів на новенькому «мігу» на свій аеродром.

3

Летимо штурмувати ворожі колони. Завдання відповідальне, не схоже на всі попередні: німці переправляються на наш берег, їх треба негайно нищити!



Групу веде Атрашкевич. Здається, ми ні разу не ходили на операцію всією ескадрильєю. Кожен винищувач має бомби, повні боєкомплекти для кулеметів. Роботи було багато.

Біля самої переправи на дорозі стоїть курява – сюди йдуть і йдуть машини, повні солдатів, тягачі з гарматами. А їх, як і всюди у німців, щільно прикривають зенітки, розосереджені по всьому району скупчення військ. Забачивши нас, відразу всіяли небо розривами снарядів.

Вогневий заслон. Нам маневрувати ніколи, треба пікірувати, кидати бомби. Обрушуємо цей вантаж на колону, заходимо для обстрілу. Дим і полум'я встають над дорогою. Це піддає нам бойового ентузіазму. Град куль падає на голо­ву ворога. Але що це з одним нашим літаком? Влучила зенітка. Хвіст полум'я тягнеться за ним. Все. Зараз він вибухне. Хто ж це? Кожен з нас, припинивши обстріл, намагається розгледіти номер літака.

Атрашкевич! Наш комеск!..

Що ж він робитиме далі? Йому залишилося всього-на-всього кілька секунд. Все життя вкладається зараз у цей час. Можливо, його вбито, коли влучило в літак. Ми, спостерігаючи останні метри польоту комеска, вважали, що Атрашкевич володів літаком, бо він ішов по прямій. А потім, уже весь охоплений полум'ям, перехилився на ніс і почав падати.

Дим і полум'я нашого літака змішалися з загравою, що вставала над німецькими машинами. І ми з новою люттю накинулись на зенітки.

Я зібрав групу. Пролетівши ще раз на бриючій висоті над прахом нашого командира, погойдуванням крил віддали останній салют і взяли курс на свій аеродром.

Повернення літаків із завдання, як і їх виліт, на аеродромі спостерігають усі. І передусім рахують, скільки машин. Ми прилетіли без одного. Поки заходимо на посадку, льотчики й техніки внизу намагаються по номерах відгадати, кого нема, і біжать питати до першого, хто приземлиться. Не завжди в таких випадках зумієш відповісти, але говорити треба – потрібна правда, її не приховаєш, якою б вона гіркою не була.

Я зарулив свій літак на стоянку, виліз із кабіни, зняв парашут. Спершись на консоль крила, стягнув шолом. Теплий вітер приємно охолоджував спітнілу голову.

Зараз хтось підбіжить до мене. Хто? Кому першому доведеться повідомити тяжку звістку?

Він не біг. Ішов повільно, сумовито. Передчував горе. Я знав його добре. Сам був авіатехніком, сотні раз споряджував літак для свого товариша, який довіряв моїм очам, рукам, моїй пильності і моїм знанням.

Він уже зупинився переді мною. Я бачу його тінь, бачу обличчя, ще не глянувши на нього.

– Що з ним?

– Нема вже командира, – відповідаю. – Збила зенітка.

Він повільно опустив голову.

– Помстіться за Атрашкевича! Помстіться! – І понуро поплентався до своєї опустілої стоянки.

Він, як і я, не заплакав: мав чоловічу витримку. Я стояв біля крила, технік – на промащеній землі, де недавно був його літак, літак нашого командира.

«Емка» під'їхала і тихо зупинилась. Віктор Петрович бачить по нас, що сталося там, над ціллю. Я коротко розповідаю про все. Підходять і підходять люди.

– Світла йому пам'ять, – каже Віктор Петрович. Нема йому, герою, салютів. Немає навіть могили. Є тільки наша вічна пам'ять і незгасима ненависть до ворога, жадоба помсти!

Дяченко, Семенов, Довбня...– всі стоять з похиленими головами.

– Ну, товариші, не падайте духом, – чую голос командира полку. – Ви, Покришкін, приймайте ескадрилью.

– Єсть!


– Завтра вилітайте всі разом на аеродром біля фронту, до Бєльців. Звідти будете літати на перехоплювання. Підготуйте до цього льотчиків.

– Єсть, товаришу командир!

Так лягла на мої плечі відповідальність за ескадрилью, за людей і машини. Призначені їм обов'язки і небезпеки стали моїми обов'язками і небезпеками.

Чи зумію я гідно заступити Федора Атрашкевича?

По нашій землі на схід іде війна. Ми завтра перелітаємо на захід, ближче до ворога.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconРозпад радянського союзу

Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconОрієнтовний план заходів для відзначення Дня авіації та космонавтики
Дню авіації та космонавтики «Вперед у майбутнє: відкриваємо таємниці космосу» (1-11кл.), «12 квітня – Всесвітній День Космонавтики...
Олександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації iconВідділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка